МІНІСТЕРСТВО ВНУТРІШНІХ СПРАВ УКРАЇНИ
АКАДЕМІЯ УПРАВЛІННЯ МВС
Кафедра державно-правових дисциплін та дотримання прав людини
На правах рукопису
Вовк Дмитро Миколайович
Магістерська робота
на здобуття освітньо-кваліфікаційного рівня “магістр”
“Шляхи формування громадянського суспільства в Україні”
8.060101 “Правознавство”
Науковий керівник:
Максименко Олена Василівна,
магістр права, старший викладач
кафедри державно-правових дисциплін
та дотримання прав людини
Академії управління МВС
Київ-2009
Зміст
Вступ……………………………………………………………………..…….......3
Розділ 1. Громадянське суспільство – основа виникненя та існування прав, свобод та обов'язків людини і громадянина....…………………….…..…….….6
1.1 Суспільство і держава: аспекти співвідношення………….………...............6
1.2 Поняття, ознаки та принципи громадянського суспільства…….……….…8
1.3 Наукові погляди з визначення громадянського суспільства. Сутність громадянського суспільства…………………………………………………….15
Розділ 2. Становлення та шляхи формування громадянського суспільства в сучасній Україні..……..…....................................................................................19
2.1 Основні принципи та шляхи формування громадянського суспільства в Україні…………………………………………………………………………....19
2.2 Функціонування та розвиток нових громадських об'єднань – основний шлях створення та функціонування громадянського суспільства в Україні...29
2.3 Євроінтеграція України, як один зі шляхів формування громадянського суспільства в Україні……………………………………………………….…....46
2.4 Приватна власність — основа формування та розвитку громадянського суспільства…………………………………………………………………….…52
2.5 Стратегічні пріоритети та засоби їхньої реалізації………………………..58
Розділ 3. Особливості формування та основні проблеми створення громадянського суспільства в Україні……........................................................66
3.1 Особливості основних шляхів формування та розвитку громадянського суспільства в Україні……………………………………………………..….......66
3.2 Особливості формування громадянського суспільства в Україні………..79
3.3 Головна перепона формування громадянського суспільства – проблема консолідації українського суспільства…………………………………............82
Висновок…………………………………………………………………….…....91
Список використаних джерел…..……………………..………..........................95
Вступ
Актуальність обраної теми магістерської роботи заключається в тому що, сьогодні гостро постала теоретична і практична проблема вироблення перспективного підходу до оцінки української історії і незалежної, самостійної ідеологічної та політичної позиції щодо оцінки шляхів і засобів розвитку громадянського суспільства в Україні.
Процес становлення громадянського суспільства складний і суперечливий, аналіз його потребує конкретно-історичного підходу. Зародження та розвиток громадянського суспільства відбувається протягом тривалого періоду еволюції сучасної цивілізації. Цей процес має багато закономірностей, спільних для багатьох країн.
Але кожна держава, розвиваючи громадянське суспільство, вносила щось особливе, характерне саме для неї. Досить специфічний досвід його побудови мала Україна. Адже феодальний устрій тривалий час носив потворні форми кріпосництва, що межувало з рабством. Це зумовило і характерний розвиток суспільства, наклало певний відбиток на взаємовідносини між верствами населення, на їх психологію. За таких умов основою соціально-економічного ладу стає сільська община, яка, з одного боку, сприяла єднанню і взаємодопомозі селян, з іншого – культивувала дух покори. Протягом всього періоду суспільного розвитку все частіше інтереси колективу домінували над інтересами особи. В таких умовах усвідомлення себе як громадянина, як повноправної особистості не могло відбутися. Вся історія ідеї громадянського суспільства – це історія перетворення самої колективності, організованої за законами спільного життя в розвиток людини, що вийшла із природнього стану необмеженої свободи, в громадянина цього суспільства.
Однією з головних умов забезпечення соціально–політичної стабільності є належний розвиток громадянського суспільства. Саме тому згідно із Законом України “Про основи національної безпеки України” створення громадянського суспільства віднесено до пріоритетних національних інтересів. Це означає, що розв’язання проблеми інтенсифікації процесів його становлення як одного із ключових чинників забезпечення суспільно–політичної стабільності є досить актуальним завданням, на що звертає увагу чимало дослідників.
Специфіка сучасної ситуації в Україні зводиться до того, що відбувається двоєдиний процес формування і громадянського суспільства, і правової держави, де громадянські права людини підпорядковуються нормам міжнародного права.
Метою роботи є вироблення шляхів формування громадянського суспільства, з'ясування чи підходять вони українському суспільства на даному етапі розвитку.
Об’єктом дослідження данної роботи є створення та розвиток громадського суспільства в сучасній Україні.
Предметом дослідження – шляхи формування громадського суспільства в Україні в процесі його становлення та розвитку.
Методологічною основою дослідження став системний підхід, сутність якого та вивчення громадянського суспільства викладена в працях науковців Національної академії державного управління при Президентові України В.Бакуменка, В.Князєва, М.Логунової, В.Лугового, О.Машкова, П.Надолішнього, Н.Нижник, М.Пірен, В.Ребкала, В.Скуратівського та інших. Завдяки системному аналізу виявлено особливості громадських організацій як складової громадянського суспільства і роль державного управління в їх розвитку та становленні; за допомогою порівняльного аналізу здійснено пошук в історичному досвіді аналогів і детермінант сучасного громадського руху в Україні, а також спостереження динаміки його розвитку; структурно-функціональний метод дав змогу осмислити зміст і особливості системи взаємодії між органами державної влади та громадськими організаціями, спрогнозувати розвиток соціального партнерства та становлення громадянського суспільства в Україні; математично-статистичний аналіз дав можливість у вигляді спрощених схем відобразити складну динаміку збільшення кількості громадських організацій та виявити тенденції щодо формульованості прогнозних варіантів.
У процесі дослідження здійснено порівняльний аналіз конституційно-правових актів органів державної влади України та інших країн світу, а також джерельний аналіз філософської, політологічної, юридичної і соціологічної літератури. Це зумовило міждисциплінарний характер роботи і дало змогу виявити низку принципів, методів, закономірностей розвитку громадського суспільства в Україні, технологій ухвалення суспільних і державно-політичних рішень.
Також в цій роботі розглянута особливість і суперечливість перехідного суспільства, яким є сучасна Україна, складнощі перехідних процесів, які з одного боку, зумовлюють зміцнення регулюючої ролі держави, тобто самої держави, а, з другого — розбудову громадянського суспільства, яка передбачає роздержавлення суспільних інститутів, зменшення державного впливу на них.
Ці обставини і підкреслють необхідність наукового визначення шляхів перетворення держави на правову, а перехідного суспільства — на громадянське. Я вважаю, що у нинішній Конституції недостатньо закріплені правові гарантії формування інститутів громадянського суспільство, на формування якого зрештою має бути спрямований весь державно-правовий механізм. Цей недолік нинішньої Конституції, безумовно, негативно відбиватиметься на процесі формування громадянського суспільства, серцевини правової держави. Oднією з перших змін до Конституції України має бути її доповнення новим розділом про громадянське суспільство.
Розділ 1. Громадянське суспільство – основа виникнення та існування прав, свобод та обов'язків людини і громадянина
1.1 Суспільство і держава: аспекти співвідношення
Правова форма взаємовідносин держави і суспільства відбивається у визнанні відносно незалежного існування і функціонування правової держави і громадянського суспільства. Держава загалом не може ототожнюватись із суспільством тому, що у такому випадку і суспільство, і державу необхідно було б характеризувати як режим тоталітаризму. «Тоталітаризм» — термін, введений в науковий обіг німецьким ученим К. Шміттом, який його відстоював і вважав позитивним, ліквідацію будь-якої різниці між державою і суспільством шляхом поглинання першою другого. Проте між державою і суспільством повинна дотримуватись певна дистанція, яка і забезпечує демократію, відповідний рівень свободи суб'єктів громадянського суспільства. Водночас ця межа відносна, а не абсолютна, бо держава за своєю сутністю є необхідною для існування і розвитку громадянського суспільства.
Правильною щодо цього є думка Г. Регеля, який не вважав державу чимось зовнішнім стосовно громадянського суспільства і пояснював їх взаємозв'язок діалектичне. Він вказував, що громадянське суспільство є єдністю різних осіб, які його складають. А якщо це так, то зрозуміло, що вони мають власні, інколи навіть протилежні інтереси, для узгодження яких і необхідна держава, яка е організацією загального зв'язку кожного з кожним [2, 279-289].
Таким чином, виокремлюючи об'єктивний характер походження і необхідність держави для формування і розвитку громадянського суспільства, Г. Гегель водночас помилявся, стверджуючи, що держава — це абсолютна мета його існування.
Приблизно аналогічної позиції дотримувався М. Бердаєв, коли стверджував, що держава у суспільстві є об'єктивно необхідною, але в такому вигляді вона існує до певних меж. Держава, на його думку, це об'єктивна, природна і історична реальність, яка не може бути ні створена, ні зламана через людське свавілля [3, 77]. Якщо держава повністю узурпує суспільство, то це означатиме, що вона знищує людину, як вільну особистість.
Виходячи з цього, можна стверджувати, що у співвідношенні суспільства і держави можна виокремлювати різні етапи, які відрізняються між собою притаманними їм формами, принципами, методами, механізмами і т. ін., але усі вони врещті-решт демонструють ту роль і місце, які посідала держава в громадянському суспільстві. Ця роль і місце суттєво змінювалися з плином часу і дійшли тієї межі, коли в системі суспільних зв'язків домінуючим є їхній зв'язок, що ґрунтується на принципах саморегуляції і самоуправління, за якими має перебудовуватись і формуватись державність. Але остання у різних формах і з неодноманітним ступенем владності буде необхідна на весь найближчий період розвитку людства. Доказом цього стосовно громадянського суспільства і правової держави є те, що зі збільшенням інститутів громадянського суспільства, а саме політичних партій, рухів, громадських об'єднань тощо, діяльність держави, її регулятивна роль від цього не втратить своєї актуальності, хоча форми, методи, обсяг регулювання можуть змінюватись. --PAGE_BREAK--
Актуальність і необхідність державного регулювання в межах громадянського суспільства пояснюється тим, що певні сфери життєдіяльності останнього просто не можуть обійтись без цього. Це, наприклад, проблема забезпечення реальності прав, свобод, обов'язків і законних інтересів людини і громадянина, економічного розвитку, освоєння космосу, національної безпеки тощо.
Проблема формування громадянського суспільства не може вирішуватись вольовими, а тим більше авторитарно-владними методами, оскільки у становленні громадянського суспільства, зокрема в Україні, вирішальну роль повинен відіграти не суб'єктивний фактор, а об'єктивний, природно-історичний процес розвитку суспільства, де люди відіграють найважливішу роль, як головна виробнича сила суспільства, основний суб'єкт створення матеріальних і духовних цінностей. Саме сучасним поколінням людей довелося сформувати громадянське суспільство, тобто відштовхуючись від уже досягнутого у народному господарстві, освіті, культурі і т. ін., збільшуючи багатства українського суспільства, забезпечити його еволюційний прогрес. Отже, надалі необхідно чітко визначитись хоча б із загальною концепцією діяльності у цьому напрямі з урахуванням не тільки теоретично-наукових ідей, світового досвіду його побудови, але, що особливо актуально, з розумінням реалій нашого сьогодення.
Закономірності соціальної психології вимагають також не допустити песимізму, людського відчаю щодо можливості формування громадянського суспільства. Історія розвитку людства знає надзвичайно багато позитивних і негативних прикладів, що звеличували або принижували силу духу людини і тим самим вирішували долю народів: були пригнічені і темні натовпи, що полювали і спалювали відьом, але їй відомі і горді та незалежні афіняни і римські громадяни, а серед останніх був Калігула, але був і Муцій Сцевола, який на знак непокори спалив власну руку на очах у парфянського царя. Очевидно, що українському народові слід за приклад обирати останнього, тому, що без цього важко чекати успіху у цій надзвичайно важливій справі.
1.2 Поняття, ознаки та принципи громадянського суспільства
Виходячи з теоретичних розробок ідеологів громадянського суспільства, а також практичного досвіду у країнах, де і в якому вигляді воно існує, можна виокремити такі принципи громадянського суспільства, що у більшості випадків випливають або прямо передбачені Конституцією України і які водночас з певною часткою умовності можна вважати також і його ознаками:
— свобода та ініціативність особистості, що спрямовані на задоволення розумових потреб членів суспільства без шкоди для його загальних інтересів (статті 22, 23, 29 та інші Конституції України) [1, 6];
— розвиток суспільних відносин відповідно до фундаментального принципу кантівської філософії, за яким людина завжди повинна розглядатися як мета, а не засіб (статті 21,22 Конституції України) [1, 6];
— ліквідація відчуженості людини, неприйняття людьми соціально-економічних реформ і перетворень, економічних і політичних структур та інститутів (статті 34, 35 Конституції України) [1, 6];
— реальне забезпечення здійснення принципу рівних можливостей у політиці, економіці, духовній сфері життя суспільства (ст. 24 Конституції України) [1, 6];
— постійний захист прав і свобод людини і громадянина, який зумовлює необхідність визнання незалежності громадянського суспільства щодо держави (ст. 22 Конституції України) [1, 6];
— плюралізм усіх форм власності, серед яких приватна власність в її різних формах посідає провідне місце як основа ініціативної, творчої підприємницької та іншої господарської діяльності. Реальне і практичне визнання того факту, що тільки власник може бути дійсно вільною і незалежною щодо держави особою (ст. 41 Конституції України) [1, 9];
— існування в абсолютній більшості так званого середнього прошарку, який здатний стати повноцінним виробником і споживачем і бути соціальною базою громадянського суспільства. Відсутність поляризації населення на надзвичайно заможних і дуже бідних (ст. 48 Конституції України) [1, 10];
— плюралізм духовного життя суспільства, в основі якого є визнання і реальне забезпечення гуманістичних та демократичних загальнолюдських цінностей (ст. 15 Конституції України) [1, 4];
— офіційна заборона і практична відсутність з боку держави та інших соціальних суб'єктів жорстокої регламентації і будь-якого втручання в приватне життя членів суспільства (ст. 32 Конституції України) [1, 7];
— існування і функціонування розвинутої соціальної структури, яка гарантує задоволення різноманітних інтересів різних груп і верств населення;
— активна участь у всіх сферах суспільного життя недержавних самоврядних людських спільностей (сім'я, корпорація, господарські товариства, громадські організації, професійні, творчі, спортивні, етнічні, конфесійні та інші об'єднання, діяльність яких врегульована статтями 36 — 40 Конституції України) [1, 8-9];
— розвиток ринкових відносин, в яких відповідно до своєї сутності беруть участь на рівних засадах суб'єкти всіх форм власності і видів господарської діяльності (ст. 42 Конституції України) [1, 10];
— визнання і гарантування ідей верховенства Права, що відображається в його поділі на публічне і приватне, теорії розподілу права і закону та визнанні, що право може існувати поза своєю інституційною формою — законодавством. Магістральна орієнтація права на людяну трудівника і власника, на рівний правовий статус у сфері приватного права державних, громадських структур і окремого громадянина;
— підпорядкованість громадянському суспільству демократичної правової соціальної держави, сутність соціальної спрямованості якої виявляється в тому, що держава, використовуючи всю палітру відповідних демократичних владно-управлінських засобів, забезпечує своїм громадянам економічну та іншу безпеку, особисту свободу і суспільну злагоду.
Навіть загальний аналіз цих принципів у їх зіставленні із сучасним економічним, політичним і духовним станом України переконує, що далеко не усі компоненти громадянського суспільства в ній існують. А тому саме на їх створення і розвиток і повинна спрямовуватися діяльність демократичної правової соціальної держави, формування якої повинно відбуватись інтенсивно і паралельно зі становленням громадянського суспільства. При цьому така держава теж має відповідати певним вимогам-принципам, які б кореспондували із принципами громадянського суспільства. До них необхідно віднести: держава є об'єднанням консолідованих, законослухняних і свідомих громадян; в ній панує Право, як загальна міра свободи, рівності і справедливості у суспільстві, що і визначає зміст чинних законів та інших правових актів; на високому рівні врегульований і забезпечений правовий статус людини і громадянина; достатньо розвинута система чинного законодавства; держава, її органи і посадові особи та суспільство, що складається з народу, націй, етнічних груп, окремих громадян, взаємно відповідальні; провідну роль у вирішенні спірних питань і конфліктних ситуацій між усіма соціальними суб'єктами відіграють судові органи; у суспільстві панує законність і правопорядок, внаслідок ефективної діяльності правоохоронних органів; громадянам притаманний високий рівень правосвідомості і правової культури; забезпечено цивілізований рівень добробуту громадян, їхню особисту свободу, соціальну злагоду і спокій.
Виходячи з цього, громадянське суспільство — це така організація людей, в якій кожна людина є вільною в своїй поведінці і має можливість приймати свої власні, особисті, самостійні рішення. Йому притаманна віра в людину, в загальну справедливість, в людський розум, тобто це «відкрите суспільство», як його називає К. Поппер, вважаючи, що воно є реальністю в розвинутих західних демократіях. Нині ці суспільства ще далекі від абсолютної досконалості, в них існує злочинність, зловживання вільним ринком, проте, підкреслює він, поряд з цим вони значно кращі, більш вільні, переважно чесніші і справедливіші порівняною з усіма суспільствами, що існували до них [4, 13].
Щодо інших принципів і ознак громадянського суспільства, то слід зауважити, що різні дослідники виокремлювали досить широке їх коло. Так, починаючи ще з Аристотеля, до них відносили такі основні ідеї: невтручання державних структур у майнові відносини громадян; рівність усіх громадян перед законом; свободу слова і пересування; реальність принципу розподілу влади; виборність державного органу і його підзвітність; певний термін здійснення державним органом своїх повноважень.
Істотно доповнив ці принципи і ознаки громадянського суспільства Г. Гегель. Він вважав, що до них слід віднести: приватну власність як матеріальну основу особистої свободи індивіда; безпосередньо особисту свободу, що обов'язково має бути забєзпечена державно-правовим захистом; визнання прав, свобод, обов'язків і законних інтересів осібі саму особу такими, статус яких має публічний характер завдяки єдності і обов'язковості для держави та їх інтересів; всезагальну обізнаність у справах суспільства і держави, що має стабільний характер; високий рівень значущості і розвинутості громадської думки; принцип справедливості, який втілюється у праві і вимагає неухильного дотримання вимог законів; надзвичайну роль у вирішенні можливих конфліктів правосуддя, яке надійно захищає особисті і суспільні інтереси; достатню розвиненість правової основи суспільства, ефективність усіх видів правового регулювання; розвиток і вдосконалення найрізноманітніших видів корпорацій, під якими Г. Гегель розуміє політичні, економічні, культурні та інші громадські об'єднання [2, 227 -228 ].
Сучасна теорія громадянського суспільства розглядається як парна категорія не тільки правової, а й соціальної держави. Більше того, зазначається, що соціальна держава є державою громадянського суспільства, оскільки це поняття органічно вбирає в себе цілий ряд позитивних властивостей, що притаманні і громадянському суспільству. Такими спільними властивостями громадянського суспільства і соціальної держави є принципи: забезпечення громадянам гідного життя відповідно до їх матеріального добробуту і соціального захисту; гарантування особистої свободи громадянам; боротьба цивілізованими методами за соціальну злагоду, мирне вирішення можливих конфліктів.
Звідси можна зробити висновок про те, що громадянське суспільство поєднується з державою завдяки особливому моральному зв'язку. Сутність його полягає в тому, що вони повинні базуватися на одних моральних основах, реалізовувати і дотримуватись у своєму розвиткові однакових моральних принципів — принципів загальнолюдської моралі. За наявності такого суспільного стану їх взаємовідносин можна вести мову про те, що громадянському суспільству відповідає громадянська держава і навпаки.
Важливою ознакою громадянського суспільства є економічна самостійність і самодіяльність особи. Остання має поєднуватися з однією з ознак соціальної держави, а саме з принципом матеріального забезпечення і соціального захисту громадян. Це необхідно тому, що в іншому разі забезпечення і захист громадян можуть розглядатися як благодійність держави, яка насправді повинна допомагати тільки особам, які з певних, визначених законодавством причин, не можуть самостійно забезпечити і захистити себе.
Громадянське суспільство органічно взаємопов'язане з державою, воно не існувало до держави і поза державою і водночас громадянське суспільство володіє стосовно держави верховним суверенітетом, сенс якого полягає в тому, що саме інтереси громадянського суспільства мають у країні пріоритет щодо державних інтересів, структури державного апарату, форм держави, державно-правового режиму і т. ін. Це особливо наочно виявляється у сфері захисту прав і свобод громадянина, де громадянське суспільство може і повинно діяти як сила, що не залежить від держави. Можна стверджувати також про наявність ще однієї надзвичайно важливої ознаки громадянського суспільства, сутність якої в тому, що у ньому повинна вестись боротьба за ліквідацію всього, що може означати відчуження особи від будь-яких інститутів і процесів, що мають економічні, політичні і духовні властивості, і від використання яких певною мірою залежить реалізація прав і свобод людини і громадянина.
