Відкритийміжнародний університет розвитку людини “Україна”
Кафедрадокументознавства та інформаційної діяльностіКонтрольнаробота
зкурсу “ Інформаційно-аналітична діяльність ”
Зміст
Вступ
1. Описові неформальні методи
2. Нормативні і логічні неформальні методи
3. Аналітичні і пізнавальні методи
4. Поняття та характеристики наукових методів
Висновок
Список використаної літератури
Вступ
При проведенніаналітичних досліджень розрізняють методи формальні й неформальні, причомуостанні стали виділятися як клас методів лише з кінця 60-х рр. Неформальні методи — це ті, щообходяться без особливо жорстких самообмежень, хоча й дотримуються кожен своїхправил і принципів. Саме вони покладені в основу сучасної інформаційно-аналітичноїдіяльності. У світлі свого відносно вільного характеру кожна з групнеформальних методів може включати значну кількість більш часткових методів іметодик.
Саме пронеформальні методи аналітичних досліджень йде мова в даній роботі.
1. Описові неформальні методи
Провідне місце серед неформальних методів належить історико-описовомуметоду, який є основою історії дипломатії, міжнародних відносин і зовнішньоїполітики окремих держав, численних праць з аналізу явищ і процесів поточногоміжнародного життя (сутність історико-описовогометоду, полягає у визначенні процесів, що мали місце у минулих та поточнихпроявах міжсуспільної комунікації). Його різновидом виступаєполітико-описовий метод, який по суті часто зводиться до реферуваннядокументальних джерел. Обидва методи дають первинну фактологічну інформацію наоснові якої грунтуються всі наступні теоретичні побудови. До цієї ж групиналежить порівняльно-історичний метод — спосіб дослідження і пояснення змістута характеру міжнародних відносин на різних етапах історичного розвитку;виявлення спільного і відмінного між різними стадіями становлення інформаційно-аналітичногодослідження як дослідження на основі їх співставлення (порівняння).
2. Нормативні і логічні неформальні методи
Суттєвемісце в інформаційно-аналітичній діяльності належить також двом спорідненимметодам — нормативно-ідеологічному та нормативно-гіпотезотворчому. Першийвиводить положення з певної ідеології або не усвідомлюючи цього, абоусвідомлюючи, але маючи непохитну впевненість у власній правоті (саме цей методдав концепції «політичного реалізму» та геополітики). Другийдотримується логіки розуму, а не віри: знаючи про дефіцит емпіричного читеоретичного матеріалу, він компенсує його побудованими на базі тих або іншихконцепцій гіпотезами, віддаючи при цьому відлік у можливих недоліках такогопідходу (концепції зовнішньої політики держав, концепції міжнародної інтеграції).
Інтуїтивно-логічнийі формально-логічний методи єдині в прагненні керуватися логікою, але надаютьперевагу різним її видам. Перший керується тим, що на момент проведеннядослідження прийнято вважати «здоровим глуздом» — у науці, політиці,масовій свідомості. Цей метод на практиці іноді дуже важко відрізнити віднормативно-гіпотезотворчого. Другий, як випливає з назви, спирається наформальну логіку (наприклад, у дослідженнях внутридержавних і міждержавнихвідносин поширений варіант, який базується на логіці права).
3. Аналітичні і пізнавальні методи
Щеодну групу споріднених неформальних методів становлять операційно-прикладний іаналітико-прогностичний. При багатьох відмінностях їх поєднує націленість навирішення прикладних завдань і отримання результатів, які могли б знайтинасамперед пряме політичне — як теоретичне, так і практичне застосування. Доопераційно-прикладних можна віднести різні методи аналізу ситуації (просте тавключене спостереження, вивчення документів і об'єктивних матеріальних джерел,порівняльний аналіз), методи аналізу змісту (контент-аналіз, аналіз подійнихданих, когнітивне картування), методи аналізу варіантів поведінки (імітації,ситуаційні аналізи, ділові, штабні та стратегічні ігри).
Аналітико-прогностичніметоди націлені на прогноз більш складних, ніж окремі ситуації та варіантиповедінки, процесів і явищ; динаміки міжнародної системи в цілому, її окремихгеографічних і проблемних напрямів тощо. При цьому треба мати на увазі, що самапрогностика — одна із сфер методології, яка розвивається найбільш динамічно і вякій дуже багато дискусійного. Останнім часом отримують визнання та поширеннятакі цікаві теоретичні її відгалуження, вкрай важливі для вивчення міжнароднихвідносин, як альтернативістика (вірогідні або можливі реально виконуваніваріанти майбутнього), ретроальтернативістика (реально можливі, але втраченіваріанти минулого). З точки зору практичної значимості найкраще зарекомендувалисебе сценарний метод (побудова сценаріїв гіпотетичного ходу розвитку подій інадання принципових рекомендацій на випадок матеріалізації кожного ізсценаріїв) і методи експертного аналізу («мозковий штурм», метод«дельфи» і т.п.).
