Міністерство освіти і науки України
Національний авіаційний університет
Творча робота
З предмету «Філософія»
Філософія Історії
За Арнольдом Тойнбі
Виконав
студентФЕЛ — 207
Продченко Володимир
Київ
2007
План
Вступ
І. Методика дослідження – емпіричний аналіз
ІІ. Одиниця виміру – цивілізація
ІІІ. Стадії циклу
1. Генезис
2. Ріст
3. Надлом
4. Розпад
ІV. Сучасна ситуація
Список літератури
Вступ
На порозі XXI сторіччя перед людством усегостріше підводяться питання: куди ми йдемо, де ми зараз і які взагаліперспективи розвитку земної цивілізації. Фантастичні темпи розвитку новітніхтехнологій і перспективи, що відчиняються завдяки їм, що прогресує«вестернізація» економічних і політичних аспектів життя багатьох країн світудозволяють багатьом робити припущення про навальне наближення людства доідеалів західної демократії. Звучать навіть слова про кінець історії людства.От, наприклад, як відреагував американський історик Френсіс Фукуяма на реформив колишньому Радянському Союзі: «Можливо, що те, що ми спостерігаємо, це непросто кінець холодної війни або своєрідного періоду повоєнної історії, алекінець історії як такий: це означає кінцевий пункт ідеологічної еволюції людиниі перетворення західної ліберальної демократії в універсальну, у кінцеву формудержавного керування людства». Використовуючи економічні показники, політики йекономісти ранжирують країни по ступені їх «прогресивності», начисто відмітаютьтакі невід'ємні характеристики людського буття як моральність, самобутністькультури, або обумовлюючи їх економічним і політичним розвитком. По суті усе,що не вписується в «прокрустово ложа» менталітету середнього європейського (абоамериканського) споживача, пояснюється «дикістю» народів 3-го світу, до яких,на жаль, не дійшло ще світло західної культури. Але як можна всю неповторністьі різноманіття різноманітних культур звести до двох-трьох числових показниківтипу валового національного продукту на душу населення? І взагалі, чиправомірно порівняння різноманітних культур між собою, будування їх у яку б тоне було ієрархічну структуру по ступені наближення до єдиного для усіх ідеалу.Чи не занадто ми захоплюємося, приймаючи явища, властивим окремим культурам за характеристики всіх культур? Багато мислителів вважають неправомірним опис історії яклінійного поступального прямування до єдиної цілі, у якому всі народи йдуть воднім напрямку, обганяючи або відставаючи один від огдного.Навпаки, історія для них — це розвиток окремих суспільних сутностейбільш-менш взаємодіючих один з одним, де смерть одних сусідить із народженнямінших. «Замість монотонної картини лінійнообразної всесвітньої історії… ябачу феномен множини потужних культур, із первісною силою їхньої країни, щопородила, що виростають із надр,… і в кожної своя власна ідея, власніпристрастї, власне життя, бажання і відчування і, нарешті, власна смерть». Такписав німецький філософ початку XX сторіччя Освальд Шпенглер. У теоріях такоготипу безупинне поступальне прямування людства як цілого заміняється нациклічний розвиток окремих локальних цивілізацій. До мислителів, щопритримується схожої точки зору на предмет історії, відноситься й англійськийісторик XX сторіччя Арнольд Тойнбі. Його теорія циклічних цивілізацій і будеосвітлена в данійтворчій роботі.
