Тернопільський інститут соціальних
та інформаційних технологій
Курсоваробота
По предмету: “Технологія соціальної роботи”.
На тему: “форми і методисоціальної роботи”.
студента3-го курсу
денноїформи навчання
факультету“Соціально-інформаційного управління”.
ОБЕЗЮКА ЮРИ ЛЕОНІДОВИЧА
— тернопіль 2005—
ЗМІСТ :
Вступ........................................................................................................................2
РОЗДІЛ І. Роль соціальних працівників у реабілітації інвалідів........................3
1.1. Реабілітація інвалідів у будинках-інтернатахзагального типу..................3
1.2.Реабілітація інвалідів, що знаходяться в родинах.........................................6
РОЗДІЛ ІІ. Технологія спілкування роботи з інвалідами...................................7
2.1. Психологічні аспекти соціальної роботи з людьми з обмеженимиможливостями………………………………………………………………..8
2.2… Регіональний досвід практичного рішення проблем інвалідності..........15
а)Інноваційна модель „Центр незалежного життя для дітейз обмеженими фізичними і/або розумовими можливостями”............................................16
б)Інноваційна модель служби «Персональнийасистент»……….........…….....19
в)Інноваційна модель служби «Виїзнийліцей»..................................................20
г)Цільова програма реабілітації дітей-інвалідів
і членів їхніх родин на базі Реабілітаційного центра
«Івма» містаКалуги............................................................................................21
Висновок................................................................................................................26
Списоклітератури.................................................................................................27
ВСТУП
Непрацездатнігромадяни в кожній країні складають предмет турботи держави, яка соціальнуполітику ставить в основу своєї діяльності. Основною турботою держави стосовнолюдей похилого віку й інвалідам є їхня матеріальна підтримка (пенсії, посібника, пільги і т.д.).Однак непрацездатні громадяни бідують не тільки в матеріальнійпідтримці. Важливу роль грає надання їм діючої фізичної, психологічної,організаційної й іншої допомоги .
До80-х років в Україні найбільш очевидна соціальна допомога інвалідам надаваласьв будинках-інтернатах. Ця сформована традиційна форма медико-соціальноїдопомоги непрацездатним громадянам крім позитивних має і негативні сторони(монотонний спосіб життя, необхідність зміни життєвого стереотипу для літньоїлюдини й ін.). Ці обставини роблять будинки-інтернати мало привабливими дляінвалідів, змушуючи їх «не квапитися» з переїздом у будинок-інтернат.Можливість як най довше залишатися в звичній домашній обстановці стала можливоюз часу появи посади соціального працівника в системі установ соціальногозахисту. Саме ці реальні особи стали надавати соціально-побутові послугинепрацездатним громадянам, яких вони постійно потребували.
Наперших етапах розвитку соціальної допомоги непрацездатним громадянам акцент бувзроблений на надомне обслуговування. З урахуванням цієї обставини буларозроблена кваліфікаційна характеристика соціального працівника, визначені йогопосадові обов'язки. Разом з тим у реальній соціальній допомозі бідують іінваліди, що знаходяться в будинках-інтернатах. До недавнього часу організаціямедико-соціальної допомоги в цих закладах покладена переважно на медичнихпрацівників, що на збитки організації медичного обслуговування здійснюютьневластиві їм функції по соціально-побутовій, соціально-психологічній ісоціально-середовищній адаптації осіб, що знаходяться в будинках-інтернатах.
Узв'язку з зазначеними обставинами виникла необхідність окреслити колообов'язків соціальних працівників у будинках-інтернатах і на підставі цьогопоказати доцільність уведення цієї категорії працівників у стаціонарнихустановах Мінсоцзахисту України.
Наданому етапі розвитку соціальної допомоги непрацездатним громадянам, щопроживають поза стаціонарними установами, діяльність соціальних працівниківзводиться до надання соціально-побутових послуг. Тим часом функції у нихнабагато ширші. В міру створення інституту соціальних працівників з фаховоюосвітою непрацездатні громадяни одержать більш кваліфіковану і різноманітнусоціальну допомогу і підтримку.
РОЗДІЛ І.РОЛЬ СОЦІАЛЬНИХ ПРАЦІВНИКІВ У РЕАБІЛІТАЦІЇ ІНВАЛІДІВ.
Інвалідияк соціальна категорія людей, знаходяться в оточенні здорових у порівнянні зними і мають потребу в більшому ступені в соціальному захисті, допомозі,підтримці. Ці види допомоги визначені законодавством, що відповідаютьнормативними актами, інструкціями і рекомендаціями, відомий механізм їхньоїреалізації. Слід зазначити, що всі нормативні акти стосуються пільг, посібників, пенсій і інших форм соціальної допомоги, що спрямована на підтримкужиттєдіяльності, на пасивне споживання матеріальних витрат. Разом з тим,інвалідам необхідна така допомога, що могла б стимулювати й активізуватиінвалідів і придушувала б розвиток утриманських тенденцій. Відомо, що дляповноцінного, активного життя інвалідів необхідне залучення їх усуспільно-корисну діяльність, розвиток і підтримку зв'язків інвалідів зіздоровим оточенням, державними установами різного профілю, громадськимиорганізаціями й управлінськими структурами. Власне кажучи, мова йде просоціальну інтеграцію інвалідів, що є кінцевою метою реабілітації.
Помісцю проживання (перебування) всіх інвалідів можна розділити на 2 категорії:
— ті, що знаходяться в будинках-інтернатах;
— ті, що проживають у родинах .
Зазначенийкритерій, місце проживання, не слідсприймати як формальний. Він найтіснішим чином зв'язаний з морально-психологічнимфактором, з перспективою подальшої долі інвалідів.
Відомо,що в будинках-інтернатах знаходяться найбільш важкі в соматчному відношенні інваліди. У залежності від характерупатології дорослі інваліди утримуються в будинках-інтернатах загального типу, упсихоневрологічних інтернатах, діти — у будинках-ітернатах для розумововідсталих і з фізичними недоліками .
Діяльністьсоціального працівника також визначається характером патології в інваліда іспіввідноситься з його реабілітаційним потенціалом. Для здійснення адекватноїдіяльності соціального працівника в будинках-інтернатах, необхідне знанняособливостей структури і функцій цих установ .
Доми-інтернатизагального типу призначені для медико-соціального обслуговування інвалідів. Уних приймаються громадяни (жінки з 55 років, чоловіка з 60 років) і інваліди 1і 2 груп старші 18 років, що не мають працездатних дітей або батьків,зобов'язаних за законом їх утримувати .
Завданнями цього будинку-інтернату є :
— створення сприятливих умов життя, наближених до домашнього;
— організація догляду за проживаючими, надання їм медичної допомоги й організаціязмістовного дозвілля;
— організація трудової зайнятості інвалідів.
Відповідно до основних завдань будинок-інтернат здійснює:
— активне сприяння в адаптації інвалідів до нових умов;
— побутовий комфорт, забезпечуючи поступивших упорядкованим житлом, інвентарем імеблями, постільними засобами, одягом і взуттям;
— організацію харчування з урахуванням віку і стану здоров'я;
— диспансеризацію і лікування інвалідів, організацію консультативної медичної допомоги,а також госпіталізацію, тих кому треба, у лікувальні установи ;
— забезпечення слуховим апаратами, окулярами, протезно-ортопедичними виробами ікріслами-колясками;
— відповідно до медичних рекомендацій організацію трудової зайнятості, що сприяєпідтримці активного способу життя.
Убудинках-інтернатах загального типу знаходяться інваліди молодшого віку ( від18 до 44 років ). Вони складають близько 10% усього контингенту проживаючих.Більше половини з них — інваліди з дитинства, 27,3% — внаслідок загальногозахворювання, 5,4% — у зв'язку з трудовим каліцтвом, 2,5% — інші. Їх становищевідрізняється значним чином. Про це свідчить перевага інвалідів 1 групи(67,0%).
Найбільшугрупу (83,3%) складають інваліди з наслідками ураження центральної нервовоїсистеми (залишкові явища дитячого церебрального паралічу, поліомієліту,енцефаліту, травми спинного мозку й ін.), 5,5% — інваліди внаслідок патологіївнутрішніх органів.
Наслідкомрізного ступеня порушень функції опорно-рухового апарату є обмеження руховоїактивності інвалідів. У зв'язку з цим 8,1% мають потребу в сторонньому догляді, 50,4% пересуваються за допомогою милиць або крісла-коляски і тільки 41,5% — самостійно.
Характерпатології позначається і на здатності молодих інвалідів до самообслуговування:10,9% з них не можуть себе обслужити, 33,4% обслуговують себе частково, 55,7% — цілком .
