Види іноземних інвестицій

Зміст
Вступ
Види іноземних інвестицій
Прямі іноземні інвестиції та їх залучення
Критерії привабливості країн-одержувачів для іноземних інвесторів
Висновок
Список використаних джерел
Вступ
Наприкінці ХХ століття міжнародні інвестиційні потоки зростали в десять разів швидше, ніж росло світове виробництво й торгівля. У 2000 р. залучення іноземних інвестицій досягло рекордної позначки – понад 1,3 трлн. доларів США. Частка іноземних інвестицій у світовому ВВП зросла більш ніж утричі і дорівнює його п’ятій частині. Така динаміка міжнародного інвестування дала поштовх до створення взаємопов’язаної глобальної системи виробництва.
Одним із головних напрямків стрімкого зростання міжнародного інвестування є розвиток транснаціональних корпорацій (ТНК), які представляють великий інвестиційний потенціал глобалізації сектора економіки. На ТНК та їхні філії нині припадають десята частина світового ВВП і третина світового експорту.
Таким чином, динаміка розвитку міжнародних інвестиційних процесів значно перевищує загальну динаміку економічного розвитку. Збільшення міжнародних інвестиційних можливостей відбувається під впливом певних рушійних сил, які по-різному діють у різних галузях та країнах, але мають певну системну спрямованість. Основними з них є лібералізація зовнішньої торгівлі й інвестиційної політики, відкриття ринків і економік, швидкий технологічний прогрес та його транснаціональний характер, зростаюча внутрішня конкуренція і вихід підприємств на міжнародні ринки.



Види іноземних інвестицій та передумови їх залучення
Іноземні інвестиції – це всі види майнових та інтелектуальних цінностей, що вкладаються іноземними суб’єктами господарської діяльності в об’єкти інвестиційної діяльності відповідно до законодавства України з метою отримання прибутку або досягнення іншого економічного ефекту. Для організації обліку й аналізу іноземних інвестицій необхідна науково обґрунтована, детальна класифікація, побудована на розумінні їхнього економічного змісту.
Вітчизняне податкове законодавство класифікує інвестиції за об‘єктами інвестування:
капітальні інвестиції — придбання будинків, споруд, інших об’єктів нерухомої власності, інших основних фондів і нематеріальних активів, які підлягають амортизації;
фінансові інвестиції — придбання корпоративних прав, цінних паперів, деривативів та інших фінансових інструментів.
У свою чергу, фінансові інвестиції поділяються на прямі та портфельні.
Пряма інвестиція — господарська операція, яка передбачає внесення коштів або майна до статутного фонду юридичної особи в обмін на корпоративні права, емітовані такою юридичною особою.
Портфельна інвестиція – господарська операція, яка передбачає придбання цінних паперів, деривативів та інших фінансових активів за кошти на фондовому ринку (крім операцій зі скупівлі акцій як безпосередньо платником податку, так і пов’язаними з ним особами, в обсягах, що перевищують 50% загальної суми акцій, емітованих іншою юридичною особою, які належать до прямих інвестицій).
Поділ на прямі та портфельні інвестиції, вважає О. Данілов, залежить від ступеня контролю над компаніями. Прямі інвестиції надають право безпосереднього розпорядження закордонною компанією. Вони спрямовуються приймаючі країни двома шляхами: перший – організація нових підприємств; другий – купівля або поглинання вже діючих компаній. Портфельні інвестиції — капітальні вкладення, частка яких у капіталі нижче межі, визначеної для прямих інвестицій. Портфельні інвестиції не забезпечують контролю за закордонними компаніями, обмежуючи прерогативи інвестора отриманням частки прибутку (дивідендів).
На думку Д. Федорчука, прямі іноземні інвестиції – це матеріальні та нематеріальні цінності, що вкладаються в економіку країни іншої, ніж країна походження інвестора, з метою встановлення повного чи часткового тривалого контролю та здійснення істотного впливу на підприємство в приймаючій економіці для отримання прибутку або досягнення іншого економічного ефекту. Портфельні інвестиції розміщуються через фондові ринки з єдиною метою отримання прибутку (приросту капіталу у формі дивіденду), без намірів справляти вплив на загальне управління та контроль над компанією. основним способом здійснення портфельних і прямих інвестицій є придбання цінних паперів.
