Рефератз філософії
„Філософськізасади теорії нації (Міхновський, Донцов, Сціборський, Липинський)”
ЗмістВступ
1.Микола Міхновський як фундатор національно-радикальної політично-філософськоїтечії
2.Філософські засади “Націоналізму” Дмитра Донцова
3. “Націократія” Миколи Сціборського
4. Політична філософія ВячеславаЛипинського
Висновки
Список використаних джерел
Вступ
Процес формуванняукраїнської нації є ключовим питанням державотворення і важливою складовоюнаціональної консолідації у цілому. Постає проблема не тільки уточнення цілей,орієнтирів соціального розвитку, створення відповідних механізмів формуваннянації, а й осмислення її теоретико-методологічних та філософських засад.
Як зазначає Г.Касьянов [10], термін “націоналізм” з'являється в українській публіцистиціприблизно у 80-90-ті роки XIX ст. Важко сказати, зякої мови він був запозичений: німецької чи французької. Тоді це слово ще немало специфічного ідеологічного забарвлення й ототожнювалося з певнимипочуттями, культурною ідентичністю або ж діяльністю, спрямованою на захисткультурних та (іноді) політичних прав нації. В полеміці Б.Грінченка і М. Драгоманова (1892-1893), присвяченій проблемам українськогоруху, “український націоналізм” здебільшого згадувався саме в такому контексті,як альтернатива “шовінізмові”. На рубежі XIX-XX ст. ситуація змінилася: поділ українського національного руху наокремі конкуруючі течії і боротьба між ними призводять до ідеологізації іполітизації поняття “націоналізм”. Після поразки української революції1917-1921 pp. термін “націоналізм” був досить швидкомонополізований радикальними націоналістичними напрямами в українському русі якна еміграції, так і на тих етнічних українських землях, що опинилися у складідержав-сусідів. Як безумовне кредо українського націоналізму остаточновизначилася відома тріада принципів: незалежність, державність і соборністьукраїнської нації. Публікація у 1926 р. книги Д. Донцова “Націоналізм” ідискусія довкола неї в українській публіцистиці, вихід праць ідеологів ОУН Ю.Вассіяна, М. Сціборського та інших у 1920-30-ті роки привели до того, щоідентифікація “українського націоналізму” з відповідним політичним рухом таідеологією (у даному випадку — ОУН) стала усталеною традицією, данину якійвіддавали і дослідники, і політики, і публіцисти, як радянські, так і західні.
У радянськійУкраїні вже з початку 1920-х років з'являється словосполучення “українськийбуржуазний націоналізм”, спочатку в директивних документах Комуністичної партії(більшовиків) України, а згодом в офіціозній публіцистиці та науковихдослідженнях. Під це гасло, яке виконувало суто ідеологічні функції і здебільшогопросто використовувалося як політичне тавро, підганялися всі ідеологічні течіїі політичні угруповання, які вважалися конкурентами правлячої партії у сфері “національногопитання”.
У сучаснійукраїнській науковій літературі й публіцистиці поки що немає усталеногорозуміння терміна. Оскільки він, по-перше, залишається ідеологічним ярликом,по-друге, може трактуватися надто широко, сучасні автори вживають конкретніші йідеологічно “цнотливіші” поняття: “національна свідомість”, “національний” чи“національно-визвольний рух”, “українство” тощо. Більше того, слова“націоналізм” та “націоналіст” стали мало не лайливими у лексиконі сучасного українськогосуспільства, до чого сприяли, безсумніву, закостенілі стереотипи, якінасаджувалися радянською пропагандою протягом багатьох років. Тому вважаємо задоцільне детальніше розглянути і проаналізувати саме філософські засади теоріїнації в українській думці, що дасть змогу об’єктивно оцінювати націєтворчі процеси,що відбуваються в сучасній Україні.
Для порівняння іаналізу взяті теорії нації чотирьох мислителів: М. Міхновського, Д. Донцова, М.Сціборського і В. Липинського, які залишили чи не найпомітніший слід в історіїтеорії української нації, а також так чи інакше були причетні до українськихнаціонально-визвольних змагань 1917-1921 рр., які були важливим етапом на шляхудо її становлення. Цілком природно, що вони мали певний вплив і на процесинацієтворення як під час свого життя, так і після смерті.
У різні часидослідженням теорій нації в Україні займалися І. Лисяк-Рудницький, Д.Чижевський, Дж. Армстронг, О. Мотиль, Г. Касьянов [10], Д. Сосновський [25], Б.Червак [28, 29], Коваль Р. [12, 13]. Серед сучасних дослідників варто виділитиБутенка А. П. [4], Козія І. В. [11], Кулика С. М. [14], Астаф’єва А. О. [2], ПроценкаО. [23], але ці роботи по-перше, дуже часто стосуються лише теорії нації однієїконкретної особистості, а по-друге, в них далеко не завжди проводиться аналізсаме філософських засад теорії нації. Тобто не всі вони ставлять за метурозглянути проблему нації з точки зору філософії. Частіше трапляються підходизі сторони політології, соціології та історії. Але, на нашу думку, оцінкафілософських засад теорії нації є не менш важливою і актуальною.
В цій роботі миставимо собі за мету вирішити наступні завдання:
1) Визначити, якієвропейські філософські течії та напрямки виявили свій вплив на теорії націїзгаданих українських мислителів (Міхновського,Донцова, Сціборського, Липинського);
2) Виявити типовіфілософські особливості, що є характерними для теорій нації саме данихукраїнських мислителів;
3) Спроектуватифілософські засади теорії української нації на суспільно-політичні процеси, щовідбуваються чи відбувалися в новітній історії вже незалежної Українськоїдержави;
1. МиколаМіхновський як фундатор національно-радикальної політично-філософської течії
Міхновський МиколаІванович (1873 — 03/03 (за іншими відомостями — 03/05) 1924) [27] — громадський і політичний діяч, публіцист.Народився в с. Турівці на Полтавщині в родині священика. 1890 р. розпочавнавчання на правничому факультеті Університету Святого Володимира. Один зініціаторів створення таємного «Братства тарасівців» (1891),діяльність якого припинено репресивними заходами; активний учасник “МолодоїУкраїни”. Після закінчення університету працював адвокатом у Харкові,прославився захистом учасників селянських заворушень. У лютому 1900 р. виступивініціатором створення Революційної української партії (РУП), програмовоюполітичною декларацією якої стала промова Міхновського на Шевченківському святі[19]. Коли більшість членів РУП соціалістичної орієнтації відійшла ізсамостійницьких позицій, виступив одним з ініціаторів створення 1902 р.Української народної партії (УНП) й автором її програмових документів, у якихвисувались політичні завдання і обґрунтовувалась ідея самостійної української держави.1905 р. уклав проект першої у XX ст. укр. конституції “Основний законСамостійної України — Спілки народу українського”. У передвоєнні роки займавсяорганізацією українських періодичних видань. У час визвольних змагань захищавдержавну самостійність України, ініціював створення українського війська, бравактивну участь у політичному житті. Арештовувався більшовиками, згодом виїхавна Кубань. 1924 р. повернувся до Києва, де й загинув за не зовсім з’ясованих обставин.
Саме він бувпершим, хто вiдкрито заявив про колонiальний статус України у складi Росiйськоїiмперiї та право її народу на самовизначення. 1900 року вiн виголосив промову“Самостiйна Україна”, яка того ж року була видана у Львовi окремою брошурою.Проблеми взаємовідносин України та Росiї вперше в новiтнiй iсторiї розглядалисяв нiй з позицiй державностi. “Українська мрiя” у вигляді питання про звiльненнянацiї з’явилася свiтовi. I хоча публiкацiя мiстила в собi бiльше запитань, нiжвiдповiдей щодо того, якими шляхами мусить іти Україна до незалежностi, самапостановка проблеми висунула її автора на одне з чiльних мiсць на українськомуполiтичному небосхилi.
У своїй промові“Самостійна Україна” [19] Міхновський в емоцiйнiй формi характеризуєутиски українського народу в царськiй Росiї. “Яким правом, — пише вiн, — росiйське царське правительство поводиться з нами на нашiй власнiй територiї,наче з своїми рабами?.. На пiдставi якого права на всiх урядах нашої країниурядовцями призначено виключно росiян (москалiв) або змоскалiзованих ренеґатiв?На ґрунтi якого права з наших дiтей готують по школах заклятих ворогiв iненависникiв нашому народовi? Через що навiть у церквi панує мова наших гнобителiв?Яким правом правительство росiйське здертi з нас грошi витрачає на користьросiйської нацiї, плекаючи i пiдтримуючи її науку, лiтературу, промисловiсть iт.д.? I, нарештi, найголовнiше, чи має право царське правительство взагалiвидавати для нас закони, унiверсали та адмiнiстративнi засади?”. Тут же проявляєтьсяі перша філософська особливість ідеології Міхновського — первинний песимізм, зяким він констатує трагічний факт бездержавності України: “Над нами виситьчорний стяг, а на ньому написано: смерть політична, смерть національна, смертькультурна для української нації!..”. Крім того, філософії Миколи Міхновськогопритаманний також критицизм, часом досить жорсткий, через призму якого віноцінює роль української інтелігенції: “В історії української нації інтелігенціяїї раз у раз грала ганебну й сороміцьку ролю. Зраджувала, ворожбила,інтригувала, але ніколи не служила своєму народові” [19]. Окреслюючипершочерговi завдання нової української iнтелiґенцiї, яку М. Мiхновський вважаврушiйною силою нацiональної революцiї, вiн констатував: “Часи вишиванихсорочок, свити та горiлки минули i нiколи вже не вернуться… Українськаiнтелiґенцiя стає до боротьби за свiй народ, до боротьби кривавої iбезпощадної. Вона вiрить у сили свої i нацiональнi, i вона виповнить свiйобов’язок...”. Звичайно, в даному випадку Мiхновський постає перед нами якромантик, оскільки багато в чому видавав бажане за дiйсне. Анi українськийнарод, який не пройшов перiоду станової стратифiкацiї i мав досить туманнеуявлення про власнi iнтереси, анi iнтелiґенцiя, що перебувала в основному вполонi соціалiстичних iдей і звикла обслуговувати iмперський режим, вважаючисебе частиною загальноросiйської демократiї, — всі вони на той час не булиготовi до полiтичної боротьби за нацiональнi права.
