--PAGE_BREAK--
2. ТИПИ ГРОШОВО-КРЕДИТНОЇ ПОЛІТИКИ
Грошово-кредитна політика – сукупність заходів у сфері грошового обігу і кредитних відносин, які здійснює держава з метою регулювання економічного зростання, стримування інфляції, забезпечення зайнятості і балансування платіжного балансу. Основні напрямки грошово-кредитної політики визначаються вищими законодавчими органами країни, а реалізуються урядами, центральними банками разом з міністерством фінансів.[1]
Здійснюючи грошово-кредитну політику, центральний банк, впливаючи на кредитну діяльність комерційних банків і направляючи регулювання на розширення або скорочення кредитування економіки, досягає стабільного розвитку внутрішньої економіки, зміцнення грошового обігу, збалансованості внутрішніх економічних процесів. Таким чином, вплив на кредит дозволяє досягти більш глибоких стратегічних задач розвитку всього господарства в цілому. Наприклад, недолік у підприємств вільних коштів утрудняє здійснення комерційних справ, внутрішніх інвестицій і т.д. З іншого боку, надлишкова грошова маса має свої недоліки: знецінення грошей, і, як наслідок, зниження життєвого рівня населення, погіршення валютного положення в країні. Відповідно в першому випадку грошово-кредитна політика повинна бути спрямована на розширення кредитної діяльності банків, а в другому випадку — на її скорочення, переходові до політики «дорогих грошей» (рестрикціной).
За допомогою грошово-кредитного регулювання держава прагне зм'якшити економічні кризи, стримати ріст інфляції, з метою підтримки кон'юнктури держава використовує кредит для стимулювання капіталовкладень у різні галузі економіки країни.
Потрібно відзначити, що грошово-кредитна політика здійснюється як непрямими (економічними), так і прямими (адміністративними) методами впливу. Розходження між ними полягає в тому, що центральний банк або робить непрямий вплив через ліквідність кредитних установ, або встановлює ліміти у відношенні кількісних і якісних параметрів діяльності банків.
Розглянемо тепер основні інструменти за допомогою яких центральний банк проводить свою політику стосовно комерційних банок. До них відносяться в першу чергу зміна ставки рефінансування, зміна норм обов'язкових резервів, операції на відкритому ринку з цінними паперами й іноземною валютою, а також деякі міри, що носять твердий адміністративний характер.
2.1. ПОЛІТИКА ОБОВ'ЯЗКОВИХ РЕЗЕРВІВ
У даний час мінімальні резерви — це найбільш ліквідні активи, що зобов'язані мати всі кредитні установи, як правило, або у формі готівки в касі банків, або у виді депозитів у центральному банку або в інших високоліквідних формах, обумовлених центральним банком. Норматив резервних вимог являє собою встановлене в законодавчому порядку процентне відношення суми мінімальних резервів до абсолютного (об'ємним) або відносним (збільшенню) показникам пасивних (депозитів) або активних (кредитних вкладень) операцій. Використання нормативів може мати як тотальний (установлення до всієї суми зобов'язань або позичок), так і селективний (до їх визначеної частини) характер впливу.
Мінімальні резерви виконують дві основні функції.
По-перше, вони як ліквідні резерви служать забезпеченням зобов'язань комерційних банків по депозитах їхніх клієнтів. Періодичною зміною норми обов'язкових резервів центральний банк підтримує ступінь ліквідності комерційних банків на мінімально припустимому рівні в залежності від економічної ситуації.
По-друге, мінімальні резерви є інструментом, використовуваним центральним банком для регулювання обсягу грошової маси в країні. За допомогою зміни нормативу резервних кошт центральний банк регулює масштаби активних операцій комерційних банків (в основному обсяг видаваних ними кредитів), а отже, і можливості здійснення ними депозитної емісії. Кредитні інститути можуть розширювати позичкові операції, якщо їхні обов'язкові резерви в центральному банку перевищують установлений норматив. Коли маса грошей в обороті (наявну і безготівкових) перевершує необхідну потребу, центральний банк проводить політикові кредитної рестрикції шляхом збільшення нормативів відрахування, тобто відсотка резервуваннякошт у центральному банку. Тим самим він змушує банки скоротити обсяг активних операцій".
