Миколаївський державнийаграрний університет
Факультет перепідготовки іпідвищення кваліфікації
Спеціальність „Менеджменторганізацій”
Контрольна робота здисципліни: „Гроші та кредит”
Миколаїв 2010
1. Формиіснування грошей. Еволюція форм існування грошей
До виникненнягрошей люди безпосередньо обмінювали товари на товари, що нині називаєтьсябартером. Пізніше з’явились гроші, які значно полегшили товарний обмін.
Гроші — цеісторична категорія. Вони існують так же давно, як і сама людська цивілізація.На протязі століття постійно змінювались форма і зміст грошей і сьогоднішній їхстан не є завершальною фазою.
В обороті грошіфункціонують реально, як наявна цінність і тому повинні виступати в певній формі,яка забезпечувала б їм довіру з боку суб’єктів ринку та створювала достатнізручності останнім. У міру розвитку ринкових відносин ускладнювалися вимоги догрошової форми з боку суб’єктів ринку. У відповідь на це гроші змінювали своюформу, постійно вдосконалюючи її. У своїй еволюції гроші виступали у формітоварних (металевих), символічних (паперових), кредитних і нового видукредитних-електронних.
Товарні гроші. Засвоїм місцем у товарному обміні гроші — це особливий товар, що має властивістьобмінюватися на будь-який інший товар, тобто є загальним еквівалентом.
Товарна породагрошей визначається передусім їх походженням. Вони виникли як продукт товарногообміну, коли ринок стихійно висунув з товарного світу один найбільш придатнийза своїми природними та фізичними властивостями виконувати роль загальногоеквівалента. Як засіб обміну гроші вперше з’явились в історії людства у виглядітоварів. У ролі грошей виступали найчастіше предмети першої необхідності(худоба, зерно, сіль, риба) і форма грошей тоді збігалася з формою (споживноювартістю) цих товарів. Як правило, загальним еквівалентом тоді був найбільшходовий і разом з тим найцінніший для регіонального ринку товар, який вбудь-який час можна було обміняти на іншу споживну вартість. Пізніше на роль грошейстали претендувати предмети розкоші та дорогоцінні вироби. Це можна пояснититим, що за своїми фізичними властивостями вони були більш портативними, довшезберігалися, мали більш сталу вартість тобто були більш ліквідними. Проте якперші, так і другі гроші були ще надзвичайно примітивними, функціонувалипереважно поштучно, не підлягаючи поділу, виступали в своєму природномувигляді.
Товарні грошімали подвійне існування як звичайний товар і як гроші. Подвійність виявлялась вїх споживній і в міновій вартості. Особливість таких грошей полягала в тому, щовони одночасно використовувались як продукти для безпосереднього споживання,так і в якості засобу обміну. Товарні гроші мали однакову вартість при торгівліними як звичайним товаром в якості грошей. Наприклад, якщо какаовикористовувалось в якості грошей і як напій, то в обох випадках воно малооднакову вартість.Аналогічно і золото мало однакову вартість в якості грошей,як ювелірний виріб.
У міру подальшогорозширення і поглиблення товарно-грошових відносин ринок поставив передгрошовим товаром нові вимоги: гроші повинні бути однорідними, портативними,економічно подільними, здатними тривалий час зберігати свою вартість. За своєюприродою попередні гроші вже не відповідали таким вимогам. На їх місце ринокстихійно висунув різні метали, серед яких було також срібло і золото. Спершуметалеві гроші виступали у формі злитків срібла або золота, а пізніше у формімонети. Металеві гроші мали надзвичайну перевагу перед попередньою їх формою.
До XIX ст.товарні гроші були майже повністю витіснені металевими зі срібла і золота. Цігроші мали внутрішню вартість, тобто були цінними самі по собі. Тому не булопотреби, щоб уряд гарантував їх вартість. Кількість грошей регулювалася ринкомчерез попит і пропозицію на золото чи срібло. Недоліки металевих грошейполягали в тому, що вимагалися ресурси, які без цього були обмеженими, щобвидобувати коштовні метали.
Отже, наступилаепоха металевих грошей. Вона характерна тим, що тривалий час в обігвикористовувалися повноцінні золоті або срібні монети, номінальна вартість якихвідповідала їхній ваговій вартості, приватні особи могли вільно придбати золотімонети взамін металевих зливків; вартість грошей безпосередньо залежала відвартості золота.
Коли роль грошейостаточно закріпилася за одним товаром — золотом, останнє виділилося із світузвичайних товарів як їх антипод, як самостійне економічне явище в особливійформі, відбулася абсолютизація споживної вартості золота як грошового товару, айого споживна вартість як звичайного товару набула другорядного значення. Цейпроцес набув такого поширення, що навіть видатні мислителі вважали золотогрошима від природи, але еволюція грошей (в результаті якої міняється форма ізміст грошей) підтверджує, що вони щось інше, ширше, що не може бути виражененавіть благородними металами.
Монета — найдревніша форма сучасних грошей. Вона з’явилася в третьому столітті до н.е.після закріплення ролі грошей за металами. Для використання грошового металупри здійсненні платежів йому надавали форму зливків. Форма зливків хоч і малаістотні переваги перед попередніми формами грошей, все таки не була позбавленаістотних недоліків.
У кожнійплатіжній операції необхідно було зважувати зливки, визначати пробу і, щонайгірше, ділити її на частини. Щоб уникнути цих незручностей, зливки робилирізної ваги, а щоб не зважувати і не робити проби металу, найбільш відомі купціставили на зливках своє тавро, яке засвідчувало вагу і пробу металу.
Однак авторитеткупця як приватної особи був обмеженим, і його тавро могло задовольнити вузькеколо суб’єктів ринку. З розвитком торгівлі виникла потреба таврування зливківбільш відомою й авторитетною особою, і ця функція перейшла до держави. Державистали виготовляти за встановленою формою зливки металу, вагу і пробу яких засвідчувалисвоїм штемпелем. Такі зливки одержували назву монети.
Монета виявиласянайдосконалішою формою дійсних грошей, тобто тих, що функціонують в обігу звласною субстанціональною вартістю. Найбільшого розвитку вона досягла в періодзолотого монометалізму, формою існування якого був золотомонетний стандарт.
На початкустворення монет суб’єкти ринку не завжди довіряли державному тавру і нерідковимагали зважування монети. Особливо часто такі вимоги ставилися, коли монетавикористовувалася для розрахунків з іноземними контрагентами. Лише зростанняекономічної могутності і стабільності держави, посилення довіри до державноївлади з боку суб’єктів ринку, вдосконалення техніки карбування, що ускладнювалапідробку монет, підвищили довіру до монети, яка стала прийматися за рахунком,без зважування. Змінювалася сама форма монети: відомі монети квадратні,неправильної форми, овальні, проте найбільшого поширення набули круглі.
В умовахзолотомонетного стандарту монети виготовлялись із золота з невеликим домішком (дляміцності) інших металів (лігатури). Ваг таких монет визначала їх вартість.Монета вважалась повноцінною, якщо лігатура не перевищувала 10 відсотків. Такамонета виявилася найдосконалішою формою товарних грошей, тобто тих, щофункціонують в обігу з власною вартістю. Вона обслуговувала суб’єктів ринкупротягом майже трьох тисячоліть. За цей час вона теж розвивалась і змінювалась.
На територіїУкраїни за різних часів в обігу знаходились такі монети: гривня, карбованець,шаг.
Гривня — ценайстаріша шестикутна одиниця ваги (приблизно фунт), що правила й за монету.Вона поділялася в різні часи на 20 ногат, на 25 чи пізніше 50 кун, на 50 резані приблизно на 100 векш чи вевериць. Однак реальна вартість цих менших відгривні номіналів незрозуміла.
Гривня була золотоюі срібною. Срібна важила вдвічі більше. Золота гривня в Києві ділилася на 72золотники, а в Новгороді на 96, і за неї платили 56 дукатів. Один золотник мав4,2 г. У XII столітті застосовували гривню кун (еквівалент цінного хутра абочужої монети), вартість якої становила 25 кун або 50 резан. Золота гривнядорівнювала 50 гривням кун, а срібна — 7,5. Потім монетна гривня стала важитиполовину, а з XIII¾XIV століття зменшилася до 184 г. срібла. НаприкінціXIII століття з’явився зливок у половину грошової гривні — карбованець, який івитіснив гривню остаточно з обігу в XV столітті.
Карбованецьз’явився у грошовому обігу княжої Русі в XIII столітті у вигляді зливка срібла.Від 1534 року карбованець став одиницею грошової системи Росії і мав 68 г.срібла. Карбованець поділявся на 100 копійок або 200 шагів чи 400 півшагів. З1704 року регулярно карбували карбованці, і цим започаткували десяткову монетнусистему. З кінця XVIII століття вага срібла одного карбованця сягала 18 г, а в1897 році срібло замінено золотом (1/15 імперіала), однак золотих карбованцівне карбували. Після першої світової війни карбували срібні карбованці, а від1924 року лише частково срібні і щораз із зменшеною його лігатурою (домішкою).З 1950 року курс карбованця обчислювали відносно до золота (0,222168 г.), а з 1січня 1961 року збільшено вартість до 0,987412 грама.
Назву“карбованець“ у сучасній Україні тлумачать від карбування, тобто від утвореннярельєфних зображень на поверхні медалей та монет.
Шаг — це вартістьросійської півкопійки або польського “трояка”. Походження назви “шаг” і досіостаточно не з’ясовано.
Білонна монета.Новий етап у розвитку монети як форми дійсних грошей пов’язаний з виникненнямбілонної чи розмінної монети. Головна відмінність її полягає в тому, що вонакарбується не з дорогоцінного металу, тому є неповноцінною, причому такоюрозмінна монета стала не одразу, а на певному етапі розвитку грошового обігу.
