Театр як механізм формування особистості

Міністерство освітиі науки України
Національний педагогічний університет іменіМ.П. Драгоманова
Інститут соціології, психології та управління
Кафедра теорії та методогії соціології

БАКАЛАВРСЬКА РОБОТА
на тему:
Театр як механізм формуванняособистості
Виконала студентка групи
Рабощук В.М.
 
 
 
 
Київ – 2010

Вступ
Актуальність теми роботи. Сучасний період трансформацій українськогосуспільства впливає на всі складові культурної сфери. Особливо яскраво ціпроцеси прослідковується у театрально-художній діяльності, яка вивела наперший план значимість соціальних факторів, обумовивши необхідністьперегляду моральних цінностей. Це посилило необхідність дослідженнямистецтва та впливу його на формування особистісті.
Мистецтво — одна з форм суспільноїсвідомості; вид людської діяльності, що відображає дійсність уконкретно-чуттєвих образах відповідно до певних естетичних ідеалів. Мистецтво служить не тільки для розваги тавідпочинку, але й формує світогляд, виступає як знання й просвіта, якформування цілісної особистості та як аналіз стану світу.
В свою чергу, видом мистецтва, в якому розкриваються суперечності часу тавнутрішнього світу людини є театр. Він займає особливе місце всистемі формування цінностей.
Потреба в соціологічних вимірах театру обумовлена його особливістю, щопов'язана з безпосередньою його залежністю від соціальних умов, бо театр нелише включається всіма своїми елементами в соціум, а і розглядається як соціальнийінститут. Особливуактуальність дослідженню феномену театрального дійства надає соціологічнеобгрунтування впливу театру на формування системи духовних цінностей, становлення морально-естетичного ідеалусуспільства. Театр впливає на формування особистості: світогляду,моралі, на проблеми комунікаціі, виховання та ін.
Основи соціології театру в закладалися з давніх давенсоціологічномислячими театральними критиками, котрі через синтетичністьхудожніх засобів театру (використання різних видів мистецтва) аналізуютьсоціологічну функцію театру в широкому соціокультурному контексті. Томусоціологія театру часто постає за враженням як найбільш «непрофесійна»соціологія, що сягає широкого культурного обрію, є культурно найбільшвсебічною.
Театр є різновидом культурного дозвілля. Дозвілля є вагомим факторомсоціалізації особистості, оскільки він охоплює факторисоціалізації, а також тим, що при проведенні вільного часу активно діютьпсихологічні та соціально-педагогічні механізми соціалізації.
Аби зрозуміти природу перетворень, що відбуваються у сучасномутеатральному житті, необхідний комплексний підхід, побудований на методах,напрацьованих соціологічними дослідженнями.
Об'єктом дипломної роботи є театряк соціальний інститут.
Предметом дослідження система формуванняособистості театром.
Метою даної дипломної роботи є комплексне соціологічне дослідженнясоціального впливу театру на формування особистості.
Реалізація основної мети передбачає вирішення наступних завдань:
- Історіографія розвитку тавивчення досліджуваної проблематики;
- Розкрити проблемисоціальної природа та історичної обумовленості мистецтва та театра;
- Дослідити розвиток і структурусоціології театру;
- Дослідити вплив театру наформування особистості.
- Дослідити театр як комунікація
- Дослідити сутність таособливості вільного часу в контексті соціалізації особистості
- Дослідити місце театру вдозвіллі.
У ході дослідження було використано такі методи: аналітичний – увизначенні методологічних підходів до розгляду феномена театру як соціокультурногоявища; для з’ясування закономірностей, що спричинюють його функціонування яксоціального інституту; системний, який дозволив узагальнити художньо-естетичніпараметри театральної діяльності та виявити її онтологічні характеристики;емпіричні та соціологічного спостереження (опитування, експертних оцінок, їхконтент-аналізу тощо; теоретичний та прогностичний – для підведення підсумківдослідження й обґрунтування пропозицій щодо розв’язання тих завдань, що посталиперед театром за сучасних умов.
Структура дипломної роботи визначена метою і завданнями дослідження тавключає в себе вступ, три розділи, висновки та список використаних джерел./>/>

