Філософія в епоху ранніх буржуазних революцій у Європі
Філософія Нового часу історичними передумовами свого формуваннямає утвердження буржуазного способу виробництва в Західній Європі, науковуреволюцію XVI-XVII ст., становлення експериментального природознавства.
Головне своє завдання філософія Нового часу вбачає в розробці таобґрунтуванні методів наукового пізнання. На цій основі формуються в філософіїXVII ст. два протилежні напрямки: емпіризм та раціоналізм. Емпіризм проголошує,що основний зміст наукове пізнання отримує з чуттєвого досвіду, в знаннях немаєнічого, чого б раніше не було в чуттєвому досвіді суб'єкта. Розум не привноситьніякого нового знання, а лише систематизує дані чуттєвого досвіду.
Раціоналізм наголошує, що основний зміст наукового знаннядосягається через діяльність розуму, розсудку та інтелектуальної інтуїції, ачуттєве пізнання лише підштовхує розум до діяльності.
Ідеалом знання як емпіризм, так і раціоналізм відповідно до духуепохи вважали математику, а основними характерними рисами істинного знаннявизнавали всезагальність, необхідність, суттєвість.
Засновник емпіризму – англійський філософ Френсіс Бекон (1561–1626).У працях «Новий органон» (1620), «Про гідність та примноження наук» (1623) та «НоваАтлантида» він проникливо передбачав надзвичайно важливу роль науки вподальшому розвитку суспільства.
Ф. Бекон розрізняв «плодоносне» та «світлоносне» знання.Плодоносне – це таке знання, яке приносить користь, а світлоносне – це те, щозбільшує можливості пізнання; знання повинні не лише просвітлювати людину, алетакож і працювати на неї.
Головне завдання філософії Ф. Бекон вбачає у пізнанні природиі оволодінні її силами, а для цього необхідно розробити відповідний метод, якийби найкоротшим шляхом вів до істини.
Ф. Бекон зауважує, що формуванню істинного знання заважаютьтак звані «ідоли», що нагромаджені в історії пізнання.
До першого виду похибок, які він називає «ідоламироду», належать ті, що пов'язані з недосконалістю людського розуму та органівчуття людини.
Другий вид похибок («ідоли печери»), зумовленийособливостями окремої людини чи групи людей.
Третій вид похибок («ідоли площі») має своїм джереломнедосконалість і неточність мови.
Четвертий вид похибок («ідоли театру») породжуєтьсясліпою вірою людей в авторитети, некритичним сприйняттям і засвоєнням чужихдумок. Щоб очистити пізнання від цих ідолів, треба, на думку Бекона, виходитилише з досвіду і безпосереднього вивчення природи, бути вільним і самостійним усвоїх твердженнях та висновках, незалежним від авторитетів, бо істина є дочкоючасу, а не авторитетів.
Мета пізнання, підкреслює Бекон, – збагачення життя справжнімивідкриттями, зміцнення влади людини над силами природи; об'єкт пізнання – природа,а основні методи – експеримент та індукція. У широкому розумінні індукція – цеметод, за допомогою якого здійснюється сходження від окремих спостережень,одиничних фактів до узагальнень. Бекон виступає як проти схоластичної,абстрактно-спекулятивної методології, так і проти вузького емпіризму. Своюпозицію він пояснює за допомогою алегоричного зображення трьох можливих шляхівпізнання.
Перший – це шлях павука, тобто спроба людськогорозуму виводити істини з самого себе.
Другий шлях – шлях мурахи, що уособлює однобічнийемпіризм, який зводить пізнання до нагромадження голих фактів.
Третій шлях – шлях бджоли. Як бджола переробляєнектар у дорогоцінну речовину – мед, так і справжній науковець перетворюєемпіричні факти за допомогою раціональних методів у наукову істину.
Ф. Бекон обстоював дослідний шлях пізнання у науці, закликавспиратися на факти, на експеримент. Він був одним із засновників індуктивного методупізнання, коли від спостереження одиничних явищ відбувається перехід доформулювання загальних ідей і законів, від суджень про окремі факти – дозагальних суджень про них. Безсумнівна користь такого методу, ефект йогозастосування полягає, за словами Ф. Бекона, у тому, що він дає нам змогубачити світ «таким, яким він нам дається, а не таким, як підкаже кожному йогомислення». Виступаючи прибічником емпіричного шляху пізнання, який передбачаєживе споглядання, аналіз результатів експерименту, Ф. Бекон підкреслював,що «розум людини повинен органічно поєднувати емпіричні та раціональні підходив поясненні світу. Вони повинні бути з'єднані і пов'язані один з одним» іспрямовані на відкриття внутрішніх причин, сутності, законів світу.