Наскрізною ідеєюброшури є твердження про необхідність визволення української нації з-підчужоземного ярма й побудови “одної, єдиної, нероздільної, вільної, самостійноїУкраїни від гір Карпатських аж до Кавказьких” [19]. Микола Міхновський, посуті, як зазначає Б. Червак [28],повторив подвиг Тараса Шевченка, який своїм “Кобзарем” струснув не так Кавказ,як напівсонну суспільну свідомість, що майже звикла до рабства. ПостулатиМіхновського про законне право нації на свою державу доповнювалися чіткимз'ясуванням шляхів і методів досягнення мети: “Ми виголошуємо, — писавхарківський адвокат, — що ми візьмемо силою те, що нам належиться по праву, алевіднято від нас теж силою” [19]. Так в обіг національної думки прийшлависунута Тарасом Шевченком ідея боротьби, а не плачу та нарікання на “нещасливудолю” та на Бога як на носія найвищої волі. Ще раз про БогаМіхновський згадує все у тій же “Самостійній Україні”: “Українська націяплатить “данину” не тільки матеріяльнимидобрами, але навіть психіку та інтелект її експлуатують на користь чужинців. Іне тільки панує над Україною цар-чужинець, але й сам Бог зробився чужинцем і невміє української мови” [19]. Таким чином,Бог у Миколи Міхновського постає не лише як носій вищої волі, а і якбезпосередній учасник боротьби, який таким чи іншим чином може ставати насторону однієї з протиборствуючих сторін.
Чи не вперше вісторії української суспільно-політичної думки Міхновський наголосив нанеобхідності безкомпромісної боротьби супроти Росії як головного, на йогодумку, ворога української державності. У відкритому листі до російськогоміністра внутрішніх справ Сіпягіна він писав: “Українська нація мусить добутисобі свободу, хоч би захиталась ціла Росія. Мусить добути своє визволення зрабства національного й політичного, хоч би полилися ріки крові” [29]. Тут Міхновський повертається до вжепризабутого з часів Нікколо Макіавеллі гасла: “Метавиправдовує засоби!”. Тут зустрічаємо своєрідний культ жертви (пізніше побачимодещо подібне у Липинського, але у Міхновського він має інший характер), якуМіхновський пропонує покласти задля загальної перемоги. Жертва у Міхновськогочисто матеріальна — ворожа кров, тобто смерть ворога, який стоїть на заваді.
Тепер спробуємовизначити, до якого з філософських напрямків — матеріалізму чи ідеалізму можнавіднести погляди Міхновського. В основу всього він кладе ідеал “одна, єдина,неподільна, вільна, самостійна Україна від гір Карпатських аж по Кавказькі”, якийпідкріплений “пристрасною любов’ю до України”. Досягнення цього ідеалу маєздійснюватися за допомогою “велетенської і непоборної” сили” — націоналізму,під могучим натиском якої, ламаються, здається, “непереможні кайдани”. Саменаціоналізм, за Міхновським, “єднає, координує сили, рве до бороть, запалюєфанатизмом поневолену націю в її боротьбі за самостійність”. З цієї позиціїфілософські погляди Міхновського, безсумніву, тяжіють до ідеалізму. А оскількивін переконаний, що ці ідеї при втіленні в життя можуть мати вплив на хідісторичних подій, то це скоріше історичний ідеалізм (використано класифікацію С.Ленкавського [15]). Але обгрунтовуючи ідею “нової України”, він зазначає: “Зтого часу[1] українська націяполітичне і культурно помалу завмирає, старі форми життя зникають,республіканська свобода нівечиться, надія знесилюється, гине, але потім зноввідроджується, з-під попелу старовини виникає ідея нової України, ідея, що маєперетворитись у плоть і кров, прибрати конкретні форми”. Як бачимо, тут первинна ідеяпоступово матеріалізується. Тобто Микола Міхновський остаточно не заперечуєматеріальні цінності, але ідею все ж ставить найвище, і ніякі матеріальніцінності не можуть зрівнятися з нею.
У публіцистиці ж1905 р. («Націоналізм і космополітизм» [29]) Міхновський наголошуєрозрізнення націоналізму (націонал-шовінізму) пануючих націй як системивинародовлення і націоналізму гноблених народів як захист права боротися засвоє людське “Я”. Перший відбирає (під гаслами космополітизму) останні сили знацій поневолених — їхню інтелігенцію, тоді як другий є джерелом історичноїтворчості, несучи в собі зародки народної свободи, маючи своїм продовженням ірозвитком ідеї гуманізму й космополітизму. Здоровий націоналізм, стверджувалосьу “Самостійній Україні”, закликає до життя нові народи, веде до розпадуприречених історією імперій. У бракові такого націоналізму серед широкогозагалу українців Міхновський бачить основну причину нещасть своєї нації. Хочащодо гуманізму здорового націоналізму Міхновського все ж можна посперечатися,адже він не передбачає бажання крові чи смерті людини, хай навіть і ворога.
Буттяу Міхновського характеризується як “відчуття свого існування і свогоіндивідуального національного “Я””. Саме існування за Міхновським “є протестпроти насилля не тільки над нами, але й над нашими предками”, оскільки вононакладає на нас обов’язок розбити пута рабства, щоб ми поправу могликористуватися нашою спадщиною. Національне існування, він не бачить окремо відпостійної боротьби, бо “потреба боротьби випливає з фактунашого національного існування”. Формально тут погляди Міхновського мало неототожнюються з законами природи, де в чому перекликаючись із вченням ЧарльзаДарвіна.
Микола Міхновський бувпершим з теоретиків українського націоналізму, який послідовно доводив, що безнаціонального визволення не може бути соціальної справедливості: “Соціальнасправа нації не є її домашньою справою, бо лежить у руках нації-пана. Вирватисвою соціальну справу з рук чужинців, забрати її в свої власні руки — цеголовний ідеал кожного поневоленого народу. Там, де існують нація-пан інація-раб, там нема ніяких спільних інтересів між ними”. На жаль, і ця теза незнайшла належного усвідомлення в середовищі тогочасної провідної еліти. Коли переднею постала дилема: національне чи соціальне, вибір був зроблений на користьостаннього. В результаті — втрата державності й багаторічний соціальний гніт,включно з голодоморами. До того ж радикалiзм автора “Самостiйної України”,стояв на перешкодi популярностi його думок. Заяви типу: “Усяк, хто на цiлiйУкраїнi не за нас, той проти нас. Україна для українцiв, i доки хоч одинворог-чужинець лишиться на нашiй територiї, ми не маємо права покласти оружжя”,“Ми востаннє виходимо наісторичну арену, і або поборемо, або вмремо...”, [19], — вiдштовхували вiд української iдеї, в iнтерпретацiї Мiхновського, iншiнацiональностi полiетнiчного суспiльства. М. Мiхновський пропонував йти донезалежностi протореними шляхами захiдних країн, використовуючи творчi потенцiалинацiоналiзму європейського типу.
Протевiн не брав до уваги того, що, скажімо, у Нiмеччинi та Iталiї XIX століттянацiоналiзм взагалі поєднувався з боротьбою за загальнолюдськi права i свободи,якi ставилися на перше мiсце. Ось тут як раз можемо говорити про гуманізм яктакий. До того ж населення цих країн, на відміну від України, було переважномононацiональним. Цi суттєвi чинники були проiгнорованi i нацiональна iдея увикладi М. Мiхновського не знайшла на початку столiття широкого визнання середукраїнства.
Доля розпорядилася так, що тільки через кілька десятків років палкийзаклик Міхновського був почутий. Але завдяки йому на авансцену історії вийшовновітній український націоналізм.
Чіткіі зрозумілі постулати “Самостійної України” потребували філософськогоосмислення, а подекуди обґрунтування, що не завжди базувалося на раціональних іпрагматичних концепціях.
C. Ленкавський зазначав [15]: “Як система цінностей, що означуєвідношення людини до чогось, що є поза нею, ідеольогія націоналізму є світоглядомабо релігією. Але як система, що означує відношення до світу існуючогопотенціяльно, тобто існуючого в душах визнавців світогляду чи релігіїнаціоналізму, ідеольогія є реальним пляном перетворення існуючої дійсности, — політичною програмою. Це друга сторінка ідеольогії. Третьою й останньоюсторінкою ідеольогії є проекція свідомої волі на площу життя, — реалізація,фільософічно чи психольоґічно санкціонованих ідей, згідно з плянами реальноїпрограми. Щойно ці всі три сторінки, разом взяті, дають суцільну й завершенуідеольогію”. Відповідно до класифікації С. Ленкавського, теорія націоналізмуМиколи Міхновського є радше планом перетворення існуючої дійсності, якасклалася на той час, тому ставиться під сумнів сама можливість називати вченняМіхновського ідеологією.
Річ у тому, щоУкраїна після поразки Визвольних Змагань 1917-1921 рр. опинилася позаполітичними і юридичними категоріями. На мапі світу вона існувала як територія,пошматована багнетами армій суміжних держав.