Яквидно з приведеної характеристики молодих інвалідів, незважаючи на важкістьстану здоров'я, значна частина з них підлягає соціальній адаптації в самихустановах, а в ряді випадків і інтеграції в суспільство. У зв'язку з цим,важливого значення набувають фактори, що впливають на соціальну адаптаціюмолодих інвалідів. Адаптація пропонує наявність умов, що сприяють реалізаціїнаявних і формуванню нових соціальних потреб з урахуванням резервнихможливостей інваліда.
Навідміну від людей похилого віку з відносно обмеженими потребами, серед якихпереважають прикуті до візка з продовженням активного способу життя, молоді інвалідимають потреби в одержанні освіти і працевлаштуванні, у реалізації бажань вобласті розважального дозвілля і спорту, у створенні родини й ін.
Вумовах будинку-інтернату при відсутності в штаті спеціальних працівників, щомогли б вивчити потреби молодих інвалідів, і при відсутності умов для їхньоїреабілітації виникає ситуація соціальної напруженості, незадоволеності бажань.Молоді інваліди, власне кажучи, знаходяться в умовах соціальної депривації,вони постійно відчувають дефіцит інформації. Разом з тим, виявилося, щопідвищити своє становище хотіли б тільки 3,9%, а одержати професію — 8,6%молодих інвалідів. Серед побажань домінують запити у відношенні культурно--масовоїроботи (у 418% молодих інвалідів).
Рольсоціального працівника полягає в тому, щоб створити особливе середовище вбудинку-інтернаті й особливо в тих відділеннях, де проживають молоді інваліди.Терапія середовищем займає ведуче місце в організації способу життя інвалідівмолодого віку. Основним напрямком є створення активного, діючого середовища перебування,що спонукувала би молодих інвалідів на «самодіяльність»,самозабезпечення, відхід від утриманських настроїв і гіперопіки.
Дляреалізації ідеї активізації середовища можна використовувати зайнятість працею,аматорські заняття, суспільно корисну діяльність, спортивні заходи,організацію змістовно-розважального дозвілля, навчання професіям. Такий перелікзаходів поза домом повинний здійснюватися лише соціальним працівником. Важливо,щоб весь персонал був орієнтований на зміну стилю роботи установи, у якомузнаходяться молоді інваліди. У зв'язку з цим, соціальному працівниковінеобхідне володіння методами і прийомами роботи з особами, що обслуговуютьінвалідів у будинках-інтернатах. З урахуванням таких задач, соціальнийпрацівник повинний знати функціональні обов'язки медичного і допоміжногоперсоналу. Він повинний уміти виявити загальне, подібне в їхній діяльності івикористовувати це для створення терапевтичного середовища .
Длястворення позитивного терапевтичного середовища соціальному працівниковінеобхідні знання не тільки психолого-педагогічного плану. Нерідко приходитьсявирішувати питання і юридичні ( цивільного права, трудового регулювання,майнові й ін.). Рішення або сприяння в рішенні цих питань буде сприяти соціальніїадаптації, нормалізації взаємин молодих інвалідів, а, можливо, і їхньоїсоціальної інтеграції.
Прироботі з молодими інвалідами важливо виявити лідерів з контингенту осіб зпозитивною соціальною спрямованістю. Опосередкований вплив через них на групусприяє формуванню спільних цілей, згуртованості інвалідів у ході діяльності,їхньому повноцінному спілкуванню.
Спілкування,як один з факторів соціальної активності, реалізується в ході трудовоїзайнятості і проведення дозвілля. Тривале перебування молодих інвалідів у свогороду соціальному ізоляторі, яким є будинок-інтернат, не сприяє формуваннюнавичок спілкування. Воно носить переважно ситуативний характер, відрізняєтьсяповерхневістю, нестійкістю зв'язків.
Ступіньсоціально-психологічної адаптації молодих інвалідів у будинках-інтернатахзначною мірою визначається їхнім відношенням до своєї хвороби. Воно виявляєтьсяабо запереченням хвороби, або раціональним відношенням до захворювання, або«відходом у хворобу». Цей останній варіант виражається в появі відгородженості,пригніченості, у постійному самоаналізі, у відході від реальних події йінтересів. У цих випадках важлива роль соціального працівника якпсихотерапевта, що використовує різні методи відволікання інваліда відпесимістичної оцінки свого майбутнього, переключає кого на повсякденніінтереси, орієнтує на позитивну перспективу.
Рольсоціального працівника полягає в тому, щоб з урахуванням вікових інтересів,особистісно-характерних особливостей обох категорій проживаючих, організуватисоціально-побутову і соціально-психологічну адаптацію молодих інвалідів.
Наданнясприяння в надходженні інвалідів у навчальний заклад є однієї з важливихфункцій участі соціального працівника в реабілітації цієї категорії осіб.
Важливимметодом діяльності соціального працівника є працевлаштування інваліда, що можебути здійснене (відповідно до рекомендацій лікарсько-трудової експертизи) або вумовах звичайного виробництва, або на спеціалізованих підприємствах, або вдомашніх умовах.
Прицьому соціальний працівник повинний керуватися нормативними актами пропрацевлаштування, про перелік професій для інвалідів і ін. та надавати їм діючудопомогу.
Приздійсненні реабілітації інвалідів, що знаходяться в родинах, і тим більше тих,що проживають самі, важливої ролі набуває морально-психологічна підтримка цієїкатегорії осіб. Крах життєвих планів, розлад у родині, позбавлення улюбленоїроботи, розрив звичних зв'язків, погіршення матеріального становища — от далеконеповний перелік проблем, що можуть дезадаптувати інваліда, викликати в ньогодепресивну реакцію і виявися фактором, що ускладнює власне весь процесреабілітації.
Рольсоціального працівника полягає в співучасті, у проникненні в сутністьпсихогенної ситуації інваліда й у спробі усунути або хоча б зм'якшити вплив її напсихологічний стан інваліда. Соціальний працівник повинен, у зв'язку з цим,володіти визначеними особистісними якостями і володіти основами психотерапії.
Такимчином, участь соціального працівника в реабілітації інвалідів носить багатоаспектний характер, що являє не тільки різнобічну обізнаність,поінформованість у законодавстві, але і наявність відповідних особистіснихособливостей, що дозволяють інвалідові довірливо відноситися до цієї категоріїпрацівників.
Рольсоціального працівника являється в співучасті, у проникненні в сутністьпсихогенної ситуації інваліда й у спробі усунути або хоча б зм'якшити вплив їїна психологічний стан інваліда. Соціальний працівник повинний, у зв'язку з цим,володіти визначеними особистісними якостями і володіти основами психотерапії.
Такимчином, участь соціального працівника в реабілітації інвалідів носить багатоаспектний характер, що припускає не тільки різнобічне обізнаність,поінформованість у законодавстві, але і наявність відповідних особистіснихособливостей, що дозволяють інвалідові довірчо відноситися до цієї категоріїпрацівників.
РОЗДІЛ ІІ.ТЕХНОЛОГІЯ СПІЛКУВАННЯ І РОБОТИ З ІНВАЛІДАМИ.
Однимз основних принципів роботи з людьми похилого віку й інвалідами є повага доособистості. Необхідно поважати і приймати клієнта таким, яким він є.
Професійнакомпетентність соціального працівника полягає, безумовно, у знанняхгеронтологічних і психологічних особливостей віку, обліку, приналежностіклієнтів до тієї або іншої соціальної групи. Потреби, інтереси, захоплення,світогляд, найближче оточення, житлово-побутові, матеріальні умови, спосібжиття клієнтів — це, і багато чого іншого, знаходиться в полі зору справжньогопрофесіонала, що, безсумнівно, дає можливість вибрати оптимальну технологіюсоціальної допомоги, грамотно визначити проблему і шляхи її рішення. Якговорять закордонні технологи, необхідно відкрити «три шухлядистолу»: — Що сталося? (У чому проблема?). — Чому? ( Що являєтьсяпричиною?). — Як допомогти? (Що я можу зробити?). Даний прийом допомагає соціальнимпрацівникам, психологам, медикам посприяти людині в адаптації до навколишньоїдійсності, до реальних і непростих умов зовнішнього і внутрішнього світу .
