МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИУКРАЇНИ
РЕФЕРАТ
здисципліни “ Філософія управління”
на тему '' Управління якпредмет філософського аналізу»
2011
Вступ
Управління якскладний механізм функціонування, змін та єдності соціальних сил потребує відсуб’єкта управління володіння основами теорії управління, знання ним умов існування,властивостей, тенденцій, характеру руху керованого ним об’єкта і набуваєхарактеру такої діяльності, яка теоретично має випереджати суспільно-історичнупрактику, відповідати законам об’єктивного світу, з урахуванням того, щосоціальні програми та ідеали, що створюються людьми, можуть приводити не лишедо позитивних, але і до негативних наслідків, якщо вони суперечать об’єктивнимзаконам природи і суспільства, потребам та інтересам людей.
У сучасних умовах корінної перебудовиукраїнського суспільства і всіх сфер державності нерідко можна чути і читативирази типу «філософія управління», «філософія менеджеризму, «філософіямакроекономіки» і інші помітні назви, які за своїм змістом і тлумаченню вельмидалекі від дійсного філософського значення або виходять за його межі.
На нашу думку, філософія управління єнайважливішою науковою областю, яка слабо розроблена у вітчизняній літературі ітому гостро потребує чіткого і розгорнутого визначення своїх основних понять іметодологічних принципів. Історія становлення людського суспільства, різнихформ його державного устрою протягом багатьох сторіч була нерозривно пов’язаназ вирішенням проблем оптимальної організації суспільства, ефективногоуправління всіма соціальними процесами життєдіяльності людей, здержавно-владним регулюванням і управлінням різними сферами матеріального ідуховного життя суспільства.
Тому такі філософсько-соціологічні поняття як«управління», «організація», «влада» і інші є універсальними, які в кожнуісторичну епоху, в тому або іншому державному устрою суспільства, з одногобоку, зберігають в собі класичні межі і ознаки, а з іншого, наповнюються ізбагачуються новим змістом, що відображає особливості тієї або іншої історичноїепохи. Багатовікова історія філософії і соціології — наочне підтвердженнядинаміки розвитку цих корінних суспільних явищ.
Ціннісно-смисловийуніверсум людини і феномен управління
Управлінняяк соціальний феномен виникло і розвивається в історичному процесі як фундаментальнавластивість соціальної системи. Від нього значною мірою залежить соціальнемайбутнє і якість життя, адже саме управління забезпечує соціальній системі збереженняякісного складу, динамічну рівновагу з довкіллям, підтримання режиму діяльностіі реалізацію її програм і мети.
Незважаючина певні сумніви, які висловлювалися щодо можливостей управління Г.Спенсером,А.Смітом та рядом інших філософів, управління та його іманентний атрибут — самоуправління є невід’ємною потребою як суспільства в цілому, так i окремих йогочастин. Його дія на суспільство є свідомим, систематичним і організованимпроцесом, який упорядковує і вдосконалює структуру соціуму по мірі досягненнявизначеної мети.
Задослідженнями Г.Атаманчука, управління як соціально-філософська категорія має наступніаспекти:
- інтелектуальний – опирається на сплав«наука + досвід + мистецтво (талант)» і відновлює його:
- владно-вольовий, тобто маєорганізуюче-регулюючий механізм впорядкування та розвитку суспільних відносин,видів діяльності, виконання соціальних ролей;
- соціальний – пов’язаний з потребами таінтересами людей, їх колективів, суспільства в цілому. Це об’єктивний зв’язок,хоча суб’єктивно може ігноруватися (маючи негативні наслідки).
Такимчином, управління є продуктом різних процесів:
- управління як продукт свідомостівиявляється у можливостях людини передбачати – прогнозувати – програмувати –проектувати – планувати;
- управління як продукт волі полягає увідсутності неволі, прмусу, у творчій діяльності розуму (концепція «свободиволі» І.Канта, А.Шопенгауера, Ф.ніцше, П.Лаврова, М.Михайловського та ін.);
- управління як продукт взаємодії регулюєфункціонування будь-яких механізмів і систем;
- управління як продукт влади полягає уієрархічній побудові світу, добровільному чи примусовому визнанні верховенстваволі інших.
Управлінняв житті людини і суспільства виявляється тоді, коли в будь-яких взаємодіях,відносинах, процесах присутні інтерес і знання, цілі і воля, енергія ідіяльність людини. Таким чином, джерелом, чинником і фактором управління єсвідомість + воля + соціальність (взаємодія) + влада [Управление вжизнедеятельности людей, с.26-28].
Дляформування і розвитку управління об’єктивними умовами виступають:
- природно-географічні умови конкретноїтериторії (ґрунти, клімат, рослинний та тваринний світ);
- природно-суспільні умови та формижиттєдіяльності людей, які сформувалися історично — технології земле обробки,види комунікацій, традиції, звичаї (навіть в умовах глобалізації паралельнорозвивається процес глокалізації, регіоналізації);
- культурно-історична спадщина;
- виробнича база з технічним оснащенням ітехнологіями;
- система економічних відносин з їїправовим регулюванням, яка існує на кожний конкретний момент часу;
- склад і стан об’єктів соціальноїінфраструктури, який є різним у кожній місцевості;
- матеріальна основа духовного споживання;
- науково-технічний розвиток.
Історичнийдосвід засвідчує, що в управлінні можуть діяти два механізми – стихійнерегулювання і свідоме управління. Їх характер залежить:
— від соціально-економічних та політичних умов;
— визначається тим, як взаємодіють управління, влада і держава;
— який тип управління виникає у суспільстві;
— яку форму набуває держава;
— як складається ієрархія органів управління.