Зіставлення цих ознак дає чітке розуміння того, що відносини між державою і громадянським суспільством є відносинами між публічною владою й індивідуальною свободою. А це в сфері політичного життя означає, що якщо в суспільство держава входить як найважливіший елемент політичної надбудови, то в громадянське суспільство держава не входить, хоча, безперечно, усі потреби громадянського суспільства неминуче проходять через волю держави, щоб у формі законів отримати всеаагальне значення. Звідси діалектика держави і громадянського суспільства така: не держава зумовлює і визначає громадянське суспільство, а останнє зумовлює, створює і контролює державу. Саме таким чином забезпечується відносно самостійне існування демократичного громадянського суспільства і правової держави.
Громадянське суспільство в особі спочатку самодіяльних асоціацій людей (релігійних і політичних корпорацій, гільдій, прошарків, пізніше — кооперативів, профспілкових комітетів та інших), покликаних відображати і захищати їх групові та індивідуальні інтереси і права, вступає в особливі відносини з державою, для розуміння яких важливо врахувати таке. Якщо держава знає різні форми і режими правління — республіканські і монархічні, демократичні і недемократичні, — то для громадянського суспільства на рівні політики характерна демократична форма існування. Чим більш розвинутим є громадянське суспільство, тим більше підстав для демократичних форм держави. І навпаки: чим менш розвинутим є громадянське суспільство, тим більше підстав для існування авторитарних і тоталітарних режимів державної влади. продолжение
--PAGE_BREAK--
Громадянське суспільство у процесі свого розвитку має стабільну тенденцію до охоплення все більшої кількості населення і не тільки власників, а й інших незаможних його верств. Якщо у рабовласницькому суспільстві раб не був його членом, то у феодальному — селянин, міщанин набули вже деяких прав. З виникненням і розвитком капіталізму робітник стає повноцінним членом громадянського суспільства і громадянином держави з обсягом прав і обов'язків, що постійно збільшуються. Держава після цього, а також із виникненням різноманітних суспільних асоціацій, змушена ставати на шлях правового впорядкування своїх відносин з усім населенням і істотно перебудувати свої власні структури. Підсумовуючи, зауважимо, що громадянське суспільство об'єднує в собі незалежних індивідів, які мають автономію від держави завдяки приватній власності. Правова держава покликана утверджувати і забезпечувати права людини, включаючи і приватну власність.
1.3 Наукові погляди з визначення громадянського суспільства. Сутність громадянського суспільства
На сьогодні наше суспільство перебуває в стані системної кризи. Особливо загострюються політичні, економічні, соціальні відносини. Тому так важливо дбати і про розвиток нашої державності і про формування громадянського суспільства. Після проголошення незалежності України і вибору демократичного шляху розвитку держави з'явилося достатньо наукових праць, присвячених теорії громадянського суспільства. А це засвідчує, що теорія громадянського суспільства знаходить своїх прихильників в нашій державі. Біда тільки в тому, що ідеї громадянського суспільства залишаються ще мало відомими широкому загалу, слабо задіяними в нашому суспільному розвитку. На сучасному етапі розвитку проблема суспільства мас практичне значення, як питанзія становлення і функціонування громадянського суспільства. Осмислення загального поняття громадянського суспільства полягає у прагненні систематизувати притаманні даному терміну відмінні ознаки. В юридичній науці деякі вчені до громадянського суспільства відносять систему недержавних відносин (А.П.Кочетков), інші — всі суспільні зв'язки, що виникають поза сферою політики (А.В.Одинцова, О.Самородний), а треті — сукупність виробничих відносин, що зв'язують громадян. Суттєвим є те, що громадянське суспільство повинно бути основою політичного життя, вносити в останнє демократичні риси і якості, сам дух звільнення особи від державного диктату — основу основ громадянського суспільства. Одинцова А.В. звертає увагу на те, що "… більшість існуючих підходів до визначення громадянського суспільства, незважаючи на наявність у них розбіжностей, мають загальний недолік: у них суспільство, що підлягає аналізу, пов'язується з якимись конкретними інститутами держави або їх сукупністю". Група авторів першого в Україні «Політологічного словника» вважає, що «громадянське суспільство — сукупність неполігичнпх відносин (економічних, національних, духовно-моральних, релігійних і т.ін.), галузь спонтанного самовиявлення інтересів і воді вільних індивідів і їх асоціацій. Таке визначення громадянського суспільства має свої позитивні риси, оскільки більш чітко (через сучасне розуміння суті правової держави) зв'язує громадянське суспільство з державою, вказує на вторинність державності, підкреслює службові обов'язки державної влади захищати своїх громадян і тим самим регулювати їх життєдіяльність.
Своєрідну точку зору з цього питання має Е.Амбарнумов, який підкреслює, що тенденція до формування громадянського суспільства реалізується через розвиток горизонтальних зв'язків, шляхом перехрещування економічних звязкіз чисто господарськими рамками». «Громадянське суспільство, — пише він, — арматурою горизонтальних зв'язків закріплює політичну владу”.
Таке розуміння громадянського суспільства переплітається з точкою зору Ю.Красіна і А.Галкіна, які під громадянським суспільством розглядають стабільну систему горизонтальних соціальних зв'язків, суспільно-політичних орієнтацій і норм суспільної поведінки, що виросла безпосередньо із відносин власності, але не зводиться до них. В цій системі концентруються і оформляються економічні, професійні, культурні, релігійні та інші повсякденні інтереси соціальних прошарків і груп.
Визначення суті громадянського суспільства мас важливе значення. Але завжди слід пам'ятати, що громадянське суспільство — це таке суспільство, де інтереси людини мають пріоритетне значення. Адже людині за своєю природою притаманне прагнення жити в суспільстві людей, в якому вона прагне задовільнити, насамперед, свої приватні інтереси. В той же час, звичайно, інститути громадянського суспільства покликані забезпечити певний баланс між соціальними та політичними силами, а за допомогою правових норм регулювати відповідні відносини.
Таким чином, громадянське суспільство — це не якісь ізольовані індивіди, а комплекс соціальних відносин, система суспільних інтересів (економічних, соціальчо-політичних, релігійних, духовних, сімейних, культурних та інших), яка виражає різнорідні цінності, інтереси і потреби членів суспільства. Це сфера самовиявлення вільних громадян і добровільно сформованих асоціацій і організацій, обмежених відповідними законами від безпосереднього втручання та довічної регламентації діяльності цих громадян і організацій з боку державної влади. Такий підхід до аналізу громадянського суспільства дає змогу зробити висновок про те, що воно має відображати громадянські відносини, взаємозв'язок всіх сфер суспільного життя людини. В той же час громадянське суспільство — це не будь-яке суспільство, а сукупний індивід, який виступає через систему різних асоціацій, об'єднань своєрідним регулятором свободи людини. Іншими словами, громадянське суспільство — це сфера соціальної взаємодії, що складається зі сфери особистого, різноманітних об'єднань, суспільних рухів і публічної комунікації. Його часто розуміють як місце соціальної діі, відносно автономної від держави.
Основою громадянського суспільства є поділ і різноманітність, механізм стримування та урівноваження. Політичні інституції відокремлені від культурних і позбавлені можливості отримувії економічний зиск; чиновники не мають змоги зловживати своїм службовим становищем; держава не контролює культурне, релігійне та наукове життя; високий соціальний статус не може бути запорукою авторитету в культурній або політичній сфері. Завдяки пресі, законодавчій ініціативі та іншим факторам вільне суспільство одержує можливість контролювати та стримувати державну владу. Словом, важливе місце у розумінні громадянського суспільства посідає асоціатичпий аспект, тобто наявність певної спільності соціальних суб'єктів, що прагнуть самоідентифікації. Проблематика громадянського суспільства є доволі складною. Вона не обмежується тільки аспектом надання соціальним суб'єктам достатнього простору для реалізації їх вільного вибору у власних діях на свою і суспільну користь. Але не слід забувати, що громадянське суспільство — це людське суспільство, взяте з точки зору його конкретної якісної характеристики. Саме за таких умов здійснюється його функціонування, коли встановлюється відносна рівновага між моментом самодіяльності і владної обумовленості поведінки конкретних соціальних суб'єктів, коли вплив центральної влади на життя суспільного організму є гнучким, коли і влада, та Її адресати діють взасмовідповідально і обмежують себе і одне одного в експансіоністських проявах. Важливо, щоб громадянське суспільство не тільки в теорії, але й на практиці стало полем вільної життєдіяльності людей і взаємної волі народу. Воно може існувати і розвиватися лише в умовах консенсусу між його силами з ряду суспільних цінностей (форм власності, моментів демократії та інше). Адже сутність громадянського суспільства — це поєднання економічного, політичного і культурного плюралізму, який знаходить своє відображення в багатстві форм власності, в запереченні ідеологічних стереотипів, в розкритті духовного життя у всьому обсязі. Стану розвитку теорії громадянського суспільства на сьогодні відповідає і розвиток складових частин громадянського суспільства. Спробуємо визначити суттєвий момент, який дає можливість віднести певні суспільні відносини до основних елементів громадянського суспільства. Елементи громадянського суспільства мають відповідати таким вимогам:
1) економічна система діє за принципами самоорганізації, саморегулювання, самоуправління; 2) соціальна система має чітко виражене структурне оформлення; 3) політична система виступає, з одного боку, в формі механізму узгодження соціальних інтересів в суспільстві, а з іншого.
Розділ 2. Становлення та шляхи формування громадянського суспільства в Україні
2.1 Основні принципи та шляхи формування громадянського суспільства в Україні
Аналіз класичних понять громадянського суспільства дає розуміння того, що до нього слід відносити: власність і підприємництво, як його основу; національну і в тому числі екологічну безпеку, визнаючи пріоритет останньої над економікою; сім'ю, що є природним, соціальним осередком громадянського суспільства; освіту, науку і культуру, що повинні мати, переважно, не державний, а суспільно-світський характер; громадські об'єднання, як форму самовиявлення і самозахисту інтересів громадян; засоби масової інформації, забезпечуючи свободу інформації, а також рівні права і можливості доступу до інформації; пряме народовладдя, основою якого є суверенна воля народу і яке може здійснюватися через референдуми, вибори, народну законодавчу ініціативу, всенародні і місцеві обговорення найважливіших питань державного і громадського життя та інші форми безпосередньої демократії.
Виходячи саме з такої теоретичної конструкції Конституція України і проголосила у ст. 5, що носієм влади і єдиним джерелом влади в Україні є її народ, який здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади і місцевого самоврядування. Тобто Конституція України офіційно визнала владу громадянського суспільства і затвердила верховенство цієї влади над усіма іншими. Це вбачається у конституційному положенні про те, що право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові України і не може бути узурповане навіть державою, її органами і посадовими особами.
Хотілось би також наголосити, що під безпосереднім здійсненням влади Конституція саме і розуміє вибори народних депутатів України, депутатів і голів місцевих рад, Президента України, референдуми (всеукраїнський і місцеві) і т. іи. А одна з найважливіших форм безпосереднього здійснення влади — всеукраїнський референдум може проголошуватись навіть за народною ініціативою. Але шлях України до поглиблення безпосередніх форм здійснення влади народом був би більш послідовним, якби одночасно з проголошенням народної ініціативи щодо всеукраїнського референдуму відбулося б конституційне встановлення права народної законодавчої ініціативи, яка передбачена, наприклад, в Австрії, Білорусі, Іспанії, Італії, Латвії, Литві та деяких інших країнах. Сутність її полягає у тому, що певна кількість виборців має право порушити перед парламентом питання про прийняття конкретного закону, а представницький орган зобов'язаний розглянути це питання. Принагідне слід зазначити, що якби і саму Конституцію України було прийнято на всеукраїнському референдумі, то це сприяло б її більшій легітимності, а отже, і стабільності, і стало б перешкодою на шляху намагань деяких політиків щоразу змінювати її.
Розглядаючи проблеми формування громадянського суспільства, слід також звернути увагу на те, що воно у різних країнах є далеко не однаковим. Громадянське суспільство — це не стереотип, а ідея, яка передбачає практичне втілення з урахуванням традицій, історії, менталітету населення. Так, науковці піддають сумніву ідею індивідуальної приватної власності, яка є основою класичної доктрини громадянського суспільства з огляду на те, що у США, де напевне ніхто не стане заперечувати наявність громадянського суспільства, нараховується 70 тис. підприємств з груповою власністю. Щоб зрозуміти, чому так сталося, треба вдатися до історії становлення громадянського суспільства у цій країні. Воно було сформоване колоніетами-переселенцями, які борючись за незалежність проти англійської монархії, поступово впроваджували у суспільство найбільш йому притаманні принципи соціального життя. Серед них найважливішим вважався принцип особистої свободи, що пізніше разом з принципом недоторканності приватної власності заклав основи громадянського суспільства у США. Насамперед ці принципи були закріплені у Конституції США 1787 р. і в американському законодавстві, хоча спочатку не поширювались на негрів-рабів, а пізніше почали зводитись до регламентування усієї сукупності політичних та економічних основ громадянського суспільства. Із запровадженням «нового економічного курсу» США, що привело до якісних змін у виробництві, спочатку розпорошена індивідуальна приватна власність набула тенденції до об'єднання, так виникли різні форми групової власності, що більше відповідають сучасним вимогам прогресуючого виробництва.
Іншим був процес формування громадянського суспільства у Франції. Він розпочався з Великої Французької буржуазної революції, яка заклала основи нової держави та становленню демократичних політичних інститутів суспільства, зруйнувавши натомість старі феодальні суспільні відносини. Проте процес цей був складним і тривалим. Досить згадати, що на цьому шляху було декілька реставрацій монархічного режиму, революцій та збройних повстань, насильницьких дій як з боку правлячих кіл, так і народних мас. Про складність створення французького громадянського суспільства свідчить той факт, що у різні роки у Франції приймалися три монархічні конституції та шість республіканських, існували два режими, які не були конституційне оформлені, а також чотири тимчасових правління. До того ж слід взяти до уваги, що кожна влада по-своєму вирішувала питання формування громадянського суспільства, гальмуючи, або, навпаки, стимулюючи його розвиток [5, 39-40].
Показовою у цьому питанні е також Японія, де ринок з характерними для нього відносинами будувався не всупереч, а з урахуванням національної культури, національних традицій. Водночас слід визнати, що національний генотип, під яким розуміють найглибшим та найстабільний зріз національної культури, в японців зовсім не відповідав традиційним уявленням про ринкові відносини (закриті сімейно-родові спільності, суспільний колективізм, негативне ставлення до індивідуальної ініціативи і виділеності, традиційно-патріархальне право і т. ін.). Проте в Японії, при оптимальній організації справи, ці явища не стали перешкодою, а навпаки, сприяли (система довічного найму, колективістські відносини в японських фірмах і т. ін.) поступовому рухові до цивілізованого ринку і аналогічних відносин, щоправда, не на зразок європейського, американського, а саме японського, рівень розвитку і успіхи якого добре відомі. продолжение
--PAGE_BREAK--
Сучасний економічний стан України засвідчує, що перехід до цивілізованого ринку, ринкової економіки не може бути обвальним, нерегульованим. Адже відсутність необхідної правової бази, послаблення державного регулювання економічними процесами нині негативно впливають на економіку республіки. Не справдилися агітаційно-гаслові запевнення деяких політичних лідерів про те, що ми, завдяки виробництву найважливішої для населення і суспільства у цілому продукції, на порозі нового «економічного дива», або, що « Захід нам допоможе». Результатом такої невиваженої, науково необгрунтованої, перевіреної в усіх аспектах політики стали: закриття та перепрофілювання багатьох підприємств; безробіття; грубі порушення господарського законодавства, яке має значну кількість прогалин у правовому регулюванні характерних для цього часу економічних відносин; відсутність дійового контролю за господарською діяльністю і що особливо важливо, — за витратою коштів, насамперед валютних; фактична втрата важелів управління економічними процесами, що у більшості випадків зумовлено розірванням господарських зв'язків між різними суб'єктами господарювання і як наслідок цього – величезний відсоток корумпованості і хабарництва на всіх рівнях Державної влади, рекет, розгул організованої злочинності у різних її проявах.
Це переконує, що громадянське суспільство — це дуже складний, чутливий, структурований суспільний організм. Але все ж можна стверджувати, що вирішальна роль у ньому, з точки зору його найбільш загальної характеристики, належить рівню розвинутості приватної власності в різних її формах, кожна з яких повинна органічно поєднуватися з економічним устрієм суспільства тієї чи іншої конкретної країни. Відомий російський правознавець, філософ, релігійний мислитель І. О. Ільїн особливу її роль вбачав у тому, що:
«1. Приватна власність відповідає тому індивідуальному способу буття, який дано людині природою. Вона йде назустріч інстинктивному і духовному життю людини, задовольняючи його природне право на самодіяльність і самостійність.
2. Приватна власність викликає у людині інстинктивні і духовні мотиви для натхненної праці, для того, щоб не шкодувати своїх сил і створювати краще. Вона розвиває господарську підприємливість і особисту ініціативу.
3. Вона дає власнику почуття впевненості, довіри до людей, до речей і до землі, бажання вкласти у господарський процес свою працю і свої цінності.
4. Приватна власність вчить людину творчо любити працю і землю, своє оточення і батьківщину.
5. Приватна власність будить і виховує у людині правосвідомість.
6. Вона виховує людину для господарської солідарності, що не порушує господарської свободи.» [6, 127 -128.]
І до того часу, доки українське суспільство не стане таким, доки в ньому не сформуються й інші риси громадянського суспільства, про які йшлося вище, говорити, що в Україні воно існує, передчасно. Країні необхідно еволюційним шляхом здійснити величезні, революційні соціальні перетворення, які за своєю складністю набагато перевершують в економічному, політичному, культурному значенні ті складнощі, які виникли після Жовтневої революції або Великої вітчизняної війни. Адже тепер завдання полягає не у тому, щоб за допомогою владно-авторитарних методів забрати, переділити чи навіть відбудувати, а в тому, щоб відродити приватну власність, сформувати цивілізоване підприємництво, поєднати його розвиток із соціальним захистом тих, хто безпосередньо ним займатися не може, а також тих, хто об'єктивно через ті чи інші причини не здатний забезпечити собі гідне існування. Цього слід досягти, використовуючи демократичні методи, на основі лібералізму, переборюючи «тіньову економіку» і її сучасну торговельне-лихварську орієнтацію. Мафіозні структури, що у великій кількості існують в економіці сучасної України, ніколи не приведуть до цивілізованого ринку, оскільки ніколи не відмовляться від неконкурентного типу поведінки, прагнення до торгової монополії і знищення конкуренції, в тому числі і фізичного, завжди будуть орієнтуватися на спекулятивний надприбуток шляхом створення дефіциту товарів і сировини, розвиваючи невиробничу сферу, зміцнюючи зв'язки з корумпо-доиими представниками державно-владних структур і т. ін. Україна не може йти шляхом більшості країн Латинської Америки, де ось уже близько двохсот років будують «цивілізований ринок», але все одно в країні низький рівень розвитку, злидні, соціальні натаклізми і антагонізми, субкримінальний капіталізм [7, 182.].
Російський вчений С. Франк у суспільному житті виокремлює два початки: планомірність і спонтанність, які представлені двома структурами — державою і громадянським суспільством. Наявність цих двох структур, на його думку, пов'язана відповідно з, планомірністю і спонтанністю, а вони зумовлюють у суспільстві консерватизм і творчість, і те й інше є необхідним для соціального розвитку. Звідси, все, що стосується формування і розвитку громадянського суспільства, залежить від держави, і навпаки. Він писав: «Державність так само неможлива без своєї природної основи — громадянського суспільства з його самочинно утвореною тканиною, — як останнє неможливе без планомірної єдності держави, що оформлює його.» [8, 141-152.]
Українській державі для успішного формування громадянського суспільства слід насамперед забезпечити встановлення політичного компромісу між різними політичними партіями та політичними силами, які діють у країні. Загальновідомо, що усякий консенсус вимагає поступитися деякими власними інтересами і позиціями заради об'єднання зусиль для досягнення чогось більш загального. При цьому політичні лідери мають зрозуміти, що у політиці, як, до речі, і в науці, проста кількісна більшість не має значення, а тому немає сенсу в тому, щоб підкорити собі усю політичну сферу. Політичні зусилля слід насамперед спрямовувати на те, що об'єднує суспільство у вирішенні завдань виходу з соціальної і економічної кризи. Поки такої єдності у суспільстві не буде, не варто розраховувати на значні позитивні зміни, а отже, і на формування громадянського суспільства.
