Херсонський національнийтехнічний університет
Кафедра соціології іфілософії
Контрольна робота
з дисципліни: Етика таестетика
Тема: Сенс життя і ставленнядо смерті
Студентки: Овчаренко К.В.
Група: 3зКСМ
2008
План
1. Звідки постає проблема сенсу життя людини?
2. Способи осмислення людського буття
3. Життя як утілення смислу
4. Феномен смерті
5. Життя як дарунок
1. Звідки постаєпроблема сенсу життя людини?
За часівнероздільного панування в суспільстві міфологічної і релігійної свідомостілюдина найчастіше мала готову відповідь щодо сенсу життя людини. Дана суспільнагрупа вже «знала», як виник світ, у чому сутність добра і зла, як требаповодитися, який спосіб життя обрати, аби сповнити останнє повноцінним іспасенним смислом.
В міру того, яклюдське мислення отримувало самостійність, зазначена проблема набувалафілософського змісту.
Одначе кардинальнийпоштовх до розвитку був даний проблемі сенсу людського буття пізніше. В Європі,зокрема, – на грунті засвоєння досвіду епохи Відродження і пост ренесанснихсторіч. Для того було декілька причин. По-перше, саме Відродження унаочниловеличезне різномаїття творчих можливостей людини, утвердило цінність людськоїіндивідуальності, породило в неї нестримне прагнення до самореалізації.По-друге, виплекана епохою Відродження яскрава, різнобічна, закохана в себеіндивідуальність поступово, але неухильно вибивалася за межі канонічної духовноїтрадиції середньовічного християнства, почувалася дедалі вільнішою від їїтиску. По-третє, нарешті, особистий досвід «титанів» Відродження, так само яксвітовідчуття європейських мислителів подальших століть, переконливо засвідчував,що й ренесансна індивідуальність не самодостатня, що попри своє самозамилуваннявона теж потребує певного виправлення власної присутності у світі, певноїморальної константи, яка б захищала світ від спустошення, а саму її – віддуховних і життєвих катастроф.
Що ж це за таємничаістота – людина, така велична й така слабка водночас, задля чого дані їй їїрадощі та страждання, навіщо саме її буття, таке вибагливе, суперечливе йскладне? Якщо є на світі Бог, як упоратися людині із цією своєю жахливоюскладністю, як відокремити в собі добро від зла так, щоб потому все-такилишитися собою? Якщо ж Бога немає – чи не найважливіше безглуздя саме існуванняна світі істоти, все краще в якій так палко воліє неминущого смислу, так гострожадає його?
Безперечно, надпроблемами такого гатунку люди замислюються не щодня. Існує думка, що пошуксенсу життя – взагалі якась духовна зайвина, «голод ситих», що допікає людинулише тоді, коли немає більш нагальних проблем. Чимало життєвих фактів свідчать,однак, про те, що подібний «голод» є річчю цілком реальною, яка може бентежитилюдину навіть більше, ніж її матеріальні скрути. Й для того є досить важливіпідстави.
Буття кожного знас має початок і кінець. Кожен так чи інакше пам’ятає про неминучість власноїсмерті й, здебільшого, має гіркий досвід переживання смерті інших, близькихйому людей — друзів, рідних, коханих. Уже це одне здатне спонукати до роздумівпро те, в чому сенс нашої, такої нетривалої, присутності на цьому світі. Хоч якспокусливо віддатися безпосередньому плинові життя з усіма його принадами,властива будь-якій свідомій людині «пам'ять смерті» лишається з нею, а відтак –і питання про сенс життя знову й знову доводить їй свою актуальність.
Оскількиіснування кожного індивіда конечне, він, як духовна істота, має або прийняти цюсвою конечність, — що саме по собі потребує певних вольових зусиль, — абовдатися до пошуку неминущого смислу буття, який допоміг би йому цю конечністьздолати.
Зрозуміло, шуканийсмисл може бути пов'язаний лише з якимись постійними засадами, що підносятьсянад безпосереднім плином життя. Саме таке значення передусім і фіксуютькатегорії «цінність», «святиня» — значення граничного орієнтира людськогоіснування, що надає надіндивідуального змісту життю й діяльності кожної окремоїособистості.
Ясне усвідомленняконечності свого індивідуального буття – важливий крок особи на шляху доподібних вищих ціннісних смислів, без цього не може бути ні розуміння, налюбові, ні справжньої людської мудрості.