За таких обставин“вольовий націоналізм” Дмитра Донцова став відповіддю на головне питання: “А чине зникла Україна назавжди?”2. Філософські засади“Націоналізму” Дмитра Донцова
Донцов ДмитроІванович (29.08/10.09.1883 — 30.03.1973) [27] — літератор, політик таісторіософ, фундатор інтегрального націоналізму. Народився поблизу м.Мелітополя (тепер Запорізької обл.). Фах правника здобув у Санкт-Петербурзькомууніверситеті, який закінчив 1907 р. Студентом розпочинає інтенсивну політичнудіяльність. 1905 р. вступає до Української соціал-демократичної робітничоїпартії, його двічі заарештовують (1905 р. у Петербурзі та 1908 р. у Києві).Після другого арешту емігрує до Австро-Угорщини, де студіює право у Віденськомууніверситеті, розгортає політичну діяльність у Галичині. З 1913 р. пориває з соціалістичнимиідеями, відмежувавшись на 2-му конгресі українських студентів від УСДРП(“Сучасне політичне положення нації й наші завдання”, 1913), засуджуючи все щевпливові в Галичині москвофільські ідеї (“Модерне москвофільство”, 1913),закликаючи до відокремлення від Росії. З 1914 р. живе у Відні й Берліні, аз1916 р. — у Швейцарії, активно включається в роботу Союзу Визволення України,який відтак очолює. На початку 1918 р. повертається до Києва, де працює вгетьманських урядових структурах, створює (разом з В. Липинським, В. Шеметом)Партію хліборобів-демократів. З 1919 р. знову в Швейцарії — на чоліУкраїнського Пресового Бюро. У часи першої світової війни та визвольних змаганьвидає праці “Українська державна ідея та війна проти Росії” (1915), “Історіярозвитку української державної ідеї” (1917), “Українська державна думка іЄвропа” (1919), “Підстави нашої політики” (1921). У 1922 р. повертається доЛьвова, де редагує ЛНВ (1922 — 32) та Вісник (1933 — 39), друкується внімецькій, швейцарській та польській періодиці. У 1926 р. видає книгу“Націоналізм”, яка справила помітний вплив на політичні й інтелектуальніпроцеси в Галичині. З кінця 1939 р. знову в еміграції (Бухарест, Прага,Німеччина, Париж, США, Канада), з 1947 р. до самої смерті живе в Монреалі, депевний час (1948 — 53) викладає українську літературу в університеті. За рокиперебування в Канаді опубліковані “Хрест проти диявола” (1948), “Правдапрадідів великих” (1952), “Поетка вогненних меж”, “Росія чи Європа” (1955),“Московська отрута” (1955), “Від містики до політики” (1957), “За якуреволюцію” (1957), “Незримі скрижалі Кобзаря: містика лицарства запорозького”(1961) та ін.
Як вжезазначалося, у 1926 р. український читач дістав до рук новий твір Донцова, якийдосі, з одного боку, вважається підставовою книгою українського націоналізму, аз іншого, продовжує бути предметом гострої критики, а то й засуджування.“Націоналізм” — твір особливий своїм змістом, стилем та й загальним тоном, щоне завжди дозволяє дати об’єктивну оцінку та провести зважений аналіз. З“Націоналізмом” багато хто асоціює перш за все такі поняття, як “аморальність”,“культ крові і ножа”, “ірраціоналізм”, апотезу “чину для чину” і навколо цихпонять в основному ведеться вся дискусія. Цікавим є той факт, що, наприклад,для українських правих кіл Донцов є звичайним плагіатором, бо, мовляв, вінвикористав працю В. Липинського (про нього мова піде дещо пізніше) і свої ідеїта концепції прямо “списав” з “Листів до братів-хліборобів” (О. Назарук і сам В.Липинський). Маючи на увазі, однак, всі ці закиди й звинувачення, требасказати, що “Націоналізм” Донцова займає важливе місце в розвитку українськоїдумки. В цьому творі Донцов виклав свою політичну філософію. Наприклад, длявизнавців “організованого націоналізму” автор “Націоналізму” є несприятливим,бо пропагує “вольовий націоналізм” без українського змісту (В. Мартинець). Длядемократів і соціалістів різних напрямків Донцов був і досі є речником“українського фашизму”, який “імпортував” на україну фашистські і нацистськіідеї (М. Стахів, К. Коберський-Пушкар, В. Левинський). “Фашистом” і“людоненависником” вважали Донцова колишні комуністичні автори (В. Ю.Євдокименко, М. М. Олексюк).
Суперечливістьсвітоглядної еволюції (від соціал-демократизму до категоричного запереченнясоціальнпих ідеї, від атеїзму до агресивної церковності), крайній політичнийрадикалізм, акцентована безкомпромісність позиції й пристрасність стилю роблятьпостать Донцова контроверсійною та неоднозначною, ”рівночасно звеличуваною ізасуджуваною” (В. Янів) постаттю. Політична позиція Донцова, що давала підставикваліфікувати його як “апостола українського сепаратизму”, з 1913 р. залишаласьнезмінною. Але чи є боротьба поневоленого народу за власну націю і державусепаратизмом? Обґрунтовуючи інтегральний націоналізм, Донцов звертається допопулярних у Європі на початку XX ст. ідей волюнтаризму (Шопенгауер, Гартман,Ніцше, Сорель та ін.). Речник “агресивного націоналізму”, Донцов обґрунтовувавпримат волі до влади (“функція влади — найвища функція нації”). Займаючи беззастережноірраціоналістичні позиції, зауважуючи принципові обмеження просвітницькоговаріанту інтелектуалізму, Донцов приймав “інтелект, міцно сполучений з народнимінстинктом і сумлінням”, вбачаючи в синтезі їх згоду Логосу й Еросу, що є дляДонцова запорукою плідності зусиль нації. Гармонійне сполучення націоальноїідеї та національного еросу забезпечить подолання “роздвоєння душі” таослаблення волі, на які передусім, на думку Донцова, хибує українськаспільнота.
Як зазначає С.Ленкавський [15], Донцов намагається ті психічні процеси, що вибухаютьстихійно, як віддзеркалення існуючої дійсності, скріпити й надати їмтеоретичного обґрунтування та на їх основі перетворити душу нового українця, бо„лише цілковите перетворення, започаткування зовсім нового духа може намдопомогти”, — каже Донцов, словами Фіхе на початку „Націоналізму” [7].
Ґрунт, на якомузросла ця ідеологія, наскрізь психологічний; система, яку вона дає, — філософічна, бо дає теоретичний світогляд і то світогляд із суттєвимиприкметами релігії: з сильним емоціональним забарвленням, з фанатичною вірою вправдивість і непорушність своїх догм, з безоглядною нетерпимістю й боротьбою зусим, що з нею незгодне. Перетворення духа є кінцевим тому, щоб з таким власнеемоціональним наставленням засвоїти ідеологію. Без такого психічного прийомуідеологія не буде ідеологією, а буде старою метафізичною теорією, що лежить утворах філософів-фантастів. Ця емоціональність, проти-інтелектуалізм вінтерсуб’єктивному прийомі є психологічною сторінкою ідеології. Цю психологічнурису ідеології названо інтерсуб’єктивною тому, щоб не змішувати її з іншоюпсихологічною рисою ідеології — зі стихійним психічним перетворенням мас, що єпідставою, й то психологічною підставою ідеології Донцова, — на відміну відпідстав інших ідеологій, що мають соціологічні або економічні підстави.Інтерсуб’єктивна риса ідеології є її органічною частиною. Це їхні духовнінахили й чуттєві реакції. Ідеологія дає їм теоретичне виправдання, дає санкцію,виходячи із загальних метафізичних засад на основі непорушних догм, з якихшляхом дедукції вона виводить їх, але вже не як духвні прикмети людей, а якосновні вартості. Як такі, вони є органічною частиною самої ідеологічноїсистеми.
Погляньмо напідстави ідеології Донцова, — на метафізичні засади, що на них спирається цілатеоретична система. Метафізична підстава ідеології Донцова є однорідною, бо всклад її входить одна лише система філософічна, а саме ідеалізм, хоч біляідеалізму зустрічаємо такі назви як “волюнтаризм”, “енерґетизм”, “динамізм”, анавіть також елементи дарвінізму. Чи є вона одноцільною, чи між поодинокимиелементами заховано внутрішній зв’язок, чи не є вони суперечними з собою, — цимДонцов не займається, хоч від цього залежить стійкість ідеології.
Основним поняттямідеології Донцова є ідеалізм. Ідеалізм має кілька значень, а тому слідрозрізняти такі найважливіші значення ідеалізму:
1) ідеалізмепістемологічний, — напрям у теорії пізнання, що відкидає незалежне від нашихуявлень існування зовнішнього світу;
2) ідеалізм метафізичний,- напрям, що заперечує існування матерії, а реальну дійсність приписує лишеідеї, духові або психічним елементам (розум, воля і т.д.);
3) ідеалізмісторичний, — напрям, що визнає впливи ідей на хід історичних подій;
4) ідеалізмненауковий, — напрям, що може бути згодним і з ідеалізмом, а речі нематеріальніставить понад те, що загально називається матерією, і заперечує важливість матеріальнихцінностей.
Проепістемологічний ідеалізм у Донцова немає мови. У склад його системи входитьідеалізм у трьох останніх значеннях: метафізичний, історичний і ненауковий.
Найбільшувартість для ідеології має, очевидно, метафізичний ідеалізм, бо він євиробленою філософічною системою, що може дати ідеології найзагальніші науковіпідстави й що з неї випливає, як один з наслідків, історичний ідеалізм.Ідеалізм у четвертому значенні, не має зовсім ніякого значення для виробленняідеології націоналізму, а є тільки науковою назвою для означення буденногоявища, що з ідеалізмом нічого спільного не має.