Зміна норми обов'язкових резервів впливає на рентабельність кредитних установ. Так, у випадку збільшення обов'язкових резервів відбувається як би недоодержання прибутку. Тому, на думку багатьох західних економістів, даний метод служить найбільш ефективними антиінфляційними коштами.
Недолік цього методу укладається в тім, що деякі установи, в основному спеціалізовані банки, що мають незначні депозити, виявляються в переважному положення в порівнянні з комерційними банками, що розташовують великими ресурсами.
В останні півтора-два десятиліття відбулося зменшення ролі зазначеного методу кредитно-грошового регулювання. Про це говорить той факт, що повсюдно (у західних країнах) відбувається зниження норми обов'язкових резервів і навіть її скасування по деяких видах депозитів.
2.2. РЕФІНАНСУВАННЯ КОМЕРЦІЙНИХ БАНКІВ
Термін «рефінансування» означає одержання коштів кредитними установами від центрального банку. Центральний банк може видавати кредити комерційним банкам, а також перевраховувати цінні папери, що знаходяться в їхніх портфелях (як правило векселя).
Переоблік векселів довгий час був одним з основних методів грошово-кредитної політики центральних банків Західної Європи. Центральні банки висували визначені вимоги до векселя, що враховується, головним з яких була надійність боргового зобов'язання.
Векселі перевраховуються по ставці редисконтування. Цю ставку називають також офіційною дисконтною ставкою, звичайно вона відрізняється від ставки по кредитах (рефінансування) на незначну величину в меншу сторону (у Європі 0.5-2 процентних пункту). Центральний банк купує боргове зобов'язання по більш низькій ціні, чим комерційний банк.
У випадку підвищення центральним банком ставки рефінансування, комерційні банки будуть прагнути компенсувати втрати, викликані її ростом (подорожчанням кредиту) шляхом підвищення ставок по кредитах, наданим позичальникам. Зміна облікової (рефінансування) ставки прямо впливає на зміну ставок по кредитах комерційних банків. Останнє є головною метою даного методу грошово-кредитної політики центрального банку. Наприклад, підвищення офіційної дисконтної ставки в період посилення інфляції викликає ріст процентної ставки по кредитних операціях комерційних банків, що приводить до їх скорочення, оскільки відбувається подорожчання кредиту, і навпаки.
Ми бачимо, що зміна офіційної процентної ставки впливає на кредитну сферу. По-перше, утруднення або полегшення можливості комерційних банків одержати кредит у центральному банку впливає на ліквідність кредитних установ. По-друге, зміна офіційної ставки означає подорожчання або здешевлення кредиту комерційних банків для клієнтури, тому що відбувається зміна процентних ставок по активних кредитних операціях.
Також зміна офіційної ставки центрального банку означає перехід до нової грошово-кредитної політики, що змушує комерційні банки вносити необхідні корективи у свою діяльність.
Недоліком використання рефінансування при проведенні грошово-кредитної політики є те, що цей метод торкає лише комерційних банків. Якщо рефінансування використовується мало або здійснюється не в центральному банку, то зазначений метод майже цілком утрачає свою ефективність.
Крім встановлення офіційних ставок рефінансування і ре дисконтування центральний банк установлює процентну ставку по ломбардних кредитах, тобто кредитам, видаваним під яку-небудь заставу, у якості якого виступають звичайно цінні папери. Варто врахувати, що в заставу можуть бути прийняті тільки ті цінні папери, якість яких не викликає сумніву. «У практиці закордонних банків як такі коштовні папери використовуються державні цінні папери, що звертаються, першокласні торговельні векселі і банківські акцепти (їхня вартість повинна бути виражена в національній валюті, а термін погашення — не більш трьох місяців), а також деякі інші види боргових зобов'язань, обумовлені центральними банками».
