МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
ХАРКІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ЕКОНОМІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
Кафедра “Фінанси”
КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЙ
З КУРСУ: «МІСЦЕВІ ФІНАНСИ»
ДЛЯ ВСІХ ФОРМ НАВЧАННЯ
Затверджено на засіданні
каф. «Фінанси» від
«____» «________» 200__ р.
протокол №______
Харків, ХНЕУ
ЗМІСТ
ВСТУП………………………………………………………………………………...
4
ТЕМА 1. СУТНІСТЬ І РОЛЬ МІСЦЕВИХ ФІНАНСІВ В ЕКОНОМІЧНОМУ І СОЦІАЛЬНОМУ РОЗВИТКУ АДМІНІСТРАТИВНО-ТЕРИТОРІАЛЬНИХ УТВОРЕНЬ……………………..
5
1.1. Формування науки про місцеві фінанси……………………………………..
5
1.2. Сутність місцевих фінансів та причини їх появи…………………………...
5
1.3. Місцеві фінанси як система……………………………………………………
6
1.4. Функції місцевих фінансів……………………………………………………..
8
1.5. Територіальна громада: поняття, функції,
роль та правовий статус…………………………………………………………….
9
ТЕМА 2. МІСЦЕВІ ФІНАНСИ – ГОЛОВНА ФІНАНСОВА БАЗА МІСЦЕВИХ ОРГАНІВ ВЛАДИ……………………………………………………
11
2.1. Система місцевих бюджетів……………………………………………………
11
2.2. Порядок складання, розгляду, затвердження
та виконання місцевих бюджетів…………………………………………………..
12
2.3. Бюджетне регулювання: сутність та методи………………………………...
16
2.4. Міжнародні стандарти організації місцевих фінансів……………………...
18
2.5. Зарубіжний досвід забезпечення самостійності
місцевих бюджетів……………………………………………………………………
20
ТЕМА 3. ДОХОДИ МІСЦЕВИХ БЮДЖЕТІВ…………………….……………..
22
3.1. Джерела та структура доходів місцевих бюджетів………………………….
22
3.2. Місцеві податки і збори в Україні……………………………….……………
23
3.3. Зарубіжний досвід місцевого оподаткування………………….…………….
25
3.4. Місцеві запозичення…………………………………………………………….
27
3.5. Власні доходи місцевих бюджетів……………………………….…………….
28
3.6. Закріплені і регульовані доходи місцевих бюджетів………….…………….
29
ТЕМА 4. ВИДАТКИ МІСЦЕВИХ БЮДЖЕТІВ…………………………………
30
4.1. Структура видатків місцевих бюджетів……………………………………...
30
4.2. Структура видатків бюджету розвитку місцевих бюджетів.
Дефіцит місцевих бюджетів…………………………………………………………
33
4.3. Вільні бюджетні кошти…………………………………………………………
34
4.4. Поняття вертикальних і горизонтальних дисбалансів та
фінансового вирівнювання…………………………………………………………
34
ТЕМА 5. МІСЦЕВІ ПОЗАБЮДЖЕТНІ ФОНДИ………………………………..
36
5.1. Джерела формування єдиного позабюджетного фонду…………………….
36
5.2. Джерела формування валютного фонду……………………………………...
36
5.3. Формування резервних фондів місцевих рад………………………………..
37
5.4. Зарубіжний досвід створення місцевих позабюджетних фондів…………..
37
--PAGE_BREAK--ТЕМА 6. ФІНАНСОВЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ
ПІДПРИЄМСТВ КОМУНАЛЬНОЇ ФОРМИ ВЛАСНОСТІ……………………
39
6.1. Поняття комунальної власності. Особливості
реалізації прав комунальної власності…………………………………………….
39
6.2. Поняття, форми та правове регулювання комунального кредиту………...
41
6.3. Фінанси комунальних підприємств. Комунальні платежі………………….
41
6.4. Фінанси муніципальних підприємств і муніципальні
платежі в зарубіжних країнах……………………………………………………….
42
ТЕМА 7. ФІНАНСОВЕ ПЛАНУВАННЯ ТА
ФІНАНСОВИЙ КОНТРОЛЬ НА РЕГІОНАЛЬНОМУ РІВНІ………………….
44
7.1. Місцеві фінансові органи: види та функції…………………………………...
44
7.2. Поняття та системи касового виконання місцевих бюджетів……………...
45
7.3. Касове виконання місцевих бюджетів у зарубіжних країнах………………
45
7.4. Контроль та аудит фінансової діяльності
місцевого самоврядування…………………………………………………………...
46
ЛІТЕРАТУРА………………………………………………………………………….
47
ВСТУП
Наприкінці XX століття прискорився процес демократизації державного устрою та управління. У багатьох країнах невід'ємною складовою демократичного державного управління є місцеві органи самоврядування. В умовах трансформаційної економіки України однією з найважливіших складових частин фінансової системи є місцеві фінанси. В останні десятиріччя в багатьох країнах спостерігається регіоналізація економічних і соціальних процесів. Функції регулювання цих процесів переходять від центрального рівня державної влади до місцевого. Саме тому посилюється роль місцевих фінансів та розширюється сфера їх застосування. Через місцеві фінанси держава активно здійснює соціальну політику. На основі надання місцевим органам влади фінансових ресурсів для їх бюджетів відбувається фінансування місцевої освіти, охорони здоров'я, комунального обслуговування населення, соціально-культурних заходів. За допомогою місцевих фінансів держава регулює процес вирівнювання економічного і соціального розвитку територій, які внаслідок історичних, географічних та інших умов є депресивними порівняно з іншими територіями держави.
Актуальність вирішення проблеми місцевих фінансів визначається не лише новими підходами до управління територіями, а й неможливістю на даному етапі створення в умовах України певної універсальної моделі регіонального розвитку. Це передусім пов'язано з незавершеним процесом формування комплексної оцінки територіального рівня розвитку, аналізу соціально-економічної диференціації і типізації регіонів, використання інструментів регіональної фінансової політики. При відмові від планово-директивних методів управління та переході на переважно ринкові засади господарювання місцеві фінанси стають основним механізмом впливу на розвиток економічних і соціальних процесів у регіоні.
Місцеві фінанси — це відображення стану економіки регіону, його виробничої та ресурсної бази. Виступаючи головним чином інструментом проведення регіональної соціально-економічної політики, місцеві фінанси повинні сприяти розвитку виробництва, зростанню рівня зайнятості населення, заохоченню інвестицій у ті галузі, які є пріоритетними з точки зору поточних та довгострокових завдань функціонування місцевого господарського комплексу.
В умовах наближення до європейських стандартів діяльності місцевого самоврядування Україні необхідно комплексно вирішувати проблеми розвитку місцевих фінансів, адже вони є обов'язковим атрибутом демократичної держави.
ТЕМА 1. СУТНІСТЬ І РОЛЬ МІСЦЕВИХ ФІНАНСІВ В ЕКОНОМІЧНОМУ І СОЦІАЛЬНОМУ РОЗВИТКУ АДМІНІСТРАТИВНО-ТЕРИТОРІАЛЬНИХ УТВОРЕНЬ
Тематичні питання
1.1. Формування науки про місцеві фінанси
1.2. Сутність місцевих фінансів та причини їх появи
1.3. Місцеві фінанси як система
1.4. Функції місцевих фінансів
1.5. Територіальна громада: поняття, функції, роль та правовий
статус
Формування науки про місцеві фінанси
Наука про місцеві фінанси є окремою, самостійною галуззю фінансової науки. Процес її формування відбувався у двох основних напрямках:
По-перше, історично склалося так, що спочатку виникла наука про державні фінанси, а потім від неї відокремилося самостійне вчення про місцеві фінанси. Таким чином, поняття “місцеві фінанси” виникло на противагу поняттю “державні фінанси”.
По-друге, вчення про місцеві фінанси як наука виникло також у процесі розширення розуміння предмета фінансової науки, коли фінансове господарство общин та інших; територіальних колективів, яке до цього вважалося приватним, було включене до складу публічного фінансового господарства.
Вчення про місцеві фінанси як сукупність теоретичних положень про фінансове господарство та фінансову діяльність місцевих органів влади сформувалося в XIX ст. Наприкінці XIX ст. воно виокремилося в самостійну галузь фінансової науки. Це було пов'язано із завершенням становлення в більшості країн Західної Європи й Північної Америки органів місцевого самоврядування і регіональних органів влади, конституційним визнанням прав комун, общин, муніципалітетів, регіонів, провінцій, штатів та інших адміністративно-територіальних утворень.
У Росії процес формування теорії місцевих фінансів як окремої галузі фінансової науки розпочався після земської реформи 1864 р. В Українській Народній Республіці під керівництвом Центральної Ради в 1917—1918 рр. робилися спроби українізації земського та міського самоврядування із збереженням його інститутів і фінансових основ. Але після ліквідації Центральної Ради робота припинилася. Відродження місцевих фінансів розпочалося в останній період горбачовської перебудови в 1990 р., коли в СРСР було визнано інститут місцевого самоврядування.
1.2. Сутність місцевих фінансів та причини їх появи
Наприкінці XIX — на початку XX ст. набуло поширення визначення місцевих фінансів як місцевого фінансового господарства адміністративних одиниць або як сукупності матеріальних засобів, які є в розпорядженні цих одиниць для досягнення їхньої мети. Термін “місцеве фінансове господарство” почав уживатися поряд із терміном “державне фінансове господарство”, яким позначалися державні фінанси. Біля витоків понять місцеве фінансове господарство, державне фінансове господарство як складових публічного фінансового господарства стояли К. Рау, Л. Штейн, А. Вагнер та інші німецькі економісти. Словник братів Гранат дає таке визначення місцевих фінансів:“Фінанси — це сукупність матеріальних засобів, що є в розпорядженні держави і підлеглих їй одиниць самоврядування для досягнення мети цих політичних тіл. Планомірна їхня дальність, спрямована на досягнення необхідних матеріальних засобів і на витрачання їх, є фінансовим господарством, яке називається державним, якщо суб'єктом його є держава, або місцевим (земським, міським, общинним і т. ін.), якщо його ведуть органи місцевого самоврядування”.
У середньовічних державах міста (общини) могли мати повну автономію і не входити до загальної системи організації державної влади. У сучасних правових державах місцеві органи влади входять до загальної системи організації державної влади, і їхня компетенція визначається центральною владою. Але й сьогодні залишається і зростає перелік таких справ, які правова держава вважає за доцільне передати для розв'язання місцевим органам влади. Для цього потрібні відповідні ресурси. Це і є об'єктивною причиною для функціонування місцевих фінансів.
Основні теорії, то пояснюють суть і природу місцевого самоврядування як форми місцевої влади:
1. Теорія природних прав общини. Вона сформувалася в роки Великої Французької революції 1789 р. Теорія ґрунтується на тій ідеї, що є природні права общини за аналогією до природних прав людини і громадянина.
2. Державна теорія місцевого самоврядування, сформована в середині XIX ст. німецькою школою юристів. В її основі лежить твердження, що органи місцевого самоврядування є органами державного управління і створюються державною владою для реалізації її функцій та завдань на місцевому рівні. Таким чином, вони перебувають у структурі державної влади та їй підпорядковані.
3. Теорія громадського самоврядування. Народилася вона також у Німеччині в другій половині XIX ст., трохи згодом її було названо теорією муніципального дуалізму. Вона синтезує ідеї двох попередніх. В основі цієї теорії лежить твердження, що органи місцевого самоврядування мають власну, природну, а отже, суверенну компетенцію тільки у сфері неполітичних відносин.
У XX ст. сталися значні зміни в організації місцевого самоврядування в більшості європейських країн та його певна уніфікація. У 1985 р. підписано Європейську хартію про місцеве самоврядування, яка заклала загальноєвропейські принципи організації місцевого самоврядування. У листопаді 1996 р. до Європейської хартії про місцеве самоврядування приєдналася Україна.
Якщо причиною функціонування фінансів взагалі є поява держави і товарно-грошових відносин, то причиною виникнення місцевих фінансів є наявність територіальних колективів, відокремлення функцій і завдань, які покладаються на їхні органи влади.
Місцеві фінанси — це система формування, розподілу і використання грошових та інших фінансових ресурсів для забезпечення місцевими органами влади покладених на них функцій і завдань, як власних, так і делегованих.
1.3. Місцеві фінанси як система
Фінанси місцевих органів влади як система включають у себе кілька основних взаємопов'язаних структурних елементів:
• видатки;
• доходи;
• способи формування доходів;
• інститути системи;
• суб'єкти системи;
• об'єкти системи;
• відносини між суб'єктами системи, системою та іншими ланками фінансової системи держави взагалі (табл. 1.1).
Таблиця 1.1
Система місцевих фінансів
Елементи системи
Структура елементів системи
Видатки
Поточні, розвитку, на фінансування власних повноважень, обов'язкові, факультативні, на фінансування делегованих повноважень
Доходи
Власні, закріплені, передані, податкові, неподаткові
Способи формування доходів
Місцеві податки і збори; частки загальнодержавних податків; комунальні платежі; доходи від майна та землі, що належать місцевій владі; доходи комунальних підприємств; кредити; комунальні позики; трансферти
Місцеві фінансові інститути
Громадські послуги; самостійні місцеві бюджети; комунальна форма власності; позабюджетні валютні та цільові фонди; місцеві податки і збори; комунальний кредит; фінанси комунальних підприємств; комунальні платежі
Суб’єкти
Територіальні громади; міські, селищні та сільські ради; голови міст, селищ і сіл; обласні, Київська та Севастопольська міські, районні, районні в містах Києві і Севастополі державні адміністрації і ради; Рада Міністрів та Верховна Рада Автономної Республіки Крим; Міністерство фінансів України; Кабінет Міністрів та Верховна Рада України
Об’єкти
Фінансові ресурси у фондовій і нефондовій формах
Взаемо-відносини
Між суб'єктами системи; між місцевими фінансами та іншими ланками фінансової системи держави
Головним елементом фінансів місцевих органів влади є видатки. Видатки є точним відображенням функцій і завдань, що покладаються на місцеву владу.
Видатки місцевих органів влади, залежно від їхніх завдань, поділяються на декілька функціональних видів:
• обов'язкові видатки: видатки, спрямовані на виконання обов'язкових завдань, які покладаються на всі органи місцевої влади з метою забезпечення певних стандартів послуг у масштабах всієї країни. До обов'язкових видатків належать також видатки місцевих органів влади, пов'язані з їхніми борговими зобов'язаннями за кредитами та позиками;
• видатки, що здійснюються для реалізації завдань у межах власної компетенції, а також так званих добровільних або факультативних обов'язків;
• видатки для реалізації делегованих (доручених) центральною владою завдань.
Крім функціонального поділу, є поділ видатків відповідно до їхнього економічного призначення. У зв'язку з цим законодавство більшості країн вирізняє дві великі групи видатків:
поточні (адміністративні) видатки;
капітальні (інвестиційні) видатки.
Доходи місцевих органів влади може бути класифіковано за їхніми джерелами та за економічною природою. За джерелами доходи місцевих органів влади поділяються на:
• податкові доходи;
• неподаткові доходи (платежі, доходи від майна, що належить місцевій владі, та від господарської діяльності підприємств комунальної (муніципальної) форми власності, залучені місцевими органами влади на ринку позичкового капіталу);
• доходи за рахунок кредитів і позик;
• трансферти від центральної влади та органів влади вищого територіального рівня.