Улюдей похилого віку і людей з обмеженими можливостями повинна бути сформовананадія бути потрібним людям, соціумові, бути ними шановними. Для цьоговикористовуються різні прийоми: виявивши проблему, зробити все, щобреалізувати хоча б деякі потреби, допомогти установити контакт із родичами,оформити необхідні запити і т.д. І, звичайно, дуже важлива конкретна допомогадією: навести порядок у кімнаті бабусі, що погано чує, можливо, провести її напрогулянку, щоб довести, що «вік — це усього лише стан душі»; добутиновий слуховий апарат; підвищити, з підключенням різних інстанцій, мізернупенсію; запропонувати взяти участь у виставці, у конкурсі творчих робіт,підтвердивши істину, що «світ не без добрих людей», і ін.
Істотноюстороною спілкування соціального працівника з клієнтом виступає перцепція,тобто сприйняття один одного як партнера по відносинах і встановлення на ційоснові взаєморозуміння.
Домінантний суб'єкт спілкування очолює вдіалозі, прагне взяти ініціативу на себе в бесіді; у звертанні з проханнями івимогами, його не турбує їх розумність і доцільність. Таке його ставлення можнауловити по поставі, міміці, жестах, поглядах, репліках. Часом він буває настирливийу спілкуванні, багаторазово повторює те саме. Соціальному працівниковінеобхідно дати такому клієнтові можливість виявити свою домінантність.
Не домінантний суб'єкт спілкування – людина (клієнт),що постійно почуває себе прохачем, дуже чуттєвий до стану партнера — соціального працівника. Він надто сором’язливий у своїх проханнях, утрудняєтьсяїх висловити. Важливо допомогти йому в спілкуванні: стимулювати, підтримувати,надавати йому ініціативу і можливість виразити себе, викласти свої прохання.
Світінвалідів своєрідний. Тут існують свої критерії, свої оцінки, свої закони.Допомогти інвалідові — це насамперед сприйняти і зрозуміти його світ, світлюдини нужденної в опікунському відношенні.
ПСИХОЛОГІЧНІ АСПЕКТИ СОЦІАЛЬНОЇ РОБОТИ З ЛЮДЬМИ ІЗ ОБМЕЖЕНИМИМОЖЛИВОСТЯМИ.
Необхідністьінтеграції технологій соціальної роботи і методів прикладної психології в першучергу визначається специфікою людей з обмеженими можливостями (ОМ ) як об'єктів«соціальної терапії».
Середпроблем людей з ОМ, особливо молодих, найчастіше фігурують самотність, низькасамооцінка і відсутність соціальної впевненості в собі, депресія, відчуттястигматизованності й відторгнутості через свої недоліки, психологічна іфізична залежність, професійне самовизначення і працевлаштування, а такожболісна нездатність обговорювати свої труднощі. Досить гострими є такі проблемисексуального і сімейного життя, як встановлення і розвиток взаємин ізпротилежною статтю і можливі медичні протипоказання до дітородіння.
Можнаприпустити, що гострота фізичних, соціально-економічних і, головне, психологічнихпроблем набагато вища у випадку не уродженої, а набутої аномалії (інвалідності),що стає сильним стресогенним фактором і принципово змінює життєвий сценарійлюдини і, у якійсь мірі, його найближчого оточення.
Одноюз основних психологічних проблем людей з ОМ є проблема маргінальності й автоідентичності,тобто того, до якої групи відносить себе така людина — до «світу нормальних»або до «світу неповноцінних». Як показує практика, у більшостівипадків люди в міру можливостей намагаються ховати свої недоліки, щоб стати вочах навколишнього світу частиною «нормальних» людей. Якщо ж це невдається, то людина з ОМ або іде в соціальну самоізоляцію, або в процесікомунікації з нормальними людьми відчуває себе особливо неповноцінним через гіперопікуі співчуття з їх боку. У цьому випадку основними психологічними умовамисоціальної адаптації людини з ОМ можуть бути усвідомлення нею реальногоположення справ і адекватна самооцінка, емоційна урівноваженість, адекватніміжособистісні відносини і знаходження своєї професійної ніші на ринку праці ізайнятості.
Авторствосоціальної моделі (іноді її позначають як "інтерактивну модель", або«модель взаємодії») належить головним чином самим людям з ОМ. Уфокусі цієї моделі знаходитися взаємозв'язок між окремою людиною і оточуючимйого середовищем (у тому числі суспільством), причому обмежені можливості нерозглядаються як частина людини і як його провина: людина може намагатисяпослабити наслідки своєї недуги, але відчуття обмеженості своїх можливостейвикликано не недугою, а відношенням людей і бар'єрами, що існують у навколишнімсередовищі (архітектурою, соціальною організацією, психологічним кліматом іін.). Інакше кажучи, обмежені можливості як проблема є результатом соціальногой економічного утиску усередині суспільства, тому людей з ОМ скоріше можнарозглядати як гноблену групу, ніж як аномальну або трагічну.
Уцьому випадку концепція незалежного життя розглядає людину з ОМ і його проблемиу світлі його цивільних прав, а не з погляду його патології, і орієнтується наусунення фізичних і психологічних бар'єрів у навколишнім середовищі задопомогою спеціальних служб, методів і засобів. Очевидно, що саме в сферісоціальної роботи, що припускає, по визначенню, професійну підтримку, захист ідопомогу соціально-вразливим категоріям населення, повинні бути надані умовидля соціальної реабілітації, адаптації й інтеграції людей з ОМ.
Зіншого боку, незалежне життя являє собою наявність альтернатив і можливістьвибору, що людина з ОМ може зробити за допомогою соціальних служб, причомукритерієм незалежності є не ступінь його дієздатності і самостійності в умовахвідсутності допомоги, а якість життя в умовах наданої допомоги. У свою чергу,поняття допомога містить у собі її характер, спосіб надання, контроль ірезультат. Іноді буває важко приймати допомогу, але і не менш важче її робити.
Узв'язку з вищевикладеним, важливі не тільки зміст і технології соціальноїроботи, але і її психологічне забарвлення. Одним з найпоширеніших і, очевидно,найбільш адекватних для «професій, що допомагають,» (типу соціальноїроботи і не директивної консультативної психології) є гуманістичний підхід(К.Роджерс і ін.). Відповідно до цього підходу, для нормального існуваннялюдини, що припускає формування його високої самооцінки, необхідна активізаціявнутрішніх ресурсів позитивного розвитку особистості («особистісного росту»), гуманність і можливість вибору. З іншого боку, з позиційекзистенціальної психології одним з найважливіших прагнень особистості єзнаходження змісту свого існування, і для людини важливіше не те, що з ним сталося, а своє відношення до того, що сталося (В.Франкл).
Уцьому випадку досить важливою задачею соціального працівника є переклад клієнтаз позиції об'єкта соціального впливу, що припускає пасивну суспільну йособистісну позицію, зовнішній локус контролю, відмовлення від самостійногоприйняття рішень і залежність, стереотипність мислення і поводження й ін., упозицію здатного до саморозвитку, активного і креативного суб'єкта соціальноговпливу. У рамках двосторонніх відносин «соціальний працівник — клієнт»останній повинен бути стимульований на активний вибір у виді самостійногоприйняття рішень. Можливо, соціальному працівникові було б набагато легшеприймати рішення самому, але це привело б до зростання непевності клієнта усвоїх силах і його залежності від соціального працівника. Так, наприклад, усоціальних установах інтернатного типу нерідко виникає «придбанабезпорадність»: переконавшись у своїй не здатності впливати на рішення,що стосуються їхні долі, клієнти, не намагаючись впливати на хід події,впадають у депресію, що може приводити до росту захворюваності і смертності. Уцьому випадку соціальні працівники можуть допомогти клієнтам активніше братиучасть у рішенні повсякденних питань (наприклад, сприяти створенню рад клієнтіві рад їхніх родин як органів колективної думки), а також зробити більш проникнішіграниці між інтернатом ( або родиною ) і суспільством .
Якпоказує практика, одним з найбільш важливих і в той же час проблемних питань ужитті людей з ОМ є вибір професії і працевлаштування. Професійне самовизначенняповинне містити в собі дві принципово важливих умови: активність суб'єктапрофесійного вибору і забезпечення кваліфікованої розвиваючої допомоги з бокусоціального працівника з метою обґрунтованого й адекватного вибору професії. Частозустрічаються випадки, коли утруднення людини з ОМ у професійномусамовизначенні викликані нерішучістю і непевністю у своїх силах, особливогозначення набуває допомога в усвідомленні і правильній оцінці своїх особливостейз позиції їхньої професійної значимості, а також інформація про професії, уяких саме такі якості можуть забезпечити успішність діяльності. Ідеальнимрезультатом являється формування в людини з ОМ уміння усвідомлено і самостійнопланувати свій особистий професійний маршрут і визначати шляхи його реалізації.
