Естетичне як соціокультурний феномен (філософсько-історичний аналіз)

Міністерство освіти і науки України
Львівський національний університет імені ІванаФранка
Андрущенко Тетяна Іванівна
УДК 141.7:111.852(043)
Естетичне як соціокультурний феномен(філософсько-історичний аналіз)
спеціальність 09.00.03 – соціальна філософія тафілософія історії
Автореферат
дисертації на здобуття наукового ступеня
доктора філософських наук
Львів – 2008

Дисертацієює рукопис.
Роботавиконана на кафедрі філософії Національного педагогічного університету іменіМ.П. Драгоманова.
Науковийконсультант:  доктор філософських наук, професор Волинка Григорій Іванович, Національнийпедагогічний університет імені М.П. Драгоманова, проректор з наукової роботи,завідувач кафедри філософії.
Офіційніопоненти: дійсний член АПН України, доктор філософських наук, професор ЗязюнІван Андрійович, Інститут педагогічної освіти і освіти дорослих АПН України, директор;
докторфілософських наук, професор Панченко Валентина Іванівна, Київський національнийуніверситет  імені Тараса Шевченка, завідувач кафедри  етики, естетики такультурології;
докторфілософських наук, професор Карась Анатолій Феодосійович, Львівськийнаціональний університет імені Івана Франка, завідувач кафедри філософії.
Захиствідбудеться 27 травня 2008 року о 12.00 на засіданні спеціалізованої вченоїради Д 35.051.02 у Львівському національному університеті імені Івана Франка(79000, м. Львів, вул. Університетська, 1, ауд.301; тел.274-20-22).
Іздисертацією можна ознайомитися в Науковій бібліотеці Львівського національногоуніверситету імені Івана Франка (79005, м. Львів, вул. Драгоманова, 5).
Авторефератрозісланий “25” квітня 2008 року.
Ученийсекретар
спеціалізованоївченої ради,
кандидатфілософських наук О.Б. Сінькевич
ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ
Актуальністьтеми дослідження зумовлена потребами практики, насамперед, пошуком підвищенняролі естетичного в житті суспільства, його ролі в активізації творчої енергіїнароду. Мабуть, немає більш утаємниченого соціального явища, ніж естетичне. Нимзахоплюються, до нього тягнуться і його уникають, його роблять предметомбезпосереднього пізнання, інколи просто не помічають. До естетичного зоднаковою надією на успіх апелюють наука і релігія, мистецтво і мораль,економіка і політика, теорія і практика. Історія філософської думки, в межахякої розвивається теорія естетичного – естетика, розглядає його як почуття івідношення, цінність та ідеал, специфічний вид діяльності і т.п. Що ж такеестетичне і чому до нього впродовж століть прикута увага найбільш проникливихумів людства? Яке значення має естетичне в житті сучасного суспільства загалом,України зокрема? Окреслені проблеми актуалізували нашу цікавість до цієїскладної теми, зумовили її вибір як предмет самостійного теоретичного аналізу.
Дослідницькийінтерес до проблеми естетичного як соціального феномена продиктований і йогомісцем та роллю в житті сучасного суспільства й особистості в умовахглобалізації та інформаційної революції. Суттєве зниження значення естетичногопрактично у всіх сферах життєдіяльності людини, його поступове сходження зарени активної соціальної дії та переміщення на периферію суспільного життя,втрата до нього відчутної громадянської уваги – такі реалії кінця ХХ — початкуХХІ століття. Ця, безумовно, негативна тенденція в Україні за часом співпала зпочатком модернізаційних процесів. Її деструктивний вплив виявляється в тому,що вона розмиває фундаментальні засади людської соціальності, від якої (разом зестетичним) поступово відходять добро і справедливість, істина і правда, віра,надія і любов. Отже, руйнація естетичного – феномена, що належить виключнолюдському способу життя та діяльності – це руйнація гуманізму і людяності. Іякщо людство не знайде способу зупинення цієї тенденції, не поставить протекторагресивній бездуховності в широкому розумінні цього поняття, йому загрожуєкатастрофа, можливо, ще з більш тяжкими наслідками, ніж ті, що продукуютьсяіншими глобальними проблемами сучасної цивілізації.
Уданому контексті проблему естетичного, його захист від руйнівних процесівцілком можна віднести до глобальних проблем сучасності. Підтримка естетичного,його розвиток і реалізація у всіх сферах суспільного життя людини є соціальнимзавданням і адекватною відповіддю цивілізаційним викликам сучасності.
Актуальністьдослідження також зумовлена духовними процесами, що відбуваються в Україні,значенням естетичного для українського соціуму, людини і культури. Українськакультура, маючи давню історію і духовні традиції, завжди вирізнялась глибокиместетичним компонентом. Ще з часів Київської Русі вона чарувала світ естетизмомзолотих виробів, філософічністю іконопису, неповторною красою архітектурнихрішень, зокрема, монастирських комплексів, церковних споруд. Однак, мало що зминулих культурних надбань збереглось і дісталось у спадок нинішнім поколінням.Майже сімсотрічне бездержав’я негативно позначилось не тільки на економічномута політичному житті суспільства, але й на культурі, моралі, духовності народута особистості. Останнє стосується і естетичного. Естетичне, краса, творчість удраматичні періоди історії України були відсунуті на задній план суспільногожиття. Але вони не тільки не зникли з історії, але й продовжували власнийрозвиток, щоправда, у формах, непідвладних безпосередньому розпізнанню, або жзавдяки мімікрії в культурі тих народів і держав, що частково чи повністюпевний час домінували в українському просторі. Звільнення естетичного відрізноманітних історичних форм відчуження є соціальною проблемою, співрозмірноюз відродженням людини та культури, розбудовою незалежної державності,становленням громадянського суспільства, його економічної, політичної тасоціальної складової.
Ступіньнаукового опрацювання проблеми. Вважається, що проблема естетичного нафілософському небосхилі з’явилась у ХVІІІ столітті. З цим твердженням, мабуть,слід погодитись. Як предмет філософської рефлексії, зокрема, в контекстіспіввідношення з іншими категоріями естетики, вона дійсно актуалізувалась самев цей історичний період. Разом з тим, естетичне як прекрасне, збуджувалофілософські пошуки з тих далеких часів, коли філософія виокремилась як особливаформа духовно-практичного освоєння світу. Краса і прекрасне у буквальномурозумінні пронизує мудрі настанови тисячолітніх культур, давньоіндійські ідавньокитайські філософські вчення, роздуми єгипетських жерців, повчання танастанови мандрівних мислителів, безсмертні тексти творців античної та батьків-засновниківрелігійної філософії. Враховуючи загальний контекст філософського аналізупроблеми естетичного, ми умовно виокремлюємо наступні напрями:
історико-філософськийаналіз проблеми естетичного — представлений іменами таких мислителів, якПлатон, Аристотель, Августин, Аквінський, Франческо Петрарка, Леонардо даВінчі, представники епохи Просвітництва, Реформації, німецької класичноїфілософії, зокрема, Кант, Шеллінг і Гегель. У російській та українськійфілософській думці ХХ століття цей аспект проблеми естетичного ґрунтовнопроаналізовано такими філософами, як В. Асмус, М. Бахтін, О. Бенеш, В. Бичков,Г. Волинка, В. Личковах, А. Лосев, Н. Мозгова, І. Кронберг, М. Овсянніков, М.Попович, З. Смирнова, Н. Самсонов, В. Татаркевич та ін.;
культурологічнийаналіз естетичного, здійснений такими представниками історичної та сучасноїкультурології, як М. Каган, Х. Ортега-і-Гассет, Л. Столович, Т. Гуменюк, І.Бондаревська, Н. Маньковська та ін.;
власнеестетичний (з позицій естетики як науки) аналіз проблеми представленийпублікаціями таких відомих естетиків, як Т. Адорно, М. Бахтін, Е. Берк, М.Гончаренко, П. Гайденко, К. Станіславський;
особливийпласт дослідження естетичного складають роботи, присвячені його реалізації вмистецтві: Ш. Бодлер, М. Бровко, В. Вакенродер, П. Валері, Г. Гадамер, Р. Дж.Колінгвуд, Ю. Лотман, У. Хогарт, В. Панченко;
востанні роки актуалізувався соціологічний аналіз естетичного: Г. Гадамер, П.Сакулін, О. Лармін, С. Раппопорт;
гносеологічнийпідхід до проблем естетичного презентований в працях Ю. Борева, В. Набокова,Фейнберга та ін.
доситьґрунтовно з точки зору обсягу матеріалу, імен та публікацій представлено нині ітакий напрям, як психологія естетичного: зокрема: М. Арнаутов, Л. Виготський,Л. Левчук, С. Балей, А. Халецький та ін. У даних працях здебільшогоаналізуються окремі фрагменти цієї широкої теми.
Незважаючина значний обсяг публікацій, проблема естетичного залишається актуальною іневичерпною, як саме життя, в якому воно (естетичне) формується і функціонує.Проблема естетичного належить до “вічних” філософських проблем, а тому потребуєдо себе надзвичайної уваги на кожному новому повороті у розвитку людськоїцивілізації. Незважаючи на те, що цією проблемою займалися такі відомі вчені,як А. Лосев, М. Каган, Л. Левчук, А. Канарський, М. Ліфшиць і багато ін.дослідників, сьогодення вимагає продовження філософської рефлексії,„повертаючи” проблему новими ракурсами та створюючи нові її контексти. Сучаснатехніко-технологічна (індустріальна і постіндустріальна) цивілізація „вимиває”естетичне з культури; людина ж, яка утверджує себе як особистість, намагаєтьсяпротистояти цьому всіма доступними їй засобами. Які ж ці засоби, що можепротиставити людина руйнівній стихії технократизму, інакше кажучи, яка рольестетичного в умовах сучасного антропологічного імперативу? Саме це – стриженьпроблеми, яка визначає дослідницькі обрії даної роботи. Потреба в аналізіестетичного не тільки не зменшується, але й, навпаки – стає все більшнагальною. Особливої актуальності нині набуває соціальний аспект розумінняестетичного. Такі проблеми, як історична ґенеза естетичного в соціумі ікультурі, уявлення про нього як про ідеал і реальний зміст втілення в полотнокультури, зміна контурів естетичного в залежності від типу історичносформованих форм суспільного виробництва, образу життя тощо, місце і рольестетичного в житті української людини як в історичному розрізі, так і в нашідні, виховання естетичного в умовах трансформаційних процесів, глобалізації таінформаційної революції і низка інших питань зумовлюють наше звернення до цієїпроблематики.