За економічною природою доходи місцевих органів влади поділяються на:
власні доходи: доходи, що мобілізуються місцевою владою самостійно на основі власних рішень і за рахунок джерел, визначених місцевим органом влади. До власних доходів належать місцеві податки і збори, доходи від майна, що належить місцевій владі, та від господарської діяльності комунальних (муніципальних) підприємств, комунальні платежі, а також доходи за рахунок комунальних кредитів і позик;
передані доходи: доходи, що передаються місцевій владі центральною владою або органами влади вищого територіального рівня.
В Україні за економічною природою доходи місцевих органів влади, згідно із законодавством, поділяються на власні, закріплені та регульовані.
Основним способом формування доходів місцевих органів влади в більшості розвинутих країн є місцеві податки і збори. Важливими способами є комунальні платежі, доходи від комунального майна та землі, доходи від діяльності комунальних підприємств, залучення кредитних ресурсів і мобілізація коштів за рахунок комунальних позик. Велику роль відіграють дотації та інші трансферти, закономірним явищем у практиці надання яких є перехід у більшості країн від спеціальних (цільових) трансфертів до загальних субсидій.
В Україні основним способом формування доходів місцевих органів влади нині є відрахування від регульованих доходів. Місцеві податки і збори, кредити та інші способи формування доходів місцевих органів влади, характерні для розвинутих індустріальних країн, в Україні відіграють незнану роль.
Підінститутами в системі місцевих фінансів, з одно-то боку, слід розуміти сукупність норм права, звичаїв, традицій, культурних зразків. З другого — це сукупність організаційних структур, які забезпечують функціонування місцевих фінансових систем. У системі місцевих фінансів з'явились і розвиваються такі інститути, як самостійний місцевий бюджет, позабюджетні, валютні та цільові фонди, комунальна власність, місцеві податки і збори, комунальний кредит, комунальні позики, фінансові ресурси комунальних підприємств, комунальні платежі, поточні видатки і видатки розвитку, поточний бюджет і бюджет розвитку та ін.
В окремих країнах до таких інститутів належить і комунальне страхування. У зарубіжних країнах ключова роль також належить інституту громадських послуг.
Головним суб'єктом місцевих фінансів в Україні є територіальна громада та органи місцевого самоврядування, правовий статус яких закріплено в Конституції України.
В інших країнах головними суб'єктами фінансових відносин у сфері місцевих фінансів є муніципалітети, комуни, регіони, департаменти, провінції, області, округи та інші адміністративно-територіальні утворення.
Об'єктами системи місцевих фінансів є фінансові ресурси, що мобілізуються, розподіляються та використовуються місцевими органами влади для виконання покладених на них функцій і завдань. Фінансові ресурси місцевих органів влади формуються як у фондовій, так і в нефондовій формах.
Головними фінансовими фондами місцевих органів влади є: місцеві бюджети, резервні, позабюджетні валютні та цільові фонди, фонди грошових ресурсів комунальних підприємств та ін. Ресурси, що залучаються місцевими органами влади у вигляді банківських кредитів, від розміщення місцевих позик, та деякі інші, як правило, перебувають у нефондовій формі.
1.4. Функції місцевих фінансів
Основні форми впливу (функції) місцевих органів влади, їхніх фінансів на економіку та соціальну сферу держави:
По-перше, до фінансових систем місцевих органів влади мобілізується значна частина валового внутрішнього продукту (ВВП). Через зазначені системи здійснюється розподіл і перерозподіл цієї частини ВВП. Функції соціально-економічного регулювання, які забезпечують фінанси місцевих органів влади, не обмежуються вилученням, розподілом і перерозподілом частини ВВП. Місцеві органи влади, подібно до держави, у сфері своєї компетенції здійснюють також і нормативне (правове) регулювання соціально-економічної діяльності, тобто вони встановлюють певні правила поведінки господарюючих суб'єктів.
По-друге, місцеві фінанси с фіскальним інструментом. Це дозволяє забезпечувати ресурсами розв'язання завдань, що покладаються на місцеві органи влади.
По-третє, фінанси місцевих органів влади є інструментом забезпечення громадських послуг. Місцеве самоврядування, як і держава, є інститутом, що надає громадські послуги.
По-четверте. Місцеві фінанси є інструментом забезпечення економічного зростання.
Крім зазначених форм впливу на економіку та соціальну сферу, є й інші, наприклад, пов'язані з виконанням делегованих повноважень центральної влади. На Заході їх називають агентськими повноваженнями. У цій сфері — проблеми громадської безпеки, охорони правопорядку, оборони, дотримання законності, державного нагляду і державної реєстрації та ін.
1.5. Територіальна громада: поняття, функції, роль та правовий статус
Територіальний колектив - це визнана в праві місцева спілка людей публічного характеру або місцева публічна спілка. Таким чином, територіальний колектив є формою організації місцевої влади. У Конституції України, прийнятій у 1996 р., територіальний колектив названо територіальною громадою.
Територіальна громада — це сукупність громадян України, котрі спільно проживають у міському чи сільському поселенні, мають колективні інтереси і визначений законом правовий статус. На відміну від простої територіальної одиниці, поселення, яке має статус територіальної громади, наділяється певними правами. Передусім, це право на самоврядування.
Функції територіальної громади відображаються у Конституції України (стаття 143). Територіальні громади безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування:
• управляють майном, що є в комунальній власності;
• затверджують програми соціально-економічного та культурного розвитку, контролюють їх виконання;
• затверджують бюджети відповідних адміністративно-територіальних одиниць і контролюють їх виконання;
• встановлюють місцеві податки і збори згідно із законом;
• забезпечують проведення місцевих референдумів і реалізацію їх результатів;
• утворюють, реорганізують і ліквідують комунальні підприємства, організації й установи, а також здійснюють контроль за їхньою діяльністю;
• вирішують інші питання місцевого значення, віднесені законом до їхньої компетенції.
Територіальна громада має такі правові ознаки:
• наділяється правом юридичної особи;
• може бути суб'єктом цивільно-правових відносин;
• має право здійснювати господарські операції, набувати і відчужувати майнові права, входити в зобов'язання, вести процеси, стягувати примусові збори зі своїх членів на задоволення спільних потреб;
• має право на формування власного бюджету, створення позабюджетних, валютних, страхових, резервних та інших цільових фондів грошових ресурсів;
• є суб'єктом підприємницької діяльності у сфері надання громадських послуг;
• має право бути засновником підприємств, мати частку в статутних фондах господарських товариств, отримувати доходи від дивідендів;
• є суб'єктом фінансово-кредитних відносин, може розмішувати місцеві позики, отримувати кредити в банківських установах і надавати кредити фізичним і юридичним особам, має право створювати комунальні банки, довірчі та страхові товариства, пенсійні фонди та інші комунальні фінансово-кредитні установи, виступати гарантом кредитів;
• територіальна громада користується, володіє та розпоряджається майном комунальної власності. Майно комунальної власності належить територіальній громаді на правах колективного володіння її членами.
ТЕМА 2. МІСЦЕВІ ФІНАНСИ – ГОЛОВНА ФІНАНСОВА БАЗА МІСЦЕВИХ ОРГАНІВ ВЛАДИ
Тематичні питання
2.1. Система місцевих бюджетів
2.2. Порядок складання, розгляду, затвердження та виконання
місцевих бюджетів
2.3. Бюджетне регулювання: сутність та методи
2.4. Міжнародні стандарти організації місцевих фінансів
2.5. Зарубіжний досвід забезпечення самостійності місцевих бюджетів
2.1. Система місцевих бюджетів
За Конституцією України (ст. 140) місцеве самомоврядування є правом територіальної громади самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і Законів України.
Фінансові основи інституту місцевого самоврядування визначені:
1. Конституцією України (ст. 7, статті 140-146).
2. Бюджетним кодексом України від 21 червня 2001 р.
3. Законом України «Про місцеве самоврядування (від 27.05.1997).
4. Законом України «Про систему оподаткування» (від 2 лютого 1994 р.).
Місцеві фінанси— це система формування, розподілу і використання доходів територіальними громадами та місцевими органами влади з метою виконання делегованих та закріплених за ними функцій і завдань.
Структура місцевих фінансів України:
Самостійні місцеві бюджети (11 785 місцевих бюджетів різного рівня складалося в Україні 2000 р.);
Фінанси комунальних підприємств.
Самостійні місцеві бюджети.Найважливішими передумовами демократичної держави є самостійність і незалежність місцевих органів влади, які започатковані Європейською хартією місцевого самоврядування. На сьогодні до Європейської хартії місцевого самоврядування входять понад 30 країн.
Європейська хартія місцевого самоврядування передбачає відокремлення місцевих органів влади від державної влади, повну їхню незалежність самостійність у виконанні делегованих і закріплених за ними функцій у межах своїх компетенцій і за рахунок власних і закріплених доходів.
Система місцевих бюджетів складається з бюджету Автономної Республіки Крим, обласних, районних бюджетів, бюджетів районів у містах і бюджетів місцевого самоврядування.
Бюджети місцевого самоврядування — це бюджети територіальних громад сіл, селищ, міст та об'єднань.
Самостійність місцевих бюджетів гарантується власними та закріпленими за ними на стабільній основі загальнодержавними доходами, а також правом самостійно визначати напрями використання коштів місцевих бюджетів.
Мінімальні розміри місцевих бюджетів визначаються на основі нормативів бюджетної забезпеченості на одного жителя з урахуванням економічного, соціального, природного та економічного стану відповідних територій, виходячи з рівня мінімальних соціальних потреб, установлених законодавством.
Місцевий бюджет може складатися із загального і спеціального фондів.
Спеціальний фонд має формуватися з конкретно визначених джерел надходжень і використовуватися на фінансування конкретно визначених цілей.
Спеціальний фонд — це класичний випадок закріплення джерела доходів за статтею видатків, за якого певні види доходів призначаються на фінансування певних видів видатків.
Спеціальні фонди були введені з метою поліпшення звітності за державні кошти, які раніше спрямовувалися до численних позабюджетних фондів, тобто для підвищення прозорості у використанні державних коштів.
Місцевий бюджет поділяється на поточний бюджет і бюджет розвитку
.
Поточний бюджет використовується для виконання як власних, так і делегованих повноважень.
Кошти поточного бюджету спрямовуються на фінансування установ і закладів виробничої і соціальної інфраструктури, що утримуються за рахунок бюджетних асигнувань, а також на фінансування заходів щодо соціального захисту населення.
Коштибюджету розвитку спрямовуються на реалізацію програм соціально-економічного розвитку відповідної території, пов'язаних зі здійсненням інвестиційної та інноваційної діяльності, а також на фінансування субвенцій та інших видатків, пов'язаних з розширеним відтворенням.
Поділ місцевих бюджетів на поточний бюджет і бюджет розвитку визначає порядок фінансування за умов наявності дефіциту бюджету у зв'язку з недовиконанням доходів бюджету. У такому випадку першочергово фінансуються видатки, які включені в поточний бюджет.
продолжение
--PAGE_BREAK--Система місцевих бюджетів України має таку структуру:
Бюджет Автономної Республіки Крим 1
Обласні бюджети 24
Бюджети міст республіканського підпорядкування 2
Районні бюджети неміських районів 486
Бюджети міст обласного підпорядкування 158
Бюджети районів міст 120
Бюджети міст районного підпорядкування 283
Бюджети селищних рад 915
Бюджети сільських рад 9769
Органи місцевого самоврядування з урахуванням місцевих умов і особливостей можуть перерозподіляти між собою на підставі договорів окремі повноваження та власні бюджетні кошти.
2.2. Порядок складання, розгляду, затвердження та виконання місцевих бюджетів
Порядок складання проектів місцевих бюджетів. Міністерство фінансів України доводить Раді міністрів Автономної Республіки Крим, місцевим державним адміністраціям та виконавчим органам відповідних рад особливості складання розрахунків до проектів бюджетів на наступний бюджетний період.
Рада міністрів Автономної Республіки Крим, місцеві державні адміністрації та виконавчі органи відповідних рад зобов'язані надавати необхідну інформацію: Міністерству фінансів України — для проведення розрахунків обсягів міжбюджетних трансфертів та інших показників; Верховній Раді України — для перевірки достовірності цих розрахунків.
Згідно з типовою формою бюджетних запитів, визначеною Міністерством фінансів України, і відповідно до статті 34 Бюджетного Кодексу та з урахуванням особливостей складання проектів місцевих бюджетів місцеві фінансові органи розробляють і доводять до головних розпорядників бюджетних коштів інструкції з підготовки бюджетних запитів.
Головні розпорядники бюджетних коштів організують розроблення бюджетних запитів для подання місцевим фінансовим органам в терміни та порядку, встановлені цими органами. Головні розпорядники бюджетних коштів несуть відповідальність за своєчасність, достовірність та зміст поданих місцевим фінансовим органам бюджетних запитів, які мають містити всю інформацію, необхідну для аналізу показників проекту місцевого бюджету, згідно з вимогами місцевих фінансових органів.
Місцеві фінансові органи на будь-якому етапі складання і розгляду проектів місцевих бюджетів проводять аналіз бюджетного запиту, поданого головним розпорядником бюджетних коштів, з точки зору його відповідності меті, пріоритетності, а також дієвості та ефективності використання бюджетних коштів. На основі результатів аналізу керівник місцевого фінансового органу приймає рішення про включення бюджетного запиту до пропозиції проекту місцевого бюджету перед поданням його на розгляд відповідно Раді міністрів Автономної Республіки Крим, місцевим державним адміністраціям та виконавчим органам відповідних рад.
Виконавчі органи сільських, селищних, міських (міст районного значення) рад, районні державні адміністрації в містах Києві та Севастополі подають відповідно районним чи міським фінансовим органам пропозиції щодо показників проектів відповідних бюджетів, визначених з урахуванням вимог частин третьої — п'ятої цієї статті.
Після схвалення Кабінетом Міністрів України проекту закону про Державний бюджет України Міністерство фінансів України доводить Раді міністрів Автономної Республіки Крим, місцевим державним адміністраціям та виконавчим органам відповідних рад розрахунки прогнозних обсягів міжбюджетних трансфертів, методику їх визначення та інші показники, необхідні для складання проектів місцевих бюджетів, а також пропозиції щодо форми проекту рішення про місцевий бюджет (типова форма рішення).
У тижневий термін після ухвалення закону про Державний бюджет України в другому читанні Кабінет Міністрів України доводить Раді міністрів Автономної Республіки Крим, місцевим державним адміністраціям та виконавчим органам відповідних рад положення та показники міжбюджетних відносин (обсяги міжбюджетних трансфертів для відповідних бюджетів і текстові статті, що визначають особливості міжбюджетних відносин на наступний бюджетний період), які були проголосовані Верховною Радою України при прийнятті проекту закону про Державний бюджет України в другому читанні.
На підставі інформації, отриманої відповідно до частин п'ятої — восьмої цієї статті. Рада міністрів Автономної Республіки Крим, місцеві державні адміністрації та виконавчі органи відповідних рад готують проекти рішень про відповідні місцеві бюджети.
Проект рішення про місцевий бюджет та матеріали, що до нього додаються. Проект рішення про місцевий бюджет перед його розглядом на сесії Верховної Ради Автономної Республіки Крим, відповідної ради схвалюється Радою міністрів Автономної Республіки Крим, місцевою державною адміністрацією чи виконавчим органом відповідної ради. Разом з ним необхідно подавати:
пояснювальну записку до проекту рішення;
2) прогноз показників відповідного бюджету за основними видами доходів, видатків та фінансування на наступні три бюджетні періоди;
3) проект показників зведеного бюджету району, міста з районним поділом, міста, що об'єднує бюджети села, селища, міста районного значення;
4) показники видатків, необхідні на наступні бюджетні періоди для завершення проектів, що враховані в бюджеті, за умови, якщо реалізація проекту триває більше одного бюджетного періоду;
5) перелік інвестиційних програм на наступний бюджетний період та на наступні три бюджетні періоди;
6) інформацію про хід виконання відповідного бюджету у поточному бюджетному періоді;
7) пояснення головних розпорядників бюджетних коштів до проекту відповідного бюджету (подаються до бюджетної комісії відповідної ради);
8) інші матеріали, обсяг і форму яких визначає Рада міністрів Автономної Республіки Крим, місцева державна адміністрація чи виконавчий орган відповідної ради.