Сформульовані роздуми щодо знаходження консенсусу у суспільстві стосуються міжнаціонального і міжконфесійного питання в Україні. Деяким особливо «радикальним» політикам слід взяти до уваги, що в Україні проживає значна кількість неукраїнців, їх нараховується близько 14 млн, що за своєю чисельністю більше, ніж населення Болгарії і Угорщини. До того ж вони проживають зовсім по-різному. Так, євреї і білоруси, кількість яких досягає 1 млн, живуть розкидано, переважно у містах, а молдавани, румуни, греки, поляки — компактно і в деяких регіонах становлять більшість населення. В нашій державі представлене населення із слов'янськими, романо-германськими, тюркськими та іншими мовами. Існують практично всі конфесії християнства: православні, греко-католицькі, протестанські, різноманітні християнські секти. Багато людей проповідують іудаїзм, іслам, буддизм тощо.
Тому при формуванні вітчизняного громадянського суспільства надзвичайно важливо по-новому підійти до вирішення цієї проблеми. Але, безперечно, її розв'язання можливе тільки на дійсно демократичній основі, складовими якої є розвиток принципу самовизначення і одночасного поширення народовладдя на інтернаціональній основі. А тому на сьогодні у цьому аспекті найважливішим завданням є створення дійових суспільних, політичних і економічних механізмів, що забезпечують органічне сполучення національних та інтернаціональних інтересів. Таке сполучення, насамперед, можливе у вигляді відповідного закріплення прав і свобод, яке набуває у демократичній державі вигляду трикутника. «В його основі права людини, потім права меншин, а вже за ними права народів, їх рівність. Визнаючи це, ми правильно зможемо побудувати концепцію сучасної і майбутньої національної політики в країні» [9, 100.].
Ще однією надзвичайно важливою проблемою України у дьому напрямі є відсутність політичної волі її державних лідерів. І насамперед це стосується органів виконавчої влади, яких слід бути більш рішучими і розумно реагувати на висловлювання того чи іншого депутата, партійного лідера, навіть офіційних і неофіційних представників інших держав, була б реальна гарантія того, що наше суспільство поступово розвивалося б і могло створити повноційне громадянське суспільство. Політичні дебати на симпозіумах і конференціях, заклики до громадськості, закордонні відрядження, навіть хаотичні намагання щось робити самі по собі не здатні забезпечити створення громадянського суспільства.
Як було зазначено Е. Коулі в англійському журналі «Економіст», що політична воля є «ахіллесовою п'ятою» українського керівництва. Саме політичної волі йому не вистачає для здійснення економічних реформ. Для цього процесу необхідно мати чотири чинники: продуманий план; люди, які здатні його реалізувати; фінансову допомогу; політичну волю щодо здійснення цих реформ. Вважаючи, що перші три умови є, автор виказує свої сумніви, щодо політичної волі. Нам потрібен поміркований лідер, який би об'єднав спільною ідеєю регіони України, дав відчуття загальної долі і сформував би політичну волю, щоб здійснити те, що треба здійснити [10, 8].
Можна також погодитися з Е. Коулі в тому, що кадрам державного керівництва України притаманний низький, професійний рівень, що і призвело до значних управлінських помилок у фінансово-грошовій політиці, приватизації, проведенні земельної реформи та інших управлінських діях. Автор захоплюється терпінням, з яким українці ставляться до некомпетентності своїх керівників, називаючи його слов'янським стоїцизмом.
«Український стоїцизм» не повинен перерости в песимізм, а тим більще в егоїзм, особливо в державних структурах — це теж одне з головних, ідейно-духовних завдань держави. Бажано, щоб на рівні політичних і державних лідерів, виробників і науковців, простих громадян не було послідовників М. Штірнера з його «союзом егоїстів» і Ф. Ніцше, який вказував, що «… життя ґрунтується на неморальних передумовах і усяка мораль відкидає життя» [11, 215.].
Тут пропагується принцип егоїзму, що є негативним передусім тому, що він прямо суперечить соціальній справедливості, яка за всіх інших умов обов'язково повинна бути забезпечена у громадянському суспільстві. Хоча слід визнати, що останнім часом в Україні, в науково-публіцистичній літературі з'являється все більше теорій про необхідність формування в межах громадянського суспільства «аристократичної економічної еліти», «первинного накопичення капіталу, будь-якими шляхами і засобами», заперечення принципу рівності не тільки в його абсолютному розумінні, з чим за певних умов можна погодитися, але й у плані забезпечення кожному рівних можливостей для здійснення своїх позитивних ініціатив тощо.
На противагу цьому заслуговує на увагу позиція С. Франка з питання прав особи, зокрема права власності. Він розглядає власника, як уповноваженого володіти, користуватись і розпоряджатися нею для служіння громадянському суспільству. Вчений стверджує, що: «Приватна власність є реальною умовою буття людини як духовно-тілесної істоти; тим самим вона є реальною умовою його свободи як члена суспільного цілого, а отже, умовою буття самого громадянського суспільства» [27, 141-152].
Тобто власність у розумінні С. Франка, по-перше, дає індивідуальну свободу людині, по-друге, забезпечує йому владу над навколишнім середовищем і, по-третє, пов'язує людину з суспільством, робить її його повноцінним членом. Як зазначає Б. Констан: «Дух власника не набувається настільки ж легко, як сама власність. Збережи мене Боже думати, що багатство повинно уявляти собою якусь привілегію! Усі природні здібності, аналогічно, як і суспільні привілеї, повинні знайти своє місце у політичній організації і талант є не меншим багатством, ніж достаток. Але у добре організованому суспільстві талант завжди веде до достатку. Когорта колишніх власників поповнюється новими членами — такий єдиний шлях розвитку, розвитку прогресивного, невловимого, що включає у себе часткові зміни. Поступове і еволюційне збагачення — зовсім інша справа, ніж насильницьке захоплення власності. Людина, що збагачується за рахунок свого виробництва або своїх здібностей, вчиться цінити те, чого вона набуває. Той, хто збагачується за рахунок пограбування, стає негідним того, що награбував» [12, 204].
Основна форма збільшення приватної власності у повсякденному житті — це підприємництво. Саме воно духовно збагачує та дає життя громадянському суспільству, а тому держава теж не може стояти осторонь. Загалом за сутністю свого спрямування завдання полягає в тому, щоб рішуче посилити роль державної влади у регулюванні, на демократичній основі, перш за все економічних суспільних відносин. Певною мірою слід повернутися назад, щоб ліквідувати всі негативні результати придбання, володіння, використання та розпорядження державним та громадським майном. Держава повинна повернути собі довіру трудового народу, рішуче діяти у напрямі здійснення реформ і захисту прав і свобод людини і громадянина. На думку І. Ільїна про те, що: «Приватна власність це влада: безпосередньо — над речами, але опосередковано — і над людьми. Не можна надавати владу, не навчаючи користуватись нею. Приватна власність це свобода. Не можна надавати свободу, не привчаючи до її благовикористання. Приватна власність — це право: цьому праву відповідають не тільки юридичні обов'язки, що зазначались, але й морально-соціальні і патріотичні — неписані обов'язки. Приватна власність означає самостійність і самодіяльність людини: не можна виходити з припущення, що кожний з нас «від природи» дозрів до неї і вміє її здійснювати в житті». [13, 132.].
Здається, що саме на цих теоретично-методологічних основах та їх принципах і повинно формуватися громадянське суспільство в Україні, враховуючи ті особливості, про які буденаписане у наступній главі.
2.2 Функціонування та розвиток нових громадських об'єднань – основний шлях створення та функціонування громадянського суспільства в Україні
Спалах активности в період боротьби за незалежність 1989-91 рр., як специфічний прояв громадянської активности періоду революційних змін в суспільних інститутах, неминуче мав відійти в минуле. Йому на зміну прийшов період творення організацій зовсім нового для посттоталітарних країн типу, які формуються дійсно знизу і намагаються розв’язувати проблеми громадян зусиллями самих громадян. Немає нічого дивного в тому, що це не відразу проходить успішно: значна частина новоутворених організацій відмирає, виявившись із тих чи інших причин недієздатною. Однак, утворюються нові спілки та асоціації, і загалом процес триває. За час після здобуття незалежности Україна пройшла значний шлях нарощування числа та вдосконалення якости різноманітних громадських спілок, асоціацій, фондів, інших добровільних організацій, що створюються з ініціативи громадян і входять до “третього сектора” [13, 123]. продолжение
--PAGE_BREAK--
За даними Центру інновацій і розвитку на початку 2009 р. в Україні налічувалось біля 30 000 зареєстрованих громадських організацій, з яких понад 800 (біля 4%) мали загальноукраїнський статус. Це доволі високий показник, особливо, якщо врахувати, що за 2 роки перед тим в Україні було зареєстровано 20 000 організацій, а у 1995 р. їх було усього 4 тис. Найбільшу частку складають благодійні фонди та організації (20 всеукраїнських благодійних фондів та 300 благодійних організацій). На другому місці – жіночі об’єднання (215). Далі йдуть: культурно-освітні й мистецькі організації (70), об’єднання національних меншин (65), молодіжні організації (36), правозахисні (понад 30) групи, а також природоохоронні, релігійні, допомоги жертвам Чорнобиля, допомоги літнім людям та інвалідам тощо. Найбільша частина всеукраїнських організацій функціонує у великих містах, серед яких на першому місці Київ, потім – Харків, Львів, Одеса, Донецьк та інші [14, 664-665].
Важливим аспектом аналізу громадських організацій є їх класифікація. Окрім можливости кваліфікованого обліку, вона дає змогу змалювати загальну картину існуючої мережі горизонтальних зв’язків між членами суспільства, визначити, які форми суспільної активности більше, а які менше розвинені. Оскільки діяльність організацій є дуже багатогранною і вони вступають в найрізноманітніші суспільні зв’язки з іншими підструктурами суспільства, то критеріїв такої класифікації може бути чимало. Найголовніші серед них: суб’єкт та об’єкт діяльности, сфера діяльности, вид і спрямованість діяльности, мета організації тощо.
За суб’єктом діяльности ми виділяємо жіночі, молодіжні організації, об’єднання ветеранів, пенсіонерів тощо. У цьому випадку нас передовсім цікавлять питання хто об’єднався? “чиї” це організації?
Інше питання: заради чого люди об’єдналися? Критерієм класифікації тут є мета організації. Наприклад, вирішення проблем, пов’язаних з аварією на Чорнобильській АЕС, – це настільки важлива мета, що незалежно від того, хто і як буде діяти, вона об’єднує в окремий клас усі організації, що спрямовані на її досягнення. Іншим прикладом можуть бути організації, що брали участь у масовому русі в США проти війни у В’єтнамі в 60-ті роки.
Важливим є питання, у якій сфері суспільного життя діють організації? Критерій – сфера діяльности. Від нього залежить конкретний зміст того, що люди роблять: чи це кредитна спілка, яка допомагає своїм членам розв’язувати фінансові проблеми, чи танцювальний клуб, в якому молодь проводить вільний час. За цим критерієм ми виділяємо організації культурно-освітні, екологічні, соціальної допомоги, спортивні тощо.
Ще один критерій – тип і спрямованість діяльности організації щодо того суб’єкта, який її утворив. Це може бути благодійна діяльність, спрямована на допомогу іншим, на те, щоб допомогти людям, які не можуть з певних причин (через брак сил, ресурсів, ґарантованих прав) захистити себе самі. Прикладом можуть бути організації, що допомагають інвалідам, бідним, потерпілим від лиха, правозахисні групи тощо. Іншою є діяльність, спрямована на захист власних групових інтересів. Робітники об’єднуються з цією метою у профспілки, знедолені групи утворюють свої організації, щоб спільно, громадою домагатись врахування своїх інтересів чи задоволення потреб. Є й такі організації, діяльність яких спрямована на вирішення проблем, з якими стикаються люди, власними силами членів об’єднання (такими є гаражні кооперативи, кредитні спілки). Діяльність може бути також спрямована на задоволення потреби в саморозвитку, відпочинку і розвагах, бо де ще люди більше потребують спілкування з іншими, до себе подібними, як на дозвіллі? Ця потреба реалізується через утворення об’єднань “за інтересами” або аматорських спілок та клубів. Є, нарешті, ще один тип діяльности – діяльність, спрямована на вирішення загальносуспільних проблем: реформування освіти або економіки, впровадження певних ініціатив тощо. Ці організації близькі до громадсько-політичних рухів і часто переростають в них.
Отже, відповідаючи на питання: що саме, як і для кого роблять люди, які об’єдналися, ми можемо виділити доволі багато видів громадських організацій. Найістотнішою характеристикою будь-якої організації є усе ж тип діяльности, що визначається її спрямуванням та змістом. На ньому й мала б ґрунтуватися загальна типологія НДО, складена, наприклад, за такою схемою:
А. Організації, діяльність яких спрямована на самих себе.
АІ. Захисні, що найчастіше виступають як групи тиску, що домагаються врахування своїх інтересів на урядовому рівні
АІІ. Самодопомогові
АІІІ. Аматорські (любительські)
Б. Організації, діяльність яких спрямована на інших.
Б1. Благодійні фонди
Б2. Благодійні організації
Б3. Правозахисні групи
Б4. Громадсько-політичні й політичні організації та рухи.
Найскладнішою і найрізноманітнішою є палітра організацій класу А1, куди входять об’єднання підприємців та клуби ділових людей; професійні робітничі спілки (традиційні та нові, незалежні від держави та керівництва підприємств); фермерські організації; об’єднання військовиків та працівників поліції; професійні об’єднання інтелігенції та службовців; творчі спілки, а також більша частина жіночих, молодіжних, студентських, ветеранських об’єднань. Захисні організації в Україні – доволі численні, але ще не всі мають якості справжніх суб’єктів громадянського суспільства. Якщо об’єднання підприємців, молоді, жінок, етнічних груп діють доволі успішно, то робітничі та інші профспілки часто залишаються бюрократизованими структурами, які мало значать для своїх членів. Втративши функції розподілу соціальних благ, які перебували в їх розпорядженні за комуністичного режиму, вони не стали справжніми захисниками економічних, соціальних та політичних інтересів своїх членів. Інакше й не може бути, оскільки до одних і тих самих офіційних профспілок, які входять до ФНП (Федерації незалежних профспілок), часто належать і робітники, і підприємці. Претензія на те, що Федерація об’єднує 18 млн. членів, є безпідставною, бо занепали не лише більша частина старих профспілок, а й підприємства, на яких вони діяли.
Кориснішими і перспективнішими є т.зв. нові або вільні профспілки, а також фермерські організації, що утворились у період переходу до ринку й демократії. Однак Об’єднання вільних профспілок, яке нараховувало 150 000 членів, розпалось у 2006 р. Тепер частина таких профспілок діє самостійно, частина – через Конфедерацію профспілок. В акціях протесту найчастіше беруть участь Вільні профспілки шахтарів Донбасу, федерація “Солідарність” працівників кооперативів, дрібного й малого бізнесу та деякі інші.
Чимало в Україні аматорських спілок, в які люди об’єднуються заради проведення дозвілля. Згідно з концепцією “соціального капіталу” Р. Патнема, вони також формують якості, необхідні людям для життя в демократичному суспільстві: соціабельність, толерантність, довіру до інших. Однак у кризових умовах України їх значення, звичайно, менше, ніж інших типів організацій; адже вони мало докладаються до подолання кризового стану та спадщини тоталітаризму у правовій та інших сферах суспільного життя. А вкрай необхідні самодопомогові організації, як-от господарські об’єднання, кредитні спілки, сусідські об’єднання, самоврядні комітети, самодіяльні органи безпеки і протипожежної охорони, фонди розвитку, будівництва пам’ятників, церков тощо, розвинені значно менше.
Успішно розвиваються, при значному сприянні міжнародних фондів та організацій, об’єднання групи Б. Благодійні фонди та організації, на зразок загальноукраїнського фонду допомоги інвалідам “Надія”, справді гуманізують суспільство. Благодійні організації створюються при церквах, у межах жіночого руху. Зароджується меценатство та благодійна діяльність серед українських підприємців. В Україні поки що небагато заможних і багатих людей, які до того ж хотіли б вкладати гроші у суспільні справи, займатись благодійництвом чи надавати спонсорську допомогу. Законодавство також поки що не сприяє витрачанню коштів на благодійні цілі. Тим приємніше, що за даними авторів проекту “Бізнес і благодійність” із львівського Ресурсного центру лише 5% українських підприємців не підтримують благодійність взагалі та 7% не зацікавлені в ній. 72,8% підприємств, навпаки, тією чи іншою мірою були втягнені в благодійну діяльність. У більшості випадків, проте, їхня участь обмежувалась одноразовим наданням допомоги окремим особам або організаціям.
Важливим показником розвитку громадянського суспільства є не тільки число організацій, але й участь людей у їх діяльності: громадська залученість або волонтеризм. Тут, на перший погляд, картина менш втішна: частка населення, зайнятого громадською діяльністю не лише невисока, вона ще й має тенденцію до зниження. За даними соціологічних опитувань фонду “Демократичні ініціативи” від 2007 до 2009 рік відсоток людей, які заявили про свою приналежність до тих чи інших громадських організацій, зменшився від 17,8% до 12,0% [16, 14]. У 1999 р. за даними опитувань Міжнародної фундації виборчих систем (IFES) таких було тільки 9% [17, 665].
Ці цифри не є катастрофічними для умов України. Адже раніше люди масово залучались до формальної участи у нібито громадських, але підконтрольних державі організаціях на зразок ТСО, традиційних профспілок тощо. Цей різновид масової залучености справді відмирає. З іншого боку, залученість на рівні 9-12 відсотків не є надто низькою для країни, яка перебуває в стані тривалої кризи. За таких обставин важливо враховувати не лише фактичну участь, а й тенденції щодо потенційної готовности українських громадян приєднатися до певного виду НДО та розуміння ними ролі НДО в демократичному суспільстві.
За даними всеукраїнського опитування громадської думки про НДО, проведеного в Україні в травні 2006 р. за підтримки IFES, 51% українців вважали, що НДО дуже важливі для суспільства, тоді як 25% вважали їх неважливими, а ще 24% не мали жодної думки з цього приводу [18, 2]. Високо оцінювали значення НДО люди, котрі живуть у великих містах (наприклад, кияни), молоді (особливо у віці 18-24 років), особи з високою освітою та прозахідною орієнтацією. Найменш освічені переважно вагалися з відповіддю. Дослідники з цього роблять висновок, що піднесення загального рівня освічености громадян, а також просвіта щодо ролі громадських організацій і принципів їх діяльности може підвищити авторитет НДО в очах населення України.
Те ж саме опитування показало, що тільки 25% респондентів не бажали приєднатися до жодного різновиду громадських організацій та 5% не мали позиції з цього питання. Інші ж вказали на той чи інший вид об’єднань, у яких вони згодні були б працювати. Серед старшого покоління найбільшим авторитетом користувались організації споживачів, благодійні та релігійні об’єднання, серед молоді – спортивні, молодіжні, екологічні, за інтересами споживачів. Доволі значна частина опитаних (12%, а в Києві – 18%) готові були приєднатись до жіночих організацій. Позитивна налаштованість на громадську участь у Києві (його взято як зразок великого міста) та серед молоді вища, ніж в середньому по вибірці. Отже, в суспільстві загалом є значний резерв для зростання громадського сектора.
Соціологічні опитування не є стовідсотково надійними, бо відповіді респондентів залежать від того, як сформульовані запитання. Це доводить опитування тієї ж IFES в Україні в червні 2008 р. На питання “Чи хотіли б ви брати участь в роботі громадської організації?” відповіді були такими: абсолютно так – 5%; можливо – 20%; залежно від обставин – 15%; радше ні – 14%; а 41% респондентів вибрали відповідь “абсолютно ні” [17,668]. Це можна інтерпретувати як значне зниження громадянського потенціалу суспільства через продовження соціально-економічних негараздів та наростання апатії. А можна розцінити і як наслідок неконкретної постановки питання. Не маючи чіткого уявлення про існуючі альтернативи у виборі сфер громадської діяльности, люди просто заперечили її можливість.
Засоби масової інформації (ЗМІ) займають особливе місце у системі інститутів громадянського суспільства. Інформуючи про події в світі та в державі, про політичне і громадське життя, вони впливають на формування поглядів людей, громадської думки, яка є важливим інститутом демократичної системи врядування і ознакою функціонуючої “сфери відкритости”. Формування громадської думки – найважливіша функція ЗМІ з погляду громадянського суспільства. Адже для з’ясування того, що думають громадяни, є чимало й інших інститутів. Вибори, для прикладу, з великою мірою достовірности виявляють громадську думку і ставлення окремих суспільних груп до політичних лідерів, партій та їхніх програм. Каналами висловлення громадської думки є також участь у зборах, мітингах, маніфестаціях. Її вивченням займаються спеціалізовані установи, що проводять реґулярні соціологічні опитування. А от наскільки громадська думка сформована, різнобічна, відверто висловлена – це значною мірою залежить від якости, відкритости та вільного функціонування засобів масової інформації.