Декартякпредставник раціоналізму
Раціоналізм(ratio – розум) як цілісна система гносеологічних переконань почав складатися в17–18 вв. в результаті «торжества розуму» – розвитку математики і природознавства.
Культрозуму взагалі характерний для епохи 17–18 вв. – істинно тільки те, щоукладається в певний логічний ланцюжок. Обґрунтовувавши безумовну достовірністьнаукових принципів математики і природознавства раціоналізм намагався вирішитипитання: як знання, отримане в процесі пізнавальної діяльності, набуваєоб'єктивного, загального і необхідного характеру. Представники раціоналізму(Декарт, Спіноза, Лейбніц) затверджували, що наукове знання, що володіє цимилогічними властивостями, досяжно за допомогою розуму, який виступає як йогоджерелом, так і власне критерієм істинності. Так наприклад до основної тезисенсуалістів «немає нічого в розумі, чого раніше не було у відчуттях. РаціоналістЛейбніц додає: «Окрім самого розуму».
Приниженняролі відчуттів і відчуттів сприйняття у формі якого реалізується зв'язок зсвітом спричиняє за собою відрив від реального об'єкту пізнання. Звернення дорозуму як єдиному науковому джерелу знання привело раціоналіста Декарта довисновку про існування природжених ідей. Хоча, з погляду матеріалізму, це можнаназвати «генетичним кодом», передаючим від покоління до покоління. З нимперекликається Лейбніц, припускаючи наявність нахилів (завдатків) мислення.
Декарт– французький філософ і математик, будучи одним з основоположників «новоїфілософії», засновник картезіанства, був глибоко переконаний, що на істину»натрапить швидше окрема людина, ніж цілий народ». При цьому він відштовхувавсявід «принципу очевидності» при якому всяке знання повинне було перевірятися задопомогою природного «світла розуму». Це припускало відмову від всіх думокприйнятих на віру (наприклад звичаї, приклади, як традиційні форми передачізнань).
Великийфілософ, що запропонував свою систему координат в математиці (декартова – прямокутнасистема координат) запропонував і точку відліку для суспільної свідомості. ПоДекарту наукове знання повинне було бути побудовано як єдина система тоді якдотепер (до нього) воно було лише збором випадкових істин. Непорушною підставою(точкою відліку) такої системи повинне було стати найочевидніше і достовірнетвердження (своєрідна «істина в останній інстанції»). Декарт вважав абсолютнонеспростовною думку «мислю, отже, існую» («cogito ergo sum»). Цей аргументприпускає переконання в перевазі умопостигаемого над плотською, не простопринцип мислення, а суб'єктивно пережитий процес мислення від якого неможливовідділити власне мислячого. Проте самосвідомість як принцип філософії ще незнайшла повну автономію – істинність початкового принципу як знання ясного івиразного гарантовано у Декарта наявністю Бога – істоти всемогутнього, що вклавв людину природне світло розуму. Самосвідомість у Декарта не замкнута на себе івідкрито Богу, який виступає джерелом мислення: всі смутні ідеї – продуктлюдини (а тому помилкові), всі ясні ідеї йдуть від Бога, отже істинні. І тут уДекарта виникає метафізичний круг: існування всякої реальності (у тому числі іБога) упевняється через самосвідомість, яка (значущість висновків цієїсвідомості) забезпечується знову-таки Богом.
Найпершадостовірна думка («основа основ», «істина в останній інстанції») по Декарту –Cogito – мисляча субстанція. Вона відкрита нам безпосередньо (на відміну відматеріальної субстанції – яка відкрита нам опосередковано через відчуття).Декарт визначає цю первинну субстанцію як річ, яка для свого існування непотребує ні чому, окрім самої себе. В строгому значенні подібною субстанцієюможе бути тільки Бог, який» вічний, усюдисущий, всемогутній, джерело всякогоблага і істини, творець всіх речей. «Мисляча і тілесна субстанції створеніБогом і їм підтримуються. Розум Декарт розглядає як кінцеву субстанцію «річнедосконалу, неповну, залежну від чогось іншого і прагнучу до чогось кращого ібільшому, ніж Я сам.» Таким чином серед створених речей Декарт називаєсубстанціями тільки ті, які для свого існування потребують лише звичайномусприянні Бога, на відміну від тих, які потребують сприянні інших творінь іносять назви якостей і атрибутів.