Таким чином, розглянувши думку різних науковців і зафіксувавши системний характер іноземних інвестицій, можна запропонувати їхню класифікацію, що задовольняє вимоги зовнішніх і внутрішніх користувачів обліково-аналітичної інформації у вигляді таблиці:
Класифікація іноземних інвестицій
Ознака класифікації
Види іноземних інвестицій
За формою власності інвестора
Міждержавні; недержавні; Державні організації тощо.
За періодом інвестування
Довгострокові; короткострокові.
За метою інвестування
Досягнення фінансової мети; встановлення контролю; санація міждержавних економічних зв’язків.
За ступенем контролю над компанією
Прямі; портфельні.
За видами вкладень
Грошові кошти в валюті України; грошові кошти в іноземній валюті; грошові вимоги; рухоме та нерухоме майно; майнові права тощо.
За об’єктами інвестування
Капітальні; фінансові.
За видами інвестиційної діяльності
Участь у підприємствах України; придбання діючих підприємств; створення підприємств, які повністю належать іноземним інвесторам; придбання рухомого чи нерухомого майна тощо.
За зіставленням часу інвестування і часу отримання прибутку
Послідовне; паралельне; інтервальне; протікання.
За об’єктами інвестиції (що отримує інвестор)
Корпоративні права; цінні папери; рухоме та нерухоме майно; нематеріальні активи, інші основні фонди тощо.
Економічна історія свідчить про поступову зміну ставлення країн та урядів до діяльності іноземних інвесторів у вітчизняній економіці. Якщо після другої світової війни більшість країн розбудовували економіку власними силами (наприклад, Японія, не заборонивши повністю іноземні інвестиції, законодавчо обмежувала масштаби участі іноземців у вітчизняній економіці), то у кінці 199-х і на початку 2000 років ставлення до іноземних інвесторів змінилося.
Це зумовлено цілою низкою об’єктивних факторів, серед яких, по-перше, інтернаціоналізація господарської діяльності підприємств; по-друге, лібералізація економічного життя, відхід від концепції «закритої» економіки з сильним державним впливом у великій кількості держав третього світу та постсоціалістичного табору. В Україні ставлення до іноземних інвестицій неоднозначне. З одного боку, для піднесення вітчизняної економіки іноземні інвестиції вкрай необхідні. З іншого — існує певна «фобія», лунають гучні голоси про те, що «державу розпродають, а всі ми станемо рабами зарубіжних капіталістів». Проте у світовій практиці можна знайти приклади як позитивного, так і негативного досвіду залучення іноземних інвестицій. Загальновідомі такі потенційні вигоди від іноземних інвестицій: передавання новітніх технологій; створення нових робочих місць; розвиток експортного потенціалу країни. Водночас закритість для іноземних інвесторів несе в собі певну загрозу для розвитку вітчизняної економіки. Наприклад, уряд Бразилії у 1979 році прийняв програму розвитку вітчизняної комп’ютерної індустрії та зв’язку, заборонивши участь у цій галузі іноземних фірм. Внаслідок цього було створено комп’ютерну промисловість, але вона була неефективною, виробляла товари нижчої якості та з вищою собівартістю, ніж ті, які можна було отримати на міжнародному ринку. Крім того, підприємства інших галузей мали використовувати лише комп’ютери вітчизняного виробництва, внаслідок чого їхня продукція теж стала неконкурентоспроможною.