Аби ЗМІ впливали на формування громадської думки, потрібно, щоб населення ними користувалось. Одним з найголовніших засобів масової інформації в Україні є телебачення. Телевізор та радіо є практично в кожному домі, і вони практично безоплатні, у той час як придбання чи передплата газет дошкульно б’є по сімейному бюджету пересічного українця. Опитування “Соціс-Ґеллап” 2008 р. показали, що 62% українських жителів одержують інформацію про соціальні та політичні події саме з телевізійних програм, 38% – з радіо та лише 18% – з газет.
Другим чинником впливу ЗМІ на формування громадської думки є довіра до них населення. В Україні рівень довіри до ЗМІ невисокий. За даними “Соціс-Ґеллап” 2008 р. тільки 19% дорослого населення довіряли загальнонаціональним засобам масової інформації, хоч вони й належали до тих трьох соціальних інститутів, яким люди довіряють найбільше (третє місце після релігійних організацій та армії). Знову ж таки, найбільшою довірою користувалось телебачення. продолжение
--PAGE_BREAK--
І, нарешті, якість і напрям впливу залежить від рівня об’єктивности та неупереджености інформації та аналізу, які пропонують ЗМІ. Найкраще це проявляється під час виборчих кампаній та в інші критичні моменти життя суспільства.
Лакмусовим папірцем рівня незалежности (а точніше – залежности) послужили такі події на українському телебаченні як рішення каналу “1+1” про “призупинення” керівництвом найцікавішої щотижневої програми політичних оглядів “Післямова”; маніпулювання людьми і їхніми думками у зовні нібито вільному ток-шоу “5х5” у передвиборчий період виборчої кампанії 1998 р., зняття з ефіру заключних дебатів під час президентських виборів 1999 р., антикабмінівська позиція “Інтеру” та інших програм УТБ упродовж 2000 р.; так само відверто пропрезидентська та антипарламентська позиція каналу УТ-1 [19, 27-28].
Під час президентських виборів 2004 р. представники міжнародних місій також заявили, що “засоби масової інформації не мали змоги забезпечити безстороннє та об’єктивне висвітлення виборчої кампанії”. Відповідно до їхніх спостережень, не було навіть найменшого натяку на рівний доступ усіх кандидатів до преси. Як відзначила Анна Рійд в “Times”, чинний Президент “безпардонно вивищив себе на державному телебаченні”, у той час як агітації проти нього чинились усілякі перешкоди. Представник Европейського інституту засобів масової інформації Д. Реліх відзначив очевидний регрес у порівнянні з виборами-99.
Преса є іншим традиційно важливим засобом інформування. Несприятливим фактом громадського життя України стало непомірне подорожчання – порівняно з рівнем доходів населення – цін на друковані видання. Друковане слово в Україні зараз стало менш поширеним, ніж воно було, скажімо, 10 років тому. Із зареєстрованих 4500 газет в Україні сьогодні виходять лише 2500–3000. Напередодні виборів, за даними “Соціс-Ґеллап”, реґулярно читають газети лише 20% дорослих українців, а зовсім не читають – 14% [19, 28-29]. А це означає, що відповідно зменшилась і їх роль у формуванні громадської думки і громадянського суспільства.
Рівень свободи та незалежности ЗМІ визначається трьома основними чинниками: 1) їх економічною життєздатністю та стосовною фінансовою незалежністю (можливістю жити за рахунок продажу своєї продукції та розміщення реклами); 2) невтручанням владних органів у їх діяльність; 3) забезпеченням умов для високопрофесійної діяльности ЗМІ: шляхом підготовки висококласних журналістів, котрі володіють фаховими навичками, а також достатньо високим рівнем відповідальности та моралі; шляхом підготовки професійних менеджерів преси, здатних забезпечити економічну життєздатність різних видів ЗМІ.
За даними соціологічного опитування, проведеного УЦПД в січні 2008 р. серед журналістів, перше, що потрібно зробити для забезпечення вищого рівня свободи слова в Україні – створити умови для фінансової незалежности ЗМІ та журналістів (так вважають 84,3% журналістів). Як західні спостерігачі, так і опитування, проведене в Україні серед журналістів, свідчать, що найбільший тиск на пресу чинить виконавча гілка влади, особливо президентська. Серед засобів “впливу” на перше місце було поставлено “психологічний тиск” на журналіста й редактора (його відчували 48% опитаних); на друге – економічні санкції проти видання (26%); на третє – фізичну розправу з журналістом (14%). При тому журналісти з обласних видань ставлять силовий метод тиску попереду економічних санкцій. Редактори газет вказують на такі методи політичного тиску, як контроль за розповсюдженням, необґрунтовані з фінансового боку, політично вмотивовані перевірки податківців, які супроводжуються блокуванням випуску видань тощо. Найяскравіші приклади таких дій – закриття газети “Правда України” під час виборів 1998 р. та газети “Сільські вісті” у 2000 р.
З комуністичних часів прийшов до нас фігуральний вислів про ЗМІ як “четверту владу”. Деякі представники владної верхівки і сьогодні хотіли б, щоб засоби масової інформації (а також третя, судова влада) виконували роль придатка до першої та другої гілок влади і в цьому сенсі були б “четвертою владою”. Проте завдання преси, радіо та телебачення полягає в тому, щоб бути носієм плюралізму думок, поглядів, орієнтацій і джерелом всебічної інформації, яка справді впливала б на формування громадської думки, а коли треба, то разом з іншими інститутами громадянського суспільства виступала б щодо неї противагою, запобігаючи можливим зловживанням владою. Чимало журналістів і директорів ЗМІ це розуміють, але не всі з них мають однакову можливість і однакову сміливість протистояти тискові.
Одним із найважливіших засобів забезпечення свободи слова і думки є розвинене законодавство про ЗМІ. На сьогодні воно в Україні доволі розгалужене, але не зовсім послідовне. Та найголовнішою перешкодою для забезпечення свободи ЗМІ є те, що в Україні поки що відсутній дух правової держави. Дуже складно, а з деяких питань – майже неможливо людині взагалі і журналістові зокрема шукати справедливости в судах. Третя гілка влади, так само як і “четверта”, багатьма можновладними особами розглядається як прислужниця, а судові розгляди справ часто виконують роль “карального інструмента” в руках інших гілок влади, замість того, щоб служити інструментом захисту громадянських прав. Тому, зазнаючи тиску, журналісти, як свідчать опитування, найменше розраховують на органи правосуддя, більше покладаючись на допомогу впливових “покровителів”. А це вже прояв клієнтельських, а не громадянських відносин.
Іншим засобом захисту своїх інтересів і свого права на вільне висловлення думок є створення журналістами професійних спілок та об’єднань, які також є частиною громадянського суспільства. Зокрема, в Україні діють:
створена ще в 1957 році та перереєстрована 20 січня 1993 року Спілка журналістів України. Вона налічує 12 тисяч членів, має відділення у всіх областях України і є членом Міжнародної федерації журналістів. У 1994 році в її рамках було створено “Комітет захисту свободи преси”;
професійна спілка українських журналістів “Незалежність”. Створена 5 травня 1990 року. Її мета – захищати права та свободи журналістів, сприяти розвитку фаховости в журналістиці та захищати етичні принципи;
Гільдія головних редакторів українських засобів масової інформації – громадська організація, котра налічує бл. 100 членів. Створена 12 травня 1995 року з метою захисту прав журналістів в органах законодавчої та виконавчої влади;
Фундація захисту свободи слова та інформації – недержавна позапартійна організація, створена популярними громадськими діячами, в тому числі політиками, письменниками та художниками. Вона намагається давати відсіч порушенням свободи слова та займається справами переслідування журналістів;
Кримська спілка вільних журналістів та інші організації.
Отже, так само, як і в сфері створення громадських організацій, однією з найголовніших перешкод для перетворення ЗМІ у впливовий інститут громадянського суспільства є, з одного боку, стосовно низький рівень правосвідомости та нерозуміння переваг демократичних процедур владною елітою, а з іншого, – нерозвиненість судової влади, зневіра тих, на кого чиниться тиск, у тому, що можна знайти захист в органах правосуддя. До названих чинників долучається бідність загалу, а разом з нею – відсутність економічної незалежности й впевнености у власних силах інститутів громадянського суспільства.
Висновки щодо становлення інститутів громадянського суспільства в Україні – неоднозначні. Якщо судити за темпами щорічного зростання кількости зареєстрованих громадських організацій, то можна сказати, що його основний структурний елемент – “третій сектор” – успішно розвивається. Якщо ж засновуватися на результатах опитувань про залученість людей до громадських організацій, так само як і про їхні наміри приєднатися до цих організацій у майбутньому, то можна констатувати звуження громадської участи (при наявності деяких резервів). Старі масові організації відмирають чи не швидше, ніж народжуються нові. Але це не завжди знаходить відображення в реєстраційних списках. Там є немало віджилих або й “мертвонароджених” одиниць. Разом з тим, у кожному місті, як і в кожній сфері суспільного життя, діють менш-більш стійкі, достатньо ефективні, відомі широкому загалу організації. Лише необізнаність з їх діяльністю породжує надмірний песимізм щодо розвитку громадського сектора і громадянського суспільства в цілому.
Зрештою, громадський сектор – це лише одна складова громадянського суспільства. З утвердженням інституту приватної власности були утворені приватні школи, вищі навчальні заклади, культурно-освітні установи, які також є проявом громадянського суспільства. Розвивається благодійництво як форма громадської діяльности. З’явилося багато приватних ЗМІ. Поки що в країні існують значні проблеми з їх незалежністю та свободою слова, однак є і рух (в журналістському середовищі і поза ним), спрямований на виправлення ситуації. А сам факт організаційного становлення й суспільного визнання НДО, приватних установ та ЗМІ, що прагнуть до незалежности, є дуже важливим. Бо шлях трансформації усіх перехідних суспільств такий: від нових структур – до нової культури, а далі – через нову культуру до вдосконалення і розширення сфери впливу нових структур і до їх стабільного функціонування.
Значні громадські функції виконують також політичні партії. Хоча у своїх розвинених формах вони є елементом політичної системи, але і за своїм місцем у суспільстві, і за функціями, які вони виконують, партії мають прямий стосунок до громадянського суспільства. Як уже зазначалося, на політичному рівні вони представляють акумульовані та узагальнені ними інтереси різних суспільних груп; виступають посередниками у стосунках громадянського суспільства і держави. Партії забезпечують не лише політичну структурованість органів влади, а й зворотній зв’язок владних структур з народом. Залучення значних верств населення до політики і до контролю за діяльністю державних структур в інтересах тих чи інших груп населення є змістом соціалізуючої функції партій. З точки зору будівництва громадянського суспільства саме представницька й соціалізуюча діяльність партій є пріоритетною.
В Україні поки що практично немає масових партій (принаймні, не лівих). Велика частина партій перебувають у стадії становлення; вони, по суті, ще не вийшли за межі громадського сектора. Те саме можна сказати й про партії, які зменшили вплив на політику після численних розколів і функціонують лише на низовому рівні. Крім того, низові ланки будь-яких партій є радше структурами громадянського суспільства, ніж політичної системи.
В розвитку багатопартійности в Україні існують великі проблеми, що позначаються й на громадському житті. По-перше, українські партії – всього лиш посткомуністичні утворення, і вийти на шлях справжнього політичного плюралізму їм поки що не вдається. Їх “перевиробництво” призводить до болючої фраґментації не лише політикуму, а й усього суспільства. По-друге, завдяки надмірному захопленню “партійним будівництвом” відбувся відтік і так нечисленної української еліти з громадянського суспільства в політику. І з кадрового, і з функціонального боку було б набагато краще, якби декотрі з них залишилися громадськими організаціями. По-третє, в міру олігархизації економіки і політики, дедалі більша кількість партій поповнюють лави “другорядних” утворень, які нічого не вирішують, але служать прикриттям для тих чи інших великих (і часто тіньових) інтересів. А олігархічно-кланові партії, як уже було сказано, сприяють поширенню клієнтелізму та намагаються протидіяти проявам громадянської поведінки.
До важливих інститутів громадянського суспільства належать вибори. Існує пряма залежність між характером виборчої поведінки громадян і демократизмом органів влади. Специфіка українського виборця як людини посткомуністичної епохи полягає в амбівалентності його свідомости та поведінки, у поєднуванні здавалось би непоєднуваного. До позитивних моментів відноситься достатньо висока (в середньому на рівні 70%) виборча активність населення. Аналітики, однак, ставлять під сумнів те, що високий рівень участи виборців у голосуваннях є наслідком їхньої громадянської позиції. Вони схильні відносити активність українського електорату на рахунок звички, покірливости тощо. Окрім того, відзначаються негативні настрої значної частини електорату: прагнення голосувати не “за” щось чи когось, а “проти”.
Самі виборці оцінюють мотиви свого голосування у 2006 р. так: для 28% головною спонукою піти на виборчі дільниці був “громадянський обов’язок”, 21% хотіли “підтримати партії та кандидатів, яким симпатизують”, 14% сподівалися “вплинути на процес управління країною”. Отже 63% назвали цілком позитивні мотиви політичного характеру. Негативні наміри, серед яких бажання “засвідчити свою незгоду з політикою держави” (15%) та “перешкодити приходу до влади людей, яким не довіряю” (33%), притаманні в сумі 48% людей. Інші мотиви, не пов’язані з політичною боротьбою і політичним представництвом, відзначили 21% опитаних, у тому числі 15% голосували за звичкою [20, 15].
Другою позитивною рисою є позитивне сприйняття самого факту голосування та віра значної частини населення в його суспільне значення. Згідно з опитуванням, яке провели “Демократичні ініціативи” в день президентських виборів 2004 р., 45% виборців вірили, що вибори поліпшать ситуацію в державі і лише 4% думали навпаки [21, 3]. Голосування проходило доволі дружно попри незадовільну організацію роботи на виборчих дільницях. До кабін шикувалися черги, виборці приходили на дільниці по декілька разів, з розумінням ставилися до вимог дотримуватися процедури тощо. Але й у цьому є певний парадокс: при низькій довірі органам влади взагалі, а Президенту та Верховній Раді – особливо, спостерігається доволі висока довіра виборців до самого інституту виборів.
До головних негативних рис українського виборця належать:
1) готовність поступитися неконституційному адміністративному тискові з боку місцевої та центральної влади; продолжение
--PAGE_BREAK--
2) невміння критично ставитись до пропаганди і з користю для демократії і власних інтересів міняти людей при владі.
У свідомості широкого загалу зі старих часів укорінилася віра в незаперечну всемогутність чиновників, з одного боку, та в диво, з іншого. З поведінки під час виборів не видно головного: розуміння переваг демократичного ладу, який дає змогу міняти людей при владі, виправляти помилки попередніх правителів та усувати допущені ними зловживання. Поширюючи звинувачення на всіх, хто прагне влади (“усі вони однакові”), люди знеособлюють владу і тим самим виводять конкретних осіб з-під відповідальности.
Слушним є твердження, що “в суспільстві лише починає формуватися традиція вибору взагалі” [21, 6]. В ситуації вибору постсовєцька людина почувається дискомфортно. Це зумовлено як страхом перед ризиком, який супроводжує будь-який вибір, так і недостатнім знанням альтернатив та прищепленою в процесі виховання непевністю у своїй здатності приймати правильне рішення. Український електорат ще не відчуває себе суб’єктом великої політики і часом “купується” на найпримітивніші “хабарики”, стаючи знаряддям певних суспільних сил. На минулих виборах такими силами були впливові фінансово-промислові групи, кожна з яких з’єдналася з однією або з кількома партіями і поставила собі за мету оволодіти владою. Вперше за роки незалежної України олігархи вийшли з тіні і включилися в гонку за місця в парламенті. Після виборів розпочався процес їх легітимізації через партійні структури та парламентські фракції.
Незрілість громадянського суспільства виявилась і під час проведення референдуму “за народною ініціативою” (насправді – під тиском лідерів олігархічно-кланових парламентських груп) у квітні 2000 р. В організації референдуму була низка сумнівних із правової точки зору моментів, на які не було адекватної публічної реакції ні з боку громадсько-політичних організацій, ні з боку широкого загалу, що підтвердило недієвість громадянського суспільства і тенденцію до згортання і деградації демократичних процедур та механізмів.
Картина розвитку громадянського суспільства буде не повною, якщо ми не врахуємо, як і наскільки зміни, що відбуваються на структурному рівні суспільної системи, впливають на свідомість людей. Чи формуються нові уявлення про стосунки суспільства і держави, про права та свободи громадянина, про його відповідальність за стан справ у суспільстві – відповідей на ці запитання пошукаємо в матеріалах соціологічних досліджень.
Під час всеукраїнського опитування громадян центром “Соціоінформ” та компанією “Соціс-Ґеллап” у липні 2008 р. респондентам було запропоновано висловити ставлення до таких тверджень: “Деpжава у нас побудована, а те, якою вона буде, залежить тепеp: 1) вiд суспiльства: його pозвинености, культуpи, вмiння вiдстоювати свої iнтеpеси i впливати на дiї людей пpи владi; 2) вiд полiтичного кеpiвництва: його компетентности, чесности, вiдданости суспiльним iнтеpесам, вiдповiдальности пеpед наpодом”. В реаґуванні на ці твердження відбивається рівень усвідомлення громадянами власної відповідальности за подальшу долю країни або їхня схильність у всьому покладатись на державу. З першою відповіддю “згодних” та “радше згодних” виявилося 59%, з другою – 76%; “незгодних” та “радше незгодних” відповідно 27% і 12%; окрім того, 13% і 12% не змогли визначитися з цих питань. Отже, частка тих, хто розраховує на державу, значно більша, ніж тих, хто розраховує на самих себе та різні суспільні інституції.
Більшість українських громадян не роблять навіть спроб захистити свої громадянські права і людську гідність, користуючись Конституцією та законами. Відповідаючи на питання, що вони роблять у випадку порушення їхніх громадянських прав, майже 47% опитаних заявили, що вони не роблять нічого, а 17% сказали, що в такому разі вони “використовують зв’язки”. І тільки біля 15% опитаних звертаються за захистом своїх прав до суду.
Індиферентність людей до свого правового буття у постсовєцьких країнах обумовлена неподоланою з совєцьких часів ситуацією, за якої, як писав один російський журналіст, “громадянин завжди внизу і намагається пристосуватися до неприємностей, які насилають згори” [22, 9]. Йдеться про відірваність влади від людей, її безвідповідальність та непідконтрольність народові. Опитування, про яке тут йдеться, показало, що люди загалом визнають, що влада в Україні непідконтрольна народові. Причини такого стану 62% опитаних пов’язали або із залежністю громадян від влади, або з відсутністю у них достатньої інформації для здійснення контролю, або з протидією держави таким спробам. Ще 30% вказали на те, що гpомадяни цiкавляться бiльше матеpiальними пpоблемами, i їх мало хвилюють питання контpолю за виконанням владою своїх повноважень (т.зв. проблема “виживання” та матеріальної орієнтованости загалу). Лише бл. 5% вважають, що громадяни або намагаються контpолювати владу та не допускати зловживань з її боку, або що такі процеси в Україні наростають (опитування проводилось в середині 2008 р.).
2.3 Євроінтеграція України, як один зі шляхів формування громадянського суспільства в Україні
Розвиток громадянської самоорганізації в Україні має давні корені. Перші прояви слід шукати в ХІХ ст.: суспільно-культурні «общества грамотності» і «тверезості» на Східних і Центральних землях, Товариство галицьких Греко-католицьких священників і «Галицько-Руська Матиця» і Галичині, «“Руська Бесіда” на Буковині», «Прашесвское литературное заведение» на Закарпатті; економічні: перша споживча кооператива 1866 р. в Харкові, «Народна торгівля» й економічна діяльність «Просвіти» в Галичині. Початкові спроби створення громадських організацій зазнавали більших чи менших обмежень від владних режимів; зокрема в межах царської Росії розвиток організованого життя був майже неможливий, за винятком короткого періоду послаблень після революції 1905-06 рр.
Низка організацій, що існує нині, бере свої витоки від традицій громадських організацій початку ХХ ст. Проте за часів входження України до СРСР діяльність місцевих самоврядних організацій була фактично знищена, а їхні лідери піддані репресіям.
Натомість було засновано українські (за адміністративно-територіальним поділом) організації, що були відділеннями всесоюзних організацій. Незважаючи на їхню різнорідність у програмних завданнях і формах діяльності (від політизованих комсомольських і піонерських спілок до товариств охорони
пам’яток історії та культури чи товариств мисливців і рибалок), уся їх діяльність була цілком централізованою, що мало сприяло розвитку ініціативності й утворенню невеликих самоврядних організацій. Ті ж що утворювалися самочинно, жорстоко переслідувалися й фактично знищувалися.