Матеріяпо Декарту ділима до безкінечності (атомів і пустки не існує) а рух пояснюєтьсяза допомогою поняття вихорів. Дані передумови дозволили Декарту ототожнитиприроду з просторовою протяжністю, таким чином виявилося можливим вивченняприроди представити як процес її конструювання (як, наприклад, геометричніоб'єкти).
Наукапо Декарту конструює деякий гіпотетичний мир і цей варіант миру (науковий)рівносильний всякому іншому, якщо він здатний пояснити явища, дані в досвідіоскільки це Бог є «конструктором» всього сущого і він міг скористатися дляздійснення своїх задумів і цим (науковим) варіантом конструкції миру. Такерозуміння миру Декартом як системи тонко сконструйованих машин знімаєвідмінність між природною і штучною. (Рослина такий же рівноправний механізм,як і годинник, сконструйований людиною з тією лише різницею, що майстерністьпружин годинника настільки ж поступається майстерності механізмів рослининаскільки мистецтво Вищого Творця відрізняється від мистецтва творця кінцевого(людини)). Згодом аналогічний принцип був закладений в теорію моделюваннярозуму – кібернетику: «Жодна система не може створити систему складніше себесамої. Таким чином, якщо мир – механізм, а наука про нього – механіка, топроцес пізнання є конструювання певного варіанту машини миру з найпростішихпочав, які знаходяться в людському розумі.
Якінструмент Декарт запропонував свій метод в основу якого лягли наступніправила:
Правило перше наголошує, що за істину можна приймати тільки те,що ясне,
виразне, самоочевидне для розуму.
Правило друге вимагає ділити складне питання на складовіелементи, доходити до найпростіших положень, що їх можна вже сприймати ясно йнезаперечно.
Правило третє скеровує на осмислення складного через просте,коли «з найпростіших і найдоступніших речей повинні виводитися сокровенніістини».
Правило четверте передбачає повний перелік усіх можливихваріантів, фактів для аналізу й отримання повних знань про предмет; тобто цезначить, що до предметів пізнання треба підходити всебічно.
Якістинний математик Декарт поставив математику основою і зразком методу, і впонятті природи залишив тільки визначення, які укладаються в математичнівизначення – протяг (величина), фігура, рух.
Найважливішимиелементами методу були вимірювання і порядок.
Поняттямети Декарт вивів з свого навчання оскільки було усунено поняття душі (якпосередника між неподільним розумом (духом) і діленим тілом).
Декартототожнив розум і душу, називаючи уяву і відчуття модусами розуму. Усуненнядуші в її колишньому значенні дозволило Декарту протиставити дві субстанціїприроду і дух, і перетворити природу на мертвий об'єкт для пізнання(конструювання) і використовування людиною, але при цьому виникла серйознапроблема філософії Декарта – зв'язки душі і тіла, і раз все є суть механізми – спробуваввирішити її механістично: в «нитковидній залозі» (де знаходиться вмістище душі поДекарту) механічні дії, передаванні органами чуття досягають свідомості.
Послідовнимраціоналістом Декарт залишався навіть при розгляді категорій етики – афекти іпристрасті він розглядав як наслідок тілесних рухів, які (поки вони неосвітлені світлом розуму) породжують помилки розуму (звідси і злі вчинки).Джерелом помилки служить не розум а вільна воля, яка примушує діяти людини там,де розум ще не має свій в розпорядженні ясну свідомість.
Отже,методологічні розвідки у філософії Нового часу орієнтували науку на факти та нанезаперечну з логічної точки зору розумну очевидність, що підводило до розуміннянауки, як знання, яке функціонує на емпіричному та теоретичному рівнях Окрімтого, це були докладні розробки засад мислення «здорового глузду»
Ф. Беконі Р. Декарт обстоювали позиції емпіризму та раціоналізму і в дечомуабсолютизували індуктивний і дедуктивний шляхи пізнання.