У нашомуповсякденному житті ми нерідко вирішуємо свої смисложиттєві проблеми, здавалосяб навіть не замислюючись над ними – піклуючись про батьків чи спілкуючись іздрузями, виконуючи обов’язки громадянина тощо.
Людині можездаватися, ніби її Я з його цілями, потребами, інтересами є якимось атомом,надійно відгородженим від зовнішніх зазіхань. Насправді ж, являючи собою істотусуспільну, людська особистість не може будувати своє життя, не враховуючиспрямованого на неї погляду «інших» — рівно порядкових з нею людськихсуб’єктів. Вільно чи мимовільно, свідомо чи не усвідомлено кожен з нас прагнедо того, щоб наше життя набувало осмисленості для наших партнерів поспілкуванню, — інакше ми не тільки залишимося самотніми, а й узагалі не зможемореалізувати себе як особистості.
Саме це спонукаєморально розвинуту людину знову й знову шукати і знаходити, творити івідкривати наново сенс власного буття в очах кожного свого «співбесідника», чибуде це старий приятель чи випадковий попутник, колега по роботі або коханалюдина.
Не тількиконкретні оточуючі нас люди змушують нас до пошуку сенсу нашого буття. Якщопоглянути ширше, то й буття загалом вимагає перетворення життя у смисл, восмислену відповідь на запити ззовні.
Життя – вищийсенс для себе самого, пошуки існування – неодмінна духовна турбота кожноїособистості.
2. Способиосмислення людського буття
Вирізняються триспособи осмислення людського буття.
Людина абопретендує на те, щоб створити, спродуктувати жаданий смисл,внести його у світ власною діяльністю, або прагне віднайти йогоззовні вже формованим і придатним для застосування, або ж, нарешті, виявляєготовність до співучасті у вироблені цього смислу шляхом відкритогодіалогу, спілкування зі світом, буттям, з усіма відомими й невідомимийого потенціалами та чинниками.
Перший шляхосмислення життя добре відомий у нашій країні, оскільки саме на ньомугрунтується марксистське тлумачення смисложиттєвий проблем. У суспільстві сталозвичним переконання, що тільки суспільна людина вносить у навколишній світ началасмислу, добра, краси, що поза її практичною діяльністю природа і буття загаломбезтямні й пусті. Все, що є на світі, вся діяльність підлягають людському осмисленнюі мають саме той смисл, який люди об’єктивно в них вкладають. Що ж до власногобуття людини, гарантією його осмисленості постають інтереси суспільства іприйдешніх поколінь: передаючи останнім результати своєї матеріальної йдуховної діяльності, індивід засвідчує тим самим, що існував недаремно, ізабезпечує собі єдино можливу форму виходу за емпіричні часові межі свогоіснування.
Немає сумніву, щодо певної межі цей спосіб осмислення виявляється цілком продуктивним: вінстимулював активність людини, її ініціативу, зміцнював соціальну свідомість. Однак,із часом дедалі більше зводилося нанівець притриманими йому суттєвиминедоліками.
Першим з такихнедоліків є прикра сліпота щодо природного світу й навколишньої дійсностізагалом. Адже якщо єдине джерело смислу – людська діяльність, то це означає, щолюдина може в будь-який спосіб розпоряджатися природними багатствами й буттямузагалі, зважаючи лише на власні потреби. Якщо природа й навколишній світ не єдля мене самостійним джерелом смислу, якщо в них я вбачаю лише віддзеркаленнявласних інтересів, моє ставлення, навіть моя любов до них неминуче залишаєтьсяегоїстичними. Нинішня глобальна екологічна криза – значною мірою саме наслідоктого, що людина з якогось часу перестала співвідносити з розмаїттям природногосвіту й буття загалом неповторний сенс власного існування на Землі.
Другий суттєвийнедолік зазначеного підходу до смисложитгєвих проблем більшою мірою стосується вжеекзистенційної структури індивідуального людського буття. Якщо смислунавколишній дійсності надає тільки людина, очевидно, що осмисленість власного існуваннякожної людської особи цілком залежить від буття інших людей, людських груп та спільнот,до котрих вона причетна, — соціальних класів, націй, суспільства, прийдешніхпоколінь, людства та його культури. Поки існування всього цього не викликає сумнівів,окрема особистість може вважати, що й її існування на світі має свій сенс.Прогресистській свідомості XIX ст., для якої обрії існування людства губилися внескінченності «світлого майбутнього», цього, очевидно, було досить. Нині,однак, ми живемо у світі, сповненому таких загроз, що припущення про неминучийкінець фізичного існування людства стає закономірним актом думки. А якщолюдство смертне (причому можливість його загибелі є цілком реальною), якщо його«безсмертна» культура виявляється ще вразливішою і крихкішою, ніж фізичне йогоєство — в чому ж тоді сенс людського існування на Землі й власного буття кожноїособистості зокрема? Невже в тому, що всі ми накоїли в реальному світі зарадиміфічного і, як виявляється, нікому не потрібного «майбуття»?