За останні роки кількість каналів іноземного інвестування значно зросла завдяки розвитку комп’ютерних технологій та зв’язку, що поліпшило сполучення між фінансовими ринками в усьому світі та дозволило впровадити нові методи інвестування, які більше відповідають потребам інвестора. Пропонуємо класифікацію типів іноземних інвестицій, які активно використовуються в усьому світі.--PAGE_BREAK--
/>



Фонди по країнах. Цей спосіб дає можливість інвесторам діяти на фондових ринках країн, що швидко розвиваються. Фонди акумулюють інвестиційний капітал та вкладають його в акції зарубіжних компаній, що наявні на місцевому фондовому ринку. Фонди можуть орієнтуватися на одну країну або на цілий регіон (наприклад, Азію чи Латинську Америку) з метою диверсифікації і мінімізації ризику вкладання коштів у одну країну. Що приваблює інвесторів у таких фондах? По-перше, гнучкість фондів, яка дозволяє їм швидко залишити нові ринки, що особливо важливо за умов їхньої нестабільності (завдяки цьому такий тип інвестування отримав назву «гарячі гроші». По-друге, в деяких країнах, наприклад у Чилі, нормативні акти забороняють інвесторам пряму купівлю акцій, що робить фонди єдиним каналом виходу на ринок. По-третє, фонди позбавляють інвесторів турбот, зв’язаних із необхідністю шукати докладну інформацію про компанії та умови роботи на нових ринках.
Прямі іноземні інвестиції та їх залучення
Основними видами іноземного інвестування є залучення прямих і портфельних інвестицій. Розглянемо більш детально прямі іноземні інвестиції адже вони є основним ступенем контрою над будь-яким проектом, тому в даний час вони є найбільш актуальними.
Прямі іноземні інвестиції – це речі, грошові кошти, майнові права, цінні папери, а також результати інтелектуальної діяльності, що вкладаються іноземними інвесторами (у передбачених законом формах) з метою отримання прибутку або досягнення соціального ефекту у підприємства (організації) будь-якої організаційно-правової форми, іноземна інвестиція в статутному фонді яких, за його наявності, становить не менше 10 відсотків.
Основними формами прямого інвестування є :
заснування чи придбання підприємств;
відкриття чи придбання філій або відділень;
придбання частки підприємств;
надання позик підприємствам, що належать кредиторам повністю або частково, прямо чи опосередковано або внаслідок надання позики на правління яких може бути здійснений значний вплив (наприклад: кредитування дочірньої – компанією материнською);
реінвестування доходів у приймаючій країні.
Прямі іноземні інвестиції в основному є вираженням довготривалої і глобальної стратегії, спрямованої на рентабельність підприємницької діяльності. А тому основними цілями прямого інвестування є забезпечення прибутку, стабільності і зростання. З метою отримання прибутку прямі іноземні інвестиції здійснюються тоді, коли за кордоном є можливості отримати більші прибутки, ніж всередині країни або коли лише таким чином можна утримати теперішній стан прибутковості підприємства.
Прямі інвестиції здійснюються з метою забезпечення стабільності у випадку, коли йдеться про збереження ринку внаслідок зміни витрат на одиницю продукції чи змін на експортних ринках. Зменшення ризику досягається також шляхом диверсифікації інвестиційної політики.
Зростання підприємства відіграє також не останню роль, так як прямі інвестиції здійснюються, як правило, великими підприємствами. Зокрема вони схильні до інвестицій за кордоном, коли на внутрішньому ринку панують умови олігополії. Реалізація стратегії зростання на олігополізованому внутрішньому ринку може легко призвести до руйнівної цінової конкуренції; певні обмеження може створювати і правове регулювання, тоді як за кордоном зростання підприємства може бути менш ризиковим. Для транснаціональних корпорацій прямі іноземні інвестиції є найкращим способом управління і контролю за своєю діяльністю за кордоном.
Таким чином, ПІІ – це не просто експорт капіталу, а загальна стратегія, у якій трансфер технологій, економічних знань і компетенцій відіграє чи не більшу роль, ніж просто трансфер капіталу.
За Дж. Даннінгом, прямі іноземні інвестиції здійснюються на підставі врахування трьох груп чинників:
переваги володіння (ownership advanteges): перевага в технології, управлінських та організаційних навичках, маркетинговій майстерності, фірмова марка, імідж, преференційний доступ до ринків, фінансування, переваги від ефекту масштабу;
переваги дислокації ( location advantages): місткість ринку країни – реципієнту, виробничі витрати, урядова політика, політичний ризик, географічне положення, розвиненість інфраструктури тощо;
переваги інтерналізації (internalization advantages): пов’язані з триманням кращих результатів за рахунок самостійної діяльності в зарубіжній країні порівняно з використанням місцевих дистриб’юторів та ліцензіатіа.