Можливістьфункціонування в обігу білонної монети пояснюється тим, що номінальна вартістьзолотих монет може за певних причин відхилятись від реальної вартість. Яквідомо, від тривалого обігу монети стираються, і вартість золота, що реальнозалишається в монеті, зменшується. Проте в обігу монети продовжують циркулюватив своїй номінальній вартості. Отже в обігу з’явилися розмінні монети,номінальна вартість яких значно перевищувала їхню вагому вартість. У такійвартості монети продовжують успішно виконувати основні функції. І це можепродовжуватись до тих пір, поки ціни на товари залишаться незмінними і зберігаєтьсядовіра до держави як емітента монет.
Можливістьвідхилення та відокремлення вартості золота як товару і як грошей здавнапомічена суб’єктами ринку і широко використовувалася в інтересах тих, хтокарбував монети. На цій можливості базувалося звичайне карбування фальшивихмонет приватними особами, відоме ще із стародавніх часів. Проте й державинерідко випускали в обіг неповноцінні (фальшиві) монети з метою поліпшенняфінансового становища своєї скарбниці, чи в інтересах певних класів і окремихсоціальних груп населення. Якраз заради цього всі держави з перших кроків свогоіснування домагалися повної монополізації карбування монети.
Розмінна монетакарбувалась спочатку з дорогоцінного металу, а згодом із сплавів звичайнихметалів (мідь, бронза, нікель). Вартість металу, витраченого на більйон, єменшою від номіналу. Держава своїм рішенням надає таким монетам силу законногоплатіжного засобу. Зрозуміло, що білонні монети функціонують в обігу яксвоєрідні знаки вартості повноцінної монети. Емісія таких монет сталаприбутковою справою для держави. Прибуток державної скарбниці приносить чеканкатільки неповноцінних (білонних) монет. Монетний доход (сеньйораж) створюєтьсявнаслідок перевищення номінальної вартості монети над реальними затратами на їхвиготовлення.
Карбування порядз повноцінною монетою неповноцінної було першою реакцією грошей на нову вимогуобігу — вимогу економічності, що ставала дедалі відчутнішою у міру розвиткутоварно-грошових відносин. Розмінна монета найактивніше використовується вобігу і тому найшвидше стирається. Більше того, висока вартість дорогоцінногометалу робить необхідним карбування розмінної монети надто малих розмірів. Томувона була незручною у користуванні і легко губилася, що призводило дододаткових витрат дорогоцінного металу. Виготовлення її із звичайного дешевогометалу було об’єктивною необхідністю, а успішне функціонування поряд зповноцінною монетою сприяло пошукам людством альтернативи грошам з власноюсубстанціональною вартістю.
Переваги білонноїмонети допомогли їй залишитися в обігу і після того, коли монета як формадійсних грошей “зійшла зі сцени”. І сьогодні вона широко використовується вусіх країнах, навіть у тих, які досягли великих успіхів у розвиткубезготівкових розрахунків і високого рівня технізації грошового обігу.
Нині в усіхкраїнах світу карбують лише неповноцінну розмінну монету. З дорогоціннихметалів держави періодично карбують тільки ювілейні та меморіальні монети, якіу загальний обіг не поступають.
Монети вважаютьсясимволічними грошима, якщо їх вартість в якості грошей більша за вартістьнікелю або міді, із яких вони виготовлені. Правда, інколи бувають випадки, коливартість такого металу різко зростає відносно їх вартості в якості грошей. Утаких випадках ці монети зникають з обігу.
Паперові (символічні)гроші. Епоха товарних (металевих) грошей вимостила шлях для паперових грошей.За змістом паперові гроші — це знаки дійсних золотих або срібних грошей,випущених державою в обіг, наділені примусовим курсом і замінюють товарні грошів їхній функції засобу обігу і платежу. Паперові гроші не мають власноївартості. Історично вони з’явились в обігу як замінники золотих і срібнихмонет. Вважають, що вперше паперові гроші були випущені в Китаю ще в XIII ст.
Перші відомостіпро паперові гроші ми знаходимо в оповіданні італійця Марко Поло, котриймандрував на Сході протягом 24 років з (1271-1295рр.). Приблизний виклад йогоповідомлення такий: “Великі аркуші паперу розрізають на кусочки різноманітноївеличини. Найменші із них коштують один динарій. Наступні відповідно 3,5,10венеціанським срібним грошам. Виготовлення цих паперових монет проводиться звеликими церемоніями, ніби вона виготовляється з чистого золота або срібла. Накожному кусочку паперу декілька чиновників ставлять свої підписи та печатку, а потімще особливий чиновник прикладає печатку великого хана. І таких грошей випущенов обіг стільки, що не вистачило б всієї скарбниці для їх погашення. Такі грошірозповсюджуються на всі провінції, що підвладні богдихану і використовуються якзасіб обігу. Під страхом смерті ніхто не має права відмовитись від їх прийому.Торгівці беруть їх охоче, оскільки вони використовуються в якості платежу.Нерідко богдихан проголошує, що особи, котрі мають золото, срібло, перлини таінші дорогоцінності повинні терміново представити все це в банк. За всі ціцінності богдихан платить тільки паперовими грошима. Подібна торгівля приноситьбогдихану чудотворні “бариші” якщо у кого-небудь порвався або спротився“папірець”, то він прямо відправляється до банку і його там обміняють на новий,тільки беруть з нього за це три відсотки. А якщо хтось побажає мати золоту чисрібну монету, то він іде в банк і отримує їх за паперові гроші, причомуостання приймається за їх вартістю.
У Європі паперовігроші з’явилися значно пізніше, у Франції емісія їх розпочалася з 1716 р. ВАнглії в кінці XVIII ст. Росія випустила паперові асигнації в 1769 р. за цариціКатерини II для фінансування війни з Туреччиною. Емісія паперових грошей уПівнічній Америці почала здійснюватися в кінці XVII ст.
Поява символічнихзнаків повноцінних грошей, що запроваджувалися в обіг силою держави і спиралисьна її авторитет, не було чимось випадковим. Це цілком природний, прогресивнийпроцес розвитку грошей, пов’язаний з розширенням масштабів товарного обміну таринкових відносин. Паперові гроші не вносили істотних змін у принципифункціонування грошового обігу. Більше того, вони спрощували грошовий обіг,надаючи йому більшої гнучкості та економічності.
Об’єктивнаможливість і необхідність заміни дійсних грошей номінальними знаками вартостівипливає із функції грошей засобу обігу, в якій гроші виступають посередником вобміні товарів. Історично доказано, що цю функцію можуть виконувати реальнігроші навіть без матеріальної субстанції.
Ринковівідносини, що охопили всі сфери суспільства поставили перед грошовим товаромнові, ще складніші вимоги, зокрема:
грошовий товарповинен легко відтворюватись у визначених обсягах відповідно до зростаючихмасштабів суспільного виробництва й товарного обігу;
грошовий товармає вироблятися з мінімальними затратами з тим, щоб мінімізувати суспільнівитрати обігу;
об’єктивнанеможливість забезпечити потреби обігу повноцінними грошима;
зростанняекономічного потенціалу держави як суб’єкта товарно-грошових відносин.
Таким вимогам незміг задовольняти жодний товар, навіть благородні метали. Золото виявилосьостаннім натурально-речовим носієм грошей.
Нові якісні змінив системі грошових відносин почали формуватись з появою в обігу нерозмінних назолото чи срібло паперових грошей. Більшість країн Заходу припинили такий обмінв роки “великої депресії” 1929-1933 рр. і в перші після кризові роки. Однактакий обмін ще зберігався в сфері міжнародних валютних відносин.
З припиненнямрозміну банкнот на золото паперові гроші залишаються в обігу тільки в своїйспецифічній міновій вартості, яка за змістом стала ірраціональною івизначається тим середовищем, у якому гроші функціонують. Тобто мінову вартістьгрошові знаки одержують безпосередньо в обігу і завдяки функціонуваннюзберігають її на відповідному рівні, який визначається станом економіки,фінансів і кон’юнктури ринку. Тут доречно нагадати вислів К.Маркса: золотообертається тому, що має цінність, паперові гроші мають цінність тому, щообертаються. Ця наукова думка про гроші згодом одержала широке визнання і на їїоснові сформувалась окрема наука про гроші яка отримала назву “функціональнатеорія грошей”.
Саме на ційоснові відбувся завершальний перехід до епохи паперових грошей. Гроші втратилисвою внутрішню вартість, що безпосередньо втілювалася у монетарному товарі якносія грошових відносин. Паперові гроші перестали бути знаком вартостімонетарного товару. Отже, паперові гроші як результат — це завершена формазнака вартості, яка відірвалася не тільки від товарної вартості грошей, а й відреальних потреб грошового обігу.
Паперові гроші — це не воля чи бажання держави, а об’єктивний продукт історичного розвиткутоварно-грошових відносин у суспільстві. Роль держави обмежується тим, щовикористовуючи об’єктивно обумовлені можливості заміни дійсних грошей неповноціннимизнаками вартості, вона друкує ці знаки і визначає умови та розміри випуску їх вобіг до тих пір, поки емісія грошей не буде перевищувати реальні потребигрошового обігу. Держава намагається підтримувати довіру (купівельнуспроможність) до грошей методами монетарної політики, але назавжди їй цевдається.
Важливою ознакоюпаперових грошей є несталість їх та поступове знецінення. Це зумовлено такимипричинами: вони не мають власної вартості; недовіра до держави емітента;(мається на увазі політичний та соціально-економічний стан в країні) дефіцитдержавного бюджету та незбалансованість платіжного балансу країни. Все цепримушує державу випускати надмірну (що не відповідає реальним потребамгрошового обігу) кількість грошей для покриття державних витрат. Це призводитьдо зменшення мінової вартості всієї маси грошей і грошової одиниці зокрема.
Кредитні гроші.
Зараз епохапаперових грошей є епохою грошей, що розвиваються на кредитній основі. Цеводночас і епоха банківських грошей, які функціонують значною мірою набезготівковій основі і, які поступово трансформуються в електронні гроші.