Нарешті, ще один,третій недолік розглянутої позиції пов'язаний уже із самою сутністю смисложитгєвогосамовизначення людини. Згадаймо відомий в етиці парадокс «любові до близьких» і«любові до далеких». Сутність його в тому, що людина може справді любити тих іприсвячувати своє життя тим, кого уявляє собі конкретно, хто їй реальноблизький. Давно помічено, що любов до близьких — найважчий різновид любові, алесаме тому, що — єдино реальний. Любити (справді любити) багатьох — особливе йрідкісне покликання людської душі, неодмінно пов'язане зі здатністю відчуватицих багатьох як своїх близьких; цією здатністю обдаровані справжні педагоги,лікарі, духовні наставники та ін.
Натомість «любовдо далеких» орієнтує людину на ідеальні об'єкти, котрих вона конкретносприйняти й уявити не може. Нам здається, що ми любимо прийдешні покоління аболюдство в цілому, або ж цілісну й гармонійну людину майбутнього, це почуттяможе бути навіть досить палким — і все ж, поки конкретних образів усього цьогонам не дано, ми «любимо» скоріше власні ідеї щодо згаданих високих сутностей.Така «любов» нічим не збагачує душу і за відповідних умов здатна виродитися узвичайнісінький егоїзм — при повному збереженні ілюзії власної жертовності й високоїморальної снаги.
Навколишній світ,коли він втрачає вимір власної самодостатності, перестає підтримувати йзігрівати людину, і та зрештою може опинитися в страхітливому вакуумі — в«зовнішній темряві», як мовить про це Святе письмо.
3. Життя якутілення смислу
Інший,альтернативний шлях смислу і осмислення людиною власного буття передбачає пошуку зовнішньому світі або ж у духовній сфері якихось готових ідеалів, планів,рецептів, схем, які мали б заздалегідь визначати людське життя, тим самим інадаючи йому певної осмисленості. Нерідко люди вважають, що прожити своє життя«недаремно», «правильно» — значить присвятити його неухильній реалізації тогочи іншого попереднього задуму; відсутність подібних ідеальних настанов, таксамо як і будь-які відступи від них, сприймаються як життєва катастрофа.
Людина, яказдатна вдовольнитися раз і назавжди одержаним розв'язанням неповторної загадкивласного життя, внутрішньо тяжіє до одномірності: стає глухою до глибокихдуховних, зокрема й релігійних переживань, до справжнього мистецтва (вже Платон,як відомо, радив вигнати із спроектованої ним ідеальної держави Гомера і«творців трагедій»), байдужою або ж нетерпимою до альтернативних цінностей.
Натомість у неїзростає потреба в різноманітних сурогатах духовності, які б підтверджували абопринаймні не чіпали її життєве кредо; подібні сурогати й надають їй ті, хтозаінтересований у її конформізмі — байдуже, чи у формі вестернізованої «масовоїкультури», чи у вигляді офіціозної «художньої самодіяльності», зародки якоївиразно окреслені в тих же платонівських «Законах».
Коли мипридивимося до того, що є нормальним, «серединним» для людини, що повторюєтьсяв її історичному розвиткові, для кожного покоління постаючи по-новому, —побачимо, зрештою, більш природні й разом з тим динамічні процеси зростаючогоосмислення буття, вільні від крайнощів безмежного суб'єктивізму, з одного боку,і беззастережного конформізму — з іншого. Тут перед нами постає діалог,спілкування людини зі світом.
Як перший, так ідругий розглянуті напрями визначення сенсу людського буття в основі своїй, якприйнято говорити в сучасній філософії, монологічні. Це означає, що вони передбачаютьлише один-єдиний «логос», єдине джерело осмислення — в першому разі діяльністьсамої години, в другому — ті чи інші відокремлені від цілісності буття ідеалиабо ціннісні взірці — замкнеш, начебто «сліпі» для будь-яких інших можливихсмислоугворювальних впливів. Фіксується певний смисловий центр, і життєвезавдання людини зводиться до утвердження того, що з даного центру походить, — упершому разі до самоствердження через власну діяльність, у другому — доутвердження певних заздалегідь обраних ідеалів, цінностей тощо.