Упринципі дійсна незалежність припускає незалежність не тільки фізичну, скількипсихологічну, не дивлячись на наявність аномалії і ступінь її проявлення. Природньо,що соціальний працівник не в змозі вирішити всі психологічні проблеми клієнта,але може цьому сприяти, застосовуючи методи психологічного консультування, наданняекспрес-психологічної допомоги, роботи з пост-травматичним стресом іздійснюючи, фактично, психосоціальну роботу, що особливо важливо в умовахіснуючих у країні дефіциту практичних психологів.
Однимз найважливіших факторів успішності медико-соціально-психологічної реабілітаціїявляється найближче мікро соціальне оточення людей з ОМ, зокрема, їхньоїродини, по колишньому залишаються основними джерелами допомоги, звичайносполученої з фізичним і емоційним стресами, а перелік різного роду проблем (медичних,матеріально-побутових, психологічних, педагогічних, професійних і ін.), щовиникають у родині в зв'язку з частковою або повною недієздатності кого-небудьз її членів, нескінченний. З психологічної точки зору дуже важливонейтралізувати дві крайності які часто зустрічаються в родинах по відношеннюдо людини з ОМ: або його сприймають як тягар, що ускладнює існування й утрудняєособисте «виживання», або на ньому зосереджується увага всієї родиниі він піддається гіперопіці. Виступаючи в різних ролях (консультанта, захисникаінтересів, помічника й ін.), соціальний працівник може сприяти дозволовівиникаючих проблем, формуванню правильного відношення до недієздатного родича йу цілому — нормалізацією внутрісімейних відносин. Крім індивідуальної роботи зродиною, доцільно проводити групові заняття і сприяти об'єднанню родин (іклієнтів) з подібними проблемами.
Такимчином, соціальна робота з людьми з ОМ в родинах в родинах своєю метою має їхнійфізичне і, головне, соціальне і психологічне благополуччя, а з методологічноїточки зору являє собою психосоціальний підхід з урахуванням особливостейособистості і конкретної ситуації. Конкретні зусилля, відповідно до соціальноїмоделі, повинні бути спрямовані не тільки на допомогу людям у боротьбі з їхнедугами, але і на зміни в суспільстві: необхідно бороти з негативнимиустановками, рутинними правилами, «сходами та вузькими дверцями» інадати для всіх людей рівні можливості повноцінної участі у всіх сферах життя івидах соціальної активності.
РЕГІОНАЛЬНИЙ ДОСВІД ПРАКТИЧНОГО РІШЕННЯ ПРОБЛЕМ ІНВАЛІДНОСТІ.
1. Філософія незалежного життя.
(Наприкладі Московського клубу інвалідів «Контакти-1»).
Клуб«Контакти-1» планує свою роботу з дітьми, що мають інвалідність, іїхніми батьками по програмах, в основі яких лежить соціально-політична модельінвалідності, суть якої зводиться до наступного: людина, що має інвалідність,має рівні права на участь у всіх аспектах життя суспільства; рівні праваповинні бути забезпечені системою соціальних служб, що вирівнюють обмежені врезультаті травми або захворювання можливості. Інвалідність — не є медичнапроблема. Інвалідність — це проблема нерівних можливостей.
Логічниму цьому значенні є використання терміну «людина з обмеженимиможливостями» замість слова „інвалід”. Це не просто відмовлення відзастарілого слова, що означає «хворий, непрацездатний, марний». Цевідмовлення від медикалізації проблеми інвалідності, тому що інвалід — «хворий, непрацездатний, марний» має потребу в постійній опіці ілікуванні, він знаходиться в залежності від інших. Якщо ж ми подивимося наінвалідність з погляду обмежень у фізичних, зорових, слухових, мовних ірозумових можливостях, то ми побачимо, що їх можна компенсувати за допомогоюдекількох служб, таких як «Центр незалежного життя », служби«Персональний асистент» і транспортної служби.
«Длялюдей, що мають інвалідність, бути незалежним — значить мати можливість жити якусі; це не значить бути пасивними споживачами підтримки, це значить матиширокий вибір можливостей і право на те, щоб приймати на себе відповідальністьза своє життя».
"Інвалідність- це обмеження в можливостях, обумовлені фізичними, психологічними, сенсорними,соціальними, культурними, законодавчими й іншими бар'єрами, що не дозволяютьлюдині, що має інвалідність, бути інтегрованим у суспільство і брати участь ужитті родини або суспільства на таких же підставах, як і інші членисуспільства. Суспільство зобов'язане адаптувати існуючі в ньому стандарти доособливих нестатків людей, що мають інвалідність, для того, щоб вони могли житинезалежним життям".
У1992 році клуб ініціював перший у Росії Центр незалежного життя для дітей зобмеженими фізичними і розумовими можливостями і розробив інноваційні моделі іпрограми, в основі яких лежить саме соціально-політична модель інвалідності.
Отже, про хід роботи клубу по трьох інноваційних моделях: Центрнезалежного життя, «Виїзний ліцей», і «Персональнийасистент».
Інноваційна модель «Центр незалежного життя для дітей з обмеженимифізичними і /або розумовими можливостями».
Поняття«незалежне життя» у концептуальному значенні має на увазі двавзаємозалежних моменти. У соціально-політичному значенні незалежне життя — цеправо людини бути невід'ємною частиною життя суспільства і брати активну участьу соціальних, політичних і економічних процесах, це воля вибору і воля доступудо житлових і суспільних будинків, транспорту, засобам комунікації,страхуванню, праці й освіті. Незалежне життя — це можливість самому визначатиі вибирати, приймати рішення і керувати життєвими ситуаціями. Усоціально-політичному значенні незалежне життя не залежить від потребностілюдини вдаватися до сторонньої допомоги або допоміжних засобів, необхідним дляйого фізичного функціонування.
Уфілософському розумінні незалежне життя — це спосіб мислення, це психологічнаорієнтація особистості, що залежить від її взаємин з іншими особистостями, їїфізичними можливостями, системою служб підтримки і навколишнім середовищем.Філософія незалежного життя орієнтує людину, що має інвалідність на те, що вінставить перед собою такі ж задачі, як і будь-який інший член суспільства .
Мивсі залежимо друг від друга. Ми залежимо від булочника, що випікає хліб, відвзуттьовика і кравця, від листоноші і телефоністки. Взуттьовик або листоношазалежать від лікаря або вчителя. Однак ця взаємозалежність не позбавляє насправа вибору. Ми самі визначаємо, що, як, коли приймати ті або інші рішення .
Зпогляду філософії незалежного життя, інвалідність розглядається з позиційневміння людини ходити, чути, бачити, говорити або мислити звичайнимикатегоріями. Таким чином, людина, що має інвалідність, попадає в ту ж сферувзаємозалежних відносин між членами суспільства. Для того, щоб він міг самприймати рішення і визначати свої дії, створюються соціальні служби, що, такожяк майстерня по ремонті автомобілів або ательє, компенсує його невміння робитищось.
Спеціальнісоціальні служби, що створюються в рамках офіційної політики на основі медичноїмоделі, не дають людині, що має інвалідність, право вибору: за нього вирішують,йому пропонують, його патронують. Соціальні служби в тім виді, у якому вониіснують у даний час, збільшують сегреруючий характер соціальної політики іпідсилюють пасивно-утриманський характер у середовищі людей, що маютьінвалідність.
Уцьому випадку концепція незалежного життя розглядає людину з ОМ і його проблемиу світлі його цивільних прав, а не з погляду його патології, і орієнтується наусунення фізичних і психологічних бар'єрів у навколишнім середовищі задопомогою спеціальних служб, методів і засобів. Очевидно, що саме в сферісоціальної роботи, що припускає, по визначенню, професійну підтримку, захист ідопомогу соціально вразливим верствам населення, повинні бути надані умови длясоціальної реабілітації, адаптації й інтеграції людей з ОМ.
Зіншого боку, незалежне життя являє собою наявність альтернатив і можливістьвибору, що людина з ОМ може зробити за допомогою соціальних служб, причомукритерієм незалежності є не ступінь його дієздатності і самостійності в умовахвідсутності допомоги, а якість життя в умовах наданої допомоги. У свою чергу,поняття допомога містить у собі її характер, спосіб надання, контроль ірезультат. Іноді буває важко приймати допомогу, але і не менш важко її робити.