Зв’язокроботи з науковими програмами, планами, темами. Тема дисертації узгоджена знауковою програмою „Концептуальні засади координації і трансформації змістуфілософських та соціально-гуманітарних дисциплін в педагогічних вузах України”(Координаційний план Міністерства освіти України. Наказ Міністерства освітиУкраїни №37 від 13 лютого 1997 р), складовою якої є тема кафедри філософіїНаціонального педагогічного університету імені М.П. Драгоманова „Актуальніпитання історії і теорії філософії та її викладання студентам педагогічнихнавчальних закладів” (Рішення Вченої ради НПУ імені М.П. Драгоманова, протокол№6 від 25 грудня 2003 р).
Темадисертаційного дослідження затверджена на засіданні Вченої ради Національногопедагогічного університету імені М. П Драгоманова від 29 листопада 2007 року,протокол №5.
Метоюдисертаційного дослідження є створення на основі історико-філософського такультурологічного підходів сучасної концепції естетичного як соціальногофеномена, духовно-аксіологічної та світоглядної детермінанти в новихекзистенційних умовах людства та в контексті співвідношення естетичного ідеалуі реальності.
Досягненняцієї мети потребує розв’язання таких першочергових завдань:
уточненнявизначення основного й опорного поняття “естетичного” в контексті сучасногофілософського дискурсу;
аналізспіввідношення поняття “естетичне” з категоріями “добра” і “зла”, “істини” і“хиби”, “віри”, “надії” і “любові”;
дослідженняспіввідношення ідеалу естетичного і реальності (його втілення в полотнікультури);
аналізсоціокультурних контекстів, що зумовлювали різні експлікації естетичного уфілософських парадигмах;
визначеннямісця і ролі естетичного в сучасній Україні;
здійсненнянаукового прогнозу зміни місця і ролі естетичного в житті сучасної цивілізації;
аналізосновних форм освоєння естетичного та естетичного виховання в контекстізабезпечення освоєння світу „за законами краси”.
Об’єктомдослідження є феномен естетичного в його соціальному вимірі; предметом – його(естетичного) історична ґенеза в контексті співвідношення ідеалу і реальності.
Методологічната теоретична основа дослідження визначається діалектичним підходом, якийспирається на принципи об’єктивності та цілісності, аналітико-синтетичний та індуктивно-дедуктивнийметоди. Широке застосування в дисертації отримав історико-філософський аналіз,у відповідності до якого відстежуються підходи до розгляду естетичного в різніісторичні часи та епохи. Компаративний метод, що ґрунтується на порівняльномуаналізі естетичних концепцій, дав змогу визначити сутність та значенняестетичного в різні епохи.
Науковановизна отриманих результатів полягає у створенні на основіісторико-філософського та культурологічного підходів сучасної концепціїестетичного як соціального феномена, духовно-аксіологічної та світоглядноїдетермінанти в нових екзистенційних умовах людства. Елементи наукової новизнимістяться у положеннях, що виносяться на захист:
визначено,що “естетичне” є процесом, продуктом і результатом адекватногоспоглядально-чуттєвого, художньо-емоційного відображення тієї чи іншоїпредметності, реалізованої в дійсності у відповідності до її внутрішньоїсутності в найбільш досконалій формі;
здійсненофілософську рефлексію ідеї естетичного, що передбачало розгляд його вонтологічному, гносеологічному, антропологічному та аксіологічному вимірах уконтексті історико-культурної еволюції людства та зміни філософських парадигм;
доведено,що “естетичне” у філософії і культурі (як в історичному розрізі, так і всьогоденні) не співпадає, а лише локалізується в них приблизно так, як “ідеал”і “реальність”; це неспівпадання має суб’єктивне і об’єктивне підґрунтя;
визначеноконтекстуальну детермінованість естетичного та кореляційну залежністьестетичного ідеалу від “межі” його реалізації в культурі;
встановлено,що спадкоємна ґенеза естетичного здійснюється не “плавно”, а з відповідними“розривами”, “надломами”, тобто через зміну парадигм естетичного, обумовленихзрештою соціальною практикою, яка є тією єдиною основою, від якої“відштовхується” і до якої “повертається” естетичне як у філософії, так і вкультурі;
обґрунтованошляхи і засоби відродження естетичного в суперечливій культурі модернізму тапостмодернізму,
виокремленоестетичне в розвитку історії (як „нетлінну даність історичного прогресу”) тапроаналізовано суперечності його реалізації в повсякденній практиці, в томучислі і в сучасній Україні;
переосмисленокласове, національне, загальнолюдське в естетичному; виявлено йогоспіввідношення з категоріями “добра” і “зла”, “істини” і “хиби”, “віри”,“надії” і “любові”; визначено “естетичне” як аксіологічну та світогляднудетермінанту в діяльності і спілкуванні людей за законами краси, гармонії,досконалості;
проаналізованосучасний соціокультурний контекст розуміння естетичного, який складається підтиском глобалізації та інформаційної революції, модернізаційних процесів, щоздійснюються в Україні;
здійсненоконцептуальну антиципацію ролі естетичного в сучасній цивілізації шляхоманалізу причин зміни у ставленні та розумінні естетичного і поширенні ознаканомії як суспільного феномену;
доведено,що руйнація естетичного в сучасних умовах означає руйнацію гуманізму ілюдяності, у зв’язку з чим обґрунтовано, що за своєю екзистенційною значущістюйого захист слід поставити в один ряд із глобальними проблемами і розглядати якадекватну відповідь цивілізаційним викликам сучасності.
Теоретичнезначення дослідження полягає в уточненні поняття естетичного як соціальногофеномена, як особливого способу, продукту, результату адекватногоспоглядально-чуттєвого, художньо-емоційного відображення тієї чи іншоїпредметності, реалізованої в дійсності у відповідності її внутрішній сутності внайбільш досконалій формі; в дисертації представлено системну модель історичноїґенези естетичного від античності і до наших днів в контексті його розуміння якідеалу і реальності.
Практичнезначення дисертації полягає в можливостях побудови на її основі виховнихмоделей та технологій естетичного виховання молоді та студентів; створення націй базі експериментальної моделі „наближення до ідеалу” естетичного,відтворюваного його цілісності, вибудуваної впродовж еволюції людства якцивілізації; впровадження спеціального курсу для студентів педагогічнихспеціальностей.
Особистийвнесок автора полягає в системному визначенні естетичного як соціальногофеномена, розумінні ґенези останнього в контексті трансформації епох, а також унаші часи, зокрема, під тиском глобалізаційних та інформаційних процесів і увзаємозв’язку із соціально-економічними та політичними змінами в сьогоденнійУкраїні.
Апробаціярезультатів дослідження: основний зміст дисертаційного дослідження доповідавсяу виступах на науково-практичних конференціях, зокрема: ІV Міжнароднаконференція „Розвиток демократії та демократична освіта в Україні” (Ялта, 28 –30 вересня 2006 р); ХІІІ Всеукраїнські педагогічні читання „ВасильСухомлинський у діалозі з сучасністю: культурологічні виміри шкільної йпедагогічної освіти” (Переяслав-Хмельницький, 5 – 6 жовтня 2006 р); Другіміжнародні Драгоманівські читання (Київ, 27 – 28 жовтня 2006 р); ІІІВсеукраїнська науково-методична конференція „Безперервна освіта в Україні:реалії та перспективи” (Івано-Франківськ, 2 – 3 листопада 2006 р); Міжнароднанаукова конференція „Треті юридичні читання” (Київ, 25 – 6 квітня 2007 р);Міжнародна науково-практична конференція „Духовна спадщина ЛівобережноїУкраїни: соціально-філософський зміст природи, суспільства, релігії та освіти”(Київ, 18 – 19 травня 2007 р); Міжнародна науково-теоретична конференція„Лівобережна Україна у Всеукраїнському філософсько-культурному вимірі” (Київ,21 вересня 2007 р); Міжнародна науково-практична конференція „Педагогіка вищоїшколи: методологія, теорія, технології” (Київ – Рівне, 14-15 вересня 2007 р);Міжнародний науково-практичний семінар „Інноваційна освіта для ХХІ століття”(Київ,19 – 20 грудня 2007 р).
Основнийзміст дослідження викладено в одноосібній монографії „Феномен естетичного:філософсько-історичний аналіз” (16 др. арк) та 23 публікаціях у фаховихвиданнях з філософських наук.
Структурата обсяг дисертації: дисертація складається із вступу, дев’яти розділів,висновків та бібліографії, до якої включено 482 джерела. Загальний обсяг текстудисертації — 371 сторінка, із них 340 сторінок основного тексту. ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДОСЛІДЖЕННЯ
УВступі обґрунтовано актуальність обраної теми, визначено об’єкт, предметдослідження, його мету та завдання, сформульовано гіпотезу, охарактеризованометоди дослідження, розкрито наукову новизну і практичне значення, а такожнаведено дані про апробацію та впровадження результатів дослідження, структурудисертації.
Упершому розділі „Методологічні і світоглядні виміри дослідження феноменуестетичного” розкрито предметне поле естетичного, виявлено йогосвітоглядно-методологічну роль у мистецтві та культурі, з’ясовано значенняестетичного для формування естетичного ідеалу. Підкреслено, що початок розробкипроблематики, пов’язаної з поняттям естетичного, відноситься до ХХ століття (усистему філософських понять “естетичне” увійшло у ХVІІІ столітті), однак реальність,яку охоплює ця категорія, в предметну область філософії ввійшла з моменту появиперших філософських шкіл. Розмаїття проявів феномену естетичного в йогоісторичній ґенезі розгортається на різних рівнях природного, суспільного талюдського буття, основою чого є соціальна практика. Естетичне розглядається вдисертації як особлива форма духовно-практичного освоєння дійсності, як процес,продукт і результат адекватного споглядально-чуттєвого, художньо-емоційноговідображення тієї чи іншої предметності, реалізованої у дійсності в найбільшдосконалій формі у відповідності до його внутрішньої сутності.
Показано,що естетичне переживання є вихідним пунктом побудови естетичної картини світу івищою точкою її сприйняття. Таким чином, на відміну від науки, для якоїсуб’єктивні відчуття – те, що слід виносити “за дужки”, естетика зосереджена напереживаннях, навіть якщо це межує з конфліктами з іншими духовними феноменами– пізнанням, релігійним екстазом, моральним ригоризмом тощо.
Наступнимскладником естетичного є естетичний досвід як сукупність неутилітарнихінтуїтивно-дійових відносин суб’єкта до реальності, що мають споглядальний,ігровий, такий, що виражає, зображує, декорує тощо, характер. Естетичний досвіддопомагає людині усвідомити своє місце в Універсумі, відчути себе органічноючастиною Природи, такою, що не зливається з нею, а має свою особистіснусамобутність у загальній структурі буття.
Удисертації розглянуто естетичну свідомість як важливий елемент естетичного.Показано її роль в структурі людської свідомості та співвіднесеність зестетичним ставленням, естетичним досвідом. Зазначається, що через вкрайскладну її структуру і виконувані функції естетична свідомість протягомтривалого часу не виходила на рівень філософської рефлексії.