Синтез цих двох шляхів пізнання до певної міри здійсниванглійський філософ Т. Гоббс (1588–1679). Теоретичнізнання повинні стати знаряддям для розвитку практики, але вони повиннібазуватися на досвіді. Тому будь-яке знання починається із відчуття і ніколи невиходить за межі доступних чуттю реалій Проте існують знання всезагальні танеобхідні (наприклад, математичні). На думку Т. Гоббса, і такі знанняпов'язані із чуттям тим, що вони постають особливим точним і фіксованим,використанням знаків мови. Т. Гоббс поєднує індукцію і дедукцію, бовважає, що спочатку треба йти шляхом пізнання простіших, елемент гарних якостейречей (дедукція), а потім поєднувати їх, синтезувати (індукція)
Вбезпосередньому зв'язку з навчанням Бекона Фейєрбах розглядає навчання Гоббсаназиваючи останнього одним з найцікавіших матеріалістів нового часу, але в тойже час указуючи на вкрай механістичний характер його матеріалізму, що відрізняєйого від Бекона. Мислення Гоббса, на його думку, байдуже до специфічнихособливостей речей, простягаючи на всі області закони або категорії, що маютьсилу лише в обмеженій сфері буття – механіці.
Світ,тобто вся маса всіх речей, тілесний; інакше кажучи, є тіло, і воно володієвимірюваннями величини, а саме завдовжки, шириною і глибиною; але кожна частинатіла також є тіло і також володіє вимірюваннями. Отже, кожна частина нашого світує тіло, а то що не є тіло, не є частина світу, а оскільки мир є все – те, що неє частина його є ніщо і, отже, не існує ніде. Тіло, продовжує Гоббс, є щосьтаке, що займає простір; воно ділимо, рухомо, і поводиться математично.
Фейєрбах,проте, не засуджує за це Гоббса, більш того, в цій механістичній однобічностівін бачить історичне значення системи англійського матеріаліста. Віннамагається знайти пояснення цього явища в характері науки того часу, з поглядуякої матерія як субстанція володіє лише одним атрибутом – величиною абопротяжністю, якісна своєрідність не дана в речах, воно створюється за допомогоюмеханічного руху.
Якупозицію в питанні про відношення філософії до релігії займав Гоббс? Чи був вінатеїстом? Деякі, говорить Фейєрбах, небезпідставно вважали англійськогофілософа атеїстом. Насправді, по його переконанню, лише тілесне, тобтоматеріальне, існує реально. Безтілесну, нематеріальну субстанцію навіть вдумках не можна собі уявити. Бог – поняття загальне, а всяке загальне поняття,з погляду номіналіста Гоббса, не має ніякого реального змісту. Тому дляхарактеристики бога звичайно користуються різними негативними визначеннями.Позитивне, істотне – належить атеїзму, порожнє і невизначене – теїзму. Отже,хоча Гоббс і не «заперечує бога, але його теїзм, – писав Фейєрбах, – по суті,за змістом… є атеїзм, його бог лише негативне єство або, вірніше, не єство».
Гоббсвиводив «природу людини» з життєвих потягів і практичних інтересів людей, з їх «природнихімпульсів» до самозбереження, багатства, шани, слави. Люди діють, по Гоббсу, «радилюбові до себе, а не до інших» і керуються, як правило, егоїстичнимиустремліннями. Тому і виникають відносини суперництва і ворожнечі між людьми,покласти край яким може і повинне встановлення могутньої державної влади,введення чітких законів, обов'язкових для всіх без виключення громадян.
Соціальнафілософія Гоббса, особливо його вчення про державу, доводив Фейєрбах, основанана тих же механічних початках. Як у філософії в центрі стоїть ізольованийпредмет, так і в соціології початковим пунктом служить одинична людина,індивід. Людина в природному стані – розрізнена і байдужа до іншого, подібногособі істоті маса.
Держававиступає в політичній теорії Гоббса продуктом суспільного договору, гарантоммиру і процвітання членів суспільства, дає можливість кожній людині реалізуватиті права, якими він володіє «від природи»: правом на життя, на безпеку, наволодіння майном. Прихильник абсолютної влади держави, Гоббс разом з тим невиключав і певних свобод, які повинні мати свій в розпорядженні громадяни:свободи вибору місця проживання, роду занять, того або іншого способу життя і т. п.