Залежно від мети дослідження можливі різні класифікації прямих іноземних інвестицій. Так, за суб’єктами інвестування виділяють приватні, державні, змішані інвестиції та інвестиції міжнародних організацій; за формами створення об’єктів – акціонерні та неакціонерні; за призначенням – створення або розширення діяльності філіалу або спільного підприємства, придбання частини власності підприємства тощо.
Для класифікації форм здійснення іноземних інвестицій уваги заслуговує Закон України «Про режим іноземного інвестування». Відповідно до даного закону іноземні інвестори можуть здійснювати інвестиції у таких формах:
часткової участі у підприємствах, що створюються спільно з українськими юридичними і фізичними особами, або придбання частки діючих підприємств;
створення підприємств, що повністю належить іноземним інвесторам, філій та інших відокремлених підрозділів іноземних юридичних осіб або придбання у власність діючих підприємств повністю;
придбання, не заборонене законами України, нерухомого чи рухомого майна, включаючи будинки, квартири, приміщення, обладнання, транспортні засоби ті інші об’єкти власності, шляхом прямого одержання майна та майнових комплексів або у вигляді акцій, облігацій та інших цінних паперів;
придбання самостійно або за участю українських юридичних фізичних осіб прав на користування землею та використання природних ресурсів на території України;
придбання інших майнових прав;
в інших формах, які не заборонені законами України, в тому числі без створення юридичної особи на підставі договорів із суб’єктами господарської діяльності України;
Офіційна статистика в Україні, подаючи дані про підприємства з іноземним капіталом, виділяє підприємства, що випускають продукцію. виходячи з цього можна запропонувати інший вид класифікації – це за напрямками економічної діяльності:
експорто-орієнтоване виробництво (надання послуг іноземцям);
виробництво на внутрішній ринок (надання послуг);
видобування корисних копалин;
дистрибуція товарів іноземних виробників (в т. ч. перепродажною підготовкою).
З точки зору пізнання природи прямих іноземних інвестицій істотним є аналіз їх структури за видами внесення інвестицій. Іноземні інвестиції можуть здійснюватись у вигляді:
іноземної конвертованої валюти;
валюти України при реінвестуванні;
будь-якого рухомого та нерухомого майна;
акцій, облігацій, інших цінних паперів, корпоративних прав (прав власності на частку (пай) у статутному фонді юридичної особи, створеної відповідно до законодавства України або інших країн), виражених у конвертованій валюті;
грошових вимог та прав на виконання договірних зобов’язань;
прав на інтелектуальну власність;
прав на здійснення господарської діяльності, включаючи права на користування надрами, природними ресурсами, вартість яких у конвертованій валюті підтверджена згідно з законами країни інвестора або міжнародними торговельними звичаями;
інших цінностей відповідно до законодавства України.
Прямі іноземні інвестиції. На відміну від першого типу іноземного інвестування прямі іноземні інвестиції у зарубіжні країни і компанії є більш ризикованими для іноземних інвесторів, тому що останні позбавляються можливості швидкого виходу з ринку. Прямі інвестиції, як правило, включають більші суми коштів, поєднані з більшими зобов’язаннями та тривалішим часовим інвестиційним горизонтом. Тому цей тип інвестицій приносить більше вигод країні-одержувачу і саме такі інвестиції вони прагнуть отримати. Прямі іноземні інвестиції здійснюються у багатьох формах:
1. Придбання неконтрольних пакетів акцій у фірмах країн-одержувачів через пряму купівлю акцій на місцевому фондовому ринку. Такі інвестиції називаються ще портфельними, або пасивними, тому що інвестори не отримують контролю над діяльністю фірми. Цей спосіб інвестування часто використовується в процесі приватизації підприємств і обміну акцій на борги як приватних, так і державних підприємств.