Проте наприкінці 80-х рр., з настанням періоду гласності й перебудови, почали виникати місцеві з погляду центру організації, протистояння виникненню яких не могло вже відбуватися адміністративно-репресивним шляхом, оскільки вони Були не політичної орієнтації, а переслідували здебільшого культурологічні, історичні, мовні, екологічні цілі. Це були такі організації, як «Спадщина», Товариствоукраїнської мови ім. Тараса Шевченка, «меморіал», «Зелений світ». Їм у свою чергу, передувала діяльність Українського культурологічного клубу та української гельсінської групи.
Варто згадати, що українська «оксамитова революція» 1989-90 рр., завдяки якій Україна здобула незалежності, розпочалася і фактично була здійснена не політичними партіями (в той час існувала лише одна політична партія), а громадськими організаціями культурологічної орієнтації. На хвилі громадської діяльності з’явились і більшість нових українських політиків.
Вочевидь, саме громадські організації стали підґрунтям для створення політичних партій. Та й Закон України «Про об’єднання громадян» (1992 р.) саме й визначав, незалежно від назви (рух, конгрес, асоціація, фонд, спілка тощо), організацію або як політичну партію, або як громадську організацію. Закон дав непередбачуваний поштовх до зростання кількості громадських організацій.
Мета звернення до актуальної теми становлення громадянського суспільства в Україні полягає у тім, щоб, по-перше, отримати чітке аналітичне і практичне розуміння характеру та функцій громадянського суспільства стосовно національної специфіки соціально-політичного та культурного розвитку України, по-друге, розкрити потенційну роль інститутів громадянського суспільства щодо посилення продуктивності влади у реалізації
інтересів людини та суспільства і, нарешті, по-третє, розробити комплекс практичних заходів з підтримки громадянського суспільства та підвищення його значення у якості засобу збалансованості політичного життя та влади в Україні, особливо у напрямку посилення соціальної політики держави згідно з європейськими стандартами.
По-перше, проблема взаємовідносин громадянського суспільства і держави стає зараз своєрідним ключем до з’ясування перспектив людини та суспільства у третьому тисячоріччі. Громадянське суспільство і соціальна, демократична, правова держава являють собою сукупність уніфікованих історією критеріїв, що дозволяють реально оцінити ступінь відповідності конкретної суспільно-політичної дійсності інтересам людини. Маємо визнати, що зазначені критерії недосконалі й дещо абстрактні, але й до тепер історія людської цивілізації не виробила кращих.
По-друге, ця проблема виявила той стрижень, що забезпечуєта супроводжує міждержавне спілкування. Контури останнього, зрештою, чітко проявилися на тлі дуже небезпечної для людської цивілізації проблеми, що сьогодні вже відійшла в минуле — дилеми «комунізм або капіталізм», яка протягом ХХ ст. неодноразово ставила людство на межу третьої світової війни.
По-третє, новітня історія України остаточно виштовхнула зазначену проблему зі сфери академічної науки у сферу предметно-практичного знання, внутрішньої і зовнішньої політики, конкретної економіки.
Розбудова громадянського суспільства та соціальної, правової, демократичної держави у другому десятиріччі незалежної України має отримати вичерпне соціально-економічне та ідейно-політичне підґрунтя. Створення такого підґрунтя є життєво необхідним з огляду на єдність процесів підвищення рівня життя українського народу та досягнення сучасних гуманітарних стандартів розвинутих країн Європи.
Громадянське суспільство та сучасна демократична держава діями інституцій політичного процесу повинні перетворитися з теоретичних конструкцій на дійсність і перевести країну у стадію сталого розвитку. До цього зобов’язує об’єктивна потреба прискорення реалізації унікального людського потенціалу та переваг геополітичного положення України. Цього вимагає й потреба у стимулюванні процесу євроатлантичної інтеграції,
котра обумовлюється як поточною економічною та соціально-політичною кон’юнктурою, так і змістом гідних для людини, суспільства та держави, реальних перспектив на довгострокове майбутнє.
Виходячи з реальної ситуації, котра зараз склалася в Україні, слід констатувати, що розбудова громадянського суспільства вимагає здобуття статусу окремого, пріоритетного напряму державної політики і має входити до неї як першочергове практичне завдання.
Саме цим напрямом країна здатна вийти з «зачарованого кола», у якім без розвинутого громадянського суспільства не можна створити демократичну, соціальну, правову державу, що задекларовано у статті 1 Конституції України: «Україна є суверенна і незалежна демократична, соціальна, правова держава». А без демократичної, соціальної, правової держави годі й очікувати становлення повноцінного, «розфрагментованого» громадянського суспільства.
Звідсіля випливає, що з точки зору інтересів громадянського суспільства, політика державотворення покликана передбачати:
а) знаходження оптимуму у взаєминах громадянського суспільства і держави, що стає зараз у світі ключем до з’ясування перспектив людини і суспільства та до збагачення інструментарію міждержавного спілкування в процесі євроінтеграції. Адже діяльність громадянського суспільства спрямована на реалізацію загальних для людської цивілізації потреб особистості через доцільне у кожний конкретно-історичний момент обмеження кількості владних структур та поля їхньої діяльності;
б) введення у дію механізму реалізації потенціалу громадських організацій щодо посилення продуктивності влади у сфері демократизації та соціалізації держави, а також захисту прав і свобод громадян шляхом незалежної експертизи державних рішень, участі у законотворчості, моніторингу виконання органами виконавчої влади державних рішень та дотримання міжнародних угод тощо;
в) впровадження у політичну свідомість та громадську думку прагматичного розуміння характеру та функцій громадянського суспільства, корисного з точки зору реалізації як повсякденних потреб громадян, так і довгострокових національних інтересів України з огляду на перспективу європейської інтеграції.
Курс на європейську інтеграцію є природним наслідком здобуття Україною державної незалежності. Він викристалізовується з багатовікової історії нашого народу, його ментальності та етнічних коренів і стосується передусім європейської самоідентифікації українського народу, стратегічних орієнтирів внутрішніх перетворень, логіки поглиблення трансформаційнихпроцесів, політики реформ. продолжение
--PAGE_BREAK--
Проте маємо враховувати і геополітичний вимір розширеного ЄС. Мова йде про кроки у напрямі посилення геополітичної достатності Євросоюзу, про перспективи Європи як визнаного лідера світового цивілізаційного процесу. Якщо розглядати розширення ЄС у такій площині, то стає зрозумілим, що наміри України щодо набуття у майбутньому повноправного членства у цій організації мають реальні передумови. Це — процес, що передбачає не лише нашу, а й зворотну зацікавленість. Об’єктивно оцінюючи ситуацію, є підстави стверджувати, що ЄС такою ж мірою зацікавлений у цивілізованій демократичній Україні, як і Україна в ЄС. В перспективі така взаємна зацікавленість зростатиме. Для політичного керівництва та пересічних громадян країн Західної Європи необхідний час, щоб осмислити цю залежність. У такій ситуації головне для України — постійно доводити світовій спільноті свою послідовність в обраному курсі, де головним аргументом служить ствердження демократичних засад громадянського суспільства з притаманними йому принципами верховенства права та соціально спрямованої ринкової економіки.
Це передбачає:
1) усвідомлення окремих суперечностей між національними особливостями та загальними закономірностями становлення громадянського суспільства у країнах сталої демократії. Для цього потрібна політична толерантність і розуміння складності процесу громадянської асиміляції з ЄС, що не може штучно форсуватися. Країнам Центральної Європи, які на старті інтеграційних процесів мали відчутні переваги, порівняно з Україною, знадобилося понад десять років, щоб здійснити складні системні, іноді непопулярні реформи і таким чином наблизитися до європейських стандартів. Ці реформи вимагали не лише політичної волі від керівників країн-кандидатів, а й значних зусиль всього
суспільства. Українське громадянське суспільство поки що не піднялося до такої динаміки трансформаційних процесів;
2) максимальне використання можливості визначення політико-правових механізмів співпраці між ЄС та Україною на найближчі десять років, яка передбачається відповідним рішенням Єврокомісії. Йдеться про забезпечення щорічних темпів постійного зростання ВВП в Україні на рівні 6-7% за рахунок
інновацій, що забезпечить зміцнення соціально-економічних та політико-правових засад громадянського суспільства;
3) акцентуацію уваги на всебічному розвитку багатостороннього економічного співробітництва з пострадянськими країнами, що не суперечить принципам Євросоюзу. Лише через співробітництво і партнерство із своїми сусідами кожна окремо взята країна може максимально реалізувати свій потенціал, гарантувати власні національні інтереси. ЄС об’єктивно зацікавлений у такому перебігу подій, у тому числі й у взаємній координації євроінтеграційної політики України та Росії. Стратегія транскордонної та регіональної політики України має розглядатися як така, що підпорядкована курсу євроінтеграції. А це, у свою
чергу, вимагає налагодження ефективних механізмів секторальної інтеграції з країнами СНД та Західної Європи і, насамперед, через налагодження міжнародних транспортно-комунікаційних мереж, поглиблення інтеграційних процесів в енергетичній сфері, а також досягнення реальних зрушень у співробітництві в галузях високих технологій.
Внаслідок реалізації державної політики щодо стимулювання розвитку громадянського суспільства в Україні у його внутрішньо-політичних та зовнішньополітичних аспектах, закріплення його перспектив можна очікувати ствердження характерних рис громадянського суспільства — довіри, взаємодопомоги, толерантності, здатності до кооперованих дій, віри громадян у власні сили, зорієнтованості на громадські справи, почуття відповідальності.
Концептуальні основи і сама політика у цьому напрямку ґрунтуються на синтезі філософсько-політичних поглядів на взаємини держави та суспільства, а також на поєднанні історико-культурних традицій України, її новітнього досвіду часів незалежності та узагальнених західноєвропейських здобутках у розбудові громадянськогосуспільства у ХХ ст.
2.4 Приватна власність — основа формування та розвитку громадянського суспільства
Видатний французький філософ-просвітитель XVIII ст. Ж.-Ж. Руссо вважав, що перша людина, яка обгородила ділянку спільної землі кілками, сказала «це моє», а інші через свою простодушність повірили в це, була справжнім засновником громадянського суспільства, тобто суспільства індивідуалізованої, приватної власності. До речі, Ж.-Ж. Руссо вбачав трагедію у тому, що серед тих людей не знайшлося іншого, який би вирвав кілки, викрив би цього брехуна, ліквідував з самого початку приватну власність, що спричинила страшні біди, муки і горе. Але щодо цього останнього Ж.-Ж. Руссо був не мав рацію тому, що не врахував історично прогресивної, утворюючої, цивілізаційної ролі приватної власності. Ця роль проглядає через два суспільних зрізи: перший, структурний, що опосередковується відношенням «власник — громадянське суспільство — держава»; другий — мотиваційний, що виявляється через розуміння власності як рушійної сили розвитку суспільства. Перший — допомагає зрозуміти, що якщо у людини є власність і вона надійно захищена законом, то вона набуває впевненості, поводиться з гідністю перед владою будь-якого рівня. Тут громадянське суспільство виступає як спільність, головною діючою особою якої є людина-власник. Власність у цьому розумінні е надзвичайно широким поняттям; це і засоби виробництва, грошові суми, акції, інформація, що необхідна людям, інтелект, що виробляє ідеї, просто фізична здатність до праці тощо.
Другий зріз виявляє приватну власність як могутній стимул творчої, заінтересованої діяльності людини. Адже вона не тільки, як стверджує Ж.-Ж. Руссо, поділила людей на бідних і багатих, спонукала жадобу наживи, але й виявила інтерес людей до виробництва, чим сприяла формуванню структур громадянського суспільства, автономних щодо держави. У цьому розумінні приватна власність виступила великим завоюванням і двигуном людської цивілізації. Без неї не було б таких унікальних явищ світової історії, як антична Греція і Рим, епоха Відродження та Нового часу.
Отже, саме приватна власність була і є основою виникнення автономного індивіда, такої ж сім'ї, асоціацій, партій, профспілок людей. А громадянське суспільство саме і передбачає збалансований взаємоконтроль і взаємообмеження державних і недержавних органів і рухів — щоб державні органи, їх діяльність завжди були у полі зору недержавних органів і рухів, а останні в свою чергу погоджували свою діяльність із законом і враховували об'єктивні потреби держави.
Істотно, що такій глобальній теорії, якою є проблема формування і розвитку громадянського суспільства, відомі й інші риси, властивості, принципи і ознаки цього явища. Так, Г. В. Плеханов вважав, що до структур громадянського суспільства слід відносити спільноту і особистість, а вся російська історія є нічим іншим, як безперервною боротьбою державності з прагненнями до автономії особи і спільноти.
І дійсно, у цьому є раціональне зерно, яке полягає в тому, що громадянське суспільство — це не просто система виробничих відносин, як у К. Маркса, а це структурований суспільний організм, в якому властиву їм роль відіграють особа, партія, громадське об'єднання, господарське товариство і т. ін. Визнання структурних елементів громадянського суспільства зовсім не означає їх протиставлення державі, а тим більше політичної системи економічній. Тут слід зрозуміти, що в громадянському суспільстві існує автономний індивід. Автономний не в розумінні цілковитої ізоляції, тоді і громадянське суспільство було б неможливим, а автономний в розумінні того, що всі його суспільні зв'язки мають такий характер, при якому вони не суперечать, а навпаки, забезпечують його свободу власними силами, методами і формами. Це означає, що автономний індивід для забезпечення своєї свободи повинен мати право створити відокремлені від держави партії, спілки, об'єднання, товариства і т. ін.
Будь-який вид свободи індивіда (політична, інтелектуальна, особиста) в умовах громадянського суспільства може бути реальним лише за умови володіння ним економічною свободою, а остання у свою чергу забезпечується за наявності у нього власності. Тобто найголовнішими ідеями, що свідчать про реальність громадянського суспільства, завжди визнаються дві умови, а саме:
а) забезпечення свободи і обгрунтованої нею автономної особистості;
б) демократичне вирішення проблеми власності і її форм, що забезпечують цю автономію і свободу. Так, Г. Гегель, розглядаючи саме ці моменти, а як відомо, він абсолютизує державу, а тому вважає, що не громадянське суспільство повинно забезпечувати належний статус особистості, а держава, але це не має для нас принципового значення тому, що в основоположних питаннях Г. Гегель дотримувався ідентичних позицій, неодноразово доводячи, що в державі людину визнають і до неї ставляться, як до розумної, як до вільної, як до особистості, тому що вона долає свою природність і підкоряється загальному, тобто законові, і ставиться до інших так, як би хотіла, щоб ставились до неї, тобто визнає інших теж розумними, вільними особистостями [2, 75-95.]. З цих роздумів ми частково отримуємо відповідь на питання про те, як у громадянському суспільстві забезпечуються свобода і пов'язана з нею автономія особи. Адже виходячи з цього, можна стверджувати, що вона корениться в розумній і доцільній організації суспільного життя людей. Для того щоб самому отримати свободу, слід підпорядкувати свої природні бажання загальним інтересам, і суспільство в особі інших індивідів оцінить це, визнає тебе розумною особистістю і надасть свободу. Аналогічну позицію займає і російський письменник, просвітитель, публіцист Д. Фонвізін, який, досліджуючи, у чому е найбільше добро для держав і народів і що є істинною сутністю усіх систем законодавства, дійшов висновку, що це те, «… про що тепер він буде розмірковувати: зольність і власність» [23, 49]. Інший російський учений І. Пнін співає власності і особистій безпеці особи дифірамби: «Власність! священе право! душа співмешканняі джерело законіві мати достатку і задоволення! Де ти поважаєшся, де ти недоторкана — там тільки благословенна країна, там тільки спокійний і благополучний громадянин».
Але як свобода і автономність особи пов'язується з володінням нею власністю? Для того, щоб зрозуміти це, слід знову звернутися до теоретичних основ ідеї громадянського суспільства. Про діалектичний зв'язок економічної свободи з усіма іншими її проявами писали: Д. Мілль, який розглядав індивідуальну свободу кожної окремої особистості як найважливішу цінність; Алексіс де Токвіль, що зіставляв свободу з демократією і соціалістичною ідеєю; лорд Актон, який розглядав внутрішні аспекти свободи; Ф. Хайек та багато ін. Так, останній у праці «Дорога до рабства» головний недолік соціалізму вбачає не в ідеалах, в принципі вони добрі, хоча в багатьох випадках і нездійсненні, а в методах -ліквідації приватного підприємництва, скасуванні приватної власності на засоби виробництва, системі всеохопленого планування економіки і т. ін. Водночас він підкреслював, що при всіх досягненнях людського розуму він не здатний замінити керівництво процесами, що саморегулюються в суспільстві. Це вбило би і вбиває індивідуальні зусилля мільйонів окремих особистостей [24, 177-183].
До того ж Ф. Хайек відстоює не індивідуалізм, що переростає в егоїзм і самозакоханість, а визнання абсолютного пріоритету поглядів, сподівань, схильностей кожної людини. Суть справи у тому, переконує він, що «… стихійні, ніким не спрямовані зусилля окремих людей можуть у кінцевому рахунку привести до виникнення складної, розгалуженої структури економічної діяльності. Все викладене вище не заперечує планування, але воно повинно поєднуватися з принципами економічного лібералізму і насамперед принципом конкуренції. До того ж планування і контроль повинні поєднуватися з конкуренцією таким чином, щоб: планування підпорядковувалось конкуренціїта керувалося нею; контроль здійснювався б лише у відповідних умовах і був однаковим для всіх.
Не можна не погодитись і з юридичною думкою Ф. Хайека про те, що в умовах всеохопленого планування і керівництва важко уникнути передавання законодавчих повноважень органам виконавчої влади тому, що представницькі органи неефективні в умовах деталізованого керівництва економікою, що нівелює саму сутність ідеї правової держави.
Ці роздуми лауреата Нобелівської премії з економіки 1974 р. Ф. Хайека звертають на себе увагу тому, що з них випливають надзвичайно важливі висновки щодо громадянського суспільства. Це, по-перше, висновок про необхідність підтримки економічного індивідуалізму, що спрямований проти економічної рівності і колективізму, але не заперечує формальної рівності громадян перед законом і, по-друге, теза про те, що за умови абсолютного колективізму і «закритого суспільства» до влади приходять найгірші, бо в суспільстві, що обтяжене тоталітаризмом, більше шансів на успіх мають люди без моральних основ і без освіти і, навпаки, за умови свободи і демократії формуються умови, за яких чим вищі розумові здібності і рівень освіти, тим людина є індивідуальнішою і тим менше можлива її одностайність з тими, що керують. З цього випливає також те, що одна з найболючіших проблем громадянського суспільства, а саме про співвідношення більшості і меншості, повинна вирішуватись на основі ліберального гуманізму, який стверджує, що людину слід поважати не тільки як члена групи, як суб'єкта, що намагається досягнути певних групових цілей, але і як відособленого соціалізованого індивіда зі своїми власними потребами й інтересами, світосприйняттям і самоусвідомленням.
Отже, з точки зору класичної теорії громадянського суспільства саме таким є співвідношення свободи особи, її автономності і власності. А до якісних характеристик громадянського суспільства вона відносить такі положення:
— громадянське суспільство повинно бути суспільством не тільки політичної демократії, але і соціальної, що дає кожній людині можливість мати гідний рівень життя; продолжение
--PAGE_BREAK--
— це суспільство, де повністю відсутнє усяке відчуження людини від засобів виробництва і знарядь праці, а також результатів своєї праці, насамперед приватної власності;
— громадянське суспільство на гуманістичній, демократичній основі охоплює усі економічні, господарські та інші зв'язки, забезпечуючи їх інтенсивний розвиток;
— людині в громадянському суспільстві забезпечується можливість повною мірою виявляти свої здібності, що у свою чергу є найважливішим фактором, який стимулює розвиток суспільства в цілому;
— воно користується пріоритетом щодо держави, яка є його складовою частиною. Державна влада зобов'язана охороняти суспільство, сприяти задоволенню його потреб, подоланню конфліктних ситуацій;
— громадянське суспільство є основою створення і функціонування правової держави.
Класична теорія цього поняття у більшості випадків розуміє під ним механізм соціальної взаємодії, що складається зі сфери особистого (особливо родини), різноманітних об'єднань, суспільних рухій і публічної комунікації. Його розуміють як місце соціальної дії, автономної від держави, як проект (мрію) деяких інтелектуалів і активістів, спробу об'єднати широкий спектр діяльності в єдину боротьбу проти тоталітаризму [24, 452]. У радянсько-французькому виданні 1989 р. «50/50. Опыт словаря нового мышления» це поняття тлумачиться так: «Громадянське суспільство це сфера спонтанного самовиявлення вільних індивідів і асоціацій громадян, що сформовані добровільно, яка захищена необхідними законами від прямого втручання і свавільної регламентації діяльності цих громадян з боку органів державної влади ».
2.5 Стратегічні пріоритети та засоби їхньої реалізації
За сучасних умов особливого значення набувають такі пріоритети, як забезпечення належних правових та інституціональних підвалин становлення громадянського суспільства, державна підтримка громадських організацій різних типів, діяльність яких спрямована на утвердження демократичних цінностей у суспільстві, координація діяльності місцевих органів виконавчої влади щодо співпраці з громадськими організаціями. Проблема законодавчого регулювання механізмів взаємодії громадських організацій з державними інституціями стала нагальною.