Узв'язку з вищевикладеним важливі не тільки зміст і технології соціальноїроботи, але і її психологічне забарвлення. Одним з найпоширеніших і, очевидно,найбільш адекватних для " професій, що допомагають" (типу соціальноїроботи і не директивної консультативної психології) є гуманістичний підхід(К.Роджерс і ін.). Відповідно до цього підходу, для нормального існуваннялюдини, що припускає формування його високої самоцінності, необхіднаактивізація внутрішніх ресурсів позитивного розвитку особистості(„особистісного росту”), гуманність і можливість вибору. З іншого боку, зпозицій екзистенціальної психології одним з найважливіших прагнень особистостіє знаходження змісту свого існування, і для людини важливіше не те, що з ним сталося, а своє відношення до того, що сталося (В.Франкл).
Уцьому випадку досить важливою задачею соціального працівника є переклад клієнтаз позиції об'єкта соціального впливу, що припускає пасивну суспільну йособистісну позицію, зовнішній локус контролю, відмовлення від самостійногоприйняття рішень і залежність, стереотипність мислення і поводження й ін., упозицію здатнього до саморозвитку, активного і креативного суб'єкта соціальноговпливу. У рамках двосторонніх відносин «соціальний працівник-клієнт»останній повинен бути стимульований на активний вибір у виді самостійногоприйняття рішень. Можливо, соціальному працівникові було б набагато легшеприймати рішення самому, але це привело б до зростання непевності клієнта усвоїх силах і його залежності від соціального працівника. Так, наприклад, усоціальних установах інтернатного типу нерідко виникає «придбанабезпорадність»: переконавши у своїй не здатності впливати на рішення, щостосуються їхньої долі, клієнти, не намагаючись впливати на хід події, впадаютьу депресію, що може приводити до росту захворюваності і смертності.
Уцьому випадку соціальні працівники можуть допомогти клієнтам активніше братиучасть у рішенні повсякденних питань (наприклад, сприяти створенню рад клієнтіві рад їхніх родин як органів колективної думки), а також зробити більш проникнішіграниці між інтернатом (або родиною ) і суспільством .
Якпоказує практика, одним з найбільш важливих і в той же час проблемних питань ужитті людей з ОМ є вибір професії і працевлаштування. Професійне самовизначенняповинне містити в собі дві принципово важливих умови: активність суб'єктапрофесійного вибору і забезпечення кваліфікованої розвиваючої допомоги з бокусоціального працівника з метою обґрунтованого й адекватного вибору професії.Часто зустрічаються випадки, коли утруднення людини з ОМ у професійномусамовизначенні викликані нерішучістю і непевністю у своїх силах, особливогозначення набуває допомога в усвідомленні і правильній оцінці своїх особливостейз позиції їхньої професійної значимості, а також інформація про професії, уяких саме такі якості можуть забезпечити успішність діяльності. Ідеальнимрезультатом являється формування в людини з ОМ уміння усвідомлено і самостійнопланувати свій особистий професійний маршрут і визначати шляхи його реалізації.
Упринципі дійсна незалежність припускає незалежність не тільки фізичну, скількипсихологічну, не дивлячись на наявність аномалії і ступінь її значимості. Природньо,що соціальний працівник не в змозі вирішити всі психологічні проблеми клієнта,але може цьому сприяти, застосовуючи методи психологічного консультування,надання експрес-психологічної допомоги, роботи з пост травматичним стресом іздійснюючи, фактично, психосоціальну роботу, що особливо важливо в умовахіснуючих у країні дефіциту практичних психологів.
Однимз найважливіших факторів успішності медико-соціально-психологічної реабілітаціїє найближче мікро соціальне оточення людей з ОМ. Зокрема, їхні родини поколишньому залишаються основними джерелами допомоги, звичайно сполученої зфізичним і емоційним стресами, а перелік різного роду проблем (медичних,матеріально-побутових, психологічних, педагогічних, професійних і ін.), щовиникають у родині в зв'язку з частковою або повною недієздатності кого-небудьз її членів, нескінченний. З психологічної точки зору дуже важливонейтралізувати дві крайності, що часто зустрічаються в родинах по відношенню долюдини з ОМ: або його сприймають як тягар, що ускладнює існування й утрудняєособисте «виживання», або на ньому зосереджується увага всієї родиниі він піддається гіперопіці. Виступаючи в різних ролях (консультанта, захисникаінтересів, помічника й ін.), соціальний працівник може сприяти дозволовівиникаючих проблем, формуванню правильного відношення до недієздатного родича йу цілому — нормалізацією внутрісімейних відносин. Крім індивідуальної роботи зродиною, доцільно проводити групові заняття і сприяти об'єднанню родин (іклієнтів) з подібними проблемами.
Такимчином, соціальна робота з людьми з ОМ своєю метою має їхнє фізичне і, щоголовне, соціальне і психологічне благополуччя, а з методологічної точки зоруявляє собою психосоціальний підхід з урахуванням особливостей особистості іконкретної ситуації. Конкретні зусилля, відповідно до соціальної моделі,повинні бути спрямовані не тільки на допомогу людям у боротьбі з їх недугами,але і на зміни в суспільстві: необхідно боротися з негативними установками,рутинними правилами, «сходами і вузькими дверми» і надати для всіхлюдей рівні можливості повноцінної участі у всіх сферах життя і видахсоціальної активності.
РЕГІОНАЛЬНИЙ ДОСВІД ПРАКТИЧНОГО РІШЕННЯ ПРОБЛЕМ ІНВАЛІДНОСТІ.
1. Філософія незалежного життя.
(На прикладі Московського клубу інвалідів " Контакти-1").
Клуб«Контакти-1» планує свою роботу з дітьми, що мають інвалідність, іїхніми родичами по програмах, в основі яких лежить соціально-політична модельінвалідності, суть якої зводиться до наступного: людина, що має інвалідність,має рівні права на участь у всіх аспектах життя суспільства; рівні праваповинні бути забезпечені системою соціальних служб, що вирівнюють обмежені врезультаті травми або захворювання можливості. Інвалідність — не є медичнапроблема. Інвалідність — це проблема нерівних можливостей.
Логічниму цьому значенні є використання терміна «людина з обмеженимиможливостями» замість слова „інвалід”. Це не просто відмовлення відзастарілого слова, що означає «хворий, непрацездатний, марний». Цевідмова від медикалізації проблеми інвалідності, тому що інвалід — «хворий, непрацездатний, марний» — має потребу в постійній опіці і лікуванні,він знаходиться в залежності від інших. Якщо ж ми подивимося на інвалідність зпогляду обмежень у фізичних, зорових, слухових, мовних і розумових можливостях,то ми побачимо, що їх можна компенсувати за допомогою декількох служб, таких як«Центр незалежного життя », служби «Персональний асистент»і транспортної служби.
«Длялюдей, що мають інвалідність, бути незалежним — значить мати можливість жити якусі; це не значить бути пасивними споживачами підтримки, це значить матиширокий вибір можливостей і право на те, щоб приймати на себе відповідальністьза своє життя». [див.2, ст. 23]
"Інвалідність- це обмеження в можливостях, обумовлені фізичними, психологічними, сенсорними,соціальними, культурними, законодавчими й іншими бар'єрами, що не дозволяютьлюдині, що має інвалідність, бути інтегрованим у суспільство і брати участь ужитті родини або суспільства на таких же підставах, як і інші членисуспільства. Суспільство зобов'язане адаптувати існуючі в ньому стандарти доособливих нестатків людей, що мають інвалідність, для того, щоб вони могли житинезалежним життям". [див.2, ст.15]
У1992 році клуб ініціював перший у Росії Центр незалежного життя для дітей зобмеженими фізичними і розумовими можливостями і розробив інноваційні моделі іпрограми, в основі яких лежить саме соціально-політична модель інвалідності.
Отже,про хід роботи клубу по трьох інноваційних моделях: Центр незалежного життя,«Виїзний ліцей», і «Персональний асистент».
Інноваційна модель «Центр незалежного життя для дітей з обмеженимифізичними і /або розумовими можливостями».
Поняття«незалежне життя» у концептуальному значенні має на увазі двавзаємозалежних моменти. У соціально-політичному значенні незалежне життя — цеправо людини бути невід'ємною частиною життя суспільства і брати активну участьу соціальних, політичних і економічних процесах, це воля вибору і воля доступудо житлових і суспільних будинків, транспорту, засобам комунікації,страхуванню, праці й освіті. Незалежне життя — це можливість самому визначатиі вибирати, приймати рішення і керувати життєвими ситуаціями. У соціально-політичномузначенні незалежне життя не залежить від необхідності
людини вдаватися до сторонньої допомоги або допоміжних засобів, необхіднихдля його фізичного функціонування.