2. Ліцензійні угоди з фірмами країн-одержувачів. Транснаціональні корпорації можуть передавати права на використання певної технології місцевій фірмі, яка буде відповідальною за виробництво та маркетинг на місцевому ринку. Цей тип угод дає іноземному учаснику можливість виходу на ринок з мінімальним ризиком. Іноземні інвестори можуть також купувати акції місцевих фірм, з якими вони вступають у ліцензійні угоди.    продолжение
--PAGE_BREAK--
3. Спільні підприємства. Створюються та управляються спільно іноземними інвесторами та місцевими партнерами, у ролі яких виступають найчастіше приватні підприємства, але інколи і державні підприємства, і навіть урядові органи. Не обов’язково спільне підприємство створюється з місцевим партнером. Кілька іноземних інвесторів можуть створити спільне підприємство у третій країні з метою скорочення стартових витрат або з метою обійти певні митні обмеження. Наприклад, «Форд» (США) і «Фольксваген» (Німеччина) створили спільне підприємство для складання автомобілів у Бразилії — «Автолатина». Спільні підприємства дають інвесторам більшу присутність на місцевому ринку з меншим ризиком, ніж пряма купівля місцевої фірми або створення свого дочірнього підприємства.
4. Контрольні пакети акцій у фірмах країни-одержувача, отримані купівлею акцій, приватизацією, обміном акцій на борги та іншими методами. Цей варіант вимагає від іноземного інвестора більших зобов’язань та тривалішого часу для отримання прибутків. Така форма інвестування приносить великі вигоди місцевим фірмам, стимулює економіку країни в цілому та прискорює її інтеграцію у світову економіку.
Яскравий приклад отримання вигод країною-одержувачем від такої форми іноземного інвестування — це діяльність вже згадуваної швейцарської фірми «Крафт Якобс Сушар». Протягом перших десяти місяців роботи підприємства після придбання його новим власником освоєно 45 нових видів продукції, обсяг виробництва збільшився на 26 %. Коли у зв’язку з неплатежами місцеві підприємства почали відключати від електромережі, іноземний інвестор заплатив за борги всього міста, аби йому не заважали працювати, і зобов’язався регулярно вносити авансові платежі у сумі 100 тис. доларів за електроенергію для місцевих споживачів. Таким чином, мешканці Тростянця мають безперебійне електропостачання завдяки присутності в місті іноземного інвестора.
5. Створення в країнах-одержувачах своїх власних дочірніх підприємств. Цей варіант означає найбільший ризик та найбільші зобов’язання з боку іноземного інвестора. Застосовується на ринках, які мають найбільший потенціал для отримання прибутків.
3. Критерії привабливості країн-одержувачів для іноземних інвесторів
Існує певний перелік економічних, політичних, соціальних, географічних та інших характеристик, на які звертає увагу потенційний інвестор, коли приймає рішення про доцільність інвестицій у конкретній країні (рис. 3.1).
/>



Розглянемо дванадцять головних критеріїв інвестиційної привабливості країн, які встановила Торгова палата США, спостерігаючи за діяльністю американських транснаціональних корпорацій у Латинській Америці:
1. Характеристики місцевого ринку. В першу чергу потенційного інвестора цікавлять обсяг місцевого ринку, відносна купівельна спроможність населення та потенціал зростання цих показників, а також економіки в цілому. Суттєвими показниками є забезпеченість країни мінеральною базою та її географічне розміщення.
2. Доступність ринку. Маються на увазі, передовсім, законодавчі та нормативні акти, які не обмежують доступ компанії на місцевий ринок. Як свідчить досвід, для нормального функціонування іноземних інвесторів не обов’язково надавати їм додаткові пільги порівняно з місцевими підприємцями. Достатньо, щоб нормотворче середовище давало можливість зарубіжним підприємцям «на рівних» конкурувати з місцевими компаніями.
3. Якість робочої сили. З одного боку, іноземних інвесторів приваблює дешева робоча сила, особливо у трудомістких галузях. З іншого — необхідно забезпечити достатню якість робочої сили. При цьому інвестори звертають увагу на якість освіти в країні-одержувачі. Вартість і продуктивність робочої сили є ключовими елементами при визначенні конкурентоспроможності товару на міжнародному ринку. У країнах, що розвиваються, інвестори враховують навіть такий фактор продуктивності робочої сили, як кількість прогулів.