Розділ 1. Соціальна природа та історична обумовленість мистецтва,історіографія розвитку та вивчення досліджуваної проблематики
театрсоціологічний мистецтво особистість
1.1 Мистецтво як засіб формування особистості
Одним із засобів формування особистості є мистецтво. Воно разом з іншими суспільнимиінститутами і формами включає особистість в систему інтересів і потребсуспільства.
Соціальна значимість мистецтва визначається рівнем впливу на систему потреб,цінностей, цінністних орієнтацій, мотивацій особистості. Так, Л.С. Виготськийвідзначав, що мистецтво втягує в коло соціального життя найінтимніші інайособистіші складники нашої істоти. Для цього мистецтво володіє значнимарсеналом специфічних засобів, відсутніх в інших формах людської свідомості.Ідеологічні аспекти в художньому творі, будучи органічно вплетеними в тканинуживих, зримих художніх образів, впливають на свідомість людини непомітно, як іна розум, почуття, волю. [14].
Мистецтво як предмет соціологічного аналізу є сукупністю структур,процесів, пов'язаних з функціонуванням суспільства на різних рівнях розвитку,системою контролю за соціальною поведінкою (система соціальних структур ісоціальних відносин щодо феномену, особливості взаємодії мистецтва яксоціального інституту із суспільством).
Функціональний підхід розглядає основним елементом мистецтва цінності. Надумку Т. Парсонса, мистецтво — це відповідно організована, стабільна системацінностей.  Конфліктологіний підхід. Аналізує мистецтво як динамічну,суперечливу систему, арену конфліктів, породжених соціальною нерівністю.Зокрема К. Маркс розглядає її як похідну економічних відносин.
Технологічний підхід. Розглядає мистецтво як технічно-цивілізаційнеявище, продукт людської діяльності, сукупність створених людством матеріальнихта духовних цінностей. Був поширений у вітчизняній філософській та соціологічнійлітературі до середини 60-х років XX ст.
Діяльнісний підхід. В його основі ідея розвитку творчого началамистецтва. Зосереджуючись на продукуванні нових цінностей, ідей, концепцій,особливостях їх поширення, виявляє не меншу увагу до особистості. Відповідномистецтво вважає людським, особистісним виміром історії, процесом і засобомсамовизначення розвитку та самореалізації людини. Ці процеси під час засвоєннямистецтва реалізуються як індивідуалізація особистості.
Науково-технічний прогрес та активний розвиток засобів комунікаціїзумовили формування масового мистецтва, яке апелює до всіх, поширює цінності,доступні більшості людей, розрахована для масового вжитку. Завдяки своїйсмисловій та художній спрощеності, технічній доступності воно помітно витіснитьвисоке і народне мистецтво. Масове мистецтво є зв'язуючою ланкою між стабільнимі змінюваним, оскільки орієнтоване на цінності та норми переважної більшості.За сучасних умов зростає інтерес до традиційного народного мистецтва. Традиціїособливо яскраво виявляються у сфері духовного виробництва, фольклорі, містятьу собі стабілізуючі елементи, завдяки яким регулюють життєдіяльність людини.Але їм притаманні й інновації. Збереження традиційного національного мистецтвапов'язане з мораллю. Розглядаючи соціальну функцію мистецтва ми використалиіінтерпритацію з двох напрямів. З одного боку, соціальна функція мистецтвабезпосередньо пов'язана з суспільно-політичними процесами у державі, з іншого –вона потребує більш загальнотеоретичного осмислення і врахування специфікиприроди мистецтва. Мистецтвовиконує соціальну функцію, реалізуючи через систему художніх образів поставленеперед ним «соціальне замовлення».
Мистецтво як соціальний інститут реалізує свою діяльність через певніфункції [29]:
- Суспільно-перетворюючафункція (мистецтво як діяльність). Виявляється у тому, що художній твірздійснює ідейно — естетичний вплив на людей, включає їх у цілісно спрямованудіяльність і тим самим бере участь у переоформленні суспільства.
- Пізнавально-евристична(мистецтво як знання та просвіта).
- Художньо-концептуальна(мистецтво як аналіз стану світу).
- Функція передбачення(«кассандрівське начало»). У даному випадку мова йде про використанняінтуїції.
- Інформаційна такомунікативна (мистецтво як повідомлення і спілкування)
- Функція навіювання(сугестивна). Мистецтво здатне навіювати спосіб мислення, почуття, майжегіпнотичне впливає на людську психіку.
- Виховна («формуванняцілісної особистості).
- Естетична(»формування ціннісних орієнтацій). Під впливом мистецтва формуютьсяестетичні смаки, пробуджується творче начало особистості, її бажання творити зазаконами краси.
- Гедоністична(«функція насолоди). Ця функція пов'язана з тим, що існує ігровий аспектхудожньої діяльності. Гра як вияв свободи приносить естетичну насолоду,радість, духовне натхнення
Основою мистецтва, як і інших форм суспільного пізнання, є зв'язок:
Суб’єкт – об’єкт; Митець – дійсність;
Специфіку пізнання у мистецтві визначають суб'єктивний характервідображення, метафоричне ставлення до дійсності, активне використанняемоційно-чуттєвого начала, що сприяє створенню художньої картини світу.
Сугестивна функція (навіювання) пов'язана з певною гіпнотичною дією,впливом на людську психіку.
Сугестивна функція споріднена з виховною. Безперечно між ними існуютьпевні спільні риси, проте ототожнювати сугестивну і виховну функції не можна узв'язку з тим, що виховна орієнтована на сферу свідомого, тоді як сугестивнапов'язана з позасвідомим людської психіки.
Сугестивна функція мистецтва набуває особливо важливої ролі в напружені,важкі години випробування долі і життя народу.
У мистецтві надзавданням виховної функції є формування цілісноїгармонійної особистості, використання різних механізмів впливу для досягненняцієї мети.
Аналізуючи феномен мистецтва, науковці підкреслювали його комунікативнуперевагу над іншими формами суспільної свідомості. Загальномистецький зв'язокМитець – Аудиторія уможливлює саме комунікативна функція. Існують видимистецтва, в яких комунікативні можливості обмежені мовним бар'єром. Цепередусім література, театр, кінематограф, тоді як архітектура, скульптура,живопис та хореографія «володіють» універсальним комунікативним кодом.Структурі проблеми функціональності пов'язана з функцією передбачення –«кассандрівським началом». У мистецтві функція передбачення виявляє себе як упрямій, так і в опосередкованій формах. Найяскравішим прикладом такого «прямоговаріанта» є жанр фантастики в літературі і кінематографі. Логіку його еволюціїможна простежити від творів Ж. Верна («Таємничий острів», «Двадцять тисяч льєпід водою», «З Землі на Місяць») до романів С. Кінга; Опосередкований варіант»«кассандрівської функції» мистецтва репрезентовано, зокрема, в творахекспресіоністичної орієнтації. Показовим щодо цього став образ «загубленогопокоління» у творчості Е. М. Ремарка.
Художньо-концептуальна функція, (мистецтво як аналіз стану світу). Гегельвважав, що мистецтво підпорядковано філософії і релігії як нижча формаосягнення абсолютної ідеї, як менш досконала форма пізнання істини. Він писав:«… релігія, як всезагальна свідомість істини складає істотну передумовумистецтва...» Проте, твір мистецтва не є ілюстрацією до філософських абополітичних ідей. Художник відбиває у свідомості власні спостереження й роздуминад життям, створюючи цілісну художню концепцію. Компенсаційна функція дає змогу людині у процесісприймання художнього твору пережити ті почуття, яких вона була позбавлена вреальному житті. Естетичнафункція, (мистецтво як формування творчого духу і ціннісних орієнтацій).Естетична функція нічим не замінила специфічна властивість мистецтва:
1) формувати естетичні смаки, здібності і потреби людини;
2) формувати ціннісні орієнтації людини у світі;
3) пробуджувати творчий, творче начало особистості, бажання і вміння творитиза законами краси.
Естетична функція мистецтва забезпечує соціалізацію особистості, формуєїї соціально-творчу активність. Ця сутнісна функція пронизує і дублює впливусіх форм суспільної свідомості на всі інші функції самого мистецтва. Науково-технічнийпрогрес та активний розвиток засобів комунікації зумовили формування масовогомистецтва, яке апелює до всіх, поширює цінності, доступні більшості людей,розрахована для масового вжитку. Завдяки своїй смисловій та художнійспрощеності, технічній доступності воно помітно витіснить високе і народнемистецтво. Масове мистецтво є зв'язуючою ланкою між стабільним і змінюваним,оскільки орієнтоване на цінності та норми переважної більшості. За сучаснихумов всеж-таки зростає інтерес до традиційного народного мистецтва. Традиціїособливо яскраво виявляються у сфері духовного виробництва, фольклорі, містятьу собі стабілізуючі елементи, завдяки яким регулюють життєдіяльність людини.Але їм притаманні й інновації. Збереження традиційного національного мистецтвапов'язане з мораллю, але, крім позитивних, негативною її рисою може бути,наприклад, вендета (кривава помста), що збереглася як традиційна мораль. Напочатку XXI ст. істотно змінюється розуміння та роль мистецтва в суспільстві.Значно свідомішим є використання науки, освіти, технічної, фізичної, духовної,моральної культури в організації та нормалізації трудової та суспільноїдіяльності людей. З перших кроків життя людина опиняється під впливомдомінуючих у суспільстві норм, цінностей, зразків поведінки, соціальнихінститутів, за допомогою яких діє мистецтво. Суб'єктом дії мистецтва є особи,що пристосувалися до культурних зразків, цінностей і моделей, є носіями способумислення та життя.
Завдяки мистецтву особистість пізнає духовні цінності суспільства, вони жу свою чергу стають надбанням її власного досвіду. Тим самим мистецтво залучаєсуб'єкта сприйняття до світу художньої реальності, формує його світогляд. Уформуванні світогляда, який ґрунтується на розумінні самоінності людськоїособистості, почуття власної гідності, національної самосвідомості, повазі доінших народів значну роль відіграють емоційні форми ставлення людини донавколишнього світу. Світогляд — це не лише система «чистих»,абстрактно-логічних знань. Це система поглядів на життя, природу і суспільство,яка є емоційно-забарвленою і, виражає життєву позицію соціального суб'єкта,концентрує в собі й органічно поєднує разом думки, почуття, прагнення,внутрішню готовність діяти.
Це підтверджує і структура світогляду, що складається з елементів:
- світорозуміння,
- світовідчуття,
- світоставлення,
- світосприймання.
Ці складові наведеної структури відтворюють емоційно-почуттєвиіі прошароксвітогляду, який закріплює у свідомості людини знання, перетворюючи їх вособистіші переживання, стереотипи поведінки та відображає загальнокультурнийзміст світоглядної свідомості, яка надана окремим індивідом.
Слід підкреслити, що впливові мистецтва властива відносна»невідчутність", точніше — не негайний впливовий результат: колилюдина опановує художні цінності, неможливо відчути віддачу відразу ж, оскількинагромадження особою духовного потенціалу відбувається поступово.
Глибокими є «наслідки впливу» мистецтва, коли воно здатнесхилити людину до рішучих вчинків і навіть змінити її життя, а по відношенню досуспільства — викликати значні переміни в настроях, переконаннях і діях тих чиінших соціальних груп. Встановлення гармонії між запитами і потребами людини, зодного боку, і її ідейно-моральним розвитком, з іншого, значною мірою залежитьвід мистецтва. Науковцями доведено тісний зв'язок між прихильністю людини домистецтва і сформованістю її ідейно-моральних позицій.
Мистецтво формує особистість, сприяє розвиткові творчого підходу до всіхявищ дійсності. Почуття прекрасного, піднесеного стає основним стимуляторомдіяльності людини. Моральна краса робить людину привабливою для інших людей,здатною впливати на їхні думки і поведінку сприяє розвиткові творчого підходудо всіх явищ дійсності. Мистецтво становить стрижень духовної культури, єколективною пам’яттю людства, яка здійснює зв’язок поколінь, різних народів,різних культур.
Мистецтво являється засобом формування особистості. Для цього мистецтвоволодіє значним арсеналом засобів, через які реалізує свою діяльність тавпливає на особистість. Мистецтво визначається як знання та просвіта, як аналізстану світу, як повідомлення і спілкування, формування цілісної особистості,формування ціннісних орієнтацій.
Завдяки мистецтву особистість пізнає цінності суспільства, вони ж у своючергу стають надбанням її власного досвіду. Тим самим мистецтво залучаєсуб'єкта сприйняття до світу художньої реальності, формує його світогляд./>1.2Соціальна природа та історична обумовленість театру
Соціальний порядок підтримується різними механізмами, які діють умасштабах суспільства в цілому. Насамперед йдеться про соціальну структуру —стійку сукупність соціальних суб'єктів у вигляді класів, прошарків, груп,категорій населення і правил їхньої взаємодії. Маються на увазі також соціальніінститути й організації, які обумовлюють, санкціонують і контролюють поведінкуокремих або об'єднаних у формальні й неформальні спільноти індивідів. Намакрорівні соціальної системи помітний вплив на перебіг суспільних процесівсправляє культура, яка задає суспільству домінуючі ідеали й ціннісні ієрархії,а також надає легітимності ціннісним критеріям колективної й індивідуальноїсвідомості. Специфічним макромеханізмом є масова комунікація. Значною міроюсаме вона забезпечує цілісність людської спільноти [41, с. 211].
Як відомо з особистого досвіду кожного, є різниця між зовнішністю людинита її особистісною сутністю, між намаганням здаватися кимось і справді бутикимось. Звичайно, людина може справляти враження дружньої прихильності до іншоїі не бути їй другом. Проте в теоретичному аналізі Е. Гоффмана між справжнімдругом і тим, хто лише грає таку роль, немає суттєвих відмінностей, оскількиобидва зайняті «виробленням враження» дружби [41, с. 309]. Синтетичнимі узагальнюючим видом мистецтва є театр — вид мистецтва, який акумулюєдраматургічний твір, тобто літературу, слово, пластичний рух, хореографію,музику, художнє оформления, світло та архітектурно-простороверішення сцени.Театр — це колективна творчість, оскільки у спектаклі об'єднуються зусиллядраматурга, режисера, акторів, композитора, художника. Дослідники роблятьвисновок про вплив соціально можливостей особистості на характер і реалізаціютеатральних потреб і разом з тим визначають зовнішні та внутрішні причини йпередумови, які стримують реалізацію цих потреб або породжують «відчуження відтеатрального життя». Крім матеріальних та організаційно-побутових проблем,пов'язаних зі способом життя, до зовнішніх причин реципієнти відносять«відсутність інтересу до театру в колі свого спілкування. Суб'єктивними(особистісними) причинами найчастіше називаються втомленість після роботи таестетична непідготовленість.