Циклічний шлях розвитку цивілізаціїІ. Методика дослідження — емпіричний аналіз
Перед тим як почати говорити про теоріюТойнбі, варто сказати декілька слів про його методику дослідження. Як пише самийТойнбі, описуючи деякі відмінності його теорії циклів від теорії цивілізаційШпенглера, «якщо німецький апріорний метод зазнав невдачі, варто спробувати,чого можна домогтися за допомогою англійського емпіризму». Протягом всієїосновної своєї праці «Розуміння Історії» Тойнбі притримується своєї методики.Будь-яке поняття, вводиме ним, не дається, а виникає з необхідністю з множинипідібраних прикладів. Багато сутностей, вводимих Тойнбі, не мають чіткихформулювань, а стають зрозумілими лише після вивчення великої кількостіісторичних прикладів. Так, наприклад, одне з найважливіших понять теорії ТойнбіВызов-Ответ не дається формально, а будується на великому числі конкретнихприкладів. Такий стиль виклада думок має як свої гідності так і хиби. З одного боку,великий фактичний матеріал є гарним підкріпленням постулатів теорії Тойнбі. Зіншого боку, нечіткість формулювань припускає неоднозначність інтепретації інайчастіше утрудняє розуміння деяких положень його теорії.ІІ. Одиниця виміру — цивілізація
Перед тим, як говорити про теорію циклівцивілізацій, необхідно зрозуміти, що ж Тойнбі розуміє під поняттям«цивілізація», або, іншими словами, що є «одиницею виміру» історичного буття.Виходячи з того, що будь-яка країна, політична спілка і т.д. Повинні розглядатисяне самі по собі, а виходячи «історичного контексту», Тойнбі приходить до такихвисновків про «атом, на якому варто зосередити свою увагу історику»:
a) Цивілізації «являютьсобою… товариства з більш широкою протяжністю як у просторі, так і в часу,чим національні держави, міста-держави або будь-які інші політичні спілки» ;
b) Саме цивілізаціїповинні розглядатися істориками;
c) Цивілізації порівняніодин з одним;
d) Жодна з цивілізацій неохоплює всього людства;
e) Спадкоємність урозвитку цивілізацій набагато менше, чим спадкоємність між фазами розвиткуоднієї цивілізації.
Проводячи аналіз історії, Тойнбі виділяєдвадцять одну цивілізацію, коли-небудь, що існувала на Землі (дана цифразмінюється по ходу книги). На даний момент їх залишилося п'ять (не рахуючи двіреліктові):
1. Західна християнська
2. Православнахристиянська
3. Ісламська
4. Далекосхідна
5. Індуістська
Між деякими з цих цивілізацій існуютьродинні відношення, наприклад, західна християнська і православниххристиянська, що знаходяться один з одним у «сестриних» відношеннях,відбуваються з еллінської цивілізації. Цивілізації, крім цього, взаємодіютьодин з одним і можуть впливати один на одного. Така точка зору в коренісуперечить точці зору Шпенглера, відповідно до котрої цивілізації є замкнутимив собі сутностями, не спроможними зрозуміти один одного і витікаючими не одназ іншої.
Проте Тойнбі такожглибоко не приймає і концепцію «єдності цивілізації», пояснюючи її, як і Шпенглер, гіпертрофованим почуттям євроцентризму сучаснихісториків: «Західні історики… вважають, що в даний час уніфікація світу наекономічній основі Заходу більш-менш завершена, а виходить, як вони думають,завершується уніфікація і по інших напрямках. По-друге, вони плутаютьуніфікацію з єдністю, перебільшуючи в такий спосіб роль ситуації, що історичносклалася зовсім нещодавно і дозволяючий не поки говорити про створення єдиноїЦивілізації, тим більше ототожнювати її з західним товариством»ІІІ. Стадії циклу
Який же життєвий цикл цивілізацій у концепціїТойнбі? Чи визначені терміни їхнього життя або ніщо не забороняє розвиватисяцивілізації як завгодно довго, от яквідповідає Тойнбі на ці питання. Кожна цивілізація проходить на своємужиттєвому шляху такі стадії: Стадія зародження — генезис. Цивілізація можевиникнути або в результаті мутації примітивного товариства або на руїнах«материнської» цивілізації. За стадією генезису випливає стадія росту, на якійцивілізація з зародиша розвивається в повноцінну соціальну структуру. Під часросту цивілізацію постійно підстерігає небезпека переходу в стадію надламу, щояк правило (але не обов'язково!) заміняється стадією розпаду. Розпавшись,цивілізація або зникає з особи Землі (єгипетська цивілізація, цивілізаціяІнків) або дає життя новим цивілізаціям (еллінська цивілізація, що породилачерез усесвітню церкву західне і православне християнство). Варто відразувідзначити, що в цьому життєвому циклі немає тієї фатальної обумовленостірозвитку, що є присутнім у циклі цивілізації Шпенглера. Якщо в Шпенглерацивілізація — це живий організм, що із необхідністю росте, дозріває, увядає і,нарешті, умирає, те Тойнбі відходить від трактування цивілізації, як якийсьнеподільної сутності, рахуючи що «товариство не є і не може бути нічим іншим,крім як посередником, за допомогою якого окремі люди взаємодіють між собою.Особистості, а не товариства створюють людську історію». Така інтепретаціятовариства дозволяє відповісти на запитання про обумовленість розвитки: якщовсі індивідууми, що складають дане товариство, зможуть перебороти надлам удуші, те і товариство в цілому може вибратися зі стадії надламу. «Надламицивілізацій не можуть бути результатом повторюваних або поступальних дій сил,що знаходяться поза людським контролем». Звідси випливає, що Тойнбі відхиляє долюв питаннях розвитки цивілізації, рахуючи, що останнє слово завжди залишаєтьсяза людиною.