Кредитні гроші — це неповноцінні знаки вартості, які виникли на основі кредитних відносин. Вони,як і інші форми грошей, виникли стихійно внаслідок подальшого розвиткутоварно-грошових відносин, коли кредит став їх іманентною складовою частиною.
За природоюкредитні гроші також є знаками вартості і по формі паперовими, але їх обігпідпорядкований дії специфічних законів. Перший із цих законів, який буввідкритий ще Дж. Стюартом, передбачає: умови емісії грошей зберігають у собіумови їх зворотнього притоку. Це обумовлено кредитним характером емісії грошей.Їх випуск здійснюється шляхом видачі кредиту економічним суб’єктам на умовах їхповернення у визначений строк. Гроші повертаються в банк, коли одержувачбанківського кредиту або платник за векселем, що знаходиться в портфелі банку,погашає заборгованість. Таким чином, грошова маса (кількість грошей в обігу)представляє собою результат взаємодії двох грошових потоків; один потік — цевипуск грошей через банки де проходить розподіл платіжних засобів міжекономічними суб’єктами, що мають потребу в грошах; другий потік — цеповернення грошей в банки внаслідок погашення боргових зобов’язань.
Збереженнякредитної природи грошей передбачає таку організацію взаємовідносин кредитної іфінансової систем котра не допускала би кредитну емісію для мобілізації доходіву державний бюджет або для покриття бюджетного дефіциту. Оскільки це означаєпрямий підрив кредитного характеру грошей, так як зростання грошової маси вданому випадку відбувається незалежно від реального збільшення обсягу товарноїмаси в обігу.
Другий законобігу кредитних грошей — “забезпеченість” емісії грошей. Умови цього законупередбачають таку систему кредитування, котра гарантувала би видачу позик уміру зростання потреб товарообороту в грошах і погашення кредиту при їїзниженню. Строк користування кредитом (а значить, строк перебування грошей вобігу) визначається його забезпеченням. Практично ця вимога реалізується здопомогою принципу забезпеченості кредиту. З точки зору заставного права банку,забезпечення — це матеріальна гарантія повернення кредиту.
Кредитні грошіісторично пройшли таку еволюцію: вексель, банкнота, чек, депозитні таелектронні гроші.
Вексель. Першівекселі виникли ще в середині XII століття в Італії, а вексельне законодавствов європейських країнах було сформовано в XVII столітті. В міру розвиткутоварно-грошових відносин та удосконалення банківської справи вексель іззвичайної боргової розписки перетворився в універсальний платіжний,розрахунковий і кредитний документ.
Вексель ¾цінний папір, який засвідчує безумовне грошове зобов’язання векселедавцясплатити після настання терміну визначену суму грошей власнику векселя. Інакшекажучи, вексель — письмове боргове зобов’язання що дає його власникунезаперечне право вимагати від особи, яка вдала вексель (або його поручителя),здійснити платіж у визначений термін.
Вексель має рядспецифічних ознак, які відрізняють його від інших боргових зобов’язань: строговстановлена форма, абстрактність і безспірність, конкретність строку платежу.
Строговстановлена форма робить вексель універсальним, легко зрозумілим і доступнимдля використання широким колом суб’єктів грошових відносин.
Абстрактністьвекселя означає, що в ньому не пояснюються конкретні причини виникнення боргу,а вказується лише сума платежу.
Безспірністьвекселя означає, що суб’єкт, який його виписав чи акцептував, не має ніякогоправа відмовитися від сплати боргу. Безспірність передбачається законами країниі плата за векселем забезпечується примусово через судові органи.
Конкретністьстроку платежу вносить конкретність у взаємовідносини між позичальником іборжником, робить вексель зручним для використання в економічних розрахунках наперспективу.
Завдяки цимознакам вексель набуває важливої властивості оборотності, що проявляється увикористанні його як засобу обігу і платежу, а також як об’єкта застави чидисконту в банках.
Векселі буваютьдвох видів: простий і переказний (тратта). Простий вексель виписуєтьсяборжником на ім’я кредитора із зобов’язанням виплатити йому в зазначений строквказану суму. Зустрічається він рідко і тільки у внутрішній торгівлі.
Особа, якапред’явила простий вексель, виступає одночасно векселедавцем і боржником. Томутакий вексель виписує та підписує боржник. Векселедавець переказного векселя(трасант) і платник, який приймає цей вексель (трасат) окремі дві юридичніособи. Переказний вексель (тратту) виписує і підписує кредитор (трасант). Він єнаказом боржнику (трасату) про сплату у визначений термін певної суми грошейтретій особі. Щоб наказ кредитора-трасанта мав платіжну силу, боржник-трасатповинен підтвердити свою згоду здійснити платіж у визначений термін. Така згодау письмовій формі на титульній стороні векселя називається акцептом. Акцептантпереказного векселя, як і векселедавець простого, є головними вексельнимиборжниками і відповідають за оплату векселя у визначений термін. Вони щеназиваються “боржниками першого порядку”.
Векселетримачможе запропонувати вексель своїм кредиторам для оплати їм боргів чи купівлітоварів. Ймовірність прийняття векселя тим вища, чим більше довіри доекономічного становища боржника по векселю. Передача векселя іншій особіоформляється передаточним надписом, що називається індосаментом. З кожниміндосаментом підвищується гарантія оплати векселя і його здатність дооборотності, оскільки вимога оплати буде пред’являтися до кожного наступногоіндосата, якщо попередній виявився неспроможним оплатити вексель. Створюєтьсясолідарна відповідальність усіх осіб, які поставили свої підписи на ньому.Кількість передаточних надписів на векселі виражає кількість його оборотів,тобто ту “роботу”, яку він виконав в обігу як гроші, та характеризує рівеньйого ліквідності.
Кредитор повекселю може використати його також для одержання позички в банку, якщо йомупотрібні гроші для платежів, по яких він не може розрахуватися векселем, атакож для одержання від боржника грошей по векселю у зазначений у ньому строк.
Векселі такожподіляються на комерційні та фінансові. Комерційні векселі виникають на основіреальної торгової операції по продажу товарів у кредит. Такий вексель є знакомреальної вартості, що надійшла в обіг і забезпечує йому певну мінову вартість,з якою він сам здійснює обіг. Фінансові векселі виникають без реальних торговихоперацій. Їх призначення залучити в оборот додаткові грошові кошти шляхомодержання позички. Якщо фінансові векселі виписуються на підставі взаємноїдомовленості двох осіб про обмін фінансовими векселями, вони називаютьсяприятельськими. Казначейські векселі, які виписує держава (казначейство) дляпокриття своїх витрат за рахунок продажу їх центральному банку.
Випуск фінансовихвекселів не пов’язаний з реальними товарними операціями, тому надмірнезростання його веде до виникнення в обігу зайвих грошей в інших формах, зокремабанкнот чи депозитних грошей, що підриває сталість їх вартості.
Вексель, що виникв умовах обігу повноцінних грошей, не міг скільки-небудь відчутно замінити їх вобігу. Цьому заважала сама специфіка векселя як приватного боргового знака.Його виникнення, номінал, емітент тощо мали стохастичний і обмежений характер іне відповідали потребам обігу в загальновизнаних засобах обігу і платежу. Зрозвитком ринку дедалі гостріше відчувалася потреба в універсальному кредитномузасобі обігу, у відповідь на яку винила банкнота. Банки на основі кредитнихоперацій стали випускати замість векселів свої зобов’язання ¾ банкноти,які поступово перетворилися в універсальний платіжний і купівельний засіб істали основною формою кредитних грошей.
Банкнота в самомуширокому розумінні є простим векселем емісійного банку. Особливо чіткоспорідненість банкноти з векселем виявилася на першому етапі розвитку, коливона мала форму так званої “класичної” банкноти.
Історично “класична”банкнота виникла з розписки середньовічних банкірів про взяття на збереженнявід купців золота та про зобов’язання повернути його за першою вимогою. У мірузростання багатств банків їхні розписки (банкноти) стали користуватися такоюдовірою, що почали прийматись у платежі нарівні із золотою монетою. Поступовотакі розписки набули строго встановленої форми й абстрактності і стали подовгузатримуватися в обігу, не повертаючись у банки для виплати по них золота. Цяобставина дозволила банкірам видавати свої банкноти купцям на суму, щоперевищувала вартість золота, прийнятого на збереження, тобто перейти відповного до часткового покриття банкнот. Не покриті золотом банкноти сталивидаватися підприємцям взамін комерційних векселів. З цього часу (кінець XVIIст.) починається власне історія “класичної” банкноти.
Характернимиознаками “класичної” банкноти є: 1) випуск її емісійним банком замістькомерційних векселів; 2) обов’язковий обмін на золото за першою вимогоювласників; 3) подвійне забезпечення: золоте (золотим запасом банку) і товарне(комерційними векселями, що знаходяться в портфелі банку).
Завдяки цимознакам банкнота істотно відрізняється від комерційного векселя. Якщо останніймає приватну гарантію, що забезпечується капіталом одного чи групи підприємств,то банкнота суспільну гарантію, яка базується на капіталах усіх підприємців, щозберігаються в банках. Банкнота на відміну від векселя є безстроковимзобов’язанням, не пов’язаним з конкретною торговою операцією. Вони можутьвипускатися в будь-яких купюрах і знаходитися в обігу будь-який строк, що даєможливість розрахуватися ними по всіх можливих платежах. Це зняло ті обмеження,які стримувало розвиток обігу векселів. Вказані переваги надали банкнотіособливої якості загальної оборотності, якої не має вексель.
Подвійнезабезпечення “класичної” банкноти гарантувало їй надійність, сталу вартість,нормальний обіг та високу еластичність в обігу. Через забезпечення комерційнимивекселями досягалося саморегулювання обігу банкнот. При видачі позик під заставучи дисконт векселів банк збільшував кількість банкнот в обігу, а при оплатівекселів банкноти поверталися до банку, що забезпечувалося строковістю ібезспірністю комерційного векселя.