Такожможуть використовуватися чисто кількісні (статистичні) методи, зокрема при вивченні,наприклад, окремих сфер внутрішніх і міжнародних відносин (війни, конфлікти,матеріальний потенціал держав). Однак вони поки що не дали вагомих результатів,що пояснюється з відсутністю загальної теорії досліджуваних явищ і процесів,принциповою неможливістю порівняти багато їхніх важливих характеристик,складністю взаємозв'язків між зовнішніми проявами та сутнісними аспектами явищі процесів суспільного життя.
Наслідком наукового осмислення методу як явища, атакож сукупності конкретних методів і досвіду їх використання виступаєметодика. Це штучно створений на базі загальної методології йтеоретико-методологічних положень конкретної науки комплекс методів,призначених для вирішення певного класу задач, щоб забезпечити високу ступіньстандартизації множини конкретних досліджень і отриманих на їх основірезультатів з наступним використанням таких результатів у фундаментальній іприкладній науці та на практиці.
Безперечно, принципи і підходи мають важливе значенняу вивченні минулого. Однак не меншу роль відіграють тут і методи історичногопізнання, тому що будь-який науково-пізнавальний процес складається з трьохкомпонентів: об'єкта пізнання, тобто минулого, пізнає суб'єкта, тобто історикаі методу пізнання. За допомогою методу вчений пізнає досліджувану проблему,подію, епоху. Обсяг і глибина нових знань залежать насамперед від ефективностізастосовуваних методів. Зрозуміло, кожен метод може бути застосований вірно чиневірно, тобто сам по собі метод не гарантує отримання нового знання, але безнього не можливо ніяке пізнання. Тому одним з найважливіших показників рівнярозвитку історичної науки виступають методи дослідження, їх різноманітність іпізнавальна ефективність.
Методи дослідження є найбільш динамічним компонентомісторичної науки, який рухає її вперед. Поява нових методів часто призводить дозміни співвідношення та ролі старих і нових методів, а не до втрати першимивсякого значення. На відміну від конкретно-історичних фактів та концепції, щопіддаються швидкому оновленню, методи дослідження відрізняються найбільшою«живучістю». [4]
4. Поняття та характеристики наукових методів
аналітичний дослідження неформальний науковий
Що жтаке науковий метод? Метод — (грец. — буквально «шлях дочого-небудь») — В найбільш загальному значенні спосіб досягнення мети,певним чином впорядкована діяльність. Метод у спеціально-філософськомузначенні, як засіб пізнання, є спосіб відтворення в мисленні досліджуваногопредмета. Про характеристиці неформального наукового методу йдуть дискусії. Алеочевидно, що головні риси наукового методу включають: спостереження ісприйняття у проблеми, творче прозріння і відсторонення від привхіднихфакторів, висунення нової гіпотези, експериментальна або документальнаперевірка на сумісність з іншими відомими фактами і прагнення до точності.
Таказагальна характеристика наукового методу, який, як бачимо, застосовна і вприродничих і у суспільних науках. Ця схожість викликала не мало спроб поширитиметоди природних наук також і на вивчення суспільства. Найбільш найвідомішою зних було прагнення французького філософа О. Конта (1798-1857), який сформулювавнауку «соціальну фізику», як теоретичну галузь знань, що вивчаєфундаментальні закони суспільних явищ поряд з такими науками як астрономія,хімія, фізика та біологія. Ця спроба дала початок не тільки новому напрямкуфілософії — позитивізму, але і поштовх для розвитку нових методів громадськогопізнання — соціологічних.
В XIXсторіччі широкий розвиток отримав метод "ідеальних типів" німецькоговченого М. Вебера (1864-1920), який він вважав універсальним. У основі цьогометоду лежить утворення таких ідеально-типових понятть як "Індійськакастова система", «Китайська патріархальна бюрократія», «Сучаснийбуржуазний раціональний капіталізм», які на думку Вебера, створюють засобидослідження історії. З дещо інших позиції розглядає питання методів пізнанняросійський учений П. Сорокін (1889-1968), який вважав, що справжньою причиною іумовою розвитку суспільства та «світу соціуму» є існування світу цінностей,які визначаються соціальною системою і типом культури.