Неважкопереконатися, що як та, так і інша позиція позначаються рисами довільності; дотого ж будь-яке окремішнє, відірване від цілісності буття джерело осмисленнярано чи пізно вичерпується, втрачає здатність до самовідтворення, що зрештоюштовхає людину до крайнощів, які й були простежені вище. Реальною альтернативоютут може бути лише перехід до діалогічної концепції осмислення людського буття,заснованої на визнанні множинності можливих осмислювальних центрів івідкритості щодо їхнього впливу. Така концепція орієнтує на спілкування зіншими людьми, із цінностями своєї та інших культур, зі світом загалом.
Слід сказати, щоспілкування в його людинотворчій функції — одна з центральних тем філософії XXст.
Для особи, щорозвивається нормально, цей процес, попри всі біографічні зміни й духовніпереломи, являє собою певне нагромадження позитивних життєвих смислів, що ведедо зростаючої смислової «наповненості» буття. Говорячи про міру висвітленості реальноголюдського життя неминущим ціннісним смислом, ми нерідко звертаємося до поняттямудрість.
Мудра людина — непросто та, що багато знає, навіть не та, що вміє застосовувати свої знання напрактиці. Мудрий — той, хто здатен практично співвідносити, гармонізувати життяі його сенс, підносячи їх до єдності, фондованої на позитивних людськихцінностях. Стосовно ж світу об'єктивних соціальних явищ подібна єдність життя ісмислу виступає власне як культура. Саме в царині культури природне й соціальнебуття постають у вигляді осмислено розподіленої, доцільно організованої йціннісно орієнтованої цілісності, що втілює вищі прагнення людини.
Разом з тим урічищі подібного світоставлення зростаюче осмислення буття лише підкреслює йогопотенційну глибину. Як ми бачили вище, і перший, і другий з розглянутих типівсвітовідношення суттєво збіднюють внутрішній світ людської індивідуальності,життєвий досвід людини, відтинаючи від нього все, що суперечить утвердженню разі назавжди обраного монологічного смислового центру. Однак якщо виходити з«відкритого» варіанта входження людини у світ, особливого значення набуває самеповнота людського досвіду.
Принципова довірадо навколишньої реальності, спрямованість на спілкування з нею надаютьвагомості феноменові людської цілісності, привчають бачити в ній невичерпне джерелопотенційного, ще не реалізованого смислу. Творче осмислення буття і необмежене поширеннясфери безпосереднього контакту з ним — два взаємопов'язані аспекти даногоставлення до світу. Так само воно вбирає в себе й прагнення до розумної впорядкованості,культурної організації життя, й поривання вдалину, до нових обріїв цілісноголюдського досвіду.
Втім, не будемотут уживати надто гучних слів. Будь-яка патетика зробила б висновок, якого мищойно дійшли, фальшивим, адже насправді, навіть за наймудрішого способу життя,реальної безмежності посування вперед нам у нашому індивідуальному бутті не дано— саме через невблаганну конечність останнього. Хоч як би ми спілкувалися знавколишнім світом, як глибоко сягали б у його таємниці, всьому цьому рано чипізно приходить кінець, і перед кожним із нас, у його останній самотності,постає те ж таки запитання: навіщо мені це все? Нащо взагалі живе людина?
Таким чином ми,здається, зробили коло. Ми повернулися до питання, з якого почали. Рух по цьомуколу не був марним, оскільки з'ясовано принципові умови, згідно з якими митільки й можемо побачити наше життя осмисленим. І все ж жаданої відповіді поки нема— надто глибоко впливає на всю структуру відносин людини зі світом ще непроаналізована нами належним чином конечність її існування, надто щільно сплітаютьсяжиття і смерть, сенс життя і сенс смерті. Заплющувати очі на це — значитьтішитися ілюзіями.
Можна, звичайно,сподіватися, що вічний смисл буття долає конечність індивідуального людськогоіснування, проте такі сподіванки небагато чого варті, поки ми не зазирнемо увічі самій цій конечності — тільки так, зрештою, можна збагнути, що ж то завічність, яка їй не чужа й до якої вона прагне. Звернімося, отже, до загадкилюдської смерті — може, саме її розгляд проллє нове світло на проблему сенсуіснування людини.