Рішенням про місцевий бюджет визначаються:
1) загальна сума доходів і видатків (з розподілом на загальний та спеціальний фонди), а також з розподілом видатків на поточні і капітальні;
2) граничний обсяг річного дефіциту (профіциту) місцевого бюджету в наступному бюджетному періоді і боргу Автономної Республіки Крим чи місцевого самоврядування на кінець наступного бюджетного періоду; повноваження щодо надання гарантій Автономної Республіки Крим та місцевого самоврядування, а також розміри цих гарантій з урахуванням положень статті 17 цього Кодексу;
3) бюджетні призначення головним розпорядникам коштів за бюджетною класифікацією;
4) доходи бюджету за бюджетною класифікацією;
5) бюджетні призначення міжбюджетних трансфертів;
6) додаткові положення, що регламентують процес виконання бюджету.
Перелік захищених статей місцевого бюджету визначається відповідно до статті 55 цього Кодексу.
Затвердження місцевих бюджетів. Відповідно до частин восьмої та дев'ятої статті 75 Кодексу Верховна Рада Автономної Республіки Крим та відповідні ради при затвердженні місцевих бюджетів повинні врахувати обсяги міжбюджетних трансфертів та інші положення, необхідні для формування місцевих бюджетів, що були затверджені Верховною Радою України при прийнятті “Проекту закону про Державний бюджет України” у другому читанні.
Бюджет Автономної Республіки Крим, обласні і районні бюджети, міські (міст Києва та Севастополя, міст республіканського Автономної Республіки Крим та міст обласного значення) бюджети на наступний бюджетний період затверджуються рішенням Верховної Ради Автономної Республіки Крим, відповідної обласної, районної чи міської ради не пізніше ніж у двотижневий термін після офіційного опублікування закону про Державний бюджет України.
Міські (міст районного значення) бюджети, районні у містах (якщо такі створено), селищні та сільські бюджети на наступний бюджетний період затверджуються відповідно рішеннями міської, районної в місті, селищної або сільської ради не пізніше ніж у двотижневий термін після затвердження районного чи міського (міст Києва і Севастополя, міста республіканського Автономної Республіки Крим чи міста обласного значення) бюджету.
Виконання місцевих бюджетів. Рада міністрів Автономної Республіки Крим, місцеві державні адміністрації, виконавчі органи відповідних рад або міські, селищні чи сільські голови (в разі, якщо відповідні виконавчі органи не створені) забезпечують виконання відповідних місцевих бюджетів. Місцеві фінансові органи здійснюють загальну організацію та управління виконанням відповідного місцевого бюджету, координують діяльність учасників бюджетного процесу з питань виконання бюджету.
Казначейське обслуговування місцевих бюджетів здійснюється територіальними органами Державного казначейства України за функціями, визначеними статтею 48 цього Кодексу.
Місцевий бюджет виконується за розписом, який затверджується керівником місцевого фінансового органу. До затвердження розпису керівником місцевого фінансового органу затверджується тимчасовий розпис на відповідний період. Керівник місцевого фінансового органу протягом бюджетного періоду забезпечує відповідність розпису місцевого бюджету встановленим бюджетним призначенням.
Місцевий фінансовий орган у процесі виконання місцевого бюджету за доходами здійснює прогнозування та аналіз доходів відповідного бюджету.
Податки, збори (обов'язкові платежі) та інші доходи місцевого бюджету зараховуються безпосередньо на рахунок відповідного бюджету, відкритий в територіальному органі Державного казначейства України, і не можуть акумулюватися на рахунках органів стягнення. Податки, збори (обов'язкові платежі) та інші доходи визнаються зарахованими в доход місцевого бюджету з моменту зарахування на рахунок відповідного бюджету, відкритий в територіальному органі Державного казначейства України.
Виконання місцевих бюджетів за видатками здійснюється за процедурою, визначеною статтею 51 цього Кодексу.
Рішення про внесення змін до рішення про місцевий бюджет ухвалюється відповідною радою за поданням офіційного висновку місцевого фінансового органу про перевиконання чи недовиконання доходної частини загального фонду відповідного бюджету. Факт перевиконання доходної частини загального фонду місцевого бюджету визнається на підставі офіційних висновків місцевого фінансового органу за підсумками трьох кварталів при перевищенні доходів загального фонду місцевого бюджету, врахованих у розписі місцевого бюджету на відповідний період, більше ніж на 15 відсотків. Факт недоотримання доходів загального фонду місцевого бюджету визнається на підставі офіційних висновків місцевого фінансового органу за підсумками квартального звіту при недоотриманні доходів загального фонду місцевого бюджету, врахованих у розписі місцевого бюджету на відповідний період, більше ніж на 15 відсотків.
Рішення про внесення змін до рішення про місцевий бюджет можуть бути також ухвалені відповідною радою у разі настання інших випадків, передбачених цим Кодексом.
Ведення бухгалтерського обліку виконання місцевих бюджетів та порядок закриття рахунків місцевих бюджетів після закінчення бюджетного періоду здійснюються з урахуванням положень статей 56 і 57 цього Кодексу.
Після введення в дію закону про Державний бюджет України органам державної влади та їх посадовим особам забороняється приймати рішення, що призводять до виникнення нових бюджетних, зобов'язань місцевих бюджетів, які не забезпечені бюджетними асигнуваннями, без визначення джерел коштів, виділених державою для виконання цих зобов'язань.
Особливості затвердження та виконання місцевих бюджетів у разі несвоєчасного їх прийняття. Якщо до початку нового бюджетного періоду не прийняте відповідне рішення про місцевий бюджет, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, місцеві державні адміністрації та виконавчі органи відповідних рад мають право здійснювати витрати з відповідного бюджету лише на цілі, які визначені у рішенні про місцевий бюджет на попередній бюджетний період. При цьому щомісячні видатки не можуть перевищувати 1/12 обсягу видатків, визначених рішенням відповідної ради про бюджет на попередній бюджетний період, крім випадків, передбачених частиною четвертою статті 15 та частиною четвертою статті 23 цього Кодексу. До прийняття рішення про місцевий бюджет на поточний бюджетний період провадити капітальні видатки забороняється.
Періодичність, структура та терміни подання звітності про виконання місцевих бюджетів. Періодичність, структура та терміни подання звітності про виконання місцевих бюджетів визначаються Державним казначейством України відповідно до вимог, встановлених для подання звітності про виконання Державного бюджету України в статтях 58-61 цього Кодексу.
Територіальні органи Державного казначейства України складають та подають відповідним місцевим фінансовим органам баланси, звіти про виконання місцевих бюджетів та інші фінансові звіти за правилами та формами, встановленими Державним казначейством України за погодженням з Міністерством фінансів України та Рахунковою палатою. Зведені показники звітів про виконання бюджетів одночасно подаються територіальними органами Державного казначейства України відповідно Міністерству фінансів Автономної Республіки Крим, фінансовим органам місцевих державних адміністрацій та виконавчих, органів відповідних рад на умовах, передбачених частиною першою цієї статті.
Органи стягнення надають місцевим фінансовим органам відповідні звіти, передбачені частиною третьою статті 59 цього Кодексу.
Квартальний та річний звіти про виконання місцевого бюджету подаються до Верховної Ради Автономної Республіки Крим, відповідної ради Радою міністрів Автономної Республіки Крим, місцевою державною адміністрацією, виконавчим органом відповідної ради чи міським, селищним, сільським головою (у разі, якщо відповідні виконавчі органи не створені) у двомісячний строк після завершення відповідного бюджетного періоду. Перевірка звіту здійснюється Рахунковою палатою Автономної Республіки Крим (щодо використання органами виконавчої влади коштів бюджету Автономної Республіки Крим) чи комісією з питань бюджету відповідної ради, після чого відповідні ради затверджують звіт про виконання бюджету або приймають інше рішення з цього приводу.
2.3. Бюджетне регулювання: сутність та методи
Місцеві бюджети мають бути достатніми для виконання органами місцевого самоврядування делегованих та власних повноважень, а також для забезпечення населення соціальними послугами не нижче рівня мінімальних соціальних гарантій. Якщо місцеві бюджети не можуть бути збалансовані з урахуванням цих умов, держава забезпечує їх збалансування шляхом передачі коштів у вигляді міжбюджетних трансфертів (дотацій, субвенцій).
Розмежування доходів кожної з ланок бюджетної системи здійснюється на основі статей 63-68 Бюджетного кодексу України, який регламентує здійснення бюджетного регулювання.
Бюджетне регулювання — це щорічний перерозподіл загальнодержавних централізованих фінансових ресурсів між різними ланками бюджетної системи з метою збалансування бюджетів на рівні, необхідному для виконання місцевими органами їх функцій.
Бюджетне регулювання здійснюється відповідно кожним представницьким органом щодо бюджетів нижчого рівня.
Розмежування та перерозподіл доходів у процесі бюджетного регулювання здійснюється з урахуванням економічного, соціального, демографічного, екологічного, природного стану відповідних адміністративних територій з метою подолання нерівностей між ними (рис. 2.1.).
/>
Рис. 2.1. Методи бюджетного регулювання
Дотація (dotatio — (лат.) - дар) — це певна сума грошових коштів, яка виділяється на безповоротній основі з бюджету вищого рівня до бюджету нижчого рівня з метою покриття бюджетного дефіциту.
Субвенція — це сума грошових коштів, яка виділяється з бюджету вищого рівня до бюджету нижчого рівня і має цільове призначення для здійснення сумісного фінансування певного заходу і підлягає поверненню у випадку порушення її цільового призначення.
Субсидія (subsidium (лат..) - допомога, підтримка) — сума грошей, яка виділяється з бюджету вищого рівня до бюджету нижчого рівня, має цільове призначення, підлягає поверненню у випадку порушення цільового призначення.
Відмінність між субвенцією і субсидією полягає в тому, що субвенція передбачає неодмінне виділення коштів у бюджеті нижчого рівня поряд з сумою субвенції.
Міжбюджетні трансферти поділяються на:
1) дотацію вирівнювання;
2) субвенцію;
3) кошти, що передаються до Державного бюджету України та місцевих бюджетів з інших місцевих бюджетів;
4) інші дотації.
У Державному бюджеті України можуть передбачатися такіміжбюджетні трансферти місцевим бюджетам:
1) дотація вирівнювання бюджету Автономної Республіки Крим, обласним бюджетам, бюджетам міст Києва та Севастополя, районним бюджетам та бюджетам міст республіканського Автономної Республіки Крим та міст обласного значення;
2) субвенція на здійснення програм соціального захисту;
3) субвенція на компенсацію втрат доходів бюджетів місцевого самоврядування на виконання власних повноважень внаслідок надання пільг, установлених державою;
4) субвенція на виконання інвестиційних проектів;
5) інші субвенції.
У Державному бюджеті України затверджується обсяг дотацій вирівнювання та субвенцій окремо для кожного з перелічених місцевих бюджетів, а також коштів, що передаються до Державного бюджету України з місцевих бюджетів, якщо є для цього підстава.
Дотація вирівнювання визначається як перевищення обсягу видатків над кошиком доходів бюджетів місцевого самоврядування.
Кошик доходів бюджетів місцевого самоврядування — це податки та збори (обов'язкові платежі), що закріплюються Бюджетним кодексом України на постійній основі за бюджетами місцевого самоврядування та враховуються при визначенні обсягів міжбюджетних трансфертів.
За Бюджетним кодексом (ст. 98) розподіл обсягу міжбюджетних трансфертів визначається на основі формули, яка повинна затверджуватися Кабінетом Міністрів України і враховувати такі параметри:
1) фінансові нормативи бюджетної забезпеченості та коригуючі коефіцієнти до них;
2) кількість мешканців та кількість споживачів соціальних послуг;
3) індекс відносної податкоспроможності відповідного міста чи району;
4) прогнозний показник кошика доходів бюджетів місцевого самоврядування для бюджетів міст Києва та Севастополя, міст республіканського Автономної Республіки Крим та міст обласного значення;
5) коефіцієнт вирівнювання (від 0,6 до 1).
Обсяг кошика доходів відповідного бюджету визначається із застосуванням індексу відносної податкоспроможності бюджету міста чи району на основі даних про фактичне виконання відповідного бюджету за три останні бюджетні періоди.
Індекс відносної податкоспроможності є коефіцієнтом, що визначає рівень податкоспроможності адміністративно-територіальної одиниці у порівнянні з аналогічним середнім показником по Україні у розрахунку на одного мешканця.
Індекси відносної податкоспроможності відповідних бюджетів не можуть змінюватися і переглядатися частіше, ніж раз на три роки.
Міжбюджетні трансферти можуть здійснюватися і між місцевими бюджетами.
Так, міські (міст Києва і Севастополя, міст республіканського Автономної Республіки Крим та міст обласного значення) та районні ради можуть передбачати у відповідних бюджетах дотації вирівнювання бюджетам районів у містах, бюджетам сіл, селищ, міст районного значення та їх об'єднань, а також кошти, що передаються з цих бюджетів.
Верховна Рада Автономної Республіки Крим та відповідні ради можуть передбачати у відповідних бюджетах такі види міжбюджетних трансфертів:
1) субвенції на утримання об'єктів спільного користування чи ліквідацію негативних наслідків діяльності об'єктів спільного користування;
2) субвенції на виконання власних повноважень територіальних громад сіл, селищ, міст та їх об'єднань;
3) субвенції на виконання інвестиційних проектів;
4) інші субвенції.
Субвенції на виконання власних повноважень територіальних громад можуть передбачатися в складі їх бюджетів у разі, якщо інший орган державної влади чи місцевого самоврядування може виконати цю функцію ефективніше.
Субвенції з Державного бюджету України на виконання інвестиційних проектів надаються з Державного бюджету України бюджету Автономної Республіки Крим, обласним бюджетам, бюджетам міст Києва та Севастополя з їх подальшим перерозподілом для бюджетів місцевого самоврядування.
Субвенції на виконання інвестиційних проектів надаються органом місцевого самоврядування на засадах конкурентності та передбачають їхню фінансову участь у здійсненні програми чи проекту. При наданні цієї субвенції перевагу в отриманні мають органи місцевого самоврядування, у яких середньорічний обсяг видатків на утримання бюджетних установ за три останні бюджетні періоди був менший за обсяг, визначений згідно з фінансовими нормативами бюджетної забезпеченості.
Основні засади надання субвенцій визначаються окремим законом, порядок та умови їх надання визначаються Кабінетом Міністрів України, а обсяг субвенцій на наступний бюджетний період визначається законом про Державний бюджет України.
2.4. Міжнародні стандарти організації місцевих фінансів
Україна як суверенна держава стала у 1995 р. членом Ради Європи. Таким чином, вона взяла на себе зобов'язання будувати місцеві фінанси відповідно до міжнародних стандартів їх організації'. Такі стандарти є важливою складовою вчення про місцеві фінанси (табл. 2.1).
Таблиця 2.1
Міжнародні правові акти з питань місцевого самоврядування
Н/>
азва документа (дата прийняття)
Основні принципи організації місцевих фінансів
Європейська хартія про місцеве самоврядування
(прийнята в жовтні 1985 р.)