продолжение
--PAGE_BREAK--2.3. ОПЕРАЦІЇ НА ВІДКРИТОМУ РИНКУ
Поступово два вищеописаних методи грошово-кредитного регулювання (рефінансування й обов'язкове резервування) утратили своє першорядне по важливості значення, і головним інструментом грошово-кредитної політики стали інтервенції центрального банку, що одержали назву операцій на відкритому ринку.
Цей метод укладається в тім, що центральний банк здійснює операції купівлі-продажу цінних паперів у банківській системі. Придбання цінних паперів у комерційних банків збільшує ресурси останніх, відповідно підвищуючи їхні кредитні можливості, і навпаки. Центральні банки періодично вносять зміни в зазначений метод кредитного регулювання, змінюють інтенсивність своїх операцій, їхню частоту.
Операції на відкритому ринку вперше стали активно застосовуватися в США, Канаді і Великобританії в зв'язку з наявністю в цих країнах розвитого ринку цінних паперів. Пізніше цей метод кредитного регулювання набутив загального застосування й у Західній Європі.
«За формою проведення ринкові операції центрального банку з цінними паперами можуть бути прямими або зворотними. Пряма операція являє собою звичайну покупку або продаж. Зворотна укладається в купівлі-продажу цінних паперів з обов'язковим здійсненням зворотної угоди по заздалегідь установленому курсі. Гнучкість зворотних операцій, більш м'який ефект їхнього впливу, додають популярність даному інструментові регулювання. Так частка зворотних операцій центральних банків ведучих промислово-розвинутих країн на відкритому ринку досягає від 82 до 99,6%». Якщо розібратися, те можна побачити, що по своїй суті ці операції аналогічні рефінансуванню під заставу цінних паперів. “Центральний банк пропонує комерційно банкам продати йому цінні папери на умовах, обумовлених на основі аукціонних (конкурентних) торгів, із зобов'язанням їхнього зворотного продажу через 4-8 тижнів. Причому процентні платежі, "набігаючі" за даними цінним паперам у період їхнього перебування у власності центрального банку, будуть належати комерційним банкам”.
Таким чином, операції на відкритому ринку, як метод грошово-кредитного регулювання, значно відрізняються від двох попередніх. Головна відмінність — це використання більш гнучкого регулювання, оскільки обсяг покупки цінних паперів, а також використовувана при цьому процентна ставка можуть змінюватися щодня відповідно до напрямку політики центрального банку. Комерційні банки, з огляду на зазначену особливість даного методу, повинні уважно стежити за своїм фінансовим становищем, не допускаючи при цьому погіршення ліквідності.
2.4. ДЕЯКІ АДМІНІСТРАТИВНІ МЕТОДИ РЕГУЛЮВАННЯ ГРОШОВО-КРЕДИТНОЇ СФЕРИ
Поряд з економічними методами, за допомогою яких центральний банк регулює діяльність комерційних банків, їм можуть використовуватися в цій області й адміністративні методи впливу.
До них відноситься, наприклад, використання кількісних кредитних обмежень.
Цей метод кредитного регулювання являє собою кількісне обмеження суми виданих кредитів. На відміну від розглянутих вище методів регулювання, контингування кредиту є прямим методом впливу на діяльність банків. Також кредитні обмеження приводять до того, що підприємства позичальники попадають у неоднакове положення. Банки прагнуть видавати кредити в першу чергу своїм традиційним клієнтам, як правило, великим підприємствам. Дрібні і середні фірми виявляються головними жертвами даної політики.
Потрібно відзначити, що домагаючись за допомогою зазначеної політики стримування банківської діяльності і помірного росту грошової маси, держава сприяє зниженню ділової активності. Тому метод кількісних обмежень став використовуватися не так активно, як раніш, а в деяких країнах узагалі відмінний.