Метафізичний ідеалізмвиходить з того, що світ складається з елементів нематеріальних. Залежно відтого, який саме нематеріальний елемент береться за основу буття, постають різніідеалістичні напрями. Ідеалістичний напрям, що за первісну прасубстанцію, зякої все виникло й з якої все складається, ввважає волю, називаєтьсяволюнтаризмом. Зближеними до „волюнтаризму” є “енергетизм” і “динамізм”, — томуавтор „Націоналізму” зовсім неправильно ставить рівнорядно ці три поняття. Ценеправильно, бо енергетизм, це погляд, що приймає за суть буття якіснонеокреслену енергію. Напрям, що окреслює ту енерґію, як енергію психічну, — волю, є волюнтаризм, а напрям, що ввважає ту енергію за кінетичну силу матеріїназивається динамізмом. Енергетизм, отже, може бути ідеалістичним і матеріалістичним,залежно від якісного означення енергії. Динамізм є матеріалістичним, аволюнтаризм є ідеалістичним напрямом енергетизму. Як такий, він незгодний зматеріалістичним динамізмом і ніяк не тотожний з енергетизмом, під обсяг якоговін підпадає як один з його напрямів. Небезпеки для монолітності ідеалістичноїпідстави ідеології від динамізму немає, бо Донцов не кладе його в основуідеології, а використовує його тільки тому, щоб оперувати новим науковимсловом.
Врешті, основоюідеології лишається ідеалізм та ідеалістична форма енергетизму — волюнтаризм.Постає питання, чи доцільно окремо наводити ці поняття, як основні дляідеології, коли волюнтаризм сам є ідеалізмом, — чи не вистачить самоговолюнтаризму, як основи ідеології. Коли мова заходить про метафізичнийідеалізм, то волюнтаризм його повністю заступає, але історичний ідеалізм, щовипливає з метафізичного, не входить у склад волюнтаризму й не є йогонаслідком. Тому, на думку С. Ленкавського [15], більш доцільним було биговорити, що основою ідеології українського націоналізму є волюнтаризм таісторичний ідеалізм, як протиставлення комуністичному економічномуматеріалізмові.
Тепер звернемоувагу на велику небезпеку, що постає для ідеології націоналізму вже в самих їїосновах, а саме, — ми можемо дуже легко прийняти до відома, що основоюідеології націоналізму є волюнтаризм, а не прийняти його за наш власний поглядна світ. Наука, що відкриває існування матерії, нам здається дуже дивною йнеправдоподібною, — тим більше, коли вона вважає матерію за волю.
С. Ленкавський ненаводить метафізичних аргументів, щоб довести правдивість волюнтаристичногосвітогляду, але пригадує, що досліди фізики, -науки, предметом якої є матерія,у своїх висновках погоджуються з ідеалізмом. Фізика давно вже довела, що матеріяскладається з атомів. Новіші досліди відкрили, що атом складається зелектронів, — нематеріальних осередків енергії. Найменший елемент, на якийможна розкласти матерію, — електрон, не є матеріальний, але енергетичний, — отже й матерія, що складається з електронів є в своїй суті енергією.Ідеалістична метафізика волюнтаризму приписує тій енергії одиноку реальнудійсність. Та енергія, що в рухові електронів є сліпою й ірраціональною,проявляється в нас як стихійна, але також сліпа й ірраціональна воля, — воля дожиття, до влади, до експанзи. Наша свідома, раціоналізована воля є лишечастиною космічної ірраціональної волі. Нація — це гурт органічно спаяниххотінням однієї цілі людей. Таке хотіння з погляду метафізики є окремимрозгалуженням космічної волі.
Безоглядність іфанатизм випливають як зовнішній вияв інших факторів, і тому націоналізм є„аморальним”, тобто позбавленим саетиментальної справедливості супроти інших. Злогічною послідовністю етика волюнтаризму вводить нове поняття добра і зла:„добре є все, що зміцнює силу, здібності й повноту життя даної спеціес, — зле,що їх ослаблює”. Тому етика волюнтаризму з погордою відкидає поняття щастя, яксуми приємних почувань найбільшої кількості людей, — почувань, що випливають іззаспокоєння матеріальних потреб. Щастя, — це щастя перемоги, тріумф переможця,що усвідомлює всім незнищимість ідеї, що вказує на силу як на праджерело життя.Людина, з погляду нової етики, — це не якась абсолютна вартість, що її не можнапорушувати, — це існуючий факт з своїм окремим світом, з своїми малими втіхамий смутками, що їх треба шанувати. Людина, — це хвильова потенціальна сила, — цесума безмежних можливостей, можливостей реалізації ідеї. Лиш ідея, яка(одинока!) визначає напрям волі, має абсолютну вартість.
Тут етика волюнтаризмусходиться з підставами історичного ідеалізму, — представленням історичнихподій, як безупинної боротьби за здійснення суперечних ідей, що є висловом волірізних гатунків.
Волюнтаристичнийсвітогляд поширює поняття нації в просторі й у часі. У просторі тому, що необмежує волі до влади ніякими етнографічннми межами й хворобливими /етичнимисумнівами. У часі поширює поняття нації тим, що одиноку вартість приписуєвічній ідеї, а не хвильовим матеріальним користям мас, що „інтереси тихземляків, що житимуть” ставить над інтересами „тих, що живуть”, а добро „вічноїФранції” над добром „усіх французів даної доби”. Так класично підхопив різницюміж ідеалізмом і матеріалізмом цитований Донцовим Шарль Морас [7].
Ми обговорилидосі волюнтаристичну метафізику, етику й ідеалістичний погляд на історію. Слідсказати ще кілька слів про психологію визнавців ідеології чинного націоналізму.Волюнтаристична психологія, як це влучно сформулював Донцов, „уважає душу не защось, що пізнає, лише за щось, що хоче”. Але стала напруженість волі в одномунапрямі (визначеному ідеєю) виснажує її, тому треба чогось, що підтримувало бтой напрям волі. Тут входять у гру відчуття, які надають волі сильногоемоціонального забарвлення. Фрідріх Ніцше сказав, що потрібний цілий світтерпіння, щоб людина, примушена ним, могла створити собі визволяючу візію, бо„пізнання вбиває чин, до ділання треба бути оточеним заслонами ілюзії”. Візіясвітлої майбутньої батьківщини, а не рахункова калькуляція, — чи стане сил, чиоплатиться, — має нас вести до чину. Ілюзіонізм є дуже моторичним чинником.Донцов відносно заслабо його підкреслює. Він одинокий веде до героїзму, дофанатичних справ великих ентузіастів, яких так високо цінить Донцов.Доповненням ілюзіонізму є романтизм і традиціоналізм з глибокою вірою внезнищимість ідеї, яка родить нову силу, — бажання відплати. “Романтизм” Донцова,як зазначає Д. Сосновський [25], — це готовність одиниці піднятисяпонад власне “Я”, стати до змагань за “власний світ”, “за власну вічну правду”,для якої треба пожертвувати “всім дочасним”. Для “романтика” найважливішим є“національна місія”, “міцність держави”, “імперіялізм” — не мир у світі,“вічні” інтереси нації — не “інтереси даної генерації”. Жодна ідея не будеживою й не переможе, якщо не буде перейнята цим духом романтики.
Ідеології чинногонаціоналізму не можна виводити всеціло з матеріалістичного дарвінізму, з якимвона має деякі спільні тези, як боротьба за існування й перемога сильнішого.Від дарвінізму націоналізм відрізняється своїм ідеалізмом.
Ідеологіянаціоналізму в праці Донцова, як світогляд, приймає чинник нематеріальний — волю — за основу буття, як етика, вважає за добро те, що зміцнює силу нації, якісторичний світогляд, визнає вплив ідей на життя, а як наслідок впливу напсихіку її визнавців, примушує здійснити візію вимріяної майбутності.
Цікавим єставлення Донцова до церкви. Він констатує, що раціональний націоналізмДрагоманова, Павлика, Франка був чужий офіційній церкві. “Новітній націоналізмзачав шукати свого Бога не в викомбінованім розумом ідеалі, лише у власнімбажанню, у власній вірі; не в аргументах, лише в contra spem spero!” — такхарактеризує Донцов поступове зближення новітнього націоналізму з теологічнимсвітоглядом. Роль церкви в суспільному житті він характеризує так: “Церква зсвоєї сути, є нерівною суспільністю, що складається з двох категорій осіб, зпастирів і “стада”, се “стадо” в значній мірі зберігає свою духову (інаціональну!) єдність лише через безперевно континуовану працю “пастирів”” [8]. Цим Дмитро Донцов ще раз підкреслюєнерозривність духовного і національного, національного і духовного. Крім того,він відводить церкві важливу роль у консолідації нації: “Похід проти церкви єрівнозначно і похід проти нації. При наших так слабих центрах кристалізаціїнації; церква грає в нас велику ролю. Зменшеннє її впливу і авторитету,зменшеннє її стану посідання ослаблює притягаючу силу одного з тих осередків,який перетворює розпорошене племя в свідому націю”.
“Націоналізм”Донцова не вирішив проблеми бачення націоналістами майбутнього державногоукладу. З її розв'язком “націоналістична модель” діставала б завершену форму, анаціоналізм міг би претендувати не лише на роль ідейного руху, а й політичноїпрактики, адаптованої до умов існування України як незалежної держави.
Цю роботу виконавМикола Сціборський. Його фундаментальна праця “Націократія” (1935 р.) єнаріжним каменем у системі державотворчих засад українського націоналізму.
3. Націократія”Миколи Сціборського
Микола Сціборський народився1897 року в Житомирі [28]. Увісімнадцять років він вступив до російської армії і під час Другої світовоївійни отримав за особистий героїзм три ордени і Георгіївський хрест. У 1917році Сціборський очолив новостворену автономну українську частину, алепотрапивши під газову атаку, демобілізувався інвалідом. Після демобілізаціїСціборський вступив до військ Центральної Ради. Неприємно враженийнедієздатністю Центральної Ради Сціборський вітав режим Скоропадського. Алепісля подписання Гетьманом грамоти про федеративний зв’язок з небільшовицькоюРосією, Сціборський став до лав Армії УНР. У 1924 він закінчив службу старшимад’ютантом штабу Окремої кінної дивізії і вступив до господарської академії вПодєбарах, отримавши у 1929 році диплом інженера-економіста.