Виділивши основні стадії розвиткуцивілізації, необхідно відповісти на запитання: що ж є «мотором» цивілізації,що змушує примітивне товариство, що жило стаціонарно протягом багатьох тисячроків, якось прокинутися і почати безупинне поступальне прямування; чи єщо-небудь єдине, що стоїть за всіма стадіями розвитку цивілізацій? У пошукахцього першопринципа Тойнбі приходить до концепції «Вызова-и-Ответа». Не знайшовшидетермінованих, «неживих» причин зародження і розвитки цивілізацій, Тойнбівводить через міф про спокусу тварі Божої Дияволом і наступним перетворюваннямщо спокушається через утвір Господнє протиріччя в якості основного рушійногомеханізму історії. На першому етапі Диявол (Виклик) виводить систему зрівноважного і пасивного стана Інь у збуджений і активний стан Ян. Ответом навызов повинний бути або ріст — «перехід у більш високий і більш зроблений зпогляду ускладнення структури» стан, або смерть, програш. Вийшовши на новийщабель, система знову виводиться з рівноваги і так далі доти, поки на черговийвызов не знайде адекватної відповіді. Виклики можуть бути як зовнішніми(стимули, необхідні для генезису цивілізації) так і внутрішніми (творчий поривгенія, розвиток науки). Причому системі потрібно лише початкова наявністьзовнішніх стимулів, що потім у міру розвитку системи перетворюються у внутрішнівиклики. Саме таке динамічне, що прогресує протиріччя і є запорукою розвиткуцивілізації й індивідуумів, її складових.
Як уже говорилося вище, деякі з викликівможуть одержувати гідні відповіді, у той час як інші можуть залишитися і безвідповіді. Якщо суворість виклику буде посилюватися до безкрайості, чигарантується тим самим безкінечне збільшення енергії, вкладеної у відповідь нащо кидається вызов? Тойнбі відповідає на цей запитання цілком логічно:найбільше стимулюючий вплив робить виклик середньої сили. Слабкий виклик неможе змусити систему перейти на якісно новий рівень, у той час як надмірно сильнийвызов може просто-напросто її зруйнувати.