Випуск векселів утісному зв’язку з торговими операціями забезпечував погодженість випуску банкнотз реальними потребами обігу в міру зростання цих потреб випуск банкнотзбільшувався і навпаки. Проте випуск банкнот під комерційні векселі не завждизабезпечував автоматичне пристосування до потреб обігу. Це зумовлювалося цілимрядом обставин: дисконтом фінансових векселів, у тому числі казначейських,зниженням цін на товари та прискоренням обігу банкнот, внаслідок чогозменшувалася потреба в грошах до настання строків погашення векселів та ін. Увсіх цих випадках виникла загроза появи зайвих банкнот в обігу та їхзнецінення. Запобігти цьому міг вільний розмін банкнот на золото: зайві дляобігу пред’являлися в банк для обміну на золото.
Період“класичної” банкноти закінчився з повним припиненням розміну її на золото, щонастало після світової економічної кризи 1929-1933 рр. У нових умовах банкнотавтратила золоте забезпечення і свою кінцеву гарантію сталості вартості розмінна золото. Це значно змінило суть сучасної банкноти.
Проте справаполягає не тільки в припиненні розміну банкнот на золото. На етапідержавно-монополістичного капіталізму зазнав деформації і механізмавтоматичного регулювання емісії банкнот на основі вексельного забезпечення.Передусім поряд з комерційними векселями стали значно ширше використовуватисяказначейські векселі та облігації державних позик для забезпечення випускубанкнот. Оскільки зобов’язання держави не є реальними цінностями, кредитуванняїх емісійним банком значно ускладнило зв’язок емісії з реальними потребамиобігу. Різке зниження частки комерційних векселів і збільшення казначейськихвекселів та облігацій держави в забезпеченні емісії банкнот по суті означаєпереорієнтацію її з потреб товарообороту на потреби державного казначейства.Лише через задоволення останніх банкноти потрапляють у сферу товарообороту, прицьому лише частково вони задовольняють його потреби, а частково виявляютьсязайвими, проте залишаються в обігу.
Разом з тим такабанкнота повністю не втрачає своїх специфічних ознак кредитних грошей, зберігаєв обігу певні переваги порівняно із суто паперовими грошима і є найпоширенішоюформою готівкових грошей у країнах з розвинутою ринковою економікою. Головні їїознаки і перевага полягають у тому, що навіть на покриття витрат держави вонавипускається не безпосередньо і безповоротно, а через кредитування під борговізобов’язання казначейства. Ця, здавалося б, незначна деталь емісійногомеханізму має принципове значення. Вона передбачає, що держава як економічносамостійний суб’єкт грошового обігу може брати участь в емісійному механізмі нарівніз комерційними підприємствами, якщо прагнутиме до забезпечення збалансованостісвого фінансового господарства і виявиться здатною вчасно погашати свої боргиемісійному банку. В зв’язку з цим важливого значення набуває проблемарегулювання державного боргу, підтримання його обсягів на економічнообґрунтованому рівні, встановлення широкого демократичного контролю за йогоформуванням, включаючи лімітування його розмірів, а також за взаємовідносинамиміж казначейством і центральним емісійним банком.
Дуже важливо, щобці два органи, що перебувають по різні боки емісійного джерела, не стали “двомакишенями на одному й тому ж державному піджаку”, якими розпоряджається “однарука”. У такому випадку гроші завжди будуть безперешкодно “перекочовувати” земісійної “кишені” в казначейську й остаточно зникне відмінність між банкнотамиі казначейськими білетами. Щоб не допустити цього, більшість країн законодавчовстановили чітке розмежування між центральним емісійним банком та державнимказначейством, вивівши банк з підпорядкування уряду і передавши його впідпорядкування вищого законодавчого органу державної влади.
Зважена політикащодо державного боргу та виплата доходу по облігаціях державних позикзабезпечує ринковий попит на вказані цінні папери. Це дає можливість паперіввпливати на масу банкнот в обігу, продаючи їх на фондовому ринку зменшувати, акупуючи збільшувати їх кількість в обігу.
Не втратив свогозначення і механізм саморегулювання банкнотного обігу через забезпечення їхемісії комерційними векселями. Проте дія його значно змінилася. Банківськіпозички під комерційні векселі стали видаватися переважно в депозитній, а не вбанкнотній формі. Тому емісійні банки через цей механізм регулюють масудепозитних грошей в обігу, опосередковано впливаючи і на обіг банкнот.
Сучасні банкнотизберігають кредитну основу і попадають під закономірності обігу паперовихгрошей. Можна виділити два основних канали емісії сучасних банкнот:
банківськекредитування господарських суб’єктів, котрі забезпечують зв’язок грошовогообігу з динамікою суспільного відтворення;
банківськекредитування держави, коли банкноти емітуються взамін державних борговізобов’язань.
Отже, сучаснібанкноти мають лише товарне забезпечення, ефективність якого низька, оскількикредитний механізм не забезпечує своєчасного повернення банкнотів в каси банку.Це пояснюється тим, що часто позичальники порушують умови і принципибанківського кредитування, а головне, що ресурси банків здебільшого втягуютьсядля покриття державних витрат непродуктивного характеру. Тому послаблюється зв’язокемісії сучасних банкнот з реальними потребами грошового обігу, що призводить дознецінення банкнот, що наочно проявилось за останні роки в Україні. Таким чиномсучасні банкноти перетворились у неповноцінні паперові гроші, а їхній надлишоку каналах обігу посилює інфляцію і валютний хаос.
Пластиковібанкноти.
За свідченняманглійського журналу “Економіст”, у світі зараз циркулює приблизно 50 млрд.фальшивих банкнот. Щоб захистити національну валюту від фальшивок. Резервнийбанк Австралії випускає пластикові гроші. Вони непрозорі, мають невеличкевіконце і складні оптичні пристрої, які значною мірою перешкоджають їхнюпідробку. Австралійці вперше запровадили пластикові банкноти у 1988 р.Поступово всі банкноти країни стануть пластиковими. Ще одна перевагапластикових грошових знаків ¾ їх довговічність (у 8 разів вища упорівнянні з паперовими, близько 90 відсотків яких замінюється щороку) іможливість наступної утилізації для випуску виробів з пластмаси.
Цим нововведеннямзацікавилися у багатьох країнах. Сьогодні Резервний банк Австралії одержуєдодатковий прибуток, постачаючи банкноти великих номіналів до Кувейту,Сінгапуру та інших країн.
Чек — документ,який містить безумовний наказ власника поточного рахунку (чекодавця) банку провиплату вказаної в ньому суми грошей певній особі або пред’явнику(чекотримачеві).
Чек виник, як ібанкнота із депозиту, коли власник депозиту дає письмовий наказ про виплатубенефіціору певної суми грошей. Власник рахунку, що підписав чек іменується трасантом,а банк — трасат. Чек виписується на пред’явника або згідно наказу напоіменованого бенефіціара.
Чек може бути:
іменним — виписаний певній особі без права передачі;
ордерним — виписаний на певну особу з обов’язковим застереженням про наказ оплатити;
пред’явницьким — в якому не зазначене найменування одержувача, а зазначена сума виплачуєтьсяпред’явнику чека.
У внутрішньомугосподарському обороті чеки використовують юридичні та фізичні особи длябезготівкових розрахунків (розрахункові чеки), а також при одержанні готівки зрахунків, відкритих у банках (грошовий чек). Акцептований — чек, який маєакцепт банку, що гарантує зарахування коштів на рахунок одержувача. Основнепризначення чека полягає в тому, що він слугує засобом одержання готівки вбанку, виступає засобом обігу і платежу. І як форма безготівкових розрахунків.
Незважаючи наспільність походження, чек має багато істотних відмінностей від банкноти як заформою, так і за роллю в обігу. Він виписується не банком, а його клієнтом і,отже, не повністю гарантує те, що чекодавець, дійсно, має вклад у банку і щобанк обов’язково виконає його наказ про видачу грошей. Тому чек не ставзагальним засобом платежу, і участь його в грошовому обігу виявилась обмеженою.
Чек може бутивикористаний кількома способами:
сам чекодавецьможе одержати по ньому в банку гроші готівкою;
чекодавець можепередати чек другій особі в оплату товарів чи послуг або погашення своїхборгів, і ця друга особа (чекотримач) подає чек у банк для одержання грошейготівкою чи зарахування його суми на її рахунок;
чекотримачпередає чек третій особі в оплату товарів чи послуг або погашення своїх боргівїй, а ця особа пред’являє чек у банк для одержання грошей готівкою чизарахування грошей на її рахунок, або ж передає чек четвертій особі з тих жепричин, із яких вона сама його одержала.
Такі передачічека істотно відрізняються між собою за їх роллю і місцем у грошовому обігу. Впершій і другій операціях чек є лише технічним засобом, за допомогою якогоприводяться в рух готівкові чи безготівкові гроші як засіб обігу або платежу.Сам чек цих функцій грошей не виконує і не збільшує їх маси в обігу. Тільки втретій операції чек безпосередньо включається в обіг, виконує функції засобуобігу чи платежу і збільшує масу грошей в обігу.
Отже, далеко невсі чекові операції означають участь чеків у грошовому обігу. Зокрема, уколишньому СРСР законодавство забороняло держателю чека передавати його третійособі та зобов’язувало здавати в банк для зарахування суми чека на йогорахунок, тобто він взагалі не брав участь у грошовому обігу і використовувавсяяк технічний засіб безготівкових розрахунків.
Коли чекбезпосередньо здійснює обіг, виконуючи функції грошей, він не має ніякихпереваг перед банкнотою і навіть багато в чому поступається їй. Тому чек не набувширокого застосування, але як технічний засіб обслуговування обігу депозитнихгрошей (безготівкових розрахунків) має певні переваги перед іншими технічнимизасобами і в зв’язку з цим широко використовується в банківській практиці. Вкраїнах з ринковою економікою розрахунки чеками — найпоширеніша формабезготівкових розрахунків.