Публіка театру розглядається на різних рівнях: то як «просторово-часоваєдність», то як «театральна громадськість», то як «асистент» акторськогоансамблю (Г. Адорно). Дослідники виділяють її публічну «форму» (соціологічнаданність існування), «зміст» (аналіз психологічного результату її масовогобуття) та «смисл» (характер глядацької діяльності в театрі).
Суспільство ж має потребу в публіці, бо завдяки повноцінній театральнійкомунікації усвідомлюються міра досконалості й вади змісту і стилю спілкуваннята взаєморозуміння в суспільстві людей, відбувається емоційна і соціальнарозрядка, зменшується соціальна напруженість, зростає згуртованість ісолідарність публіки, що, в кінцевому підсумку, дає певні підстави німецькимдослідникам оцінювати театр як «засіб соціального контролю», формуваннясоціальної толерантності. Однак дослідники не враховують зумовленостітеатрального сприйняття залежно від соціального становища глядачів, здатностітеатру за законами соціальної спільності не тільки об'єднувати, а йроз'єднувати публіку методом «розколювання» публіки Б. Брехта. Театральнідійства зародилися дуже давно, коли люди відтворювали побутову подію, фіксувалиїі у мистецькому еквіваленті. 3 часом театральне дійство розвивалось ізбагачувалось, набирало усталених форм. На високий рівень його вивелистародавні греки, які ввели класичну триєдність, що стала нормативною таобов'язковою — єдність дії, місця і часу. Це зумовлювалось абсолютноюпрагматикою, бо старогрецький театр не мав завіси, куліс, задника. Спектакльвідбувався у природному середовищі, тому змінити час і місце дії булонеможливо.
Соціологія театру розглядається як одна з розвинених галузевихсоціологій мистецтва, яка зароджується в Україні на поч. ХХ ст. і набуваєнайбільш інтенсивного свого розвитку, зосереджуючись насамперед, на вивченніглядача, у 20-і р. ХХ ст. Цей період виділяється майже одночасним існуваннямрозгалуджень протосоціології театру та театральної соціології, які переросталиу соціологію театру і характеризувалися зосередженістю на завданні формуваннянової театральної аудиторії у зв’язку з розвитком нового мистецтва. Соціологіятеатру в Україні сформувалася під визначальним впливом концепції Л.Курбаса,реалізованої не тільки театральним об’єднанням “Березіль”, але і вдослідженнях, які проводились у театрах Одеси, Дніпропетровська, Харкова.З’ясовано, що відбувається розширення тематики досліджень у межах всієї театральноїсистеми, яка охоплювала сільського глядача і театральну самодіяльність, явищесамодіяльної “теакритики”, ефективність втручання глядача в театральний процес.Соціотеатральні дослідження активно впливали на театральний процес. Соціологіятеатру інституалізується і досягає у 20-і р. високого рівня, хоч її досвід щецілком не освоєний наукою і практикою досьогодні (А. Лягущенко). У 60-і р.поновлення соціологічних досліджень театру відбувається як шляхом соціологічноїорієнтації у підготовці спеціалістів з організації, планування та управліннятеатральною справою у Київському державному інституті театрального мистецтваім. І.К. Карпенка-Карого (І. Безгін) та із допомогою спорадичного вивченнятеатральної публіки (Запоріжжя, Чернівці, Київ).
У 70-і р. соціологія театру інституціонально формується (секціясоціологічних досліджень театру при Українському театральному товаристві, а з1975 р. Рада з питань економіки, соціології і організації театру, лабораторіяорганізації творчих процесів Міністерства культури України – І.А.Зазюн),складається емпірична основа її розвитку на базі досліджень глядача та науковоїорганізації театрального процесу. У 80-і р. відбувається поворот досліджень доцілісного вивчення театрального життя в Україні, до їх зв’язку з практикою,вивчення динаміки соціокультурних змін в українському театрі. Вивчається рольтеатру в соціалізації молоді (С. Паламарчук). Завершується в основних рисахформування соціології театру як самостійної галузевої соціології, предметомякої постає нова театрально-художня реальність і її показники.
У 90-і р. за єдиною програмою продовжується порівняльне дослідженнядинаміки соціокультурних показників діяльності українських драматичних театрів,розпочате у 80-і р. (І. Безгін, В. Ковтуненко, О. Семашко). В ці роки Н.М. Корнієнкорозкриває соціокультурне підгрунття постмодерністських тенденцій в українськомутеатрі 80-90-х р. ХХ ст., продовжуються дослідження публіки та новогосоціокультурного контексту. В ці роки завершується формування соціологіїтеатру.
Значною подією в театральному житті України стало проведення вберезні—травні 1958 р. фестивалю «Перша українська театральна весна»,участь в якому взяли майже всі театри, активно включившись у творче змагання заправо показу глядачам кращого доробку. Пожвавлення в національно-культурномужитті активізувало інтерес суспільства до театрального мистецтва. В Україні в1965 р. працювало 60 театрів, які протягом року відвідували близько 15,5 млнглядачів. Протягом 1958—1965 pp. кількість глядачів у театрах республіки збільшиласяз 14,3 до 15,5 млн на рік. У співдружності з театрами плідно працюютьукраїнські драматурги. Лише за вказаний період у театрах поставлено 100 їхніхп'єс. Схвалення громадськості дістали вистави «Фауст і смерть» О.Левади, «Веселка» М. Зарудного, «Нащадки запорожців» О.Довженка, «Де твоє серце» О. Коломійця та ін. Проте, як зазначалосяна засіданні колегії Міністерства, падіння престижу професії актора, режисерата інших пов'язане з вкрай низькою заробітною платою, соціальною незахищеністюта побутовою невлаштованістю їх представників.
3 розвитком суспільства театральне мистецтво збагачувалось іускладнювалось, віднаходилися нові жанри і види. До епохи Відродженняпереважали драма і народний театр, в епоху Ренесансу зародилась опера, яка зчасом у Франції, Німеччині, пізніше в Росії стала дуже популярною [12, с.77]./>/>1.3 Взаємодіясоціології театру з театром як інститутом соціології
Інтерес до театру підвищується, відповідно підвищується і значущістьтеатру як соціального інституту через здійснення властивих йому функцій.
Театр є соціальним інститутом, який має комплекс правил поведінки,принципів, культурних норм, охоплюють певну сукупність людей (глядачів),забезпечуючи відносну стійкість соціальних відносин. Театр як інститут реалізуєкомплекс базових потреб щодо соціалізації особистості, трансляції соціальнихнорм і культурних цінностей, соціального досвіду.
Соціальні інститути класифікують на основі різних критеріїв.Найпоширенішою є класифікація за критерієм цілей (змістових завдань) і сфероюдії. У такому разі прийнято виокремлювати економічні, політичні, культурні тавиховні, соціальні комплекси інститутів:
— економічні (власність, гроші, банки, господарські об'єднання різноготипу) — забезпечують виробництво і розподіл суспільного багатства, регулюютьгрошовий обіг;
— політичні (держава, Верховна Рада, суд, прокуратура) — пов'язані звстановленням, виконанням і підтриманням певної форми політичної влади,збереженням і відтворенням ідеологічних цінностей;
— культурні та виховні (наука, освіта, сім'я, релігія, різні творчіустанови) — сприяють засвоєнню і відтворенню культурних, соціальних цінностей,соціалізації індивідів;
— соціальні — організовують добровільні об'єднання, регулюють повсякденнусоціальну поведінку людей, міжособистісні стосунки.
Отже театр являється соціальним інститутот і разомкультурним. Але за критерієм способу регулювання поведінки людей у межахінституту являється неформальним. Наце вказує відсутність чіткої нормативної бази, тобто взаємини в межах театру яксоціального інтитуту не закріплена формально. Є результатом творчостіволевиявлення громадян. Соціальний контроль встановлюється за допомогою норм,закріплених у громадській думці, традиціях, звичаях.
Головні функції інституту:
— регулятивна функція — полягає у регулюванні за
допомогою норм, правил поведінки, санкцій дій індивідів у межахсоціальних відносин;
— функція відтворення, безперервності суспільних відносин — завдяки їйтеатр транслює досвід, цінності, норми культури з покоління в покоління;
інтегративна функція — полягає у згуртуванні прагнень, дій, відносиніндивідів, що в цілому забезпечує соціальну стабільність суспільства;
— комунікативна функція — спрямована на забезпечення зв'язків,спілкування, взаємодії між людьми за рахунок.
Перелічені функції притаманні кожному інституту. Крім них, соціальніінститути можуть виконувати конкретні, які притаманні саме цьому інституту якявні (формальні), так і латентні (неформальні). Явні функції зафіксовані в нормативнихдокументах, усвідомлені й прийняті причетними до певного інституту людьми,підконтрольні суспільству. Та саме для театру характерні латентні (приховані)функції є офіційно незаявленими, але насправді здійснюються.
Одна з найважливіших функцій театру – це пізнавальна функція. Завдяки нійздійснюється передача соціального досвіду від одного покоління до іншого, відодних країн і народів до інших.
Разом з пізнавальною функцією сценічного мистецтва правомірно існує і рядінших (естетична, розважальна, комунікативна, така, що соціалізує,компенсаторна, ігрова, нормативна і багато інших), театр полифункционален, томуі займає таке важливе місце в житті суспільства.
Функція розваги включає орієнтацію на незвичність постановки, зустріну зулюбленими акторами, яскраве видовище постановки (музика, світло, декорації,костюми). Ця функція тісно переплітається з функцією комунікативної. Театр,видовище виросли з народного свята, обряду, яскравими моментами якого булаактивність всіх його учасників і колективність дійства. Так, в землеробськихсвятах видовище поєднувалося з дією. Учасники того або іншого обряду – цьогостихійного фольклорного театру – були одночасно і дійовими особами. Характернаі інша сторона традиційних фольклорних святкувань: колективність переживання,відчуття, дії. Звідси можна припустити, що саме ці традиційні фольклорні риси –потреба в емоційному спілкуванні всіх учасників – повинні позначитися в оцінцісьогоднішнього театру.
Співпадаючи в деяких відносинах з компенсаторною і розважальною функціямитеатру, ігрова функція робить вплив на багато сторін соціальної регуляції.
Приймаючи правила гри, глядач відволікається від насущних життєвихпроблем і отримує компенсацію за нереалізовані устремління в соціально значущійдіяльності. Гра як розвага виконує важливу функцію зниження рівня психологічноїнапруженості, що виникає через соціальне або політичне протистояння різних силі партій.
Театр як інститут виконує виховні та культурні функції, які створені длязабеспечення розвитку культури, передачі культурних цінностей. У свою чергувони поділяються на соціокультурні, виховні ( механізми та засобиморально-етичної орієнтації, нормативно-санкціонуючі механізми регуляціїповедінки).
Соціологія розглядає театр як послідовне поєднаннямінідрам, адже кожна соціальна взаємодія — це певний вид спектаклю з йоговласними правилами. Спектакль — уся діяльність індивіда, яка відбуваєтьсяпротягом тривалого часу перед колом спостерігачів і впливає на них, а такожзазнає зворотного впливу. Під час спектаклю індивід цілеспрямовано чи мимоволівикористовує виражальні засоби стандартного виду — особливе оточення, певнузовнішність і манеру поведінки, які формують «обличчя» спектаклю.
Отже, театр— вид мистецтва, який акумулює драматургічний твір, тобто літературу, слово,пластичний рух, хореографію, музику, художнє оформления, світло таархітектурно-простороверішення сцени.
Зі всіх видів мистецтв саме театр як мистецтво,колективне за своєю природою, оскількиу спектаклі об'єднуються зусилля драматурга, режисера, акторів, композитора,художника, що імітує міжособові контакти, що привертає людей доспівпереживання і співпраці, дає людині можливість якимсь чином злитися з іншоюособою, встановити з нею глибші, тісніші і різноманітніші відносини. Таккомунікативна функція театру відповідає за підтримку цілісності суспільства.
Комунікація значає повідомлення, передача, що виниклоз потреб людей у суспільному житті. Це спілкування між індивідами, групами,елементами інституту, в процесі якого вони обмінюються повідомленнями, власнимиі чужими думками за допомогою символічних знаків, символів і, перш за все,мови, яку можна визначити, як систему комунікації. І система функціонує завдякизасобам масової комунікації. Це систематичне розповсюдження інформації черезвідповідні засоби.
З одного боку, мас-медіа виступає як «об'єктиватор»громадської думки, як елемент влади, соціального контролю. З іншого боку,масова комунікація враховує інформаційні, комунікативні, ціннісні потреби таінтереси аудиторії. Масова комунікація, таким чином, укорінюється уповсякденність, залучаючи суспільство до інформації, і виконує особливі функціїу суспільному розвитку. Перш за все вона «засвідчує» образи соціальноїструктури, цінності соціального розшарування, культивує іміджі соціальних страті статусів, здійснює соціокультурну структуризацію аудиторії, є невід'ємнимелементом соціальної мобільності. Соціальні інститути, забезпечуючи відноснустійкість соціальних відносин, є подвійним соціальним утворенням: за формою —це організаційний механізм (сукупність організацій, спеціалістів, матеріальнихта інформаційних засобів), за змістом — це функціональний механізм (сукупністьсоціальних норм у конкретній сфері соціальних відносин).
Інституціалізація — процес виникнення і становленнясоціальних інститутів як ключових структурних елементів суспільства.
Як і будь-який інший складний суспільний процес, інституціалізація єтривалою і поступовою. Для її здійснення необхідні такі умови:
1. Об'єктивна потреба,усвідомлювана в суспільстві як загальнозначуща, загальносоціальна. Їїзадоволення можливе тільки у процесі соціальної взаємодії. Якщо така потребастає незначною або зникає зовсім, тоді існування соціального інституту стаєнеактуальним, навіть гальмівним.
2. Наявність особливого,притаманного конкретному інституту культурного середовища (субкультури) —системи цінностей, соціальних норм і правил. Театр як соціальний інститут маєсвою систему цінностей та правил (нормативних очікувань), які визначають метуйого діяльності. Діючи в межах інституту, а також всередині різних соціальнихролей, пов'язаних із специфічними соціальними позиціями (статусами), ці нормидозволяють, пропонують або забороняють певні види поведінки, що робить діїлюдей доцільними, корисними та односпрямованими.
3. Наявність необхіднихресурсів (матеріальних, фінансових, трудових, організаційних), які суспільствоповинне стабільно поповнювати шляхом капіталовкладень у них та підготовкоюкадрів.