4. Валютний ризик. Курс місцевих валют до основних валют, що вільно конвертуються у світовій фінансовій системі, прямо впливає на витрати і прибутки іноземних інвесторів, які оцінюють свої фінансові результати через співвідношення основних валют. Правильна політика встановлення валютного курсу передбачає переоцінку місцевої валюти на постійній основі, яку можна передбачити і яка сприяє економічній стабільності та породжує довіру інвесторів. Іноземні інвестори ризикують отримати збитки у разі, коли країна-одержувач, виходячи зі своїх інтересів, «заморожує» курс своєї валюти щодо основних іноземних валют або встановлює занадто високий курс. В останньому випадку експорт продукції стає дорожчим, ніж експорт з країн-конкурентів.
5. Можливість репатріації капіталу. Це дуже суттєвий момент для інвесторів. Найсприятливішим є законодавство, яке не обмежує можливості вивозити інвестований капітал і прибутки. Як правило, дочірні підприємства переводять прибутки своїй материнській компанії через дивіденди, сплату відсотків, винагороди і плату за технічну допомогу. Транснаціональні корпорації можуть також продати частину свого бізнесу у країні-одержувачі.
6. Захист інтелектуальної власності. Для іноземних інвесторів цей критерій є пріоритетним, особливо в динамічних галузях промисловості, таких як виробництво комп’ютерів, зв’язок, фармацевтика, в яких технологія є головною зброєю в боротьбі з конкурентами при розробці нових продуктів та освоєнні нових ринків. Для країн-одержувачів розвиток цих галузей промисловості є також пріоритетним, тому що вони дають найбільші потенційні вигоди з погляду передачі технологій та створення місцевої високотехнологічної промислової бази. Однак, щоб залучити інвестиції у ці галузі промисловості, урядам країн-одержувачів необхідно забезпечити суворе дотримання прав інтелектуальної власності. Деякі країни не дуже старанні щодо захисту прав на інтелектуальну власність, тому що компанії, які нелегально використовують технології, можуть розвиватись дуже швидко, створюючи нові робочі місця та забезпечуючи економічне зростання країни. В індустрії розваг (через нелегальне використання відеофільмів і записів музики) та фармацевтичній промисловості (через нелегальне виробництво ліків) ця практика набула великого поширення і завдає власникам патентів та авторських прав шкоди на мільйони доларів у вигляді втраченого прибутку.
7. Торгова політика. Торгова політика впливає на вартість експорту й імпорту і на полегшення або ускладнення цих операцій. На вартість імпортних товарів впливає ставка митного тарифу та існуючий валютний курс. Якщо у виробництві використовуються імпортні складові, високі порівняно з іншими країнами тарифні ставки збільшують собівартість виробництва. Так само і квоти, занадто складний процес ліцензування або отримання дозволу та інші нетарифні обмеження можуть збільшити собівартість або сповільнити виробничий цикл, а отже, негативно вплинути на конкурентоспроможність та інвестування.
На експорт також впливають процедури ліцензування. Тривалі бюрократичні процедури ліцензування експорту, додаткова платня за дозвіл на експорт можуть збільшити собівартість та сповільнити появу кінцевого продукту на ринку. Беручи до уваги жорстку конкуренцію між виробниками в багатьох галузях промисловості, вища собівартість та нижчі темпи роблять країну-експортера менш конкурентоспроможною і привабливою.
8. Державне регулювання. Урядове регулювання є важливим для захисту інтересів виробників і споживачів. Водночас надмірне регулювання може відвернути інвесторів від країни. Наприклад, трудове законодавство, яке ускладнює процедуру звільнення працівників або встановлює високий рівень мінімальної заробітної плати, може збільшити собівартість для іноземних інвесторів, які шукали дешеву робочу силу. Таким чином, закони, метою яких було допомогти робітникам, можуть завдати їм шкоди, відвертаючи інвесторів від капіталовкладень і створення робочих місць.
Крім того, урядові нормативні акти можуть встановлювати проценти по кредитах, визначати пріоритетні сектори для вкладання коштів, створювати складні процедури для схвалення іноземних інвестицій. Усі названі заходи ускладнюють для інвесторів швидкий рух капіталу і прибутків у країну і назовні, зменшують гнучкість компаній, перешкоджаючи припливу іноземних інвестицій.