Зведення ролічека переважно до технічної функції обслуговування поточних рахунків визначилообмеженість перспектив його використання. Чекові операції пов’язані з такиминезручностями, як їх виписка, акцептування в банку, доставка в банк для сплатитощо. Тому з кінця 50-х років у країнах з високо розвинутим грошовимгосподарством розпочалися пошуки досконаліших інструментів обслуговуваннядепозитних грошей на банківських рахунках. Альтернативою чекової книжки сталакредитна картка.
Всі розглянутівище платіжні засоби широко і успішно застосовуються в країнах з розвинутоюринковою економікою. В країнах з перехідною економікою, до яких належитьУкраїна, деякі з них використовуються рідко або взагалі не використовуються. Цестосується перш за все “товарних грошей” векселів і чеків, оскільки для їхзастосування ще не створенні достатні передумови. По-перше, ще не сформувавсязначний прошарок економічно міцних, стійких комерційних структур, зобов’язанняяких могли б користуватися високою довірою до ринку. По-друге, в країні нестворені достатні правові та інституційні передумови для того, щоб примуситикомерційні структури виконувати свої зобов’язання. По-третє, не сформуваласясистема страхування втрат від невиконання боржниками своїх зобов’язань.
Вказані обставинине тільки підривають основу функціонування “торгових грошей”, а й послаблюютьпередумови використання депозитних грошей комерційних банків в Україні.Постійна загроза банкрутства банків, відсутність дієвої системи страхуваннядепозитів примушують суб’єктів грошового обороту все частіше вдаватися довикористання в якості грошей зобов’язань найбільш надійного банку НБУ. Тому недивлячись на всілякі адміністративні заходи з боку Уряду та НБУ доляготівкового обороту протягом 1993-1997 рр. постійно зростала, що негативновпливало на забезпечення потреб обороту в платіжних засобах, посилюючи платіжнукризу.
Кредитна картка,як засіб платежу, що заміняє гроші готівкою і чеки, а також дає власникуможливість отримати в банку короткострокову позику. Вони застосовуються уроздрібному товарному обороті та сфері послуг. Багато споживачів користуютьсядебетовими картками, вони служать для здійснення електронних переказів грошей зодного рахунку на інший рахунок. Наприклад, більшість працівників отримуютьзарплату з допомогою електронного переказу грошей з рахунку роботодавця нарахунок працюючого. У світовій практиці зараз використовуються“багатофункціональні” картки. Вони забезпечили доступ до автоматичних касовихапаратів. Через них можна не тільки вкласти або зняти гроші готівкою зособистого рахунку, але також простежити за рухом та залишком коштів нарахунку, дозволяють власнику здійснити платіж, замовити чекову книжку, віддатирозпорядження про проведення операцій на біржі, тощо. Для цього на зворотікожної картки знаходиться магнітна стрічка, яка виконує і активну (вонаповідомляє автоматі банківські реквізити клієнта), і пасивну функції,наприклад, вона не дозволяє отримати в один день гроші готівкою у різнихавтоматах зверг ліміту. Сьогодні картки з магнітною стрічкою замінюються набільш надійні картки з мікросхемою.
Депозитні гроші.Депозитні гроші — це також неповноцінні знаки вартості, але на відміну відготівкових не мають речового виразу й існують лише у вигляді депозитів нарахунках у банках “абстрактні гроші”. На основі чеків виникла системабезготівкових розрахунків, які проводяться без участі грошей готівкою, тобтошляхом переказу або списання банком певної суми з рахунку платника на рахунокодержувача, або заліком взаємних вимог суб’єктів господарської діяльності.
Така форма грошейстала можливою лише за високого рівня розвитку банківської справи, коли кожний суб’єктгрошового обігу може вільно вкласти гроші в банк (депозит), взяти звідти грошіготівкою, або переказати в будь-який пункт ринку і йому гарантується повне їхзбереження.
Потреба в такійформі грошей об’єктивно зумовлена посиленням вимог щодо економічності тазручності грошового обігу за умов, коли його обсяги і суми окремих платежівдосягли величезних розмірів. Здійснення таких платежів з допомогою готівкипризвело б до істотного збільшення готівкової маси в обігу, до зростання витратна її друкування, створило б значні незручності для учасників платіжних операцій,погіршило керованість грошового обороту тощо. Всіх цих недоліків позбавленідепозитні гроші.
Разом з вказанимиперевагами депозитних грошей з’явилися й певні недоліки цієї форми грошей.Зокрема, вона несе в собі певні незручності при здійсненні платежів. Длявиконання кожного платежу потрібно оформляти цілий пакет документів і пред’являтикожний раз їх в банк, щоб відобразити відповідні операції в бухгалтерськихкнигах банку. Особливо гостро ці недоліки проявляються в сфері роздрібногообороту, куди доступ традиційних депозитних грошей виявився закритим. Томужиття спричинило появу нової форми грошей електронної.
Електронні гроші- абстрактна (умовна) назва грошових коштів, які використовуються їх власникамина основі електронної системи банківських послуг. За змістом — це кредитнігроші, які обертаються завдяки запровадженню в сфері безготівкових розрахунківнайновіших комп’ютерів і сучасних систем зв’язку.
За формоюелектронні гроші необхідно розглядати як різновид депозитних грошей Основнимикомпонентами системи функціонування електронних грошей є електронні перекази,кредитні картки, дебетові картки, банківські автомати-касири тощо. Всі вонизабезпечують обіг депозитних грошей, що знаходяться на банківських рахунках;власно забезпечують обіг, але не заміняють їх наперекір таким виразам як“платівкові гроші” або “електронні гроші”. Дійсно з допомогою електроннихгрошей здійснюється платіж, але такі гроші завжди функціонують у вигляді певнихзаписів на рахунках у банках, тобто вважаються депозитними грошима.
Електронні грошішироко застосовуються у всіх розвинутих країнах. Банки України теж багато увагиприділяють впровадженню нових банківських технологій, у тому числі введенню вобіг “електронних грошей”, магнітних карток для безготівкових розрахунків клієнтівза придбані ними товари та надані послуги. Банківське обслуговування платіжногообороту на електронній основі значно розширило сферу функціонування депозитнихгрошей, прискорило їх обіг, створило зручності для платників.
Таким чином,розглядаючи еволюцію розвитку грошей ми можемо прийти до висновку, що вперспективі гроші будуть існувати без матеріальної субстанції (“невидимі”), алетермін “економіка без грошей” у принципі є невірним.
2. Видивалютних систем. Валютна політика
Залежно відскладу країн-учасниць розрізняють валютні системи: національні, регіональні тасвітову.
Національнівалютні системи історично виникли раніше за інші. Кожна з них являє собоюсистему діючих у конкретній країні правил і механізмів забезпеченняспіввідношень національної валюти та іноземних валют. Юридично ці системизакріплюються у державних правових актах, що мають узгоджуватися з нормамиміжнародного права.
Національнавалютна система є складовою грошової системи країни. Але вона виходить занаціональні кордони і набуває відносної незалежності від встановленихкраїною-емітентом правил. Особливості кожної національної валютної системивизначаються рівнем економічного розвитку країни та станом їїзовнішньоекономічних зв'язків.
Світова тарегіональні валютні системи тісно пов'язані з національними валютнимисистемами. Вони являють собою системи правил і механізмів, які забезпечуютьспіввідношення різних валют у міжнародних відносинах.
Світова тарегіональні валютні системи були створені як інструменти економічної інтеграції,що поступово розвивалися залежно від економічних потреб окремих країн та усьогосвіту. Вони постійно змінюються й вдосконалюються.
Валютна система — це організаційно-правова форма реалізації валютних відносин у межах певногоекономічного простору. Ці межі збігаються з межами відповідних валютних ринків.Тому валютні системи теж поділяються на три види: національні, міжнародні(регіональні) і світову. Збіг меж окремих валютних ринків і валютних системзабезпечує їх внутрішню єдність: ринок створює економічну основу для системи, асистема є механізмом забезпечення функціонування і регулювання ринку.
Національнівалютні системи базуються на національних грошах і, по суті, є складовимигрошових систем окремих країн. Як і ці останні, вони визначаються загальнодержавнимзаконодавством.
Міжнародні тасвітова валютні системи ґрунтуються на багатьох валютах провідних країн світута міжнародних (колективних) валютах (євро, СДР та ін.) і формуються напідставі міждержавних угод та світових традицій.
Як організаційно-правовеявище національна валютна система складається з цілого ряду елементів.Основними з них є:
1. Назва,купюрність та характер емісії національної валюти. В Україні національна валютаназивається гривнею.
2. Ступіньконвертованості національної валюти. Українська національна валюта гривня єчастково вільно конвертованою. Верховна Рада України ратифікувала угоду проприєднання до VIII статті Статуту МВФ, якою передбачено вільну конвертованістьнаціональної валюти в іноземну з операцій за поточними платежами.
3. Режим курсунаціональної валюти. Законодавче визначення режиму валютного курсу ВерховнаРада України поклала на Кабінет Міністрів та НБУ. Режим валютного курсупоступово змінювався від жорсткої фіксації до регульованого плавання (у межах«валютного коридору») і до вільного плавання, що було введене в 2000р.
4. Режимвикористання іноземної валюти на національній території в загальномуекономічному обороті. Звичайно цей режим зводиться до повної заборони, або дозаборони з деякими винятками для окремих видів платежів. В Україні заборона навикористання інвалюти у внутрішніх платежах була введена лише в 1995 p., хоч задеякими платежами дозволено її використання і зараз: надання інвалютних позичокбанками, оплата послуг, пов'язаних із зовнішньоекономічною діяльністю (оплатаавіаквитків на міжнародних авіалініях, оплата митних послуг тощо) та в інших,визначених НБУ випадках.