З тим, щоб зрозуміти всю складність завдань, що постали перед нами в процесі побудови громадянського суспільства, варто окреслити очікуваний результат:
для успішного функціонування і розвитку громадянського суспільства необхідною є наявність розвинутої соціальної структури, в якій мають знайти своє відображення різноманітні форми власності, інтереси людей, груп і прошарків населення, і яка також повинна мати розвинуті горизонтальні зв’язки; громадянському суспільству притаманний високийрівень розвитку особистості в соціальному, інтелектуальному і психологічному аспектах, притаманна її внутрішня свобода і здатність активно підключатися до різноманітних сфер діяльності;
— в економічній сфері серед ознак розвиненості громадянського суспільства є створені на ініціативній основі численні підприємства недержавного сектору — з приватними і колективними формами власності;
— в соціальній сфері серед таких показників виокремлюються:
існування недержавних засобів масової інформації, а також механізмів прояву, формування і вираження суспільної думки з метою вирішення соціальних конфліктів, розвиненість форм самоврядування, суспільних організацій та рухів;
— в політичній сфері на користь розвиненості громадянського суспільства можуть служити різноманітні суспільно-політичні об’єднання, партії та рухи, чия діяльність спрямована на захист прав та свобод громадян, а також на збереження
базових принципів демократії;
— і, нарешті, в духовній сфері розвиненість громадянського суспільства визначається: свободою думки, слова, совісті, існуванням механізмів для їх реалізації, для забезпечення можливостей самовираження особистості та її духовного розвитку.
Отже, визнаючи усвідомлення всіма соціальними суб’єктами необхідності створення справді дієвого громадянського суспільства, доречно говорити про початок переходу українського суспільства від нормативно-теоретичного рівня дискусій з цього питання до налагодження реальних механізмів практичного втілення поставленої мети з урахуванням специфіки історичних та культурних особливостей місцевого розвитку.
На цьому тлі першочерговими завданнями повинні стати:
1) налагодження взаємного публічного діалогу, що є необхідною умовою підтримки довіри державним органам. При цьому надзвичайно важливим тут є дотримання паритетних засад, обопільну відповідальність громадянського суспільства та влади;
2) становлення «демократії співучасті» — взаємодії державних органів з громадськістю, розширене інформування населення про державні справи та активізація широкої участі громадян під час прийняття рішень на всіх рівнях;
3) запровадження практики регіональної співпраці відповідно до різноманітних сфер діяльності на рівні місцевого самоврядування та заснування органів співробітництва, що включатимуть представників обох сторін (круглі столи, спільні комісії);
4) вдосконалення правової та громадянської освіти як посадовців (зміна стереотипів зневажливого ставлення до проявів громадської активності), так і населення в цілому.
Конкретними засобами реалізації державної політики розвитку громадянського суспільства в Україні, на які варто звернути першочергову увагу, є, на мою думку, такі:
1. Державна підтримка залучення представників громадських організацій до співпраці з урядом у вигляді проведення громадських слухань. Всеукраїнські та місцеві громадські слухання сприяють забезпеченню системності роботи виконавчих структур, налагодженню та поглибленню конструктивного діалогу між владою та населенням. З часом подібні заходи мають усі шанси стати додатковим механізмом легітимації політичних рішень. Для забезпечення прозорості та об’єктивності подібних заходів, зворотного зв’язку зі сторонами бачиться доречним залучення до їх проведення більш широкого спектру політичних сил та утворення при центральних та місцевих органах виконавчої влади реально діючих громадських рад (колегій), що виконуватимуть функцію дорадчих органів.
До їх складу мають увійти в однаковому співвідношенні представники від об’єднань громадян, ЗМІ та органів виконавчої влади.
2. З метою подолання недостатньої розвиненості горизонтальних зв’язків між громадськими організаціями (обмін інформацією, проведення спільних заходів) та підвищення рівня їхньої координації, впливу на владу та міжнародного іміджу, Кабінету Міністрів України з усіма зацікавленими відомствами та установами у найближчий час доцільно провести Всеукраїнський конгрес громадських організацій України із фундацією постійно діючого одноіменногооргану управління. Це істотно сприяло б як підвищенню контролю громадських організацій за діями влади, подоланню їхньої міжрегіональної ізольованості, так і впровадженню державницької ідеології серед громадського загалу. Одним з питань першого засідання новоствореної організації могло б стати обговорення Національної концепції розвитку громадянського суспільства в Україні, де поєднувалися б національні особливості та риси аналогів Західного світу, а також інтереси першого і другого секторів суспільства.
Тiльки в активнiй взаємодiї українських державного, комерцiйного та громадського секторiв може сформуватися демократичне українське суспiльство. Допомога ж донорських неукраїнських органiзацiй у цьому процесi повинна грати суто допомiжну роль.
3. З урахуванням малої впливовості громадських організацій на підготовку, супровід і прийняття рішень Уряду та місцевих органів влади, принципами зазначеної концепції покликані стати такі: започаткування практики експертизи проектів нормативних актів на предмет потенційної шкоди або сприяння розвитку громадянського суспільства; правова освіта громадськості, налагодження партнерства та обміну досвідом між громадськими організаціями; дотримання антимонопольного принципу у сфері інформаційного простору; зміцнення почуття національної ідентичності; розробка та забезпечення реалізації механізмів відкритості та прозорості влади, залучення громадськості до процесів прийняття рішень; реалізація політики громадської консолідації для вирішення соціально значимих проблем – мінімізацію бідності та створення міцного середнього суспільного прошарку як стабілізуючого елементу соціальної структури; удосконалення існуючих і розробка нових форм соціального партнерства; розробка ефективних механізмів підтримки діяльності громадських організацій у реалізації соціальних програм;
4. Та обставина, що громадські організації фактично не мають місцевих фінансових джерел для підтримки своєї діяльності, а надання благодійних пожертвуваньмісцевими бізнесовими компаніями не є суттєвими, дотепер компенсується зарубіжними приватними фондами та урядовими програмами підтримки демократії. Самостійно вести господарську діяльність, згідно з законом України «Про об’єднання громадян», ці організації не можуть — для цього потрібно заснувати окремі господарчі структури, для внесення до статутного фонду яких потрібні кошти або майно.
Отже залишається лише два засоби виходу з зачарованого кола.
Один — різко трансформувати юридичні основи діяльності громадських організацій, послабити податковий прес, стимулювати внутрішню добродійність, приділили їм державну увагу, а також додатково гарантувати свободу критичних висловлень на адресу влади.
Інший шлях — створити фінансово сприятливі умови для деякого сегмента громадських організацій і забезпечити їх бюджетними грошима. При цьому ефективність бюджетного фінансування незалежних некомерційних організацій зростатиме за однієї з двох умов — можливості до залучення до роботи добровольців (волонтерів) неординарність завдань, що підлягають вирішенню.
5. Для того щоб відповідати принципам громадянського суспільства, адміністрація і соціальні робітники повинні активно сприяти добровільним організаціям, групам соціальної дії та самодопомоги. Соціально уразливі групи повинні мати можливість навчитися, як одержувати доступ до суспільного і політичного прийняття рішень для того, щоб ефективно захищати свої власні інтереси за допомогою консультування, мобілізації і координації. Проте ситуація стає більш складною для місцевих адміністрацій, коли вона повинна мати справу з групами захисту громадян, що протестують проти політичних або адміністративних рішень, які зачіпають їхні власні інтереси. Це може створити етичну і тактичну дилему як для адміністрації соціальних служб, так і для соціальних робітників. З етичної точки зору, питання полягає в тому, чи може адміністрація або її робітники солідаризуватися зі своїми клієнтами. З тактичної точки зору, відмова від підтримки такихдій може «відчинити двері» наростаючому конфлікту.
Таким чином, сучасна практика формування громадянського суспільства і становлення його інститутів в Україні вказує на значні деформації, що виникають у розвитку цього процесу.
Мова йде про взаємну недовіру влади та недержавних організацій, а також недостатній вплив громадських організацій на суспільство. Існує цілий ряд чинників, що призводять до виникнення даної ситуації, що можна умовно розділити на декілька груп.
Серед політичних чинників появи суперечностей між владою та недержавними організаціями, слід, насамперед виокремити сприйняття багатьма з організацій влади як свого ворога або, принаймні, недружню силу. Фактично «третій сектор» розглядає себе як опозицію влади. Звичайно, недержавні організації повинні лобіювати інтереси певних груп перед владою. І в цьому лобіюванні вони можуть і повинні опонувати державним органам.
Проте, мова не йде про деструктивну опозицію недержавних організацій, варто говорити про конструктивний пошук діалогу.
Тому що у своєму формуванні уяви «влади-ворога» недержавні організації часто зневажають співробітництвом із державою. У той же час, сама влада також бачить в опозиційних недержавних організаціях одну лише деструктивну силу і не враховує конструктивні пропозиції «третього сектора». Таким чином створюється замкнуте коло, у якому сторони не чують і не хочуть чути один одного.
Вагомим фактором є політизація недержавних організацій напередодні виборчих кампаній, коли основні політичні гравці створюють «під себе» т. зв. «низові структури суспільної підтримки» у виді коаліцій і форумів недержавних організацій. Ці структури відіграють роль імітатора помочі з боку політичної сили певним групам населення і це достатньо ефективний прийом для виборчих кампаній. продолжение
--PAGE_BREAK--
Проте, деякі політичні сили обрали для себе роль захисника інтересів усього «третього сектора». У цій грі ставкою є авторитет влади, і відповідно — імідж держави, що уособлює в собі саму владу. Таким чином, за умови відсутності в недержавних організаціях імунітету від політичних маніпуляцій, громадські організації стають зручним інструментом деструктивних сил у їхній боротьбі за державну владу.
Разом з тим, залишає бажати на краще якість послуг недержавних організацій. Процеси професіоналізації недержавних організацій поступово набувають в Україні силу, але фаховий рівень значної частини організацій все ще є далеким від оптимуму і не завжди відповідає вимогам часу, що іноді провокує старання імітувати бурхливу діяльність. Як відзначають експерти Фонду «Європа ХХІ», значна частина вітчизняних організацій функціонують скоріше для заробітків шляхом одержання спонсорської і донорської допомоги. Зрозуміло, що декларації стурбованості суспільним благом і сприянням переходу України до демократії у такому випадку служать лише завісою для егоїстичних та споживацьких інтересів. Є недержавні організації, що одним лише фактом свого існування дискредитують «третій сектор».
Іноді недержавні організації, відпрацьовуючи грантову допомогу, проводять дослідження, моніторинги, суспільні кампанії, що не відповідають не тільки елементарним фаховим стандартам, але й не мають ніякого практичного значення. У той же час, ці недержавні організації жадають від держави негайного урахування своїх «досягнень» і прийняття владою відповідних рішень.
До того ж, основою для підозр у непрофесіоналізмі є невчасність і неадекватність рекомендацій деяких недержавних організацій.
Однак частина аналітичних недержавних організацій проводить досить ґрунтовні дослідження у вузьких сферах (комерційне право, боротьба і профілактика онкозахворювань, освіта і т. п.).
Їхні результати достатньо цікаві, проте презентації і пропозиції, проведені на належному рівні, майже відсутні, бо ці громадські організації мають обмаль подібного досвіду.
Щоправда, є й такі недержавні організації, котрі, навпаки, звертають увагу на форму презентації своїх матеріалів, проте їхні рекомендації абсолютно неадекватні сучасній ситуації. Наприклад, так було щодо застосування досвіду бразильського «бюджету участі» (формування місцевих бюджетів шляхом суспільних слухань) у Києві.Це цікаво, але нереально в наших умовах. Таким чином, влада не одержує відповідей на поставлені запитання, а недержавні організації, у такому випадку, працюють у ящик.
Неабияке, але подвійне значення серед зовнішніх чинників розвитку недержавних організацій виконує їх залежність від західних донорів. З одного боку, західна інтелектуальна і фінансова підтримка, що була надана через цілий ряд донорських структур для розвитку в Україні інститутів громадянського суспільства, розширення мережі недержавних організацій й вдосконалення місцевого самоврядування, — це неоціненний внесок західних країн у формування громадянського в Україні. І цей факт не можна ігнорувати.
Розділ 3. Особливості формування та основні проблеми створення громадянського суспільства в Україні
3.1 Особливості основних шляхів формування та розвитку громадянського суспільства в Україні
Процес становлення громадянського суспільства складний і суперечливий, аналіз його потребує конкретно-історичного підходу. Зародження та розвиток громадянського суспільства відбувається протягом тривалого періоду еволюції сучасної цивілізації. Цей процес має багато закономірностей, спільних для багатьох країн. Але кожна держава, розвиваючи громадянське суспільство, вносила щось особливе, характерне саме для неї. Досить специфічний досвід його побудови мала Україна. Адже феодальний устрій тривалий час носив потворні форми кріпосництва, щ обмежувало з рабством. Це зумовило і характерний розвиток суспільства, наклало певний відбиток на взаємовідносини між верствами населення, на їх психологію. За таких умов основою соціально-економічного ладу стає сільська община, яка, з одного боку, сприяла єднанню і взаємодопомозі селян, з іншого – культивувала дух покори.
Протягом всього періоду суспільного розвитку все частіше інтереси колективу домінували над інтересами особи. В таких умовах усвідомлення себе як громадянина, як повноправної особистості не могло відбутися. Вся історія ідеї громадянського суспільства – це історія перетворення самої колективності, організованої за законами спільного життя в розвиток людини, що вийшла із природнього стану необмеженої свободи, в громадянина цього суспільства. Власне, кожна держава має бути зацікавлена в створенні, всебічному розширенні і поглибленні громадянського суспільства, якщо воно прагне до задоволення потреб громадян, до своєї адаптації в загальнолюдський цивілізований процес. Для держави стає життєво необхідним розвиток всіх елементів громадянського суспільства. Чи відповідає таке суспільство досягнутому рівню світової цивілізації, має засвідчити рівень задоволення інтересів і потреб, громадянський мир на основі дії прийнятих державою законів. В сучасних умовах одним із вимог громадянського суспільства виступає фактор соціальної відповідальності в усіх сферах суспільного життя (економічній, політичній, соціальній, екологічній, національній), на всіх рівнях суспільних організацій (соціальної групи, суспільної організації, держави, світового. співтовариства), пов'язаних з висуненням на перший план загальнолюдських цінностей. Адже соціальна орієнтація може утверджуватися в якості принципу суспільних відносин лише тоді, коли задоволені всі необхідні потреби і створюються умови для реалізації системи історично обумовлених інтересів членів суспільства.
Важливе місце в цьому процесі належить державі. Вона повинна стати арбітром у вирішенні конфліктних питань. Це пояснюється насамперед тім, що на сьогоднішній день держава має в своїх руках переважне право застосування примусу, різного роду санкцій, виступаючи власником матеріальних благ, вона може, якщо побажає, спрямовувати свої зусилля на покращення соціально-економічного становища людини, задовольняти інтереси та потреби певних соціальних груп (працівники бюджетних організацій, базових галузей промисловості, студенти, пенсіонери і т.п.). Та на жаль, переформована державна машина не завжди готова взяти на себе таке завдання. Має спрацювати механізм взаємодії громадянського суспільства і держави, який знаходить свій прояв у взаємодії через партії, вибори, представницькі органи влади. В країнах Заходу існує ціла система представництва інтересів. Основні її учасники з боку грогладяпського суспільства — це групи і об'єднання за інтересами, з боку держави — органи виконавчої влади. Окрім згаданих сформувались специфічні представництва — консультативні комітети і комісії, що існують при міністерс вах, відомствах, уряді, в роботі яких беруть участь групи і об'єднання за інтересами. Такі інститути займаються виробленням рекомендацій і відповідних державних рішень, деякі з них виконують управлінські функції, інші діють на «недержавній» основі. В Західній Європі дискусія про те, чи є держава функцією суспільства, чи суспільство в міру розвитку держави має перетворитися в контролюючу ним функцію, можна віднести до XVIII ст., коли в працях англійських і французьких філософів теоретичні аспекти дискусії зводились до визначення долі влади, функцій і повноважень, які громадянське суспільство доручає державі на тому чи іншому етапі свого розвитку. Відповідно визначалась роль держави в розвитку суспільства.
У взаємодії громадянського суспільства та держави можуть існувати два напрямки. По-перше, держава є і залишається функцією громадянського суспільства. Серед представників цього напрямку є і теорії переважаючої ролі держави («державники»), рівного партнерства («суспільний договір»), його пасивної ролі («нічний сторож»). По-друге, держава носить тимчасовий характер. Утвердження в теорії постулат про швидке відмирання держави з поступовою заміною її суспільним самоуправлінням призвело б до повного знищення громадянського суспільства.
Кожна з цих теорій має свої переваги та недоліки. Однак протиставлення держави громадянському суспільству призводить до виникнення негативних факторів, які знаходять своє виявлення в тому, що держава та громадянське суспільство перебувають в постійному процесі боротьби. Справді, специфіка сучасної ситуації в Україні зводиться до того, що відбувається двоєдиний процес формування і громадянського суспільства, і правової держави, де громадянські права людини підпорядковуються нормам міжнародного права. А це означає, що:
— має місце виключення будь-якої дискримінації за національно-етнічними, політичними, релігійними, статевовіковими ознаками;
— має місце надійний законодавчий захист особистості і гідності громадянина, недоторканість його житла і майна, свобода вибору проживання, виїзду або в'їзду в країну, таємниця листування і телефонних розмов, свобода слова, преси, інформації;
— людині дано право вільно виявляти свій світогляд та духовні інтереси; — має місце всебічний захист громадянських прав з боку судових органів та громадський організацій.
Попередній розвиток нашої країни засвідчує, що крізь складалася практика ототожнювання реального стану справ з програмними настановами. Мала місце невідповідність між реальним і формальним узагальненням виробництва. Таким чином поглиблювалась суперечність між існуючими суспільними відносинами і декларованими в документах гаслами. Ця суперечність стала важливим фактором деформації правової системи, системи інтересів і цінностей. Необхідно, щоб будівництво нашого законодавства відбувалося цілеспрямовано, поступово. Адже справжнього демократичного, передового законодавства у нас не склалося, зате виросла величезна маса урядових і відомчих актів, мета яких — забезпечення тоталітарної системи. Законодавство не може створюватись саме собою, у вищих сферах політики, а життя розвиватись саме по собі, в зворотньому напрямі. Така ситуація існує лише тоді, коли немає громадянського суспільства. «Норми права народжуються не зверху, а в самому громадянському суспільстві, в процесі спільної дії людей при постійному зіткненні їх інтересів, правила, які відмірюють „зону волі“ цих інтересів. Ці правила і є нормою права як міра волі». Норма права тільки в тому випадку буде діяти, коли е механізм її реалізації. Специфіка законодавчої діяльності нашого суспільства на нишшньому етапі полягає в тому, що:
— вона носить базисний характер, оскільки створюються якісно нові суспільні відносини, нові парадигми суспільного життя;
— цей процес здійснюється в умовах, коли життя здебільшого спирається на старі структури і в ньому немає об'єктивно нових, спроможних реалізувати вимоги закону;
— ця діяльність виходить з принципу повної її суверенності, коли законодавчий процес може бути незалежним від реального стану даного суспільства. В нашій державі ще існують суперечності між законом і дійсністю, що веде до примноження конфліктів в суспільстві. Вихід із такого становища — у форсуванні реалістичного характеру законодавства, спроможного враховувати конкретні ситуації, необхідні для формування громадянського суспільства. На сучасному етапі розвитку принято говорити про попий суспільний устрій, процес становлення якого відбувається в багатьох країнах, як про суспільство змішаного типу, що проходить різні етапи на шляху до суспільства соціальної злагоди.
Результатом і внутрішнім джерелом розвитку систем нового типу є соціальна орієнтація на реалізацію потенціалу людської особистості, забезпечення вигідних умов й життєдіяльності. Соціально-економічна політика, що проводиться нині в Україні, на жаль, не забезпечує стабільних умов для реалізації можливостей переходу до суспільства такого типу. Та все ж не варто говорити так категорично, адже певні умови для побудови суспільства соціальної злагоди у нас створюються. Це насамперед реформування відносин власності, створення системи політичної демократії. Обидва завдання іюрозривно пов'язані між собою, але зміни в економічній і політичній сферах часто мають різну спрямованість. Приватизація державної власності здійснюється в умовах інфляції, різкого зниження стимулів виробничої діяльності, загального погіршення фінансового становища підприємств. З цього приводу професор В.Даниленко писав: «Приватизація швидше буде саме бюрократичною. Ринок буде вводитися зверху, не покладаючись на самоорганізуючі основи громадянського суспільства, втримуючи максимальний контроль за розвитком ситуації. А це буде стримувати економічну реформу в цілому, продовжуючи та поглиблюючи тяготи народу”.