Такавзаємодія має і прямий, і опосередкований характер і може по-перше,розглядатися як система, по-друге, як процес розподілу функцій, по-третє, яквзаємозв’язок, по-четверте, як основа суспільної солідарності. Як пишеО.Тоффлер, управлінські організації стали невід’ємною частиною нашого життя ікожний процес у житті людини відбувається як у певному географічному місці, такі в конкретній точці невидимої людському оку управлінської карти.
Оскільки,крім об’єктивних умов, в управлінні діє суб’єктивний фактор як сукупна енергіясвідомості, поведінки, діяльності людей, направлена на забезпечення цілісності,суверенітету, безпеки, упорядкованості, розвитку приватного і суспільного життяособистості, суспільства, держави, в суб’єктивному факторі виявляютьсястихійні, спонтанні, випадкові, самоуправлінські механізми, на нього впливаютьоб’єктивні умови (як позитивні, так і негативні), він залежить від генетичноїісторичної, національної, міжнаціональної традиції.
ЗаГ.Атаманчуком, управління – це цілеспрямована (свідома, продумана, спланована)організуюча та регулююча дія людей на власну, групову, колективну і суспільнужиттєдіяльність, що здійснюється як безпосередньо (в формі самоуправління), такі через спеціально створені структури (держава, громадські організації, партії,підприємства, установи, фірми, асоціації тощо).
Функціямиуправління у сучасній філософській літературі найчастіше називають розробку іприйняття управлінських рішень, організацію, регулювання, коригування, облік іконтроль.
Ефективністьуправління визначається тим, наскільки успішною є організація і координаціядіяльності людей. Враховуючи, що і організація, і координація потребують волі іавторитету, а управлiнськi рiшення приймаються, як правило, окремими особами,що мають вiдповiдну владу, остання виступає як одна з найбільш важливих проблемуправлiння, що неоднозначно вирiшується в фiлософських дослiдженнях. Нахарактер взаємодії між управлінням і владою впливає також те, що, ґрунтуючисьна соціальних iнтересах i вiдносинах, управлiння відображає змiни в соцiальнiйструктурi, тому вiдносини мiж управлiнням та владою будуть залежати вiдконкретних iсторичних обставин.
Втеорії управління ще досить часто управління розглядається як одностороннійпроцес цілеспрямованого впливу управляючих на управляємих, хоча і з наявністюзворотного зв’язку, але лише як індикатора ефективності управлінської дії іканалу інформації про стан об’єкта управління і зовнішнього середовища. Вдійсності, кожна система управління формується на основі певної суспільноївзаємодії, яка направлена на збереження та розвиток даної людської спільноти.При цьому державна влада здійснюється за допомогою спеціального управлінськогоапарату і спрямовується на узгодження прагнень членів суспільства,співіснування різних соціальних верств і може використовувати для цього засобиорганізованого та законодавчо встановленого примусу. Існування держави єнеобхідною умовою забезпечення єдності суспільства як цілісного організму,тобто держава виконує ту інтегративну місію, в рамках якої може виступативиразником не лише інтересів домінуючої частини населення, але й усьогосуспільства. Умовою ефективного соціального управління є вираження владоювсезагального інтересу і відповідність держави як способу організації владипотребам і інтересам всіх громадян.
Алев умовах суспільних трансформацій. у державному секторі завжди виникаєсуперечність між розробкою і підтримкою цінностей, політики, методів і традиційдержавних установ, які служать суспільству, і необхідністю маніпулювати обмеженимиресурсами для вирішення численних задач, отже, моделлю ефективного управління,яке може мати загальний і універсальний характер у всіх сферах людського життя,вбачається його концентрація на усвідомленні першорядності інтересів громадян,ведення управлінської діяльності на принципах стратегічного мислення,заохочення компетентних спеціалістів, випереджаючого розвитку знань, теоріїщодо дійсності. Для сучасних соціальних та філософських досліджень характернимстає пошук можливостей подолання кризових явищ у суспільстві шляхом створення новихформ соціальної інтеграції, узгодження особистих та суспільних інтересів, приватнихта загальних цілей та цінностей.
Характерноюознакою сучасного соціального управління стало перенесення методів, щозастосовуються у діловому світі, і перетворення державної влади на організаціюпо наданню послуг громадянам як своїм клієнтам, що підвищує вимоги докомпетентності, професійних знань, навичок управлінців, їх уміння орієнтуватисяв складних обставинах і приймати правильні рішення, безумовно зорієнтовані напотреби громадян..
Алена відміну від певної односторонності теорії управління, в якій взаємодія міжсуб’єктом і об’єктом управління виступає як відносини між управляючими тауправляємими, більш доцільно розглядати управління як складний високосоціалізованийпроцес, у якому управління не може обмежуватися лише поняттям діяльності івпливом на підлеглих, а визначається і поведінкою самого керівника, яка може бутиабо не бути прикладом для підлеглих, та загальною здатністю суб’єкта та об’єктадо самоуправління.
Суб’єкт і об’єктуправління, їх основні характеристики та зворотний зв’язок
В соціальних системахсуб’єктом управління можуть виступати як окремі люди, так і колективи, людськіспільноти, все людство в цілому, наділене свідомістю і здатне пізнаватиприродний та соціальний світ, закони його розвитку, і на основі цього пізнання- змінювати реальність. Управлінський вплив з боку суб’єкта управління можемати і творчий, і руйнівний характер. Це визначається кількісною і якісноюзбалансованістю об’єкта управління. В результаті вплив суб’єкта управління наоб’єкт може виявлятися як результат розвитку всієї системи управління, як виявпевного елементу, вирішального в конкретній ситуації, або як необхідність змінистабільної структури, чий позитивний потенціал досягає критичної межі і можепривести до негативних наслідків. Отже, без знання суб’єктом управління умов існування,властивостей, тенденцій, характеру руху керованого ним об’єкта неможливоздійснювати відповідну управлінську діяльність, тим більше, що об’єктом управлінняможуть виступати як окремі люди, сім’я, колективи, соціальні групи, класи,етнічні та національні спільноти людей, держава, так і людство в цілому. Крімтого, наявність в об’єкта управління здатності до самоуправління означаєможливість альтернативних варіантів — результатів управління.