4. Феноменсмерті
Як платонівський,так і епікурівський погляди на смерть знаходили собі прихильників упродовжтисячоліть. Перевагу європейська культура наступних часів віддавала все ж точцізору, висловленій Платоном — пізніше вже в християнському її витлумаченні, — щопередбачає невідступну увагу до смерті («пам'ять смертну»), духовно виважене,позбавлене надмірної екзальтації її сприйняття.
Поглибленомуосмисленню смерті, яке усталювалося протягом століть, відповідав і доситьвисокий рівень «культури вмирання» — культури підготовки людини до зустрічі зісмертю (власною або своїх близьких). Потрібні для цього духовні здатності йнавички виховувала в європейця християнська культурна традиція в усій їїцілісності; слід відзначити, зокрема, й спеціальні праці на тему «Ак Могіепгіі»(наука або мистецтво вмирання), що поширювалися в Європі наприкінці середніхвіків.
Високий розвитокосмислення смерті знаходимо і в інших культурних регіонах. Про це свідчать,зокрема, давньоєгипетська (близько XIV ст. до н. е.) й особливо тибетська,записана у VIII ст. н. е., «Книги мертвих», які дають людині, що вмирає,детальні настанови щодо її перебування в посмертному світі. Літератураподібного призначення відома також в індуїстській та мусульманській традиціях.
Не становилавинятку у своєму ставленні до смерті й культура Давньої Русі. Вже не кажучи прорелігійні витоки її духовності, вкажемо хоча б на поширеність у нашій давнійкультурі визначення філософії, що належить відомому візантійському богословуVIII ст. Іоанну Дамаскіну, як «роздуму про смерть, як довільну, так іприродну»6. Філософ, отже, це той, хто може тверезо мислити про смерть,дивитися їй у вічі...
Цілком іншакартина складається, однак, у Європі за Нового часу. Епоха, допитлива думкаякої вникала, здавалося б, у все на світі, немовби «втрачає» феномен смерті,відвертається від нього. Девізом філософії стають слова Б. Спінози, який слідомза Епікуром проголошує: «Людина вільна ні про що так мало не думає, як про смерть»7,що ж до сучасника Спінози Б. Паскаля, котрий обрав предметом своїх роздумівсаме конечність людського буття, то його філософська творчість виявиласязатребуваною лише наприкінці XX ст.
Найвидатнішімислителі Нового часу втілили цю особливість епохи. Навіть Кант по-своємуобминає проблему смерті, просто постулюючи безсмертя індивідуальних людськихдуш відповідно до вимог практичного розуму. Гегель, підкресливши, що смертність— доля всього конечного, наділяє атрибутом вічності Абсолютний дух, а це означає,що й кожен індивід, оскільки він здатний, простудіювавши гегелівську філософію,піднестися до точки зору цього духу, здобуває тим самим надію хоч на якийсьпаліатив безсмертя. Так або інакше питання про смерть усувалося. Залишає йогоосторонь і марксизм.
Досліджуючипричини цієї дивної сліпоти щодо кардинальної проблеми людського існування,англійський історик А. Тойнбі зводить їх до нездоланного страху смерті, ще невідомого людям попередніх епох. «Час прогресуючої зневіри», який наставунаслідок релігійних війн та успіхів наукового пізнання, зумовив нездатністьлюдини «холоднокровне дивитися в обличчя факту смерті», призвів до наростаннянеусвідомленого страху, що пройняв усі сфери культури.
Саме через цесмерть стає забороненою темою, своєрідним «небажаним елементом» у новітнійзахідній цивілізації. «Зіткнувшись зі смертю без віри, сучасна людиназавбачливо підрізала свої духовні крила».
Цілком очевидно,що сьогодні такі уявлення значною мірою втрачають свою світоглядну основу; не виключено,звичайно, що з плином часу надії на штучне «безсмертя» чи, принаймні, істотнезбільшення тривалості людського життя дістануть більш реальний грунт. Натомістьсамий факт конечності існування людини, передусім її смертності, у XX ст. зновустає темою напружених роздумів. Криза ліберально-прогресистської ідеології,зростаюче почуття «закинутості» у світ врешті-решт змушують філософію ікультуру пильніше вдивлятися в невідступний феномен смерті. При цьому якщо вновітніх філософських системах релігійного спрямування загалом обстоюютьсятрадиційні уявлення про проміжне, опосередковуюче положення смерті між земним іпотойбічним світами і віра в безсмертя людської душі, то у фундаментальнійонтології М. Гайдеггера, в екзистенціалізмі Ж. П. Сартра і А. Камю знаходить виявне менш прикметна тенденція вбачати в самій конечності існування людини «тут» і«тепер», в її «бутті-до-смерті» (М. Гаидеггер) серцевину людськості як такої,головну засаду формування людської свідомості загалом. Якщо взяти до уваги, що синонімамиконечності буття людини в даному разі виявляються його «історичність»,«тимчасовість», неважко збагнути, який широкий спектр ідей — від марксизму аждо сучасної герменевтики — виявився прямим або опосередкованим чином пов'язаниміз зазначеною позицією у філософському розумінні людини.