Також центральний банк може встановлювати різні нормативи (коефіцієнти), що комерційні банки зобов'язані підтримувати на необхідному рівні. До них відносяться нормативи достатності капіталу комерційного банку, нормативи ліквідності балансу, нормативи максимального розміру ризику на один позичальника і деякі нормативи, що доповнюють. Перераховані нормативи обов'язкові для виконання комерційними банками. Також центральний банк може встановлювати необов'язкові, так називані оцінні нормативи, що комерційним банкам рекомендується підтримувати на належному рівні.
“При порушенні комерційними банками банківського законодавства, правил здійснення банківських операцій, інших серйозних недоліках у роботі, що веде до обмеження прав їхніх акціонерів, вкладників, клієнтів центральний банк може застосовувати до них самі тверді заходи адміністративного впливу, аж до ліквідації банків.
Очевидно, що використання адміністративного впливу з боку центрального банку стосовно комерційних банок не повинне носити систематичного характеру, а застосовуватися в порядку винятково змушених мір”.
Нехай економіка зштовхнулася з безробіттям і зі зниженням цін. Отже, необхідно збільшити пропозицію грошей. Для досягнення даної мети застосовують політикові дешевих грошей, що укладається в наступних мірах.
По-перше, центральний банк повинний зробити покупку цінних паперів на відкритому ринку в населення й у комерційних банків. По-друге, необхідно провести зниження дисконтної ставки і, по-третє, потрібно нормативи по резервних відрахуваннях. У результаті проведених мір збільшаться надлишкові резерви системи комерційних банків. Тому що надлишкові резерви є основою збільшення грошової пропозиції комерційними банками шляхом кредитування, то можна екати, що пропозиція грошей у країні зросте. Збільшення грошової пропозиції понизить процентну ставку, викликаючи ріст інвестицій і збільшення рівноважного чистого національного продукту. З вищесказаного можна укласти, що в задачу даної політики входить зробити кредит дешевим і легко доступним для того, щоб збільшити обсяг сукупних витрат і зайнятість.
У ситуації, коли економіка зіштовхується з зайвими витратами, що породжує інфляційні процеси, центральний банк повинний спробувати понизити загальні витрати шляхом обмеження або скорочення пропозиції грошей. Щоб вирішити цю проблему, необхідно понизити резерви комерційних банків. Це здійснюється в такий спосіб. Центральний банк повинний продавати державні облігації на відкритому ринку для того, щоб урізати резерви комерційних банків. Потім необхідно збільшити резервну норму, що автоматично звільняє комерційні банки від надлишкових резервів. Третя міра укладається в піднятті дисконтної ставки для зниження інтересу комерційних банків до збільшення своїх резервів за допомогою запозичення в центрального банку. Приведену вище систему мір називають політикою дорогих грошей. У результаті її проведення банки виявляють, що їхні резерви занадто малі, щоб задовольнити резервній нормі, що пропонується законом, тобто їхній поточний рахунок занадто великий стосовно їх резервів. Тому, щоб виконати вимога резервної норми при недостатніх резервах, банкам варто зберегти свої поточні рахунки, утримавшись від видачі нових позичок, після того як старі виплачені. Унаслідок цього грошова пропозиція скоротиться, викликаючи підвищення норми відсотка, а ріст процентної ставки скоротить інвестиції, зменшуючи сукупні витрати й обмежуючи інфляцію. Ціль політики укладається в обмеженні пропозиції грошей, тобто зниження приступності кредиту і збільшення його витрат для того, щоб понизити витрати і стримати інфляційний тиск.