Як же виглядає концепція «Вызова-и-Ответа» в застосуваннідо цивілізації і до аналізу її розвитку? Кому призначається виклик — товариствув цілому, або кожній людині окремо? Як уже згадувалося, система Тойнбі антропоцентричнав тому змісті, що в ній товариству приділяється місце поля дії, а не носіятворчої сили. Тому і виклики призначаються насамперед людям. Тут Тойнбі стоїтьна позиції французького філософа Анрі Бергсона: «Ми не віримо в «несвідомий»чинник історії, так називані «великі підземніплини думки», на які так часто посилаються, можливо лише тому, що великі масилюдей виявилися потягненими кимось одним, особистістю, висунутої з загальногочисла. Немає потреби повторювати, що соціальний прогрес обумовлюєтьсянасамперед духовним середовищем товариства. Стрибоквідбувається тоді, коли товариство вирішується на експеримент; це означає, щотовариство або піддалося переконанню, або було протрясено кемось, але самекемось». Проте більшість членів товариства інертне і пасивно і незручно датигідну відповідь на удари долі. Щоб товариство змогло відповісти на вызов, уньому необхідно наявність Особистостей, зверхлюдей. Саме вони спроможні дативідповідь, саме вони спроможні повісті за собою всіх інших. Хто вони — цізверхлюди? Тойнбі вказує, що ними можуть бути як окремі люди (Ісус, Мухамед,Будда) так і соціальні групи (англійські нонконформісти). У будь-якому випадкутовариство розколюється на дві взаємодіючі частини: на творче, що несе в собіпотенціал меншість і основну інертну масу. Яким же уявою спроможність творчоїменшості дати відповідь на вызов перетворюється у відповідь усього товариства?За твердженням Бергсона, «потрібно подвійне зусилля. Насамперед із бокуокремих особистостей, націлених на новаторський шлях, і поряд із цим — всіхінших, готових сприйняти цю новацію і пристосуватися до неї. Цивілізованимможна назвати лише те товариство, у котрому ці зустрічні зусилля злилисявоєдино. По суті, друга умова більш важко для виконання. Наявність у товариствітворчої особистості — чинник необхідний і достатній для зародження процесу…Проте для відповідного прямування потрібні визначені умови, при яких творчаособистість може захопити за собою інших». Який механізм взаємодії творчоїменшості і пасивної більшості? Тойнбі назвав цей механізм «мимесис» — соціальнаімітація. Мимесис з'являється в людини задовго до вступу товариства у фазурозвитку. Його можна бачити й у товариствах із примітивним укладом і в розвитихцивілізаціях. Проте дія мимесиса в цих двох випадках прямо противоположно: якщов примітивних товариствах мимесис, висловлюючись у звичаях і імітаціїстарійшинам, спрямований у минуле і є гарантом стабільності товариства, то привступі товариства на шлях цивілізації мимесис в основному спрямований на творчуменшість, приходячи в такий спосіб сполучним ланка між активними і пасивнимийого членами. Отже, для успішної відповіді на вызов необхідно наявність утоваристві таких чинників: у товаристві повинні бути присутнім люди, спроможнізрозуміти вызов і дати на нього відповідь; більшість повинна бути готова доприйняття даної відповіді, тобто, грубо говорячи, «дозріти» для відповіді.Надалі буде показано, як концепція «Вызов-и-Ответ» і взаємодія Меньшинство-Большинство виявляють себе на кожнійіз стадій розвитку цивілізації.1. Генезис
Як уже згадувалося, Тойнби виділяє двашляхи виникнення цивілізацій: через мутацію примітивного товариства і черезвідчуженість пролетаріату від правлячої меншості цивілізацій, що ранішеіснували. Як і випливало очікувати, в обох випадках Тойнбі пояснює генезис задопомогою концепції «Вызов-и-Ответ», отвергая при цьому як расові теорії, що постулують різноманітну«государствообразует» силу різних рас, так і сприятливі природні умови, якінібито являються заставою виникнення цивілізацій. Помічаючи, що природні умовиможуть впливати на характер цивілізації, він проте говорить, що для успішногозародження необхідно поява Виклику — стимулу. Тойнбі виділяє п'ять основнихстимулів, що можуть позитивною уявою вплинути на успішний генезис цивілізації.