Уфілософському розумінні незалежне життя — це спосіб мислення, це психологічнаорієнтація особистості, що залежить від її взаємин з іншими особистостями, їїфізичними можливостями, системою служб підтримки і навколишнім середовищем.Філософія незалежного життя орієнтує людину, що має інвалідність на те, що вінставить перед собою такі ж задачі, як і будь-який інший член суспільства .
Мивсі залежимо друг від друга. Ми залежимо від булочника, що випікає хліб, відвзуттьовика і кравця, від листоноші і телефоністки. Взуттьовик або листоношазалежать від лікаря або вчителя. Однак ця взаємозалежність не позбавляє насправа вибору. Ми самі визначаємо, що, як, коли приймати ті або інші рішення .
Зпогляду філософії незалежного життя, інвалідність розглядається з позиційневміння людини ходити, чути, бачити, говорити або мислити звичайнимикатегоріями. Таким чином, людина, що має інвалідність, попадає в ту ж сферувзаємозалежних відносин між членами суспільства. Для того, щоб він міг самприймати рішення і визначати свої дії, створюються соціальні служби, що, такожяк майстерня по ремонті автомобілів або ательє, компенсує його невміння робитищось.
Спеціальнісоціальні служби, що створюються в рамках офіційної політики на основі медичноїмоделі, не дозволяють людині, що має інвалідність, право вибору: за ньоговирішують, йому пропонують, його патронують. Соціальні служби в тім виді, уякому вони існують у даний час, збільшують сегреруючий характер соціальноїполітики і підсилюють пасивно-утриманський характер у середовищі людей, щомають інвалідність.
УМоскві є багато ініціативних груп людей, що мають інвалідність, що такождотримуються ідеології незалежного життя, зв'язуючи її, у першу чергу, зекономічною незалежністю. Молоді хлопці в інвалідних колясках прагнуть заробитигрошей, щоб не залежати від пенсії. Яскравим прикладом є інвалідні виробництва, організовані для того, щоб людина, що має інвалідність, могла зароблятигроші і жити повноцінним життям.
Однакекономічна незалежність і незалежне життя — це різні поняття. Надомна роботаабо інвалідне виробництво може дати пристойний дохід людині, що маєінвалідність. Але право вибору і рівні можливості не можна купити, які б тигроші не мав. Сегрегація залишається, також, як і залишається недоступненавколишнє середовище.
Економічнанезалежність однієї людини не змінить законодавства, навколишнього середовища ісуспільної свідомості. Добре одягнена, горда і сильна людина в інваліднійколясці, або, як говорять, «упакований „- це виключення, щопідтверджує правило: людина, що має інвалідність, може жити як усі; усе, що йомупотрібно — це рівні можливості.
Включенняв інфраструктуру системи соціальних служб, якими людина, що має інвалідність,могла б делегувати свої обмежені можливості, зробило б його рівноправним членомсуспільства, самостійно приймаючого рішення і відповідальність за свої вчинки,що приносить користь державі. Саме такі служби звільнили би людину, що маєінвалідність, від принижуючого людського достоїнства залежності віднавколишнього середовища, і визволили б безцінні людські ресурси (батьків іродичів) для вільної праці на благо суспільства .
Центр незалежного життя — це комплекснаінноваційна модель системи соціальних служб, що в умовах законодавства, якедискримінує, недоступного архітектурного середовища і консервативної повідношенню до людей, що мають інвалідність, суспільної свідомості, створюютьрежим рівних можливостей для дітей з особливими проблемами.
Основноюзадачею в реалізації моделі Центру незалежного життя є навчання дітей і батьківумінням і навичкам незалежного життя. Ключову роль у моделі грає служба“Від батька до батька». Від батька до батька передається знання просоціальні проблеми, що торкаються інтересів дітей, від батька до батькапередаються бажання змінити положення дітей до кращого, через активну участьсамих батьків у соціальних процесах. Форми роботи: бесіди, семінари, заходи,творчі кружки, дослідження, створення служб. Два роки тому активних батьківбуло дуже мало. Зараз у Центрі незалежного життя бере участь, активних іініціативних — 100-150 батьків. Вони залучають батьків не тільки організацієюзаходів, батьки там працюють викладачами, експертами і керівниками служб.
Мета: Зміна середовища, що оточує людей зобмеженими можливостями, таким чином, щоб стало можливим включення їх в усіаспекти життя суспільства; зміна самосвідомості людини, що має інвалідність.
Завдання :
1.Створення моделей соціальних служб, що допомагають адаптувати умовинавколишнього середовища до нестатків дітей, що мають інвалідність.
2.Створення експертної служби для батьків, що здійснює заходи щодо навчаннябатьків основам незалежного життя і представництво їхніх інтересів.
3.Створення системи волонтерської допомоги батькам, що мають особливих дітей.
4.Налагодження мостів співробітництва з Державою, Бізнесом, Громадськістю,Наукою.
5.Ініціювання мережної структури Центрів незалежного життя в Росії.
Інноваційна модель служби «Персональний асистент»
Служба«Персональний асистент» має на меті допомогу людині, що маєінвалідність, у подоланні перешкод, що заважають йому на рівних брати участь ужитті суспільства. «Персональний» — значить знаючий особливостікожної окремої людини, що має інвалідність. Критерій «споживача»,введений у дану соціальну службу дозволяє доручити найм і навчання персональнихасистентів самим людям, що у цих послугах бідують. За допомогою персональногоасистента, людина, що має інвалідність, може учитися у відкритому навчальномузакладі і працювати на звичайному підприємстві. Економічна вигода держави приорганізації такої соціальної служби полягає в тім, що:
1.потенційні здібності людей, що мають інвалідність, будуть використані повноюмірою (спеціалізовані заклади створюються під обмежені можливості людей, щомають інвалідність, і разом з надомною і дитячою працею при інтернатах,підсилюють сегрегуючий характер економічної політики держави стосовно них);
2.створюється ринок праці, тому що персональним асистентом може працюватипрактично будь-яка людина.
Політичнавигода очевидна, тому що дана соціальна служба забезпечує кожного членасуспільства рівними правами на освіту, працю і відпочинок.
Клуб«Контакти-1» зробив спробу розгорнути модель служби«Персональний асистент» у рамках програми Центру незалежного життядля дітей, що мають обмежені можливості. Обмежені фінансові засоби не дозволилиїм реалізувати модель у чистому виді; вона була здійснена з програмою«Виїзного ліцею», а персональні асистенти найчастіше працювалиодночасно і викладачами. Крім того, на заходах для великої кількості дітей,персональні асистенти обслуговували групи. Однак навіть ця спроба, почата вРосії вперше силами невеликої громадської організації, дала позитивнірезультати і показала перспективність ідеї. Вона також довела, що такевикористання фінансової підтримки найбільше відповідає вимогам часу, тому щовоно дозволяє дуже успішно змінювати суспільну свідомість і невпізнанно змінюєвигляд дитини, яка має найсерйозніші види інвалідності, що, починаючи почуватиповагу до своєї особистості і впевненість, розкриває свої здібності. Батьки,одержуючи таку підтримку, стають більш об'єктивними в оцінюванні проблем,зв'язаних з інвалідністю, і починають виявляти велику соціальну активність,спрямовану зовні, на те, щоб змінити ситуацію в цілому, для всіх дітей, а нетільки намагатися, не бачачи проблем іншої родини, що має таку ж особливоу дитину, поліпшити своє положення .
Персональнимиасистентами протягом 1993-94 навчального року працювали батьки і студентифакультету соціальної роботи і соціології Інституту молоді.
Мета служби: Відкрити дітям, що маютьінвалідність, широкі можливості для розвитку їхніх потенційних можливостей італантів, і активної участі у всіх аспектах життя суспільства .
Завдання :
1.Створити діючу модель «Людей з особливими проблемами — асистент».
2.Розширити коло дітей, що одержують допомогу асистентів.
3.Провести соціально-педагогічні дослідження моделі з метою розробки рекомендаційдля неурядових організацій.
Інноваційна модель служби " Виїзнийліцей"
Медичнамодель інвалідності, офіційно прийнята в Росії, знаходить своє вираження в тім, що соціальна політика має сегрегуючий характер. Утворення, участь векономічному житті, відпочинок є закритими для людей, що мають інвалідність.Спеціалізовані навчальні заклади, спеціалізовані підприємства і санаторіїізолюють людей, що мають інвалідність, від суспільства і роблять їх меншістю,права якого дискримінуються.
Змінив соціально-політичному й економічному житті Росії роблять реальністюможливість інтеграції людей, що мають інвалідність, у суспільство і створюютьпередумови для їхнього незалежного життя. Однак у соціальних програмах спеціалізованістьзалишається домінуючої, що порозумівається медичною моделлю інвалідності,покладеної в основу законодавства, недоступним архітектурним середовищем івідсутністю системи соціальних служб.
