Зміст
Вступ
1. Умови формування філософських поглядів Т.Г. Шевченка
2. «Філософія трагедії»
3. Спроби деміфологізації української історії
4. Ідеальне суспільство в уявленні Т.Г. Шевченка
Висновок
Список літератури
Вступ
Серед київських інтелектуалів, що об'єднались у Кирило-Мефодіївському товаристві, особливе місце посідав Тарас Шевченко. За життєвими орієнтаціями й уподобаннями, рівнем культури й освіти він органічно вписувався в коло своїх ідейних спільників.
Академія мистецтва, яку він закінчив, не лише озброювала професійними знаннями художника. Вона давала й ґрунтовну класичну освіту. Надзвичайно обдарований з дитинства, Шевченко протягом всього життя виявляє нестримну жагу до знань. Його «Щоденник», листування, повісті яскраво засвідчують високий рівень його духовних потреб, визначеність мистецьких уподобань й цілком певну Ідейну спрямованість, що єднає його з іншими братчиками. І все ж місце його в колі спільників було особливе, що усвідомлювали всі його ідейні побратими.
«Муза Шевченка, — писав М. Костомаров, — роздирала завісу… І страшно, і солодко, і болюче, і п'янюче було заглянути туди! Тарасова муза прорвала якийсь підземний заклеп, вже кілька віків замкнений багатьма замками, запечатаний багатьма печатями».
«Широко він обняв Україну з її могилами кривавими, — зазначає П. Куліш, — з її страшною славою… І з того часу всі у нас поділились на живих і мертвих».
Звичайно, таке враження на навколишніх справляв, передусім поетичний доробок Шевченка з притаманною йому напруженою емоційністю, абсолютизацією почуття й емоційного сприйняття довколишньої дійсності. Але не лише цими, надзвичайно високими естетичними якостями вирізняється поетичний доробок Т. Шевченка. Тут чи не найяскравіше виявилась принципова маргінальність соціального становища поета, що багатозначно відобразилась на характері його поетичного доробку.
1. Умови формування філософських поглядів Т.Г. Шевченка
Він — не селянин, але й не дворянин, він не може повернутись до свого минулого, але й не здатний забути чи заперечити його. Саме це зумовлює вибір ним ролі посередника, поета-пророка, який, з одного боку, не є селянином, але прибирає на себе функцію репрезентанта духовних цінностей народу, носієм яких було передусім селянство. З іншого боку, своєю творчістю він звертається до вищих кіл суспільства, але сам не стає часткою їх. Це стає можливим завдяки повному ототожненню себе з Україною. Принциповий антропоцентризм, притаманний світосприйняттю Шевченка, зумовлює сприйняття навколишнього світу природи, історії й культури крізь призму переживань, бажань, потреб і прагнень людської особистості. Для Шевченка цей світ уособлює Україна. Україна для нього — це екзистенційний стан буття. Його особиста доля й доля його народу стають віддзеркаленням одне одного. Тим-то образ України, яким вимальовується він у поетичному доробкові Шевченка, утворив на емоційному, чуттєвому рівні те підґрунтя, що зумовлювало і в його час, і в подальшому спрямування й інтелектуальних теоретичних зусиль у галузі розробки філософії української Ідеї.
Поезія, звичайно, не є філософією, але вона виявляється безпосередньо причетною до сфери філософії як особливого типу духовної діяльності людини, спрямованого до усвідомлення замежевих підстав людського буття. Предмет філософії — світ, всесвіт, але не як об'єктивна дійсність, що є сферою дослідження науки.
Філософія й наука дивляться на світ «різними очима». Результатом філософського осмислення є образ світу як сфери людського буття. Це людський світ, і в центрі його завжди — людина. Найважливішою ознакою філософії, це те, що все, про що вона говорить, є для носія даної філософії проблемою життя і смерті. Філософським питання стає лише тоді, коли воно набуває прямого зв'язку з проблемою сутності й сенсу буття людини.
2. «Філософія трагедії»
Власне філософська проблематика утворюється передусім системою таких моральних категорій, як життя та смерть, віра, надія, любов, сумління тощо. Але ці проблеми утворюють й ідейний зміст поезії взагалі, художньої творчості Т. Шевченка зокрема. Філософське світосприйняття Т.Шевченка належить до того ряду, що в українській духовній традиції можна охарактеризувати як «філософію трагедії». Йдеться не про теоретичні міркування цілком благополучної людини про трагедію, людини, що зробила трагедію предметом свого вивчення і тим самим є сторонньою щодо неї. Тут мовиться про філософію як вираз душі страждальця, вираз усвідомлення ним трагедії як власної долі. При цьому йдеться не лише про трагічні обставини особистого життя Т. Шевченка, а й прийняття ним на себе трагедії буття рідного народу, України, що утворює світ, який визначає обрії реального існування поета.