Мотиви сучаснихзвернень до традиційної концепції смерті як переходу до потойбічного безсмертядосить зрозумілі — це і глибока вкоріненість релігійних традицій, і збудженнянового інтересу до них, спричинене усвідомленням негативних аспектів розвиткупромислово-технічної цивілізації Нового часу, і набрання сили в цьому контекстінеканонічними формами релігійно-містичного досвіду, що позначаються масовим впливом,і парадоксальні результати сучасних досліджень, зокрема, в галузі реаніматології(див., наприклад, праці д-ра Р. А. Муді), які за певної їхньої інтерпретації здатніпідсилювати позиції тих, хто вірить у потойбічне життя. Разом з тим іпротилежний, другий із зазначених поглядів на конечність людського існуваннятеж має певні підстави.
Йдеться не тількипро відчуття історичної обмеженості, минущості емпіричного існування людини(загалом таке відчуття не містить у собі нічого нового), але передусім — прозростаюче усвідомлення закладеної в цьому відчутті екзистенційної істини, усвідомленняфатальної, доленосної конечності тих «рамкових» цінностей, до яких спрямоване,в яких вичерпує себе індивідуальне людське життя.
Поки зберігаєтьсявіра у вічні всеперемагаючі засади Істини, Добра, Справедливості, Краси, покилюди здатні відчувати свою особисту причетність до їхньої поступальноїреалізації у світі, кожен зрештою може сказати про себе словами поета: «Ні,весь я не умру», — оскільки його життя хоч якоюсь мірою сприяло здійсненню цихвисоких цінностей. Коли людина впевнюється в тому, що й найдорожчі для неїцінності самі по собі історичні й конечні, смерть індивіда наче обертається всуперсмерть. Здається, саме так і стоять справи в нашому нинішньому світі. І вцьому — один з найболючіших аспектів досвіду XX ст.
Неспроможністьзведення проблематики передсмертних станів лише до боротьби зі смертю єособливо очевидною в умовах запровадження новітньої медичної апаратури, що даєзмогу забезпечувати невизначено тривале функціонування тих чи інших органів абосистем людського організму. Вже використання цих технічних засобів саме по собіпороджує нагальну потребу мати певну концепцію смерті, певні етично виваженіуявлення щодо права на евтапазію (свідоме позбавлення життя безнадійно хвороїабо практично мертвої щодо своїх вищих функцій людини), загалом актуалізуєпроблему зустрічі смерті, а не тільки втечі від неї. Не випадково в сучаснійбіоетиці (галузь знання, що вивчає етичні проблеми біології й охорони здоров'я)завойовує визнання ширше, порівняно з традиційним, розуміння сутнісної мети медицинияк не тільки захисту життя і здоров'я, а й забезпечення благополуччя пацієнтіву всіх його вимірах; утверджується принцип автономії, або самодетермінаціїособистості хворого, за яким закріплюється право приймати відповідальнірішення, що стосуються його подальшої долі. Проте й за цих умов передбачається,що людина, хай навіть вільна від примусових турбот про неї, зостаєтьсясамотньою у своїй зустрічі зі смертю —може, ще самотнішою, ніж раніше,віч-на-віч зі своїм одиноким рішенням.
Не менш пекучі проблемиуспадковуємо ми від недавнього минулого і в нашому ставленні до померлих, нашійпам'яті про них. І хоча християнські традиції рятували у цьому відношеннієвропейську культуру від крайнощів.