9. Ставки податків та пільги. Надмірний податковий тягар на інвестиції і прибутки також «відлякує» іноземних підприємців. Цей тягар складається не тільки з оподаткування прибутку, а й з дивідендів, винагород, грошових переказів та інших трансакцій між місцевими дочірніми підприємствами та їхніми материнськими компаніями. Щоб збільшити свою інвестиційну привабливість, багато які країни пропонують іноземним інвесторам пакети податкових та інших пільг. Слід, проте, зазначити, що пільгові програми можуть допомогти країнам залучити інвестиції за умови, що інші інвестиційні критерії також будуть позитивними.
10. Політична стабільність. Цей аспект є найважливішим для прийняття рішення про інвестування: інвестори просто не будуть ризикувати своїм капіталом у нестабільному середовищі. Стабільне політичне середовище дає інвесторам упевненість у тому, що закони і нормативні акти, які стосуються інвестицій і ринків, не змінюватимуться протягом досить тривалого часу.
Крім суті політичних режимів, на сприйняття країни як стабільної і привабливої для іноземних інвестицій впливає також ставлення урядових осіб, лідерів профспілок і представників власного приватного сектора. Деякі країни з одного боку проводять політику сприяння іноземним інвесторам, а з іншого — намагаються перешкодити цим інвесторам через бюрократичні бар’єри та інші засоби. Профспілкові лідери, які погрожують страйками та іншими методами боротьби з іноземними компаніями, також створюють атмосферу нестабільності. Лідери приватного сектора часто теж не дуже бажають допустити зарубіжних конкурентів на свої ринки. Ці групи можуть скористатися слабкістю політичної системи та змінити законодавство таким чином, що воно стане несприятливим для іноземних інвесторів.
11. Макроекономічна політика. В країнах з несприятливим економічним кліматом іноземні інвестори не ризикуватимуть своїм капіталом, аж поки економічна ситуація не стабілізується. Найважливішим фактором стабільної макроекономічної політики є підтримання низького і передбачуваного рівня інфляції. Гіперінфляція ускладнює ведення операцій — наприклад, перегляд бухгалтерських процедур та операції з готівкою. Коли країни приймають «шокові» програми з метою приборкання інфляції, це часто призводить до спаду виробництва і, як наслідок, до збитків багатьох іноземних інвесторів.
12. Розвиненість інфраструктури та служб підтримки. Фізичні ресурси країни-одержувача (шляхи, порти, аеропорти, мережа зв’язку, наявність та вартість енергії) справляють значний вплив на собівартість та ефективність виробництва та перевезень. Незважаючи на те, що країна може відповідати більшості інвестиційних критеріїв, якщо вона має погану інфраструктуру, то їй навряд чи вдасться отримати значні іноземні інвестиції. Інфраструктура включає також послуги, необхідні для підтримки виробничих операцій. Це послуги юридичних, страхових та бухгалтерських фірм; комерційних та інвестиційних банків; повітряні, морські та наземні перевезення. Місцеві компанії з надання послуг отримують зиск від інвестицій і самі сприяють їх залученню.
Інвестиційні режими та заохочення. Багато країн використовують програми заохочення з метою збільшити свою привабливість для інвесторів. Ці програми включають такі заходи, як податкові та митні пільги, знижки та інше, що сприяє зниженню собівартості та поліпшенню оперативних показників діяльності іноземних фірм. Хоч ці програми можуть набирати різних форм, вони можуть бути розділені на дві категорії: програми боргового зобов’язання, або повернення митного збору та зони вільної торгівлі.
Програми боргового зобов’язання, або повернення митного збору. Згідно з цими програмами іноземні інвестори можуть створювати підприємства, які імпортують частини якогось виробу, збирають або якось інакше обробляють їх, а потім реекспортують. Такі підприємства звільняються від податків та мита на компоненти і готову продукцію. Щоб гарантувати реекспорт цієї продукції, такі підприємства подають у місцевий митний орган боргове зобов’язання, яке анулюється, коли кінцевий продукт фактично експортується. Цей засіб захищає місцеві фірми, які виробляють подібні товари для місцевого ринку. Що приваблює у цій програмі інвесторів? Насамперед можливість знизити витрати виробництва за рахунок дешевої робочої сили. Країні-одержувачу такі програми забезпечують створення нових робочих місць, навчання персоналу, залучення до більш високих технологій, значні податкові надходження.