Експериментальнамодель «Виїзний ліцей» — це спроба вирішити проблему інтегрованогонавчання дітей, що мають інвалідність, за допомогою створення служби«Персональний асистент» і спеціальної транспортної служби(«Зелена служба»), які б надавали їм рівні можливості. Комплекснийпідхід необхідний для того, щоб організувати навчання дітей, що маютьінвалідність, у режимі «двостороннього руху »:
1.Викладачі їдуть на будинок до дитини і дають йому домашні уроки;
2.Служби допомагають дитині виїхати з будинку і займатися в інтегрованих групах, організованиху Центрі.
Мета:
Духовнийі культурний розвиток дітей, що мають інвалідність, і їхня інтеграція всуспільство через організацію спеціальних служб «Виїзний ліцей»,«Персональний асистент» і транспортні служби.
Завдання :
1.Навчання дітей, що мають інвалідність, загальноосвітнім дисциплінам і творчостівдома.
2.Професійне навчання і розвиток творчих здібностей дітей, що мають інвалідність,в інтегрованих кружках поза будинком.
3.Інтеграція дітей, що мають інвалідність, і їхніх батьків умінням і навичкамнезалежного життя .
Методи:
1.Рух на будинок забезпечують професійні педагоги, що залучаються для роботи вслужбі «Виїзний ліцей» на контрактній основі. Пріоритет при цьомувіддається педагогам, що володіють достатнім запасом знань і життєвим досвідом,необхідними для роботи з особливими дітьми за індивідуальними програмами.Велике значення надається залученню до роботи педагогів із загальноосвітньоїшколи для того, щоб наблизити школу до розуміння проблем дітей, що маютьінвалідність, а потім перетворити її в основного союзника.
2.Рухз будинку забезпечується трьома службами одночасно. Персональні асистенти йобладнаний транспорт необхідні для того, щоб дитина, що має інвалідність,одержала мобільність і змогла відвідувати кружки поза будинком.
3.Інтеграціядітей, що мають інвалідність, у загальноосвітню школу здійснюється за допомогоюслужби «Персональний асистент» і транспортної служби, що допоможутьдітям відвідувати інтегровані кружки і звичайні класи.
4.Знанняпро незалежне життя людей, що мають інвалідність, передаються на семінарах, організованихслужбами «Від батька до батька» і «Правовий захист інтересівдитини ».
Висновок :
Президентськапрограма «Діти Росії» сколихнула третій сектор, що поєднує неурядовіорганізації. Включення в програму, підтримувану бюджетом, інноваційної практикинезалежних організацій, являє яскравий приклад позитивних змін у соціальнійполітиці Держави. Союз і співробітництво між державою і неурядовимиорганізаціями має велике значення для таких організацій, як клуб«Контакти-1», тому що визнання їх рівноправними партнерами, що уміютьвнести позитивну динаміку в соціальну політику, дає їм сили і бажанняпрацювати, виявляти ініціативу і приймати на себе усю відповідальність запропоновані ними ідеї, моделі, програми.
Досвідз'являється тільки в тих, хто працює. Клубові «Контакти-1» даєможливість працювати і доводити свою корисність суспільству Президентськапрограма «Діти Росії».
Цільова програма реабілітації дітей — інвалідів і членів їхніх родин набазі Реабілітаційного центру "Івма" міста Калуги
Актуальність проблеми
Реабілітаційнийцентр "Івма"- некомерційне, благодійне об'єднання родин, що маютьдітей-інвалідів, уже більш 5-ти років займається учбово- педагогічнимироботами, спрямованими на допомогу не звичайним дітям і їхнім батькам.
Протягомкількох років центр веде постійно коректуючу, комп'ютерну базу по не звичайнихдітях м. Калуги. Зараз вона нараховує 985 дітей-інвалідів, що одержуютьсоціальні допомоги (без обліку психічних хворих, а їх за даним близько 30% відзагального числа):
— 16% з них із ДЦП, причому 10-15% з них — важкі постільні хворі;
— 11% із захворюванням очей і приглухуватістю;
— 17% з різними анатомічними відхиленнями (сколіози, косолапість, вивихи уроджені, відсутність і недорозвинення кінцівок і т.п.).
Якправило, ці захворювання приводять до затримки психічного розвитку дітей, анадалі — до важких психічних недуг при відсутності грамотних реабілітаційнихзаходів. Статистика показує, що якщо при народженні з психічними розладами страждаютьлише близько 10% дітей-інвалідів, то до 16 років близько 30%, у 30-40 років60%, а до 50-60 років більш 90% інвалідів з дитинства страждають психічнимизахворюваннями.
Вартовизначити, що з усієї кількості дітей, а їх у Калузі менш 70 тисяч, дітей-інвалідівблизько 1,4%. Якщо прийняти експертну оцінку російських лікарів по важкійінвалідності дітей, то 4,5% або 3150 дітям у місті варто призначити соціальні допомоги(пенсії) по інвалідності.
Зних :
— ортопедичних хворих — 1300;
— з порушенням психічного розвитку — 360;
— хірургічних хворих — 219;
— з дитячим церебральним паралічем (ДЦП) — 159.
Тобтоне менш 50% дітей-інвалідів мають збережений інтелект.
Сьогоднішняситуація така, що навряд чи варто розраховувати, що кожна дитина-інвалід зможепостійно знаходитися в спеціальному реабілітаційному центрі: немає економічнихумов для їхнього будівництва і створення оплачуваних місць вихователів (уміжнародній практиці прийняте співвідношення — для кожних трьоххлопців-інвалідів — один наставник).
Тай навряд чи діти, виховані в спеціалізованих умовах, зможуть адаптуватися взвичайному житті. Більш реальною буде поступова інтеграція дитини з недостаткамив розвитку в соціум сімейного життя, дитячої дошкільної установи, школи і т.п.з активним використанням реабілітаційного потенціалу родини .
Основні цілі і завдання
Основнізадачі Реабілітаційного центру і створюваних ним клубів можна об'єднатиблоками.
Інформаційно-методичний блок
Створеннясприятливого інформаційно-методичного середовища забезпечення виживання,захисту і розвитку дитятей-інвалідів і їхніх родин :
— створення достовірної системи обліку дитятей-інвалідів, що дозволяє одержуватиінформацію про рівень дитячої інвалідності, її динаміку, проблеми, потреби йінтереси дітей і їхніх родин ;
— створення пункту мережі або використання існуючої електронної мережіінформаційного обміну з проблем дитячої інвалідності;
— освоєння нових інформаційних і діагностичних технологій при роботі з інвалідами.
Дляконкретної реалізації блоку цих задач центр:
-розробляєанкети, тести, програми і методики роботи з дітьми-інвалідами;
-проводитьроботу по оснащенню телекомунікаційної системи (комп'ютер, модем, програмнезабезпечення);
-проводитьтехнічне оснащення сучасними засобами тестування і діагностики дітей, інформаційноїтехнології навчання.
Учбово-педагогічний блок
Блок,споконвічно орієнтований на тезу не звичайної дитини: «Допоможи менізробити усе самому ». Нехай будь-яка маленька людина зробить щось, але сама.Це:
— реалізація Принципу детермінованого динамічного Середовища, що створює умовивиховання і розвиваючого навчання інвалідів на основі методик Марії Монтессоріі Рудольфа Штайнера, Толстого Л.Н., Ціолковського К.Е. і Ушинського К.Д.
Дляреалізації поставлених задач центр здійснює наступну діяльність:
— проводить інтеграційну, педагогічну роботу на експериментальних площадках поінноваційних напрямках роботи з інвалідами ;
— вирішує питання забезпечення дидактичними матеріалами, Монтессорі матеріалами,методиками і програмами учбово-педагогічної роботи, комп'ютерними програмами іт.п.
Блок прагматичної школи
Власнекажучи, це підготовка дитини-інваліда до незалежного життя:
— перед професійне навчання по конкурентних спеціальностях, навчання надомнійпраці і створення фонду оптимізації надомної праці, переважно в областінародних і декоративно-прикладних мистецтв і інформаційної, комп'ютерноїобласті .
Центру своїй роботі:
— сприяє створенню і розширенню мережі учбово-виробничих майстерень, підсобнихгосподарств, за допомогою яких діти можуть одержати необхідні навички іспеціальність, допомогає в технологічному оснащенні надомної праці.