Розглядаючи театр як інститут соціології, не можна необійти й систему соціального контролю, що є одним із елементів механізмусоціалізації. Театр виконує контролюючу, впливову, регулюючу функції, щозводиться до певного «соціального контролю»
Важливими атрибутами та елементами соціального контролю є цінності,норми, звички, звичаї, санкції, які виникають та існують внаслідок діїсоціальних інститутів.
Загальні цінності і норми, що формує театр, єінструментами соціального регулювання в суспільстві, проміжною ланкою, щопов'язує поведінку індивіда і соціальні інститути.
Найчастіше соціальні норми поділяють на соціальні приписи і технічніправила (регулюють взаємодію людини і природи).
Соціальні приписи — норми, що визначають соціальне становище індивіда.Вони служать реалізації загальної мети, яка відповідає інтересам широкоїспільноти, навіть усупереч інтересам окремих її членів. Поважне ставлення доних у суспільстві забезпечують різні чинники — від виховання до санкцій.
Серед соціальних приписів фігурують: право, звичай, правила пристойності,мода, мораль. Що стосується театру, то він формує мораль. через внутрішніпсихологічні механізми. Норми моралі формуються з розвитком суспільства,висувають до особистості вищі вимоги, ніж правові. Сфера моралі ширша, ніжсфера права, а тривалість моральних санкцій довша, ніж правових. Мораль відіграєвизначну роль у забезпеченні соціальної солідарності.
Соціалізуюча функція театру пов'язана з модою і престижем споживаннятеатральної продукції. Подивитися модну постановку, «сходити» на відомогоактора – завжди мало, продовжує мати і сьогодні статусне значення.
Підтриманню функціональності театруяк соціального інститутусприяють:
— наявність соціальних норм, приписів, які регулюють поведінку людей;
— інтеграція інституту театру в соціальну систему суспільства, щозабезпечує йому підтримку самого суспільства;
— можливість здійснювати соціальний контроль за дотриманням нормповедінки;
— наявність матеріальних засобів та умов для підтримки діяльностіінституту.
Якщо цих умов не дотримуватися, тотеатр як соціальнийінститут стане дисфункціональним, у йогороботі виникнуть збої, порушення, що може дестабілізувати суспільство.       
Серед найпоширеніших дисфункцій виділяють:
— невідповідність театру конкретним потребам суспільства (нечіткістьінституціальної діяльності);
— розмитість, невизначеність функцій, вироджування їх у символічні,неспрямовані на досягнення раціональних цілей;
— зниження авторитету театру в суспільстві;
— персоналізація діяльності інституту, яка означає, що він перестає діятивідповідно до об'єктивних потреб, змінює свої функції залежно від інтересівокремих людей, їх особистих рис.
Театр як соціальний інститут має свою структуру тасвої завдання. Театр сприяє засвоєнню і відтворенню культурних, соціальнихцінностей, соціалізаціїї особистості. Виконує соціальну функцію як організовуєдобровільне об’єднання (глядачі), регулює соціальну поведінку людей,міжособистістні стосунки. Комунікативнафункція театру дозволяє суспільству відноситися до театру як до особливоїсоціальної цінності, необхідної якщо не окремому індивідові, то суспільству вцілому.
/>Розділ2. Театр як механізм формування особистості2.1 Соціологічнівиміри театру
Соціологія театру належить до найбільш соціальних і «соціологічних»різновидів галузевої соціології мистецтва і художньої культури, бо театр засвоєю природою — це певний аналог, художній зліпок суспільства і сягає глибинпізнання його мінливої сутності. Аналізуючи вплив театру на глядачів, перш завсе потрібно виділити вплив на формування особистості.
Особистість, взаємодіючи із суспільством, виявляє свої характерні риси:самосвідомість, ціннісні орієнтації, соціальні відносини, автономність,внутрішню духовну структуру (потреби, інтереси, цінності, мотиви, соціальнінорми, переконання, світоглядні принципи, смаки, звички та ін.). Соціологічнийпідхід до структури особистості враховує передусім особливості й механізми їїсоціальної поведінки. Вона має певні спонукальні чинники, до яких належатьпотреби та інтереси.
Найважливішим критерієм аналізу особистості є потреби — внутрішні стимулиїї активності, те, що забезпечує її існування і самозбереження. Американськийсоціолог Абрахам-Харолд Маслоу виробив ієрархічну теорію потреб, поділивши їхна базові (постійні) та похідні (змінювані). Базові потреби розташовуються,згідно з принципом ієрархії, у висхідному порядку від нижчих (переважноматеріальних) до вищих (переважно духовних):
— фізіологічні та сексуальні потреби (у відтворенні людей, їжі, диханні,русі, одязі, житлі, відпочинку);
— екзистенціальні (у безпеці свого існування, впевненості у завтрашньомудні, стабільності суспільства, гарантованості праці);
— соціальні (у належності до колективу, групи чи спільноти, успілкуванні, турботі про інших та увазі до себе, в участі у спільній трудовійдіяльності);
— престижні (у повазі з боку інших, їх визнанні та високій оцінці своїхякостей, у службовому зростанні й високому статусі в суспільстві);
— духовні (у самовираженні через творчість).
Потреби відображають об'єктивну залежність людини від зовнішнього світу,соціального середовища, їх ще класифікують на природні та соціальні (створенісуспільством). Природні потреби характеризують людину як біологічну істоту(потреба одягу, житла, їжі тощо), соціальні — продуктом суспільного життя,рівня розвитку людини (потреби духовної культури, спілкування з іншими людьми,необхідність трудової діяльності).
Отже театр задовольняє в людині, як соціологічній істоті, потребидуховної культури, спілкування з іншими людьми та ін.
Тісно пов'язаний з потребою інтерес. Він також має об'єктивно-суб'єктивнуприроду і є усвідомленням потреб.
Потреби й інтереси виступають об'єктивною стороною діяльності й поведінкиособи. Разом вони є основою ціннісного ставлення особистості до навколишньогосвіту і використовуються для дослідження регуляторів соціальної поведінки.Існують два типи інтересів – соціальні та колективні. Перші характеризуютьособистість як таку, поза зв’язком з конкретним джерелом інформації. Алевступив в постійний зв’язок з джерелом, він стає споживачем та в цій якостіпроявляється через колективні (групові) інтереси.
Відношення глядача і джерела інформації (театром) постійно розвивається,змінюються, набувають нової форми, можуть перериватись та поновлюватись. Томудля відвідувачів театру цінністне значення набуває не тільки зміст інформації,але і його носія.
Суть соціологічного підходу до проблеми цінностей полягає в з'ясуванні їхролі як з'єднувальної ланки між поведінкою особистості, з одного боку, тасоціальними групами, спільнотами і суспільством — з іншого. Зведення жсоціального підходу до функціонального і ототожнення їх збіднює розумінняфункцій театру, які залежать не лише від потреб публіки, а й насамперед відестетичних характеристик, образної системи театральних спектаклів якоб'єктивних можливостей. Не можна також зрозуміти і акт художньої комунікаціїбез урахування об'єктивного соціального становища її суб'єктів, як і не слідрадикально розводити естетичний рівень функціонування (установлення духовноїхудожньої цінності театру, визначення його матеріалу, форми і змісту яквихідного масштабу подальшого вимірювання) і соціологічний (позаестетичнівідносини, соціальний ефект дії мистецтва). Тому не можна вважати соціологічнозначимими в театрі лише позаестетичні фактори, так як, зазначимо, насправді соціальнаефективність театру зумовлена його естетичними характеристиками, хоч і незводиться до них.
Сукупність індивідуальних і суспільних, особистих, групових іспільнісних, засвоєних особистістю цінностей формує систему її цінніснихорієнтацій, якими вона керується у житті. З цієї точки зору театр формуєсоціальні цінності, які спрямовують як на діяльність, так і соціальну поведінкуособистості і поділяються нею. Також формує найважливіші компоненти структуриособистості — пам'ять, культура і діяльність. Накопичується систему знань, якуособистість засвоює в процесіперегляду театральної вистави. Вонає відображенням дійсності. Виступає впливом на формування сукупності соціальнихнорм і цінностей. Діяльність театру цілеспрямова на вплив суб'єкта на об'єкт. Історіясоціологічних досліджень театру — це історія насамперед зворотного зв'язку,який «сигналізує», як сприймається театральне видовище публікою і з якимефектом та як впливає «соціальне» й «соціологічне» на художні здобутки театру.Не звертаючись до багатоманітної історії соціології театру в різних країнах і вісторичному часі, зосередимо увагу на основних сучасних проблемах, відображениху західній соціолого-театральній науці, насамперед Німеччини [34, c. 55].
Європейська традиція соціологічного вивчення театру має свої особливостів кожній країні:
— англійська традиція пов'язана з ідеями ритуальності театрукембріджської культурантропології (В. Браун, Ф. Фергюсон);
— французька школа виділяє жанр соціально-історичного тафілософсько-мистецтвознавчого опису соціального контексту функціонування театру(Г. Гурвич, І. Дювіньо);
— німецькому напрямку притаманний методолого-теоретичний аналіз на базіінтенсивного розвитку загальної теорії соціології театру в руслі традиційнімецької соціальної філософії, хоч багатьом побудовам притаманне поєднаннякількох напрямів (позитивізму, функціоналізму, інтеракціонізму і т. д.), певнийеклектизм.
Упродовж семи десятиліть свого розвитку німецька соціологія театрупройшла традиційні для галузевої соціології етапи:
— на першому фіксується багатоманітність зв 'язків між театром ісуспільством;
— на другому — відбуваються якісні зрушення в установленні соціальної
— зумовленості театру за особливостями відображення їх у художніх творах,складається «соціологічна естетика театру» з намаганням, часто спрощеним,загально-соціальної постановки всього можливого спектру проблем;
— на третьому — відмежовуючись від міжпредметного розмиваючогопограниччя, створювана «строга соціологія театру», розглядає театр в системісоціуму, в процесах взаємодії її суб'єктів між собою і з суспільством.
Виходячи з положень німецької формальної (аналітичної) школи соціології(Г. Зіммель, Л. фон Візе та ін.), театр розглядається дослідниками як формаколективної поведінки, масового спілкування, «комплекс міжлюдських взаємодій» звихідною передумовою вивчення, насамперед, включення театру в соціальнийконтекст (А. Зільберман, X. Фюген та ін.). Вони виділяють, по-перше, аналізконцепції зумовленості здобутків театру соціальними реаліями, по-друге,концентрують основну увагу на вивченні впливу театральної діяльності насуспільство.
До соціології театру входять як її складові два рівні — «соціальний» і«соціологічний», хоч провідним і за предметом, і за методом є соціологічний, асоціальний — це тло і спосіб пояснення дії соціологічних механізмів.«Соціологічне» в мистецтві зводиться до того, що піддається методам емпіричногоаналізу, тобто до аналізу поведінки людей, які споживають мистецтво в процесійого функціонування, а «соціальне» розуміється як відображення соціальногоконтексту і суспільних проблем у внутрішньому змісті театру, у художнійструктурі.
Структурно німецька соціологія театру поділяється на:
— «професіональну» соціологію театру, в основі якої лежить розуміннятеатру як виробництва;
— специфічну соціологію театру, в якій базовою є проблема театру якінституту культурного посередництва.
Значна увага при такому підході приділяється ролі, статусу, функціям,соціально-психологічному вивченню акторського колективу такомунікативно-соціологічному аналізу публіки. Деякі дослідники особливовиділяють підрозділ соціології акторства. На їх думку, акторам притаманнаподвійність соціального становища, яка породжується поєднанням позицій вільноїтворчої професії і функціонера соціальної культуріндустрії.
Що ж стосується соціальної ролі, то розглядаючи театр,Е. Гоффман в своїй моделівизначив особистість як соціальний актор творить своє життя. Він відповідальнийта вільний суб'єкт свого життя, тому наскільки вдало воно складається, залежитьі від його драматургійних здібностей. Е. Гоффман найчастіше називаєососбистість виконавцем (performer), оскільки той виконує певну роль і справляєсвоїми виражальними діями певне враження. Актор дає виставу перед публікою (абоглядачами, аудиторією). У театральній моделі остання посідає центральне місце:по-перше, без публіки театр взагалі не існує; по-друге, вона має велику владунад результатом рольової гри, адже успіх театру визначається тим, схвалить чине схвалить публіка спектакль, виконання і той образ ролі, який створив актор.
Виконання розглядається як активність певного учасниказа певних обставин взаємодії, яка має на меті певним чином вплинути на іншихучасників. Партія, або шаблон, — це наперед визначений склад дій, якірозгортаються в процесі виконання і можуть виконуватися актором за іншихобставин. Соціальна роль — приведення до дії прав і обов'язків, пов'язаних зпевним статусом. Соціальна роль містить одну або кілька партій, і кожну з нихвиконавець може зіграти за низки обставин перед аудиторією одного і того самоготипу.
Відомо, що в театрі спектакль завжди виконуєтьсятеатральною трупою. У повсякденному житті також часто не окремі індивідивиступають перед глядачами, а двоє і більше, тобто команда. Команда — цебудь-який набір індивідів, які кооперуються щодо постановки окремихповсякденних діяльностей. У цьому разі індивід діє не як самостійний інезалежний виконавець, а як член команди (сім'ї, компанії друзів, професійноїгрупи, клубу, спортивної команди), виконуючи обов'язкову, приписану йому роль,дотримуючись лінії поведінки команди, а не власної. Усі ми граємоспеціалізовані, парні ролі в сім'ї (наприклад, батьків і дітей, брата і сестри,чоловіка і дружини), у колі друзів, серед сторонніх (водій і пасажир, покупецьі продавець), на роботі, у школітощо.
Кожний спектакль має просторове оформлення — сцену, девиконавець і його партнери грають свої партії перед глядачами, і залаштунковийпростір, де актори відпочивають і готують виставу [40, 312с.].
Аналізує всі атрибути театру, знаходимо їх аналоги уповсякденному житті. Теорія пробуджує уяву, надає соціологічного зміступоняттям театрального лексикону, залучаючи їх до повсякденної мови людей.
Відзначим, що на всіх соціологічних рівнях формування особистості, театрвиконує ролі, які впливаєть на особистість. Театр впливає на формування нетільки духовної структури: потреби, інтереси, цінності, мотиви, соціальнінорми, переконання, світоглядні принципи, а й на такі риси взаємодії зсуспільством як самосвідомість, ціннісні орієнтації, соціальні відносини.