Дослідженоі такий компонент естетичного, як естетична культура — сукупність процесів,технологій, інститутів, практик, поведінки, світосприйняття, текстів, що так чиінакше відносяться до актуалізації, реалізації, фіксації естетичного досвідулюдства певного етапу культурно-історичного буття або окремої людини. Найбільшповне втілення естетична культура отримує в художній культурі (сукупності усіхмистецтв) свого часу, тим не менше її аура охоплює практично всі основні сферижиття і, особливо, творчої діяльності людини. Тому історична класифікаціяестетичної культури фактично співпадає з класифікацією історії мистецтва, алеохоплює більш широке коло явищ культури і практичного досвіду людини, ніжмистецтвознавство.
Практичновсе буття людини в культурі, її діяльність у культурі, а інколи навіть і вбільш широкому контексті буття виявляються пронизаними естетичними інтуїціями.Однак, квінтесенція естетичних відносин зосереджена у сфері мистецтва, деестетичне функціонує у вигляді художнього, художності, художньої форми.Мистецтво – головний, але далеко не єдиний носій естетичного в культурі.Естетичне практично охоплює тією чи іншою мірою всі феномени культури, більшетого, естетичний початок пронизує всю цивілізацію, тобто супроводжує фактичнобудь-яку діяльність людини. Перш за все можна вказати на ігровий принцип як нанайбільш загальний для всіх сфер культури. Спеціальне дослідження ігровогопочатку в культурі було здійснене Й. Гейзінгою. Те, що справжня гра має тіснийзв’язок з естетичним, здається очевидним, адже гра, перш за все, не утилітарна.Вона приносить і її учасникам, і її глядачам задоволення. І можна припустити,що гра виникла з об’єктивної необхідності задоволення естетичної потребилюдини, хоча й осмислювалася довгий час по-різному.
Розглядаючиестетичне як ідеал, зазначається необхідність переходу до сфери онтології тасвоєрідної етики обов’язку. Дійсно, естетичне задає реальність, яка для нас єбажаною, до якої ми мусимо прагнути як люди, без прагнення реалізації цьогоідеалу неможливе “буття людини”. Наприклад, змістовно ідеал краси може бутивідмінним не лише для різних цивілізацій та епох, але і для людей, які живутьпоруч. Але важко уявити собі людину, яка б не хотіла жити красиво, яка неспрямовувалась би до прекрасного, яким вона собі його уявляє.
Дисертантвиходить з того, що естетизація життя і світу є способом існування людини якбіологічного виду. Однак, це не заперечує можливості розвиватися естетичнійсутності людини. Навпаки, людина як “відкрита істота” (К. Ясперс), як істота“ексцентрична” (Плеснер), тобто така, що формує свою сутність за межами того,що вона сама у даний момент являє, не може не змінювати свої естетичні смаки іцілі. Тому естетичний ідеал – це не лише те, що змінює історію, це також те, щозмінюється історично.
Естетичнийідеал не може бути іншим, він завжди розвивається. Адже з одного боку, длясвого носія він є абсолютним, з іншого боку, як історично визначений,естетичний ідеал завжди є відносним Для того, щоб адекватно оцінити його роль установленні людини і соціуму, варто зосередити увагу на світоглядній роліестетичного, і тоді виокремлюються відношення між особистістю, мистецтвом,культурою, суспільним життям, які виступають у якості послідовних концентричнихкіл, що розходяться від своєрідного естетичного резонатора – людини, якаудосконалює своє сприйняття світу. Таке розуміння поширення естетичного всуспільстві дозволяє досягнути коректної методологічної позиції у побудовірізних рівнів естетичної теорії.
Удругому розділі „Естетичне в античній культурі” аналізується проблемафілософського усвідомлення естетичного (як прекрасного), здійсненого античнимимислителями. Антична культура як унікальне явище спричинила появу та небувалийрозквіт духовних цінностей і стала однією із найбільш розвинених системстародавнього світу, збагатила культурну творчість наступних поколінь, міцноувійшла в життя народів Середземномор’я та Європи. Як зазначають дослідники (В.Асмус, А. Лосев та ін), антична культура є, насамперед, культуроюкосмологічною. Космос в ній протистоїть Хаосу своєю досконалістю таупорядкованістю, своєю красою. Сама по собі краса притаманна природі, томуслідувати за нею мали усі без винятку художники, митці, письменники. Такскладалися естетичні категорії, тісно пов’язані між собою: краса, гармонія,міра та ін. Антична культура є антропоцентричною: людина в ній була центромусього Всесвіту і мірою всіх речей (Протагор). Космос у стародавніх греківпостійно співвідноситься з людиною. Зіставлення макрокосму – Всесвіту імікрокосму – людини припускало гармонію існування. Тому для давньогрецькоїкультури був властивий пошук „пропорції зв’язку речей”, математичних законівкраси і гармонії, пошук ідеалу людського тіла і духу. Третьою особливістюантичної культури є те, що всі речі, предмети, явища, вона намагалася осмислити“загалом”. Агональність, притаманна для античного способу життя, в культурівтілилася в таких її рисах, як святковість, видовищність, барвистість.Зазначено, що античне розуміння естетичного насамперед пов’язане з емпіричнимрівнем знання.
Передвісникамирозуміння естетичного не тільки як чуттєвого сприймання, відчуття, але і яквсезагального і необхідного у ставленні суб’єкта до дійсності сталидавньогрецькі філософи Платон та Аристотель. Головні зусилля Платон зосереджуєна вирішенні відкритої Сократом проблеми існування загального (“краси” загалом,“мужності”, “добра” тощо). Завдяки створенню гіпотези про існування специфічнихпредметів, відмінних від речей навколишнього світу, він розглядає загальне якідеальний предмет, ідею (“ейдос”). Ідеї, що внаслідок своєї досконалостівиявляють себе як еталони, справжня реальність, а чуттєво даний світконкретно-індивідуальних речей є відбитком загальних речей. Вища ідея у Платона– це ідея абсолютного Блага, джерело істини, краси й гармонії. Ідея прекрасногоу Платона є немов би провісницею естетичного. Сам Платон чітко не визначаєпрекрасне, проте воно для нього – це, передусім, дещо надзвичайно об’ємне засвоїм змістом. Власне, воно – це “сутність”, це “ідея”. У діалогах „Тімей”,„Філеб” і „Бенкет” Платон намагається визначити якомога більше ознакпрекрасного, водночас розробляє своєрідну „сходинку краси”: спираючись налюдські почуття, врода “рухається” від краси окремих тіл до ідеї красивого тілазагалом, від тілесної краси до краси духовної.
Удисертації показано, що на відміну від Платона, Аристотелівське розумінняестетичного ґрунтувалось на визнанні лише однієї реальності, яка має у ньогоподвійний характер, оскільки в кожній речі є її образ і форма. Невизначеностіматерії у Аристотеля протистоїть визначеність форми. У Аристотеля розумінняестетичного перетинається з філософським його осягненням. Адже неможливозрозуміти сутність мистецтва, ігноруючи його естетичну природу, зв’язок ізкрасою, ідеалом. Цей ціннісний аспект, на думку філософа, впроваджуєдослідження мистецтва в сферу філософії. Як правило, на практиці естетикавиступає як визначена філософія мистецтва. Поза нею не може скластися ціннісневідношення людини до світу. Отже, з одного боку стоїть визначена реальність,породжена сприйманням, а з другого – естетичний ідеал, що є наслідкомсуб’єктивних уявлень людини про прекрасне. Такі елементи структури естетичноїсвідомості, як споглядання, сприймання, переживання, емоції, почуття, насолодаформують чуттєве ставлення людини до світу. Взаємозв’язок цих елементівсвідчить про системність і структурність естетичної свідомості. В естетичнійсвідомості значну роль відіграє пам’ять про естетичне як його вище вираження.
Утретьому розділі – „Проблема естетичного у філософії середніх віків” – охарактеризованоісторичні, політичні, економічні та соціокультурні передумови зміни парадигмианалізу естетичного, причини “переходу” від “природо відповідного” до“божественного” розуміння естетичного. Зазначено, що криза античногосвітогляду, пов’язана з неможливістю пояснити світ у парадигмі “природовідповідності”, спричинила тлумачення як символу „невидимої реальності”.Прекрасне визначається як “щось незриме, що стає зримим”, що дає насолодукожному, хто його розглядає. Художник при цьому трактується як посередник міжбожественим Логосом і людьми. Особлива увага приділяється релігійному змістовіобразотворчих мистецтв, що наділяються такими основними функціями, як просвітанеписьменних, увічнення історичних подій, естетизація культових споруд. Красуархітектури вбачають не в архітектурно-конструктивних рішеннях та елементах, а,насамперед, у прикрасі храму (інкрустації, розписі, вітражах,декоративно-прикладному мистецтві).
Одниміз перших філософів, хто виокремив сферу чуттєвого пізнання і увиразнив її порядз пізнанням розумовим і тим самим розпочав “новий етап” у розумінніестетичного, був П’єр Абеляр. Він підкреслював, що знання людини є знання проодиничні речі, яким притаманне реальне існування. Саме в процесі чуттєвогопізнання і виникають універсалії, що існують тільки в розумі людини і єзагальними поняттями, вираженими в словах. Вагому роль у розумінні естетичногов епоху середньовіччя відіграла Абелярова діалектика, яка ґрунтувалася на трьохосновних положеннях: по-перше, на сумніві, який поширюється серед іншого і насвященні авторитети (проте не на саме Писання); по-друге, на максимальнійсамостійності філософа-дослідника; по-третє, на його вільному і критичномуставленні до теологічної проблематики. Абелярова діалектика разом з негативноюдіалектикою „Ареопагітиків” сприяла тому, що естетичний процес набувавтектонічної форми свого прояву, що його суперечності розв’язувалися у форміідеального конструювання особливого просторово-часового континууму, з’єднаннякількості (неперервності) простору з якістю (розмаїттям) часу його побудови.Отже, буття естетичного для середньовічної людини – це її існування у просторі,який завжди виявлявся співбуттям часу. У Фоми Аквінського, як і у Аристотеля,форма визначає не тільки пізнавальне ставлення людини до світу, але і йогоестетичне сприйняття, оскільки умовою такого ставлення є необхідний зразок.Середньовічні філософи не могли не відтворити своєрідну незалежністьособистості своєї епохи, яка проявлялася у її “карнавальному” ставленні додійсності. Карнавал виробив своєрідну мову символічних конкретно-чуттєвих формсвітовідчуття епохи середньовіччя, що не передається мовою наукових термінів.Його алегоричність і символізм виявилися однією із засад розвитку двох напряміву розумінні естетичного – релігійного і світського. Останній в добу Відродженняповертає естетичному його реалістичне тлумачення епохи античності.