Таким чином, історичний розвиток України має багато ознак модернізації, здійснюється поряд із розвинутими країнами. На сьогоднішній день відбувається процес приведення всіх суспільних інститутів та процесів у відповідність до норм розвинутої цивілізації, що знаходить свій прояв у формуванні засад правової держави та громадянського суспільства. Від темпів і напрямків розвитку громадянського суспільства залежатиме можливість нової інтеграції, передумовою якої є близькість процесів і ступінь зрілості національних громадянських суспільств.
Особливістю державного розвитку України є розвиток національного руху після довгих років „пролетарського інтернаціоналізму“, який насправді мав на меті придушення національної самобутності українського та й інших народів імперії. При цьому, розвиток деяких національних звичаїв і традицій штучно видавався за свідчення дотримання прав на розвиток національної самобутності. Як наслідок — спалах національного руху з початком демократичних перетворень. Тому одним із пріоритетних напрямків розвитку громадянського суспільства в Україні е наповнення національної ідеї нормативними регуляціями громадянського суспільства. Але при цьому слід пам'ятати, що національна ідея підносить колектив, а ідея громадянського суспільства — особу; різні тут і носії суверенності — нація і особа. Відмінним є відношення до держави. Національна ідея підносить державу як мету нації для власної реалізації, тоді як ідея громадянського суспільства передбачає обмеження держави, аби вона не загрожувала цінності і суверенності особи. продолжение
--PAGE_BREAK--
Щоб залучити певною мірою національну ідею до розвитку суспільства, необхідно насамперед демократизувати національну ідею. Основний напрямок — це співпраця з державою, яка б гарантувала не тільки звичайні економічні, громадянські та політичні права, але й забезпечувала якнайбільшу відкритість і свободу дискусій між максимально автономними індивідумами, а саме: — гарантування прав інтимності і приватності, щоб індивіди та групи мали простір на виявлення своєї самобутності;
— гарантування прав доступу до публічної сфери.
Громадянське суспільство, в свою чергу, має також дбати про права індивідуму на різні форми колективної діяльності, всіляко підтримувати розвиток національної ідеї, наповнюючи її принципами демократії. Адже відомо, що історія не знає жодного громадянської о суспільства, яке жило б відповідно до декларованих принципів. Зміцнення громадянського суспільства на сьогодні передбачає:
— фінансування незалежних мас-медіа;
— встановлення контактів не лише з урядом, але й з опозиційними силами; — надання допомоги задля зміцнення ключових інститутів громадянського суспільства, органів судочинства та охорони правопорядку; — створення і розвиток благодійницьких та добровільних організацій, за допомогою яких населення менше сподівалося б на допомогу держави і більше покладалося на власні сили;
— розширення каналів обміну технічної та гуманітарної допомоги, обміну в галузі освіти та культури.
Після розвалу Союзу та перших років незалежності, спроб визначити напрямок розвитку економіки та державності більшість аналітиків дійшли висновку, що альтернативи західним моделям суспільного розвитку практично не існує. Не заперечуючи в цілому слідування шляхом цінностей, вироблених людством, хотілось би застерегти від того, щоб новий підхід, як справедливо відмічається науковцями, не затінив «споконвічні обереги українського способу життя, якщо ці цінності сприяють утвердженню державності України, розвитку системи розумних потреб особи й суспільства, формуванню освіченої й високоморальної особистості».
Сьогодні гостро постала теоретична і практична проблема вироблення перспективного підходу до оцінки української історії і незалежної, самостійної ідеологічної та політичної позиції щодо оцінки шляхів і засобів розвитку України. Демократизація створює можливості для прогресивного розвитку України. Але постає запитання: як найкраще скористатися цими можливостями, зберігши позитивну спадковість розвитку, подолавши одночасно негативну? Перед суспільною думкою України постало завдання — розробити концепцію нової історії України, спроможну дати відповіді на всі ті основоположні запитання суспільного розвитку. В Україні існують групи політиків, які вважають, що лише національна ідея «вивезе» Україну на магістральні шляхи цивілізаційного розвитку. Справді, національна ідея — могутній локомотив історії. Національна ідея спроможна стати потужним мотивом і стимулом дій особистостей, соціальних груп і цілих народів. Але слід мати на увазі, що за революційним періодом завжди настають часи копіткої, наполегливої праці для налагодження нової системи господарювання, формування нової політичної системи суспільства, коли регулятивний вплив національної ідеї значно знижується, а на передній план виходять організаційні завдання, вирішувати які, щоправда без національне орієнтованої держави, неможливо. Досі в Україні тривають дискусії про вплив держави та про баланс сил державної влади й суспільства. Значна частина населення вбачає в державі чужу, корумповану силу, не довіряє державній владі, хоча і дотримується утопічного погляду, ніби винятково державними засобами можна створити нове громадянське суспільство. Між іншим, це типова утопія, поєднана з надією на мудрого вождя, авторитетного правителя, який, прийшовши до влади, владнає все справедливо й демократично. Державна влада дійсно може сприяти встановленню громадянського суспільства, але без ініціативи народу «знизу» її можливості обмежені.
Суть стратегії конструктивних сил України може бути зведена до необхідності переходу від залишків пострадянського «тимчасового авторитаризму» центральної (особливо виконавчої) влади до «постійної демократії», в яку будуть інтенсивно втягнуті регіони та більшість населення. Особливістю і суперечливістю перехідного суспільства, яким є сучасна Україна, є те, що складнощі перехідних процесів, з одного боку, зумовлюють зміцнення регулюючої ролі держави, тобто самої держави, а з другого — розбудова громадянського суспільства передбачає роздержавлення суспільних інститутів, зменшення державного впливу на них. Ця обставина і підкреслює необхідність наукових розробок ролі держави в перехідному суспільстві, роз-робки механізмів її впливу на соціальні процеси, визначення шляхів перетворення держави на правову, а перехідного суспільства — на громадянське. Hе відзначити, що у нинішній Конституції і згадки немає про громадянське суспільство, на формування якого зрештою має бути спрямований весь державно-правовий механізм. Цей, м'яко кажучи, недолік нинішньої Конституції, безумовно, негативно відбиватиметься на процесі формування громадянського суспільства, серцевини правової держави. Проголошуючи своє прагнення досягти ідеалів правової держави, не пов'язавши це на конституційному рівні з формуванням громадянського суспільства, не є просто нелогічним, а й стратегічно неприпустимим. Адже неможливо донести до людей сутність переваг правової держави, не пов'язуючи це із громадянським суспільством, яке є гарантом захисту його членів від втручання державних інститутів в їх приватне і особисте життя, особливо у тих випадках, коли ці інститути при певних обставинах перетворюються на самодостатні і діють для самих себе, а нерідко й проти суспільства. Oднією з перших змін до Конституції України має бути її доповнення новим розділом про громадянське суспільство.
У кінцевому рахунку все ж таки є всі підстави сказати, що молода українська держава обрала в цілому правильний шлях, шлях цивілізованого суспільства, яке ґрунтується на загальнолюдських цінностях. Передусім, і це найголовніше, Україна стала незалежною державою з перспективними конституційними намірами стати демократичною і правовою. Стосовно ж перехідного суспільства, яким є сучасна Україна, то попередньо узагальнюючі його характеристики є такими:
• усі сфери життєдіяльності охоплені системною кризою, особливо вражені економіка і соціальна сфера;
• на рівні керівництва державою відсутнє цілісне уявлення про шляхи виходу із кризи, не розроблена відповідна Урядова Програма дій.
Підбиваючи підсумок, можна сказати, ідо сьогодні основними шляхами побудови громадянського суспільства в Україні є: • розширення масової бази влади, підвищення політичної культури населення, створення нових можливостей участі громадян в управлінні державними і суспільними справами;
• активізація процесу роздержавлення усіх сфер суспільного життя, формування справжніх інститутів громадянського суспільства як ринкового, так і неринкового характеру (благодійні фонди, споживчі товариства, клуби за інтересами, товариства, асоціації тощо), розвиток різних форм громадського самоврядування і самодіяльності. До речі, у США існують сотні тисяч центральних, штатних, регіональних і місцевих асоціацій (політичних, культурних, релігійних, воєнно-патріотичних і т. п.), які охоплюють 2/3 населення США. Це і є соціальна база громадянського суспільства; в постійне удосконалення контрольних механізмів, тобто механізмів зворотнього зв'язку від суспільства до держави;
• максимальне розширення сфери судового захисту прав і свобод людини, формування поваги до права і до закону; в виховання нормального природного патріотизму — національного і державного — на основі поваги до національної історико-культурної спадщини;
• зміцнення свободи інформації і гласності, відкритості суспільства на основі щонайширших зв'язків із зарубіжним світом; в піднесення рівня суспільної свідомості, подолання явищ соціальної пасивності, оскільки справа не тільки в наявності демократичних установ і процедур та інформованості населення, але й в умінні жити в умовах демократії, користуватися її благами, в готовності до постійного удосконалення політичної системи у відповідності зі зміною конкретно-історичних умов.
Іншими словами, має відбутися максимальне роздержавлення усіх сфер суспільного життя. Проте це роздержавлення зовсім не означає повної відмови від державного в межах закону регулювання соціального життя. Роздержавлення суспільства на базі Конституції України передбачається по таких напрямках:
— в галузі політичній — закріплення багатопартійності, створення державою на основі закону рівних умов для діяльності політичних партій, інших громадських об'єднань; заборона будь-якій політичній партії чи організації привласнювати собі право здійснювати державну владу; проведення виборів на багатопартійній основі;
— в галузі економічній — приватизація державних і комунальних підприємств на основі приватної власності (індивідуальної і колективної); невтручання держави і її структур в безпосередню господарську діяльність підприємств незалежно від форм власності; свобода підприємництва і договорів;
— в галузі ідеологічній — будь-яка ідеологія не може зводитися до рангу державної і закріплюватись у законному порядку, не кажучи про конституційний рівень, як це було в попередніх радянських конституціях; відокремлення церкви від держави, невтручання держави у справи релігії; роздержавлення і деідеологізація освіти, науки і культури, всієї духовної сфери суспільства на основі конституційного гарантованого права на свободу думки, совісті і релігії;
— і нарешті, децентралізація державної влади, зміцнення справжніх органів місцевого самоврядування, зняття зайвої державної опіки над територіями.ини в ньому, живить повагу і любов до Вітчизни, зміцнює бажа-ня всіляко оббігати і захищати її.
Протягом багатьох століть боротьби українців за свою незалежну державу, коли Україна перебувала у складі інших держав, ідеологія націоналізму, що об'єднувала всі національні сили різних відтінків на грунті прагнення до політичного самовизначення, відігравала роль цементуючого фактору в змаганнях за самостійну і незалежну національну державу. Відтоді, як Україна здобула незалежність, українське суспільство увійшло в етап розбудови і розвитку національної держави і громадянського суспільства, з'ясувалося, що на території України, крім українців (73,6% населення) проживають інші національності (26,4%): росіяни, білоруси, євреї, поляки, чехи, словаки, болгари, молдавани, румуни, іреки, угорці, естонці, татари, гагаузи та інші. Історичний досвід показав, що політика національного гноблення, зневаги, асиміляції веде до дестабілізації суспільства, послаблення і занепаду держави. В умовах, коли неукраїнське населення на всенародному референдумі 1991 р. висловилось за незалежну українську державу, виявили прагнення будувати її спільно з українською нацією інші національно-етнічні спільності, виникла потреба в ідеології, яка єднала всі народи України на грунті побудови українського громадянського суспільства і української національної держави. Такою стала україно-державницька ідеологія, тобто система ідей і поглядів, які теоретично обґрунтовують і відстоюють як головну мету суспільства побудову і захист української національної держави та консолідують навколо неї всі народи і суспільно-політичні рухи України, підкреслюючи при цьому вирішальну роль в державотворчому процесі української нації. В цьому полягає сучасний зміст української національної ідеї. Отже, в перспективі ефективність в організації громадянської о суспільства в Україні залежить від того, в якій мірі держава і суспільство здатні створити умови, вільні від причин, що породжують дестабілізуючі фактори в кожній із сфер життєдіяльності соціального організму. Вирішальною передумовою забезпечення національної державності є дотримання законів існування системи (а, отже, вивчення їх), створення передумов для й природного функціонування, запобігання дестабілізації. Це головні умови збереження незалежності держави, суспільства, особи (громадянина). Насильство, постійні спроби в короткі терміни виправити становище, поновити втрачену рівновагу може мати тимчасовий ефект. Досвід переконує, що насильство породжує ескалацію насильства і заводить в глухий кут. Пошук природного шляху розвитку громадянського суспільства на ґрунті внутрішніх передумов і врахування сучасних здобутків людської цивілізації та створення для нього простору — важлива передумова неантагоністичного розвитку української державності.
Становлення громадянського суспільства суверенної національно-демократичної держави Україна — імператив історії. Досвід розвитку цивілізованих країн засвідчує, що формування громадянського суспільства шляхом світової цивілізації тривалий і дуже складний процес. Справжнє громадянське суспільство може існувати лише в державі з ефективною та конкуерентноспроможною, соціальноорієнтованою економікою. Адже саме рівень ефективності національної економіки визначить місце України у світовому співтоваристві. Підбиваючи підсумок, можна сказати, ідо сьогодні основними шляхами побудови громадянського суспільства в Україні є:
• розширення масової бази влади, підвищення політичної культури населення, створення нових можливостей участі громадян в управлінні державними і суспільними справами;
• активізація процесу роздержавлення усіх сфер суспільного життя, формування справжніх інститутів громадянського суспільства як ринкового, так і неринкового характеру (благодійні фонди, споживчі товариства, клуби за інтересами, товариства, асоціації тощо), розвиток різних форм громадського самоврядування і самодіяльності. До речі, у США існують сотні тисяч центральних, штатних, регіональних і місцевих асоціацій (політичних, культурних, релігійних, воєнно-патріотичних і т. п.), які охоплюють 2/3 населення США. Це і є соціальна база громадянського суспільства; в постійне удосконалення контрольних механізмів, тобто механізмів зворотнього зв'язку від суспільства до держави; продолжение
--PAGE_BREAK--
• максимальне розширення сфери судового захисту прав і свобод людини, формування поваги до права і до закону;
• виховання нормального природного патріотизму — національного і державного — на основі поваги до національної історико-культурної спадщини;
• зміцнення свободи інформації і гласності, відкритості суспільства на основі щонайширших зв'язків із зарубіжним світом;
• піднесення рівня суспільної свідомості, подолання явищ соціальної пасивності, оскільки справа не тільки в наявності демократичних установ і процедур та інформованості населення, але й в умінні жити в умовах демократії, користуватися її благами, в готовності до постійного удосконалення політичної системи у відповідності зі зміною конкретно-історичних умов.
Враховуючи особливості перехідного часу, в якому знаходиться Україна, має бути проведена в життя така концепція співвідношення особи, суспільства і держави, яка дозволила б не тільки змінити сьогоднішній менталітет людини, але й сприяти формуванню вільної особи з високою політичною, економічною і правовою культурою, яка усвідомлює свою цінність і гідність. Ця концепція передбачає, що епіцентром громадянського суспільства є людина, її права, свободи й інтереси, що всі інститути громадянського суспільства і держави утворюються постільки, поскільки є необхідність створити умови для нормальної життєдіяльності людини, захисту її прав і свобод. При цьому державні інститути мають нести подвійний тягар, забезпечуючи через закони, по-перше, рівні для всіх людей умови і можливості, по-друге, нормальне функціонування громадянського суспільства в цілому. Отже, на конституційному рівні має бути закладена якісно нова модель правової організації життя людини і суспільства, відповідно до якої весь державний і суспільний механізм спрямовується на здійснення і захист прав і свобод людини. Всі політичні, економічні, соціальні і культурні права людини мають знайти своє відбиття у відповідних інститутах громадянського суспільства, таких, як власність, свобода підприємництва, екологічна безпека, сім'я, освіта, наука і культура, громадські об'єднання, свобода інформації та інших. Ці інститути повинні стати надійним матеріальним фундаментом прав і свобод людини.
3.2 Особливості формування громадянського суспільства в Україні
Громадянське суспільство на українських теренах має глибоке історичне коріння та етнонаціональну традицію, що сягають сивої давнини та створюють його унікальну та неповторну специфіку, зумовлюють формування притаманного лише Україні типу громадянськості. Задоволення матеріальних та духовних потреб людини визначали необхідність формування різних елементів людської самоорганізації та самореалізації українського суспільства.
Громадянське суспільство сьогодні іде еволюційним шляхом розвитку, а в новій Конституції України фактично зафіксовані базові засади його розбудови. Так, Верховна Рада України приймає Основний Закон України «дбаючи про забезпечення прав і свобод людини та гідних умов її життя, піклуючись про зміцнення громадянської злагоди на землі України, прагнучи розвивати і зміцнювати демократичну, соціальну, правову державу, усвідомлюючи відповідальність перед Богом, власною совістю, попередніми, нинішнім та прийдешніми поколіннями». [ 1, 3]
Закладено політико-правові та економічні основи громадянського суспільства, на які можна опертися у подальшій його розбудові. До певної міри, бо існує розрив між офіційно задекларованим та реально існуючим порядком реалізації. Відбуваються докорінні зміни у соціальній структурі суспільства, проте при всій соціальній розгалуженості, стан громадянського суспільства у цій сфері характеризується на сьогодні суттєвим соціальним розшаруванням та нерозвиненим середнім класом, який становить 12% [38, 12] населення країни.
Накопичено досвід громадянської самоорганізації та самореалізації, що знайшли свій активний прояв через формування громадських організацій та рухів, політичні партій, засоби масової інформації, а також – вибори, референдуми, коаліцію, опозицію, лобізм, групи тиску, місцеве самоврядування тощо. Тобто, маємо досить потужний організаційно-структурний потенціал, який би давав можливість громадянам реалізовувати власну владну волю – брати участь у процесі прийняття рішень з життєво важливих питань і здійснювати контроль за їх реалізацією. Проте реальний вплив цих структур незначний, а їх можливості обмежені. Склалася ситуація, що мала місце на українських теренах на початку ХХ століття і знайшла свою влучну оцінку в одного з лідерів українського національно-визвольного руху С.Петлюри: «Там, де національна свідомість широких народних мас перебуває ще на порозі формування, там де вона виходить, так би мовити зі стадії ембріону і шукає тільки відповідних форм для своєї реалізації, там, звичайно не можна більшого вимагати від національно-політичних формувань. Яке дерево, такий і клин. На якому рівні стоїть національна свідомість нації, такі й її політичні партії». [37, 49 ]
Формування засад громадянської культури забезпечується перш за все якісною за змістом і формою системою освіти, яка реформується сьогодні з урахуванням вітчизняного та зарубіжного досвіду. Трансформаційні перетворення національної освітньо-виховної системи передбачають формування соціально-активної самодостатньої особистості з гуманістичними цінностями, громадянською свідомістю та цілісною системою знань шляхом пізнання і самопізнання, розвитку і саморозвитку, творення і самотворення, визначення і самовизначення, реалізації і самореалізації. Нова змістова наповненість блоку дисциплін гуманітарного циклу, що склалася за роки незалежності України, сприяє становленню кожної людини як особистості нового типу, формуванню її духовної культури, вихованню громадянина в кращому розумінні цього слова, дозволяє долучитися до важливих компонентів громадянської культури. Українські та і європейські реалії, де перевага надається вивченню фундаментальних дисциплін, вимагають змін у ставленні до дисциплін гуманітарного циклу, бо, як свідчить історичний досвід людської цивілізації, помилки у соціальній сфері людського буття коштували їй куди дорожче, ніж технологічні прорахунки.
Нині Україна проводить активну адаптацію системи освіти згідно Болонських принципів з тим, щоб разом з європейськими країнами до 2010 року завершити узгодження структурно-змістових складових та створити єдиний освітній європейський простір. Європейський вибір України – це орієнтація на базові цінності західної культури – парламентаризм, права людини, права національних меншин, лібералізація, свобода пересування, свобода отримання освіти будь-якого рівня тощо. Все це є невід’ємні атрибути громадянського суспільства.
При всій різноманітності цього процесу Україна йде до громадянського суспільства через націотворення, національне самоусвідомлення та саморозуміння, морально-етичний підйом нації, формуванням модерних політичної нації та української національної еліти, а вже звідси — до розуміння громадянського суспільства як загальнолюдської цінності.
На відміну від Західної Європи, де громадянське суспільство формувалося внаслідок тривалої перманентної еволюції і знаходиться в процесі модернізації сьогодні, в Україні на різних етапах історичного розвитку існували лише його окремі елементи, які так і не стали завершеною системною структурою. Цим зумовлюється ще одна особливість становлення громадянського суспільства в сучасній Україні – першорядна роль держави та ініціювання цього процесу, як правило, революційним шляхом зверху. Розбудова української держави та громадянського суспільства співпадає у часі на противагу постсоціалістичним країнам Східної Європи (Польща, Угорщина), які на момент розпаду існуючої системи мали всі атрибути державності. Тому нам, як ніколи, важливим є розбудова міцної суверенної, незалежної, демократичної, соціальної, правової держави з прозорою державною політикою та цивілізованими механізмами взаємодії з громадянським суспільством, бо, на думку Томаса Каротерса, ніщо не приносить більшої шкоди його розвитку як слабка летаргічна держава.