2.2 Театр як комунікація
Театр як мистецтво, колективне за своєю природою, що імітує міжособовіконтакти, привертає людей до співпереживання і співпраці, дає людині можливістьякимсь чином злитися з іншою особою, встановити з нею глибші, тісніші ірізноманітніші відносини.
Комунікація виникла з потреб індивідів у суспільному житті між людьми, впроцесі якого вони обмінюються повідомленнями, думками – за допомогою мови чиінших знаків.
Комунікація – передавання інформації від однієї системи до інщої задопомогою сигналів чм спеціальних носіїв. Так у театрі використовується всівиди комунікації:
- вербальна (передачаінформації за допомогою усних чи друкованих слів акторів);
- візуальна (одна з«конкретно театральних», за допомогою образного ряду);
- орієнтована на сприйнятяза допомогою слуху (музична);
- невербальна (колиодержувач інформації інтерпретує міміку, жести, символи тощо;
- комбінована.
Комунікація – це двосторонній процес. З одного боку публіка, з іншого –актор. Серед публіки виділяють так звану «кадрову публіку»,яка має усталені традиції і звичку постійного спілкування з театром,підкріплену з дитинства сімейними традиціями відвідування театру. Близька доцієї групи публіка «навколотеатрального» процесу, яка прямо або опосередкованойого організовує (критики, театрознавці, меценати) [41].
Дедалі більша увага приділяється театру як засобу комунікації тасоціалізації глядача, а сам театр все частіше розглядається якпублічно-видовищна форма спілкування з культурою, у процесі якої зовнішня формадіалогізування глядача зі спектаклем наповнюється полілогічним, опосередкованимспілкуванням з драматургом, режисером, акторами, іншими глядачами на основіхудожнього співпереживання.
Вистава розглядається як своєрідний каналзв'язку, як знакова система, що несе інформацію. При цьому інформаційніможливості художньої мови виявляються значно ширшими, мова мистецтва більшзрозуміла, метафорична, емоційно сильніша, ніж розмовна.
Спілкування глядача і театру в сучасних умовах визначається такоюдуховно-практичною діяльністю, в якій реалізується цілий комплекс духовнихпотреб людини, і перш за все потреба в мистецтві. Внаслідок того, що вспілкуванні глядача з театром реалізується цілий набір потреб сучасної людини,задовольняються різноманітні запити і устремління особи, особовий характерспілкування театру з глядачем багато в чому визначається художньою потребоюсуспільства в цілому; ця потреба тісно пов'язана з соціальними функціямитеатру. Функції, здійснювані театром, створюють канву багатобічних взаємодій зсуспільством. Як засіб комунікації театр організовує і координує різні групилюдей, пов'язані з трансляцією художніх цінностей, а населення є йогопотенційним агентом. Актор,взаємодіючи з партнерами на сцені, використовує той же арсенал засобів, які маєв своєму розпорядженні людство для встановлення безпосередньої соціальноїкомунікації, перш за все це мова і жест. Спілкування на сцені нічим невідрізняється від безпосередньої взаємодії в житті, хіба що підвищене емоційнезабарвлення інтонації і жесту збільшує ефективність комунікації. Мистецтвоактора – це мистецтво життєвого спілкування. Масова комунікація – систематичнета одночасне поширення однотипних повідомлень у великих аудиторіях з метоюінформування та здійснення ідеологічного, політичного, економічного,психологічного, організаційного впливу на думки, оцінку і поведінку людей.Таким чином ми говоримо про театр як масову комунікацію. Свій вплив і поширенняінформації здійснюється за допомогою всіх складових притаманих масовійкомунікації.
Комунікація, хоч і пов’язана з передачою інформації, але не обмежуєтьсялише цим. Тому часто розмежують поняття масової комунікації та масовоїінформації. Масова комунікація – стереотипізована інформація, яка оперативно тарегулярно поширюється на велику аудиторію.
Інформація і комунікація є двома рівнями процесу спілкування. Отже на цихрівнях розглянемо театр:
Пізнавальний (когнітивний) – пов’язаний з поширенням соціально важливихвідомостей серед широкої аудиторії. На цьому рівні театр як комунікація, щонесе в собі інформацію до глядача, створює умови для пізнавальної діяльності, єпізнавальним ресурсом при формуванні уявлень, ціннісних орієнтирів, стереотипівповедінки тощо.
На другому рівні процесу спілкування публіки з театром, одержанаінформація поєднується з системою існуючих норм і цінностей, регулює контакти зоточуюючим середовищем, передусім соціальним.
За цих умов комунікація має безпосереднє відношення до соціальної дії. Цесвідчить що комунікація театру суттєво впливає на функціонуваннясоціуму (в данному значенні відвідувачів театру).
Загальні особливості впливу театру через комунікативну функцію наособистість:
- широта аудиторії,спрямованність і швидкість інформаційного впливу;
- Сила, комунікативність,постійність і багатофакторність впливу;
- Єдністьпропагандистського, виховного та інформаційного впливу;
- Багатство методів і формвпливу;
- Достіпність, поширеність,динамічність інформації.
Через комунікацію театр виконує такі функції:
- інформаційна – спрямованана задоволення інформаційних потреб публіки;
- комунікативна – полягає ворганізації інформаційної взаємодії між особистостями, що складають відвідувачітеатру, також між громадскістю про поширення інформації про діяльність театру;
- виховна – пов’язана зфоруванням, зміною установок та ціннісних орієнтацій особистостей, заохоченняаудиторії, формування суспільно значущих рис;
- управлінська – виявляєсебе в конторі за взаєминами між члеланими театральної публіки, а також міжними і системою керівних органів;
- соціальної адаптації таорієнтації – спирається на потреби аудиторії в інформації для орієнтування усоціальних процесах та явищах, адаптації до змін умов життя;
- соціальної ідентифікації –базується на потребі глядача відчувати свою спільність із певними соціальнимигрупами, верстами тощо.
- Відтворення певногоемоційно-психологічного тонусу – спрямована на зняття психологічної напруги,тощо.
У процесі театрального спілкування формуються здібності і навичкиміжлюдської комунікації, так як «потреба висловлювати свою думку пов'язана ізздібністю це зробити» (Б. Хечквіст). Дослідники звертають увагу на те, що, вякості відповіді на цю нагальну потребу, з'являється такатеатрально-експериментальна форма, як психодрама. Ця рольова гра не тількидопомагає зсередини зрозуміти мотивацію людських вчинків, а й формує навички табажання спілкуватись, а тому стає ефективною формою театрально-культурноїсоціалізації. Соціологи театру своїми засобами вивчають цілісність театральноговпливу на публіку залежно від тривалості і глибини таких його фаз, якдокомунікативна, рецептивна (час сприйняття спектаклю) та після (пост)комунікативна. Все це дає емпіричну базу не тільки для визначення ефективностівпливу театру на духовний світ особистості та на окремі групи публіки, а йвпливу реакцій публіки на розвиток театру, на його репертуар і творчуспрямованість.
У театрі все ґрунтується на активному емоційному взаємоспілкуванні тих,хто створює в цей вечір на сцені художній твір, і тих, для кого воностворюється. Кінцевим ефектом сприйняття спектаклю є формування певнихособистісних характеристик, особистісна визначеність людини. Театр — засібпросвітництва (передача досвіду, фактів) і освіти (передача навичок мислення,узагальнення системи поглядів). Комунікативнафункція театру відповідає за підтримку цілісності суспільства. Саме ця функціядозволяє суспільству відноситися до театру як до особливої соціальної цінності,необхідної якщо не окремому індивідові, то суспільству в цілому
/>Розділ 3. Місце театру в дозвіллі3.1 Шляхивирішення досліджуваної проблематикиЗагальна програма базового комплексного соціологічного дослідження,проведеного у 80-90х роках включила вивчення обєктивних показників діяльностітеатрів, опитування театральної публіки, провідних акторів драмтеатрів,режисерів, рядових акторів. Це експертне опитування театральних критиків ітеатрознавців, потенційної публіки.Отримані вперше в тодішньому СРСР і в Україні соціологічні дані потрьох масивах:
І) «провідні актори», «інші актори театрів», «керівництво театрів»;
2) експертна визначеним трьом типам театрів за рівнем художньоїдіяльності («відмінно», «добре», «посередньо» і нижче);
3) аналіз експертних оцінок реального поточного репертуару та «ідеальногорепертуару» за 8 показниками (репертуарна відповідність запитам публіки,громадянська актуальність, художній рівень спектаклю, режисури, гри акторів,оцінка прийому спектаклю публікою і критикою).
Ці дані дали змогу описати ряд моделей театрально-художніх відносин,виявити рівень погодженості цільових установок основних учасників театральногопроцесу в управлінському механізмі, певну суголосність, єдність спільної мети івимог соціаль-но-інституалізованого суб'єкта (критика, управління, рекламатощо) і безпосереднього партнера театру — публіки.
Вивчення показало значну залежність рівня художніх досягнень театру відорієнтації його суб'єктів на позитивні соціальне значимі цілі, на виявособистісного ставлення до дійсності, усвідомлення себе і глядача як морально ісоціальне відповідальної особистості. Трупи високохудожніх театрів значнобільшою мірою орієнтовані у своїй діяльності на формування особистості, на«емоційне, інтелектуальне, моральне виховання».
В структурі мотивів художнього освоєння театрупублікою провідними є мотиви споживацького ставлення до мистецтва, пов'язані зрекреативними його можливостями, тобто театр тепер задовольняє насампереднеспецифічні для мистецтва потреби [48, c. 22] .
В часи застою знизився інтерес публіки до української класики і класичнихрадянських п'єс і зріс інтерес до зарубіжної драматургії.
Причини труднощів розвитку театру його працівники вбачають у тому, щотеатр має надто вузький репертуар і тяжіє до традиційності, тоді як рівеньхудожньої культури глядача, як і його театральних потреб, зріс і часто незнаходить задоволення. Театр надто орієнтується на невибагливі смаки і цимобмежує широту своїх художніх пошуків.
Виявлена значна залежність соціально-театральних характеристик відхудожнього рівня театру. Чим вищий цей рівень, тим вища міра задоволеностіпрацівників театру сукупністю умов життя, тим вищий їх оптимізм в оцінкахрізних явищ дійсності. Високий рівень задоволеності умовами життя визначаєтьсяв акторів провідних театрів успішністю основної професійної діяльності. Між тимв акторів провідних театрів разом із значною вимогливістю до себе зростаєінтерес до проблем естетики, мистецтвознавства, удосконалення своєї професійноїмайстерності, їм притаманна вища задоволеність виконуваною громадською роботою.Ефективність діяльності театру, як свідчать чисельні соціологічні дослідження,значною мірою залежить від реалізації творчих потенцій актора, від йогосоціального і художнього статусу. У порівняльних оцінках митців творчих спілокУкраїни соціальний престиж професії актора оцінений найнижче. Для акторівхарактерним є ранній вибір професії, переважно міське культурне середовище (75% провідних акторів — вихідці з великих міст). Чим вищий художньо-професійнийстатус актора, тим ширший діапазон його діяльності. Соціально-творчестановлення актора відбувається в діалектиці процесів художнього покликання івизнання його таланту. Хоч більшість провідних акторів вважають, що їхні творчімолодіжні плани реалізувались або продовжують реалізовуватись, проте майжетретина мають проблеми в реалізації свого покликання.
Увага театру до свого актора — важливий соціальний стимул його творчості,достатність якого, однак, визнає лише чверть провідних акторів, хоч більшістьїх вважають, що отримали достатнє визнання «постійних глядачів театру»,«колег-акторів» та «широкої публіки, громадськості». Однак для більшостіпровідних акторів таке визнання з боку театрально! критики та адміністраціїтеатру залишається недостатнім. Існує проблема «своєчасності творчого визнання»митця як стимулу його художнього зростання, безперервності розвитку таланту.Останнє значною мірою залежить в театрі від творчої зайнятості.
За даними соціологічних студій, максимальна творча зайнятість (отриманняролей) припадає на вік 25-40 років, досягаючи апогею у віці 35-40 років.Характерно, що чим талановитіший актор, тим більша його творча зайнятість зраннього віку (у провідних акторів до ЗО років). Віковий період збігумаксимальної зайнятості і найбільшої творчої задоволеності роботою в театрі —30-40 років. Спостерігається різке падіння як зайнятості, так і задоволеностіроботою в театрі після 45 років [41, c. 63].
Комунікативна природа театральної діяльності породжує і системуспецифічних соціальних творчо-художніх відносин та зв'язків, які увиразнюютьсяпостійним спілкуванням провідних акторів з працівниками інших видів мистецтва(близько половини) і непостійним спілкуванням (близько третини). Така високапотреба в різнобічному творчому спілкуванні сприяє збагаченню на особистісномурівні театру досвідом інших видів мистецтва. Не менш значними за регулярністю єїхні творчі зв'язки і спілкування з іншим полюсом театрального мистецтва —глядачем.
Соціологічне важливо виділити особливу групу глядачів, творчо і контактноособистісно найбільш близьких акторові, тих, що на основі визнання творчостіактора стали його шанувальниками і друзями. Коло шанувальників, яксоціально-художнє відображення, дзеркало таланту становить серцевину ядратеатральної публіки, яке впливає на формування всього її складу. Понад третиниакторів постійно спілкуються з «колегами по роботі в інших театрах» та з«товаришами по навчанню», майже чверть (що характерно для художніх професій)зберігає з викладачами за спеціальністю творчо-комунікативні зв'язки, якісприяють «відлагодженню» майстерності провідних акторів. Водночас провідні акторивиконують соціальну художньо-творчу «учительську» роль, спілкуючись зучасниками театральної самодіяльності (чверть мають постійні і чвертьнерегулярні зв'язки), що сприяє не тільки розширенню соціальної бази їхньоїтворчості, зростанню кількості глядачів, а й взаємозбагаченню професійного інародного театрів.
Такі самі зв'язки існують між акторами і тією особливою сфероютеатрально-художнього життя, яка виконує функції оцінки і регулювання їхньоїдіяльності (критики, естетики, журналісти). Ці соціальні факти є ознакамисоціокультурних інтеграційних процесів.
Система спілкування тісно пов'язана з професіями акторів, які перебуваютьу шлюбі (половина сімей провідних акторів — шлюбні). З урахуванням викладеноговище, соціологи фіксують трансформації у свідомості працівників театру в періодперебудовчої соціокультурної модернізації, як передумови успішності змін втеатральній сфері. Перебудова дала значний поштовх змінам у мистецькомусередовищі, однак тільки мізерна кількість соціологів оцінює їх безумовнопозитивно. Характерними для цього періоду є:
— посилення протистояння і боротьби різних угруповань, які раніше себе неманіфестували (40,3 % — «важко знайти спільну платформу», понад третинавважають, що «відбулось загострення міжгрупових суперечностей»; четвертачастина відзначає посилення «ідейної конфронтації в середовищі художньоїінтелігенції»);
— поступ мистецтва відбувається в горнилі протистоянь, творчогоутвердження;
— «дискусії, боротьба думок утверджуються як нові демократичні формипобутування мистецтва».
Реальні зрушення в художньому житті, як традиційно фіксує класичнасоціологія театру, значною мірою залежать від соціальної позиції, активностімитця. Культурно-модернізаційні зміни в художній сфері породжують складнийспектр ставлення до них — від повного прийняття до активного заперечення [41, c. 55].
Формується складний морально, художньо та ідеологічно напружений характерпротікання модернізаційних процесів у сфері театру.
За короткий період перебудови стався переворот в особистісних вимірахсвободи творчості митця, яка раніше, за даними соціологічних досліджень,існувала в межах служіння комуністичному ідеалові. Тепер на перше місце вийшлатеза «межі творчої свободи митець визначає сам». І хоч третина митців і поділяєдумку, що «рамки творчої свободи обмежені нормами і цінностями суспільства, вякому вони живуть», проте четверта частина їх схильна доанархіст-ськоіндивідуалістичного трактування цих обмежень («ніяких меж усвободі творчості не існує, інакше це не свобода»).
Соціологічний вимір дає змогу частково визначити еволюцію ставленнятеатральних діячів до нещодавно безроздільно пануючого соціалістичногореалізму, на якому акцентують увагу тільки трохи більше чверті опитаних.
За творчими можливостями провідним і перспективним виявився «критичнийреалізм» (близько половини виборів). Вужчим, ніж у митців інших видівмистецтва, виявився діапазон виділених перспективних творчих методів(імпресіонізм, поп-арт та інші).
Театральні діячі визнають посилення ідеологічного протистояння і роблятьвибір його на користь пріоритетів загальнолюдських цінностей.
Стосовно того, який суспільний лад створює найбільш оптимальні умови дляхудожньої творчості, театральні діячі вважають, що це і не капіталізм, і несоціалізм, а якесь нове, справді гуманне «відкрите» суспільство (майже тричверті голосів).
Тепер, хоч більшість і вважає, шо «реалізувати творчі плани якоюсь міроювдається», трохи менше п'ятої частини опитаних вважають можливості своготворчого зростання добрими..
На творчий розвиток митця помітно впливає позиція театру. Театральнідіячі вважають, що український театр часто йде шляхом задоволення невибагливихпотреб («неповноцінний репертуар», «немає зв'язку з глядачем», «театр ставдоступним, втратив ореол таємничості»). В оцінках акторів слабких театріввиявляється ремісницьке становлення, заниження критеріїв соціальних цілей своєїдіяльності. Дослідження виявили, що механізм зворотного зв'язку з публікоюнедостатньо ефективний, поверховий, а це гальмує зростання соціальноїактивності театру. Актори провідних театрів вважають, «що підвищується рівеньхудожньої культури та потреб публіки, а театр не може їх задовольнити» (58 %) іщо «театр має вузький репертуар, яким не може зацікавитись публіка» (50 %).Певною мірою це залежить від стану української драматургічної творчості, в якійдо недавнього часу брали участь 2,3 % письменницького загалу, твори яких булимало звернені до актуальних проблем сучасності. Стосовно структури сприйняттярепертуару працівники театру вважають, що серед публіки зростає популярністькомедії та музичних спектаклів, а інтерес до трагедії та фольклорних спектаклів— зменшується. Незмінним є ставлення глядачів до драми та літературнихінсценізацій, спостерігається зростання уваги глядача до сучасної зарубіжноїдраматургії [44, c. 32] .
Низькими є оцінки ролі та функцій адміністрації театру, як і рівнязв'язку театру із соціальними інститутами. До цього слід додати, що стантеатральної критики не відповідає завданням розвитку театру. Критика значноюмірою має компліментарний характер і не користується достатнім авторитетом,внаслідок чого руйнується один з найважливіших каналів зворотного зв'язку міжтеатром та його потенційною аудиторією. Особливо «критичне» становище місцевої(регіональної) театральної критики, так як її невисокі об'єктивність тапрофесійний рівень, на думку працівників театру, мало сприяють контактуваннюпубліки з театром. Це призводить до того, що один з найважливіших каналівзалучення потенційного глядача в поле дії театру стає малоефективним, а інодіпочинає відігравати протилежну роль. На думку працівників театру, не сприяєполіпшенню становища низька соціально-правова захищеність професії критика, які працівника театру. До цього додаються визначені експертними оцінками невисокіматеріальний і соціальний статус та престиж театральних працівників інезадовільний рівень підготовки критиків, акторів та режисерів. Суспільствошукає нових шляхів виходу театрального процесу з кризового стану, так якматеріальні негаразди різко скоротили можливості реалізації публікою своїхпотреб, можливості доступу до театру, породили нову структуру публіки, в якійзростає частка престижно орієнтованої багатої верстви і замикає тонкий прошароктеатралів з гуманітарної та інтелектуальної еліти, що не може не впливати нахарактер і рівень реакцій і оцінок зали. Збагачуються репертуар, розширюєтьсядіапазон творчих пошуків, з'являються постмодерніст-ські тенденції, зростаєроль творчого експерименту, особливо на малих сценах, оновлюється національнатеатральна спадщина. І все ж стан театру є кризовим і вимагає нових рішень. Зметою активізації театрального процесу спілкою театральних діячів була прийнятапрограма «Основні напрями розвитку і перебудови театральної справи в Україні»,ефективність виконання якої, як і рівень театрального життя, була оціненаучасниками пленуму Спілка театральних діячів. Сучасна театральна ситуація, якашвидко змінюється в умовах динамічної культурно-естетичної реальності,характеризується:
— «розкріпаченням» театральної критики, новою виразністю і сміливістю пошуківі оцінок, вищим аналітичним рівнем;
— публіка стає більш критичною у своєму виборі, менш категоричною воцінках і толерантною, соціальна визначеною;
— театр, «перенапружений» в експерименті, намагається чіткіше визначитись«у собі», своїй позиції, зростає диференціація між типами театрів, а театральнежиття стає різноманітнішим;
— починають зароджуватися нові взаємини між театром, публікою і критикою,вони стають більш вимогливими і жорсткими;
— радикально змінюються відносини театру і держави (влади), яка даєсвободу, однак майже не дає фінансової підтримки;
— з 'являється постать (ще така не визначена) спонсора і мецената;
— формується не стільки нова театральна громадськість, скільки патронажвузького кола осіб.
Серед актуальних проблем розвитку театральної творчості на першому планіпостають організаційно-економічні проблеми театру, а також перегляд культурноїполітики, реформа театральної педагогіки і театральної освіти в цілому, якіснепідвищення професіоналізму, особливо режисерів, піднесення престижу театру всуспільстві. Вступивши в XXI cт. український театр набуває нової форми ізмісту свого буття.
 