Зазначимо деякі найбільш характерні риси образу України, що вимальовуються в поезії Т.Г. Шевченка і які зумовлюють той фундаментальний прообраз, до якого зверталася філософська думка, здійснюючи теоретичне осмислення української ідеї за часів Шевченка й після нього.
Світ України для Шевченка утворюють два головні компоненти — це світ українського села і світ козаччини. Співвідношення між ними не однакове. За частотою поетичних звернень світ села явно перевищує другу головну цінність — світ козацтва. Це зумовлено й не однаковим значенням, яке надається цим двом найважливішим складникам світу України. Якщо світ козацтва уособлює українське минуле, то світ села — позачасовий, як світ органічно пов'язаної з ним природи з її вічним рослинним циклічним життям. Світ села — це передусім світ сакрального ідеалу, що відтворює модель України як ідеальної цілісності:
«Село! і серце одпочине.
Село на нашій Україні —
Неначе писанка село,
Зеленим гаєм поросло.
Цвітуть сади; біліють хати,
А на горі стоять палати,
Неначе диво, А кругом
Широколистії тополі,
А там І ліс, і ліс, і поле,
І сині гори за Дніпром.
Сам Бог витає над селом».
Це іконичне зображення для Шевченка є узагальненим образом ідеального світу людини в цілому. Не випадково ознаки його він переносить й за просторові межі рідної України. У пізньому вірші «Саул» (1860 р.>, звертаючись до подій, що відбуваються в інших просторово-географічних вимірах, Шевченко будує картину за звичним йому каноном ідеального бачення світу українського села:
«В непробудивому Китаї,
В Єгипті темному, у нас,
І понад Індом І Євфратом
Свої ягнята і телята
На полі вольнім вольно пас
Чабан, було, в своєму раї,
І гадки-гадоньки не мас,
Пасе, і доїть, і стриже,
Свого худобу та співає».
Але до ідилічної картини світ села не зводиться. Нагадаємо, що вірш «Саул», щойно цитований, розповідає про народження суспільної структури, яка несе зло в світ.
А перед ним цитовані рядки — з поеми «Княжна», в якій йдеться про потворні сімейні відносини. Ідилічна картина в цій поемі започатковує оповідь про інцест і зґвалтування. Світ села, світ України — це світ, в своїй основі дисгармонійний, конфліктний. Україна сприймається Шевченком як край, сповнений суперечностей, що зумовлюють неможливість існування людини в сучасному поетові стані, де «латану свитину з каліки знімають, з шкурою знімають, бо нічим княжат недорослих», де «кайданами міняються, правдою торгують і господа зневажають».
Суттєво, що таким же конфліктним, дисгармонійним уявляється Шевченкові і минуле України, яке уособлює світ козацтва. Гетьманщина — чільний період козацтва — постійно зображується як форма ідеального існування. У вірші «Сон» («Гори мої високії...») старий дідусь говорить про неї як про «Божий рай». Чигирин — стара козацька столиця — це «святе» і «славне» місто. Але якби цим обмежувався погляд на минуле України, то він мало чим різнився б від досить поширеного в тогочасній національній свідомості міфу про «золотий вік» козацької минувшини, що всіляко героїзувався як безповоротно втрачена антитеза огидній сучасній дійсності. Погляд такий суттю своєю неісторичний, адже він протиставляє минуле й сучасне, позбавляє можливості спостерігати шлях власне історичного розвитку.
3. Спроби деміфологізації української історії
На цьому духовному тлі Шевченко виступив з принципової позиції, що утверджувала деміфологізацію історії. У «Посланні» («І мертвим, і живим, і ненародженим...») він сприймає Україну з її письмом могил, якими всіяна земля її, книгою історії, яку треба «прочитати», «не дурячи самих себе». Для Шевченка в українській історії нема і не могло бути «золотого віку», оскільки історія є неперервною. Минуле не протистоїть сучасному, є «тепер і тут» у вигляді своїх фатальних наслідків. Якщо трагічним є сучасне, то не менш трагічне і минуле України. «Я ридаю, як згадаю діла незабутні дідів наших. Тяжкі діла». Гострий біль за минуле рідного краю переповнює поезію Шевченка. «Мій краю прекрасний, розкішний, багатий! Хто тебе не мучив? Якби розказати про якого-небудь одного магната історію-правду, то перелякати саме б пекло можна». Відчуття прокляття, злої долі, що нависла над Україною, — одна з провідних тем творчості Шевченка. Вона, з одного боку, є результатом дії зовнішніх ворогів, а з іншого — фальшивих і злих синів власної країни. У щойно згаданому творі поет доходить гіркого висновку, що коріння зла лежить всередині — воно у втраті національної пам'яті й національної гідності. Він висміює самовдоволені гімни українському минулому:
«А історія!.. поема
Вольного народа!,
Що ті римляни убогі!..