Зони вільної торгівлі, або експортні зони пропонують багато пільг щодо імпортних тарифів та величини податку на експорт і прибутки, але тільки для фірм, що створюють підприємства в певних географічних районах. У деяких випадках такі зони займають усю територію країни.
Іноземні інвестори часто використовують зони вільної торгівлі як плацдарм для виходу на ринки третіх країн. Тому інвестування в зони вільної торгівлі виходить з таких факторів:
а) географічне розміщення — близькість до головних ринків як в країні прикладання капіталу, так і за кордоном;
б) доступність ринку, тобто наявність угод про режим найбільшого сприяння в торгівлі або право безмитного ввезення окремих товарів, що виробляються в зонах вільної торгівлі, до третіх країн. Наприклад у Домініканській республіці, яка має право безмитного ввезення текстильних і швейних товарів до США, було створено велику кількість підприємств з іноземними інвестиціями, і країна стала значним експортером текстилю, швейної продукції та інших товарів до Сполучених Штатів;
в) можливість вільного пересування товарів, тобто розміщення зон вільної торгівлі неподалік портів, аеропортів, інших транспортних об’єктів або наявність у цих зонах різних митних органів, що прискорює процедури експорту та імпорту і зменшує транспортні витрати;
г) наявність розвиненої інфраструктури (внутрішній та міжнародний зв’язок, електроенергія, переробка промислових відходів), що може бути вирішальним фактором для інвесторів.
Зони вільної торгівлі принесли успіх багатьом країнам в усьому світі. В Карибському басейні — Домініканська республіка, в Центральній Америці — Коста-Рика, в Азії — Китай. Спеціальні економічні зони в південній частині Китаю, такі як у провінції Шенжен, отримали великі обсяги іноземних інвестицій, особливо із сусіднього Гонконгу. Ці зони, в яких дозволена приватна власність, наприклад, на автоскладальні підприємства, мали великий успіх. Експорт з зони Шенжен зростав з початку 1980-х років щорічно на 75 %, а валовий національний продукт — на 50 %. Так само залучали іноземний капітал інші азіатські країни, такі як Шрі-Ланка, Малайзія і Тайвань.






Висновок
Потреби в іноземних інвестиціях існують практично в кожній країні. Залучення іноземних інвестицій є реальним шляхом поповнення дохідної статті бюджету, впровадження сучасної техніки, удосконалення методів управління. Важливим елементом побудови системи управління іноземними інвестиціями є науково обґрунтована, детальна їхня класифікація за певними ознаками. Запропонована класифікація створює необхідне методологічне середовище для вдосконалення обліку й аналізу іноземних інвестицій на підприємствах України.
На жаль, українські корпорації, ймовірно, не зможуть скористатися конкурентними можливостями, які надасть криза у плані інвестування за кордоном. Крім того, в короткій перспективі можна очікувати зниження обсягів надходження іноземного капіталу у формі ПІІ до нашої держави – через комбінацію уповільнення економічного зростання, політичних факторів, загальної ситуації на ринку інвестицій та зниження вартості активів.



Список використаних джерел
Реверчук С.К., Реверчук Н.Й., Скоморович І. Г. та ін… Інвестологія: наука про інвестування: Навчальний посібник / За ред. док. екон. наук, проф. С.К. Реверчука. – К.: Атіка, 2001 – 264 с.
Даниленко А.А. Світові тенденції та особливості розвитку прямих іноземних інвестицій. // Фінанси України. – 2009. — №4. – С.99-108.
Правик Ю.М. Дослідження динаміки розвитку міжнародних інвестиційних процесів. // Фондовый рынок. – 2006. — №36. – С.32-36.
Шубіна Л. Економічна сутність іноземних інвестицій – як об’єкт обліку й аналізй. // Вісник КНТЕУ. – 2007. -№1. – С. 108-116.
www.djerelo.com/index — Молодіжний портал джерело. Ссылки (links):
www.djerelo.com/index