3.2 Сутність та особливості вільного часу вконтексті соціалізації особистості
Дозвілля івільний час ототожнюються. Вільний час визначається як “частина позаробочогочасу (в межах доби, тижня, року), що залишається в людини (групи, спільноти),якщо відняти різного виду невідкладні, необхідні затрати. Межі вільного часувизначаються на основі виділення у складі загального часу життєдіяльності людейвласне робочого (включаючи додаткову працю з метою заробітку) і позаробочогочасу та виділення у складі останнього різних елементів зайнятого (невільного)часу”. Тут же визначаються дві основні функції вільного часу:
1) функція відновлення силлюдини, затрачених на працю та інші обов’язкові заняття;
2) функція духовного(ідейного, культурного, естетичного і т.д.) і фізичного розвитку людини.
Можна вивести наступні основні характеристики дозвілля:
— дозвілля має яскраво виражені фізіологічні, психологічні і соціальніаспекти;
— дозвілля засноване на добровільності при виборі роду занять і ступеняактивності;
-дозвілля припускає не регламентовану, а вільну творчу діяльність;
— дозвілля формує і розвиває особистість;
-дозвілля сприяє самовираженню, самоствердженню і саморозвитку особичерез вільно вибрані дії;
— дозвілля стимулює творчу ініціативу;
— дозвілля є сфера задоволення потреб особистості;
— дозвілля сприяє формуванню ціннісних орієнтацій;
— дозвілля формує позитивну «Я — концепцію»;
-дозвілля забезпечує задоволення, веселий настрій і персональнезадоволення;
— дозвілля сприяє самовихованню особистості;
Таким чином, можна констатувати, що суттю дозвілля є творча поведінка(взаємодія з навколишнім середовищем) людей у вільному для вибору роду занять іступеня активності просторово-часовому середовищу, детермінований внутрішньо(потребами, мотивами, установками, вибором форм і способів поведінки) і зовні(чинниками, що породжують поведінку).
Як соціально-історична категорія вільний час характеризується трьомаосновними параметрами:
1) обсяг (величина) –залежить в першу чергу від тривалості праці, що характерна для конкретногосуспільства, тобто від загальної величини поза робочого часу;
2) структура – основукласифікації складає характер діяльності людини з точки зору її впливу нарозвиток людської особистості, зокрема:
-  активна творча (в тому числі громадська)діяльність;
-  навчання, самоосвіта;
-  культурне (духовне) споживання, що маєіндивідуальний (читання преси, книг і т.д.) та культурно-масовий (відвідуваннякіно, театрів, музеїв і т.д.) характер;
-  фізичні заняття (спорт і т.п.);
-  любительські заняття типу хобі;
-  заняття, ігри з дітьми;
-  зустрічі з друзями, спілкування з іншимилюдьми;
-  пасивний відпочинок;
-  затрати часу, що співпадають з явищамиантикультури (наприклад, зловживання алкоголем).
3) зміст – його становлятьконкретні заняття людини та їх якість в рамках тієї чи іншої діяльності.
Поняття “дозвілля” унауковій літературі трактується, як частина вільного часу, використання якогопов’язано з активним освоєнням культурних цінностей, розважальною діяльністю тафізичною активністю. Сумісна дозвільна діяльність на основі творчих інтересіворієнтує особистість на вільне експериментування. В стильових та структурнихособливостях використання дозвілля закладені передумови диференціаціїпедагогічного керівництва то поступового його переходу до самокерівництва,самоосвіти. Зміст культурних потреб та форм їх задоволення у сфері дозвілля –показник міри смаку особистості. Наявність розважальних, ігрових елементівмодулює і певні цінності. Певною мірою форми проведення дозвілля залежать віддотримання традицій, звичаїв, наслідування моді [16, с. 72-78].
Автор “Прикладної соціології” Е.М.Бабосов розрізняє “побут” і “дозвілля”.Він визначає їх так: “побут являє собою сферу повсякденної життєдіяльностілюдей, орієнтовану на задоволення матеріальних потреб і засвоєння духовнихблаг, на спілкування, відпочинок і розваги, які встановлюються і змінюються підвпливом матеріального виробництва, суспільних відносин, рівня культури,етнонаціональних особливостей соціальних спільнот людей”. Подібно до того, як вході історичного розвитку в людей виробляється комплекс прийомів, умінь інавичок виробничої діяльності, так і в процесі споживання матеріальних благ у нихформується комплекс прийомів, звичаїв, обрядів, традицій, які у своїйсукупності становлять внутрішній уклад життя певної соціальної читериторіальної спільноти (класу, нації, міста, села), її побут. Дозвіллям вінназиває частину неробочого часу, яка залишається в людини після виконанняневідкладних невиробничих обов’язків, наприклад, переміщення на роботу і зроботи [16, с. 71, 81].
Про деякі аспекти сучасної концепції вільного часу говорить у“Соціології” В.Г.Городяненко, який теж розділяє поняття “вільний час” і“дозвілля” – як складову вільного часу. Він стверджує, що людина використовуєчас на трьох рівнях – фізичному, біологічному та соціальному. Поняття“соціальний час” характеризує як людську діяльність і соціальні відносини підчас суспільних процесів. Соціальний час характеризується тривалістю,послідовністю, становленням. Тривалість – це період, протягом якого триваютьсоціальні процеси, явища соціального життя. Послідовність – порядок виникненнята реалізації соціальних процесів і явищ. Категорія “становлення”використовується для розкриття змін, які відбуваються у соціальних процесах.Соціальний час охоплює дві основні сфери життя людини і суспільства – виробничуі невиробничу. Виробничий час є узаконеним обов’язком людини, яка повинна працювати,щоб задовольнити свої потреби. Однак не меншою цінністю, ніж виробничий, єнеробочий час, тобто час за межами праці людини на виробництві чи ворганізації. Значний теоретичний та практичний інтерес становить питання провплив вільного часу на особистість. В.Г. Городяненко виділяє такі функціївільного часу:
рекреаційну – відновлення для продуктивної праці;
розвиток особистості;
задоволення потреб;
спілкування;
передача життєвого досвіду
Складним є питання пропоказники, які характеризують реалізацію цих функцій. Найповніше розробленіпоказники реалізації рекреаційної функції. До них належать показникипродуктивності праці, стан здоров’я, самопочуття тощо. Але й вони потребуютьконкретизації та подальшої розробки. Показники ефективності діяльності людини увільний час, задоволення її потреб, розвиток її сил, дії вільного часу наконкретні соціальні групи вивчені недостатньо [35, с. 263-264].
Вільний час євагомим фактором соціалізації особистосты, оскільки він охоплює собою мега-,макро-, мезо- та мікрофактори соціалізації, а також тим, що при проведеннівільного часу активно діють психологічні та соціально-педагогічні механізмисоціалізації.
До соціально-педагогічних механізмівсоціалізації віднесять наступні:
Традиційний механізм соціалізації(стихійної) являє собою засвоєння людиною норм, еталонів поведінки, поглядів,стереотипів, які характерні для її сім’ї і найближчого оточення (сусідського,приятельського та ін.). Це засвоєння проходить, як правило, на неусвідомленомурівні з допомогою закарбування в пам’яті, некритичного сприйняття пануючихстереотипів. Ефективність традиційного механізму досить рельєфно проявляєтьсятоді, коли людина знає, “як треба”, “що треба”, але це її знання суперечитьтрадиціям найближчого оточення. У такому випадку виявляється правий французькиймислитель Мішель Монтень, який писав: “… Ми можемо скільки завгодно твердитисвоє, а звичай і загально прийняті життєві правила тягніть нас за собою”[18,с. 79].
Ефективність традиційного механізму проявляється в тому, що ті чи іншіелементи соціального досвіду, засвоєні, наприклад, в дитинстві, але які згодомне були у запиті які були блоковані в силу змінених умов життя (наприклад,переїзд із села у велике місто), можуть “виплисти” в поведінці людини причерговій зміні життєвих умов чи на наступних вікових етапах;
Інституційний механізм соціалізації, як слідуєіз самої назви, функціонує в процесі взаємодії людини з інститутами суспільстваі різними організаціями, як спеціально створеними для її соціалізації, так ітакі, що реалізують соціалізуючи функції попутно, паралельно зі своїмиосновними функціями (виробничі, громадські, клубні та інші структури, а такожзасоби масової інформації). У процесі взаємодії людини з різними інститутами таорганізаціями відбувається наростаюче накопичення нею відповідних знань ідосвіду соціально схвалюваної поведінки, а також досвіду імітаціїсоціально-схвалюваної поведінки і конфліктного чи безконфліктного уникненнявиконання соціальних норм.
Засоби масової комунікації як соціальнийінститут (друковані видання, радіо, кіно, телебачення) впливають насоціалізацію людини не лише з допомогою трансляції певної інформації, але ічерез представлення визначених зразків поведінки героїв книг, кінофільмів,телепередач. Ефективність цього впливу визначається тим, що, як тонко помітивще в ХVІІІ ст. реформатор західноєвропейського балетуфранцузький балетмейстер Жан Жорж Новер, “оскільки пристрасті, які переживаютьгерої, відзначаються більшою силою і визначеністю, ніж пристрасті людейзвичайних, їх легше і наслідувати”[18, с.83].
Люди у відповідності з віковими таіндивідуальними особливостями схильні ідентифікувати себе з тими чи іншимигероями, сприймаючи при цьому властиві їм зразки поведінки, стиль життя і т.д.
Стилізований механізм соціалізації діє в рамкахпевної субкультури. Під субкультурою у загальному вигляді розуміють комплексморально-психологічних рис і поведінкових проявів, типових для людей певноговіку чи певного професійного чи культурного прошарку, який в цілому створюєвизначений стиль життя і мислення тієї чи іншої вікової, професійної чисоціальної групи. Але субкультура впливає на соціалізацію людини постільки і втій мірі, наскільки і в якій мірі її носії (групи людей –– ровесники, колеги іт.д.), референтні (значимі) для неї.
Міжособистісний механізм соціалізаціїфункціонує в процесі взаємодії людини із суб’єктивно значимими для неї особами.У його основі лежить психологічний механізм між особистісного переносу завдякиемпатії, ідентифікації і т.д. Значимими особами можуть бути батьки (у будь-якомувіці), будь-який дорослий, якого людина поважає, друг-ровесник своєї чипротилежної статі та ін. Звичайно, важливі люди можуть бути членами тих чиінших організацій і груп, з якими людина взаємодіє, а якщо це ровесники, товони можуть бути і носіями вікової субкультури. Але не є рідкістю, колиспілкування із значимими особами в групах та організаціях може здійснювати налюдину вплив, не ідентичний впливові самої групи чи організації. Тому доцільновиділяти між особистісний механізм соціалізації як специфічний.
Механізми відіграють різну роль в аспектахсоціалізації. Так, якщо мова йде про сферу дозвілля, то провідним часто єстилізований механізм, а стиль життя нерідко формується з допомогоютрадиційного механізму [25. с. 12-14].
Діяльність суб’єкта пов’язується з одногобоку, з активним його включенням в різноманітні суспільні відносини, з другого–– з виявленням для кожного суб’єкта особливо значущих аспектівжиттєдіяльності. Визначений головний вид діяльності підпорядковує всі інші видидіяльності, що сприяє розширенню можливостей особистості саме як суб’єктадіяльності.
З діяльністю тісно пов’язане спілкування, якев контексті соціалізації розглядається з позиції його розширення і поглиблення.Діти і молодь є представниками різних соціальних груп: формальних інеформальних, малих і великих, первинних і вторинних, в яких відбуваєтьсярізне за характером спілкування. Саме воно певною мірою задовольняє соціальні іпсихологічні потреби особистості і формує систему регуляції поведінки, впливаєна її ціннісні орієнтації, погляди, переконання [34, с.48].
Отже, можна констатувати, що сутністю вільногочасу є цілеспрямована творча поведінка особистості у вільному для вибору занятьі ступені активності особистісно-організаційному та просторово-часовому середовищі,детермінованому внутрішніми потребами, мотивами, установками, зовнішнімифакторами, які породжують відповідну діяльність.
Дозвіллявідіграє важливу роль в соціалізації особистості. Через свої функціївідновлення сил людини, затрачених на працю та інші обов’язкові заняття;функцію духовного (ідейного, культурного, естетичного і т.д.) і фізичногорозвитку людини.
3.3 Соціологічне дослідження «Вплив театру надозвілля»
У процесі житедіяльності обистсость набуваєвсі необхідні соціальні ознаки та риси, котрі допомагають ій жити і діяти всоціальному середовищі, сприймати його і вносити свої впливові корективи упроцесі діяльності. Формування особистості, процес набуття певних соціологічнихякостей відбувається під впливом створення та функціонування соціальніихінститутів.
Дозвілля – діяльність у вільний час поза сфероюсуспільної і побутової праці, завдяки якій індивід відновлює свою здібність допраці і розвиває в собі в основному ті уміння і здібності, які неможливоудосконалити у сфері трудової діяльності. Раз дозвілля – діяльність, то цеозначає, що він не порожній час провождение, не просте байдикування і разом з тим не за принципом: «щохочу, то і роблю». Це діяльність, здійснювана в руслі певних інтересів і цілей,які ставить перед собою людина. Засвоєння культурних цінностей, пізнаннянового, любительська праця, творчість, фізкультура і спорт, туризм, подорожі –ось чим і ще багатьом іншим може бути зайнятий він у вільний час. Всі цізаняття вкажуть на досягнутий рівень культури дозвілля.
Вільний час є одним з важливих засобівформування особистості. Вын безпосередньо впливає і на його виробничо-трудовусферу діяльності, бо в умовах вільного часу найсприятливіше відбуваютьсярекреаційно-відновні процеси, що знімають інтенсивні фізичні і психічні навантаження.Використання вільного часу є своєрідним індикатором культури, круга духовнихпотреб і інтересів конкретної особистості або соціальної групи.
Культурний простір надає дію на розвиток і формування особистості,оскільки не тільки створює умови для задоволення потреб дозвілля, але і черезціннісно-орієнтаційну складову впливає на їх формування. При цьому вонозмінюється і само – перетворюється під впливом творчої активності людини. Длярозкриття власне соціокультурної ситуації у сфері дозвілля необхідно звернутисядо його змісту, до тих видів діяльності, яким люди віддають перевагу в годиннидозвілля. В даний чассоціокультурна ситуація характеризується цілою низкою негативних процесів, щонамітилися у сфері духовного життя, – втратою духовно-естетичних орієнтирів,відчуження від культури і мистецтва дітей, молоді і дорослих, істотнимскороченням фінансової забезпеченості установ культури. Театр, як різновид культурного дозвілля, є основним ічи не єдиним фактором морального, естетичного, цивільного вихованняособистості. Театр впливає на свідомість, емоційний світ людини, ( тим самимформуває його цілісний вигляд; активно сприяє духовному росту, виховує ідейні йморальні переконання, стимулює діятельність, що підвищує політичну культуру,культуру праці и побута). Соціологи,визначаючи потребу людини в театрі, вказують на прагнення до наслідування, смакдо гри як серед дітей, так і дорослих, початкову церемоніальну функцію, потребурозповідати історії і безкарно сміятися над тим або іншим станом суспільства.
Духовні цінності в житті людини та суспільствавиступають соціально значущими орієнтирами діяльності суб'єктів, забезпечуютьдуховно-вольову єдність суспільства, відповідний рівень самосвідомості таорганізованості його членів.
Об’єкт дослідження: є жителі м.Київ
Предмет дослідження: — місце театру у дозвіллі.
Ціль дослідження: дослідитимісце та роль театру в системі дозвілля.
Завдання дослідження:
1) Визначити переваги занять у вільний час;
2) Виявити вплив на вибір проведення дозвілля;
4) Виявити місце театру в виборі дозвілля;
4) Визначити роль та причини відвідування театру;
4) Зробити необхідні висновки
Анкета (Див. Додаток 1)
Результати опитування
Співвдношення занять у вільний час показало, що друзі займають більшеполовини респондентів(60%), при чому не залежно від віку та статі. Спортомзаймаються 28% респондентів і лише 12% вибрали театр як улюбленезаняття у вільний час. Такимчином театр поступається місцем іншим видам захопленні і проведення часу якмолоді, так і людей старшого віку. Це може бути зумовлено тим, що дуже великі ціни на квитки до театрівзробили їх недоступними для значної більшості людей, особливо молоді. І заразпрактично єдиним каналом, який забезпечує широкий доступ абсолютної більшостілюдей до художніх цінностей вітчизняної та світової культури, сталотелебачення.
Вплив на вибір дозвілля розрізнилось по віку. Більш зрілі людипокладаються на себе в виборі (39%), тоді як для молоді (більш з них студенти)друзі є головним чинником в виборі дозвілля (58%) і лише на 3% респондентіввеликий вплив на вибір визначють батьки…
Серед переваг мистецтв лідируюче місце поділили музика і телебачення 34%та 35%, література – 27% і лище 4% припало театру.
Серед опитуванних знайшлись і такі, які взагалі не відвідують театр.
Із опитуваних, які всеж-таки відвідують театр лише 3% відвідують йогокожного тижня, 26% раз в один-два місяці і 71% раз на рік і рідше.
На питання: З якою метою Ви відвідуєте театр 42% опитуваних визначиликомунікативну функцію. Ще 39% — виховну та 19% відповідей було віддано освітнійфункції.
Комедія утверджується як лідер уподобань (6% респондентів) проте на другемісце глядачі ставлять драму 34% і трагедію 10%.
Сьогодні молодь у віці 21-24років становить переважну більшість зали –65%; Середнє покоління 24%, а старше всього 11%.
Лише близько однієї третини (34%) відвідувачі театру – чоловіки. Тоді якжінки складають 66%
Основну частину аудиторії складають студенти (46%) та працівники (39%).Бізнесмени – 13% та 2% пенсіонери.
До впливу соціального середовища людина ставиться вибірково. Та зазначим,що культурне дозвілля за допомогою видів мистецтв формую людини з середини. Уданій роботі був простеженний вплив та місце театру на дозвілля.
Важлива специфічна особливість театру, яка відрізняє його переважно відусіх видів мистецтва та, відповідно, культурного дозвілля, полягає у тому, щоглядач має змогу стати свідком процесу художньої творчості, спостерігатистворення художнього образу власними очима.
Читаючи книгу, коштуючи перед мальовничим полотном, читач, глядач небачать письменника, живописця. І тільки в театрі людина очі в очі зустрічаєтьсяз художником, що творить, зустрічається з ним у момент творчості. Він угадуєвиникнення й рух його серця, разом з ним живе всіма подіями, що відбувалися насцені.
Читач на самоті, наодинці із заповітною книгою, може пережити хвилюючі,щасливі миті. А театр не залишає свого глядача на самоті. У театрі всеґрунтується на активному емоційному взаємоспілкуванні тих, хто створює в цейвечір на сцені художній твір, і тих, для кого воно створюється.
Слід зазначити, що відвідування театру, це такий же обов'язок, як івідвідування навчального закладу, з тою лише різницею, що ця форма не нав'язуєсуспільством, саме тому жителі Києва рідко відвідують театри.
Тому із часом функція театру як основного місця провождения в системідозвілля втрачається з кожним днем.
Звичайно театр не можливо зрівняти з кінотеатром, це зовсім різнінапрямки показу, але все-таки завдяки розвитку кінематографа й підвищенню ролікіно, театр поступово втрачає відвідувача, а молодь активно відвідуэкінотеатри, тому що це більш приваблива пропозиція, ніж театр.
Театр стає для глядача переважно засобом розваги, відпочинку, відходу відповсякденних турбот, підвищення тонусу емоційного життя і, значно меншою мірою,отримання естетичної насолоди, пізнання життя, самовиховання та ін. Зростаєроль театру у функції задоволення потреб, престижних амбіцій і світськогоспілкування. Хоча виконує також виховну функцію. На сам перед на рівніпідсвідомості, тому глядач не розглядає зовнішньо цей вплив. Можна відзначити,що виховна функція являється чи не найважливішою. Але за останні роки принедостатньому рівні стану драматургії, особливо вітчизняної, відбуваєтьсязниження виховної ролі театру і уваги громадськості до нього.
Театр впливає на формування світогляду. Це підтверджує і структурасвітогляду, що складається з елементів: світорозуміння, світовідчуття,світоставлення, світосприймання.
Таким чином, підсумувавши, можна сказати, що театр один з найважливішихвидів культурного дозвілля, який виконує значний вплив на формуванняособистості.