Суб’єктi об’єкт управлiння — поняття вiдноснi. Той, що у однiй взаємодiї виступає яксуб’єкт, в iншiй може стати об’єктом, i навпаки. Навiть в рамках однiєї взаємодiїiснує зворотний зв’язок. Тому ефективне управлiнське рiшення можливе лише заумови розумного контролю i за самим рiшенням, i за його виконанням не лишезверху, але й знизу. При цьому воно передбачає спiвучасть, iнiцiативу об’єктауправлiння, який здатний вносити корективи в висхiдне управлiнське рiшення дляотримання бiльш високого результату. В цьому заключається принцип демократизацiї,що має важливе значення для управлiння.
Важливоюумовою цієї взаємодії є визнання доцільності, закладеної в об‘єкті управління,тоді задачею суб’єкта є виявлення наявної доцільності як мети, її усвідомленняі повернення об’єкту у вигляді адекватних функціональних зусиль з відтвореннямпотенціалу його організації. Це дає можливість протистояти штучному вторгненнюв об’єкт таких цілей, які є результатом суб’єктивістського підходу вуправлінні. В умовах ослаблення взаємодії між суб’єктом і об’єктом управління,можлива трансформація управління до одностороннього процесу, коли державні органипочинають “гру за двох”, що шкодить інтересам як суб’єкта, так і об’єктауправління.
ЗаГ.Атаманчуком, основними характеристиками суб’єкта управління є:
- розвинутість – рівень освіти,професійної підготовки, навичок, умінь, демографічні ознаки, стан здоров’я,сімейний стан, культура, моральність тощо;
- організованість за рахунок внутрішніхсил під впливом релігії, моралі, правосвідомості, традицій, звичаїв,менталітету;
- зміст інтересів та цілей, які маютьлюди, або які у них переважають;
- відношення маси людей до соціальнихнорм, які спрямовуються на збереження соціуму і людини в ньому;
- зв’язок мотивів і стимулів поведінки ідіяльності людей у суспільстві, колективному і приватному житті, що розкриваєджерела активності суб’єктивного фактору.
Аналiзфiлософських концепцiй управлiння показує, що в соцiальних процесах, які маютьорганiчний характер свого розвитку, природним є зв’язок мiж частиною i цiлим,iндивiдом i суспiльством. У такому суспiльствi є спiльна мета, отже управлiннянабуває переважно свiдомого характеру. Неорганiчний характер розвиткусуспiльства в результатi дiї зовнiшнiх i внутрiшнiх факторiв, якi порушуютьстабiльнiсть спiльноти, приводить до переважно стихiйного характеру, але, яксвiдчить iсторiя людства, не iснує суто органiчного чи неорганiчного розвиткуподiй: періодично виникають спроби соцiальних конфлiктiв, соцiальної напруги,без подолання яких неможливо досягти соцiального миру. Органiчний танеорганiчний характер соцiальних процесiв може розглядатися як дiалектичнавзаємодiя категорiй статичне — динамiчне, отже, в дослiдженнi певногосуспiльства важливо встановити характер його розвитку, виявити дiюнеобхiдного-випадкового, спiввiдношення свободи — несвободи, влади — демократiї, загального-одиничного тощо. Важливість такого аналізу зростає вумовах сучасного суспільства, яке, з одного боку, є новим типом соціуму, що прагнесоціальної динаміки і характеризується високим рівнем адаптивності до зміниумов свого функціонування за рахунок зростання спеціалізації політичнихінституцій, диференціації їх функцій, розробки нових управлінських технологій,здатних гнучко реагувати на виникнення суспільних криз і конфліктних ситуацій,а з іншого боку, приводить до глибокого розчарування людей в соціальнійдійсності, яка не завжди створює відповідні умови для їх життя.
Однієюз серйозних проблем управління є процес глобалізації, який ставить питання пропошук нових норм і інститутів управління, здатних ефективно управляти наміжнародному, національному, регіональному рівнях так, щоб зберігалися перевагиглобалізації, але не порушувалися права людини, не обмежувалися можливості їїрозвитку. Це пояснюється тим, що глобалізація, інтегруючи економіку, культуру,управління, руйнує єдність суспільства, породжує соціальну невпевненість людей,викликає сумніви щодо межі допустимого впливу на людину. Отже, виникаєнеобхідність в формуванні нової концепції управління, визначенні механізмувзаємодії із владою і державою для забезпечення функціонування суспільства внових умовах.
Типиуправління. Роль потреб та інтересів у формуванні мотивів і цілей управлінськоїдіяльності
Потребав формуванні такої системи управління, яка дозволяє виявити зовнішні івнутрішні можливості розвитку країни, забезпечити створення структур, які реальноможуть керувати суспільством стає сьогодні однією з основних задач суспільноїтрансформації в Україні. Сьогодні все більше посилюється значення розумінняфундаментальних та обставинних причин соціального розвитку, що пов’язане зізначним впливом на управління суб’єктивізму, коли управління здійснюєтьсянезалежно від об’єктивних умов, в бажаному для себе напрямку і доля країни можезалежати від суб’єктивних якостей управлінця. Отже, стоїть питання про системууправління країною, яка на основі правових засад могла б задовольнити потребилюдей, всебічно відображати їхній стан і приймати управлінські рішення не вінтересах окремих груп, а в інтересах всього суспільства. Проблемадемократичного управління не в тому, щоб відмінити управління взагалі, а втому, щоб замінити ту форму правління, яка не задовольняє суспільство, іншою.