Четвертийрозділ – „Відродження естетичного в епоху Ренесансу” – присвячено аналізовіпричин та особливостей повернення філософської думки до інтерпретаціїестетичного як людського. Соціальні та ідейні передумови доби Ренесансу,передусім, детерміновані запереченням тотального контролю церкви і самоїрелігії, в яких естетичне виступає формою протесту проти старого соціальногопорядку і консервативних ідей та виразу нової соціальної та ідеологічної суті.Запозичена у античності ідея універсальної творчої людини, що розумілась якгармонія душі і тіла, суспільного та індивідуального, доповнюється гармонієювсіх проявів тілесної та духовної культури, але їх гармонізація покладається наБога. На перший план виходить ідея довершеності, даної Богом. Показано, щоуніверсалізм Ренесансних діячів був справжньою революцією, без якої не міг биз’явитися новий (буржуазний) поділ праці. Саме на ґрунті боротьби з прагненнямсхоластики максимально занурити людину у релігійні догмати замість того, щобживити її віру, і виникає Ренесанс. Такий самостійний критичний світогляд щодофеодального ладу та станових обмежень народжується як міська культура, щодомагається правових, політичних і економічних свобод. Якщо специфіка гуманізмуепохи середньовіччя – це шлях аскези, самозречення, що означає опануваннячуттєвим (естетичним) завдяки самодисципліні, то в епоху Ренесансу вартоговорити про більш витончену аскезу, яка відмовляється від усього традиційного,що не потребує зусиль. Людині надається можливість необмеженого творчого пошукуі діяльності в усіх галузях.
Розглянуторелігійно-аскетичний характер витоків ренесансного антропоцентризму Піко деллаМірандоли у трактаті „Про гідність людини”, в якому зазначається, що людинавільно, без стороннього примусу може обрати своє вище призначення. Однак, образренесансної людини цілком вписується у християнську символіку: це людина, щопрагне стати такою ж досконалою, як Бог. Невипадково А. Лосєв називав“титанізм” сутнісною рисою діячів Відродження: прагнення зрівнятися з Богомнеминуче веде до трагічних наслідків для самого індивіда, хоча і збагачуєлюдство в цілому. Митець виступав як реальний прототип та зразок ідеальної“універсальної” людини, творчість якої дорівнює творчості деміурга. У прагненнізнати все міститься дві тези про те, що все підвладне розумному пізнанню і пронеобхідність системності та практичної конкретності пізнання. Тому в естетичнійкультурі Ренесансу практичний, утилітарний елемент настільки ж сильний, як імомент художній, естетичний. Творча діяльність виступає як релігійний ритуал,рівнозначний ритуалам відтворення, акту творення світу. В дисертаціїнаголошується, що водночас на перетині естетичної та етичної проблематики нелише формується класичний гуманістичний ідеал Ренесансу, а й виникає йогоантипод – антигуманістичний естетизм, зокрема виникає маньєризм. МистецтвоРенесансу впевнено переходить від місії відродження античної культури достилізації, за яких форма починає домінувати над змістом. Диспропорція міжкосмічними задумами мислителів і митців Відродження та реальним соціальнимвпливом їх ідей на сучасне суспільство спокушає до тлумачення епохи якутопічного проекту. Ренесансна доба розуміє людину як діяльну, однак несоціально, а побутово діяльну. З’ясовано, що внутрішня соціальна суперечністьестетичного ідеалу Ренесансу – пропаганда дії за мінімальної соціальноїдієвості – знаходить своє розв’язання у часовому вимірі. Ця суперечність євнутрішньою пружиною розвитку сутності естетичного ідеалу Ренесансу.
Вестетиці Ренесансу спостерігається вишукано органічне поєднання ірраціональногота раціонального початків, де мистецтво стає наукою, а наука обов’язково маєбути граціозною. Таке поєднання раціонального і ірраціонального є ще йнамаганням поєднати античну спадщину із кращими елементами середньовічної, щоозначає примирення, гармонізацію розуму і віри, науки і релігії. Звідси ізапочатковуються дві основні тенденції – ідеалізація античності та ідеалізаціясередньовіччя. Криза естетичного ідеалу Ренесансу породила ще один соціальнийфеномен – утопію, що вміщує в собі соціально-естетичні шукання попередніх епох.Іншим важливим досягненням епохи Відродження, що зрештою також почало працюватипроти естетичного ідеалу, був могутній поштовх до розвитку наук. Адже кризаестетичного ідеалу Ренесансу зумовлена невідповідністю між неосяжністюгоризонтів нової наукової картини світу, що відкрилася ренесансним діячам, тамізерними науковими досягненнями в ній.
Уп’ятому розділі – „Феномен естетичного у філософії і культурі Просвітництва” –проаналізовано зміст парадигми естетичного, що склалась в епоху беззастережноївіри в силу людського розуму, критики релігійного марення, надії на досягненнягармонії в ідеалах Свободи, Рівності, Братства і Миру. Розум і наукапроголошуються вирішальними у пізнанні “природного порядку”, що відповідаєсправжній природі людини і суспільства. Раціоналізм стає філософською основоюсвітогляду епохи Просвітництва. Поляризація класів виявилася підставоюполяризації в культурі. Бароко і класицизм – широкі культурні рухи, як реакціяна гуманізм та ідейно-художню революцію, здійснена Ренесансом. МитціПросвітництва відкрили сучасність як естетично рівноправну з міфологією таісторією сферу зображення, що спричинило народження нового жанрусоціально-психологічного роману. Водночас епоха була пов’язана не лише ізсоціальними змінами, але й науковим прогресом. „Пізнай істину, і вона зробитьтебе вільним” – розум стає більш логічним і моральним та чіткіше усвідомлюєсвої головні цілі – досягнення рівності, свободи і справедливості черезрозвиток культури, науки й освіти. Натуральне, природне сприймається якістинне, але культура може заважати безпосередньому розкриттю успадкованоїдоброї людської природи. “Природна людина” перетворюється на “людину загалом” –абстрактну істоту в основі своїй розумну, добру і суспільну. Вольтер вважає, щолюдину роблять соціальною істотою різні бажання, реалізація яких можлива заумови гармонійного узгодження особистих і суспільних інтересів, засадою якого єсуспільний договір. Гельвецій, шукаючи універсальний принцип для розкриттясоціальної механіки, головною ознакою людини вважав фізичну здатність довідчуттів, результати якої набувають раціональної форми. Гердер першим визнав,що існують відмінності між різними типами людей і що людська природа є неоднаковою, а розмаїтою. Шукаючи модель гармонійного ліберального суспільства,альтернативного абсолютизму, просвітники проголошували людину не лишеособистістю, але й громадянином, що має право на демократичну свободу тарівність.
ДобаПросвітництва вимагала нової освіченої людини, яка формується завдякивихованню. Зокрема, Дж. Локк стверджував, що 9/10 людей можуть стати добрими чизлими під впливом виховання, яке трактував у соціально-філософському контекстівзаємодії особистості і суспільства. Розумове виховання з практичнимспрямуванням стосовно морального і фізичного він ставив на останнє місце. Ж.-Ж. Руссо негативно ставився до розвитку наук і мистецтв, які негативновпливають на людину, віддаляючи її від “золотого віку” первісної простоти іневинності. Загалом для просвітників однією з центральних була опозиція“природа” – “цивілізація”, примирити яку прагнув Вольтер, а ідеал людини,незіпсованої цивілізацією, визначався як “природна людина”. Суміжноюконтроверзою Просвітництва була і опозиція “природне право” – “суспільнаугода”, яку планувалося подолати через культурно-просвітницьку діяльність.Проблема пристрастей проголошувалась полем інтелектуальної битви між розумом ітілом на користь першого, але й, власне, вперше поняття естетичного сталозагальновизнаним терміном, що пов’язувався із розумом, морально-етичнимпочатком або мистецтвом.
Самемистецтво ХVІІІ ст. стало своєрідною енциклопедією різних стильових форм: новийкласицизм, що утверджував переваги обов’язку над відчуттям, рококо,сентименталізм, натуралізм, які охопили всі мистецькі жанри. Мистецтво дляпросвітників (Ф. Бекон) ґрунтується на інтелектуальних здібностях людини і єспособом вираження наукових істин або моральних ідеалів. Важливу рольвідіграють також погляди Д. Локка на роль знаків і мови в пізнанні, можливістьсуб’єктивістського тлумачення комунікації взагалі і в мистецтві зокрема,введення поняття “семіотика”. Відступ Д. Локка від матеріалізму сприявформуванню суб’єктивно-ідеалістичної естетики Д. Берклі та Д. Юма,суб’єктивістських тенденцій в естетичних теоріях Д. Едісона, Е. Берка, Д.Стюарта та ін. Ідеї Д. Локка стали важливими для розвитку “моральної філософії”Великобританії, що базувалась на доведенні вродженого “морального відчуття”людини, “природного” як інстинкту. Не менш важливе місце в естетичнійпроблематиці відводилося “критиці смаку”, де за суперечливим розмаїттяместетичних думок і оцінок стояло завдання сформулювати універсальні “природні”норми відчуття прекрасного і піднесеного. Зокрема, Е. Шефтсбері вважає, щолюдина принципово наділена відчуттям краси, а Хатчесон винаходить свою формулукраси у вигляді певної зигзагоподібної лінії. Натомість, одна з основних ідейфілософії французького Просвітництва – детермінізм — проникає в естетику Д.Дідро, який стверджує, що творчість художника обумовлена життям суспільства, неіснує незмінних законів краси, ідеали змінюються з рухом історії.
Плідноювиявилася також ідея Й. -Г. Гердера про розрізнення традиції і культури, прогенетичний та органічний процеси в історії. Він прагнув осмислити кожне явищекультури на конкретному ґрунті, тобто зрозуміти його національний характер івизначити особливості часу, епохи, стадії розвитку. Саме у Й. -Г. Гердерапочинає складатися поняття світової культури та інше важливе відкриття –поняття народності. Він був одним із тих філософів, які усвідомили ісформулювали тезу про єдність мови й свідомості. Досліджуючи комунікативніфункції мистецтва у зв’язку з аналізом мови, Гердер глибоко вивчає природузнаків різних видів мистецтва. В цей час в художній практиці назріласуперечність елітарного і демократичного мистецтва, яка вирішувалася,насамперед, у сфері виховання смаку. Одночасно, з новими відкриттями епохаПросвітництва може бути названа “золотим століттям утопії”.