З філософським обґрунтовуванням атомізму виступив в XVII в.французький мислитель Пьер Гассенді (1592–1655). Різкий критик фізики ілогіки Арістотеля, а згодом і Декарта, Гассенді протиставив їм обом атомізмЕпікура. Вчення Епікура Гассенді висловило в своєму творі «Зведення філософіїЕпікура».
Гассенді звертається безпосередньо до стародавніх атомистам, першза все до Епікуру і Лукрецию, і, подібно ним, мислить атом як фізично неподільнетіло.
Всесвіт, який Гассенді, як і Епікур, вважає вічною і нескінченною,складається з атомів і пустки, «і не можна собі представити ніякої третьоїприроди». Пустка є умовою можливості руху тел. Гассенді різко критикує теоріювихорів Декарта. Визначення пустки по Гассенді негативні по відношенню довизначень атомів.
Мир створений природою, або, як виразився один з натурфілософів,долею. «Я говорю про природу, маю на увазі природу атомів, що носяться понескінченному Всесвіту. Ці атоми, стикаючись з усіх боків з якими-небудьвеликими масами, можуть взаємно захоплювати один одного, зчіплюватися,переплітатися і, змішуючись різним чином у вихровому русі, спочатку утворитиякийсь хаотичний клубок. Згодом же, після довгих зчеплень і розчеплень,підготовок і як би різних проб вони можуть, нарешті, прийняти ту форму, яку маєнаш мир. Про долю ж я говорю тому, що атоми стикаються, зчіплюються іоб'єднуються не через який-небудь певний план, а по волі випадку…»
Необхідність у Гассенді, як і Демокріта, виступає, таким чином, яктотожна випадковості: в світі, де існують тільки атоми і пустка, всяке ціле єтільки механічне з'єднання частин, і миром править сліпий випадок.
Природно також, що всякий рух Гассенді зводить до переміщення – атомиможуть тільки переміщатися, бо по своїй природі вони незмінні. Властивостіатомів – густина, неподільність і відповідно незмінність – по Гассенді,величина, фігура і тяжкість.
Атом у Гассенді – це не математичне нероздільне, а найдрібнішефізичне тіло. Згідно Гассенді, математики мають справу з неіснуючими речами, забстракціями розуму, такі як крапки, лінії і т.д. Сенсуалістична теоріяпізнання Гассенді, що бачила єдине джерело знання в плотському досвіді,вимушувала його розглядати конструкції розуму, у тому числі і математичні поняття,виключно як «особливе царство», що не може претендувати на реальне існування.Таким існуванням, по Гассенді, володіють тільки фізичні об'єкти – атоми.Матеріалістичний сенсуалізм Гассенді складав контрарну протилежністьінтелектуалізму Декарта, що і виявлялося в полеміці цих двох філософів.
«Хоча математики, – писав Гассенді, – і припускають, що будь-якетіло ділимо до безкінечності, виходячи, зрозуміло, з припущення про неіснуючіречі, як, наприклад, крапки, що не мають частин, лінії, не мають ширини, і т.д.,проте, Природа, ділячи і розрізаючи тіла на частинки, з яких ці тіла виткані,ніколи не ділить нескінченно або до безкінечності. Звідси виявляється, що атоминазиваються так не тому що вони суть, як завжди думають, математичні крапки,непіддатливі розтину через відсутність у них частин, а тому що, хоча вони і єтельцями, немає такої сили в природі, за допомогою якої їх можна було брозітнути або роз'єднати».
Розвівши, таким чином, фізику і математику, Гассенді настійно бувпоставлений перед питанням про рухливість атомів, оскільки механіка в XVII в.зі всією гостротою поставила питання про джерело, причині руху тел.
Гассенді мав достатньо певне уявлення про закон інерції: В питанніпро джерело руху представники атомістичної програми – і особливо Гассенді – різкорозійшлися з картезіанцями. Він підкреслює початкову активність самої матерії,йдучи в цьому відношенні далі за античні атомистів. Атоми володіють, поГассенді, не тільки тяжкістю, або вагою: вони наділюють також «енергією,завдяки якій рухаються або постійно прагнуть руху». Гассенді ввів поняттямолекули.
Як і античні атомисти, Гассенді вважав тими, що складаються затомів не тільки тіла, але і души живих істот. «Душити – це найніжніше тіло, якби виткане з найдрібніших і якнайтонших телець» Гассенді відрізняє від чутливоїдуші розумну душу, яку він наділяє безсмертям, не вважаючи її тілесною. Нетільки душити – навіть Бог у Гассенді мислиться як що складається з найніжнішихі якнайтонших атомів.