Кожна соціальнасистема виступає як певна єдність індивідів, соціальних груп, класів,об’єднаних різноманітними суспільними відносинами на основі матеріального ідуховного виробництва. і має досить складну та ієрархічну структуру, яка обумовленарізноманітними мотивами і цілями як індивідуального, так і суспільногохарактеру, що ґрунтуються на людських потребах та інтересах. Саме цей взаємозв’язокміж людьми, який здійснюється в силу усвідомлення ними необхідності задовольнитисвої потреби через пошук варіантів встановлення певних взаємовідносин один з одним,стає основою формування певної системи управління та визначає взаємовідносиниміж суб’єктом та об’єктом управління.
Середавторів, які вивчали проблему потреб та інтересів, звернемося перш за все додосліджень французького філософа XVIII ст. К.Гельвеція. За його думкою, первиннівітальні потреби, що закладені в кожній людині на рівні інстинктів та виступаютьїї захисними рефлексами, в процесі життя збагачуються, розвиваються, змінюються,накопичуючи в собі багатий життєвий досвід, що дає можливість людині, керуючисвоїми потребами, пристосовуватися до мінливого соціального світу. Їх різноманітністьстає основою суперечності щодо того, що кожен виділяє з них для себе домінантніі другорядні, в залежності від тієї значимості, яку він надає тій чи іншій потребі.
Цілеспрямованістьлюдини на задоволення своїх потреб завжди пов’язується з проблемою вибору, якезалежить у певному відношенні і від вольових якостей людини. На думку авторівконцепції соціального обміну (Блау, Хоманс, Р.М.Емерсон та інші), специфікасоціальної взаємодії проявляється в тому, що люди не завжди спрямовують своїдії на максимальне задоволення потреб, в значній мірі на них впливаютьціннісно-нормативні механізми, розподіл влади, соціальні інститути тощо. Такимчином, наявність потреб визначає спосіб існування людини, а характер їхзадоволення залежить від розвитку особистості і, в цьому плані, задоволення потреб,їх досягнення по-різному реалізується людьми і є процесом і керованим, і самокерованим.Як зазначав К.Гельвецій, потреба стає основою діяльності й щастя людей.
Враховуючи,що сутність потреб по-різному трактується в філософській літератур, виникаєпитання про те, яким чином управління поєднується з проблемою задоволеннялюдських потреб? Так, з точки зору З.Фрейда, своєрідним збуджувачем вітальнихпотреб людини є енергія несвідомого психологічного потягу, який виступаєджерелом як творчих, так і руйнівних сил. Його послідовники — А.Адлер, К.Юнг –теж визначали причину потреб індивіда або в природному почутті неповноцінностій прагнення до самоствердження, яке притаманне людині (А.Адлер), або в колективномунесвідомому, яке визначає той чи інший архетип людини як коррелята інстинктів(К.Юнг). На відміну від них, Е.Фромм в основу потреб покладав взаємодіюбіологічних і соціальних факторів, які породжують в людині необхідністьподолати самотність, обмеженість власного існування, добитися самоствердження усуспільстві. На думку марксистів, основа виникнення потреб полягає вматеріальному, економічному стані людини і суспільства, соціально-класовомуантагонізмові, експлуатації людини людиною, які виступають підставами як самихпотреб, так і способів їх задоволення. За думкою А.Маслоу, структура потреб маєпірамідальний характер – від фізіологічних, екзистенційних, соціальних потребдо потреб престижу і духовних Отже, питання про те, що покладати в основууправлінської діяльності, орієнтуючись на потреби індивіда, не має однозначноївідповіді, але можна виділити декілька раціональних моментів, які, безумовно,важливі у визначенні мотивів сучасної управлінської діяльності. Перш за все,треба враховувати, що потреби реалізуються через вольові якості особистості, єбагатоаспектними і можуть розглядатися і як прагнення людини до забезпеченняпевних природних та соціальних факторів для створення умов нормальноїжиттєдіяльності; і як суперечності між дійсним станом суб’єкта і тим, до якоговін прагне; по-друге, потреби постійно змінюються і розвиваються в певномупотенціальному відношенні з тим чи іншим об’єктом; тобто мають реактивний ідинамічний характер і завжди пов’язані з волею, прагненням людини до влади як уфізіологічному, матеріальному, так і в психологічному, духовно-культурномувідношенні; по-третє, поділ потреб на вітальні і соціально-культурні є доситьумовним і відносним, насправді ці два види потреб тісно пов’язані між собою,переходять одна в одну і проявляються як на інстинктивному, так і на свідомомурівні, тобто, фізіологічні інстинктивні потреби людей облагороджуються.
Середпричин потреб, які виникають у людини, можна виділити такі, як фізіологічний,психологічний і розумовий стан людини; її прагнення отримати певну вигоду від задоволенняпотреби; можливий душевний конфлікт між діяльністю і свідомістю; зовнішнінаукові, технічні, технологічні умови, до яких треба пристосуватися і використатив своїх цілях; радикальні зміни в управлінні тією чи іншою організацією, якіпотребують зміни програми, моделі та способів управління тим чи іншим об’єктом;зміни і суперечності національного, расового, соціального, загальнодержавного іментального характеру, які відбуваються в тому чи іншому конкретномусуспільстві й впливають на життєдіяльність людини.