Ушостому розділі – „Філософська і культурна класика естетичного” — проаналізовано розуміння естетичного, його зв’язок з ідеалом та культурою внімецькій класичній філософії. Німецька класична філософія, за загальнимвизнанням, є поворотним пунктом для розвитку філософської думки. Таку роль вонавідіграла, безсумнівно, саме завдяки величезній роботі щодо раціоналізації тасистематизації філософських знань, передусім, у сфері теорії пізнання.Найбільший поштовх для наступних філософських досліджень надало виявленняірраціонального початку в самому серці “німецької класичної” філософськоїпроблематики. Це – принципова неможливість остаточно раціоналізувати етичнийпервінь. У Канта йде відсилання до людського сумління, а у його послідовниківетика розчиняється і “знімається” у поняттях. Це змушує шукати нераціональнізасади для самої етики. Така криза раціонального змусила звернути більшретельну увагу на естетичне як одне з найбільш важливих феноменів, що не можутьбути раціоналізовані, і водночас естетичне є самодостатнім. Це спонукає допогляду на естетику як на одну з базових філософських дисциплін вже у самійнімецькій класичній філософії. Адже, якщо з позицій теорії пізнання міжабсолютним духом та історичним досвідом конкретної людини набагато більшевідмінного, то з точки зору естетики сам Гегель визнає своєрідну, не лишенеобхідну, але і цілком органічну єдність форми і змісту, загального іконкретного. Справа полягає у тому, що на відміну від інших філософськихдисциплін, де ідеалістична позиція означала неминучий есенціалізм, то вестетиці орієнтація на ідеал властива усім різновидам філософії естетичного.Якщо есенціалізм критикують з позицій зовнішніх щодо нього – наприклад,методологічного індивідуалізму або конструктивізму, то ідеалізм у сферіестетики набуває вигляду ідеалізації різних прийомів, сюжетів, форм. Такезвернення до ідеалізму в естетиці, втім, суттєво відрізнялося від спроб задатимистецтву “ідеальні” канони, які здійснює теорія класицизму в мистецтві. Вдисертації зазначається, що в цілому ХVІІІ століття стало століттям становленнясвітогляду, який ліг в основу нового, порівняно з добою Відродження, гуманізму.Основним з мистецьких стилів був бароко – стиль, що з’єднав в собі старітрадиції (готику) з новими тенденціями – ідеями демократичного вільнодумства.Сполучаючи в собі аристократизм форми з апеляцією до “народного”, тобтобуржуазного, смаку, живопис, скульптура, а особливо архітектура бароко, – цепам’ятник дуалізму епохи, символ безперервності європейської культури, але інеповторності історичного часу. Протягом перших трьох чвертей XVIII ст. порядіз бароко в західноєвропейському мистецтві поширився інший стиль – рококо.Лозунг естетики рококо – “мистецтво для насолоди” – виражав досить точно ікрасномовно світовідчування передреволюційної аристократії, що жила “однимднем”. Показово, що в цей же час на засадах, сформульованих Н. Буало в трактаті“Мистецтво поезії” ще у 1674 році, відбувається бурхливий розвиток стилюкласицизму, який під виглядом повернення до класичних канонів античногомистецтва надав мистецтву тієї епохи “теоретизму”: всі художні аспекти творумали підпорядковуватись чітким правилам його композиції. Хоча на перших порахтакі правила поширювались також на сюжет та мораль, яка стояла за твором,доволі швидко класицизм перетворюється на диктат форми над змістом у естетиці.
Дещоменший вплив на німецьку філософію мала естетика сентименталізму, яка апелюваладо людської чуттєвості, на відміну від класицизму, який прямо посилався нарозсудок. Значно потужніше вплинули на німецьку культуру ідеї Просвітництва, щознайшли тут своє фундаментальне обґрунтування у сфері мистецтва. Характерноюрисою мистецтва XIX ст. є відсутність єдиної естетичної домінанти – видової,родової, жанрової. У XIX ст. складається, а в XX стає визначальним, новий,“децентралізований” тип художньої культури. Останнє велике цілісне утворення,до якого безпосередньо причетна саме німецька класична філософія, – романтизм –починає героїчну, але безуспішну спробу подолання розірваності культури через“динамічний синтез мистецтв”.
Дисертантпідкреслює, що мистецтво почало перетворюватися у своєрідну мову філософії, щовідійшла від універсальних раціоналістичних побудов і занурилася у сферусуб’єктивного досвіду. Мистецтво перетворилося в головну сферу вираженняморальних шукань і переживань. Відповідно зросла самооцінка мистецтва яккреативної сили культури. Воно взяло на себе роль судді над суспільством,вперше протиставило себе йому, і, відгородившись від нього, наприкінці ХІХстоліття санкціонувало свою самоцінність (естетизм, теорії “мистецтва длямистецтва”). Вже представник самого романтизму Ф. Шлегель говорить проантиномічність класицизму та романтизму, свідчить про їх взаємозалежність.Природа естетичного завжди передбачає двоїстість буття. Естетично досконалепротиставляється естетично недолугому, формально прекрасне – естетичнопіднесеному, естетично досконале – морально ригористичному. Ефект естетичногосприйняття, отже, досягається завжди завдяки певному протиставленню.
Удисертації аналізується розуміння естетичного у філософії І. Канта. Розглядаючиестетику як вчення про прекрасне у природі і мистецтві, він вводить у якостінеобхідного ще одне поняття – піднесеного – той моральний відтінок прекрасного,який і дозволяє останньому здійснювати на людину естетичний вплив.Дистанціювання від раціонального в естетиці Канта знаходимо і в його позиціїщодо неможливості теоретично-понятійного виразу естетичного. Тільки в процесіпрактичного привласнення індивідом соціального досвіду, викристалізованого вкультурі суспільства, олюднюються його первинні біологічні потреби і почуття,формуються власне людські духовні потреби і здібності. Естетичне відчуття томупостає як результат духовної освіти. Естетичний смак звичайно розглядають якздатність людини до естетичної оцінки явищ дійсності і мистецтва. На прикладіестетичної проблематики, захищаючи право на особистісне судження, Кант захищаєтим самим свободу вибору як таку. І тут ми вперше ясно бачимо основну модельдвоїстості буття, яка лежить, зокрема, і в основі багатоплановості існуванняестетичного. Йдеться про двоїстість буття людини як емпіричного суб’єкта іводночас трансцендентального суб’єкта.
Якщо,за Кантом, творення світу є творенням образу світу, а сам світ залишається“річчю в собі”, то для Фіхте саме трансцендентальний суб’єкт творить світ –межа між теоретичним пізнанням і практичною діяльністю стирається. Так самостирається межа між естетичною творчістю і соціальною творчістю для Шіллера,стирається протистояння генія і натовпу, мистецтва і всього іншого суспільногожиття – філософія прекрасного Шіллера є філософією єдиного, до якого спрямованорозвиток людства і людини. Для романтичного світогляду одними з найхарактернішихрис є культ мистецтва, культ природи та культ творчої індивідуальності.Практично всі три риси отримали філософське обґрунтування у Ф. Шеллінга вроботі „Філософія мистецтва”, в якій глибоко розроблена філософія природи тапроаналізовано позасвідомі, суто індивідуалістичні джерела художньої творчості.Навіть у своїй філософії міфології Шеллінг розглядає мистецтво як таке, що маєвмістити у себе всі науки, а для цього необхідне створення “нової міфології”,як одночасно естетичне і релігійне утворення. Мистецтво ж набуває такоїзначущості тому, що є “єдиним і одвічно існуючим одкровенням”.
ДляГегеля естетичний ідеал являє собою одну із форм вираження об’єктивноїдійсності у свідомості: для нього у художніх творах, у мистецтві важливим єсаме міра втілення цього ідеалу – не самі твори і мистецтво, а ті зміни усвідомості, які вони викликають. Таке естетичне вираження дійсності, як інаукове пізнання, є для Гегеля не пасивним, а творчим, активним, завждипов’язаним з умінням відкидати випадкове, неістотне і проникати у саму сутьпредмета. У мистецтві, таким чином, в ідеальному вигляді моделюється всяповедінка людини, в тому числі і її праця, що своє вище призначення реалізуєтакож у прагненні до Абсолютного духу через форми соціальності. Дослідникифілософії Гегеля називають естетичний ідеал “синтезом сьогодні і завтра”. Аджеестетичний ідеал тісно пов’язаний і з суспільним, і з етичним ідеалами.Естетичний ідеал не лише виражає суть естетичного, прекрасного, але й сутьсамої історичної доби. Так само, як суспільний чи етичний ідеали, естетичнийідеал історично змінював свій зміст, оскільки він зумовлений розвитком людствав цілому, а також розвитком естетичної діяльності у сфері мистецтва зокрема.
Усьомому розділі – „Естетичне у філософії і культурі марксизму” — здійсненоаналіз історичної еволюції усвідомлення естетичного з позиційсуспільно-історичної практики, презентованого марксистською теорією. Марксизм –одна з небагатьох спроб в історії людства дати цілісне розуміння об’єктивногосвіту і місця та ролі людини в ньому, показати взаємозв’язок матеріального ідуховного світів, об’єктивного і суб’єктивного, природи і суспільства, розкритинайзагальніші закони розвитку природи, суспільства й людського мислення. Вмарксистській філософії принципово по-новому вирішується комплекс питань,пов’язаних з життям суспільства. В якості основи суспільного розвитку марксизмдекларує спосіб виробництва матеріального життя. Саме спосіб виробництва якорганічна єдність двох компонентів – продуктивних сил і виробничих відносин – єтим стрижнем, навколо якого об’єднуються всі інші складові суспільного життя.
Вонаобумовлена також матеріалістичним розумінням історії, згідно з яким кожнійформації відповідає свій тип культури, а класові протиріччя є причиною поділу єдиноїкультури на “дві культури”, які відповідають двом основним антагоністичнимкласам формацій. Класовий підхід до пояснення й оцінки культурних явищ умарксизмі абсолютизується. Проте це не означає тотального запереченняспадкоємності культурного процесу. Не заперечує марксизм і загальнолюдськогозмісту культури, але вважає, що воно підпорядковане класовому началу. Навідміну від попередньої філософської традиції, марксизм включає до змістукультури не тільки духовну, але й матеріальну культуру. В межах формаційногопідходу до історії марксизм формулює своє уявлення про закономірності буттякультури: залежність культури від економічного базису, стихійність,нерівномірність культурно-історичного процесу в антагоністичних формаціях,притаманну тенденцію до витіснення культурою панівного класу духовної культуримас, посилення культурної поляризації суспільства в міру загострення класовоїборотьби, національна форма культури тощо. Важливе значення філософії полягає увпливі на формування світогляду, політики  на політичні погляди. А отвагомість мистецтва  у комплексному впливі як на розум, і душу людини,так і на формування цілісної особистості. Водночас вплив мистецтва  недидактичний, не моралізаторський. Мистецтво впливає на особистість черезестетичний ідеал, який проявляється як у позитивних, так і в негативнихобразах. Мистецтво дозволяє людині пережити інші життя як свої, збагатитисячужим досвідом. Цей досвід  художньо організований, узагальнений,осмислений митцем  втілюється в естетичному ідеалі. За теоретичнооформленою конструкцією ідеалу можна судити про стан наявного художньогомислення. Ідеали  це форми вираження глибинних конкретно-історичнихінтересів як індивіда, тієї або іншої групи (одиниці соціального розшарування),так і всього людства. В них інтереси подані у максимально узагальненому,концентрованому вигляді. Вони немов би увінчують всю систему ідей, притаманнихтому або іншому суб’єктові діяльності, інтегруючи в собі все найбільш істотне вйого відношенні до світу. Ідеал завжди є духовним втіленням того образу, якийвідрізняється від повсякденної дійсності і має спонукальну силу до дії. Це тойобраз досконалості, що вабить, орієнтир, на який рівняється митець у своїйтворчості.