5. Режимформування і використання державних золотовалютних резервів. Він установлюєтьсядля забезпечення стабільності національних грошей і може проявлятися двояко:
— у форміжорсткої прив'язки національної валюти до певної іноземної (національної чиколективної) з установленням фіксованого курсу її до цієї валюти. За такогорежиму іноземна валюта перетворюється в забезпечення національних грошей, тобтодержавні запаси її повинні на 100% забезпечувати наявну в обороті масунаціональних грошей. Емісія останніх здійснюється тільки через купівлю цієївалюти на внутрішньому ринку, а вилучення з обороту через її продаж. За такогорежиму курс національної валюти «плаває» разом з курсом базовоїіноземної валюти, а центральний банк країни втрачає окремі свої функції,зокрема функцію кредитора останньої інстанції, певною мірою втрачає свій статусоргану монетарної політики. Не випадково грошову систему за такого режиму усвітовій практиці називають системою «валютного бюро», а центральнийбанк стає органом такого бюро;
— у формівикористання валютних запасів для підтримання рівноваги на національномувалютному ринку з метою стабілізації зовнішньої і внутрішньої вартості грошейпри збереженні незалежності центрального банку в проведенні національноїмонетарної політики та виконанні ним усіх традиційних функцій. Україна в себеввела якраз цей режим використання золотовалютних резервів.
6. Режим валютнихобмежень, які вводяться чи скасовуються законодавчим органом залежно відекономічної ситуації в країні. Якщо економіка розбалансована, національні грошіне стабільні, в країні вводяться певні заборони, обмеження, лімітування тощо наоперації з іноземною валютою. Так, в Україні в період загострення економічної іфінансової кризи було введено обмеження на відкриття юридичними особамирахунків в іноземних банках і заборонено переведення на них інвалюти;експортерам заборонялося вільно розпоряджатися своєю валютною виручкою, і вонизобов'язані були повністю чи частково продавати її на валютному ринку тощо. Уміру поліпшення економічної ситуації подібні обмеження послаблювалися чи зовсімскасовувалися. Розвинуті країни в останні десятиліття взагалі скасували валютніобмеження.
7. Регламентаціявнутрішнього валютного ринку і ринку дорогоцінних металів. Нормативними актамивизначається в Україні порядок функціонування біржового ринку, міжбанківськоговалютного ринку; центральний банк здійснює ліцензування діяльності комерційнихбанків з валютних операцій, видає дозволи юридичним особам-резидентам навідкриття рахунків в іноземних банках, контролює надходження виручкиекспортерів у країну. Регламентується режим поточних і строкових вкладів віноземній валюті. До 1998р. в Україні не дозволялось здійснювати на ринкуоперації з дорогоцінними металами. У міру оздоровлення економічної ситуації вУкраїні режим валютного ринку стає все більш ліберальним.
8. Регламентаціяміжнародних розрахунків та міжнародних кредитних відносин. Нормативними актамиУкраїни чітко регламентується: порядок відкриття в наших банкахкореспондентських рахунків іноземних банків, і навпаки; порядок здійсненняплатежів за окремими видами комерційних операцій та форм розрахунків; порядокпереказування іноземної валюти за кордон фізичними особами тощо.
9. Визначеннянаціональних органів, на які покладається проведення валютної політики, їхніхправ та обов'язків у цій сфері. Такими органами в Україні е:
— КабінетМіністрів України;
— Національнийбанк України;
— Державнаподаткова адміністрація;
— Державниймитний комітет;
— Міністерствозв'язку України.
У визначенніцілей та завдань валютної політики на певний період, крім Кабінету Міністрів таНБУ, беруть участь Адміністрація Президента та Верховна Рада України. Валютнерегулювання і валютний контроль у країні здійснює НБУ, який має праводелегувати частину цих функцій на вибрані комерційні банки, надавши їм ліцензіїна здійснення валютних операцій та статус агентів з валютного контролю (уповноваженихбанків).
Органи Державноїподаткової адміністрації здійснюють контроль за валютними операціями, щопроводяться на території України резидентами та нерезидентами.
Органи Державногомитного комітету контролюють додержання правил переміщення валютних цінностейчерез митний кордон України.
ОрганиМіністерства зв'язку контролюють додержання правил поштових переказів тапересилання валютних цінностей через державний кордон.
Зазначенідержавні органи та комерційні банки створюють інфраструктуру валютної системи,у центрі якої знаходиться НБУ як орган державного валютного регулювання іконтролю. У міру інтеграції національних економік у міжнародні (регіональні)структури та у світову економіку сформувалися й успішно функціонують міжнародні(регіональні) та світова валютні системи, які взаємодіють між собою та знаціональними валютними системами країн-учасниць (структура та механізмфункціонування цих систем та зв'язки з ними України будуть розглянуті в розділі6.6).
Важливимпризначенням національної валютної системи є розроблення і реалізація державноївалютної політики як сукупності організаційно-правових та економічних заходів усфері міжнародних валютних відносин, спрямованих на досягнення визначенихдержавою цілей.
Кінцевими цілямивалютної політики є стратегічні цілі монетарної політики взагалі — зростаннязайнятості та виробництва ВВП, стабілізація цін. Механізм валютної політикипов'язаний також з проміжними та тактичними цілями монетарної політики,оскільки має можливість впливати своїми інструментами на основні монетарнііндикатори — масу грошей в обороті та процентну ставку.
Крім загальномонетарних цілей, валютна політика має свої специфічні цілі, що реалізуютьсяпереважно у валютній сфері, і теж справляють істотний вплив на розвитокреального сектора економіки. Це, зокрема:
— лібералізаціявалютних відносин у країні;
— забезпеченнязбалансованості платіжного балансу та стабільних джерел надходження іноземноївалюти на національний ринок;
— забезпеченнявисокого рівня конвертованості національної валюти;
— захистіноземних та національних інвестицій у країні;
— забезпеченнястабільності курсу національної валюти.
Досягнення цілейвалютної політики забезпечується через законодавче регулювання валютнихвідносин (валютне регулювання) і контроль за виконанням установлених вимог,норм і правил (валютний контроль). Тому поняття валютної політики і валютногорегулювання тісно між собою пов'язані. При широкому трактуванні валютноїполітики валютне регулювання і контроль є, по суті, її складовими. До складувалютної політики входить також міжнародне валютне співробітництво, у томучислі з міжнародними валютно-фінансовими організаціями.
Валютнерегулювання — це діяльність держави та уповноважених нею органів щодорегламентації валютних відносин економічних, суб'єктів та їх діяльності навалютному ринку. Така регламентація тією чи іншою мірою поширюється на всіскладові валютних відносин та валютного ринку, і насамперед на:
— процескурсоутворення;
— виконанняплатіжної функції іноземною валютою на внутрішніх ринках країни;
— діяльністькомерційних банків та інших структур на валютному ринку;
— здійсненняміжнародних платежів за поточними операціями платіжного балансу;
— здійсненняміжнародних платежів за капітальними операціями платіжного балансу та розвитокіноземних інвестицій в економіку країни;
— ввезення тавивезення валютних цінностей через державний кордон;
— кредитнівідносини резидентів з нерезидентами;
— формування тавикористання золотовалютних резервів.
Ефективністьрегламентації валютних відносин за вказаними напрямками значною мірою залежитьвід кількості і ступеня певних обмежень щодо кожного з них. Через введення чипосилення, скасування чи послаблення таких обмежень органи валютногорегулювання мають можливість скеровувати валютні потоки в найвигідніших длянаціональної економіки напрямах та обсягах.
Валютні обмеженняє досить потужним, ефективним і оперативним інструментом валютної політики.Запровадивши чи скасувавши те чи інше обмеження (у вигляді норми, заборони,правила тощо), держава має можливість негайно і досить відчутно вплинути напевний валютний потік у напрямі, що відповідає сучасній ситуації в економіці чина грошовому ринку. Водночас цей інструмент має переважно адміністративнийхарактер і суперечить тенденції лібералізації валютних відносин. За сучасноїситуації в Україні це один із ключових валютних інструментів, проте вперспективі його роль знизиться.
Найбільшжорсткими обмеженнями, що застосовувалися НБУ в його валютній політиціперехідного періоду, були:
— введенняобов'язкового продажу підприємствами експортної виручки в інвалюті (на 100% чина 50%);
— заборона (чи обмеження)надання підприємствами резидентами комерційного кредитуконтрагентам-нерезидентам;
— заборонаспекулятивних валютних операцій на ринку;
— заборонарезидентам, у тому числі банкам, надавати грошові позички нерезидентам зарахунок ресурсів, мобілізованих Усередині країни. Такі позички дозволяютьсятільки за рахунок коштів, позичених на зовнішньому ринку;
— заборона вивозувалютних коштів юридичних осіб без дозволу НБУ та фізичним особам понадвстановлену норму;
— контроль запрямими інвестиціями, спрямований на збалансування прямих інвестицій резидентівза кордоном і прямих інвестицій нерезидентів в Україні;
— лімітуваннявалютної позиції комерційних банків резидентів та контроль за дотриманнямустановлених нормативів відкритої позиції ;
— жорсткафіксація валютного курсу національної валюти. Крім валютних обмежень, практикавалютного регулювання виробила ще ряд методів (інструментів), які забезпечуютьпереважно економічний вплив на валютні відносини. Це, зокрема:
— курсоваполітика;
— облікова(дисконтна) політика та інші інструменти монетарної політики;
— валютнаінтервенція (девізна політика);
— регулюваннясальдо платіжного балансу;
— формування тавикористання золотовалютних резервів. Курсова політика полягає вцілеспрямованому проведенні
комплексу заходівз метою корекції курсу національної валюти. Якщо така корекція спрямована назниження обмінного курсу, то курсова політика називається політикоюдевальвації. Девальвація національної валюти сприяє підвищеннюконкурентоспроможності національного виробництва, посиленню торговельнихпозицій країни на світовому ринку та стимулюванню експорту. Разом з тимполітика девальвації може негативно впливати на позиції імпортерів, бо їмдоведеться купувати інвалюту за вищим курсом. Це може спровокувати зростанняцін на імпортні товари. Тому при запровадженні політики девальвації потрібнодобре зважити як позитивні, так і негативні наслідки. Якщо країна багатоімпортує виробничих ресурсів (енергетичних,1 сировинних тощо), то втратиімпортерів можуть повністю перекрити виграш експортерів і при цьомурозпочнеться інфляційне зростання цін.