1.Органи місцевого самоврядування мають право в межах загальнодержавної економічної
п/>
/>
/>
олітики вільно розпоряджатися достатніми власними коштами (місцеві органи влади не може бути позбавлено свободи визначати першочергові витрати)
2.Фінансові ресурси органів місцевого самоврядування потрібно визначати відповідно до компетенцій, передбачених Конституцією та законом
3.Хоча б частина фінансових ресурсів органів місцевого самоврядування має надходити за рахунок місцевих зборів чи податків, ставки яких ці органи визначають у межах закону
4.Фінансові системи, які забезпечують надходження фінансових ресурсів органів місцевого самоврядування, мають бути достатньо різноманітними і гнучкими для збереження відповідності реальним витратам при здійсненні їхніх повноважень
5.Встановлюється необхідність запровадження процедур фінансового вирівнювання чи еквівалентних заходів, призначених для коригування наслідків нерівномірного розподілу потенційних джерел фінансування, а також їхнього фінансового тягаря для захисту фінансово слабких органів місцевого самоврядування
6.Встановлюється необхідність відповідним чином погоджувати з органами самоврядування виділення їм перерозподілюваних коштів
7. По можливості, субсидії, які надаються органам місцевого самоврядування, не можуть призначатися для фінансування певних проектів
8.З метою фінансування інвестицій органи місцевого самоврядування мають право на доступ до внутрішнього ринку позичкового капіталу
Всесвітня декларація місцевого самоврядування
(Вересень 1985 р.)
Аналогічні до основних принципів Європейської хартії про місцеве самоврядування
Декларація про принципи місцевого самоврядування в країнах СНД (1993 р.)
1.Органи місцевого самоврядування мають право на матеріально-фінансові ресурси, що відповідають їхнім повноваженням, а також достатні, щоб забезпечувати державні соціальні стандарти для населення
2.Встановлюється право представницького органу місцевого самоврядування самостійно приймати місцевий бюджет
3.Існує необхідність фінансового вирівнювання
Відсутні пункти 3,6,7 Європейської хартії про місцеве самоврядування
Європейська хартія міст та Європейська декларація прав міст (1992 р.)
1.Місцеві органи влади зобов'язані забезпечувати економічний розвиток своїх регіонів
2.Економічний і соціальний розвиток взаємопов'язані
3.Місто в економічному і соціальному плані є частиною свого регіону
4.Економічне зростання та розвиток залежать від інфраструктури, достатньої для організації, підтримки і розвитку такого зростання
5.Співробітництво між приватним і державним секторами є важливим компонентом у міському економічному зростанні та розвитку
2.5. Зарубіжний досвід забезпечення самостійності місцевих бюджетів
Проблеми становлення інституту самостійних місцевих бюджетів в Україні не можна розв’язати без використання зарубіжного досвіду формування власних доходів місцевих бюджетів, які складають, наприклад, у Швеції та Швейцарії більш ніж 70, в Іспанії — 50, у Норвегії — 56 відсотків доходів т місцевих бюджетів. Це також пов'язано з необхідністю запровадження в Україні поділу місцевих бюджетів на два самостійних розділи: поточний бюджет і бюджет інвестицій.
Розглянемо деякі аспекти вказаного зарубіжного досвіду функціонування системи самостійних місцевих бюджетів.
1. Види місцевих бюджетів у федеративних країнах визначаються на основі законодавства кожного суб'єкта федерації. В унітарних державах їхня система встановлюється на основі єдиного загальнодержавного законодавства. Як у федеративних, так і в унітарних зарубіжних країнах немає єдиної бюджетної системи та єдиної бюджетної класифікації. У цих країнах не формується єдиного зведеного загальнодержавного бюджету. Кожен рівень влади має власний, самостійний і відокремлений від інших бюджет. Цей бюджет він формує і виконує самостійно, відповідно до покладених на нього функцій. Бюджети адміністративних одиниць нижчого рівня зарубіжних країн не включаються до бюджетів адміністративних одиниць вищого рівня. Таким чином, тут не використовується таке поняття, як зведені бюджети адміністративно-територіальних утворень.
2. Закономірним для всіх розвинутих зарубіжних країн є поділ місцевих бюджетів на два самостійних функціональних види місцевих бюджетів. Це місцеві поточні, або адміністративні, бюджети та місцеві бюджети розвитку, або інвестиційні бюджети. Кожен із цих бюджетів має власні видатки і власні доходи.
Видатки місцевого поточного бюджету спрямовуються на:
• поточні потреби;
• забезпечення утримання соціально-культурної сфери;
• адміністративні витрати;
• соціальний захист;
• виконання делегованих повноважень;
• сплату видатків з боргу місцевої влади.
Доходи місцевого поточного бюджету формуються за рахунок:
• місцевих податків і зборів;
• платежів;
• загальних субсидій, що надаються державною владою;
• інших доходів.
Видатки бюджету розвитку, або бюджету інвестицій, спрямовуються на:
• розвиток соціальної інфраструктури:
• капітальні вкладення;
• придбання устаткування і обладнання;
• інші інвестиційні програми;
• сплату основної частини боргу місцевих органів влади.
Доходи бюджету розвитку формуються за рахунок:
• банківських кредитів;
• муніципальних (комунальних) позик;
• інвестиційних субсидій, що надаються державною владою;
• інших джерел.
Законодавство більшості зарубіжних країн забороняє використання доходів бюджетів розвитку на видатки поточних бюджетів.
3. У законодавстві багатьох зарубіжних країн с також поняття додатковий бюджет і приєднані бюджети.
У Франції, наприклад,додатковий бюджет за своєю природою є уточнюючим основний бюджет. Прийняття додаткового бюджету дає можливість не вносити змін до основного бюджету. Додатковий бюджет забезпечує також зв'язок між основними бюджетами попереднього й поточного фінансового років. Він включає в поточному бюджетному році залишки та дефіцити бюджету попереднього фінансового року.
Приєднані бюджети відображають фінансові операції окремих місцевих громадських служб, що мають фінансову самостійність, надають платні послуги, але не користуються правом юридичної особи. Це, наприклад, такі служби, як водопостачання, благоустрій та ін. Складання приєднаного бюджету дозволяє спрямовувати доходи відповідної служби на її фінансування.
4. Для зарубіжних країн характерна, як правило, три- або чотирирівнева система бюджетів. Наприклад, у Швеції функціонує трирівнева система бюджетів. Це бюджет центрального уряду, бюджети губерній (ленів) і бюджети комун. Трирівневу систему бюджетів сформовано в Норвегії, Фінляндії та інших країнах. Чотирирівнева система бюджетів, наприклад, функціонує у Франції. Це бюджет центрального уряду, бюджети регіонів, бюджети департаментів і бюджети комун. Чотири рівні — у системі бюджетів ФРН: бюджет федерації, бюджет землі, бюджет округу і бюджет общини. У США чотири основних рівні системи бюджетів: центральний, штатний, графський та муніципальний, а також ряд додаткових, пов'язаних із функціонуванням цільових адміністративних утворень, наприклад шкільних та інших округів. У країнах Східної Європи, наприклад у Польщі, три бюджетних рівні. Це бюджет центрального уряду, бюджети воєводств і бюджети гмін.
ТЕМА 3. ДОХОДИ МІСЦЕВИХ БЮДЖЕТІВ
Тематичні питання
3.1. Джерела та структура доходів місцевих бюджетів
3.2. Місцеві податки і збори в Україні
3.3. Зарубіжний досвід місцевого оподаткування
3.4. Місцеві запозичення
3.5. Власні доходи місцевих бюджетів
3.6. Закріплені і регульовані доходи місцевих бюджетів
3.1. Джерела та структура доходів місцевих бюджетів
Фінансового основою місцевого самоврядування є доходи місцевих бюджетів.
Держава бере участь у формуванні доходів бюджетів місцевого самоврядування, фінансове підтримує місцеве самоврядування.
/>
Рис. 3.1. Структура доходів місцевих бюджетів
Доходи місцевих бюджетів формуються за рахунок власних джерел та закріплених загальнодержавних податків, зборів та інших обов'язкових платежів. У доходній частині місцевого бюджету окремо виділяються доходи, необхідні для виконання власних повноважень, і доходи, необхідні для виконання делегованих законом повноважень органів виконавчої влади (рис. 3.1.).
До власних доходів республіканського бюджету Автономної Республіки Крим та бюджетів органів місцевого самоврядування належать доходи, які визначаються законодавством, формуються і збираються на відповідній території, а саме:
місцеві податки та збори;
доходи від майна і підприємств, що належать до комунальної власності та інші доходи, передбачені законодавством.
Закріплені доходи — це ті, що повністю або частково (в %) зараховуються у певні види бюджетів безстрокове або на довготерміновій основі і для їх включення непотрібне рішення органів влади вищої ради.
Згідно зі статтею 143 Конституції України встановлено, що власних доходів в обласних і районних бюджетах немає, а є в основному закріплені або залучені, якщо фінансується спільна програма. В ці бюджети не включаються як закріплені доходи надходження від комунальної власності.
Міжбюджетні трансферти — кошти, які безоплатно і безповоротно передаються з одного бюджету до іншого. Основними формами надання міжбюджетних трансфертів за Бюджетним кодексом є дотації вирівнювання та субвенції.
Дотації вирівнювання — міжбюджетний трансферт на вирівнювання доходної спроможності відповідного бюджету.
Субвенція — цільовий міжбюджетний трансферт призначений на певну мету в порядку, визначеному тим органом, який її надав.
Обсяг міжбюджетних трансфертів затверджується Верховною Радою України в Законі про Державний бюджет на відповідний рік.
3.2. Місцеві податки і збори в Україні
Інститут місцевих податків і зборів є ключовим у сфері формування доходів місцевих органів влади в більшості розвинутих зарубіжних країн. Закономірність функціонування місцевих фінансів у тому, що основним способом формування доходів місцевих органів влади є місцеві податки і збори.
Теорія місцевого оподаткування почала інтенсивно розвиватися в середині XIX ст.
У кінці XIX — на початку XX ст. сформувалося дві основні теорії місцевого оподаткування:
теорія поворотної послуги — визначає місцеві податки як плату за послуги, які надає орган місцевого самоврядування членам територіального колективу. За цією теорією, податки і збори не є державними податками;
теорія, яка не розрізняє природи державних та місцевих податків і вважає їх обов'язковими платежами громадян державі.
Історія запровадження місцевих податків в Україні починається ще в часиКиївської Русі та її міських самоврядних громад. Міські громади Київської Русі, як і інших середньовічних європейських держав, встановлювали збори з населення, котрі можна вважати прообразом місцевих податків і котрі спрямовувалися на розв'язання найважливіших Громадських проблем у містах.
Важливим етапом становлення системи місцевих податків у Європі було утвердження інституту місцевого самоврядування буржуазної епохи. Ці процеси поширились і на Російську імперію та українські землі, які на той час перебували в її складі. Після земської реформи 1864 р. в 34 губерніях імперії було створено органи місцевого самоврядування -земства. Вони отримали право на встановлення місцевих податків — земських зборів, якими оподатковувалося нерухоме майно в містах і повітах.
Об'єктами оподаткування стали земля, житлові будинки, виробничі й торговельні приміщення та інші споруди. Крім нерухомого майна, оподатковувалися свідоцтва на промислову продукцію та патенти заводів з виробництва напоїв. До земських зборів належали акцизи на заклади з продажу напоїв і на трактири в міських поселеннях, судове мито, збори за користування переправами, шляхами та ін. Законом визначалися максимальні ставки, в межах яких земства самостійно встановлювали земські збори.
У 90-х роках XIX ст. повноваження земств було суттєво обмежено.
Крім зборів, земства встановлювали й земські повинності, які, на відміну від перших, мали цільовий характер. Земські повинності забезпечували фінансування місцевої поліції, лікарень, шкіл, пожежної охорони та інших цільових витрат. Земські повинності забезпечувалися в грошовій і натуральній формах. Частина земських повинностей встановлювалася не земствами, а державою.
Земські збори й повинності було скасовано в 1917 — 1918 рр., після ліквідації російськими та українськими більшовиками земського місцевого самоврядування.
ВУкраїнській Народній Республіці добиЦентральної Ради було здійснено спроби українізації земського місцевого оподаткування.
У 1984 р. ухвалено указ Президії Верховної Ради УРСР “Про самооподаткування сільського населення”, відповідно до якого встановлено такий порядок самооподаткування сільського населення. Рішення про його запровадження приймає схід села більшістю голосів осіб, яким виповнилося 18 років; кошторис витрат і доходів із самооподаткування затверджує сільська рада, а кілька сільських рад отримують право об'єднувати кошти від самооподаткування за власними рішеннями для здійснення спільних заходів.
Процес становлення місцевих податків і зборів як інституту місцевих фінансів розпочався після 1990 р. із здобуттям Україною незалежності.
Місцеві податки і збори в Україні є складовою системи оподаткування (табл. 3.1). Засади побудови системи місцевого оподаткування визначені Законом України «Про систему оподаткування» 1997 р.
Таблиця 3.1
Місцеві податки
Назва податку
Платники
податку
Об’єкт оподаткування
Ставка
податку
Комунальний податок
Юридичні особи (крім бюджетних організацій, планово-дотаційних та сільськогосподарських підприємств)
Середньоспискова чисельність працівників
Гранична ставка — 10% від неоподатковуваного мінімуму доходів громадян на місяць за кожного працівника
Податок
з реклами
Юридичні особи та громадяни (замовники реклами)
Вартість послуг на встановлення і розміщення реклами
0,1% від вартості послуг за розміщення одноразової реклами
0,5% від вартості послуг за розміщення реклами на тривалий термін
Декрет Кабінету Міністрів України “Про місцеві податки і збори” від 20.05.93 р. визначає види місцевих податків і зборів, їх граничні розміри та порядок обчислення і спрямований на зміцнення бюджетів місцевого самоврядування.
Види місцевих податків і зборів. До місцевих податків і зборів належать:
готельний збір;
збір за парковку автомобілів;
ринковий збір;
збір за видачу ордера на квартиру;
збір з власників собак;
курортний збір;
збір за участь у перегонах на іподромі;
збір за виграш на перегонах;
збір з осіб, які беруть участь у грі на тоталізаторі на іподромі;
податок з реклами;
збір за право використання місцевої символіки;
збір за право проведення кіно-і телезйомок;
збір за проведення місцевих аукціонів, конкурсного розпродажу і лотерей;
комунальний податок;
збір за проїзд територією прикордонних областей автотранспорту, що прямує за кордон;
збір за видачу дозволу на розміщення об'єктів торгівлі;
податок з продажу імпортних товарів;
Місцеві ради (сільські, селищні, міські):
запроваджують на своїй території місцеві податки, визначають механізм їх справляння та порядок сплати. Виняток становить збір за проїзд територією прикордонних областей автотранспорту, що прямує за кордон, який встановлюється обласними радами;
за кожним видом місцевих податків і зборів розробляють положення, яким регламентується порядок сплати та перерахування до місцевого бюджету податків і зборів відповідно до встановлених переліком та граничних ставок;
визначають також органи (підприємства, установи та організації), які повинні вести облік платників податків (зборів) і нести відповідальність за їхнє стягнення та перерахування до місцевого бюджету;
затверджують форми звітів за цими податками, порядок і строки їх надання до податкових органів. Контроль за сплатою місцевих податків і зборів покладений на органи Державної податкової служби;
мають право надавати пільги за місцевими податками та зборами у вигляді повного або часткового звільнення від їх сплати певних категорій платників або відстрочки у сплаті місцевих податків і зборів (Закон України “Про місцеве самоврядування в Україні”);
обов'язково запроваджувати (за наявності об'єктів оподаткування або умов, з якими пов'язане запровадження певних податків і зборів) комунальний податок, а також збори: за припаркування автотранспорту, ринкового, за видачу ордера на квартиру, за видачу дозволу на розміщення об'єктів торгівлі та сфери послуг, із власників собак.