1. Стимул природногосередовища
a) Стимул марної землі
b) Стимул нової землі
2. Стимул оточення
a) Стимул удару (реакціяна напад)
b) Стимул тиску(«форпост»)
c) Стимул обмеження(бідність, рабство, національна дискримінація)
Як очевидно з приведеного вище списку,стимули можуть бути як природними, так і соціальними. Саме поява стимулюючоговпливу з боку природи або навколишніх народів здатне вивести примітивнетовариство зі стаціонарного стана і змусити його почати розвиватися. Стверджуючисвоє припущення, Тойнбі аналізує велика кількість різноманітних цивілізацій і вкожному випадку знаходить такий стимул. Серед усіх стимулів хотілося б виділитистимул нової землі, а точніше, його різновид — стимул заморської міграції. Вінне тільки спонукає товариство почати розвиватися, але і спонукає робити це напринципово новій основі: «Інший позитивний ефект, що виникає в ході іспитузаморською міграцією, ставиться до області політичної. Укладається принциповоновий тип політичної системи — республіка, у котрої сполучний елемент — договір, а не кревність». Що стосується зародження цивілізації з надрматеринської цивілізації, те тут Тойнбі також використовує концепцію «Вызов-и-Ответ». Правлячаменшість, що більше не є творчою меншістю, не здатне дати відповідь на вызов,що коштує перед товариством і руйнує його. Тоді в середовищі пролетаріатувиникає нова творча меншість, дійсно спроможне дати відповідь. Поступовомимесис народних мас перенаправляється на нову творчу меншість, що надалі призводить до зародження нової цивілізації. Таким чином, утворення цивілізаційданого типу відбувається через нездатність старої меншості дати успішнувідповідь на вызов, що коштує перед ним.2. Ріст
Приступаючи до аналізу стадії росту вцивілізації Тойнбі, необхідно зрозуміти, що він вважає критерієм росту.Насамперед, територіальна експансія ні в якій мірі не є показником розвиткуцивілізації. Територіальне розширення звичайно супроводжується кровопролитнимивійнами і свідчить скоріше не про ріст цивілізації, а про регрес. Захват чужихтериторій найчастіше говорить про нездатність товариства справитися звнутрішнім викликом. «Товариство, що переживає спад, ринеться відсунути день ічас своєї смерті, направляючи усю свою життєву енергію на матеріальні проектигігантського розмаху, що є не що інше, як прагнення обдурити агонізуючусвідомість, приречена власною некомпетентністю і долею на загибель». Тойнбівідмовляється також у якості ознаки росту приймати і ріст влади над природою.Прогрес у техніку і технології найчастіше викликаний не загальним розвиткомтовариства, а замовленням військових, що свідчить знову ж про надлам. Крім тоготехнічний прогрес може призводити до ідолізації його як єдиного критеріюрозвитку цивілізації і зневазі духовною сферою розвитку людини. Про якийпрогрес може йти промову, якщо останні досягнення науки використовуються длязнищення собі подібних? «Вплив Людини на сили Добра і Зла зросло неймовірно зосвоєнням нових джерел енергії, але це, на жаль, не додало Людині мудрості абочесноти, не переконало його в тому, що в царстві людей милосердя більш цінно,чим годинний механізм». Суть же прогресу, по Тойнбі, полягає в законіпрогресуючого спрощення — етерифікації. Зміст його полягає в тому, щопрогресуюча система повинна переходити до «енергій усе більш і більшелементарним, тонким і що осягається лише за допомогою абстрактних категорій».Закон етерифікації виявляє себе багатозначно. Сюди потрапляє як частина ірозвиток техніки, і прямування мистецтва від пластики до музики. Проте для Тойнбі,як людини віруючого, найбільше важлива релігійна етерифікація: «Поступовесходження Релігії до Богів з усе більш ясно обкресленою особистістю і більшчітко визначеними відношеннями між собою означає в кінцевому рахунку абсорбціюв поняття якийсь єдиної божественної особистості; і це у свою чергу викликаєперехід від зовнішнього до внутрішнього уявлення про Бога, перехід Релігії відстатики до динаміки». Етерифікація неминуче веде до «переносу поля дії» — переходові з макрокосму в мікрокосм. Протиріччя Человек-Природа поступовоперетворюється в протиріччя Человек-Человек, зовнішній виклик перетвориться увнутрішній. Якщо спочатку розвитки цивілізації людині припадає в основномувідповідати на виклики Природи, то в міру розвитку основними стають соціальніпротиріччя: боротьба між класами, релігійні, національні питання. На рівнілюдини ріст означає всю меншу залежність від фізіологічних потреб і весьпрогресуючий вплив моральних проблем. «Ріст означає, що особистість, що росте, або цивілізація ринеться створити своє власне оточення, породити своговласного спокою спокою і створити своє власне поле дії. Іншими словами,критерій росту — це прогресивне прямування в напрямку самовизначення» .