З 1927 Сціборський входив доПроводу українських націоналістів (ПУН) і з 1928 по 1934 видавав у Празі журнал“Розбудова нації” — ідеологічний орган ПУН. У 1929 р. був делегатом 1-гоКонгресу українських націоналістів у Відні, де його було обрано першимзаступником голови ПУНу. Після розколу ОУН Сціборський залишився на боціМельника, бо належав до більш поміркованих націоналістів старшого покоління. У1941 році Сціборський повертається з еміграції на Україну в якості референтапропаганди ПУНу, але 30 серпня, у його рідному Житомирі, його життя обірвалосявнаслідок збройного нападу.
Сціборський залишився вісторії як діяч українського націоналістичного руху, однак найціннішим йогоспадком є соціально-філософський трактат “Націократія”, написаний 1935 року.“Націократія” — це реакція на кризу європейської політичної думки, що неспромоглася відвернути Першу світову війну. В цій війні зійшли нанівецьгуманістичні традиції Європи. “Наша повоєнна епоха позначається великимикатаклізмами в житті культурних народів. Людство, ніби втративши попередніозначені шляхи своїх прямувань, силкується їх віднайти в хуртовині боротьби,соціяльних антагонізмів і заворушень. Йде переоцінка всіх тих вартостей, тодонедавна вважалися незрушимими...”, — написав Сціборський на перших сторінках“Націократії” [26].
“Націократія” булатакож реакцією Сціборського на неспроможність української еліти зорганізуватирезультативну боротьбу, ставши на чолі визвольного руху. Після Лютневоїреволюції 1917 року ні Центральна Рада, ні Гетьманат Скоропадського, ні Директоріяне змогли стати загальноукраїнською силою і об’єднати навколо себе всі верствиукраїнців у боротьбі за майбутнє. Сціборський, як активний і небайдужий учасникнаціонально-визвольних замагань, зрозумів неспроможність тодішніх українськихсил стати провідниками українського народу і це розчарування (чи прозріння?)знайшло відображення на сторінках “Націократії”. В ній, окрім власнесолідаристичної (“націократичної”) концепції, автор проводить аналіз панівнихна той час суспільно-політичних ідеологій: демократії, соціалізму, комунізму іфашизму. Розглядаючи їх, Сціборський виявляє їхні внутрішні хиби і, виходячи зцього, обгрунтовує новий проект українського майбутнього — націократію. Нажаль, солідаризм найчастіше пов’язується з іменами західних мислителів(француза Селестена Бугле, німця Гайнріха Пеша), а українські солідаристичніконцепції залишаються поза увагою.
Першим об’єктом аналізуСціборського є демократія і капіталізм, що зазнають різкої критики з бокуавтора. На це треба звернути особливу увагу, оскільки сьогодні Українанамагається просуватися шляхом демократизації усії сфер суспільного життя:економіки, політики, культури.
На думку Сціборського,демократія і капіталізм нерозривно пов’язані між собою: капіталізм неможливийбез демократії, але й сама демократія знаходить у капіталізмі “джерело своїхрозвоєвих сил” [26]. Однак капіталізм швидко стає джерелом “соціяльногопоневолення робітництва і жорстокого визиску його праці” і цим порушуєпроголошувані демократією принципи свободи та рівності: “Політична демократія,сподіваючись найти в капіталізмі союзника… ґрунтовно на цьому завелася. Бокапіталістична система шкереберть опрокидувала і уневажила ці ідеї,запроваджуючи в житті нерівність, безправність і антагонізми” [26]. В цьомуполягає найглибше і найгостріше протирічча демократії і капіталізму. Сьогодірізні мислителі і аналітики сходяться в тому, що капіталізм і демократія напрактиці заперечують одне одного. Ця думка, хоча і виглядає оригінальною,насправді зовсім не нова. Так, Платон, аналізуючи типи державного устрою,писав, що “тимократія” закономірно вироджується у олігархію, де “біля владистоять багаті, а бідняки не приймають участі в управлінні”, внаслідок“накопичення золота у коморах приватних персон”, які, шукаючи застосування своїмбагатствам, “перетлумачують закони, мало рахуючись із ними” [21].
Політичний устрійдемократії, заснований на засадах виборного представництва, на думкуСціборського, не має історичної перспективи. Зігравши на початковому етапіпозитивну роль, парламентаризм згодом стає ареною і засобом боротьбиекономічних та класових інтересів різних соціальних груп. Це, в свою чергу,призодить до внутрішнього розкладу парламентаризму. “В стремлінню здобутивиборчі голоси, партійні чинники послуговуються різного роду груповимиблокуваннями, закулісними інтригами, неморальними компромісами, підкупом ікорупцією… Ці методи профанують і викривлюють значіння самого виборчогопринципу, і перетворюють проголошену демократією за “святе святих” свободуслова й думки в спекулятивний середник збаламучення, засліплення, обдурення іпровокування народніх мас з одною метою: “вибити” з них побільше голосів закандидата даної партії...”, — пише Сціборський [26]. Слушність і влучністьцього зауваження підтверджує, перш за все, парламентська криза в Україні, якаповністю підпадає під наведений опис. Отже, висновок Сціборського щододемократії є однозначним: вона неспроможна творити авторитетну владу інепристосована до довготривалих проектів, особливо в кризових умовах.
Наступним об’єктоманалізу Сціборського є соціалізм та комунізм. В наш час значна частинаукраїнців відчуває ностальгію за соціалістичним радянським минулим, вбачаючи всоціалізмові, а іноді — навіть в реставрації СРСР, шлях до вирішеннясоціально-економічних проблем сьогодення.
На думку Сціборського,лібреалізм і соціалізм мають прямий генетичний зв’зок і соціалістичнесвітосприйняття глибоко укорінене в раціоналістичності капіталізму. Капіталізмі марксизм “ріднить матеріалістичний світогляд… обидва вони ставлять в центрсвіту техніку, науку, виробництво, прибутковість і споживання і вони обидваодержимі економікою.
Принципову жрозбіжність між соціалізмом та лібералізмом Сціборський вбачав у поглядах налюдину. Демократія, висуваючи гасла економічної та політичної свободи,спирається на віру в досконалість людської природи. В її основі лежитьпереконання, що вільне суспільство само буде рухатися шляхом прогресу івдосконалення. Соціалізм же, навпаки, розуміє суспільство як “аренубезнастанних змагань і сплетений вузол антагоністичних відносин”. Рівність ібратерство не можуть встановитися самі собою — єдиним шляхом до їх встановленняє соціальна революція.
Успіх соціалізмуСціборський пояснює тим, що маси сприймали його поверхові гасла, незаглиблюючись в їх філософську основу: “сама по собі спрощена, вульгарнаконцепція соціалізму при дотику з масами ще більш примітивізувалася, частостаючи середняком їх деморалізації” [26]. Оголошуючи війну соціалізмові,Сціборський наголошує, що це є “війна живих будуючих ідей із отруйноюмертвеччиною діалектичної схоластики, що примітивізує й вульгаризує духовеєство людини та суспільства” [26]. За таким поетичним діагнозом криєтьсяглибоке розуміння обмеженості марксистської доктрини, яка зводила духовність такультуру до придатку економічного “базиса”.
“Логічним продовженнямі практичним завершенням” соціалізму є комунізм. Сціборський, піддаючи комунізмнищівній критиці, відзначав: російські більшовики були “аскетами-містиками”, щокерувалися не стільки науковою теорією Маркса, скільки суто ідеалістичнимнатхненням і запалом [26]. В свою чергу, більшовицьке натхнення живилосясхильністю російського національного характеру до месіанства. Комуністичнаідеологія з її планом світової революції сполучилася з “шуканнями… абсолютної“правди всіх правд”. Російське месіанство Сціборський бачить хворобливим танеконструктивним – “духовою патологією” [26].
Своєрідною реакцією нараціоналізм лібералізму і соціалізму Сціборський вважає фашизм. Якщо демократіярозглядає націю як механічне згуртування індивідів, то фашизм вважає їїнасамперед духовною та історичною спільністю, основним чинником розвитку іпоступу якої є її колективна воля. Приймаючи націю за найвищу цінність, фашизмвисуває гасло національної солідарності і верховенства держави над суспільнимигрупами, класами або окремими індивідами, від яких вимагається необмеженалояльність державі. “Фашистська концепція держави антиіндивідуалістична; фашизмвизнає індивіда, оскільки він співпадає з державою, що представляє універсальнусвідомість і волю людини в її історичному існуванні” — читаємо ми у “Доктриніфашизму” Муссоліні [20].
Фашизм, на думкуСціборського, стоїть на вірних підвалинах органічності нації, але крайнійцентралізм державного устрою є шкідливим для її розвитку. Сціборський виходитьз того, що політичний устрій визначається доцільністю з огляду на конкретніісторичні умови. Фашизм же догматизує державну диктатуру, перетворюючи її насамоціль. Однак, концентрація усієї повноти влади в руках провідної верстви єзапереченням творчих спроможностей суспільства. Концепція Сціборськоговідзначається виваженим підходом до проблеми відносин еліти і мас. Він вважаєеліту носієм певної ідеї, мети, а народ — середовищем, в якому “наростають іакумулюються збірні будуючі потенції” і народжується творча індивідуальність, аперекручення в той чи інший бік викликають негативні наслідки і гальмуютьсуспільний розвиток.