Якщо ціллюкурсової політики визнається підвищення обмінного курсу, то вона називаєтьсяполітикою ревальвації. Ця політика стимулює розвиток імпорту, оскількиімпортери для своїх платежів за кордоном купуватимуть інвалюту за нижчимкурсом.
Будезбільшуватися пропозиція на товарних ринках, що позитивно впливатиме настабільність цін. Скорочуватимуться виробничі витрати на підприємствах звеликим споживанням імпортованих енергії, сировини, матеріалів, комплектуючих.Разом з тим підприємства-експортери за політики ревальвації зазнаватимутьвтрат. Якщо одночасно вони не є великими «споживачами імпорту», томожуть послабити свої конкурентні позиції на світовому ринку. Тому політикуревальвації потрібно застосовувати теж надто обережно і виважено.
Облікова(дисконтна) політика центрального банку полягає в цілеспрямованому підвищеннічи зниженні облікової ставки та відповідній зміні ставки депозитного тапозичкового процента. Якщо процентні ставки збільшуються, то зменшується масанаціональних грошей в обороті, знижується відплив вільних капіталів за кордон,зростає приплив іноземної валюти (вільних капіталів) з-за кордону. Все цесприяє зростанню курсу національної валюти, зміцненню її позицій на валютномуринку1. При зниженні облікової ставки весь процес впливу на валютний риноквідбувається у зворотному напрямі.
У такий же спосіб- через регулювання маси грошей в обороті — можна впливати на кон'юнктурувалютного ринку за допомогою інших інструментів монетарної політики — зміноюнорми обов'язкового резервування, операціями на відкритому ринку тощо.
Валютнаінтервенція полягає в оперативному підтриманні валютного ринку в станірівноваги шляхом збільшення чи зменшення купівлі чи продажу центральним банкоміноземної валюти за національну. Щоб зупинити падіння курсу національної валютиі зростання курсу іноземної валюти, центральний банк повинен збільшити продаж іноземноївалюти на ринку, піднявши цим її пропозицію до наявного попиту. І навпаки, щобзупинити підвищення курсу національної валюти і падіння курсу іноземної, вінповинен зменшити продаж чи збільшити купівлю останньої. Застосовуючи то один,то другий з цих інструментів, центральний банк може тривалий час підтримувативалютний ринок і курс у стані рівноваги. Для цього він повинен мати достатнійобсяг валютних резервів. Валютні інтервенції дуже широко застосовуються усвітовій практиці валютного регулювання. Активно застосовує його також НБУ,періодично скуповуючи іноземну валюту, а також продаючи її у разі погіршеннякон'юнктури валютного ринку.
Проте слід матина увазі, що валютні інтервенції впливають не тільки на кон'юнктуру валютногоринку і динаміку валютного курсу, а й на кон'юнктуру ринку грошей та товарнихринків. Адже продаж іноземної валюти за національну призводить до зменшеннямаси грошей в обороті і пропозиції грошей, що спричинює зростання рівняпроцента, скорочення платоспроможного попиту. Щоб уникнути негативного впливуподібних наслідків валютної інтервенції на реальний сектор економіки, одночасноз операціями валютної інтервенції проводять стерилізуючи операції на відкритомуринку протилежного спрямування: у разі продажу іноземної валюти на валютномуринку на таку ж суму на відкритому ринку купують цінні папери, а при купівлііноземної валюти продають цінні папери. Такі операції називаютьсястерилізованою інтервенцією.
Особливу роль увалютному регулюванні відіграють такі інструменти, як платіжний баланс тазолотовалютні резерви. Щоб ґрунтовніше вивчити механізм їх дії, ці питаннябудуть розглянуті в підрозділі 6.5.
Особливостіформування валютної системи України. Формування валютної системи Українирозпочалося одночасно з формуванням національної грошової системи, складовоюякої вона є. Уже Законом України «Про банки і банківську діяльність»,ухваленому 1991 p., були сформовані деякі правові норми щодо організаціївалютного регулювання і контролю в Україні: установлено ліцензування НБУкомерційних банків на здійснення операцій в іноземній валюті (ст. 50);дозволено НБУ купувати і продавати іноземну валюту, представляти інтересиУкраїни у відносинах з центральними банками інших країн та у міжнароднихвалютно-фінансових органах; зобов'язано НБУ організувати накопичення тазберігання золотовалютних резервів (ст. 8). Це були перші кроки до перетворенняНБУ в центральний орган валютного регулювання країни, що започаткували першийетап розбудови валютної системи.
Проте подальшийрозвиток валютної системи істотно гальмувався і ускладнювався тривалою іглибокою кризою, що охопила всі сфери суспільного життя, масштабним хаосом вуправлінні економікою.
Майже до кінця1992 p., поки Україна перебувала в рублевій зоні, вона змушена була керуватисяпереважно валютним законодавством СРСР та традиціями, які перейшли з радянськоїпрактики. Зокрема, продовжувалася радянська практика обов'язкового продажудержаві 50% валютної виручки експортерів за надто завищеним курсом рубля. Діялиінші досить жорсткі валютні обмеження. Все це не сприяло розвиткові валютнихвідносин, штовхало підприємства на шлях тінізації своїх валютних операцій, наприховування валютних коштів за кордоном. За експертними оцінками відпливкоштів за кордон тільки в 1992 р. становив близько 10-12 млрд дол. США.
До практичноїрозбудови власної валютної системи Україна приступила з виходом з рублевоїзони, проголошеним Указом Президента України «Про реформу грошової системиУкраїни» від 16 листопада 1992 р. Цим указом було визначено статус рубляяк іноземної валюти й упорядковано використання іноземної валюти на територіїУкраїни. Єдиним законним платіжним засобом визнавався український карбованець,а російський рубль, що перебував на рахунках в українських банках, підлягавобміну на карбованці за співвідношенням 1: 1. Як валютні кошти, що могликонвертуватися по-іншому, визнавалися лише рублеві залишки на кореспондентськихрахунках українських банків в іноземних банках. Розпочалося офіційнекотирування українського карбованця до російського рубля.
Для підтриманняукраїнського карбованця на валютному ринку було вжито цілий ряд обмежувальнихта фіскальних заходів:
— введено100-процентний продаж експортерами валютної виручки державі за офіційнимкурсом;
— істотнопідвищувались акцизні збори з цілого ряду імпортних товарів;
— проведенодевальвацію карбованця відносно рубля;
— підвищено до80% ставку рефінансування комерційних банків, тобто піднято до рівня, якийіснував у Росії;
— офіційнозапочатковано створення державного золотовалютного резерву.
Проте всі цізаходи не дали бажаного результату. Скоріше навпаки, відбулося ужорсточеннявалютного ринку, яке зупинило його розвиток: припинився приплив інвалюти наринок, посилилися тенденції приховування валюти, тінізації валютних операцій,доларизації грошового обороту тощо. Намітилося прискорене падіння курсукарбованця. Цьому сприяла поява девальваційних очікувань та правованевизначеність і не упорядкованість валютних відносин.
Щоб зупинити цітенденції, 19 лютого 1993 р. Кабінет Міністрів прийняв Декрет «Про системувалютного регулювання і валютного контролю», яким було проголошено курс налібералізацію валютного ринку, запровадження дійового механізму валютногорегулювання і контролю. Зокрема, остаточно визначено статус українськогокарбованця як єдиного законного платіжного засобу, установлено порядоквизначення валютного курсу карбованця за результатами торгів на міжбанківськомувалютному ринку, визначені загальні принципи валютного регулювання і контролюта покладено його організацію на НБУ, передбачено відповідальність резидентівза порушення норм валютного законодавства тощо.
На виконанняположень указаного Декрету було вдвічі знижено норму обов'язкового продажудержаві валютної виручки експортерами — зі 100% за завищеним офіційним курсомдо 50% за більш реальним ринковим курсом. Це сприяло помітній активізаціївалютного ринку — за кілька місяців пропозиція долара на Українськійміжбанківській валютній біржі (УМВБ) зросла майже в 10 разів. У квітні 1993 р.розпочалися торги з німецької марки та російського рубля. Проте ці позитивніпроцеси у валютній сфері відбувалися на фоні гіпервисокої інфляції і нерідкосуперечили завданням стримування інфляції. Складалося враження, щолібералізація валютного ринку, перехід до ринкового курсоутворення є причиноюпосилення інфляції. Особливо виразно інфляційні наслідки девальвації карбованцяпроявлялися по товарах так званого критичного імпорту — нафти і нафтопродуктів,газу, медикаментів, мінеральних добрив тощо: ціни на них зростали.пропорційнопадінню курсу гривні.
Щоб стриматизростання темпів інфляції та витрат на оплату «критичного імпорту»,Кабінет Міністрів України 9 серпня 1993 р. видав розпорядження про директивнуфіксацію курсу карбованця до долара США, німецької марки та російського рубля.Одночасно вводилося обмеження ринкового механізму використання іноземної валютиі вводився адміністративний її розподіл через так званий Тендерний комітет,який діяв при Кабінеті Міністрів. За новим порядком експортери зобов'язані були40% валютної виручки продавати урядові через Тендерний комітет за фіксованимкурсом 12 610 крб. за 1 дол. США, який був явно заниженим; 10% — НБУ за курсом,що був майже удвічі вищим від фіксованого; 50% — зберігати в себе чи продаватиНБУ за ринковим курсом, який був ще вищим і встановлювався на УМВБ. НБУ посиливобмеження доступу комерційних банків до торгів на УМВБ.