Всучасній науці значного поширення набули також теоріїструктурно-функціонального аналізу (Т. Парсонс, Р. Мертон), які в якостівизначальною структури при вивченні суспільства беруть сукупність загальноприйнятихнорм, які примушують людину виконувати функціональні вимоги соціальної системи.При вивченні, наприклад, історії культури часто використовується теоріяструктуралістів (К.Леві-Стросс, M. Фукo), що підкреслюють базисне значеннямовно-знакових структур.
Звичайно,застосування зазначених вище загальнонаукових методів повинно вестися зурахуванням особливостей об'єкта пізнання, наприклад, історії. А під"історією" в онтологічному значенні розуміється те, що знаходиться встані зміни та розвитку, тобто в річку історії неможливо увійти двічі, ависновки історичної науки не можна перевірити експериментально. У цьому одна зголовних специфічних і найважчих особливостей історичного пізнання, якнеформального методу дослідження. Тому тут потрібні спеціальні наукові методи.Вони, з одного боку, засновані на методі загальнофілософської, а з іншого — єосновою конкретно-історичних методів.
Підметодами історичного дослідження розуміються методи вивчення минулого, тобтометоди, що застосовуються в усіх областях історичних досліджень, до недавньогочасу у вітчизняній літературі була відсутня скільки-небудь струнка класифікаціяметодів історичного пізнання. Одні автори називали серед них: ретроспективний,монографічний, статистичний і т.д. інші дослідники вважали за краще говорити вцілому про "історичний метод", розглядаючи його як конкретизаціїзагального світоглядного методу в області історичного пізнання.
Ситуаціярішуче змінилася в 1987 р., коли академік І. Д. Ковальченко опублікував книгу«Методи історичного дослідження». Автор більше 30 років пліднозаймався вивченням цієї проблеми. Його монографія — капітальна праця, в якійвперше у вітчизняній літературі дається систематичне викладення основнихметодів історичного пізнання. Причому, робиться це в органічного зв'язку заналізом головних проблем методології історії: роль теорії та методології внауковому пізнанні, місце історії в системі наук, історичний джерело таісторичний факт, структура і рівні історичного дослідження, методи історичноїнауки і т.д. До числа основних методів історичного пізнання Ковальченко І.Д.відносить: 1) історіко-генетичний; 2) історіко-порівняльний; 3) історіко-типологічний;4) історико-системний.
Розглянемокожен з цих методів окремо.
Історико-генетичнийметод відноситься до числа найбільш поширених в історичних дослідженнях. Сутьйого полягає у послідовному розкритті властивостей, функцій і зміндосліджуваної реальності в процесі її історичного руху. Цей метод дозволяєнайбільшою мірою наблизитися до відтворення реальної історії об'єктадослідження. При цьому історичне явище відображається у найбільш конкретнійформі. Пізнання йде послідовно від одиничного до особливого, а потім — дозагального і загальним. По природі генетичний метод є аналітично-індуктивним, аза формою вираження інформації — описовим. Генетичний метод дозволяє показатипричинно-наслідкові зв'язки, закономірності історичного розлиття в їхбезпосередності, а історичні події та особистості охарактеризувати в їхіндивідуальності та виразністю.
Прикладомчудового втілення історико-генетичного методу може служити монументальний грудВ. О. Ключевського (1841-I911) «Курс русской історії „який з'явивсядля автора підбиттям підсумків його наукової праці і куди він вклав своївеличезні теоретичні і конкретно-історичні пізнання. Ключевський давперіодизацію російської історії, визначив чинники, що визначають хід їїрозвитку, дав яскраві характеристики представникам царський влади, в яких булаі стримана посмішка і гостра критика. Праця Ключевского В.О. була незмірно вищеза всіх інших спроб викладу російської історії як єдиного цілого. І це сталоплодом реалізації історико-генетичного методу.
Історико-порівняльнийметод також давно застосовується в історичних дослідженнях. Він грунтується напорівняннях — важливому методі наукового пізнання. Без порівняння не обходитьсяні одне наукове дослідження. Об'єктивною основою для порівняння є те, що минулеце внутрішньо обумовлений процес, що повторюється. Багато явищ тотожні чи схожівнутрішньою суттю і відрізняються лише просторової або тимчасової варіацієюформ. А одні й ті ж або подібні форми можуть висловлювати різний зміст. Тому впроцесі порівняння і відкривається можливість для пояснення історичних фактів,розкриття їх сутності.