На основі аналізузгадуваних вище ідеологій, Сціборський вибудовує свій проект майбутньогоУкраїни — націократію. Філософським підгрунтям націократії є уявлення про націюяк органічну, але диференційовану спільність. Нація для Сціборського — це найвищаформа людського співжиття. Виходячи з цього, вона є абсолютною, насампереддуховною цінністю. Важливо зазначити, що Сціборський розумів націю не стількияк етнічно та культурно гомогенну групу, що проживає на певній історичнійтериторії, скільки як духовну спільноту. Визначальною ознакою нації, заСціборським, є відчуття комплементарності і розуміння спільного майбутнього. Укаїнськиймислитель вважає “головними підставами й двигунами життя нації… її дух (ідеї)і волю до творчості та боротьби” [26]. Етнічна ж спільність не подається якоснова нації. Такий підхід є близьким до сучасного громадянського націоналізму,фокальною точкою якого є національна держава і громадянська солідарність,згрунтована на сумісному проживанні, громадянстві, спільному законодавствітощо. Націоналізм такого типу грунтується на розумінні спільності сьогодення імайбутнього, самідентифікації індивіда та його приналежності до певноїполітичної цілості, якою є національна держава.
За Сціборським, в ходіісторичного розвитку нація набуває все більш складної внутрішньої структури. Цеє наслідком поглибленням поділу праці, що супроводжує науково-технічний прогрес.Утворюються класи, соціальні групи, різниця між якими дедали поглиблюється,виходячи за межі суто професійних відмінностей у культурну та політичнуплощину. Зростаюча диференціація потребує дедалі більших зусиль і можливостейщодо координації соціальної системи та гармонізації суспільних відносин.Національна держава покликана реалізовувати та зберігати органічність нації,виступаючи у ролі керманича, захисника та арбітра всіх внутрішніх протиріч.Поряд з цим, держава постає реалізацією нації як суб’єкта міжнародної політики- недержавна нація не відіграє самостійної ролі і приречена на підлеглість тадругорядність [26].
Для Сціборського світбув ареною постійної непримиреної боротьби націй за домінування, а мирнеспівіснування держав — тимчасовим відхиленням або тактичним ходом упротистоянні. З цього витікає сприйняття держави як другого, поряд із самоюнацією, абсолюту — “святої святих” національної спільноти. На жаль, Сціборськийне дійшов до думки про солідарність як основу здорових міжнародних відносин,створивши солідаризм “для внутрішнього вжитку”, не розповсюдивши його принципиназовні. На нашу думку, це є однією з основних вад проекту Сціборського, алепричиною її є тодішній стан європейської суспільної думки, в контексті якоїперебував український мислитель, і історичної ситуації.
Націократичний проектСціборського грунтується на “трьох китах”, якими є націоналізм, економічнийсолідаризм і авторитаризм. Націоналізм уособлює в собі духовну єдністьіндивідів, згрунтовану на національних почуттях.
Економічний солідаризмпідводить під національну солідарність відповідний економічний устрій — державний синдикалізм. Синдикалізм — це об’єднання людей по принципу їхньоїпрофесійно-господарської спеціалізації для охорони своїх професійних інтересів.Синдикалізм перетворює окремі соціальні групи, об’єднані в синдикати, вфункціональні частини національно-державного організму — так, як розподілпраці, породжуючи диференціацію, водночас сприяє розвитку солідарності.Фактично, Сціборський ретранслює ідею Дюркгайма про зв’язок розподілу праці ісоціальної солідарності. Крім того, український мислитель збігається зДюркгаймом у розумінні необхідності створення професійних груп (синдикатів)задля впроваждення нових форм соціальної регуляції. В основі синдикалізмунаціократії лежить сприйняття членів суспільства в якості виробників певнихматеріальних та духовних цінностей — соціальна роль індивіда або групивизначається їхньою виробничою функцією.
Гармонізацію приватних,синдикальних і національних інтересів буде забезпечувати держава. Державнийконтроль, за Сціборським, має розповсюджуватися на провідні галузі економіки:війського-промисловий комплекс, важка промисловість, транспорт тощо. Нижчийрівень усупільнення, муніципалізація, передбачатиме контроль над комунальнимгосподарством: електростанціями, системою водозабезпечення тощо. Державнійрегуляції підлягатиме цінова політика та певні сфери торгівлі. Всі інші галузіекономіки будуть сферою приватної ініціативи [26].
“Націократія єреспубліканська” — читаємо у Сціборського [26]. При цьому, націократія відкидаєпартійну систему, заміняючи партії синдикатами, об'єднаними у ВсеукраїнськійГосподарській Раді — дорадчому органі при законодавчій і виконавчій владі. Втой же час, націократія не уподібнюється тоталітарній державі. Осередкамидемократії і “громадської творчості” є ті ж синдикати і органи місцевоїсамоуправи.
За адміністративнимрозподілом, націократія тяжіє до федералізму. Україна, на думку Сціборського,має бути розподілена на краї, що матимуть власні Краєві Ради і уряди. Ці органибудуть формуватися шляхом “засадах прямого, загального, рівного й таємногоголосування”. Представниками державного уряду у краях будуть будуть так звані“краєві начальники”, які очолюватимуть місцеву державну адміністрацію іобіматимуть посади Голів Краєвих Рад, пов’язуючи тим самим три елементидержавного управління: уряд, “громадську самодіяльність” і контроль над нею.
Загальнодержавназаконодавча влада буде втілюватися в діяльності Державної Ради, члени якоїбудуть обиратися шляхом голосування. Висувати кандидатів будуть синдикати іГосподарські ради виборчих округів, а у голосуванні буде приймати участьнаселення відповідного округу. Завданням голови держави буде координування дійзаконодавчої та виконавчої гілок влади, усуваючи можливі протирічча між ними.Судова влада буде стояти на сторожі законності і конституційності. Таким чином,націократія, зберігаючи принцип виборності влади і розподіл влади назаконодавчу, виконавчу і судову, буде безпартійною політичною системою. Внаціократії буде реалізовуватися принцип органічного сполучення повноваженьзагальнонаціональних та місцевих органів влади. Наявність краєвих урядів тавиборність влади забезпечуватимуть достатній рівень децентралізації влади, щобзапобігти скочуванню до диктатури, а державне представництво і контроль намісцях забезпечуватимуть координованість загальнонаціонаьних і регіональнихінтересів. За словами Сіборського, “Україна буде авторитарною й унітарною, алев належній мірі й децентралізованою республікою, що всіма елементами свогоустрою відповідатиме істоті націократії, як режиму панування цілої нації увласній державі” [26].
Практична цінністьнаціократичної концепції Миколи Сціборського полягає в тому, що автор намагавсявідвернути українську еліту (принаймні її націоналістичну частину) відсприйняття майбутнього України лише в координатах “соціалізм-капіталізм”.Викриваючи їхню генетичну спорідненість, Сціборський доводив, що вибір міжсоціалізмом та капіталізмом — це, фактично, “вибір без вибору”. Індустріальнаепоха завершується, і ні ностальгічне замилування соціалістичним минулим, нідовірливе прагнення потрапити в “європейську сім’ю” ліберально-капіталістичнихрежимів не можуть дати відповіді на виклики сьогодення. Сціборський,проголошуючи у 1935 р. соціальну солідарність основою побудови суспільства ідержави, був набагато далекогляднішим і проникливішим, ніж сучасні апологетилібералістичних або соціалістичних ідей.
Щоб зрозуміти значеннянаціократії, треба дати відповідь на питання: чим є солідарність: самоціллю читехнологією досягнення якоїсь іншої мети? В концепції Сціборського, солідарність- це необхідна умова здоров’я нації, її єдності і спроможності творити своємайбутнє. Реалізація проекту мабутнього України є функцією, що сформувала орган- націократичну концепцію. Практично одночасно зі Сціборським іспанськийфілософ Ортега-і-Гассет писав, що сутність нації, перш за все, полягає в участів національному проекті і порожденій цим згуртованості. “Державна міцьнароджується з самочинної і глибинної згуртованості “підданих”, а не зспільності мови чи походження — констатує Ортега-і-Гассет.
Сама по собісолідарність в її націократичному чи іншому втіленні — не самоціль, але вона єпідгрунтям реалізації національного проекту. А яким саме буде українськийпроект, якою буде модерна “національна ідея” України — питання відкрите.
4. Політична філософіяВячеслава Липинського
Політична філософіяВячеслава Липинського, як зазначає О. Проценко [23], з оного боку є антиподомнаціоналізму і її тлумачення можна розглядати як іншу ідеологію — консерватизм,а з іншого ж — його консервативна критика є критикою певного різновидунаціоналізму. Тому політична філософія Вячеслава Липинського стоїтьвідокремлено від радикального націоналізму вже розглянутих Миколи Міхновського,Дмитра Донцова і Миколи Сціборського.