Слідзвернути увагу і на те, що, з точки зору соціальної взаємодії і поведінкиіндивіда, піраміда А.Маслоу, навіть модернізована П.Херсі та К.Бланшардом, якістверджували, що для розвинутих країн піраміда видозмінюється за рахунок збільшенняобсягу потреб більш високого рівня, що приводить її до перевернутого стану, незнаходить реального втілення у життєвій практиці
Передуправлінням виникає проблема виявлення сутності цих потреб і способів їхзадоволення таким чином, щоб протидіяти низьким нерозвинутим або нездоровимпотребам людей і подолати суперечності між індивідуальними і суспільними потребами.Це дасть змогу забезпечити опосередковані зв’язки індивіда як з суспільством вцілому, так і з окремими його сферами й інститутами.
Потребинерозривно пов’язані з інтересами. Якщо потребу можна розглядати як зміст, тоінтерес виступає як форма буття потреби, спосіб її існування. Разом з тим,інтерес має і свої специфічні особливості. Інтерес, виступаючи як реальнапричина соціальних дій, може мати інтуїтивний, свідомий і змішаний характер,може розглядатися не як фактичне, а як більш процесуальне явище.Різноманітність людських інтересів обумовлює той факт, що, хоча інтереси вмотивовуютьсяоб’єктивними природними і соціальними закономірностями, але носятьсуб’єктивний, відносний і співвідносний характер. Саме в різних інтересах, в їхреалізації найбільш актуально проявляється управлінсько-регулююча функція яксуб’єкта, так і об’єкта управління.
Підкреслюючивизначальну роль інтересів у життєдіяльності людей, держав, урядів ісуспільства, К. Гельвецій надавав їм значення такого закону в духовному житті,як роль закону руху в світі фізичному, і вважав, що саме задоволення інтересівдає людині почуття комфортності, благополуччя, тобто приводить до позитивнихемоцій, почуттів, настроїв особистості.
Фундаментальноюосновою різноманітних людських інтересів виступає особистий інтерес, якийК.Гельвецій вважав єдиною і загальною мірою людських вчинків. З його точкизору, інтерес як рушійна сила мотивується й орієнтується такими діямиособистості, які приносять їй задоволення або страждання. Підкреслюючипервинність особистого інтересу в житті, К.Гельвецій в той же час вважає, що зприватних інтересів окремих людей виник загальний інтерес, який диктуєсуспільству, яку оцінку давати тим чи іншим вчинкам людей залежно від того,якими вони були для суспільства – корисними, байдужими або шкідливими.
Булоб спрощенням вважати, що загальний інтерес виступає простою сумою особистихінтересів, і той інтерес, який максимально враховує цю суму, стає виправданим ісправедливим. Цілком ймовірно, що загальний інтерес може локалізуватися у діях,прагненнях і вчинках окремих людей, керівників, управлінців різного рангу ірівня, які в своїх індивідуальних інтересах можуть виражати корінні потреби таінтереси мас та ідентифікувати свій особистий інтерес і суспільний. Але збігінтересів слід відрізняти від узгодження, яке виступає як спосіб найбільшуніверсального і мирного засобу уникнення конфліктів. Отже, реалізаціязагального інтересу залежать від двох умов: від того, наскільки чітко івизначено він відображує потреби та інтереси людини і суспільства, і від того,наскільки адекватно відбиває об’єктивні закономірності та історичну ситуацію,яка складається у суспільстві. Лише при виконанні цих умов можна стверджувати,що загальний інтерес – це збіг суб’єктивних цілей, прагнень і бажань людини зоб’єктивними соціальними закономірностями і потребами суспільства. Це даєможливість вести мову про ефективне управління суспільним виробництвом,колективами, соціальними групами, народом, державою, всією людською спільнотою,адже, незважаючи на все розмаїття особистих інтересів, у суспільстві існуютьвсезагальні інтереси, в яких зацікавлені всі громадяни: дотримання певногопорядку й безпеки, виконання встановлених правил взаємодії, співжиття,збереження і розширення зв’язків, прийнятне і можливе за даних умов вирішеннясоціальних суперечностей, покращення умов життя людей тощо. Найпершимвираженням такого спільного інтересу є збереження цілісності соціуму,відповідного рівня його розвитку.
Враховуючи,що загальний інтерес завжди коригується особистісними оцінками, прагненнями,ідеалами, Я-концепціями людей, в управлінні важливо розуміти, що кожнийкерівник має достатній ступінь свободи волі прийняття тих чи інших суб’єктивнихрішень. Але оскільки у відповідності до того, чи корисним для людини абосуспільства є певний інтерес і йому надається позитивне чи негативне значення,оцінка суб’єктом своїх інтересів і дій може бути прямо протилежною, до того жпротилежні оцінки часто міняються місцями. Інтерес, за словами К.Гельвеція,може породжувати як порок, так і доброчинність, він спрямовує дії людини в томучи іншому, корисному чи ні, напрямку і визначає гідні або негідні засоби дляреалізації, тому в управлінні від кожного управлінця бажаним є розуміння того,що мати особисте щастя за рахунок щастя інших або управляти, підтримуючизлочини і порок, неможливо.
Засучасних умов, коли посилюється глобалізація економічних і політичних процесів,виникає і така тенденція управління, яка, за допомогою соціальних технологій,технічних засобів управління масовою поведінкою, може нав’язувати реалізацію незагального суспільного інтересу, а інтереси певних соціальних груп. В системіуправління такі тенденції, спрямовані на реалізацію лише особистих або груповихінтересів, рано чи пізно можуть привести до розпаду соціуму, відчуження народувід влади і держави, втрати віри у той соціальний ідеал або програму, якіреалізуються в суспільстві. Уникненню цих явищ може сприяти відкритість системиуправління, в якій рішення приймаються людьми на основі їх потреб та інтересівлише з їх особистої згоди. Як пише Ю.Габермас, лише “політична відкритість“ яквищий вияв тих умов комунікативності, за яких може реалізовуватися дискурсивнеформування думки і волі публіки громадян держави, придатна як головне поняттянормативно укладеної демократії. З іншого боку, кожен громадянин у демократичномусуспільстві повинен мати інтерес у прийнятті колективного рішення, якевідповідає інтересам більшості.