Утім, найприкріші«рекорди» безпам'ятства й неповаги до померлих припадали на комуністичнікраїни. Що й зрозуміло, оскільки культ Людини з великої літери мав тут своєюзворотною стороною цілковите ігнорування конкретних людських індивідів ізпритаманною їм уразливістю і буттєвою конечністю. А смерть — це, безперечно,вияв конечності і, як така, не гідна «нової людини», активного будівникакомунізму, що мав би бути безсмертним, як Кощій. Тож проігнорувавши волю своговождя щодо поховання його на Волковому цвинтарі в Петербурзі, недавні правителінашої землі тим більше не мали душевних гальм, що забороняли б улаштовувати намісці колишніх кладовищ стадіони і «парки культури й відпочинку». Не дивно, щомільйонами людей були втрачені самі звичаї поводження на кладовищі, сама потребавідвідувати могили своїх близьких, піклуватися про них...
Проте часизмінюються. Як на Заході, так і в нас нині відбувається лавиноподібне зростанняінтересу до проблеми смерті як внутрішнього чинника людського життя, котрийпотребує особливого ставлення, особливої культури. Слід сказати, що сучаснатанатологія вже нагромадила чималий емпіричний матеріал, який свідчить проспецифічність досвіду вмирання і смерті, розкриває його якісні риси; нині цейматеріал стає загальним надбанням.
Так, ще в 1892 р.відомий швейцарський геолог Альберт Хейм опублікував дані, що свідчили продивовижну подібність досвіду близькості смерті в 95 % опитаних Хеймом людей(здебільшого альпіністів), які пережили серйозні нещасні випадки. Існування впередсмертному досвіді людей спільних стадій і мотивів було підтверджене йнаступними дослідниками. Узагальнюючи зібрані дані, американський професор Р.Нойєс дійшов висновку про існування трьох послідовних стадій умирання: «опору»,що позначається відчуттям загрози й страху перед смертю, «огляду життя», колиперед людиною пролинають спогади про найважливіші моменти її існування, йнарешті «траиспенденпії», пов'язаної з переходом до містичних або ж «космічних»станів свідомості.
Трохи іншу, алетеж стадіальну картину досвіду вмирання подає згадана вище ЕлізабетКюблер-Росс. Згідно з її спостереженнями, ставлення людини до смерті, щонаближається, проходить принаймні п'ять послідовних стадій. Перша реакція на смертельнезахворювання звичайно така: «Ні, тільки не це, такого бути не може». Коли,однак, хворий усвідомлює реальність того, що відбувається, початкове відкиданнясмерті може змінитися гнівом: «Чому саме я, коли мені ще так багато потрібнозробити!» Потім, «перегорівши», людина нерідко вдається до всіляких спроб«обдурити» смерть, виграти додатковий час для життя; коли ж можливості дляцього вичерпуються, настає період страху або депресії. Й нарешті, пройшовши ічерез це, хворий, якщо в нього вистачає часу й душевної рівноваги або він дістаєналежну допомогу від тих, хто його оточує, здатний відчути несподіваний спокій,примиреність зі своїм станом. Настає переломна мить «прийняття смерті». Останнєдобре знайоме, втім, і давній релігійно-народігій культурі вмирання: на тих, докого приходило таке кінцеве просвітлення, вбачали благодать Божу.
Цілком очевидно,що вже саме прийняття до уваги подібних аспектів людського досвіду здатневпливати на ставлення до смертельно хворих, формувати певний суспільний тонус урозумінні смерті. Істотні й інші спостереження над внутрішнім світом умираючих.Зокрема, як зазначає американський теолог П. Вошбон, для вмираючої людининастає мить, коли «дотик виявляється важливішим за мовне спілкування», й вона повертається«до тієї єдності з нашим тілесним світом, коли дотик був усім, що ми знали»16.Здається, належне усвідомлення тієї обставини, що для людини, яка вмирає,настає мить, коли ласкавий, пестливий дотик є чимось нескінченно важливішим,ніж мовне спілкування, мало б справити вплив на систему комунікативнихпріоритетів нашої далеко не ласкавої культури.
5. Життя якдарунок
Власне, ідеяконечного людського буття як дарунка, що чекає на відповідь, у певному їїосмисленні цілком узгоджується і з етосом релігійної духовності, що ми йогознаходимо, зокрема, в цитованого вище С. Л. Франка. При такому погляді миповертаємося, однак, до тих джерел релігійного світосприйняття, де людинапервинно усвідомлює себе в «стані перед-стояння», екзистенційної зверненості доБога — Дарителя благ, Бога, котрий повною мірою дає кожному й при тому чекає навідповідь. Відповідь самим нашим життям, бо кому багато дано, з того багато йспитається.