Вчення про тілесність, матеріальності душі тісно зв'язано уГассенді з сенсуалістичною теорією пізнавального процесу. Пізнання Гассендіуявляє собі – у дусі знову-таки епікурейської філософії – як дія ззовні напізнавальну здатність людини.
Поняття і образ, пізнання і сприйняття для Гассенді тотожні. Це – крайняформа сенсуалізму, яка приводить Гассенді до твердження, що пізнавати, упринципі можна тільки тілесне буття. Він вважає, що пізнання є тількисприйняття того, що посилає нам свої образи, що впливають на нашу пізнавальнуздатність. Пізнавальна здатність – матеріальна, бо матеріальне може впливатитільки на матеріальне ж. «Образ матеріальної речі не може бути сприйнятийнематеріальним розумом», – говорить Гассенді.
«Але хіба може розум звернутися до самому себе або до якої-небудьідеї, не звертаючись одночасно до чого-небудь тілесного або представленомутілесною ідеєю? Що ж до ідей речей, що вважаються нематеріальними, наприкладідей Бога, ангела, людської душі або розуму, то відомо, що всі наші ідеї цихречей або тілесні, або як би тілесні, тобто запозичені від людського образу івід інших якнайтонших, найпростіших і самих невідчутних речей, які, наприклад,повітря або ефір».
Логіка послідовного сенсуалізму вимагає вважати тілесним навітьБога, ангелів, не говорячи вже про людську душу і розум. При такому підході допроцесу пізнання Гассенді повинен прийти до висновку, що не відчуття одурюютьнас і вводять в оману як вважала раціоналістична традиція, а швидше думкинашого розуму, оскільки при цьому ми дуже далеко відходимо від безпосередньогосприйняття речей, яке одурювати не може.
Тут, проте, ми бачимо цікаву суперечність в навчанні Гассенді. Зодного боку, атомістична гіпотеза припускає якраз недовіру до безпосередньогоплотського сприйняття: адже атоми не можуть бути доступний цьому останньому, аосягнули тільки нашим розумом. Атомізм Демокріта, як ми знаємо, в цьомувідношенні якраз виходив з недовіри до плотського сприйняття. Як відзначає Е. Кассирер,«поняття атома придумано Демокрітом, щоб знайти строго єдине і раціональнерозуміння дійсності і тим самим звільнитися від суперечностей, в які нас всюдизаплутує наївне плотське споглядання». З іншої ж сторони, Гассенді наполягаєсаме на достовірності плотського сприйняття, не приймаючи Декартовогораціоналізму. На думку Кассирера, тут Гассенді різко відходить від принципівДемокріта, який «прагне з тьми плотського пізнання до математичного світучистих образів і рухів».
Всі ті сенсуалістичні побудови Гассенді, згідно яким пізнання єсприйняття образів, що відділяються від тіл, у принципі нічим не відрізняютьсявід теорії закінчень Демокріта; вчення Гассенді про душу як утворену з тонкоїматерії створено, поза сумнівом, знову-таки під впливом античних атомистів, іне тільки Епікура, але і Демокріта.
В період становлення класичної механіки атомізм як засібмоделювання фізичних процесів набуває найширше поширення, він пояснює всі явища– не тільки в неживій, але і в живій природі і, як бачимо на прикладі Гассенді,навіть у сфері духовної – чисто механічним шляхом. От чому, не дивлячись нанаївний і спрощений підхід Гассенді до пояснення процесів фізичного миру, недивлячись на те, що теорія пізнання Гассенді не в змозі забезпечити фундамент,на якому стоїть його фізика, Гассенді зробив великий вплив на розвиток думкиXVII сторіччя, у тому числі і природничонаукової.
Сенсуалістічеськая теорія пізнання Гассенді вела до іншогоуявлення про задачі і можливості науки, ніж то, яке ми знаходимо в науковійпрограмі картезіанців. На відміну від Декарта Гассенді відносно пізнавальнихможливостей людини допускав відому частку скептицизму. Скептицизм Гассенді буввельми обережний і обґрунтовувався посиланням на кінцівку людського розуму і науявлення про те, що основним джерелом пізнання є плотське сприйняття, плотськийдосвід. Згідно сенсуалістичної традиції, природа не до кінця прозора длялюдського розуму, оскільки вона доступна людині, так би мовити, не «зсередини»,а «ззовні», а тому математичний опис явищ руху, взаємодії тіл є головноюзадачею науки.