Зцього приводу в сучасних соціально-філософських концепціях ставиться питанняпро необхідність формування так званої колективної ідентичності, яка направленана формування спільних інтересів членів суспільства. З точки зору теоретиківгромадянського суспільства Д.Коена та Е.Арато, в умовах сучасного життєвого світута політичного порядку, що претендує на демократичність, для узгодження інтересіву суспільстві колективна ідентичність має поєднувати у собі постконвенціальнийуніверсальний вимір з традицією застосування метанорм, саморефлексією танетрадиційним відношенням до проблематичних норм. Саме тому істинні загальніінтереси завжди ґрунтуються на такій колективній ідентичності, яка самавиходить із традицій, що стали саморефлексивними і самокритичними. Навітьсучасні суспільства, за думкою дослідників, з їх ціннісним плюралізмом ічисленністю груп із різними колективними ідентичностями не були бсуспільствами, якби в них не існували принципи, що поділяються всіма, якірегулюють взаємовідносини між членами і якби не було у членів суспільствазагальної ідентичності. Радикальний плюралізм, війна богів, що виявленафілософією та соціологією в серцевині сучасного суспільства, не можуть бутинастільки радикальними, щоб виключити осмислену нормативну координацію іспільність, хоча б мінімальну, яка імпліцитно визнається усіма нами у сумісномуспілкуванні та діях. Таким чином, в громадянському суспільстві, до створенняякого прагне наша країна, може бути можливим лише таке управління, якеґрунтується, з одного боку, на визнанні ефективних механізмів дії через розподілвлади, принцип верховенства закону, відповідні управлінські процедури, функціонуваннябюрократії, а, з іншого боку, на множинності демократій, які проявляються черезплюралістичні структури, засновані на принципах участі та публічності.
Д.Коента Е.Арато вважають, що в громадянському суспільстві механізми політичного іекономічного управління слід розглядати як основу політичного та економічногосуспільства та інститутів життєвого світу (громадянського суспільства). Якпишуть автори, в соцієнтальних інститутах можна спостерігати всі види дії: навітьринкова економіка не може розглядатися виключно в термінах інструментального тастратегічного розрахунку. Нормативно-бажаний проект втілення економічноїдемократії має пом’якшуватися із-за необхідності зберегти саморегулюванняуправляючих систем. Але сам факт існування самоуправління дає можливість визначити,що громадськість можна сформувати у будь-яких інститутах. Питання про те,скільки і яких форм демократії потрібно – це питання потреби експлуатації системи.
Узв’язку з цим Д.Коен та Е.Арато ставлять питання про так зване “пострегулятивнерегулювання”, яке виникає з проблеми того, що межею, до якої може дійтидемократизація, є життєздатність засобів управління. Виходячи з того, що кризадержави загального добробуту показала, що підсистеми, що управляються за допомогоюпосередників, самі можуть страждати від надмірного регулювання, а надрегулюванняможе завдати шкоду самому посереднику, який використовується для врегулювання(наприклад, правовому), вони, посилаючись на Лумана (який вважав, щосуспільством неможливо керувати з єдиного центру управління без регресивноїдиференціації його устрою в основному з причини відсутності відповідних знаньпро інші підсистеми за межами даних підсистем), пишуть про те, що залишаєтьсяпокладатися лише на саморегулювання підсистем чи, скоріше, на правове регулюванняпроцесів саморегуляції. Метою подібного регулювання саморегулювання є створенняформ рефлективності, які могли б привести до самообмеження з метоюнейтралізації негативних побічних ефектів і внутрішніх суперечностей вуправлінні. Таким чином, особливістю пострегулятивного регулювання є стимуляціясаморегуляції і Д.Коен та Е.Арато підтримують концепцію Вільке, який, в своючергу, опирається на роботи Ю.Габермаса, про те, що держава сама є підсистемою,отже, вона не може авторитарним чином ставити цілі і задачі для різних систем саморегулювання.Вони пропонують модель, у якій представники інтересів, які знаходяться підвпливом центру, процедурними методами орієнтовані на пошук спільної для нихсправи, спільного “здорового глузду”, що піддаються узагальненню інтересів. Втакій моделі здійснюється не механізм дії грошей або влади, а механізм впливу,який заснований (за думкою Парсонса) на дифузній солідарності, що залежить відвстановлення колективної ідентичності і одночасно укріплює її. Як зазначаютьД.Коен та Е.Арато, впливові персони при цьому можуть впливати лише на тих, зким вони створюють «ми» – народ, об’єднаний загальною думкою, нормами, формамиучасті, тобто мають ознаки солідарності. При цьому вони вважають, що впливовістьне є виключною власністю кола осіб, що належать до культурних еліт, а може бутивиражена й тими, хто здатний виразити думки та інтереси своїх груп.
Цезобов’язує управлінські структури спрямовувати зусилля на задоволення існуючихпотреб та інтересів матеріального буття громадян, їх соціального захисту,розвитку духовності. Такий підхід робить можливим здійснювати таке управління,яке забезпечує вироблення більшістю суспільства загальнонаціональної мети,досягнення щодо неї консенсусу, широкої коаліції єднання політичних партій, громадськихорганізацій та груп, які могли б забезпечити її підтримку і реалізацію, створюєреально діючу соціальну систему управління, влади і держави.