Інженерний блок
Створенийчерез істотне зростання насиченості сучасного інформаційно орієнтованогонавчального процесу, використання складного діагностичного і корекційногоустаткування. Це:
— розширення потенційних можливостей інвалідів за допомогою реабілітаційнихтехнічних засобів .
Центр:
— вирішує питання забезпечення необхідним устаткуванням для конструювання івиготовлення в місцевих умовах пристроїв, пристосувань, тренажерів, систем, щорозширюють можливості інваліда.
Блок медичного оздоровлення
Природнебажання батьків, що мають дітей з недостатками в розвитку, це:
— медичне оздоровлення дітей-інвалідів, спрямоване на відновлення і компенсаціюпорушених або утрачених функцій організму.
Центр:
— проводить роботи з створенню оздоровчих кабінетів нетрадиційної медицини,розробляє системи і методики медичного оздоровлення незвичайних дітей.
Блок духовного розвитку це:
— допомога в духовному розвитку, виховання дітей-інвалідів у дусі добра,порядності, честі і достоїнства ;
-організація культурно-дозвільної діяльності дітей і їхніх родин в атмосфері любові,розуміння і турботи.
Крімцього центр робить :
— гуманітарну допомогу родинам, що мають інвалідів ;
— сприяє здійсненню зовнішніх контактів, включаючи закордонні, з питань дитячоїінвалідної тематики;
— розробляє законодавчі, екологічні, наукові, інноваційні й ін. ініціативи, щовідповідають цілям і задачам центра ;
— сприяє підвищенню реабілітаційної культури батьків і зацікавлених осіб покомпонентах інтегрованого підходу до проблем дитячої інвалідності:
1.Основам загальної психології і педагогіки;
2.Основам практичної психології і корекційної педагогіки;
3.Основам прамедицинських знань;
4.Основам екології, геліоекології і валеології;
5.Основам організації культурно-дозвільної діяльності дітей з обмеженимиможливостями;
6.Іншим.
Позитивнийефект, отриманий у результаті проведеної позашкільної роботи, що сприяєсаморозвиткові особистості, реалізації творчого потенціалу дитини з недолікамив розумовому і фізичному розвитку при відсутності якої-небудь істотної допомогипедагогам, тому що вся робота проводиться безоплатно, не вважаючи незначноїоплати за гурткову роботу, вимагає розширення поля діяльності: створеннярозподіленої мережі надомних виробництв і кабінетів індивідуальногооздоровлення для родин, що мають дітей-інвалідів і найбільш незахищенихкатегорій населення. Це дозволяє створити систему ранньої трудової реабілітаціїв сенситивний період розвитку дитини, що має порушення в психофізичномурозвитку і створити робочі місця родинам з цими дітьми.
Програма створення мережі надомних проведень
Програмаскладається з двох частин — освітньої й організаційної .
Освітнячастина програми базується на чотирьох основних принципах:
— боротьба з замкнутістю і самотністю дітей з недоліками в психофізичномурозвитку, що згодом веде до різних відхилень у моральному, фізичномустановленні особистості, до емоційної напруженості;
— сприяння саморозвиткові особистості, її активний соціальний захист, що сприяєрозкриттю суб'єктної позиції кожної дитини з недоліками в розумовому абофізичному розвитку, реалізацію його творчого потенціалу;
— погляд на родину як першооснову соціального виховання, як головна умова реалізаціїзадатків і здібностей людини, прилучення її до культури;
— використання величезного виховного впливу природи на розвиток дитини,екологічного і декоративно-прикладного мистецтва.
Окреміелементи освітньої частини програми уже відпрацьовувалися протягом ряду роківРеабілітаційним центром "ІВМА" при проведенні занять з дітьми-інвалідамив клубі самодіяльних художників.
Узадачі освітньої частини програми входить:
1)формування в дітей-інвалідів основ цілісної естетичної культури через розвитокісторичної пам'яті, розвиток їхніх здібностей і задатків;
2)розвиток спостережливості в дітей, здатності жваво відгукуватися на подіїнавколишньої дійсності;
3)вироблення усвідомленого відношення до навчання і до праці, моральний,інтелектуальний і фізичний розвиток особистості ;
4)виховання потреби в праці, поваги до майстрів своєї справи, турботливого ідбайливого відношення до природи;
5)формування загальних і початкових професійних умінь і знань, необхідних дляоблаштованості особистого господарства, включаючи підсобну садову (дачну )ділянку ;
6)розвиток творчих здібностей у процесі художньої діяльності, що включає основинауково-дослідної ;
7)спонукання до свідомого вибору однієї з професій, зв'язаних з народним ідекоративно-прикладним мистецтвом або сучасними інформаційними технологіями;
8)навчання Основам безпеки життєдіяльності (ОБЖ) по двох розділах:«Виживання в природі» і «Безпека в місті (соціумі )»;
9)використання новітніх інформаційних технологій розвиваючого художньо-естетичногонавчання, включаючи мультимедійні засоби і комп'ютерну анімацію;
10)включення в муніципальні, регіональні, федеральні і міжнародні гуманітарніпрограми.
Доособливостей освітньої частини програми варто віднести практичну (прагматичну)спрямованість навчання інвалідів і їхніх родин. Застосування основних принципівхудожньо-естетичного спрямування для придбання дитиною-інвалідом основ можливоїпрофесії, зв'язаної з народними і декоративно-прикладними мистецтвами або іншоюконкурентною спеціальністю. Використання природного матеріалу для розвиваючогохудожнього навчання дітей — інвалідів.
Основнимпоказником педагогічної ефективності освітньої частини програми є зняттякомплексу неповноцінності, підготовка дітей-інвалідів до життя в нормальномусоціальному середовищі, формування пізнавального інтересу дітей-інвалідів донародного і декоративно-прикладного мистецтва, нових інформаційних технологій,творчій активності, самостійності, дбайливого відношення до природи іпам'ятників культури, розуміння ролі мистецтва в житті суспільства, у йогодуховному розвитку.
Організаційначастина програми — це комплекс заходів щодо оснащення і функціонування системиробочих місць надомного виробництва :
— маркетингові дослідження ринку збуту продукції;
— придбання, установка і запровадження в дію необхідного устаткування,інструментів і пристосувань;
— комплектування сировиною, заготовками, матеріалами;
— збут продукції;
— фінансово-бухгалтерський супровід.
Згодомможливе виділення окремих виробництв у самостійні господарські товариства,суспільства або виробничі кооперативи.
Такимчином, основним показником ефективності програми є підготовка дітей-інвалідів іїхніх родин до активного використання прамедицинських знань народної медицини зметою поліпшення здоров'я, діагностування і швидкого зцілення хвороби, зняттястомлення і дратівливості, нормалізації сну, підвищення працездатності ізбереження гармонічної взаємодії організму з зовнішнім світом .
Такимнам представляється реальний шлях входження дитини-інваліда в щасливе, незалежнежиття.
Висновок .
Такимчином, основні сфери життєдіяльності людини — праця і побут. Здорова людинапристосовується до середовища. Для інвалідів ж особливість цих сфержиттєдіяльності полягає в тому, що їх треба пристосовувати до нестатківінвалідів. Їм треба допомогти адаптуватися в середовищі: щоб вони вільно моглидотягтися до верстата і виконувати на ньому виробничі операції; могли б самі,без сторонньої допомоги виїхати з будинку, відвідати магазини, аптеки,кінотеатри, переборовши при цьому і підйоми, і спуски, і переходи, і сходи, іпороги, і багато інших перешкод. Щоб інвалід зміг усе це перебороти, потрібнозробити середовище його перебування максимально для нього доступним, тобтопристосувати середовище до можливостей інваліда, щоб він почував себе на рівнихзі здоровими людьми і на роботі, і у будинку, і в громадських місцях. Це іназивається соціальною допомогою інвалідам, людям старого віку — усім тим, хтостраждає від фізичних і психічних обмежень.
СПИСОК ВИКОРИСТОВУВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ:
1. “Основы социальной работы” Москва-98, учебник, МГИ – 241ст.;
2.“Роль и место социальных работников в обслуживании инвалидов” Н.Ф.Дементьева,Э.В.Устинова; Тюмень 1995г.;
3.“Социальная работа с инвалидами” Москва-96;
4. “ Теория иметодика социальной работы”, часть-1, Москва-94.
5.„Русско-украиннский – Українсько-російський словник”, Київ-2004, „Либідь” – 601ст.;
6.Журнал Московського клубу інвалідів " Контакты-1":„Надежда”
(7.) - #14-20
(8.) — #15-17
(9.) — #25-27
(10.) — #30-40
11. Література реабілітаційного центру „Івма” м. Калуги