Чортзна-що — не Брути!,
У нас Брути! І Коклеси! --PAGE_BREAK--
Славні, незабуті!»
Цій фальшивій позиції поет протиставляє гірку реальність минулого й сучасного України:
«… ось що
Ваші славні Брути:
Раби, подножки, грязь Москви,
Варшавське сміття — ваші пани,
Ясновельможнії гетьмани.
Чого ж ви чванитеся, ви!
Сини сердешної України!
Що добре ходите в ярмі,
Ще лучче, як батьки ходили».
Отже, і в минулому, і в сучасному України поет не бачить «золотого віку». В самому серці своєму історія України має глибоку дисгармонію, конфлікт, що тяжіє як прокляття над її долею. Але образ «золотого віку», ідеального світу не зникає остаточно з поля зору історіософського бачення поета. Він переноситься в жадане майбутнє, з яким пов'язано центральний предмет Шевченкової поезії, ідея переображення, так традиційна для української духовної традиції, перетворення України переноситься у майбутнє. Поет свідомо осмислює себе у функції пророка, який творить картину прийдешнього золотого віку порятунку як проект українського майбутнього. Саме в цій функції поета-пророка й сприйняла Шевченка українська суспільна думка.
Світ ідеальної спільності, зародки якого існують і в минулому, й у сучасному України, вбачається Шевченкові абсолютно пануючим у майбутньому її. Це — світ, звільнений від сил зла, що визначили конфлікт з ідеальним началом у дотеперішній історії. Головні ознаки його — звільнення від закріпачення людини людиною, від національної і політичної залежності.
4. Ідеальне суспільство в уявленні Т.Г. Шевченка
Образ ідеалу малюється Шевченкові як стан, де пануватиме братерське ставлення вільної людини до людини. Нормою ідеального існування є принципи, щоб «укупі жити, з братом добрим добро певне познати, не ділити». На противагу суспільству, де люди розділені з огляду на суспільний статус, багатства, ранги, привілеї, де панує фальшива наука і фальшива філософія., що обґрунтовує цей ненормальний стан речей, він кличе: «Розкуйтеся, братайтеся!».
Цим завершується його остання настанова «і мертвим, і живим, і ненародженим»:
«Обніміте ж, брати мої,
Найменшого брата, —
Нехай мати усміхнеться,
Заплакана мати.
Благословить дітей своїх
Твердими руками
І діточок поцілує
Вольними устами».
Єдність і відсутність диференціації в ідеальній спільноті втілюється в образі нації як одного дому, «рідної хати». Ідеальна спільність виростає зсередини, вона не може ствердитися шляхом запозичень «з чужого поля»:
«У чужому краю
Не шукайте, не питайте
Того, що немає
І на небі, а не тілько
На чужому полі.
В своїй хаті своя Й правда,
І сила, і воля».
Лише шляхом внутрішнього преображення, яке дасть простір для розквіту ідеальних сил, закладених у глибинах українського світу, можливе досягнення жаданого майбуття. Відмова ж від цього, намагання зберегти неправедний світ загрожує силам, що прагнуть цього, неминучою карою. Ідеальний омріяний стан, що визріває в серці України, — це грізна суспільна сила, здатна привести до кривавої розправи. Передчуттям цієї розправи сповнено кілька поезій Шевченка, починаючи від «Гайдамаків», «Заповіту» й аж до написаного 1860 р. «Світе ясний! Світе тихий!», що завершується картиною нищення існуючого ладу.
«… Будем, брате,
З багряниць онучі драти!»
В «Осії. Глава XIV» (1859 р.) від імені біблійного пророка, за яким стоїть мати — Україна й навіть сам Бог, поет попереджує:
«… не втечете
І не сховаєтесь, всюди
Вас найде правда-мета, а люде
Підстережуть вас на тоте ж.