Гассенді вже визначений говорить про те, що встановлення гіпотезщодо єства природних явищ – справа більш проблематична, ніж математичний описприродних процесів. І в цьому відношенні гасло Ньютона: «Гіпотез не вигадую» – певноюмірою теж сходить до Гассенді, який виявився ближче за інших континентальнихфілософів до англійської традиції, більше орієнтованої на емпіричний досвід іексперимент, ніж на розум і його побудови.
БенедиктСпіноза – матеріаліст (1632–1677). Народився в Амстердамі в єврейськійсім'ї. Знайомство з ідеями Декарта привело до розриву з іудаїзмом. Спіноза буввідлучений від общини і вимушений поживати в середовищі сектантів і здобуватисвій хліб шліфовкою лінз для телескопів. Помер від туберкульозу.
Основнамета філософії – завоювання панування над зовнішньою природою і вдосконаленнялюдиною природи. Розвиваючи ідеї попередників, він доповнив їх вченням просвободу.
Спінозавчив, що існує лише одна субстанція – природа, яка є причиною самої себе.Природа є з одного боку природою творить, а з іншою – природою створеної. Якприрода творить – вона є субстанція, або, що теж саме – Бог. Ототожнюючиприроду і Бога, Спіноза заперечує існування надприродної істоти, розчиняє Богав природі і тим самим обґрунтовує матеріалістичне розуміння природи.
У працях: «Короткий тракт про Бога, людину та її щастя», «Трактатпро вдосконалення розуму», «Богословсько-політичний трактат» (1670), «Етика» (1677)Спіноза обґрунтовує єдність душі і тіла. Зовнішні предмети, діючи на наше тіло,діють також і на душу, викликаючи в ній певні враження, уявлення. Спінозазаперечує і критикує теорію вроджених ідей Р. Декарта, проте визнаєнаявність у людей вроджених здібностей здобувати знання. Завдання людиниполягає в тому, щоб удосконалювати цю природжену здатність до пізнання. Важливуроль тут відіграє науковий метод.
Пошук методу наукового пізнання має, на думку Спінози,здійснюватись через дослідження всіх можливих шляхів, якими людина добуваєзнання, і вибір та удосконалення найкращого, найефективнішого з них. Вінрозрізняє чотири способи надбання знань, що вичерпують, з його точки зору, всюпізнавальну діяльність людини.
Перший полягає в отримані знань завдяки чуткам. Цейспосіб Спіноза відкидає як непридатний і згадує про нього, щоб лише показатиусі можливі шляхи пізнання.
Другим способом є добування знань із безладного,неупорядкованого досвіду. Він базується на випадкових спостереженнях. Цей шляхдає змогу отримати лише неповні та поверхові знання про одиничні речі.
Третій спосіб – виведення знання про сутність речей зааналогією з іншими: це буває, коли ми за деяким наслідком знаходимо причину абож коли робимо висновок про окремий випадок, виходячи з більш загального явища.Це знання потребує доведення. Воно, хоч і є науковим знанням, проте не єдостовірним.
Четвертий спосіб пізнання – осягнення істини розумомбезпосередньо, за допомогою інтелектуальної інтуїції. Логічна дедукція таінтелектуальна інтуїція є у Спінози вищими видами пізнавальної діяльності,завдяки яким осягаються сутнісні характеристики дійсності. Чуттєвий же досвідможе лише скеровувати нашу думку, спрямовувати її шляхом сутності речей.