Зогляду на вищезазначене, можна зробити висновок про те, що саме від рівня індивідуальнихта суспільних потреб та інтересів залежать основні мотиви управлінськоїдіяльності, а їх задоволення значною мірою визначає спрямованість управлінськихдій та вибір відповідних технологій. З іншого боку, система цінностей інормативних установок, яка через управлінську діяльність реалізується усуспільстві, впливає на реальну соціальну поведінку громадян, що значною міроювизначає: чи співвідносяться зовнішні домінанти соціуму з індивідуальнимипотребами і інтересами людей, чи орієнтується дана взаємодія на особистість, захистїї прав, усунення невиправданих обмежень її буттєвості.
ЗаГ.Атаманчуком, механізм формування і реалізації управління можна представити увигляді схеми: потреби – інтереси – цілі – рішення – дії – результат.
Виступаючияк органічна частина будь-якої соціальної системи, управління значною міроювизначає соціальне майбутнє і якість сучасного життя. Як свідчить історичнийдосвід, чим більшими є соціальні зміни, тим більше зростає роль управління взабезпеченні налагодженого, чіткого і безперебійного функціонування суспільногожиття За умов різного соціального устрою управління теж набуває відповідногохарактеру і в сучасній соціально-філософській літературі розглядається в рамкахтаких типів, як адміністративно-командний, інформаційно-аналітичний, соціально-зорієнтований
Визначаючиадміністративно-командний тип управління як характерний для країн зтоталітарним режимом, де в ході історичної практики складався жорсткийбюрократичний регламент, мотивація страхом, панування адміністративних та державнихструктур, силових методів управління, що суттєво послаблювали механізмисаморегулювання та самоуправління громадян, альтернативність управлінських рішень,слід звернути увагу на те, що адміністративно-командні методи управління можутьбути історично виправданими і досить ефективними у надзвичайних умовах (під чассоціальних криз, воєн, природних і антропогенних катастроф). І, безумовно,негативним видається в такому типі управління домінування таких методів, що неминучеприводять до обмеження свободи і творчого розвитку особистості, примусовоївлади та ідеологізації суспільного життя, тотальної залежності особистості віддержави. Отже, використання адміністративно-командних методів управління є можливимлише в таких конкретних історичних ситуаціях, коли їх застосування є необхідним.
Характернимиознаками інформаційно-аналітичного типу управлінської діяльності є використанняінформаційних технологій, комп’ютерної обробки різноманітних даних, розробки іприйняття управлінських рішень як технологічного процесу. Одним з характернихнедоліків такого типу управлінської діяльності стає надлишок різноманітнихданих, що посилює проблему їх використання для здійснення адекватного,оперативного та ефективного управлінського рішення.
Найбільшблизьким до інтересів і потреб людей виступає соціально-зорієнтоване управління,яке за ринковими відносинами та економічними інтересами «бачить» людину івключає її у механізм регулювання соціальних процесів. Така управлінськадіяльність може використовувати й адміністративно-командні, йінформаційно-аналітичні методи, але на першому місці знаходиться соціальна мотиваціяу вигляді високого соціального захисту людини, мотивації її праці та життєдіяльності.Цей тип управління, можливо, є найбільш прийнятним для українськогосуспільства, що зафіксувало у Конституції необхідність створення соціальноїправової держави. Враховуючи, що економічну базу соціальної держави складає «змішанаекономіка», в якій поєднуються вимоги ринкової раціональності з правомбудь-якого індивіда на участь у виробничому житті та достатнє матеріальне забезпечення(«солідарні ринкові відносини»), соціально-зорієнтоване управління передбачаєспрямування дії ринкових сил таким чином, щоб захистити громадян від стихійноївипадковості, забезпечити економічну стабільність. Управління в такому разі спрямовуєтьсяна створення такої «соціальної мережі» організації життя громадян, в якій будездійснюватися перерозподіл доходів між різними соціальними верствами населеннячерез встановлення прийнятної системи оподаткування, фінансування соціальнихпрограм, заохочення доброчинної діяльності, і будуть забезпечуватися оптимальніумови для реалізації потреб та інтересів громадян, їх соціальна злагода. Ідеятакої держави, яка б стала «паладіумом демократичних свобод», головним гарантомтаких соціальних і моральних цінностей, як добробут, суспільна злагода,справедливість, згода людей усіх національностей, право людини на власний «етичнийшлях», — це давня мрія українських демократів, зокрема М.Грушевського таМ.Драгоманова.
Соціальнадержава у кожній країні формується у відповідності з особливостямисоціально-політичного, історичного, національного розвитку та певними традиціями.У суспільній практиці нараховуються різні моделі соціальної держави(скандинавська, американська, німецька тощо), які відбивають як універсальніриси такого державного устрою, так і національно-специфічні особливостісоціального буття людей, уособлюють як позитивні досягнення, так і наявні суперечностісоціального будівництва. Для становлення української соціальної державинайбільш прийнятними могли б бути такі засади: солідарність як певнакоординована єдність, що імпліцитно визнається усіма членами суспільства всумісних діях і спілкуванні; національна ідея, яка може забезпечитисамоідентифікацію українського народу, його інтеграцію в громадянськесуспільство. Здійснення відповідних економічних, політичних, соціальних заходівдля реалізації цієї мети не методом спроб і помилок, а на основі чіткопродуманої управлінської стратегії і тактики, взаємодія управління, влади ідержави як безпосередній регулятор відносин між людьми, що визначає і напрямки,і зміст їх діяльності, є умовами для такого розвитку українського суспільства.