Результатомпосилення адміністративних обмежень стало скорочення надходжень конвертованоїіноземної валюти на ринок, посилення її відпливу за кордон, поява множинностівалютних курсів і тінізація валютних відносин, прискорення розриву міжфіксованим і ринковим валютними курсами, зниження ефективності використаннявалютних резервів держави. Все це свідчило про те, що адміністративні обмеженнявалютного ринку не виправдали себе. Проте замість того, щоб повернутися до йоголібералізації і розвитку на засадах конкуренції, уряд ще посиливадміністративне регулювання валютних відносин. Указом Президента України від 2листопада 1993 р. було призупинено валютні торги на УМВБ та інших біржах, априйнятим у тому самому місяці законом установлення валютних курсів булопокладено на НБУ за погодженням з Кабінетом Міністрів України. Воно сталоздійснюватися переважно вольовими методами.
Такий, сутоадміністративний, порядок валютного регулювання проіснував до жовтня 1994 р.Він був характерний для періоду високої інфляції. Це був перший етап формуваннявалютної системи України. Для нього характерне обвальне падіння курсуукраїнської валюти — в 163,3 разу. Це свідчить, що в умовах глибокої економічноїі фінансової кризи, макроекономічної розбалансованості, затримки з проведеннямекономічних реформ не було передумов для нормального розвитку валютного ринкута адекватної йому валютної системи, а виключно адміністративне регулюваннявалютних відносин не дало бажаних результатів.
Помітні успіхи вантиінфляційній політиці 1994 р. створили передумови для переходу до другогоетапу розбудови валютної системи, що тривав до вересня 1996 р. Головною ознакоюцього етапу було повернення до ринкових методів організації валютних відносин:прискорення лібералізації валютного ринку, відновлення роботи УМВБ тавизначення офіційного валютного курсу карбованця на підставі результатів торгівна УМВБ, ліквідація множинності валютних курсів, істотне розширення перелікупотреб резидентів у валюті, які дозволялось задовольняти через купівлю-продажна біржі та на міжбанківському валютному ринку. У травні 1995 р. зменшено до40% частку валютної виручки експортерів, яка підлягала обов'язковому продажу.Був також розформований Тендерний комітет. Все це сприяло консолідаціївалютного ринку, зростанню пропозиції та попиту на інвалюту, посиленню їх роліу формуванні єдиного валютного курсу, у підвищенні його реальності. Валютнийринок був помітно децентралізований. Зросла довіра до національних грошей, чомусприяла офіційна заборона в 1995 р. обігу іноземної валюти на внутрішньомуринку України. Переорієнтація валютного регулювання на ринкові засадисупроводжувалася істотною стабілізацією національної валюти — курс її до долараСША за 1995-1996 pp. знизився приблизно на 5%.
З вересня 1996p., після випуску в обіг постійної національної валюти гривні, розпочавсятретій етап формування валютної системи України, на якому ринкові засади набулиподальшого розвитку. Основними заходами і результатами цього етапу були:
— остаточнийперехід на режим плаваючого валютного курсу гривні: спочатку плаванняобмежувалося валютним коридором, а з 2000 р. — введено вільне плавання;
— введеннявільного розпорядження резидентами всією сумою валютних надходжень;
— певнадецентралізація валютного ринку, припинення операцій на УМВБ та інших валютнихбіржах;
— подальшалібералізація доступу до валютного ринку юридичних і фізичних осіб-резидентівдо рівня, адекватного вільній конвертованості національної валюти за поточнимиопераціями;
— приєднанняУкраїни (у травні 1997 р.) до VIII Статті Статуту МВФ, що означало офіційневизнання вільної конвертованості гривні за поточними операціями.
Успіхи в ринковійтрансформації валютної системи на третьому етапі її розвитку проявилися впомітній стабілізації національної валюти: протягом 1997р. курс гривні додолара США залишався майже незмінним. Проте під тиском кризових явищ насвітовому фінансовому ринку з другої половини 1998 р. істотно погіршиласяситуація і на валютному ринку України, що спричинило прискорене падіння курсугривні — приблизило на 45% в цілому за 1998 р. Щоб не допустити обвальногопадіння гривні, як це сталося з рублем РФ, уряд та НБУ змушені були з вересня1998р. посилити обмежувальні заходи на валютному ринку:
— відновленообов'язковий продаж 50% валютних надходжень резидентів;
— розширеновалютний коридор;
— посиленоконтроль за обґрунтованістю операцій з купівлі валюти на міжбанківському ринку;
— посиленіобмеження на операції комерційних банків на валютному ринку тощо.
Надзвичайнізаходи у валютній сфері кінця 1998 р. помітно загальмували подальшу ринковутрансформацію валютної системи України. Разом з тим їх висока ефективність (за1999 р. гривня девальвувала відносно долара США лише на 35%) підтвердила значніуспіхи України у формуванні дійового механізму валютного регулювання, який давзмогу утримати гривню навіть у надзвичайно складних умовах, які склалися навалютному і фондовому ринках України в кінці 1999-на початку 2000 pp.
Важливимпризначенням національної валютної системи є розроблення і реалізація державноївалютної політики як сукупності організаційно-правових та економічних заходів усфері міжнародних валютних відносин, спрямованих на досягнення визначенихдержавою цілей. Кінцевими ціляти валютної політики є стратегічні цілімонетарної політики взагалі-зростання зайнятості та виробництва ВВП,стабілізація цін.
Крім загальномонетарних цілей валютна політика має свої специфічні цілі, що реалізуютьсяпереважно у валютній сфері і теж справляють істотний вплив на розвитокреального сектора економіки. Це, зокрема:
1) лібералізаціявалютних відносин в Україні,
2) забезпеченнязбалансованою ті платіжного балансу та стабільних джерел іноземної валюти нанаціональний ринок,
3) забезпеченнявисокого рівня конвертованості національної валюти,
4) захистіноземних та національних інвестицій у країні,
5) забезпеченнястабільного курсу національної валюти.
Валютнерегулювання — це діяльність держави та уповноважених нею органів щодорегламентації валютних відносин економічних суб'єктів та їх діяльності навалютному ринку. Така регламентація тією чи іншою мірою поширюється на всіскладові валютних відносин та валютного ринку, і насамперед на :
1) процескурсоутворення,
2) виконанняплатіжної функції валютою на внутрішніх ринках країни,
3) діяльністькомерційних банків та інших структур на валютному ринку,
4) здійсненняміжнародних платежів на поточними операціями платіжного балансу,
5) здійсненняміжнародних платежів за капітальними операціями платіжного балансу та розвитокіноземних інвестицій в економіку країни,
6) ввезення тавивезення валютних цінностей через державний кордон,
7) кредитнівідносини резидентів з нерезидентами,
8) формування тавикористання золотовалютних резервів.
Валютні обмеженняє досить потужним, ефективним і оперативним інструментом валютної політики.Водночас цей інструмент має переважно адміністративний характер і суперечитьтенденції лібералізації валютних відносин. За сучасної ситуації в Україні цеодин із ключових валютних інструментів, проте в перспективі його рользнизиться.
Найбільшжорсткими обмеженнями, що застосовувалися НБУ в його валютній політиціперехідного періоду, були: введення обов'язкового продажу підприємствамиекспортної виручки в інвалюті ( на 100% чи на 50%); заборона ( чи обмеження)надання підприємствами-резидентами комерційного кредитуконтрагентам-нерезидентам; заборона спекулятивних валютних операцій на ринку;заборона резидентам, у тому числі банкам, надавати грошові позички нерезидентамза рахунок ресурсів, мобілізованих усередині країни; заборона вивозу валютнихкоштів юридичних осіб без дозволу НБУ та фізичним особам понад встановленунорму; жорстка фіксація валютного курсу національної валюти. Крім валютнихобмежень, практика валютного регулювання виробила ще ряд методів(інструментів), які забезпечують переважно економічний вплив на валютнівідносини. Це зокрема:
1)курсоваполітика,
2) облікова(дисконтна) політика та інші інструменти монетарної політики,
3) валютнаінтервенція (девізна політика),
4)регулюваннясальдо платіжного балансу,
5) формування тавикористання золотовалютних резервів.
3. Задача 1
Визначитишвидкість обігу грошей, якщо:
Грошова масаготівкових та безготівкових грошей становить 500 млн. грн., ВНП за поточний рікстановив 4100 млн. грн.
V= PQ/M;
V= 4100/500=8,2 –швидкість обігу грошей.
4. Задача 2
На основіпоказників (тис грн.), наведених нижче, побудувати баланс банку:актив пасив каса 2695503 уставний фонд 2227305 кошти в НБУ 7681650 прибуток 8154894 кошти на рахунках банку інших банків 1523683 інші пасиви 7855415 інші активи 14649731 інші фонди 4575298 іноземна валюта та розрахунки щодо валютних операцій 3691699 залишки на розрахунках і поточних рахунках 35759631 кредити, видані банком 59908900 кредити, отримані від інших банків 30013078 іноземна валюта та розрахунки щодо валютних операцій 2991709 придбання цінних паперів 1262603 будівлі та основні кошти 768121 кореспондентські рахунки 8625924 участь у спільній діяльності 110458 вклади та депозити 6293671 100315125 104767819
Висновок:Заданими показниками, можна зробити висновок, щодо балансу банку. А саме, дляполіпшення ситуації активів банку, можливо, треба залучити до спільноїдіяльності інших банків та збільшити обсяги іноземної валюти .
Література
1. Александрова М.М., МасловаС.О. Гроші, фінанси, кредит. — К., 2002.
2. Гриценко А. Гроші:виникнення, сутність, функції та агрегати. Економіка України, №2, 1999 р.
3. Гроші та кредит / Авт. кол.:За ред. М.І. Савлука. – К.: Либідь, 1992.
4. Н.С. Рєзанова Міжнародніфінанси. — Навчально-методичний посібник для самостійного вивчення дисципліни,Київ, Видавництво КНЕУ, 2001.
5. «Международныевалютно-кредитные и финансовые отношения» — под ред, Красавиной Л.Н. /1994.
6. Макконел К.Р., Брю С.Л.«Экономикс» в 2-х книгах. — М.: «Республика», 1992.
7. Нетудихата К.Л. Гроші такредит. — Миколаїв, 2006.