Марксі Енгельс матеріалістично переробили і використали класичні ідеалістичні вченняпро ідеал. З їхнього погляду, людина відрізняється від тварини не “мисленням”чи “моральністю”, а працею. Саме в цьому і полягає “справжня природа” людини.Цим історично визначається також і вища мета, або ідеал людської діяльності.Основоположники марксизму дійшли висновку, що справжня свобода людини може бутидосягнута лише на засадах комуністичного усуспільнення матеріальних засобів йумов життя і, насамперед, засобів виробництва. З огляду на це, соціалістичнийідеал може бути реалізований тільки через комуністичну революцію, коли ідеалспівпадає з назрілою в суспільному організмі масовою потребою, з масовимматеріальним інтересом пролетаріату. Тільки за умови такого збігу ідеалвикликає в масах відгук і надихає їх на дію. У цьому сенсі Маркс і Енгельскатегорично заперечували тлумачення комунізму як ідеалу.
Увосьмому розділі – „Естетичне у філософії і культурі модернізму іпостмодернізму” – зосереджено увагу на сучасному розумінні естетичного, йогомісця і ролі в житті людини ХХ – ХХІ сторіччя. В кінці ХХ ст. – в епохукардинальних змін в усіх сферах суспільного життя – філософська думка звертаєувагу на ситуацію, коли в свідомості руйнується і зникає система символічнихпротилежностей, коли принцип опозиції та закон виключеного третього втрачаєсилу. Закономірно постає питання: чи можливо описати у логічно структурованомутексті, зокрема філософському дискурсі, неструктуровану, розірвану свідомість?Чи правомірно говорити про розумний, раціональний підхід до позараціональнихзакономірностей?
Уроботі аналізується полісемантична природа поняття “постмодернізм”.Зазначається широкий діапазон його використання в сучасному гуманітарномузнанні: від позначення новітніх напрямків у мистецтві та описання відповідногоісторичного періоду до фіксації тієї філософської позиції, яка спрямована нарозвінчання загальноприйнятих в попередній традиції положень про реальність,знання, істину. При цьому пафос постмодерністського мислення є незмінним іпередбачає новий погляд на форми, ідеї та моделі діяльності, що залишились відминулої епохи. На відміну від інших спроб “переосмислити минуле”, постмодернізмне намагається замінити одну істину іншою, один еталон краси, естетичногозагалом, іншим, старий життєвий ідеал – новим. Постмодерністське мисленняґрунтується на визнанні перманентного і незнищенного плюралізму культур,комуналістичних традицій, ідеологій, “форм життя”, “мовних ігор”.
Проаналізованапраця В. Вєльша “Наш постмодерний модерн”, яка побудована на обґрунтуванніплюралістичності підходів, інтерпретацій як фундаментальній характеристиціданого феномену. Показано, що дослідник довершив будівлю, яку задовго до ньогопочали зводити мислителі, теорії яких перегукуються з концепцією М. Бахтіна.Його ідея діалогу як сутності “слів-буття” культури була перетлумачена якзаперечення самої можливості упізнавання в тексті єдиного сенсу. Текст постаєяк поле безперервно існуючих метафор, оскільки він не може бути цілісним. Аджекожний реципієнт створює власну версію. Неможливим виявляється визнанняавторитету лише за певною з існуючих версій та за гіпотетичним оригіналомвключно. Вони рівноцінні і авторитет створюється лише їх сукупністю. Більше неіснує ані автора, ані “домінантних структур”, ані інтерпретацій, тим більшетаких, яким не чужі зазіхання на канонічний статус.
Квінтесенцієюпостмодерністського устрою і стилю життя є Інтернет. Це той простір, депостмодернізм репрезентований найбільш розгорнуто і за формою найбільшадекватно: увійшовши в Інтернет, людина занурюється в суть постмодерністськоїепохи у всій її філософсько-світоглядній і антропологічній специфіці. Авторомрозглянуто основні риси і методологічні принципи постмодернізму, сформулюванійого представниками (Ж. Дерріда, Ж. Дельоз, Ф. Гваттарі, Ж.Ф. Ліотар, Ж. Лакан,Ю. Кристєва та ін), крізь призму естетичного.
У“проекті Просвітництва” філософія змогла стати тим, що визначає образ доби, асама доба стала формою реалізації цієї філософії. Проте через два сторіччяпісля своєї появи Просвітництво знову повернулося, але вже як спосібусвідомлення західною думкою своїх дійсних можливостей, як спосіб постановкипитання про межі розуму.
Сучаснапостмодерністська філософія запропонувала цілу низку стратегій виходу з цієїситуації. Це і тлумачення людини як “бажаючої машини” (Ж. Дельоз),деконструктивізм (Ж. Дерріда), антропоморфізм (П. Козловська), плюралізаціяраціональності (Ю. Кристєва) та ін.
Філософіяпостмодернізму, продовжуючи традиції європейського нігілізму, описує глухі кутицивілізації, ковзання по поверхні, розірваність свідомості і, водночас, відмовувід стереотипів тоталітарного мислення, багатовимірність творчих можливостейіндивіда. Картинка логоцентризму і констатація розпаду об’єктів класичногознання є істотною ознакою загальної спрямованості думки Ніцше, Гайдеггера,Дерріди, Дельоза, Фуко. Втрата авторитарних метафізичних стандартів, щозумовила кризу європейської культури, зробила цих мислителів виразниками“сучасної” і “постсучасної” свідомості.
Естетичнийвимір передбачає наведення мостів між “високою”, елітарною і масовоюкультурами, поворот і зацікавленість традиціями, відтворення в мистецтвіспецифічної дійсності. Класичні категорії – “естетичне”, “прекрасне” і“потворне”, “трагічне”, “комічне”, “гармонія” і “гротеск”, “піднесене” і“низьке” змінюють наголоси на протилежні, “калейдоскопічно перетинаються івільно рухаються у певному тексті, на який перетвориться світ”.
Осмисленняестетичного у філософії і культурі постмодернізму, як іманентного життєвомусвіту особистості в усій його багатогранності, відображає сучасний стан людиниу світі та пошук нею власної духовності, осягнення людського буття, хаотичностісвіту у його можливих вимірах. Естетичне, будучи чинником комунікації, поєднуєяк по горизонталі – через діалог різних культур, долає перешкоди на шляхуміжособистісної комунікації, так і по вертикалі – через всю історію естетичногосамовизначення людства. “Мова” естетичного виступає як шлях до подоланняізольованості та закритості особистісних світів, як здатність сприйняттяІншого, як можливість поліфонічного діалогу.
Удев’ятому розділі – „Проблема виховання естетичного в українському культурномудискурсі в період глобалізації та інформаційної революції” – аналізуютьсяособливості естетичного відношення людини, зокрема молоді та студентів, додійсності, залучення їх до системи естетичних цінностей, формування здатностіособистості до естетичного сприйняття і переживання, внутрішньої потреби втворчості за законами краси, створення естетичних цінностей як у мистецтві, такі в інших сферах людської діяльності. В дисертації підкреслюється, що розвитокпоняття “естетичне виховання”, починаючи з Ф. Шіллера, простежувався на рівнісвітової та вітчизняної філософської і педагогічної думки. Серйозний внесок урозвиток ідей естетичного виховання зробили українські мислителі В.Вернадський, Б. Грінченко, С. Миропольський, М. Пирогов, Г. Сковорода, В.Сухомлинський, Леся Українка, І. Франко, Т. Шевченко та ін. У їх роботахпростежується динаміка розвитку поняття “естетичне виховання”, що пов’язуєтьсяз визначенням гармонійно розвиненої особистості, з необхідністю вивченняісторії мистецтва, із включенням естетичного виховання до системи як загальної,так і педагогічної освіти. Зразком естетичного виховання в Україні булаКиєво-Могилянська академія, яка спиралась на досвід європейських вищих шкіл(Віленської, Замойської, Кембріджської, Познанської та ін), недільні школи,братські школи, а з другої половини ХІХ ст. – Ніжинський, Глухівськийпедагогічні інститути. Показовими тут були не лише навчальні курси з основ естетикита естетичного виховання, але й позакласна діяльність. Функціонування цієїсистеми передбачає використання творчого підходу до будь-якого виду діяльностіучнів та студентів, розмаїття форм і методів пробудження їхнього інтересу доестетичної творчості, а також здійснення педагогічного контролю засоціально-цінною діяльністю учнів у процесі позакласної та позашкільної роботи,організації дозвілля дітей різного віку. В сучасній школі естетичне вихованнязнаходиться в занедбаному стані. Проведене дослідження різних категорій учнів істудентів дало дуже тривожні результати: із 1652 респондентів лише 9%підтвердили наявність розвиненого естетичного смаку, в той час як абсолютнабільшість респондентів не розуміється на смаках, не усвідомлює, у чому полягаєкраса в мистецтві та природі, не орієнтується у видах та жанрах мистецтва, авідтак – не відвідує виставки, концерти, не захоплюється художньою літературою.Між тим, краса поряд з іншими функціями постає ще й у якості могутньогорегулятора людських стосунків, сприяє їх олюдненню, орієнтації на добро ісправедливість. У педагогічній літературі існують різні думки про засобидосягнення естетичного розвитку особистості в освітньо-виховному процесі ВНЗ.Традиційно, функція цілеспрямованого формування естетичної культури особистостістудента належить предметам естетичного циклу. Деякі дослідники стверджують, щоестетичний потенціал містять у собі всі предмети гуманітарного циклу. В той жечас предмети психолого-педагогічного та природничо-наукового циклів залишаютьсядосить далекими від естетики в сучасному освітньо-виховному процесі. На жаль,шкільна освіта не виявляє особливої зацікавленості у повноцінній естетичнійдіяльності учнів і не стимулює дітей до її продуктивного освоєння. Середбагатьох форм організації естетичного виховання студентської молоді найбільшпотужними для будь-якого вищого навчального закладу є відвідування музеїв зподальшим обговоренням цінностей мистецтва (кіно, театру, літератури). Студентинаполегливі у своїх бажаннях пізнати нове, розібратися у різних явищах життя,художньої культури. Нерідко вони категоричні у судженнях, не завжди можутьприйти до правильного висновку, погляду на окремі явища культури. Усі засоби таформи естетичного виховання можна використовувати, якщо вони збагачуютьестетичну культуру студентської молоді, розвивають у неї естетичні смаки,інтереси, творчу активність, допомагають перетворенню знань у переконання.Соціологи вказують на зв’язок естетичного інтересу особистості з об’єктивнимиумовами життя, а естетичний інтерес визначається як специфічне ставленняособистості до навколишнього світу, викликане активним її бажанням оволодітиконкретними естетичними об’єктами або ж тим чи іншим видом творчої діяльності.Використання цих форм та засобів естетичного виховання у вищих навчальнихзакладах потребують чіткого виділення основних цілей та завдань на кожнийнавчальний рік. Значне місце в естетичному вихованні засобами залучення докультури займають екскурсії до культурних центрів, відвідування виставок,колективний перегляд фільмів та вистав з подальшим їх обговоренням. У своючергу, естетичне виховання у ВНЗ, зокрема використання образно–естетичноїскладової в лекційному викладанні та навчальних текстах, сприяє посиленнюдієвості навчального процесу та поглибленню розуміння, засвоєння навчальногоматеріалу та його збереженню в довготривалій пам’яті.