Висновок
 
Аналізуючи соціальну природу мистецтва і театру можна сказати, що сфера театру, як частина суспільства, зумовленасуспільством не лише зовнішньо, а й внутрішньо. Театррозглядається як форма колективної поведінки, масового спілкування, «комплексміжлюдських взаємодій» з вихідною передумовою вивчення, насамперед, включеннятеатру в соціальний контекст. Розглядаючи атрибути театру, знаходимо їх аналоги уповсякденному житті. Театр є соціальним інститутом, який має комплекс правилповедінки, принципів, культурних норм, охоплюють певну сукупність людей(глядачів), забезпечуючи відносну стійкість соціальних відносин. Театр якінститут реалізує комплекс базових потреб щодо соціалізації особистості,трансляції соціальних норм і культурних цінностей, соціального досвіду. Театр задовольняє потреби і інтереси, вони є основою ціннісного ставленняособистості до навколишнього світу і використовуються для дослідженнярегуляторів соціальної поведінки.
Разом з тим театр розгдядається як механізм формування особистості, аелементами впливу є: соціальне пізнання, оволодіння певними навиками практичноїдіяльності, засвоєння певних норм, позицій, ролей та статусів, виробленняціннісних орієнтацій та установок, а також включення особистості в активнутворчу діяльність. Отже, за допомогою впливу театру формується духовна сфера таповедінка особистості, накопичується система знань, яка засвоюєтья нею впроцесі перегляду театральногодійства. Одночасно відбуваєтьсяпроцес формування компонентів структури особистості — пам'ять, культура ідіяльність.
Функції, які здійснюється театром, створюють взаємодію зсуспільством. Як засіб комунікації театр організовує і координуєсоціально-демографічні групи пов'язані з трансляцією художніх цінностей, які єйого потенційним агентом. Інформація і комунікація є двома рівнями процесуспілкування. Отже на цих рівнях розглядували театр:
На першому рівні процесуспілкування, театр несе в собі інформацію до глядача, створює умови дляпізнавальної діяльності, є пізнавальним ресурсом при формуванні уявлень,ціннісних орієнтирів, стереотипів поведінки тощо. На другому рівні процесуспілкування публіки з театром, одержана інформація поєднується з системоюіснуючих норм і цінностей, регулює контакти з оточуюючим середовищем, передусімсоціальним.
За цих умов комунікація має безпосереднє відношення до соціальної дії. Цесвідчить про те, що комунікація театру суттєво впливає на фунуціонуваннясоціуму (в данному значенні відвідувачів театру), відповідає за підтримкуцілісності суспільства, дозволяє суспільству відноситися до театру як доособливої соціальної цінності, необхідної якщо не окремій особистості, тосуспільству в цілому. Аналізнаукової літератури свідчить, що дозвілля(або вільний час) є важливихзасобом формування особистості, оскільки в реалізації комунікації найбільшсприятливо проходять реакційно-відтворюючі процеси, які, в свою чергу, знімаютьінтенсивні фізичні, інтелектуальні, психічні навантаження. Дозвілля розглядаєтьсяяк соціальна цінність, як важливий чинник всебічного розвитку людини, їїпотреб, інтересів, нахилів. Дозвілля є вагомим фактором соціалізаціїособистості, оскільки при проведенні вільного часу активно діють психологічніта соціально-педагогічні механізми соціалізації. Театр, як різновид культурногодозвілля, є основним фактором морального, естетичного вихованняособистості. Аналіз соціологічно дослідження показує, що функція театру якосновного місця провождения в системі дозвілля втрачається з кожним днем. Доситьмала частина суспільства вибирає театр як улюблений вид мистецтва. Хоча глядачірозуміють, що театр, через соціальні функції, впливає на процес формуванняособистості. Але досить багато відвідувачів театр, визначають його комунікативнута виховну функцію. Сьогодніспілкування з театральним мистецтвом стає більш поверхневим, ніж в радянськуепоху, слабшає тому, що його розвиває і посилюється розважально-релаксаційнароль. Якщо раніше театр був лідером суспільної думки, то сьогодні для публіки першоряднезначення має театр як місце відпочинку.
Для того, щоб міг реалізуватися весь потенціал театру,необхідно забезпечити відповідні умови для розповсюдження і освоєннятеатральної продукції, яка повинна сприяти підвищенню якості дозвіллянаселення. Для вдосконалення діяльності інституту театру істотну роль граютьсоціологічні дослідження. У умовах переходу сучасногоукраїнського суспільства до ринкових відносин, зміни соціальній ролі театру вжитті суспільства, зміни типів взаємодії театру з іншими соціальнимиінститутами – політичними, економічними, освітніми, культурними і отримання нимнових соціальних функцій в умовах становлення соціальних відносин нового типу,вивчення соціокультурного інституту театру набуває особливої важливості. Театр,що виконує ряд важливих соціальних функцій потребує суспільної і державноїпідтримки, в ухваленні закону про театр, у формуванні нової системи наймуакторів і в розробці соціальної політики, що стосується всіх учасниківвзаємодії «театр-глядач».