Як же відбувається прямування цивілізаціїпо шляху прогресу? Рахуючи мікрокосм первинним чинником, Тойнбі говорить, щоріст цивілізації обумовлюється змінами у внутрішньому світі індивідуума. Але цізміни можуть відбутися в душі не будь-якої людини, а лише у творчої меншості.Відповіддю на вызов у даному випадку є перехід Особистості на більш високийрівень розвитку. Проте переважна частина товариства залишається там же де ібула. У такий спосіб виникає ще одне дуже важливе протиріччя«меншість-більшість». Більшість може наблизитися до меншості шляхом механізмумимесиса. Проте немає ніяких гарантій того, що це відбудеться. Звідси виникаєнебезпека відриву однієї соціальної групи від інший. З ростом цивілізації цяпрірва стає усе ширше і ширше, що зрештою може призвести до надломуцивілізації: виклику, на який меншість уже не здатне дати адекватної відповіді.
У результаті росту кожна цивілізаціяпроходить свій унікальний шлях розвитку. При цьому досвід, отриманий кожнійцивілізацією, також унікальний. Цим Тойнбі пояснює розходження цивілізацій. Ніжсильніше розвита дана цивілізація, тим неповторніший пройдений нею життєвийшлях і тем сильніше несхожа вона на інші. У такий спосіб у міру ростуцивілізацій виникає їхня диференціація, що позначається на світоглядііндивідуумів, культурі, мистецтві. На відміну від Шпенглера, що пояснюєрозходження цивілізацій (у Шпенглера — культур) розходженням прафеноменів — первинних символів, що лежать в основі кожної цивілізації, Тойнбі вбачаєспоконвічна внутрішня єдність усіх цивілізацій, розходження яких викликанінеповторністю життєвого шляху кожної цивілізації: «Різноманіття, подане влюдській природі, людської життя і соціальних інститутів — це штучний феномен івін лише маскує внутрішню єдність» .3. Надлам
Одним з основних постулатів теоріїОсвальда Шпенглера є те, що товариства суть живі організми. А разом так, токожне товариство проходить через стадії, обов'язкові для будь-якого організму:народження, росту, зів'янення і смерті. Проте, як було показано, Тойнбівідхиляє цю точку зору, розглядаючи товариство лише як поле дії індивідуумів.Де ж тоді варто шукати причину надламів цивілізацій? Як уже говорилося, процесросту цивілізації — це постійна боротьба. З одного боку, ця взаємодія міжвикликами і творчою меншістю, з іншої сторони це постійне протиріччя міжменшістю і відсталою масою. Надлам може відбутися по різноманітних причинах.Можливо, що на черговий вызов активна частина просто не зможе дати адекватнувідповідь. Інша причина може критися в природі мимесиса. Мимесис, спрямований умайбутнє означає відмова від звичаїв. У такий спосіб система стає слабкозбалансованої і схильної катаклізмам. Не маючи достатньо чіткої й однозначноївідповіді на питання про причини надламу, Тойнбі призводить велика кількістьприкладів надламів, із яких можна вичленувати декілька груп:
- Відмова більшості від мимесиса. Під часкатаклізмів більшість може загубити віру в ідеали меншості і, не маючистримуючих традицій, надається в «підвішеному» стані, що неминуче веде дохаосу.
- Помилка меншості, виражена в пасивностіпісля ряду власних перемог. Товариство з такою меншістю існує до першогокатаклізму, що виводить систему з «сплячого» рівноваги.
- Ізоляція правлячої меншості від товаристваі, як слідство, виродження.
- Ідолопоклонство — «інтелектуальне іморально ущербне і сліпе обожнювання частини замість цілого, тварі замістьТворця і часу замість Вічності». У цю категорію потрапляє дуже широкий спектрнадламів. Зокрема, сюди потрапляє сучасна техногенна західна цивілізація,спартанська цивілізація, що поклала себе на вівтар бога Війни.