ВИСНОВКИ
УВисновках підводяться підсумки дослідження, відзначається, що проблемаестетичного належить до найцікавіших і, одночасно, найскладніших філософськихпроблем, які намагались вирішити представники мислячої еліти людства. Впродовжвіків до неї звертались філософи і психологи, соціологи й культурологи,історики й представники природничо-математичних наук. І, як засвідчує історія,коли, здавалося б, людство проникло в таїнство естетичного (як прекрасного),останнє віддалялося від нього приблизно на таку ж відстань, як і до початкувідповідного дослідження. І це зрозуміло. Естетичне є феноменом багатоманітнимі всепроникаючим. Воно локалізується у виробництві і побуті, у сфері дозвілля івідпочинку. Воно виявляється через естетичні почуття, переживання, оцінки,смаки, норми, ідеали, існує як естетична свідомість і естетичне відношення,естетичне виховання і т. ін. Концентрованим виразом естетичного є мистецтво,яке дарує людям почуття прекрасного, формує ціннісний світ, спонукає дотворчості “за законами краси”.
Удисертації презентовано спробу осмислення, пізнання природи та сутностіестетичного як соціального феномена. Шляхом узагальнення різноманітнихвизначень естетичного, сформульованих зарубіжними і вітчизняними філософами,дисертант стверджує, що естетичне є процесом, продуктом і результатомадекватного споглядально-чуттєвого, художньо-емоційного відображення тієї чиіншої предметності, реалізованої в дійсності у відповідності з його внутрішньоюсутністю в найбільш досконалій формі. Воно є продуктом історичного розвиткусуспільної практики, а тому розпізнається нами як величина змінна (у розрізіепох) і, одночасно, як своєрідна константа краси, відшліфована соціальнодосягнутим рівнем розуміння (відчуття) досконалого, гармонії.
Постановкупроблеми естетичного й початок її аналізу ми відносимо до філософських пошуківранніх міфологічних культур, а також античних філософів, які намагалисьпроникнути в природу прекрасного, розпізнати його сутність.
Центральноюкатегорією, у контексті з якою осмислювалось і оцінювалось прекрасне, булакатегорія “природовідповідності”. І хоча розуміння естетичного у представниківрізних філософських напрямів цього періоду мало певні відмінності, все ж можнаузагальнити наступне: прекрасним, гармонійним, досконалим, тобто естетичним, вантичній філософії вважалось те, що найкраще відповідало природній доцільності.
Головниму розумінні естетичного в добу середньовіччя стає “божественна краса” як “щосьнепізнане й небачене”, яке втілюється у споглядальних образах у єдності,цілісності, порядку, формі, мірі тощо. Художник у їх уяві поставав якпосередник між божественним Логосом і людьми; творення естетичного – якнаближення до гармонії, визначеної Богом, втілення його настанов у полотнікультури. Досконалими, гармонійними, цілісними, а тому й прекрасними, життя ітворчість могли бути лише “на тім світі”; світське ж життя вважалосьтимчасовим, плинним. Несучи в собі елементи прекрасного, воно не моглоприносити людині “невиразну насолоду”.
Відірваністьестетичного від життя, запрограмовану і втілену в загальному контексті йоготогочасного розуміння представниками релігійної філософії, намагалисьнівелювати філософи епохи Відродження (Альберті, Леонардо да Вінчі, Дюрер).Естетичне тут однозначно пов’язувалось із людиною. Оскільки ж останнятрактувалась як істота “природна і божественна”, сутність естетичного вбачаласьу поєднанні “наслідування природі” та генія художника, який у своїй творчостіототожнюється з Богом.
Розглядаючипроблеми естетичного в Просвітництві, в Нові часи і в більш пізній період,автор доходить висновку, що різні епохи “встановлювали” свій ідеал естетичногоі зумовлювали свої “межі” його реалізації в культурі. Античність вбачала коріньестетичного в природовідповідності, середньовіччя – в Богові, Відродження – вЛюдині (як природній істоті), Просвітництво – в розумі, Нові часи – упрактичному освоєнні реальної дійсності засобами техніки та технології,марксизм – в соціальній практиці, сутністю якої є боротьба класів і т.п. Кожназ епох немов би збагачувала чергову характеристику естетичного, доводила її доабсолюту. В реальній історії має місце спадкоємна ґенеза у розумінніестетичного.
Наоснові аналізу багатого історико-філософського матеріалу (від Платона до нашихднів) автор робить висновок про те, що означене розуміння здійснюється не“плавно”, а з відповідними “розривами”, “надломами”, тобто через зміну парадигместетичного, обумовлених, у кінцевому розумінні, соціальною практикою, що єтією єдиною основою, від якої “відштовхується” і до якої “повертається”естетичне як у філософії, так і в культурі.
Здійсненофілософську рефлексію ідеї естетичного, розглянуто особливості його(естетичного) реалізації в полотні культури. Через зміну філософських підходів(античність, середні віки, Відродження, Реформація, Просвітництво і т.п.) доаналізу естетичного, в роботі виокремлено його розвиток в історії (як “нетліннуданість історичного прогресу”) і, разом з тим, виявлено й проаналізованосуперечності його реалізації у повсякденній практиці.
Удисертації переосмислено марксистсько-ленінське розуміння естетичного, якедовгий час панувало у вітчизняній естетичній думці. На думку дисертанта,головний недолік теорії естетичного в марксизмі полягає в його ідеологізації,спрощенні до рівня локалізації в системі класових інтересів, суперечностей,боротьби. В естетичному суперечливо переплітається класове, національне,загальнолюдське, суспільне й особисте. Абсолютизація однієї з характеристикпризводить до спрощеного, нерідко – до викривленого розуміння та деформаціїфеномена естетичного. Особливої шкоди теорії естетичного наніс розроблений івпроваджений у соціальну теорію В.І. Леніним принцип партійності у мистецтві.Стверджується, що абсолютизація “класової боротьби”, яка так чи інакшевідображається у мистецтві, доведення її до принципу “партійності”, спрощуємистецтво, збіднює естетичне як таке. За своєю сутністю, естетичне не моженалежати тим чи іншим класам, обслуговувати виключно їх інтереси. Аджеестетичне – загальнолюдське надбання, тому, підпорядковуючись спробам обмежитийого функцію обслуговуванням інтересів певних класів, завжди виходить за межіцієї установки й розвивається як надбання світового масштабу.
Разомз тим, дисертант не тільки не відкидає, але й поглиблює розуміння наявності вмистецтві (і в естетичному загалом) такого складника, як ідейність –визначеність художника в полі різноманітних ідей, поглядів, цінніснихорієнтацій, його прихильність до конкретної ідеї чи системи ідей, цінніснихорієнтацій, ідеалів. Автор роботи виходить передусім з того, що художник – це,насамперед, людина. Тому створюване ним полотно культури, в якому втілюєтьсяйого ж таки відчуття й розуміння естетичного, має відобразити багатоманіттялюдського – національного, класового, загальнолюдського тощо, пропущеного черезвласну суб’єктивність. Остання може співпадати або не співпадати з перебігомісторії, домінантною системою цінностей, пануючою ідеологією, загальнолюдськимипріоритетами. Естетичне у цьому разі може мати різне ідейне забарвлення.Художник тільки тоді наближається до відображення дійсного покликання людини,коли живе всією повнотою життя, сприймає й розуміє національне (чи класове) якзагальнолюдське, піднімається над прірвою міжлюдських суперечностей іконфліктів, утверджує життя в його органічній цілісності.
Удисертації проаналізовано співвідношення естетичного з категоріями “добра” і“зла”, “істини” і “хиби”, “віри”, “надії” і “любові”. “Естетичне” в цьомуконтексті розглянуто як потужний чинник ціннісної орієнтації людей – їхдіяльності і спілкування за законами краси, гармонії, досконалості.
Уроботі показано, що культурно-орієнтуючий аспект постмодернізму полягає успрямуванні мотивації та визначенні моделей людської активності, якідетерміновані фактами альтернативності, мінливості, різноманітності сучасногосвіту та враховують екзистенційні та культурні умови зародження нового типуцивілізації.
Значнаувага в дисертації звертається на сучасний контекст розуміння естетичного, якийзмінюється, його трансформацію під тиском глобалізації та інформаційноїреволюції, трансформаційних процесів, що відбуваються в Україні. Автор аналізуєпричини зниження уваги до естетичного, показує загрози його заміщенняпрагматичним, масовим, вульгарно-демократичним, обґрунтовує шляхи та засобивідродження естетичного в суперечливій культурі модернізму та постмодернізму.
СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ
Монографія:
1.        Андрущенко Т.І. Феномен естетичного(філософсько-історичний аналіз). – К.: Знання України, 2007. – 269 с.
2.        Статті в наукових фахових виданнях:
3.        Андрущенко Т.І. Естетичне в культурі та естетичнийідеал // Нова парадигма: філософія. Політологія. Соціологія. Вип.53. – К.,2006. – С.3 – 13.
4.        Андрущенко Т.І. Особливості формування феноменуестетичного в античній філософії // Вища освіта України. – 2006. – № 1 (Дод). –С.22 – 28.
5.        Андрущенко Т.І. Феномен естетичного в системідуховних цінностей давніх греків // Нова парадигма: філософія. Політологія.Соціологія. Вип.55 – К., 2006. – С.32 – 41.
6.        Андрущенко Т.І. Естетичне у філософії Платона таАристотеля // Вища освіта України. – 2006. – № 2 (Дод). – С.173 – 182.