Липинський Вячеслав(Вацлав) Казимирович (05/17.04.1882 — 14.06.1931) [27] — політичний діяч,історик, історіософ, соціолог, теоретик консерватизму. Народився в с. Затурцях(за іншими джерелами — м. Ратному) на Волині у польській шляхетській родині.1902 р. закінчив Київську класичну гімназію, де зблизився з українофільськимсередовищем і долучився до так званих “хлопоманів”. Хоча фах агронома ісоціолога здобуває в університетах Кракова і Женеви, часто буває в Україні, а злипня 1913 р. оселяється на власному хуторі Русалівські Чагари (поблизу Умані).Уже тоді Липинський усвідомлював необхідність повернення українському народові,який “живе, хоче жити і буде жити як народ незалежний”, його еліти; ополяченійі польській шляхті в Україні треба визначитись: буде вона з народом, зійде зпозиції колонізаторів чи опиратиметься ходові історії. Цю альтернативуЛипинський сформулював у брошурі “Шляхта на Україні: її участь в життіукраїнського народу на тлі його історії” (Краків, 1909), а також у статтях дожурналу “Przegląd Krajowy” (Kраків, 1909), до редакції якого він входив.Паралельно досліджував історію України. Започаткував державницьку школуукраїнської історії, відмінну від народницької школи M. Грушевського.Напередодні першої світової війни брав участь в організації за межами Росіїукраїнського політичного центру, трансформованого в Союз Визволення України(1914). Під час війни служив у війську. На початку визвольних змаганьінкримінував українським соціал-демократам брак державницької волі і взявучасть в організації Української Демократичної Хліборобської партії, для якоїпідготував програму (1917). За часів гетьманату — посол України у Відні, де йзалишився в еміграції. Повернувся до історичних досліджень, на основіматеріалів з альманаху 1912 р. підготував монографію “Україна на переломі.1656-59” (1920). Ініціював та очолював консервативно-монархічні політичніорганізації. Видавав неперіодичні збірники “Хліборобська Україна” (1920-25), дедрукувався його історіософський трактат “Листи до братів-хліборобів” (окремовиданий 1926 р.). Помер від тривалої тяжкої хвороби.
Майже всі соціологічні поняття Липинського являють собою пряму проекціюінтересів політичної боротьби на галузь соціологічного знання. Це стосуєтьсяйого вчення про територіальну свідомість як визначальний момент національноїідеології. Соціологічні постулати, розроблені Липинським, не є універсальними,свій статус соціологічних постулатів вони отримують лише під кутом зорупридатності до певної політичної мети. Перед соціологією Липинський ставитькардинальне завдання: “Якою має бути соціальна теорія, аби побудова незалежноїукраїнської держави стала можливою?”. Через те Д. Чижевський помилявся,стверджуючи, що Липинський “дає не лише філософію української політики, а — політики взагалі”. Липинський — філософ саме “української політики”. Поняттятериторії або територіальної ідеології як визначального елемента в побудовіукраїнської державності вироблено ним не в результаті застосування об’єктивнихуніверсальних правил для того, щоб дійти висновку: “територіальна свідомість єобов’язковою умовою для конструювання єдності будь-якої нації”, а тому, що іншіідеї не дадуть бажаного успіху в політичній боротьбі.
Скажімо, уявлення про націю, популярне серед німців або французів, нетому не може бути придатним, що неправильне, а тому, що ми маємо справу зіншими культурними та історичними особливостями, з іншими формами політичноїборотьби. Німці, вважає Липинський, розробляють поняття нації, відштовхуючисьвід поняття про загальне расове походження, зводячи його до “природного факту”.Таке розуміння нації в колоніальних умовах України, з періодичною міґрацієюлюдей на її території, цілком абсурдне. Не можна прикласти до українськогоуявлення про націю французький тип, що ґрунтується на “вільній національнійсамодетермінації”, оскільки він у силу історичних умов виродиться в анархію.
Ідеї Липинського, які,на перший погляд, подібні до ідеї громадянського самовизначення, насправдівитримані у консервативній традиції. Відома теза Е. Ренана — “нація — цебезперервний плебісцит” — грунтується на просвітницькій парадигмі мислення. ДляУкраїни, наприклад “французьку” модель Ж.-Ж. Руссо, Липинський категоричновідкидав і піддав критиці у своїй праці “Релігія і церква в історії України”.Французьке розуміння, оперте “на вільнім самоозначуванню національнім”, наперенесенні нації в сферу “свободи сумління” та робленню з поняття нації “фактуідеологічного”, непридатне для України, “бо воно рівнозначне з возведенням доабсолюту індивідуальних історично-культурних, в тім числі і релігійних прикмет,і в умовах вродженого нам анархістичного індивідуалізму мусить логічно довестидо ріжного “самоозначування” різних одиниць і різних груп на Україні і в рештірешт, по коротшій або довшій анархії, до перемоги самоозначеннявізантійсько-православно-всеросійського або римсько-католицько-польського (якзвичайно і кінчають у нас цього типу націоналісти)”.
Слід зазначити, що самеЛипинський звернув увагу [17] на брак “вольовости” в українській суспільності, критикуючи тенденції до “соціяльного фаталізму”. На його думку, “браком волюнтаризму і поширенням соціяльного фаталізму вполітичнім думанні української провідної верстви пояснюється у великій мірі їїнездатність до самовиховання, до самодосконалення, до свідомого вибору методівполітичної творчости і в результаті її нездатність до проводу і організаціїсвоєї нації, а значить і нездатність нації до окремого індивідуального життя…Не тільки сучасна українська інтелігенція, але й інші… верстви українсьбкіхворі на брак волюнтаризму, заражені гангреною — ослаблюючу і так вже слабу відприроди українську волю — соціяльного фаталізму” [17].Відзначимо, що пишучи про “вольовий елемент”,Липинський мав на увазі “свідому вобідну волю, яка рішаєпро вибір найкращих методів здійснення хотінь чтихійних і про уміння абонеуміння цими стихійними хотіннями на підставі даних науки і традиції керувати” [17]. У Донцова ж, воля однозначна з ірраціональною, стихійноюсилою, “стихійним хотінням”експансії, панування влади, за “перший імпульс дополітичної акції, до витворення громадського руху”.
Як зазначає О. Проценко[23], політична філософія Липинського в цілому витримує тест наконсервативну ідентичність. У його політичній філософії можемо бачити поділнаціоналізму на культурний та політичний. Вячеслав Липинський виступаєприхильником політичного націоналізму, який базується на розумінні нації якфакту передусім політичного. Культурний націоналізм (“культурно-віросповідний”)є для Липинського революційним рухом за певні культурно-національні ознаки,а отже, постає у тій чи іншій боротьбі з державою, є силою антиорганізаційною,здатною більше роз'єднувати, аніж об'єднувати. Для Липинського він єнеприпустимим і він характеризує його не інакше, як шовінізм [18]. Ідеяполітичного ж націоналізму значною мірою об'єднує ліберальну та консервативнуконцепції політичної думки, зокрема відмежування від етнічності танаціональності, наданням переваги аспектам і чинникам політичним. Липинськийстверджує, що українська ідентичність може постати лише як факттериторіально-політичний. Для нього “україхнським єсть і повиннобути все, що осіло (а не кочує!) на нашій земліі що тим самим стало частиноюУкраїни”. Отже, Вячеслав Липинський підносить до одного з основних іконструктивних елементів нації територію [17]. Але, зайого словами, самої території замало, щоб стати нацією. ЇЇ слід перетворити в“активну порушуючу силу”, що й здійснює націоналізм політичний(“державотворчий”) або патріотизм — “свідомість своєї території і хотіння матина ній свою окрему владу, свою окрему державу”. Основна формула Липинського:”Без держав нема і не може бути нації”.
Україна для мислителя — це передовсім хліборобський клас, він єдиний потенційно здатний об’єднати тазорганізувати цілу націю. Це класократія Липинського: “Тільки українськийхліборобський клас в стані власною силою і власним авторітетом політичнозорганізувати і національно об’єднати нашу етнографічну масу, тобто створитиУкраїнську Державу і Українську Націю”. У даному випадку варто зробити певніпояснення. Для В. Лининського поділ нації на класи є безперечною цінністю.Кожний клас має виконувати свою функцію, взаємодіючи з іншими класами й тимсамим забезпечуючи кращі умови для існування нації загалом. Водночас сильнанація, на його думку, має мати “одну віру”. Саме ця віра є важливим чинникомнаціональної консолідації.
Та все ж, тяжінняЛипинського до християнської парадигми мислення відзначав ще Д. Чижевський,який характеризував його історіософську позицію як “релігійний волюнтаризм”. Ісам Липинський говорив про волюнтаризм, антитетичний пасивноспоглядальномуфаталізмові. Суть цієї позиції полягає в тому, що любов до рідного краю, досвоєї Землі, без якої немає нації як органічного людського зв’язку, становитьживильне джерело для творчої душі аристократії, для творчої волі індивіда якдіяча історії. Ця воля не безмежна, межі їй ставить воля Божа, Божий планісторичного процесу. Реалізація цього плану є рухом людства до здійснення вищоїправди. Зокрема він зазначав: “Влада, держава і нація — все це продукти волі ітворчости, а не рослинного, вегетативного життя” [17].
Для Липинського “всівеликі європейські нації були обєднані монархіями”. І дійсно, як підтверджуютьдослідження Б. Шейфера, у Західній Європі нації та національні держави фактичноне були створені внаслідок свідомого і добровільного об’єднання громадян успільноту, значну роль у цьому процесі відігравали феодальні адміністрації таабсолютна монархія. Тому й українська нація на цьому шляху, як вже траплялося вїї історії, вважає Липинський, мусить пройти етап персоніфікації в особіволодаря: “Тільки Господар української землі, тільки українська монархія, можеоб’єднати українську націю…”. Звідси випливає, що ще одним чинником національноїконсолідації є наявність арбітра, “верховного судії”, який би стояв надкласами, узгоджував їхні інтереси і мирив їх. На думку В. Липинського, з цієюроллю найкраще би справився дідичний, спадковий монарх. Не дивно, що за В.Липинським закріпитвся ярлик монархіста. Тим більше, що він сам себе іменувавмонархістом.
І все ж не вартоперебільшувати монархізм В.Липинського. Власне, це не зовсім той “класичний”монархізм, який існує в нашій державі. Монархія для мислителя не самоціль, алише один із елементів класократичної держави. До того ж елемент, який моженабирати різних форм.
Крім того, Липинськийвводить поняття “внутрішньої моралі”: “Ніяка людська громада, здатна до життя ітворчости, не може істнувати без власної внутрішньої моралі, без свого власноготвердого поняття про добро і зло і без такого ж твердого переконання, що те, щовона хоче робити, єсть добро і те, з чим вона бореться, єсть зло” [17], що дещозаперечує часом стихійний динамізм Дмитра Донцова.