3.3. Зарубіжний досвід місцевого оподаткування
У міжнародній термінології місцеві податки і збори визначаються як локальні податки, які є основною статтею доходів місцевих бюджетів у більшості західних держав.
У середині 90-х рр. за рахунок місцевих податків формувався 61% комунальних доходів у Швеції, 51 — у Данії, 46 — у Швейцарії, 43 — у Норвегії, 36 — у Франції, 34 — у Фінляндії, 31% — в Іспанії. Дуже високий цей показник у США. Водночас у Греції він становить лише 2%, у Словенії, Румунії, Нідерландах — 5, в Угорщині — 4, в Болгарії — 1, в Латвії — 6%.
Внаслідок багатовікової еволюції на Заході склалася розгалужена система місцевих податків і зборів, характерною особливістю яких є:
численність: у Бельгії запроваджено 100 місцевих податків і зборів, в Італії — 70, у Франції — більш як 50. Разом з тим в окремих країнах застосовується лише кілька місцевих податків, а у Великобританії, наприклад, — лише один (до 1990 р. це був податок з нерухомого майна. Урядом Маргарет Тетчер його замінено на подушний податок, який також вважається майновим);
масовість: податки сплачуються фактично всім дорослим населенням, незалежно від соціального статусу та рівня доходів. Наприклад, у США в бюджеті сім'ї з чотирьох осіб з річним доходом 50 тис. дол. платежі за всіма місцевими податками становлять у середньому 4,4 тис. дол. щорічно — 8,9 % її доходів. У цілому цей показник в окремих штатах мінімальний і дорівнює 3,5 %, а в інших сягає 14 % доходів сімей зазначеної категорії;
регресивність: частка місцевих податків і зборів зменшується стосовно сукупного розміру доходів, якщо доходи зростають. У той же час частина країн щодо головних місцевих податків застосовують прогресивні ставки оподаткування (Фінляндія, Норвегія, Іспанія, Швеція, Швейцарія) при оподаткуванні особистого майна громадян;
застосування права податкової ініціативи. В унітарних країнах місцеві органи влади, як правило, такого права не мають. Усі види місцевих податків запроваджуються законами; які ухвалює парламент країни. Місцеві органи влади мають повноваження щодо встановлення ставок податків у межах законодавче) визначених їхніх граничних рівнів. До компетенції місцевих органів влади включено також право приймати рішення про запровадження місцевих податків, визначених законодавством, У деяких країнах застосовується інша модель контролю центрального уряду за місцевими податками. Місцеві органи влади самостійно встановлюють місцеві податки і збори, а центральна влада обмежує їхні максимальні ставки. З 1983 р. така практика діє в Норвегії та Бельгії. У федеративних державах основне коло питань місцевого оподаткування перебуває в компетенції суб'єктів федерації. Види місцевих податків встановлюються органами влади штатів у США, кантонів — у Швейцарії, владними структурами провінції Квебек — у Канаді. Ставки місцевих податків у цих країнах визначають муніципалітети. Разом з тим і в більшості федеративних країн законодавство федерації певною мірою регламентує застосування місцевих податків і зборів.
Основні моделі податкових систем місцевих органів влади. В основі лежить спосіб, за допомогою якого встановлюються і зараховуються до місцевих бюджетів окремі місцеві податки. Розглянемо це на прикладі прибуткового податку.
Перша модель. У ФРН, Австрії, Іспанії, Люксембурзі місцеві органи влади автоматично отримують фіксований відсоток (частку) від прибуткового податку по країні, який зараховується до всіх рівнів бюджетів.
Друга модель. У Бельгії, Канаді (крім Квебеку), Данії, Норвегії місцеві органи самостійно встановлюють додаткові І місцеві надбавки до ставок прибуткового податку, що надходить до центрального бюджету.
Третя модель. Місцеві органи цілком самостійно встановлюють ставки оподаткування та його базу з прибуткового податку. Відповідні місцеві податки не враховуються центральним урядом при визначенні прибуткового доходу для податків, які надходять до центрального бюджету. Така модель податкової системи застосовується у Швейцарії, провінції Квебек (Канада) та в деяких інших країнах. У США місцеві ставки прибуткового податку враховуються при визначенні ставок цього податку до центрального бюджету.
Місцеві податки за формою встановлення їх та за способом зарахування до місцевих бюджетів такожподіляються на 3 групи:
перша група: прямі й непрямі місцеві податки, які майже в усіх країнах запроваджуються місцевими органами влади і повністю надходять до їхніх бюджетів. Прямими податками в цій групі є промисловий податок, податки на нерухоме майно фізичних осіб, на землю, автомобілі, професію тощо. Непрямими податками в цій групі є індивідуальні й універсальні місцеві акцизи на споживання предметів широкого вжитку та інших ресурсів. Це акцизи на бензин, алкогольні напої та інші товари, В Японії — акцизи на споживання газу та електроенергії. У Великобританії місцевих непрямих податків немає;
друга група: податки, що встановлюються місцевими органами влади як надбавки до загальнодержавних податків або як відрахування від них (місцеві надбавки до земельного та сільськогосподарського податків в Італії, відрахування від прибуткового податку фізичних осіб, податок на прибуток корпорацій у США, надбавка до податку на додану вартість у Франції та ін.);
третя група місцевих податків найбільша. Серед них: податки на заняття торгівлею, на собак, на розваги, на видовища, на володіння транспортними засобами, на торгівлю спиртними напоями, на надання ліцензій на спадщину, на подарунки, на осіб, котрі володіють двома квартирами, на мисливство та рибальство, на відкриття питних закладів, готелів, на прибирання вулиць і ліквідацію побутових відходів, на кар'єри, на рекламу та інші (подібних податків центральна влада, як правило, не стягує).
Основну роль у країнах із розвиненою ринковою економікою відіграють майнові місцеві податки, у першу чергу на нерухоме майно фізичних та юридичних осіб і на землю. У США за рахунок податків на майно формується близько 45 % усіх доходів місцевих бюджетів, у Франції — 40 %.
У федеративних державах суб'єкти федерацій мають власні служби, які збирають місцеві податки.
Муніципальні податкові служби є і в органах місцевого самоврядування в багатьох федеративних та унітарних державах. Контроль за стягуванням загальнодержавних податків, які надходять до центрального бюджету, здійснюють державні податкові служби.
3.4. Місцеві запозичення
Місцеві запозичення – операції, пов’язані з отриманням коштів на умовах повернення, платності та строковості, в результаті яких з’являються зобов'язання перед бюджетом, та операції пов’язані з поверненням цих коштів бюджету.
Запозичення до місцевих бюджетів можуть здійснюватися лише до бюджету розвитку, або для покриття тимчасових касових розривів під час виконання загального фонду місцевого бюджету.
Місцеві запозичення виникають у таких випадках:
запозичення (позики) з бюджетів вищого рівня;
запозичення в комерційних банках;
бюджетні гарантії під запозичення комерційних структур, у тому числі на потребу бюджетної сфери (будівництво шкіл, лікарень тощо).
випуск муніципальних позик.
Запозичення з Державного бюджету надаються місцевим бюджетам для покриття тимчасових касових розривів під час виконання загального фонду бюджету протягом бюджетного року.
Тимчасовий касовий розрив - незбіг у часі фінансування видатків з надходженням доходів.
Дуже часто такі запозичення перетворюються в непряму форму дотування місцевих бюджетів, оскільки вони пролонговуються або взагалі списуються.
Для покриття тимчасових касових розривів, що виникають під час виконання загального фонду місцевого бюджету, виконавчі органи місцевого самоврядування за рішенням відповідної ради можуть отримуватикороткотермінові позички у фінансово-кредитних установах на термін до трьох місяців, але у межах поточного бюджетного періоду.
Відсутність широкої практики залучення кредитів для фінансування бюджетних потреб місцевою владою зумовлено високими реальними відсотковими ставками, що призводить до значного додаткового бюджетного навантаження.
Ще однією з форм виникнення зобов'язань місцевих бюджетів єнадання ними гарантій під позики комерційних банків. У випадку несвоєчасного погашення кредитів бюджетна гарантія вступає в силу.
Місцеві органи влади можуть проводитицільові муніципальні позики під конкретні заходи, в яких зацікавлена територіальна громада (будівництво доріг тощо). За строками погашення позики поділяються на коротко — (до 5 років) і довгострокові (понад 5 років) позики.
Облігації місцевої позики реєструються Міністерством фінансів України та Державною комісією з цінних паперів, але законодавчих норм щодо обмежень на випуск муніципальних позик не існує, також не проводиться оцінка платоспроможності позичальників. Часто в бюджетах не передбачаються кошти на погашення позик. Це призводить до неможливості повернення коштів.
Невиконання місцевими бюджетами зобов'язань за випущеними позиками, а також фінансова криза серпня 1998 року зумовила призупинку використання цієї форми фінансування бюджетних потреб.
Держава не несе відповідальності по зобов'язаннях за запозиченнями до місцевих бюджетів.
Видатки по обслуговуванню боргу місцевих бюджетів здійснюються за рахунок коштів загального фонду бюджету в межах 10 відсотків його обсягів протягом будь-якого бюджетного періоду, коли планується обслуговування.
Якщо у процесі погашення основної суми боргу та платежів по його обслуговуванню має місце порушення договору між кредитором і позичальником з вини останнього, відповідна рада не має права здійснювати нові запозичення протягом 5 наступних років.
3.5. Власні доходи місцевих бюджетів
До власних доходів місцевих бюджетів належать доходи, які визначені ст. 69 Бюджетного кодексу України, формуються і збираються на відповідній території, а саме:
місцеві податки і збори, що зараховуються до бюджетів місцевого самоврядування;
2) 100 відсотків плати за землю — для бюджетів міст Києва та Севастополя; 75 відсотків плати за землю — для бюджетів міст республіканського Автономної Республіки Крим та міст обласного значення; 60 відсотків плати за землю — для бюджетів сіл, селищ, міст районного значення та їх об'єднань;
3) податок з власників транспортних засобів та інших самохідних машин і механізмів у частині, що зараховується до відповідного бюджету;
4) надходження сум відсотків за користування тимчасово вільними бюджетними коштами;
5) податок на промисел, що зараховується до бюджетів місцевого самоврядування;
6) надходження дивідендів, нарахованих на акції (частки, паї) господарських товариств, що у власності відповідної територіальної громади;
7) плата за забруднення навколишнього природного середовища у частині, що зараховується до відповідного бюджету;
8) кошти від відчуження майна, яке знаходиться у комунальній власності, в тому числі від продажу земельних ділянок несільськогосподарського призначення, що перебувають у комунальній власності;
9) фіксований сільськогосподарський податок у частині, що зараховується до бюджетів місцевого самоврядування;
10) плата за оренду майнових комплексів, що знаходяться у комунальній власності;
11) надходження від місцевих грошово-речових лотерей;
12) плата за гарантії щодо виконання боргових зобов'язань;
13) гранти та дарунки у вартісному обрахунку;
14) власні надходження бюджетних установ, що утримуються за рахунок коштів відповідного бюджету;
15) податок на прибуток підприємств комунальної власності;
16) платежі за спеціальне використання природних ресурсів місцевого значення;
17) інші надходження, передбачені законом.
Ці доходи не враховуються при визначенні міжбюджетних трансфертів.
Верховною Радою України 18 лютого 1997 р. був прийнятий у новій редакції Закон України «Про систему оподаткування» (№ 77/97 — ВР).
У статті 15 цього Закону визначені місцеві податки та збори, які мають право встановлювати сільські, селищні та міські ради у відповідності з переліком і в межах граничних розмірів, які встановлені Декретом Кабінету Міністрів України від 20 травня 1993 року № 56-93 «Про місцеві податки та збори».
Органи місцевого самоврядування мають право встановлювати 2 місцевих податки і 15 місцевих зборів.
Незважаючи на значний перелік видів місцевих податків та зборів в Україні їх питома вага у податкових надходженнях місцевих бюджетів незначна.
3.6. Закріплені і регульовані доходи місцевих бюджетів
Закріплені доходи — це доходи, які закріплюються за певним бюджетом. Закріплені доходи також є основою самостійності місцевих бюджетів.
У прийнятій у 1996 р. Конституції України термін закріплені доходи не згадується, але фактично закріплені доходи щорічно відображаються у Законі України “Про Державний бюджет України”.
За місцевими бюджетами в основному закріплюються:
місцеві податки і збори;
прибутковий податок із громадян;
податок на прибуток підприємств;
плата за торговий патент на деякі види підприємницької діяльності;
плата за землю;
податок із власників транспортних засобів та інших самохідних машин і механізмів;
податок на промисел;
надходження коштів від приватизації підприємств комунальної власності;
інші доходи, що зараховуються до місцевих бюджетів у розмірах, визначених законодавством;
надходження збору за забруднення навколишнього природного середовища в частині, яка належить місцевим бюджетам;
надходження відрахувань і збору на будівництво, реконструкцію, ремонт і утримання автомобільних доріг, доріг загального користування в частині, яка належить місцевим бюджетам. Даний перелік може щорічно змінюватися. Основну частку доходів місцевих бюджетів поки що становлять так звані регульовані доходи. Ця частка сягає 75 — 85 відсотків.
Регульовані доходи — це доходи, що розподіляються між різними рівнями бюджетної системи.
Уточнення переліку регульованих доходів місцевих бюджетів здійснюється в процесі ухвалення щорічних законів про Державний бюджет України.
До основних регульованих доходів належать:
податок на додану вартість;
податок на прибуток підприємств (за винятком тих, що перебувають у комунальній власності);
акцизний збір;
прибутковий податок із громадян;
плата за землю.
Регульовані доходи зараховуються до місцевих бюджетів за індивідуальними ставками та єдиними нормативами відрахувань.
ТЕМА 4. ВИДАТКИ МІСЦЕВИХ БЮДЖЕТІВ
Тематичні питання
4.1. Структура видатків місцевих бюджетів
4.2. Структура видатків бюджету розвитку місцевих бюджетів.
продолжение
--PAGE_BREAK--Дефіцит місцевих бюджетів
4.3. Вільні бюджетні кошти
4.4. Поняття вертикальних і горизонтальних дисбалансів та
фінансового вирівнювання
4.1. Структура видатків місцевих бюджетів
Видатки місцевих бюджетів — це економічні відносини, які виникають у зв'язку з фінансуванням власних і делегованих повноважень місцевих органів влади.
Видатки на здійснення повноважень, що виконуються за рахунок місцевих бюджетів, у тому числі трансфертів з Державного бюджету поділяються на:
видатки, які визначаються функціями держави та можуть бути делеговані Автономній Республіці Крим та місцевому самоврядуванню з метою забезпечення найбільш ефективного їх виконання на основі принципу субсидіарності;
видатки на реалізацію прав та обов'язків Автономної Республіки Крим та місцевого самоврядування, які мають місцевий характер та визначені законами України.
Розмежування видів видатків між місцевими бюджетами здійснюється на основі принципу субсидіарності з урахуванням критеріїв повноти надання послуги та наближення її до безпосереднього споживача.Відповідно до цих критеріїв видатки поділяються на три групи (рис. 4.1.).
/>
Рис. 4.1. Структура видатків місцевих бюджетів
До І групи — належать видатки на фінансування бюджетних установ та заходів, які забезпечують необхідне першочергове надання соціальних послуг, гарантованих державою, і які розташовані найближче до споживачів. Ці видатки здійснюються із бюджетів сіл, селищ, міст та їх об'єднань і призначені для фінансування:
1) органів місцевого самоврядування сіл, селищ, міст районного значення;
2) дошкільної та загальної середньої освіти;
3) первинної медико-санітарної, амбулаторно-поліклінічної та стаціонарної допомоги (дільничних лікарень, медичних амбулаторій, фельдшерсько-акушерських та фельдшерських пунктів);
4) сільських, селищних та міських палаців культури, клубів та бібліотек.