Втім, релігійнаінтерпретація є не єдино можливою позицією, що зберігає сенс людського життя.Незалежно від того, чи обираємо ми її, суттєва моральна проблема людської душіполягає в тому, щоб у відповідь на дарунок буття прийняти свою конечність як власне життєве призначення, творчо,продуктивно віддати себе без останку, «всю всім», як казав Достоєвський, і саме таким чином реалізувати себе,утвердити неминуще значеннякороткої миті своєї присутності на Землі. Що віддав ти — те твоє, стверджує давнямудрість.
Ось чому такавідразлива з погляду людської духовності — хоч якими б були її витоки — ідеясамотнього безсмертя, самозбереження у відчуженості від страждань ближніх. Одиніз сучасних варіантів розробки цієї теми знаходимо, зокрема, в оповіданні X. Л.Боргеса «Безсмертний», екзотичний герой якого з гіркотою констатує: «ЖиттяБезсмертного пусте». Хай навіть таке безсмертя дає людині можливість активно проявити себе внайрізноманітніших галузях, так що вона, здавалося б, здобуває право сказати про себе: «Я — бог, я — герой, я — філософ, я — демон, я — увесь світ», насправді ж це лише«стомливий спосіб сказати, що мене як такого — нема».
Навпаки, справдівіднайти неминущий сенс буття можна лише йдучи альтернативним, парадоксальнимшляхом: докладаючи центр свого внутрішнього існування — назовні, «забуваючи»себе в спілкуванні з іншими людьми й високими духовними цінностями.
Навітьнеповторність власної індивідуальності людина певніше втримує в подібномуетичному «самозабутті»: адже саме усвідомлення своєї життєвої активності яквідповіді на дарунок буття, відповіді, в яку потрібно вкласти свою душу,породжує моральну якість відповідальності; разом з тим саме відповідальність задолю конкретних людей і цінностей, з якими ми життєво пов'язані, закріплюєіндивідуальну неповторність власної нашої особи. Як зауважив із цього приводувідомий сучасний філософ Е. Левінас, відповідальність — це індивідуація, самийпринцип індивідуації. Зрештою згадаймо А. де Сент-Екзюпері: ми у відповіді за тих, кого ми приручили...
Зазначенийпроблемний вузол смислу життя, відповідальності й індивідуального покликаннялюдини в наші дні набуває особливоїваги. Справа, зокрема, в тій гострій смисложитгєвій кризі, яка виявиласянаслідком чергового розпаду «зв'язку часів», що стався нині в нашій країні.Стрімка девальвація цінностей, заради яких віддавали життя кілька поколіньнаших співвітчизників, породжує у мільйонів людей гірке відчуття марнопрожитого життя, провокує образливу зневагу до батьків і дідів з боку«прогресивних» нащадків.
Кожен може йповинен знайти власний неповторний сенс життя, власне щастя — без заздрощів іпихи бути собою, адже кожне індивідуальне існування криє в собі власну потенціюсмислу.
Звичайно ж,конкретні шляхи до здобуття сенсу життя при цьому можуть бути різні. Зокрема,вже згадуваний нами австрійський психолог В. Франкл визначає три основні класицінностей, здатних сповнити смислом індивідуальне людське буття: цінностітворчості, переживання і ставлення. Перші з них не обов'язково пов'язані зякимись високими, визначними справами. В що найзвичайнішої, навіть пересічноїлюдини цілком можуть бути підстави розглядати свою діяльність, усю сукупністьсвоїх життєвих справ як власне незамінне індивідуальне завдання, виконання якогоєднає її з людьми, зі світом, а відтак сповнює її існування неповторнимсмислом. Що ж стосується людей власне творчої вдачі, нерідко бачимо, як самеусвідомлення свого задуму, своєї мети, котру замість них не зміг би реалізуватиніхто, надає їм сили жити й творити в найскрутніших обставинах, усупереч,здавалося б, усьому — аби довести свою працю до кінця.
Разом з тимдомінуючого смисложитгєвого значення для нас здатні набувати й цінностіпереживання, пов'язані, зокрема, з релігійними почуттями, зі спілкуванням ізтворами мистецтва, з благоговінням перед природним світом тощо. Причетність доцілісностей високого порядку, які відкриваються в такому контакті зі світом,безперечно сповнює душу людини новим духовним змістом; особливо це стосуєтьсяпереживань любові, симпатії, співчуття до інших людей, наших ближніх.
Так чи інакше,смисложитгєвий пошук особи — це завжди пошук гідної відповіді на дарунок буття.І як такий він, поряд із будь-яким з перелічених моментів, неодмінно охоплює ізгадане вище поняття відповідальності.