Цюособливість порівняльного методу вперше втілив давньогрецький історик Плутарх усвоїх “життєписах». Цей метод Плутарх, використав не для історичнихповідомлень, а для моральних висновків. Тим не менше його порівняння портретівполітичних та громадських діячів того часу, їх досить глибокі і яскравіхарактеристики поклали початок використання порівняльного методу в історичнихтворах.
Історико-типологічнийметод, як і всі інші методи, має свою об'єктивну основу. Вона полягає в те, щов суспільно-історичному процесі, з одного боку, розрізняються, з іншого, — тісно взаємопов'язані одиничне особливе і загальне. Тому важливим завданнямпізнання історичних явищ, розкриття їх суті стає виявлення того єдиного, якебуло притаманне розмаїття тих чи інших поєднань індивідуального (одиничного).Минуле в усіх його проявах — безперервний динамічний процес. Він являє собою непросте послідовне протягом подій, а зміну одних якісних станів іншими, має своїістотно відмінні стадії, виділення цих стадії також є важливим завданням увивченні ретроспективного розвитку. Прикладом типології історичних явищ можеслужити концепція революцій. Теорія революції має на меті виявити загальне водиничному, з одного боку, і виділити стадіальної в революційному циклі, зіншого. Для типологізації революції, як відомо, використовувалося виділення такихсуттєвих ознак, як цілі і програми учасників руху, форми та методи боротьби,підсумки революції. На основі цих ознак будувалася типологія революцій, їхрозподіл на буржуазні, буржуазно-демократичні та соціалістичні.
Історико-системнийметод отримує все більш широке поширення в працях істориків. Це обумовленопоглибленням історичних досліджень як з точки зору цілісного охопленнядосліджуваної реальності, так і з точки зору розкриття внутрішніх механізмівфункціонування суспільних систем. Основою застосування даного методу в історіїє єдність у суспільно-історичному розвитку одиничного, особливого і загального.Реально і конкретно це єдність виступає в історичних системах різного рівня.Функціонування і розвиток товариств включає і синтезує ті основні складовікомпоненти, з яких складається історична реальність. До цих компонентівналежать окремі неповторні події (скажімо, народження Наполеона), історичніситуації (наприклад, велика французька революція) і процеси (вплив ідеї і подійФранцузької революції на Європу). Очевидно, що всі названі події та процеси нетільки казуально обумовлені і мають причинно-наслідкові зв'язки, але івзаємозв'язані між собою функціонально. Завданням системного аналізу, докотрому належить структурний і функціональний методи, полягає в тому, щоб датицілісну комплексну картину минулого. Системи, що вивчаються (у нашому випадкуепоха Великої Французької революції) розглядаються не з боку її окремихаспектів і властивостей, а як цілісні системи. [4]
Якприклад системного аналізу можна навести працю одного з провідних представниківшколи «Анналів» Ф. Броделя «Матеріальна цивілізація, економіка ікапіталізм ». У 3-х томної роботі автор сформулював систематизованутеорію, так звану «теорію багатоступеневої структури історичної реальності».В історії він виділяє три шари: подієвий, кон'юнктурний і структурний.Пояснюючи особливості свого підходу, Бродель пише: «Події — це лише пил іє в історії лише короткими спалахами, однак вони не можуть розглядатися якнічого не значущі, бо вони часом опромінюють пласти дійсності». З цихсистемних підходів автор розглядає матеріальну цивілізацію XV-XVIII ст.розкриває історію світової економіки, промислової революції і т.п.
В дослідженняхдосить давно застосовуються наративні і діскрептівні методи. Наративний абоописовий метод лежить в основі гуманітарного знання. Наратив — (від лат. Narro- розповідаю) — розповідні історичні джерела і твори: літописи, хроніки,історичні повісті та ін. Вони передають історичні події в тому вигляді, як вонипереломилися у свідомості їх авторів. Відомості наративних джерел меншдостовірні, ніж в актових матеріалах, статистичних даних або законодавчихактах. У наративних джерелах і творах події нерідко спотворені або відбилися впереданні осіб, що не є їх сучасниками, або сучасниками, але по проходженнідеякого часу після їх звершення і т.д. Головною особливістю наративних джерел ітворів є те, що вони дають зв'язну розповідь про історичні події.