Ціаксіоми постають основою для теорем, а теореми доводяться з використаннямдеяких додаткових припущень. Це дозволяє побачити Б. Спінозу як прихильникараціоналізму. За Спінозою, такий метод дозволяє стверджувати, що субстанція можебути тільки одна – єдина, оскільки за визначенням субстанція – це причина себесамої, тобто вона не може мати ще якоїсь причини. Субстанція єдина тавсеохоплююча, а це значить, що вона включає в свій вміст всі можливі явищадійсності, у тому числі – мислення і протяжність, які постають атрибутами(найпершими невід'ємними якостями) єдиної субстанції. Такий хід думки дозволяєБ. Спінозі стверджувати, що у світобудові Бог і природа є те ж саме, тобтосубстанція водночас
Видатний філософ-матеріаліст XVII ст. – Джон Локк (1632–1704).Його праці: «Досвід про людське розуміння» (1690), «Два трактати про державнеуправління» (1690), «Думки про виховання» (1693), «Розумність християнства»(1695). Основне завдання своєї філософії Локк вбачає в дослідженні пізнавальнихздатностей людини, виявленні джерел походження людського знання. Дослідженняданих проблем він починає з критики теорії вроджених ідей Декарта. Локкдоводить, що всі ідеї і поняття людини виникають внаслідок дії речейзовнішнього світу на органи чуття людини. Він розробляє сенсуалістичну (лат.sensus – почуття, відчуття) теорію пізнання, згідно з якою джерелом усіх знаньє відчуття. Душа людини від природи є «чистою дошкою» (tabulа rasа), на якій «чуттєвийдосвід малює свої візерунки».
Пізнання Локк розглядає як результат чуттєвого досвіду індивіда іподіляє його на дві сфери: зовнішній досвід, об'єктом якого є зовнішній світ,та внутрішній, об'єктом якого є діяльність душі людини. Зовнішній досвід єосновою чуттєвого пізнання природи, а внутрішній – рефлексивного пізнаннядіяльності душі. Із цих двох джерел, на думку Локка, ми дістаємо усі нашіпрості ідеї – найясніші і очевидніші. Далі пізнання здійснюється черездіяльність розуму, який сприймає прості ідеї, зіставляє їх, поєднує, порівнює,класифікує, створюючи складні ідеї. Наприклад, складна ідея «друг» єрезультатом комбінації простих ідей: людина, любов, дія, благо; складна ідея «Бог»є результатом простих ідей рефлексії: безкінечність, існування, тривалість,задоволення, щастя, сила.
Важливим елементом гносеологічних поглядів Локка є концепціяпервинних та вторинних якостей. Дія речей зовнішнього світу на наші органичуття, на думку Локка, може давати адекватні та неадекватні уявлення про них.Наприклад, наші ідеї про рух, спокій, фігури, маси, числа, протяжність і т.д. –це адекватні ідеї, які є копіями властивостей речей зовнішнього світу, цепервісні якості. Виникнення вторинних якостей пов'язане зі специфікою нашихорганів чуття, за допомогою яких сприймаємо запах, кольори, смак, тепло, звук іт.д. Вторинні якості не існують незалежно від суб'єкта і тому є неадекватними,вони не відображають адекватно властивості самих речей. В речах є тількиздатність викликати в нас ці відчуття. Хоч і первинні, і вторинні якості єрезультатом дії речей на наші органи чуття, проте за своїм змістом вторинніякості є суб'єктивними і, тому тут виникає загроза відриву чуттєвих образів відматеріального світу.
Поділ усіх якостей на об'єктивні та суб'єктивні, первинні тавторинні є характерним для філософії Нового часу і відображає рівень розвиткунауки того часу. Об'єктивними та дійсними вважалися механіко-геометричнівластивості речей, усі інші відносились до сфери суб'єктивної уяви. Проте Локкдає матеріалістичне тлумачення вторинних якостей. Відчуття викликаються в органахчуття людини реальними силами, хоч і не відображають адекватно об'єктивнуприроду цих сил.
Висновок
У розвитку філософії відбуваються відчутні зміни:
по-перше, філософія починає розвиватися у діалозі ізрізними науками, які активно формуються та розвиваються в цю епоху. У зв'язку зцим чільне місце у філософських пошуках знаходить розроблення правильногометоду осягнення істини.
по-друге, філософія Нового часу зазнає суттєвихвнутрішніх диференціацій (розподілів): виникають національні та регіональніфілософії, які тепер пишуться не єдиною церковною мовою, а національнимимовами; формуються деякі нові філософські дисципліни, такі як гносеологія,антропологія, історія філософії, методологія та ін.
по-третє, розгалуження філософського знання логічновимагає нового рівня його систематизації – утворюються так звані «філософськісистеми», досить типові для даної епохи.
Нарешті, у духовний світ людини XVII–XVIII ст. проникаютьідеї прогресу, енергійного прагнення до майбутнього. Зміна ідей про суспільнийрозвиток у думках учених йшла від погляду на історію як колообіг трьох епох – божественної,героїчної, людської