Додаток 1
Просимо Вас приділити нам декілька хвилин і відповісти на питання нашоїанкети
АНКЕТА
 
1. Яке ваше улюблене заняття у вільний час?
1. Спорт
2. Друзі
3. Театр
2. Що впливає на вибір Вашого дозвілля?
1. Батьки
2. Друзі
3. Я сам(а)
3. Яким видам мистецтва Ви віддаєте перевагу?
1. Театр
2. Література
3. Телебачення
4. Музика
4. Чи відвідуєте Ви театр?
1. Так
2. Ні
5. Як часто Ви відвідуєте театр?
1. Кожного тижня
2.Раз в один-два місяця
3.Раз на рік і рідше
6. З якою метою Ви відвідуєте театр?
1. Виховною
2. Освітньою
3. Комунікативною
7. Який Ваш улюблений театральний жанр?
1. Драма
2. Комедія
3. Трагедія
8. Яка сфера Вашої діяльності?
1. Бізнес, підприємництво
2. Робочий/інженер
3. Студент
4. Безробітний
5. Пенсіонер
9. Ваш вік
1. 15-20
2. 21-24
3. 25-30
4. 31-40
10. Ваша стать
1. Жіноча
2. Чоловіча

/>/>Додаток2
 
Глосарій
Мистецтво  — одна з форм суспільної свідомості; вид людської діяльності, щовідображає дійсність у конкретно-чуттєвих образах відповідно до певнихестетичних ідеалів.
Соціальну структура — стійка сукупність соціальних суб'єктів у виглядікласів, прошарків, груп, категорій населення і правил їхньої взаємодії.
Соціальним інститут – історично установлена форма організації, яка маєкомплекс правил поведінки, принципів, культурних норм, охоплюють певнусукупність людей, забезпечуючи відносну стійкість соціальних відносин.
Неформальні інститути – ті, в котрих функції, засоби, методи дій не знайшливиразу у формальних правилах, нормативах тощо.
Інституціалізація — процес виникнення і становлення соціальнихінститутів як ключових структурних елементів суспільства.
Соціальний контроль – це спосіб саморегуляції соціальної системи, якийзабеспечує впорядкованість взаємодій між людьми завдяки нормативномурегулюванню.
Соціальні приписи — норми, що визначають соціальне становище індивіда.Вони служать реалізації загальної мети, яка відповідає інтересам широкоїспільноти, навіть усупереч інтересам окремих її членів.
Потреби — внутрішні стимули її активності, те, що забезпечує її існування ісамозбереження.
Цінність — суспільне ставлення особистості, яке переносить її потреби та інтересина матеріальні та духовні явища, надає їм визначальних соціальних рис.
Систему ціннісних орієнтацій — сукупність індивідуальних і суспільних, особистих,групових і спільнісних, засвоєних особистістю цінностей.
Соціальні настанови — соціально визначені загальні орієнтаціїособистості, які відображають можливості особи діяти відповідно до об'єкта дії.Людину як суб'єкта окреслюють мотиви, які характеризують її ставлення доінтересів і ціннісних орієнтацій
Соціальна роль — приведення до дії прав і обов'язків, пов'язаних зпевним статусом. Соціальна роль містить одну або кілька партій, і кожну з нихвиконавець може зіграти за низки обставин перед аудиторією одного і того самоготипу.
Партія, або шаблон — це наперед визначений склад дій, які розгортаютьсяв процесі виконання і можуть виконуватися актором за інших обставин.
Команда — це будь-який набір індивідів, які кооперуються щодо постановки окремихповсякденних діяльностей.
Комунікація – передавання інформації від однієї системи до інщої за допомогоюсигналів чм спеціальних носіїв.
Масова комунікація – систематичне та одночасне поширення однотипнихповідомлень у великих аудиторіях з метою інформування та здійсненняідеологічного, політичного, економічного, психологічного, організаційноговпливу на думки, оцінку і поведінку людей.
Культура — сукупність наукового знання, практичних навичок,побутової й теоретичної свідомості, високої духовності, необхідних для розвиткусуспільства і людини, формування особистості.
Культура особистості — сукупність соціальних норм і цінностей, якими вонакерується в процесі практичної діяльності.
Діяльність — цілеспрямований вплив суб'єкта на об'єкт. Позавідносинами суб'єкта та об'єкта діяльність не існує. Вона завжди пов'язана зактивністю суб'єкта, яким у всіх випадках є людина або персоніфікована неюсоціальна спільнота.
Дозвілля – діяльність у вільний час поза сферою суспільної і побутової праці,завдяки якій індивід відновлює свою здібність до праці і розвиває в собі восновному ті уміння і здібності, які неможливо удосконалити у сфері трудовоїдіяльності.
Театр — вид мистецтва, вякому розкриваються суперечності часу та внутрішнього світу людини. Він займає особливе місце в системі формуванняцінностей.
Театр — форма колективної поведінки, масового спілкування, «комплексміжлюдських взаємодій» з вихідною передумовою вивчення, насамперед, включеннятеатру в соціальний контекст.
Театр — соціальний інститут, який має комплекс правил поведінки,принципів, культурних норм, охоплюють певну сукупність людей (глядачів),забезпечуючи відносну стійкість соціальних відносин. Театр як інститут реалізуєкомплекс базових потреб щодо соціалізації особистості, трансляції соціальнихнорм і культурних цінностей, соціального досвіду.
Театр — механізм формування особистості, а елементами впливу є: соціальнепізнання, оволодіння певними навиками практичної діяльності, засвоєння певнихнорм, позицій, ролей та статусів, вироблення ціннісних орієнтацій та установок,а також включення особистості в активну творчу діяльність.
Театр — різновид культурного дозвілля, є основним фактором морального,естетичного виховання особистості.
Театр — колективне мистецтво, що імітує міжособові контакти, привертаєлюдей до співпереживання і співпраці, дає людині можливість якимсь чиномзлитися з іншою особою, встановити з нею глибші, тісніші і різноманітнішівідносини.

Список використаної літератури
1. Австрійський театр уЛьвові (1789 — 1872): історія, музичний репертуар, оперне виконавство,культурний контекст: Автореф.дис… канд. мистецтвознав.: 17.00.03 [Електронний ресурс] / Т.Л. Мазепа; Нац. муз.акад. України ім. П.І. Чайковського. — К., 2003. — 16 с.
2. Актуальні проблемиорганізації театральної справи:Тематичний зб. наук.праць / Київський ін-т театрального мистецтва ім.І.К.Карпенка-Карого / І.Д. Безгін (ред.). — К., 1994. — 169с.
3. Антонович Д. Театр //Загал. Укр. енцикл. («Книга Знання»). Т. III. С. 509-518.
4. Антонович Д. Триста роківукраїнського театру. — К.: Либідь, 1993. – 228с.
5. АндрущенкоВ.П., Волович В.І., Горлач М.І., Головченко Г.Т., Д'яченко М.В. Соціологія:Підручник для вищої школи. — 3.вид., перероб. і доп. — К., 1998. — 622 с.
6. Баглай Йосип. Із театром — сорок років: Статті,рецензії, нариси / Ужгородський держ. ін- т інформатики, економіки і права.Кафедра української мови, української і світової літератури. — Ужгород, 1997. —145с.
7. Бальме Крістофер. Вступ до театрознавства /Львівський національний ун-т ім. Івана Франка. Факультет культури і мистецтв /Володимир Кам'янець (пер.). — Л.: ВНТЛ-Класика, 2008. — 269с.: іл. —Бібліогр.: с. 250-263
8. Безверха Г.І., Гончаренко Л.Г., Грищенко Н.І.,Корнілов В.С., Курбатов С.В., Мокляк М.М. Соціологія. — К.: НАУ-друк, 2009. —116с.
9. Безгін Ігор Дмитрович, Семашко ОлександрМиколайович, Ковтуненко Валерій Іванович. Театр і глядач в сучаснійсоціокультурній реальності / Київський держ. ін-т театрального мистецтва ім.І.К. Карпенка-Карого. — К.: Наука, 2002.
10. Беккет Сэмюэл. Театр: Пьесы: Пер.с англ. и фр. / В.Лапицкий (сост.). — С.Пб.: Азбука, 1999. — 347с.
11. Биструшкін Ярослав Олександрович. Діяльність київськихтеатральних установ в контексті соціокультурних змін 80-90-х років ХХ століття:автореф. дис… канд. мистецтвознавства: 26.00.01 / Державна академія керівнихкадрів культури і мистецтв. — К., 2009. — 19с.
12. Бокань В. Культурологія: Навч. посіб. — 3-тє вид.,стереотип. — К.: МАУП, 2004. — 77 с
13. Бочарникова Э.В. Большойтеатр. — М.: Моск. рабочий, 1987. — 187 с.
14. Виготський Л.С. Зібраннятворів: У 6-ти т. — М., 1983.
15. Винничук Л.Люди, нравы,обычаи Древней Греции й Рима. — M.,1988., с. 71, 81
16. Воловик А., Воловик В.Педагогіка дозвілля.-Харків, 1999., 72-78
17. Волович ВІ., ГоловченкоГ.Т., Горлач М.І., Жиленкова І.М., Кремень  В.Г. Соціологія. — Х.: Видавничийбудинок «Фактор», 2006. — 767  с.
18. Воропай О. Звичаї нашогонароду. Етнографічний нарис. К., 1993., с79
19. Веселовська Г.І… Історіяукраїнського театру (від джерел до початку XX ст.): Програма курсу лекцій /Ніжинський держ. педагогічний ін-т ім. М.В. Гоголя. Кафедра історії культури,літератури та народознавства. — Ніжин, 1997. — 32с.
20. Герасимчук А.А., ПалехаЮ.І., Шиян О.М. Соціологія. — К.:Видавництво Європейського університету, 2004. — 245 с.
21. Г.М. Хоткевич і українськатеатральна культура кінця XIX — початку XX століття: Автореф. дис… канд. мистецтвознавств.: 17.00.01[Електронний ресурс] / Я.В. Партола; Харк. держ. акад. культури. — Х., 2003. —23 с.
22. Городяненко В.Г., ГілюнО.В., Демічева А.В., Легеза С.В., Липовська  Н.А. Соціологія. — К.: Видавничий центр «Академія»,2005. — 560 с.
23. Дрожжина С.В. Культурнаполітика сучасної полікультурної України: соціально-філософський та правовийаспекти. — Донецьк: ДонДУЕТ, 2005. — 198 с.
24. Жоль К.К. Соціологія. — К.: Либідь, 2005. — 440 с.
25. Кисилева Т.Г. Методикасоциально-культурного проэктирования. -М.,1998. с. 12-14
26. Ковальчук А.С.Социально-культурная деятельность. — Орел: Орловский гос. ин-т искусств икультуры, 2000. — 172 с.
27. Кордон М.В. Українська та зарубіжна культура: Навч.посібник для студ. вищ. навч. закладів. — Житомир: ЖІТІ, 2002. — 564 с.
28. Клочко В.П. Глобалізація:економічні та соціально-культурні аспекти. — К.: ДАКККіМ, 2005. — 189 с.
29. Кучерюк А.Ю. Социальныефункции искусства
30. Кушерець Т.В. Соціологія.— Ніжин: НДУ ім. М.Гоголя, 2008. — 220с.
31. Лукашевич М.П., ТуленковМ.В. Соціологія. — К.: Каравела, 2006. — 407 с.
32. МаковецькийА.М. Соціологія: Навч. посіб. — Чернівці: Рута, 2000. — 92 с.
33. Мартен Д.М., Жан-Люк, П.Ф.Метаморфози світу: Соціологія глобалізації. — К.: Видавничий дім «КМ Академія», 2005.— 304 с.
34. Некрилова А.Ф. Русскиенародные праздники, развлечения й зрелища. -М.,1988. с.48.
35. Новатиров Б.Е.Организаторы досуга. — М.,1987. с. 263-264
36. Осипов Г.В., МосквичевЛ.Н., Кабыщей А.В., Черный Л.С., Тульчинский М.Р., Андреенков В.Г. Социология.Основы общей теории. — М.: НОРМА, 2008. — 911с.
37. ПічаВ.М. Соціологія. Загальний курс: Навч. посіб. для студ. вищих закл. освітиУкраїни. — К.: Каравела, 2000. — 248 с.
38. РичковМ.О. Соціологія. Курс лекцій: Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. — Ірпінь:Академія ДПС України, 2001. — 224 с.
39. Рущенко І.П. Загальнасоціологія. — Х.: ВидавництвоНаціонального університету внутрішніх справ, 2004. — 524 с.
40. Семашко О.М., Піча В.М.,Погорілий О.І., Ніколаєнко Л.Г., Гавриленко  І. М. Соціологія культури. — К.:Каравела, 2002. — 334 с.
41. Соціологія: Навч. посіб. /За ред. СО. Макеева. — 3-тє вид., стер. — К.: Т-во «Знання», КОО,2005. — 211 с
42. Сірий Є.В. Соціологія:загальна теорія, історія розвитку, спеціальні та галузеві теорії. — К.: Атіка, 2004. — 480 с.
43. Соціологія / І.Д. Єрьоміна. — Суми: Довкілля, 2005. —284с.
44. Філософія і соціологія вконтексті сучасної культури. —Д.: РВВ ДНУ, 2005. — 188 с.
45. Танчин І.З. Соціологія. —К.: Знання, 2008. — 351с
46. Україна в системідуховних, економічних та політичних координат глобалізованого світу: Матеріали [V] наук.-практ. конф./ М.М.Єрмошенко (ред.кол.), Л.І. Буряк (упоряд.) — К., 2006. — 280 с.
47. Червінська Т.Г. Соціологія.— К.: МАУП, 2007. — 248c.
48. Черниш Н. Соціологія. Вип.5: Соціологія культури (тема 11); Соціологія політики (тема 12); Соціологіяпраці і управління (тема 13).—Львів: Кальварія, 1996.— 73 с.
49. Штомпка П. Социология.Анализ современного общества. — М.: Логос, 2008. — VII, 656с.
50. Юрій М. Ф. Соціологія. — К.: Дакор, 2004. — 548 с.
51. Яценко А.М.Організаційно-культурні ресурси і механізми соціального управління. — О.:Астропринт, 2003. — 205 с.