7.        Андрущенко Т. Естетичне у творчості представниківпатристики та Блаженного Августина // Вища освіта України. – 2006 – № 3. – С.94– 98.
8.        Андрущенко Т. Д.о питання естетичного уфілософській думці Платона // Мультиверсум: альманах. Вип.56. – К., 2006. –С.34 – 41.
9.        Андрущенко Т. Формування феномену естетичного уфілософії Аристотеля // Актуальні філософські та культурологічні проблемисучасності: альманах. Вип.17. – К., 2006. – С.9 – 15.
10.     Андрущенко Т. Естетичне як філософська проблема //Практична філософія. – 2006. – № 3. – С.221 – 226.
11.     Андрущенко Т. Історико-культурні передумовистановлення середньовічного розуміння естетичного // Нова парадигма: філософія.Політологія. Соціологія. Вип.58. – К., 2006. – С.61 – 71.
12.     Андрущенко Т. Філософська сутність та предметнеполе естетичного // Філософія освіти. – 2006. – № 2. – С.83 – 90.
13.     Андрущенко Т. Естетичний ідеал Просвітництва таособливості концептуальних підходів до виховання // Вища освіта України. –2007. – № 2. – С.84 – 89.
14.     Андрущенко Т.І. Феномен естетичного у філософії ікультурі Просвітництва // Нова парадигма: філософія. Політологія. Соціологія.Вип.68. – К., 2007. – С.3 – 12.
15.     Андрущенко Т. Естетичне у філософії і культурімарксизму // Актуальні філософські та культурологічні проблеми сучасності:альманах: збірник наук. праць. Вип. 19. – 2007. – С.242 – 251.
16.     Андрущенко Т. Комплексний підхід в естетизаціїнавчально-виховного процесу студентів музично-педагогічних закладів // Теорія іпрактика управління соціальними системами: філософія, психологія, педагогіка,соціологія. – Харків, 2007. – № 2. – С.63 – 70.
17.     Андрущенко Т. Антропоцентричний характерестетичного ідеалу епохи ренесансу // Нова парадигма: філософія. Політологія.Соціологія. Вип.70. – К., – 2007. – С.3 – 12.
18.     Андрущенко Т. Особливості епохи Ренесансу:ідеологія, освіта і культура // Вища освіта України. – 2007. – № 1 – С. 19 –26.
19.     Андрущенко Т. Антропоцентричний характерестетичного ідеалу епоху Ренесансу і сучасність // Вища освіта України. – 2007.– №3 – С.97 – 102.
20.     Андрущенко Т. Філософія мистецтва та мистецькапрактика в добу просвітництва і сучасність // Мультиверсум: альманах. Вип.65. –К., 2007. – С. 203 – 216.
21.     Андрущенко Т. Особливості формування та осмисленняпостмодернізму // Гуманітарний вісник Переяслав-Хмельницького державногопедагогічного університету імені Григорія Сковороди: наук. -теорет. зб. Вип.11.– Переяслав-Хмельницький, 2007. – С.217 – 220.
22.     Андрущенко Т. Особливості становлення естетичного вдобу відродження // Актуальні філософські та культурологічні проблемисучасності: альманах: зб. наук. праць. Вип. 20. – К., – 2007. – С.17 – 20.
23.     Андрущенко Т. „Архітектурний” образ постмодернізму// Гілея: історія. Політологія. Філософія: зб. наук. праць. Вип.10. – К., 2007.– С.267 – 273.
24.     Андрущенко Т. Постмодернізм як різновид текстовоїабо знакової реальності // Нова парадигма: філософія. Політологія. Соціологія.Вип.73. – К., 2008. – С.22 – 30.
25.     Андрущенко Т. Духовні цінності студентської молоді:сутність, структура, пріоритети // Гілея: історія. Політологія. Філософія: зб.наук. праць. Вип.11. – К., 2008. – С.271 – 280.
АНОТАЦІЯ
АндрущенкоТ.І. Естетичне як соціокультурний феномен (філософсько-історичний аналіз). –Рукопис.
Дисертаціяна здобуття наукового ступеня доктора філософських наук із спеціальності09.00.03 – соціальна філософія та філософія історії. –Львівський національнийуніверситет імені Івана Франка, Львів, 2008 р.
Удисертації на основі історико-філософського та культурологічного підходівстворено сучасну концепцію естетичного як соціального феномена,духовно-аксіологічної та світоглядної детермінанти в нових екзистенційнихумовах людства. Визначено, що “естетичне” є процесом, продуктом і результатомадекватного споглядально-чуттєвого, художньо-емоційного відображення тієї чиіншої предметності, реалізованої у дійсності у відповідності до її внутрішньоїсутності в найбільш досконалій формі; здійснено філософську рефлексію ідеїестетичного, що передбачало розгляд його в онтологічному, гносеологічному,антропологічному та аксіологічному вимірах у контексті історико-культурногосходження людства та зміни філософських парадигм. Доведено, що “естетичне” уфілософії і культурі (як в історичному розрізі, так і в сьогоденні) неспівпадає, а лише локалізується в них приблизно так, як “ідеал” і “реальність”;це неспівпадіння має суб’єктивне і об’єктивне підґрунтя. Проаналізованосучасний соціокультурний контекст розуміння естетичного, який складається підтиском глобалізації та інформаційної революції, модернізаційних процесів, щоздійснюються в Україні. Здійснено концептуальну антиципацію ролі естетичного всучасній цивілізації шляхом аналізу причин зміни у ставленні та розумінніестетичного і поширення ознак аномії як суспільного феномена.
Ключовіслова: естетичне, естетичний ідеал, естетична свідомість, естетичне виховання,культура, мистецтво, цивілізація, соціокультурний контекст.
АННОТАЦИЯ
АндрущенкоТ.И. Эстетическое как социокультурный феномен (философско-исторический анализ).– Рукопись.
Диссертацияна соискание научной степени доктора философских наук по специальности 09.00.03– социальная философия и философия истории. –Львовский национальный университетимени Ивана Франка, Львів, 2008 р.
Диссертацияявляется социально-историческим исследованием эстетического каксоциокультурного феномена. Проблема эстетического относится к вечнымфилософским проблемам, а потому требует к себе чрезвычайного внимания на каждомновом повороте в развитии человеческой цивилизации. Не считая того, что этойпроблемой занимались известные и уважаемые ученые, настоящее требуетпродолжения, “поворачивает” проблему новыми сторонами, которые нуждаются восмыслении. Современная технико-технологическая (индустриальная ипост-индустриальная) цивилизация как бы “выдавливает” эстетическое из культуры;человек же, который утверждает себя как личность, старается противостоять этомувсеми доступными ему средствами. Что это за средства, которые человек можетпротивопоставить разрушительной стихии технократизма, как это происходило вистории, и какие уроки мы можем взять для настоящего? – вот приблизительный переченьвопросов, которые составляют проблему диссертационного исследования.
Главнаяидея состоит в том, что “эстетическое” в философии и культуре не совпадает.Приблизительно так, как “идеал” и “реальность”. Это несовпадение обусловленосоциальной практикой, которая имеет исторический характер. Разные эпохисоздавали свой идеал эстетического и обуславливали свои “границы” егореализации в культуре. В реальной истории имеет место преемственная генеза,эволюция феномена эстетического. Однако она осуществляется не “равномерно”, а ссоответствующими “разрывами”, то есть через изменение парадигм эстетического.Опять же, эти парадигмы обусловлены социальной практикой, которая служит тойединой основой, от которой “отталкивается” и к которой “возвращается” эстетическоекак в философии, так и в культуре.
Диссертантосуществляет философскую рефлексию идеи эстетического (наблюдает историческуюгенезу эстетического), рассматривает особенности его реализации в полотнекультуры. Через изменение философских подходов (античность, средние века,Возрождение, Реформация, Просвещение и т.п.) к анализу эстетического, авторстарается выделить его развитие в истории (как особенную, неуничтожимуюданность исторического прогресса), и, вместе с тем, обнаружить ипроанализировать разногласия его реализации в повседневной практике.
Каждаяиз эпох или соответствующих ей философских школ, поднимают как одну изважнейших проблему эстетического, обосновывают его философско-историческоеосмысление, ищут определяющие характеристики соответственно особенностям своейэпохи. Но так и не достигают реализации стремления охватить этот феномен в егоцелостности, ведь соприкосновение эстетического с действительностью имеетограниченные возможности. Наиболее близко к пониманию феномена эстетического подошелГ. Гегель. И все же его концепция не может быть признанной единственно вернойименно потому, что он оторвался от практически-естественной сущности человекакак субъекта собственной деятельности, творца культуры. В течение эпох, несчитая всплесков высокого искусства, эстетическое как идеал не нашло своегополного воплощения в практике. Поиск идеальной формы социального, как разгадкатаинства человека, продолжается. Особое внимание обращается на сегодняшнийконтекст понимания эстетического, его трансформацию под давлением глобализациии информационной революции. Автор анализирует причины снижения внимания кэстетическому, показывает угрозы его замещения прагматическим, массовым,вульгарно-демократическим, обосновывает пути и средства возрождения эстетическогов противоречивой культуре модернизма и постмодернизма.
Ключевыеслова: эстетическое, эстетический идеал, эстетическое сознание, эстетическоевоспитание, цивилизация, искусство, социокультурный контекст.
ANNOTATION
AndrushchenkoT.I. Aesthetical аs a Social and Cultural Phenomenon (Philosophical-HistoricalAnalysis). – Manuscript.
Thesisfor a doctoral degree in philosophy by speciality 09.00.03 – social philosophyand philosophy of history. – Ivan Franko National University of Lviv, Lviv,2008.
Thethesis is devoted to studying philosophical-historical and cultural approachesto the contemporary definition of aesthetical as a social phenomenon, a moral,axiological and worldview determinant in the perspective of humans’ newexistential conditions. It is determined that “aesthetical” is a process, aproduct and a result of an appropriate contemplative-sensory andartistic-emotional representation of a certain object which is materializedaccording to its internal essence in a perfect form. A philosophical reflexionof an “aesthetical” has been implemented to consider the latter in ontological,gnoseological, and anthropological-axiological dimensions in the context ofhistorical and cultural progress of humankind and changes of philosophicalparadigms. It is proved that an “aesthetical” in philosophy and culture (boththrough history and nowadays) is localized in different ways, as “ideal” and“reality”. This inconsistence is caused by subjective and objective reasons.Contemporary social and cultural context of reading an aesthetical that isinfluenced by globalization, information revolution, and modernizationprocesses in Ukraine has been analyzed. A conceptual anticipation ofaesthetics’ role in up-to-date civilization has been undertaken by examiningthe reasons of changes in attitudes towards aesthetical and spreading out theanomy as social phenomenon.
Keywords: aesthetical, aesthetical ideal, aesthetical consciousness, aestheticaleducation, culture, art, civilization, social and cultural context.