Розуміє Липинський, щоі жертви при будівництві держави, нації неминучі. Але, на відміну відрадикальних закликів Донцова і особливо Міхновського, у Липинського цевнутрішні жертви, “жертви во ім’я своєї моралі”.
Без власної держави, на думку Липинського, Україна на віки буде засудженана злиденну веґетацію на грані між буттям і небуттям. Саме цю тезу з поміжінших вирізняє Лисяк-Рудницький, поціновуючи спадщину В. Липинського: “Присвоєму теперішньому стані (маються на увазі 20-і роки) Україна не тількипоневолена, окупована, але й “бездержавна”, себто внутрішньо недозріла досамостійного існування. Української нації в повному значенні цього слова щенемає: є тільки матеріал, що з нього може повстати нація. Тому державницькаполітична дія мусить бути спрямована передусім на переборювання внутрішніхорганічних слабкостей українства. Липинський дотримувався засади, що “Богсотворив народи здатними до оздоровлення”. Звідси випливає примат внутрішньоїполітики над зовнішньою, “організації” над “орієнтацією”.
Історична місія України, за В. Липинським, полягає в тому, щоб статисинтезатором західних європейських та східних еліністично-візантійськихкультур. Реалізацією цього надзвичайно складного завдання Українська державазапочаткувала б нову історичну епоху на Сході Європи і забезпечила б щасливішежиття не тільки для себе самої, але і для всіх сусідніх народів. Цю ідею автор“Листів” називав “українським месіянізмом”.
Висновки
Таким чином, теорії української нації, винесені на розсуд громадськостіще у першій половині ХХ ст., зазнали впливу багатьох європейських філософськихтечій: від ірраціоналізму Шопенгауера, Ніцше, Гартмана та Сореля, вплив якихпростежується в роботах Д. Донцова, до солідаристичних концепцій Бугле та Пешаякі мали вплив на світогляд М. Сціборського, і навіть концепції італійськогофашизму Муссоліні. Крім того, також присутній і слід античної філософії,зокрема теорії держави Платона, окремі елементи якої помітні в класократичнійконцепції В. Липинського та націократичній концепції М. Сціборського. М.Міхновський намагався підвести свою теорію під західні націоналістичніконцепції, але вони мали переважно гуманістичний напрямок, в той час, як культжертви (крові ворога) в ім’я нації фактично повністю заперечує відношеннятеорії Міхновського до відповідних західних течій.
Цілком закономірним видається той факт, що теорії Міхновського, Донцова, Сціборського та Липинськогомають і свої характерні ознаки, що обумовлені перш за все національнимиособливостями, зокрема роздробленістю українських земель, тривалою відсутністюдержавності, а також стосунками з країнами, до яких на той час входилиукраїнські землі. Саме на відносинах з Росією починає побудову своєї теорії М.Міхновський. Він першим в українській історико-філософській думці ставитьпитання про відносини між Росією та Україною з позицій державності останньої.Таким чином, вперше була обгрунтована необхідність і право української націїжити у власній державі. Продовжують радикальні традиції, започаткованіМіхновським, Д. Донцов і М. Сціборський. Але якщо ідеєю у Міхновськоговиступає, власне, сам націоналізм, то у Донцова і Сціборського – це перш за всеволя, воля до боротьби, воля до творчості. Без цієї волі не було б можливим проголошення незалежності України у 1991 році, тобто перемога над“провансальством”, а заодно і самоствердження української нації. Ця історичнаперемога була б неможливою, без провідної ролі української інтелігенції, прояку писали і Міхновський, і Сціборський, і Донцов.
Отримавши свою державу,українське суспільство взяло курс на побудову демократичного суспільства, хочафактично жоден з перерахованих мислителів не вважав демократію, за ідельнуформу державного устрою. Оскільки на даному етапі не лише інститутпарламентаризму дискредитував себе, а й сама ідея політичних партій також, якістали лише придатком до захисту власних економічних та політичних інтересіввеликим фінансовими групами, то теоретично націократична система М.Сціборського може мати перспективу при самоорганізації української нації,оскільки деякі провідні політичні течії зараз висловлюють погляди, близькі донаціократичних. Хоча нинішній курс, який взяли політичні лідери нації, більшетяжіє до донцовського “інтегрального націоналізму”, але як з духовною, так і зполітично-економічною інтеграцією до європейської спільноти та поки лише знамаганням виплекати свого харизматичного лідера, який би був уособленням волінації.
Враховуючи ті умови, щонині об’єктивно склалися, особливо поліетнічність і багатокультурністьукраїнської нації, погляди Вячеслава Липинського, виплекані в традиціях консерватизму,є особливо актуальними сьогодні. Оскільки виживання української етнічної націїпотребує опертя на розвиток і утвердження в Україні нації політичної,серцевиною якої вона виступатиме. І хоча про хліборобський клас, як про основунації зараз не може бути і мови, оскільки він був фактично зруйнований аграрноюреформою Леоніда Кучми, то варто подумати який прошарок чи клас суспільства,зможе нарешті взяти на себе його роль в сучасній Україні.
Список використанихджерел
1.Астаф’єв А. Український радикальний націоналізм // Молода нація. — 2001. — №4.- с. 65-93.
2. Астаф’єв А. О. Феноменконтинуїтивності нації в українському історико-філософському вимірі // режимдоступу: www.lib.ua-ru.net/inode/9077.html.
3. Білий Д.Микола Міхновський — націонал-соціаліст // Воля. — 2007. — №1-3.
4. Бутенко А. П.Еволюція поглядів М. Міхновського на українську державність та шляхи їїпрактичної реалізації // режим доступу: www.lib.ua-ru.net/inode/17408.html.
5. Горбань Т. Ю. Ідея соборності вукраїнській суспільно-політичній думці першої чверті ХХ ст. // Українськийісторичний журнал. — 2005. — №6. — с. 95-102.
6. Грабовський С., Стріха М. В’ячеслав Липинський- творець концепції української політичної нації // режим доступу:
www.vox.com.ua/data/2006/06/15/v-yacheslav-lypynskyi-tvorets-kontseptsii-ukrainskoi-politychnoi-natsii.html.
8. Донцов Д.Церква і націоналізм // режим доступу: www.lib.ua-ru.net/inode/8894.html.
9. Іванов І. Ю. Формування українськоїполітичної нації в сучасних умовах: проблеми і перспективи // режим доступу: www.lib.ua-ru.net/inode/17998.html.
10. Касьянов Г. Український націоналізм // режимдоступу: litopys.org.ua/kasian/kas14.htm.
11. Козій І. В. Соціально-філософськіпогляди Дмитра Донцова // режим доступу: www.lib.ua-ru.net/inode/8894.html.
12. Коваль Р. Багряніжнива Української революції // режим доступу: ukrlife.org/main/evshan/zhnyva94.htm.
13. Коваль Р. Нове про МиколуСціборського // режим доступу: ukrlife.org/main/evshan/natiocracy7.htm.
14. Кулик С. М. Микола Міхновський усуспільно-політичних процесах України (кінець ХІХ – перша чверть ХХ століття)// режим доступу: www.lib.ua-ru.net/inode/17557.html.
15. Ленкавський С. Філософічніпідстави “Націоналізму” Донцова // режим доступу: www.ukrcenter.com/library/read.asp?id=418&read=true.
16. Липинський В. До характеристики Дмитра Донцова (з книги ’’Листи до братів-хліборобів’’) // режим доступу: ukrhistory.narod.ru/texts/lypynski-3.htm.
17. Липинський В. Листи добратів-хліборобів // режим доступу: ukrgazeta.plus.org.ua/print.php?ida=1515.
18. Липинський В. Націоналізм, патріотизм і шовінізм (листЛипинського до Б. Шемета) // режим доступу: ukrhistory.narod.ru/texts/lypynski-1.htm.
19. Міхновський М. Самостійна Україна// режим доступу: prosvitjanyn.org.ua/index.php?option=com_content&task=view&id=181&Itemid=9.
20. Муссолини Б. Доктрина фашизма //режим доступу: traditionallib.narod.ru/delo/politic/fash/mussol01.htm.
21. Платон. Государство // режимдоступу: www.philosophy.ru/library/plato/01/resp8.htm.22. Портнов А. В’ячеславЛипинський — творець доктрини українського консерватизму (біографічний нарис,“Листи до братів — хліборобів”) // режим доступу: www.ukrterra.com.ua/researches/22/portnov_lypynsk.htm.
23. Проценко О.Політичний націоналізм Вячеслава Липинськогоі його перспектива в сучаснійУкраїні // Молода нація. – 2001. — №4. — с. 93-105.
24. Романчук О. Микола Міхновський //режим доступу: www.universum.org.ua/journal/2001/rom001.html.
25. СосновськийМ. Дмитро Донцов. Політичний портрет. — Нью-Йорк-Торонто, 1974.
26. Сціборський М. Націократія //режим доступу: ukrlife.org/main/evshan/natiocracy.htm.
27.Філософська думка в Україні: Біобібліогр. словник / Авт. кол.: В. С. Горський,М. Л. Ткачук, В. М. Нічик та ін. — К.: Унів. вид-во «Пульсари», 2002.- 244 с.: іл.
28. Червак Б. Від Миколи Міхновськогодо Миколи Сціборського // режим доступу:
ukrlife.org/main/evshan/lessons3.htm.
29. ЧервакБ. Український націоналізм: дослідження, інтерпретації, портрети. — Дрогобич:Видавнича фірма «Відродження», 1996. — 40 с.
30. Шемет С. Микола Міхновський(Посмертна згадка) // режим доступу:
www.ukrcenter.com/library/read.asp?id=6872&page=1#text_top.