Рівнідії сучасного управління
Свідомий,цілеспрямований і об’єктивний характер управління визначається також тим, що,виступаючи як спосіб життєдіяльності людини і суспільства, воно формується, зодного боку, на основі природних і соціальних законів, з іншого боку, включаєідеально-плануючу, творчу діяльність суб’єкта – ідею, яка надає управлінськійдіяльності сенс і вектор спрямованості у відповідності з пізнаними природнимита соціальними законами. Загалом, в основу змісту управлінської діяльностіпокладаються не лише об’єктивні фактори, а й ідеальні знання людини(природно-наукові, технологічні, організаційні, гуманітарні, соціальні) тасуспільні ідеали, соціальні теорії, моделі, програми, принципи і нормилюдського співіснування. Виходячи з цього, автори монографії «Философия управления»виділяють три рівні управлінської діяльності:
— технологічний, який включає в себе знання, досвід і працю, природні, наукові,інформаційні, технологічні якості матеріального і духовного виробництва, що визначаєможливість і вміння управлінця отримати бажаний результат, який ще до самого процесупраці мав місце у його свідомості у вигляді ідеальної моделі, тобто на цьомурівні управлінець має конкретні професійні знання про об’єкт соціальногоуправління, його природу і закони функціонування;
— прагматичний, який визначає, наскільки корисним є для людини той чи іншийпродукт, чи задовольняє він потреби та інтереси людини і суспільства, чиспрямований він на розвиток прогресу, адже створені матеріальні та духовніпродукти мають бути жаданими у суспільстві й корисними для людини, тобто нацьому рівні управління здійснюється мовби перша прагматична орієнтаціяпродуктів матеріального і духовного виробництва на людину, суспільство, їхсуб’єктивація та присвоєння за критеріями корисності для задоволенняматеріальних та духовних потреб.
— Найвищим рівнем доцільного соціального управління автори вважають морально-світоглядний,в якому технологічний та прагматичний рівні набувають другої корекції підвпливом таких універсальних моральних якостей, як благо, любов, добро, гуманізмта альтруїзм. У людському співіснуванні саме ці якості лежать в основігромадянського суспільства і включаються до змісту управління і речами, і людьми,й інформацією. Цей рівень соціального управління складається з таких елементів,як загальнолюдські, етнічні, національні, духовно-культурні цінності,менталітет людей, індивідуально-особистісні та суспільні ідеали, норми,принципи соціальної комунікації, а також соціальні моделі, теорії та програми.Всі ці елементи відповідають на головне питання управлінської діяльності: длячого, в ім’я чого і для кого живе і розвивається людина, суспільство,функціонує матеріальне та духовне виробництво, здійснюються наукові відкриття,створюються нові технології та духовна культура і, взагалі, здійснюєтьсясоціальне управління.
Управлінські ролі (за Г.Мюнцбергом)
Офіційнівладні повноваження і статус:
– міжособистісні ролі (обличчяорганізації, лідер, людина, що забезпечує зв’язки),
– інформаційні ролі (аналітик, інформатор,виразник ідей та думок),
– ролі, пов’язані з прийняттям рішень(підприємець, стабілізатор, людина, що розподіляє ресурси, людина, що ведепереговори).
Висновки
Діалектичнавзаємодія об’єкта і суб’єкта управління передбачає встановлення за об’єктомуправління свободи вибору, певного менталітету, рівня культури, духовнихцінностей та ідеалів. Суб’єкт управління на основі обробки інформації маєвизначити оптимальне управлінське рішення, яке перетворює очікувану можливістьна дійсну, спрямовану на корисність і задоволення потреб людей, допомагаєрозвитку особистості та суспільному прогресу.
Причиноюуправлінських невдач нерідко є відсутність адекватного дійсності управлінськогомеханізму, вибірковий прагматичний характер людського пізнання, невідповідністьуправлінсько-регулюючих дій природі об’єкта управління.
За допомогоюрізних соціальних інститутів можна створювати будь-які управлінські структури.Для ефективного управління необхідно, щоб їх створення було доцільним, а вибірваріантів, методів і прийомів управління – оптимальним і адекватним інтересамсоціуму і людини в ньому. Ось чому серед трьох типів управління, які розглянутів дослідженні, найбільш прийнятним для українського суспільства пропонуєтьсясоціально-зорієнтоване управління, яке дає змогу реалізувати ідею соціальної правовоїдержави, зафіксовану в українській Конституції. Догматичність, пасивністьсуспільства може долатися як шляхом певних структурних змін, так і шляхом розвитку«демократії участі», яка відповідає ментальності українського народу, сприяєйого консолідації. Важливо, щоб управління при цьому здійснювалися не лише натехнологічному та прагматичному рівні, а і на морально-світоглядному
З огляду на це,формування мотивів і цілей управлінської діяльності залежить від реальнихпотреб і інтересів людей, від їх солідарності в досягненні спільної мети, відспіввідношення у суспільстві управління і влади та використання в якості інтелектуальногоресурсу інтелігенції та еліти.
Література
1. Андрущенко В., Міхальченко М. Сучасна соціальна філософія (курслекцій). — Київ: Генеза, 2007. — Т. 2. — З. 7-256.
2.Заіченко М. А., Сагатовський В.М. і інш. Філософія. — Київ: Вищ. шк.,2008. — Разд. 6. — З. 205-247.
3.Спіркин А.Г. Основи філософії. — М.: Вид.політ.літ., 2007. — Гл. 5. — З. 154-190. — Гл. 14. — З. 433-448.
4.Філософський енциклопедичний словник. — М.: Сов. енцикл., 1983. — «діалектика» — з. 154-158; «метафізика» — з. 362-363; «розвиток» — з. 561-562;«причинність» - з. 531-533; «суперечність» — з. 545-547; «детермінізм» — з. 149; «управління» — з. 704-706; «організація» — з. 463-464.
5.Філософія. — Київ: Віща шк. — Розд. 8. — З. 260-273.