Як очевидно, спектр небезпек, щопідстерігають цивілізацію на шляху її розвитки, дуже широкий. Проте настаннянадламу і загибелі не є неминучим. Завжди є шанс виходу з тупикової ситуації.4. Розпад
Стадія розпаду, по Тойнбі, є серієюневдалих відповідей на той самий виклик, що призвів до надлому цивілізації. Усоціальному плані на стадії розпаду відбувається розщеплення товариства натрьох складові:
1.Правлячаменшість, більше товариство, що не є творчою силою, але чіпляється посилено завладу. З метою утримання влади воно створює універсальну державу.
2.Внутрішнійпролетаріат, що не довіряє більш правлячій меншості. Його відповідною реакцієює створення всесвітньої церкви.
3.Зовнішнійпролетаріат. Він виявляє себе у варварських набігах на ослаблу цивілізацію.
У духовній сфері розпад товариствапризводить до розколу в душі. «Розкол у душах людей виявляється внайрізноманітніших формах. Він торкає поводження, почуття, життя в цілому. Уперіод розпаду товариства кожний виклик зустрічає в душах людей прямо протилежнийвідгук — від абсолютної пасивності до крайніх форм активності… В мірунаростання соціального розпаду альтернативні рішення стають усе більшвідсталими, полярними і більш значимими по своїх наслідках» .
Розкладання товариства супроводжуєтьсяповним розпадом правлячої верхівки і появою нової творчої меншості, що вышли зпролетаріату. Саме цю меншість здатне утворити нову цивілізацію. Єдинийпозитивний вихід — «перетворювання», тобто створення пролетаріатом новоїрелігії, що спирається на принципово іншу систему цінностей, ніж цивілізація,що разлагається. Створена пролетаріатом усесвітня церква є тієї «лялечкою», ізкотрої і виникне в майбутньому нова цивілізація.ІV. Сучасна ситуація
Якою бачитьсясучасна ситуація англійському історику? Досягнення в технічній і політичнійсферах аж ніяк не зробили сучасне західне товариство духовнішим. По суті, вонопотрапило в капкан ідолопоклонства, де місце ідола займає усе та ж західнадемократія. «У секуляризованому західному світі XX сторіччя симптоми духовноговідставання очевидні. Відродження поклоніння Левіафану стало релігією і кожнимжителем Заходу вніс у цей процес свою лепту. Сучасний західний ренесансплемінної релігії елліністичного світу являє собою чисте ідолопоклонство».Підпорядкувавши церкву державі, товариство стало по суті неоязичним. Якрелігійна людина, Тойнбі шукає порятунок у світовій церкві, у релігії як засобіпримирення всіх жителів Землі. «Душу, осяяна вищою релігією, може досягтибільшого в благоустрої земного життя, чим душу поганська. Осяяння душ світломвищих релігій визначає духовний прогрес людини» .
Висновок
У даній творчій роботі я подав основні положення теорії цивілізацій англійського історикаАрнольда Тойнбі. Його теорія є циклічною в томузмісті, що вона не розглядає історію як єдине поступальне прямування всіхнародів до однієї загальної цілі. У той же час вона і не трактує історію якбезцільний круговорот різноманітних культур і цивілізацій. На противагужиттєвому циклу культури по Шпенглеру цикл цивілізації по Тойнбі не є таким усуворому змісті цього слова. Життя цивілізації — це скоріше безупиннепоступальне прямування по шляху духовного розвитку, на котрому постійновиникають пастки, спроможні надломити і навіть зруйнуватицивілізацію. Прямування цим шляхом — справа важка, проте завжди є шанс обминути всі перешкоди і не упустити цейшанс — задача індивідуумів, що складають дане товариство. Саме людинавідповідальна за ріст свого товариства. «Поки є життя, є надія»
Список літератури:
1. Арнольд Тойнбі «Розуміння Історії».Москва «Прогрес», 1990.
2. Арнольд Тойнбі «Цивілізація перед судомІсторії». С-Пб. «Ювента», «Прогрес», «Культура», 1995.
3. Освальд Шпенглер «Захід Європи: Нарисиморфології світової історії. Т. 1. Уява і дійсність». Мінськ «Попурі», 1998.