Необхідно відзначити сильні і слабкі сторони використання методів грошово-кредитного регулювання при наданні впливу на економіку країни в цілому. На користь монетарної політики можна привести наступні доводи. По-перше, швидкість і гнучкість у порівнянні з фіскальною політикою. Відомо, що застосування фіскальної політики може бути відкладене на довгий час через обговорення в законодавчих органах влади. Інакше обстоїть справа з грошово-кредитною політикою. Центральний банк і інші органи, що регулюють кредитно-грошову сферу, можуть щодня приймати рішення про покупку і продаж цінних паперів і тим самим впливати на грошову пропозицію і процентну ставку. Другий немаловажний аспект зв'язаний з тим, що в розвитих країнах дана політика ізольована від політичного тиску, крім того, вона по своїй природі м'якше, ніж фіскальна політика і діє тонше і тому представляється більш прийнятної в політичних відносинах.
Але існує і ряд негативних моментів. Політика дорогих грошей, якщо неї проводити досить енергійно, дійсно здатна понизити резерви комерційних банків до крапки, у якій банки змушені обмежити обсяг кредитів. А це означає обмеження пропозиції грошей. Політика дешевих грошей може забезпечити комерційним банкам необхідні резерви, тобто можливість надання позичок, однак вона не в змозі гарантувати, що банки дійсно видадуть позичку і пропозицію грошей збільшиться. При такій ситуації дії даної політики виявляться малоефективними. Дане явище називається циклічною асиметрією, причому вона може виявитися серйозною перешкодою грошово-кредитного регулювання під час депресії. У більш нормальні періоди збільшення надлишкових резервів веде до надання додаткових кредитів і, тим самим, до росту грошової пропозиції.
Інший негативний фактор, замічений деякими неокейнсіанцями, укладається в наступному. Швидкість звертання грошей має тенденцію мінятися в напрямку, протилежному пропозиції грошей, тим самим гальмуючи або ліквідуючи зміни в пропозиції грошей, викликані політикою, тобто коли пропозиція грошей обмежується, швидкість звертання грошей схильна до зростання. І навпаки, коли приймаються політичні заходи для збільшення пропозиції грошей у період спаду, досить ймовірне падіння швидкості звертання грошей.
Іншими словами, при дешевих грошах швидкість звертання грошей знижується, при зворотному ході подій політика дорогих грошей викликає збільшення швидкості звертання. А нам відомо, що загальні витрати можуть розглядатися як грошову пропозицію, помножена на швидкість звертання грошей. І, отже, при політику дешевих грошей, як було сказано вище, швидкість звертання грошової маси падає, а, виходить, і загальні витрати скорочуються, що суперечить цілям політики. Аналогічне явище відбувається при політиці дорогих грошей.
В Україні в умовах планово-централізованої економіки існувало чітке розмежування грошового обороту на готівковий і безготівковий. З кінця 1997 р. Національний банк проводить політику лібералізації готівкових розрахунків між суб''єктами господарювання. Національний банк визначив основні принципи обороту готівки на підприємствах:
1. Підприємства зобов''язані зберігати свої кошти в установах банків.
2. Підприємства можуть зберігати готівку в своїй касі в межах ліміту залишку готівки в касі на кінець робочого дня, що встановлюється установою банку.
3. Підприємства можуть здійснювати розрахунки між собою і з громадянами як у безготівковій, так і у готівковій формі, як за рахунок коштів, одержаних в установі банку, так і за рахунок виручки від реалізації.
4. Підприємства можуть одержувати готівку з власних рахунків в установах банків на цілі, визначені у чеку, без подання обґрунтовуючих документів.
5. Кошти та виплати, пов''язані з оплатою праці та виплатою дивідендів, підприємства мають одержувати виключно з кас банків. (не за рахунок виручки).
Перевірки дотримання підприємствами касової дисципліни здійснюють різні державні контролюючі органи і комерційні банки.
6. НБУ встановлює єдині для всіх підприємств правила ведення обліку касових операцій.
7. Видача кредитів підприємствам, як правило в безготівковій формі.
8. Перевірку дотримання касової дисципліни здійснюють органи Податкової служби, державного контрольно-ревізійного управління, Міністерство Фінансів, фінансові органи, КБ.
продолжение
--PAGE_BREAK--