До II групи — належать видатки на фінансування бюджетних установ та заходів, які забезпечують наданняосновних соціальних послуг, гарантованих державою для всіх громадян України і здійснюються з бюджетів міст республіканського Автономної Республіки Крим, міст обласного значення та районних бюджетів.
Ця група містить видатки на:
1) державне управління:
а) фінансування органів місцевого самоврядування міст республіканського Автономної Республіки Крим і міст обласного значення;
б) органів місцевого самоврядування районного значення;
2) освіту:
а) дошкільну освіту (у містах республіканського Автономної Республіки Крим та міст обласного значення);
б) загальну середню освіту: загальноосвітні навчальні заклади, у тому числі: школи, дитячі садки (для міст республіканського Автономної Республіки Крим та міст обласного значення), спеціалізовані школи, ліцеї, гімназії, вечірні (змінні) школи;
в) заклади освіти для громадян, які потребують соціальної допомоги та реабілітації: загальноосвітні школи-інтернати, загальноосвітні школи-інтернати для дітей-сиріт і дітей, які позбавлені піклування батьків, дитячі будинки (у разі, якщо не менше 70 відсотків кількості учнів цих установ формується на території відповідного міста чи району), дитячі будинки сімейного типу та прийомні сім'ї, допомога на дітей, які перебувають під опікою і піклуванням;
г) інші державні освітні програми;
3) охорону здоров'я:
а) первинну медико-санітарну, амбулаторно-поліклінічну та стаціонарну допомогу (лікарні широкого профілю, пологові будинки, станції швидкої та невідкладної медичної допомоги, поліклініки і амбулаторії, загальні стоматологічні поліклініки);
б) програми медико-санітарної освіти (міські та районні центри здоров'я і заходи по санітарній освіті);
4) соціальний захист та соціальне забезпечення:
а) державні програми соціального забезпечення: притулки для неповнолітніх (у разі, якщо не менше 70 відсотків кількості дітей, які перебувають у цих закладах, формуються на території відповідного міста чи району), територіальні центри і відділення соціальної допомоги на дому;
б) державні програми соціального захисту: пільги ветеранам війни і праці, допомога сім'ям з дітьми, додаткові виплати населенню на покриття витрат з оплати житлово-комунальних послуг, компенсаційні виплати за пільговий проїзд окремих категорій громадян;
в) державні програми підтримки будівництва (реконструкції) житла для окремих категорій громадян;
г) районні та міські програми і заходи щодо реалізації державної політики стосовно дітей, молоді, жінок, сім'ї;
5) державні культурно-освітні та театрально-видовищні програми (театри, бібліотеки, музеї, виставки, палаци і будинки культури, школи естетичного виховання дітей);
6) державні програми розвитку фізичної культури і спорту: утримання та навчально-тренувальна робота дитячо-юнацьких спортивних шкіл усіх типів (крім шкіл республіканського Автономної Республіки Крим і обласного значення), заходи з фізичної культури і спорту та фінансова підтримка організацій фізкультурно-спортивної спрямованості і спортивних споруд місцевого значення.
До III групи належать видатки на фінансування бюджетних установ та заходів, які забезпечуютьгарантовані державою соціальні послуги для окремих категорій громадян, або фінансування програм, потреба в яких існує в усіх регіонах України і здійснюються з бюджету Автономної Республіки Крим та обласних бюджетів.
До цієї групи належать видатки на:
а) фінансування представницької і виконавчої влади Автономної Республіки Крим;
б) фінансування обласних рад;
2) освіту:
а) загальну середню освіту для громадян, які потребують соціальної допомоги та реабілітації:
спеціальні загальноосвітні навчальні заклади для дітей, які потребують корекції фізичного та (або) розумового розвитку, санаторні школи-інтернати;
б) заклади професійно-технічної освіти, що перебувають у власності Автономної Республіки Крим і виконують державне замовлення;
в) вищу освіту (вищі заклади освіти І, II, IIІ та IV рівнів акредитації, що перебувають у власності Автономної Республіки Крим та спільній власності територіальних громад);
г) післядипломну освіту (інститути підвищення кваліфікації працівників соціально-культурної сфери та агропромислового комплексу, що знаходяться у комунальній власності);
ґ) інші державні освітні програми;
3) охорону здоров'я:
а) первинну медико-санітарну, амбулаторно-поліклінічну та стаціонарну допомогу (лікарні республіканського Автономної Республіки Крим та обласного значення);
б) спеціалізовану амбулаторно-поліклінічну та стаціонарну допомогу (спеціалізовані лікарні, поліклініки, госпіталі для інвалідів Великої Вітчизняної війни, будинки дитини, станції переливання крові та інше);
в) санаторно-курортну допомогу (санаторії для хворих на туберкульоз, санаторії для дітей та підлітків, санаторії медичної реабілітації);
г) інші державні програми медичної та санітарної допомоги (медико-соціальні експертні комісії, бюро судмедекспертизи, центри здоров'я і заходи санітарної освіти, інші програми і заходи);
4) соціальний захист та соціальне забезпечення:
а) державні програми соціального захисту та соціального забезпечення: допомога по догляду за інвалідами І чи II груп внаслідок психічного розладу; адресна соціальна допомога малозабезпеченим сім'ям; виплати компенсації реабілітованим; дитячі будинки-інтернати; навчання та трудове влаштування інвалідів; будинки-інтернати для престарілих і інвалідів та інше;
б) республіканські Автономної Республіки Крим і обласні програми і заходи з реалізації державної політики стосовно дітей, молоді, жінок, сім'ї;
в) інші державні соціальні програми;
5) культуру і мистецтво:
а) державні культурно-освітні програми (республіканські Автономної Республіки Крим та обласні бібліотеки, музеї та виставки);
6) державні театрально-видовищні програми (філармонії, музичні колективи і ансамблі, театри, палаци і будинки культури республіканського Автономної Республіки Крим і обласного значення, інші заклади та заходи у галузі мистецтва);
в) інші державні культурно-мистецькі програми;
6) фізичну культуру і спорт:
а) державні програми з розвитку фізичної культури і спорту (навчально-тренувальна робота дитячо-юнацьких спортивних шкіл усіх типів, заходи з фізичної культури і спорту республіканського Автономної Республіки Крим та обласного значення);
б) державні програми з інвалідного спорту і реабілітації.
З бюджетів міст Києва і Севастополя здійснюються видатки всіх трьох груп.
Перелічені групи видатків враховуються при визначенні обсягу міжбюджетних трансфертів.
До видатків місцевих бюджетів, що не враховуються при визначенні обсягу міжбюджетних трансфертів, належать видатки на:
1) місцеву пожежну охорону;
2) позашкільну освіту;
3) соціальний захист та соціальне забезпечення:
а) програми місцевого значення стосовно дітей, молоді, жінок, сім'ї;
б) місцеві програми соціального захисту окремих категорій населення;
4) місцеві програми розвитку житлово-комунального господарства та благоустрою населених пунктів;
5) культурно-мистецькі програми місцевого значення;
6) програми підтримки кінематографії та засобів масової інформації місцевого значення;
7) місцеві програми з розвитку фізичної культури і спорту;
8) типове проектування, реставрацію та охорону пам'яток архітектури місцевого значення;
9) транспорт, дорожнє господарство:
а) регулювання цін на послуги метрополітену за рішенням органів місцевого самоврядування;
б) експлуатацію дорожньої системи місцевого значення;
в) будівництво, реконструкцію, ремонт та утримання доріг місцевого значення;
10) заходи з організації рятування на водах;
11) обслуговування боргу органів місцевого самоврядування;
12) програми природоохоронних заходів місцевого значення;
13) управління комунальним майном;
14) регулювання земельних відносин;
15) інші програми, затверджені відповідною радою згідно із законом.
4.2. Структура видатків бюджету розвитку місцевих бюджетів. Дефіцит місцевих бюджетів
До витрат бюджету розвитку місцевих бюджетів належать:
1) погашення основної суми боргу відповідно Автономної Республіки Крим та місцевого самоврядування;
2) капітальні вкладення;
3) внески органів влади Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування у статутні фонди суб'єктів підприємницької діяльності.
Бюджет розвитку місцевих бюджетів є складовою частиною спеціального фонду місцевих бюджетів.
Дефіцит місцевих бюджетів.Величина перевищення видатків місцевого бюджету над його постійними доходами складає дефіцит місцевого бюджету. За статтею 72 Бюджетного кодексу:
бюджет Автономної Республіки Крим та міські бюджети можуть прийматися з дефіцитом виключно у частинідефіциту бюджету розвитку;
дефіцит бюджету Автономної Республіки і Крим та міських бюджетів покривається за рахунокзапозичень;
затвердження обласних, районних, районних у містах, сільських та селищних бюджетів з дефіцитом не допускається.
4.3. Вільні бюджетні кошти
Вільні бюджетні кошти утворюються в місцевих бюджетах на початку бюджетного року і не враховуються при затвердженні бюджету поточного року. Вони включають:
вільний залишок коштів;
суми, додатково одержані в процесі виконання бюджету;
суми перевищення доходів над видатками в разі збільшення доходів чи економії видатків або з інших джерел.
Вільні бюджетні кошти не може бути вилучено органами державної виконавчої влади вищого рівня. Рішення про використання їх приймають місцеві органи державної виконавчої влади або органи місцевого самоврядування. Ці рішення затверджуються відповідними радами.
Вільні бюджетні кошти можуть бути використані на:
господарські заходи;
купівлю акцій або інших цінних паперів;
надання відсоткових чи безвідсоткових бюджетних позичок;
інші заходи.
4.4. Поняття вертикальних і горизонтальних дисбалансів та
фінансового вирівнювання
Вертикальні фіскальні дисбаланси - це невідповідність між обсягами фінансових ресурсів того чи іншого рівня влади, регіонального або місцевого, і обсягами завдань та обов'язків, які на нього покладаються в процесі розподілу компетенції між центральною, регіональною і місцевою владами.
Вертикальний фіскальний дисбаланс означає недостатність фінансових ресурсів певного рівня влади для забезпечення громадських і державних послуг у межах його завдань.
Вертикальні фіскальні дисбаланси можна усунути кількома шляхами:
центральна влада або влада вищого територіального рівня може взяти частину обов'язків із надання державних і громадських послуг і тим самим зменшити коло обов'язків того рівня влади, в якого виник вертикальний фіскальний дисбаланс;
запровадження тим рівнем влади, який має вертикальний фіскальний дисбаланс, додаткових податків;
передача центральною владою частини своїх податків територіальному рівню влади, що має такий дисбаланс;
за рахунок надання центральною владою грантів, субсидій та інших трансфертів.
Горизонтальний фіскальний дисбаланс - це невідповідність між обсягами фінансових ресурсів однієї або кількох територіальних одиниць одного рівня обсягу завдань, які на них покладаються і які забезпечуються іншими територіальними одиницями цього рівня.
Горизонтальний фіскальний дисбаланс виникає тоді, коли:
одна або кілька територій того ж рівня не мають достатніх фінансових ресурсів для надання державних і громадських послуг в обсягах, що надаються іншими територіями відповідно до певних стандартів;
існують так звані бідні і багаті території;
деякі території мають більші потреби, ніж інші;
існує більш висока вартість державних і громадських послуг у межах одних територій порівняно з іншими.
Горизонтальні фіскальні дисбаланси можна усунути вищими податковими ставками в межах відповідних територій. Але це буде несправедливо стосовно населення цих територій. Тому держава зобов'язана долати такі дисбаланси в рамках політики фінансового вирівнювання.
Фінансове вирівнювання - це процес усунення вертикальних і горизонтальних дисбалансів. У процесі фінансового вирівнювання здійснюються заходи з перерозподілу фінансових ресурсів як між ланками системи бюджетів по вертикалі, так і між так званими бідними і багатими територіями по горизонталі (рис. 4.2.).
/>
Рис. 4.2. Напрямки фінансового вирівнювання
(бюджетного регулювання)
Мета фінансового вирівнювання — перерозподіл фінансових ресурсів на користь тих владних рівнів, котрі мають вертикальні й горизонтальні фіскальні дисбаланси, з метою їх усунення.
ТЕМА 5. МІСЦЕВІ ПОЗАБЮДЖЕТНІ ФОНДИ
Тематичні питання
5.1. Джерела формування єдиного позабюджетного фонду
5.2. Джерела формування валютного фонду
5.3. Формування резервних фондів місцевих рад
5.4. Зарубіжний досвід створення місцевих позабюджетних фондів
5.1. Джерела формування єдиного позабюджетного фонду
Один із інститутів у системі місцевих фінансів — це різноманітні позабюджетні фонди грошових ресурсів. Вони, як правило, акумулюються на окремих рахунках, використовуються за цільовим призначенням для фінансування конкретних програм чи заходів. Утворення та функціонування таких фондів здійснюється на основі законодавства й положень про ці інститути, що затверджуються представницькими органами місцевої влади.
Джерела формування місцевими радамиєдиного позабюджетного фонду:
додаткові доходи та заощаджені кошти, одержані за рахунок організованих місцевими радами заходів із розв'язання економічних і соціальних проблем;
добровільні внески й пожертвування громадян, підприємств (об'єднань), організацій та установ;
доходи від місцевих позик та грошово-речових лотерей, аукціонів, а також від прибутків, одержаних від проведення суботників;
доходи від розпродажу майна ліквідованих підприємств місцевого господарства, що належать до комунальної власності відповідних адміністративно-територіальних одиниць;
орендна плата за землю;
штрафи за забруднення навколишнього середовища та нераціональне використання природних ресурсів й інші порушення природоохоронного законодавства, санітарних норм і правил, а також платежі, які компенсують завдану шкоду;
штрафи за адміністративні правопорушення, вчинені на їхній території;
доходи від реалізації безгосподарного і конфіскованого майна;
доходи від продажу населенню квартир і будинків;
інші доходи.
Витрачаються вони на розсуд відповідної місцевої ради і перебувають на спеціальних рахунках, що відкриваються в установах банків, і вилученню не підлягають. Місцеві ради отримали право в межах єдиного позабюджетного фонду створювати цільові фонди. Кожна рада затверджує статут (положення) фонду, яким визначаються сфера його діяльності, мета і завдання, структура та методи формування коштів.
Складовою позабюджетних фондів органів місцевого самоврядування єцільові фонди. Ради можуть створювати в межах законодавства України цільові фонди для розв'язання будь-яких соціальних та економічних проблем на підвідомчій території. На місцевому рівні створюються також відділення загальнодержавних цільових фондів.
5.2. Джерела формування валютного фонду
Законодавство колишнього СРСР забороняло місцевим органам влади мати власні валютні фонди і встановлювало державну валютну монополію. Після запровадження в Україні права на валютні фонди місцевих рад у 1990 р. порядок формування їх досить часто змінювався.
Джерелами, за рахунок яких місцеві ради формують свої валютні фонди, є:
доходи від зовнішньоекономічної діяльності самої місцевої ради;
добровільні внески й пожертвування юридичних осіб і громадян;
надходження від реалізації товарів, робіт (послуг) іноземним юридичним особам і громадянам тощо.
Валютні фонди зберігаються на спеціальних рахунках в установах банків і витрачаються за рішенням відповідної місцевої ради. Визначено також, що ці кошти не підлягають вилученню.