Уловлять і судить не будуть,
В кайдани того окують,
В село на зрище приведуть
І на хресті отім без ката
І без царя вас, біснуватих,
Розпнуть, розірвуть, рознесуть,
І вашей кровію, собаки,
Собак напоять».
І все ж ці й подібні їм місця з поетичного доробку Т. Шевченка не дають підстав вважати, що він вбачав у революції шлях до перебудови суспільства згідно з омріяним ідеалом.
Образ кривавої розправи для Шевченка не несе обов'язкового для подібного поняття революції конструктивного начала. Цей образ сприймається як страшна кара, свята помста, що чекає на тих, хто стає наперекір неминучому приходові світлого майбуття. Змальовуючи криваві часи гайдамаччини, він сприймає її не як народне свято, а антисвято. «Кругом пекло! Гайдамаки по пеклу гуляють!» Кров не радує поета, він не прагне її: «Слава Богу, що минуло.» Справжнє звільнення ж, настання ідеального стану мислиться Шевченком як свята справа, що реалізується людьми у процесі преображення, здійснюваного з волі Божої.
Не закликом, а пересторогою лунають його слова:
«Схаменіться! Будьте люди,
Бо лихо вам буде.
Розкуються незабаром
Заковані люде,
Настане суд, заговорять
І Дніпро, і гори!
І потече сторіками
Кров у синє море
Дітей ваших...»
Шевченко щиро вірить у «силу і дух живий», в те, Що ріки крові перестануть текти, коли всі помоляться одному Богові. Разом з тим образ Бога в поезії Шевченка зберігає сліди напівязичницького ставлення, характерного для селянства його часів. Це не всевладний Господар, відносно якого всі люди — раби Господні. Якщо Бог є, то люди повинні бути рівні з ним як вільні істоти. «Не обдурить Бог, карати і милувати не буде: ми не раби його — ми люде!» Як рівний з рівним спілкується з Богом Перебендя, серце його «по волі з Богом розмовля!».
Згадаймо, що ранні твори свої Шевченко підписував «Перебендя», і в образі старого співця з однойменної поеми відлунює романтичне уявлення про пророчу місію поета, «глас» якого є «глас Божий».
Висновок
Отже Тарас Григорович Шевченко видатний український письменник – поет, прозаїк, драматург та етнограф. Проте творчість Тараса Шевченка набагато ширша за своїм контекстом. Зокрема в своїх поезіях український геній сформував власну філософську концепцію та програму створення ідеального суспільства.
Для нього важливе братерство, тобто демократія, якої не було раніше, отже вся українська історія – це шлях до справжньої справедливості та рівноправ’я. Розглядаючи минуле України та свою сучасність Шевченко творить «філософію трагедії», як філософію прийняття трагедії свого народу за власну трагедію, злиття власних помислів та бажань з потребами народу.
Творчість Т.Шевченка гідно завершує внесок, зроблений кирило-мефодіївцями в розвиток національної самосвідомості, що істотно визначив зміст філософської культури України XIX ст. Адже друга чверть — середина XIX ст, позначені в Україні початком розробки філософії української ідеї як теоретичної самосвідомості українського національного відродження, що визначає спрямування розвитку культури України розглядуваного періоду. Загалом кажучи, цей процес відбувався як складова частина загальнослов'янського, ширше — всеєвропейського руху, спрямованого на пізнання минулого з метою усвідомлення сутності і сенсу існування свого народу, усвідомити «самість» етносу. Творчість Шевченка стала основою самоідентефікації українського етносу, в тому числі в філософській площині.
Список літератури
1. Костомаров М. І. Твори. У 2 т. — К., 1990.
2. Костомаров М. И. Исторические монографии и исследования — М., 1990.
3. Костомаров М. І. «Закон божий» («Книги буття українського народу») — К„ 1991.
4. Куліш П. Твори, у 2 т. — К., 1989.
5. Шевченко Т. Г. Повне зібр. тв.: У 12 т. — К., 1989.
6. Грабович Г. Шевченко як міфотворець — К., 1991.
7. Забужко О. С. Філософія української ідеї та європейський контекст. — К., 1992.
8. Нахлік Е. Н. Пантелеймон Куліш. До 170-річчя від дня народження — К., 1989.
9. Піпчук Ю. А. Микола Іванович Костомаров — К., 1992. Творчість Т. Г. Шевченка у філософській культурі України. — К., 1992.
10. Чижевський Д. Нариси з історії філософії на Україні — І.С., 1992. — С. 101 — 110.