Яскравимпредставників наративу в історичній науці виступає відомий німецький учений Л.фон-Ранке (I795-1886), який після закінчення Лейпцігського університету, де вінзаймався класичною філологією і богослов'ям, захопився читанням романів В.Скотта, О. Тьєрі та інших авторів. Після чого став займатися історією іопублікував ряд творів, що мали гучний успіх. Серед них "історіяроманських і германських народів", «Добродії і народи ПівденноїЄвропи в XVI-XVII ст.», «Римські папи, їхня церква і держава в ХVI іXVII ст.», «12 книг з прусської історії». Головна методологічнатеза Ранке — провіденціалізм, тобто твердження, що "історія відбуваєтьсяале божественного плану управління світом, що додає єдність всьому історичногопроцесу". Див: Римські папи, їхня церква і держава в ХVI і ХVIIвв. Т.1-2,СПб, 1869.
Всвоїх роботах Ранке приділяв багато уваги характеристиці історичнихособистостей, королів, пап, полководців. Він давав блискучі за формою опису,портретні характеристики. Мабуть, це є однією з причин того, що в Німеччині часвід часу лунають заклики повернутися до Ранке, відродити наратив. Ці закликипідтримуються і рядом вчених США, Англії, Франції та інших країн.
Діскрептівні (відангл. discrete) окремі, роздільні методи використовуються при описі окремихісторичних явищі, об'єктів. В основі діскрептівних методів лежить уявлення проіснування самозамкнутих одиниць, на які розпадається історичний процес.Найбільш широке застосування ці методи отримали у прихильників цивілізаційногопідходу до історії. При цьому цивілізації розглядаються як великісоціокультурні системи зі своїми закономірностями, які не зводяться дозакономірностей функціонування держав, нації, соціальних груп. Кожнацивілізація самобутня, «живе» своїм життям, має свою долю, своїінститути та цінності. Взаємодіючи одне з одним, цивілізації не втрачаютьвласної унікальності, можливі запозичення будь-яких елементів з іншихцивілізацій можуть лише прискорити або сповільнити, збагатити чи об'єднати їх.(Див.: Старовинні цівілізаціі. — М., 1989). Отже, зростаюче значення таускладнення методів наукових досліджень зажадали їх спеціальної розробки. Цезавдання стає самостійною сферою докладання зусиль вчених. Іншим важливимзавданням є оволодіння фахівцями різних галузей аналітичних дослідженьарсеналом застосовуваних у ній методів і мистецтвом їх ефективноговикористання. У зв'язку з цим видається обгрунтованим думка, що успішнопроводити дослідження в наш час може лише добре навчений інтелект, культураякого в усі часи становила і становить найбільше національне багатство.
Висновок
В даній роботі були розглянуті неформальні методианалітичних досліджень, тобто ті методи, що обходяться без особливо жорсткихсамообмежень, хоча й дотримуються кожен своїх правил і принципів. Саме вонипокладені в основу сучасної інформаційно-аналітичної діяльності.
Доведено, що у світлі свого відносно вільногохарактеру кожна з груп неформальних методів може включати значну кількістьбільш часткових методів і методик.
В роботі були розглянуті описові методи, нормативні ілогічні методи, аналітичні і пізнавальні методи, також надано поняття й характеристики наукових методів.
Список використаної літератури
1. Закон України.Про інформацію. (ст.26) [Текст] — Київ, 2 жовтня 1992 року N 2657-XII.
2. Кушнаренко Н.Н.Документоведение : Учебник. [Текст] / Н. Н.Кушнаренко. — 7-е изд., стереотип. — К. : Знання, 2006. — 459 с. :ил., табл. — Библиогр.: с. 457—459. — ISBN966-346-148-9.
3. Палеха Ю.І. Загальнедокументознавство : Навчальний посібник. [Текст] /Ю.І. Палеха, Н.О. Леміш. – К. : Ліра-К,2008. – 393 с. : іл., табл. —ISBN 978-966-96938-0-8.
4. Швецова-Водка Г.М.Документознавство : Навчальний посібник. [Текст] /Г.М. Швецова-Водка. — К. : Знання, 2007. — 398 с. : іл., табл. —Бібліогр.: с. 389—398. — ISBN966-346-294-9.
5. Сохань П.С. Джерелознавство історичне. [Текст] / Енциклопедія історії України. —Т. 2. — К.: Наукова думка, 2005. — С. 374—375.
6. Джерелознавство історіїУкраїни: Довідник. [Текст] — К., 1998.
7. Кулицький С.П. Основиорганізації інформаційної діяльності у сфері управління: Навч. посіб. [Текст] – К.: МАУП, 2002. — 224с.: іл.
8. Гребешков О.М.Управління інформацією в сучасному бізнесі. [Електронній ресурс] / Режим доступу: economіca.org.ua/2009/stratіnfomanagement/.