Уряд Автономної Республіки Крим, місцеві державні адміністрації, виконавчі комітети місцевих рад формують відповідно республіканський (Автономної Республіки Крим) і місцеві валютні фонди через купівлю іноземної валюти на міжбанківському валютному ринку України за рахунок коштів відповідних бюджетів у межах, затверджених Верховною Радою Автономної Республіки Крим і місцевими радами.
5.3. Формування резервних фондів місцевих рад
Формування резервних фондів місцевих рад передбачено в 1990 р. законом “Про бюджетну систему Української РСР”. Згідно з ним резервні фонди формувались у складі місцевих бюджетів, зокрема їхніх видатків. Стаття 13 передбачала самостійне утворення місцевими радами резервних фондів за рахунок власних доходів і частини перевищення доходів над видатками бюджетів нижчого рівня. Ці кошти, згідно із законом, могли передаватися на договірних і компенсаційних засадах раді вищого рівня для фінансового збалансування бюджетів нижчого рівня шляхом дотацій і субвенцій.
У республіканському бюджеті Автономної Республіки Крим, обласних, міських (міст Києва і Севастополя та міст обласного підпорядкування) і в районних бюджетах утворюються резервні фонди уряду Автономної Республіки Крим, а також виконавчих органів обласних, міських (міст Києва та Севастополя і міст обласного підпорядкування) та районних рад. Ці фонди утворюються в розмірі до 1% видатків кожного з відповідних бюджетів. Резервні фонди використовуються для фінансування невідкладних заходів, не передбачених відповідними місцевими бюджетами. Ці фонди утворюються за рішеннями відповідних рад. Фінансування з них здійснюється на основі постанови відповідних місцевих виконавчих органів влади.
Уряд Автономної Республіки Крим, виконавчі органи відповідних місцевих рад зобов'язані подавати щоквартальні письмові звіти про видатки з резервних фондів з обґрунтуванням їхньої необхідності, економічності й ефективності. Верховна Рада Автономної Республіки Крим та відповідні місцеві ради розглядають і приймають рішення щодо схвалення чи несхвалення цих видатків. Вони також можуть приймати рішення про відновлення резервних фондів.
5.4. Зарубіжний досвід створення місцевих позабюджетних фондів
Органи місцевого самоврядування багатьох зарубіжних країн мають право утворювати позабюджетні фінансові фонди. Ці фонди мають цільовий характер і створюються з метою вирішення конкретних економічних та соціальних проблем.
Місцеві колективи можуть утворюватирезервні, страхові, гарантійні та амортизаційні фонди. Так, комунам у Франції за рахунок їхніх субсидій дозволено брати участь у створеннігарантійних фондів при кредитних установах, котрі надають гарантії з кредитів заново створеним підприємствам. Комуна укладає з кредитною установою угоду, в якій визначаються, зокрема, мета, сума коштів і функціонування гарантійного фонду, а також умови повернення внесених субсидій у разі зміни чи припинення діяльності цього фонду.
У багатьох країнах органи місцевого самоврядування створюютьстрахові фонди для забезпечення гарантованих умов повернення коштів, залучених від муніципальних позик. Особливо це стосується муніципальних позик під так звані моральні зобов'язання, які не забезпечено повними юридичними гарантіями емітента. Така практика спостерігається, наприклад, у США.
Право на створення цільових позабюджетних фондів на умовах, визначених законодавством, мають представницькі органи місцевого самоврядування Російської Федерації. Законодавство про територіальне самоврядування Республіки Польща не передбачає права гмін на створення позабюджетних фондів. Разом з тим на рівні воєводств тут функціонують позабюджетні фонди охорони навколишнього середовища.
Є ще один аспект створення спеціальних фондів, пов’язаний з проблемою конверсії та джерел фінансування господарства регіонів, які спеціалізувалися на видобутку сировини, після того, як її запаси вичерпуються. З цією метою створюються так званірегіональні цільові фонди.
Ряд зарубіжних країн запровадили механізм нагромадження фінансових ресурсів у цих регіонах для потреб перепрофілювання їхньої економіки, її розвитку після згортання виробництва в добувних галузях.
У країнах Близького Сходу в 70-х роках було створено спеціальнінафтові фонди (у Саудівській Аравії — Фонд індустріального розвитку, в Кувейті — Фонд майбутніх поколінь). У провінції Альберта (Канада) було засновано Фонд спадщини, на Алясці (США) — Фонд перспективного розвитку. Нафтовий фонд створено в Норвегії для фінансування заходів, пов'язаних із скороченням у майбутньому видобутку нафти. У Нідерландах організованофонди розвитку для структурної перебудови та розв'язання проблем зайнятості. Відповідні фонди є і в інших країнах.
Кошти регіональних цільових фондів формуються за рахунок частини доходу від реалізації мінерально-сировинних ресурсів, від рентних доходів. Нагромаджені таким чином кошти дозволяють компенсувати втрати регіонів внаслідок вичерпання запасів їхньої ресурсної бази. Ці кошти є джерелом фінансових ресурсів для:
• диверсифікації економіки добувних регіонів;
• створення нових робочих місць;
• розвитку соціальної сфери.
За своїм статусом регіональний фонд є, як правило, трастом, який, крім того, включає до свого складу інвестиційну корпорацію. Трасовий характер фондів дозволяє збільшувати сконцентрований у них капітал. Кошти фондів вкладаються в активи, облігації, в інші цінні папери, в нерухомість і земельні ділянки.
В окремих країнах з метою фінансування інвестицій створюютьсямуніципальні амортизаційні фонди. Такі фонди формуються за рахунок амортизаційних відрахувань муніципальних підприємств і є організаційною формою концентрації фінансових ресурсів для оновлення обладнання в муніципальному секторі економіки.
ТЕМА 6. ФІНАНСОВЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПІДПРИЄМСТВ КОМУНАЛЬНОЇ ФОРМИ ВЛАСНОСТІ
Тематичні питання
6.1. Поняття комунальної власності. Особливості реалізації прав
комунальної власності
6.2. Поняття, форми та правове регулювання комунального кредиту
6.3. Фінанси комунальних підприємств. Комунальні платежі
6.4. Фінанси муніципальних підприємств і муніципальні платежі в
зарубіжних країнах
6.1. Поняття комунальної власності. Особливості реалізації
прав комунальної власності
Невід'ємним атрибутом місцевого самоврядування є особлива, самостійна форма власності, суб'єктом права якої є низовий територіальний колектив. У зарубіжних країнах її названо муніципальною формою власності.
Комунальна власність — самостійна форма власності, яка, за Конституцією України, є власністю територіальної громади.
Муніципальна власність - одна з форм корпоративної (колективної) власності, що перебуває в користуванні, володінні й розпорядженні територіальних колективів та їхніх виборних органів самоврядування.
Суб'єктами права комунальної власності є адміністративно-територіальні одиниці в особі обласних, районних, міських, селищних, сільських рад народних депутатів.
Об'єктами права комунальної власності є:
майно, що забезпечує діяльність відповідних рад і утворюваних ними органів;
кошти місцевих бюджетів;
державний житловий фонд;
об'єкти житлово-комунального господарства;
майно закладів народної освіти, культури, охорони здоров'я, торгівлі, побутового обслуговування;
майно комунальних підприємств;
місцеві енергетичні системи;
транспорт;
системи зв'язку та інформації;
інше майно, необхідне для забезпечення економічного й соціального розвитку відповідної території.
Формування комунальної власності в Україні ще не завершено, і воно має свої особливості:
По-перше, на відміну від практики більшості зарубіжних розвинутих країн, в Україні майно комунальної власності сформовано шляхом його безоплатної передачі із загальнодержавної до комунальної власності. У зарубіжних країнах майно муніципальної (комунальної) власності сформоване, як правило, шляхом викупу об'єктів приватної власності до власності територіальних колективів, а також шляхом створення об'єктів комунальної власності за рахунок коштів органів місцевого самоврядування.
По-друге, у зарубіжних країнах, включаючи і Російську Федерацію, на відміну від України до 1996 р. майно комунальної (муніципальної) власності не зараховується до складу державної власності і є самостійною формою власності — власністю територіальних колективів.
По-третє, у зарубіжних країнах суб'єктом права комунальної (муніципальної) власності є не адміністративно-територіальна одиниця, а територіальний колектив як носій місцевого самоврядування, і, відповідно, там немає різновидів комунальної власності. На відміну від України, де було запроваджено обласну, районну, міську, районну в містах, сільську та селищну різновиди комунальної власності, у зарубіжних країнах право комунальної (муніципальної) власності реалізується лише на рівні первинної (низової) адміністративно-територіальної одиниці, що утворюється на базі територіального колективу як суб'єкта місцевого самоврядування.
Прийняття нової Конституції України, якою не передбачається поділу державної власності на дві форми — загальнодержавну і комунальну, а також закріплення територіальної громади як суб'єкта місцевого самоврядування означає зміну економічної природи і правового режиму майна комунальної власності.
Нова Конституція України визначила принциповонові правові засади функціонування комунальної власності та її економічної природи:
комунальна власність запроваджується як форма власності, якої до цього часу не було в Україні. Комунальна власність є власністю відповідної територіальної громади. Саматериторіальна громада розглядається як спільність громадян України — жителів міста, села та селища або добровільного об'єднання жителів кількох сіл, що утворює окреме поселення, наділене правом самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції та законів України;
суб'єктом права комунальної власності за Конституцією є територіальна громада, а від її імені — представницький орган місцевого самоврядування, що обирається жителями міста, села, селища або об'єднання сіл;
комунальна власність є самостійною і рівноправною формою власності поряд з такими, як державна, приватна та ін.;
за своєю економічною природою комунальна власність є колективною формою власності, оскільки відображає відносини колективного присвоєння жителями міст, сіл, селищ та об'єднань сіл коштів, об'єктів і майна цієї власності, ставлення до них як до своїх. Територіальна громада, маючи статус територіального колективу громадян України, є колективним власником коштів, об'єктів і майна комунальної власності.
Унітарне комунальне підприємство — це підприємство, не наділене правом власності на закріплене за ним майно. Майно такого підприємства є неподільним і не може бути розподілене на частки, паї. Не можуть мати часток, паїв у такому підприємстві і його працівники. Майно унітарного комунального підприємства використовується на основі права господарського відання або на основі права оперативного управління.
Комунальним акціонерним товариством є товариство, що має статутний фонд, поділений на певну кількість акцій рівної номінальної вартості. Акціонерне товариство несе відповідальність за зобов'язаннями лише майном товариства. Акціонери відповідають за зобов'язаннями товариства лише в межах належних їм акцій. Орган місцевого самоврядування може володіти 100 відсотками акцій акціонерного товариства або лише їхньої частиною. Комунальним акціонерним товариством вважається товариство, в якому понад 50 відсотків акцій належить органу місцевого самоврядування. Органи місцевого самоврядування можуть бути учасниками як відкритих, так і закритих акціонерних товариств.
Комунальним товариством з обмеженою відповідальністю є товариство, котре має статутний фонд, розподілений на частини, розмір яких визначається статутними документами. Учасники товариства несуть відповідальність за його зобов'язаннями в межах їхніх внесків до статутного фонду. У випадках, визначених статутними документами, учасники товариства з обмеженою відповідальністю, котрі не повністю вклали свої внески, відповідають за зобов'язаннями товариства в межах внесеної суми. Органи місцевого самоврядування можуть володіти статутним фондом товариства з обмеженою відповідальністю повністю або частково. Комунальним вважається товариство з обмеженого відповідальністю, якщо орган місцевого самоврядування володіє більш ніж 50 відсотками його статутного фонду.
6.2. Поняття, форми та правове регулювання комунального кредиту
Інститут комунального кредиту відіграє особливу роль у фінансах місцевих органів влади. Комунальний кредит у розвинутих місцевих фінансових системах — основне джерело фінансування муніципальних інвестиційних програм.
Комунальний кредит є системою відносин між двома юридичними особами з поворотної, платної та строкової передачі фінансових ресурсів, одна з яких — орган місцевого самоврядування. Його не слід ототожнювати з державним кредитом. Суб'єктом відносин щодо поворотного, платного і строкового запозичення фінансових ресурсів у системі державного кредиту виступає держава.
Основні форми комунального кредиту:
облігаційні позики;
безоблігаційні позики;
комунальний банківський кредит;
комерційний комунальний банківський кредит;
комунальний кредит державних банків;
взаємний комунальний кредит та ін.
В Україні поступово розвивається кредит у формі комунальних облігаційних позик і комерційний банківський комунальний кредит.
Органи місцевого самоврядування, відповідно до законодавства України, можуть брати участь у фінансово-кредитних відносинах.
Для місцевих рад та органів територіального громадського самоврядування, які є юридичними особами, встановлено право користуватися на договірних засадах кредитами на
виробничі та соціальні потреби.
Згідно з прийнятим у 1991 р. Законом “Про цінні папери і фондову біржу" (стаття 11) місцеві ради отримали право на випуск внутрішніх місцевих позик. На Державну комісію з цінних паперів та фондового ринку покладено функції регулювання реєстрації цінних паперів.
Надходження від внутрішніх позик і грошово-речових лотерей, які проводяться за рішеннями відповідних рад, зараховуються до бюджетів Автономної Республіки Крим, областей, київського і севастопольського міських бюджетів. Згідно із законом до цих бюджетів зараховуються також дивіденди від акцій і цінних паперів, що належать державі в акціонерних господарських товариствах, створених за участю підприємств комунальної власності цього рівня.
Розмір внутрішніх республіканських позик Автономної Республіки Крим встановлюється Верховною Радою цієї республіки, а внутрішніх місцевих позик — обласними та міськими радами.
Загальний обсяг випущених внутрішніх позик регулює Верховна Рада України в межах визначеного законом внутрішнього державного боргу. Органи місцевого самоврядування, встановлюючи розмір місцевих позик та кредитів, обов'язково погоджують його з Міністерством фінансів України.
6.3. Фінанси комунальних підприємств. Комунальні платежі
Інститут фінансів комунальних підприємств відіграє важливу роль у забезпеченні стабільного функціонування комунального сектора економіки, наданні цим сектором громадських послуг.
Становлення інституту фінансів комунальних підприємств в Україні розпочалося із запровадженням у 1990 р. комунальної форми власності.
Особливості функціонування фінансів комунальних підприємств в Україні:
Частина комунальних закладів не мають самостійних банківських рахунків, а лише субрахунки, наприклад школи, дитячі садки та ін. Ще частина комунальних установ і закладів мають змішану систему фінансування — як кошторисну, так і госпрозрахункову.
Фінанси підприємств комунальної власності функціонують на основі законодавства, яке регламентує діяльність усіх господарських структур в економіці України.
Використання фінансових ресурсів підприємств комунальної власності має свої особливості, їхній прибуток розподіляється в порядку, визначеному відповідними місцевими радами згідно із статутами цих підприємств. Статути затверджуються місцевими радами, яким належать вказані підприємства.
Прибуток підприємств комунальної власності підлягає оподаткуванню. 100 % податку на прибуток комунальних підприємств зараховується до бюджету місцевої ради того рівня якому належать ці підприємства.
Місцеві ради можуть надавати пільги або повністю звільняти від оподаткування підприємства комунальної форми власності в тій частині, в якій ці податки зараховуються до відповідних місцевих бюджетів.
Комунальні підприємства в Україні мають самостійні фінансові баланси, їхні рахунки не об'єднуються з бюджетними рахунками органів місцевого самоврядування.
Більшість установ і закладів, що перебувають у комунальній власності, є самостійними юридичними особами і фінансуються за рахунок місцевих бюджетів на основі кошторисів.
Фінанси комунальних підприємств обліковуються в складі фінансів державного сектора економіки.
Комунальні платежі — платежі, що стягуються місцевими органами влади як плата за надані послуги фізичним та юридичним особам.
В Україні система комунальних платежів одержавлена. Виконавчі органи сільських, селищних і міських рад отримали право на встановлення в порядку і межах, визначених законодавством, тарифів з оплати побутових, комунальних, транспортних та інших послуг, що надаються підприємствами та організаціями комунальної власності відповідної територіальної громади.
6.4. Фінанси муніципальних підприємств і муніципальні платежі
в зарубіжних країнах
Фінанси муніципальних підприємств є інститутом і складовою частиною місцевих фінансових систем зарубіжних країн. У багатьох країнах фінансові ресурси муніципальних підприємств за своїми обсягами прирівнюються до ресурсів місцевих бюджетів, а в деяких з них навіть перевищують бюджетні кошти.Муніципальними підприємствами в зарубіжних країнах вважаються підприємства, які повністю належать органам місцевого самоврядування, і господарські товариства, якщо частка в капіталі органів місцевого самоврядування перевищує 50 %.
У США муніципальні послуги в основному забезпечуються приватними фірмами і компаніями. ВАвстрії муніципальні підприємства, котрі повністю перебувають у власності общин, функціонують у системі громадського транспорту, постачання води й електроенергії, каналізації та прибирання сміття, освоєння території та в інших галузях. УДанії, крім названих галузей, комунальні підприємства займаються, продажем деревини і муніципальних лісів.
Основними формами комунальних підприємств у зарубіжних країнах є:
товариства з обмеженою відповідальністю;
акціонерні товариства;
асоціації;
фонди. Фонди, у свою чергу, поділяються на два види. Одні з них безпосередньо засновані муніципалітетами, інші є дочірніми підприємствами, заснованими комунальними фірмами і компаніями.
Є дві основні форми організації фінансів комунальних підприємств:
Перша група підприємств веде власні фінансові баланси, має відокремлені від місцевого бюджету рахунки.
Друга група підприємств не веде самостійних балансів, її рахунки об'єднано з рахунками місцевих бюджетів. Фінансове господарство таких підприємств виділене в так звані приєднані бюджети.
У сучасних умовах для більшості зарубіжних країн характерні такі риси муніципальних фінансів:
відміна останнім часом усіх протекціоністських заходів щодо діяльності муніципальних підприємств, їхні фінанси формуються на загальних умовах, визначених для всіх бізнесових структур;
значним джерелом доходів у розвинутих зарубіжних країнах є муніципальні платежі за послуги, що надаються місцевими органами влади;
місцеві органи влади цих країн, як правило, самостійно встановлюють ціни й тарифи на послуги, котрі вони надають членам територіальних колективів;
у кожній країні сформувалися власні підходи до плати за послуги, що надаються місцевою владою. У багатьох країнах плата за ці послуги не покриває видатків на їх здійснення.
ТЕМА 7. ФІНАНСОВЕ ПЛАНУВАННЯ ТА ФІНАНСОВИЙ КОНТРОЛЬ НА РЕГІОНАЛЬНОМУ РІВНІ
Тематичні питання
7.1. Місцеві фінансові органи: види та функції
7.2. Поняття та системи касового виконання місцевих бюджетів
7.3. Касове виконання місцевих бюджетів у зарубіжних країнах
7.4. Контроль та аудит фінансової діяльності місцевого
самоврядування
7.1. Місцеві фінансові органи: види та функції
Компетенція місцевих органів влади - це коло повноважень, якими вони наділяються законом для виконання покладених на них функцій.
В Україні є дваосновних види місцевих фінансових органів (табл. 7.1).
продолжение
--PAGE_BREAK--Таблиця 7.1 Система управління місцевими фінансами
Елементи
системи
Структура
елементів системи
Компетенція місцевих органів влади в галузі фінансів
Складання, затвердження й виконання бюджету; бюджетний процес; утворення позабюджетних валютних та цільових фондів; встановлення місцевих податків і зборів; випуск муніципальних позик; встановлення комунальних платежів; вирішення інших фінансових питань
Місцеві фінансові органи
Органи виконавчої влади; виконавчі органи місцевого самоврядування
Фінансове планування
Річне; п’ятирічне; довгострокове
Касове виконання місцевих бюджетів (управління грошовою готівкою)
Банківська система; казначейська система; змішана система
Зовнішній і внутрішній фінансовий контроль та аудит
Парламентський фінансовий контроль; фінансовий контроль органів виконавчої влади; комунальний фінансовий контроль; незалежний аудит
Фінансові органи місцевого самоврядування. До фінансових органів місцевого самоврядування належать фінансові відділи виконавчих комітетів та інших виконавчих органів місцевого самоврядування. Фінансові відділи в системі місцевого самоврядування функціонують у містах, які мають статус так званого обласного підпорядкування, та в районах цих міст. В Україні 163 міста обласного підпорядкування. Міста Київ і Севастополь у системі місцевого самоврядування не мають власних фінансових органів. Не мають своїх фінансових органів і міста так званого районного підпорядкування.
Місцеві фінансові органи у системі виконавчої влади. До них належать:
1) Міністерство фінансів Автономної Республіки Крим;
2) фінансові управління та відділи обласних, Київської та Севастопольської міських, районних, районних у містах Києві та Севастополі державних адміністрацій;
3) місцеві органи Державної податкової адміністрації, Головного контрольно-ревізійного управління, Головного управління Державного казначейства України (функціонують в областях, у містах Києві та Севастополі, в районах цих міст, у містах обласного підпорядкування, у районах, районах міст обласного підпорядкування. Указані підрозділи не входять до складу місцевих державних адміністрацій і мають центральне підпорядкування. Структуру міських підрозділів Державної податкової адміністрації останнім часом реорганізовано).
7.2. Поняття та системи касового виконання місцевих бюджетів
Касове виконання місцевих бюджетів — це організація прийому, зберігання та видачі бюджетних коштів, а також ведення обліку і звітності в процесі виконання місцевих бюджетів.
Системи касового виконання місцевого бюджету:
— банківська;
— казначейська;
— змішана.
Виконання місцевих бюджетів здійснюється в межах коштів, що реально надійшли на рахунки відповідних бюджетів в установах банків.
Реально касове виконання місцевих бюджетів в Україні нині здійснюється як установами Національного банку України, так і рядом комерційних банків.
Уряду Автономної Республіки Крим, обласним, Київській і Севастопольській міським держадміністраціям за погодженням з територіальними управліннями Нацбанку України було рекомендовано визначити перелік банків, в яких відкриваються рахунки відповідних місцевих бюджетів та підприємств, установ, організацій, що фінансуються з цих бюджетів.
Оборотна касова готівка — грошові кошти, що утворюються в складі бюджетів для покриття тимчасових касових розривів при їх виконанні.
Розмір оборотної касової готівки визначають місцеві ради при затвердженні відповідних місцевих бюджетів.
Якщо касові розриви виникають при виконанні міських, районних, сільських і селищних бюджетів, то за клопотанням відповідних виконавчих органів рад бюджетні позички можуть надаватися з бюджету вищого рівня. Рішення про це приймають керівники відповідних фінансових органів.
7.3. Касове виконання місцевих бюджетів у зарубіжних країнах
У зарубіжних країнах застосовуються різні підходи до організації касової справи в органах місцевого самоврядування. В одних країнах органи місцевого самоврядування самостійно визначають умови касового виконання власних бюджетів. В інших країнах вони такого права не мають, а належить воно державній владі.
Самостійно визначають умови касового виконання місцевих бюджетів органи місцевого самоврядуванняСША, ФРН, Австрії, Польщі та інших країн. У цих країнах касову справу забезпечують уповноважені органами місцевого самоврядування банківські установи.
В окремих країнах органи місцевого самоврядування призначають комунальні (муніципальні) банки фінансовими установами, на які покладається касове виконання місцевих бюджетів та інших фондів фінансових ресурсів. Там, де органи місцевого самоврядування мають автономію в питаннях організації касової справи, муніципалітети призначають власних скарбників. Вони забезпечують фінансовий баланс, спільно з банками турбуються про ліквідність, готують фінансові звіти.
У тих країнах, де касова справа в органах місцевого самоврядування перебуває під контролем державної влади, вона організується державним казначейством. Прикладом таких країн єФранція.
В Італії та Португалії використовуються змішані системи організації касової справи в органах місцевого самоврядування. В Італії у великих муніципалітетах касова справа контролюється і забезпечується державним казначейством. Муніципалітети з чисельністю населення до 5 тис. осіб та гірські муніципалітети з чисельністю населення до 10 тис. осіб мають певний рівень автономії в організації касової справи.
7.4. Контроль та аудит фінансової діяльності місцевого самоврядування
Організація контролю та аудиту в Україні здійснюється:
Міністерством фінансів України;
Головним контрольно-ревізійним управлінням;
Головним управлінням Державного казначейства;
Державною податковою адміністрацією України;
місцевими державними адміністраціями;
іншими органами.
Загальний фінансовий контроль здійснює Верховна Рада України та Рахункова палата Верховної Рада України.
Діють також ревізійні комісії, що створюються безпосередньо представницькими органами місцевого самоврядування для контролю використання коштів бюджету, позабюджетних, валютних та цільових фондів. Окремі контрольні функції в цій сфері виконують самі представницькі органи місцевого самоврядування та їхні комісії.
В Україні здійснюється загальний контроль за використанням бюджетних коштів і обов'язковий аудит підприємств та організацій, включаючи й комунальний сектор.
У багатьох розвинутих зарубіжних країнах розрізняють внутрішній і зовнішній фінансовий контроль у місцевих органах влади.
Внутрішній фінансовий контроль здійснюється обраними представницькими органами місцевої влади спеціальними комісіями чи комітетами.
Зовнішній фінансовий контроль діяльності місцевих органів влади здійснюється органами державної влади по лінії як виконавчої, так і законодавчої та судової влади. У Франції створено спеціальні органи фінансового контролю за діяльністю місцевої влади — регіональні рахункові палати. Це органи судового характеру. Певні повноваження в цій сфері надано префекту — представнику уряду в регіонах і департаментах. Саме він подає до регіональної рахункової палати матеріали про фінансову діяльність комун та інших органів місцевої влади. Регіональна рахункова палата може зобов'язати місцевий орган влади скасувати рішення, що суперечить закону.
ЛІТЕРАТУРА
Конституція України (прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року).
Закон України «Про внесення змін до Закону України „Про систему оподаткування“ (прийнятий 8 лютого 1997 року).
Закон України „Про місцеве самоврядування в Україні“ (прийнятий 21.05.1997 р.).
Закон України “Про бюджетну систему України” // Закони України; в 11 т. — К.: Інститут законодавства, 1997, — Т, 1. — С. 48 — 70.
Закон України „Про місцеві державні адміністрації“ (прийнятий 9 квітня 1999 року).
Бюджетний кодекс України (прийнятий 2-го червня 1993 року).
Декрет КМУ „Про місцеві податки і збори“ (прийнятий 20 травня 1993 року).
Абрамов В., Пила В. Регіональна економічна політика в Україні на сучасному етапі // Економіка України. — 1993. — №8. — С. 21 — 26.
Адухов А. Реформирование экономики и взаимодействие центра и регионов Российской Федерации // Вопросы зкономики. — 1996. — № 6. — С. 113 — 118.
Аксенова Е. Бюджет и экономическая самостоятельность регионов //Мировая экономика и международные отношения. — 1992. — №5. -С. 115-128.
Барановский А.И. С учетом мирового опыта // Финансы СССР. — 1991. -№ 10.-С. 72-78.
Бланкарт Шарль. Державні фінанси в умовах демократії: вступ до фінансової науки. — К.: Либідь, 2000. — 654 с.
Борисом А.М., Гетер Я.П. Местные налоги, сборы и пошлины. — М.: Финансы и статистика, 1990. — 240 с.
Василик О.Д. Державні фінанси України: Навч. посібник. — К: Вища школа, 1997. – 383 с.
Василик О.Д. Теорія фінансів. — К.: НІОС, 2000.
Держава, податки, бізнес (В.М Суторміна, В.М. Федосов, В.Л. Андрущенко); за ред. В.М. Федосова. — К.: Либідь, 1992, — 328 с.
Державні фінанси: теорія і практика перехідного періоду в Центральній Європі / Пер. з англ. Ю. Немец. (ред.). — К.: Основи, 1998.
Єпіфанов А.О., Сало І.В., Д'яконова І.І… Бюджет і фінансова політика України: Навч. посібник, — К.: Наукова думка, 1997. — 302 с.
Кириленко О.П. Місцеві бюджети України (історія, теорія, практика). — К.: НІОС, 2000.
Кравченко В.І. Місцеві фінанси України. — К.: Знання, 1999. — 487 с.
Кравченко В.І. Місцеві фінанси України: Навч. посібник. — К: „Знання“, 1999.
Кравченко В.І. Фінанси місцевих органів влади: монографія / Нац. Інститут стратегічних досліджень, — К., 1996.
Макарова В.И. Региональные и местные налоги: Учеб. пособие. — М.: Главбух, 1998. – 287 с.
Местное финансирование в Европе / Изд-во Совета Европы, 1997.
Муниципальный менеджмент: Учебное пособие / Под ред. Т.Т.Морозовой. — М: ЮНИТИ, 1997.
Нікбахт Е., Гропеллі А. Фінанси: Підручник, — К.: МП „Глобус“, 1992.
Огонь Ц.Г. Податкова політика і доходи бюджетів України // Фінанси України, — 1997. — № 5. — С. 74 — 85.
Опарін В.М. Фінансова система: теоретичні засади та практичні аспекти її розбудови в Україні // Фінанси України, — 1998, — № 9. — С. 49 -59.
Павлюк К.В. Місцеві бюджети і міжбюджетні відносини // Фінанси України. — 1996, — № 6. — С. 24 — 37.
Павлюк К.В. Фінансові ресурси держави. — К.: НІОС, 1998. — 176 с.
Петленко Ю.В., Рожко О.Д. Місцеві фінанси: опорний конспект лекцій. – К.: Кондор, 2003. – 282 с.
Податкова система України: Підручник / За ред. В.М Федосова. — К.: Либідь, 1994 — 190 с.
Симоненко К.В Регионы Украины: проблемы развития. — К.: Наукова думка, 1997. – 307 с.
Слухай С.В. Становлення системи фінансового вирівнювання //Фінанси України. —1998. — № 11. — С. 15 — 25.
Справочник финансиста / Под ред. З.А. Уткина. — М.: ЗКМОС, 1998. -430 с.
Титаренко В.О. Економічні засади місцевого самоврядування. — К.,1994.
Ткачук А., Агранофф Р., Браун Т. Місцеве самоврядування: світовий та український досвід: Посібник. — К.: Заповіт, 1997.
Турне Б. Державне управління / Пер. з фр. В. Шовкуна. — К.: Основи, 1993.
Финансы и кредит: Учеб. пособие / Под ред. А.М. Ковалевой, — М.: Финансы и статистика, 2002. — 510 с.
Финансы: Учеб. пособие / Под ред. А.М. Ковалевой. — М.: Финансы и статистика, 1996.
Финансы: Учебник / Под ред. В.М. Радионовой. — М.: Финансы и статистика, 1995 – 430 с.
Финансы: Учебник для вузов / Под ред. Л.А. Дробозиной. — М.: ЮНИТИ, 1999. — 527 с.
Финансы: Учебник для вузов/ Под ред. Л.А. Дробозиной. — М.: Финансы — ЮНИТИ, 2000.
Фінансове право. Навч. посібник / За ред. Л.К. Воронової. — Харків, 1998.
Харлоф Э. Местные органы власти в Европе. — М.: Финансы и статистика, 1992.