3.3 Головна перепона формування громадянського суспільства – проблема консолідації українського суспільства
Серед інститутів громадянського суспільства слід виокремити політичні партії та рухи, оскільки вони виступають своєрідною «перехідною ланкою» від потреб і інтересів громадянського суспільства, які від того набувають значення політичних пріоритетів, до власне організації і здійснення державної влади. З одного боку, діяльність політичних партій спрямована на сферу громадського суспільства, звідки акумулюються політичні настрої та сподівання населення, а з іншої — на здобуття державної влади і важелів управління в загальнонаціональному масштабі для здійснення політичних настанов та програм, що стосується відтепер безпосередньо проблематики функціонування політичної системи.
Паростки громадянського суспільства, що пробиваються, можуть бути віднесені до самих головних позитивних результатів української трансформації. Роль третього сектора, чи некомерційних організацій у збереженні можливостей суспільства впливати на владу — незаперечна. У цьому контексті розвиток неурядових організаційній і можна розглядати як один з ідеологічних стрижнів громадянського суспільства.
В посланні Президента України до Верховної Ради відмічається, що одним з приоритетних завдань політичної реформи має стати сприяння розвитку саме неурядових організацій як однією із головних складових громадянського суспільства, важливого чинника демократизації суспільних відносин.
В 2008 р. стан громадської думки в Україні, а також череда скандалів, що увійшли в хронічну стадію і, що ще гірше, перетворилися на засіб здійснення державної політики, дозволяють говорити про латентну кризу нової влади. Криза носить не тільки політичний, але й соціально-економічний характер, причому в регіональному виконанні. Ця проблема швидко не розв’яжеться, і розкол, у ситуації якого опинилася зараз Україна, навіть у випадку його непоглиблення ще довго буде накладати відбиток на стиль і методи політичного керівництва.
Криза виявила жорстку поляризацію України, що розділилася на Захід і Схід, та досить впевнену тенденцію до формування двопартійної системи. Колапс влади, що демонстративно постав протягом виборів, є не тільки результатом виборчої кампанії, але й продуктом історико-культурного та політичного розвитку України. До того ж, специфіка президентських виборів у нашій країні полягає в тому, що вони виступають причиною і наслідком не стільки зміни влади, скільки чергового міжелітарного перерозподілу власності як усередині країни, так і між закордонними зацікавленими особами. Призови до поглиблення демократизації в таких умовах стають лише ширмою для подібного перерозподілу.
У зв’язку з цим значно підвищується можливість росту розчарування в новій владі серед тих українських громадян, хто буде чекати від неї швидких і помітних соціально значимих здобутків. Адже голосування, а тим більше — вулична підтримка кожного з кандидатів, є обумовленими не стільки їхньою власною популярністю, скільки одіозністю представників старого керівництва, а також вибором певного вектора розвитку України або запереченням того, що пропонують опоненти.
Зауважимо, що схожа картина «розколу» держави на Схід і Захід, але не настільки інтенсивна, спостерігалася в ході всіх президентських виборів в Україні. У 1991 р. можна було говорити про підтримку Заходом В’ячеслава Чорновола, Сходом — Леоніда Кравчука. У 1994 р. із «східними» гаслами на вибори йшов уже Леонід Кучма, а в 1999 р. мало місце пролонгування його влади., в 2004 році Схід країни підтримує В.Януковича, а Захід – В.Ющенко. Під час проведення теперішніх президентських виборів ситуація може стати безпрецедентною, бо історично обумовлений і штучно підтримуваний розкол країни, громадської думки та політикуму в контексті очікуваних результатів політичного реформування стає козирною картою у боротьбі за парламентські місця на виборах 2006 р. У кінцевому підсумку, політична криза, окрім політичних, висвітлила цілий ряд соціально-економічних протиріч регіонального характеру, поглиблених проросійськістю критичної частини населення, котрі замовчувалися і не вирішувалися в дійсності. І в першу чергу це стосується націєбудівництва.
Процес формування національної ідентичності, як правило, збігається зі становленням національної державності. Треба від значити, що процес «націєбудівництва» (nation building) в Україні на сьогодні є соціально-економічним явищем, що знаходиться в процесі становлення. Зокрема, політична криза показала, що формування національної ідентичності в Україні зараз відбувається суперечливо і неоднозначно. Національна ідентичність не стільки відроджується, скільки створюється знову.
У цьому процесі присутні елементи формування етнонації і одночасно елементів громадських ініціатив, що створюють передумови для розвитку громадської нації (civic nation). Складність формування цілісної соціальної свідомості стосовно цих питань обумовила й певну непослідовність рішень політичного керівництва країни у сфері етнонаціональної політики.
Так, на початку незалежності державою був узятий політичний курс, спрямований на формування моноетнічної нації.
Треба відзначити, що найбільш яскраво ця політика знайшла свій прояв в області освіти. За період 1999-2009 рр. кількість учнів у загальноосвітніх школах з російською мовою навчання в цілому по Україні скоротилося на 18% (із 50% до 32%). Кількість студентів вищих навчальних закладів (ІІІ-го і IV-го рівнів акредитації) із російською мовою навчання зменшилася з 1995-1996 до 2009 р. у середньому по Україні — на 18% (49-31%). Така форсована політика, можливо, була реакцією на зміну ситуації в тих регіонах, у яких, у силу історичних причин, переважало російськомовне населення. продолжение
--PAGE_BREAK--
Соціологічні дослідження показували, що політика формування моноетнічної нації за темпами реалізації не знайшла широкої підтримки в соціальній практиці різних регіонів України (крім західних). Етнічний націоналізм ставав якоюсь захисною формою ідентичності для україномовних українців. Слід також підкреслити, що він і став у свій час практикою просування до влади тих, хто використовував його як інструментальний, навіть тоді, коли головні діючи особи процесу не розділяли поглядів етнонаціоналізму.
В той же час, останній живився і за рахунок повернення в Україну етнічнихукраїнців з різноманітних соціальних прошарків і різноманітних територій колишнього СРСР та закордонних діаспор, насамперед тих, хто на попередньому місці проживання не мали провладних перспектив або матеріального покриття власних амбіцій.
Внаслідок подібного розшарування сталося так, що національна ідея, що втілюється у політиці моноетнічної нації, сприймається населенням різних регіонів України неоднаково. На жаль, етнічна гармонія є скоріше ідеальною уявою, ніж реальним конструктом. Тому, з одного боку, вибухи етнічного радикалізму, а з іншого — необхідність відповідати європейським стандартам в області прав людини, призвели до того, що лідери і політичні діячі в Україні стали шукати засоби корекції соціальної політики. Це знайшло відображення в розвитку ідеї полікультуралізму. Стали відчинятися освітянські заклади з навчанням на мовах етнічних груп (болгарські, молдавські/румунські, польські).
Так, за станом на 2008 р. в Україні діяла 181 румунська школа, 65 мадярських, 10 кримськотатарських, 3 польських).
Це можна розглядати і як спробу впровадження європейських стандартів щодо прав людини. Поєднання у соціальній політиці елементів етнонаціоналізму та полікультуралізму створило протиріччя в цілісності сприйняття загальнонаціональної державності. Це знайшло відбиток і в Конституції України, що була прийнята в 1996 р., де присутні обидві моделі націєбудівництва. Тут використовуються поняття, що знаходяться на перехресті, наприклад, «народ України», «українська нація», «корінні народи», «національні меншини». При чому категорія «українська нація» подана в різноманітних змістовних значеннях. І, незважаючи на те, що права національних меншин декларуються Конституцією, тут відсутні механізми їхньої реалізації в інструментальному й процедурному відношеннях.
Природно, що існування двох моделей націєбудівництва і протиріччя, які вони породжують, можна пояснити самою суттю перехідного періоду. Пригадаємо, що дискусії початку 90-х рр. концентрувалися навколо ідеї федеративного устрою України. І ця ідеябула однозначно заперечена, насамперед, прихильниками моноетнічної моделі нації, котрі бачили в ній загрозу ще не сформованій державності.
Проте ідеї полікультуралізму поступово входять у суспільну свідомість, стверджуючись і як нормативне уявлення про мовну компетентність, і в розвитку громадських організацій, зокрема етнокультурних співтовариств. Якщо оцінювати їхню діяльність з погляду цілеспрямованого формування громадянської нації, можна говорити, що етап становлення культурно-етнічних співтовариств відображає скоріше стратегію самоорганізації на регіональному рівні, ніж цілісність розвитку усього національнодержавного утворення. На сьогодні ідея полікультуралізму не знайшла свого концептуального відбитку в рамках державної політики і не оформлена інституційно.
В той же час, про амбівалентність України говорять навіть західні аналітики. Так, С. Гантінгтон підкреслює, що «Україна є розщепленою країною з двома різноманітними культурами». С. Гантінгтон підтверджує свої висновки результатами президентських виборів 2004 р., коли західна Україна голосувала
за В.Ющенко, а східна за В.Януковича. І посилаючись на одного з американських оглядачів, С. Гантінгтон підводить підсумок: «дані вибори відбивають, навіть кристалізують розрив між європеїзованими слов’янами Сходу і західної Україною, а також дозволяють припустити, що Україна може стати російсько-слов’янською. Це не стільки етнічна поляризація, скільки розходження культур».
З думкою С. Гантінгтона погоджується інший британський аналітик А. Вільсон. Він вважає, що важливою характерною властивістю України є «реально існуюча серединна основа (mid-dle ground) між українською і російською ідентичностями, що суперечить логіці державності, котра повинна консолідувати». Західні аналітики наголошують на проблемі «двох Україн», котру, як вони вважають, вітчизняні політологи намагаються не торкатися.
Підкреслимо, що мова не пов’язана з ідентичністю. У будьякому випадку, на Сході країни одержав поширення діалогічний російсько-український білінгвізм, що є проявом реально існуючого, щонайменше, бікультуралізму. Хоча і там за 13 років відношення населення до вивчення української мови змінилося.
А взагалі, дослідження показують, що сьогодні нормою є знання трьох мов. Це варіанти: української державної, російської як мови міжнаціональної комунікації та іноземної, як мови, що забезпечує зв’язок із західним світом. Або інший варіант — української, російської і мови національної групи. Ці ж дослідження показують, що у південних та східних регіонах, серед переважної маси населення немає прихильників радикальних методів вирішення мовної проблеми.
Проте ті етнічні спільноти, що мають тісні зв’язки з державами — історичними батьківщинами, котрі пропонують більш привабливі і фінансово забезпечені креативні програми, перекривають по силі регіонального впливу слабку українську державну політику. Це призводить до відтоку частини трудових ресурсів і може мати неприємні наслідки для України. І саме це необхідно було враховувати не тільки в процесі будівництва етнонаціоної політики, але й на етапі виборів, оскільки співвідношення шансів кандидатів у будь-яких виборах на Заході і Сході залишаються традиційними для України і відбивають різні, доволі суперечливі переваги електорату. До того ж, в ході теперішньої політичної кризи в Україні протистояння Сходу і Заходу країни викликано не тільки культурними і національними особливостями, але і розходженнями в економічному розвитку регіонів. Об’єктивні показники дозволяють перекласти політичний конфлікт між прихильниками двох кандидатів у президенти в іншу площину – протистояння промислово розвинутих східних областей, що виступають економічними донорами, і слабко розвинутих західних регіонів. В економічно потужних регіонах перевагу мають соціально-економічні потреби, у слабких же дефіцит промислового потенціалу
компенсується культивуванням національних почуттів.
Таким чином, якщо підсумовувати зазначене поняттям «ідентичність», то останнє відображає собою процес і результат співвідношенняіндивіда та групи з певним узагальнюючим соціумом — суспільством або певними спільнотами. У зв’язку з цим, специфіка національної ідентичності українців визначається низкою чинників:
1. Процеси глобалізації та міграції змушують рахуватися не стільки з національно-культурною самобутністю, скільки з позанаціональними цінностями — демократичними, ліберальними, економічними, соціальними і політичними.
2. Громадянське суспільство в Україні тільки починає складатися, а становлення української нації як політичної йде дуже повільно і болісно. Помилка українського політикуму та багатьох суспільствознавців полягає у тому, що вони у своїх проектах і програмах часто апелюють не до громадянськості, а до етнічності українців. А це гальмує процес перетворення культурної української нації в націю політичну. США свого часу пішли іншим, як виявилося, більш продуктивним шляхом — від культивування громадянськості з її правовим та соціально-економічним наповненням до усвідомлення єдності, територіальної цілісності та загальнонаціональної гідності однієї політичної нації.
3. Українська національна ідентичність залишається амбівалентною, причому не тільки з точки зору мови або релігії, «Сходу» або «Заходу» (хоча це дуже важливі чинники). Україна являє собою гетерогенне суспільство, де різні соціальні прошарки і культури (етнокультури, субкультури) репрезентують різні ідентичності, що практично не зводяться одна до другої і, значить, до загального знаменника «українства». Українська національна ідентичність (розуміючи її навіть як національну самосвідомість) не є унітарною, вона складно структурована і достатньо неоднорідна.
4. Дефіцит ідентичності в цьому випадку призводить до реальної відчуженості держави від особистості, а низький ступінь громадянської ідентифікації призводить до високих установок на еміграцію.
Підсумовуючи зазначимо, що проблема сутності та тенденцій розвитку громадянського суспільства надзвичайно актуальна, вона невіддільна від питань реформування суспільного життя в Україні. Адже наша держава пройшла складний шлях історичного розвитку. Тривала провінційна роль України, відсутність розвитку її державності стали причиною слабкого розвитку громадянського суспільства та його теорії. Тому проблема становлення громадянського суспільства безпосередньо пов'язана з необхідністю розбудови державності, оскільки вдосконалення суспільства і держави с необхідною умовою демократичного розвитку країни. Вивчення поглядів на громадянське суспільство в політико-правовій думці, проведення порівняльного аналізу основних концептуальних підходів до проблеми громадянського суспільства дає можливість визначити генетичний зв'язок між різними напрямками вчення про громадянське суспільство, узагальнити їх спільні та виділити особливі риси, що стало принципово новим напрямком вивчення проблеми громадянського суспільства. Аналіз структурних елементів громадянського суспільства в умовах розвитку суспільних інститутів дає можливість глибше зрозуміти їх природу на конституційному рівні.
Висновок
Концепція громадянського суспільства сформувалася на зорі нового часу, як усвідомлення переходу суспільства до цивілізованого стану, до встановлення між членами суспільства тісних соціальних зв’язків, які забезпечували його силу і стійкість.
Теорія громадянського суспільства ґрунтується на ідеї автономности та індивідуальної свободи громадян, невтручання держави в життя громадянського суспільства. Відносини і взаємовплив громадянського суспільства і держави – цих двох підсистем єдиної суспільної системи – є визначальними у забезпеченні демократичного розвитку країни.
Громадянське суспільство – це суспільство з розвинутими економічними, культурними, правовими, політичними відносинами між самими індивідами, які не опосередковані державою. В ньому вільно розвивається асоціативне громадське життя, діють установи та ЗМІ, формуються і функціонують найрізноманітніші громадські об’єднання.
Громадянське суспільство потребує і створює передумови для децентралізації державної влади шляхом передачі значної частини її функцій органам самоврядування. Воно розвивається в умовах правової держави і саме є базою для неї. Рівновага між громадянським суспільством і державою – важливий чинник стабільного демократичного розвитку, а порушення її веде до гіпертрофії владних структур, відчужености та політичного безсилля народу.
Однією з головних умов забезпечення соціально–політичної стабільності є належний розвиток громадянського суспільства. Саме тому згідно із Законом України “Про основи національної безпеки України” створення громадянського суспільства віднесено до пріоритетних національних інтересів. Це означає, що розв’язання проблеми інтенсифікації процесів його становлення як одного із ключових чинників забезпечення суспільно–політичної стабільності є досить актуальним завданням, на що звертає увагу чимало дослідників.
За роки незалежности в Україні склалась мережа інститутів громадянського суспільства, завдяки яким суспільне життя набуло певних рис громадянського суспільства, рис, які істотно відрізняють його від життя за комуністичного режиму. Формально існує правове поле, необхідне для захисту прав особи та для її добровільної участи у вирішенні громадських справ.
Водночас активність громадських організацій та їх вплив на суспільне життя і свідомість людей ще недостатні, а рівень правової захищености індивідів і груп, які вони утворюють, далекий від бажаного. Засоби масової інформації, які мали б підвищувати рівень цієї захищености, самі поки що потребують захисту. Тиск як з боку держави, так і з боку могутніх приватних інтересів позбавляють ЗМІ свободи та неупереджености, а людей – повної та об’єктивної інформації. Це особливо помітно в періоди, коли вирішуються важливі політичні питання (під час виборів, референдумів, політичних кризових ситуацій тощо).
Громадянське суспільство в Україні поки що не заявило про себе як центр сили, з яким би мусили рахуватися владні структури, не стало противагою владі. Вкрай потрібні радикальні зрушення в системі цінностей, у характері стосунків між державою і громадянином (суспільством), в судово-правовій системі. Покладання на “зв’язки” при захисті особистих інтересів та на “керівництво” при розв’язанні суспільних проблем, так само як і мовчазне сприйняття зловживань під час виборів та референдумів, свідчать про те, що політична культура громадянськости в Україні залишається недостатньо розвиненою.
Заважають вкорінені у масовій свідомості стереотипи тоталітарного минулого, у тому числі й персоналістські орієнтації більшої частини людей; їхнє сподівання на те, що порятунок прийде від “сильного лідера” і як наслідок – вичікувальна позиція замість громадянської активности. Загалом, можна сказати, що структурні (інституційні) зміни поки що не перейшли на культурний рівень і не сформували особистість, здатну захищати свої власні і суспільні інтереси та бути опорою демократії. продолжение
--PAGE_BREAK--
Існує доволі розповсюджений стереотип, буцім громадянське суспільство не можна будувати. З одного боку, в цьому твердженні є зерно правди. Адже засновані на довірі стосунки і бажання об’єднуватись не можна задати згори якимось рішенням чи законом. Але, з іншого боку, якщо врахувати, яку велику роль у становленні громадянського суспільства відіграє правове поле, створене державою, а також соціальна структура, тип якої у перехідному суспільстві прямо залежить від урядової політики, то стає очевидним, що серед чинників, які обумовлюють силу або, навпаки, кволість громадянського суспільства, важливу роль відіграє держава та її зусилля щодо формування умов для функціонування громадянського суспільства. Серед шляхів покращення ситуації з формуванням громадянського суспільства в Україні можна назвати наступні:
утвердження принципу верховенства права, формування правової держави та самообмеження держави у відносинах з громадянами та їхніми організаціями, визнання нею автономности структур громадянського суспільства;
підвищення рівня ґарантованости прав і свобод; позбавлення людей страху бути покараними “за ініціативу” і самостійні дії; забезпечення більшої захищености громадян від свавільних дій уряду і місцевих властей;
створення адекватної соціальної структури на основі розвитку приватної власности та ринкових відносин, формування середнього класу, підвищення життєвого рівня основної маси людей, звуження сфери бідности, з одного боку, та обмеження впливу олігархічних кланів, – з іншого;
продовження практики створення найрізноманітніших захисних та самодопомогових організацій, здатних виконувати соціалізуючі функції, а також громадських та громадсько-політичних організацій, які стежать за дотриманням права урядовцями і не допускають їхнього втручання у громадське життя;
розвиток системи спонсорської допомоги та меценатства (у тому числі й шляхом вдосконалення законодавства);
забезпечення вищого рівня незалежности ЗМІ та їх активнішої участи у формуванні громадянського суспільства – через просвіту громадян та популяризацію громадських ініціатив;
використання сімейного виховання, системи загальної та професійної освіти для формування нових цінностей та орієнтацій молоді;
відродження національної традиції громадського життя і пошанування закону.
Я вважаю, що у нинішній Конституції недостатньо закріплені правові гарантії формування інститутів громадянського суспільство, на формування якого зрештою має бути спрямований весь державно-правовий механізм. Цей недолік нинішньої Конституції, безумовно, негативно відбиватиметься на процесі формування громадянського суспільства, серцевини правової держави. Oднією з перших змін до Конституції України має бути її доповнення новим розділом про громадянське суспільство.
Список використаних джерел
Конституція України: Харків «Одіссей» 2008 р.
Гегель Г. Философия права: Пер. с нем. / Ред. и сост. Д. А. Керимов и В. С. Нерсесянц; Авт. вступ, ст. и примеч. В. Нерсесяяц. — М.: Мысль, 1990.
Бердяев Н. А. Философия неравенства. — М., 1923.
Поппер К. Відкрите суспільство та його вороги: В 2-х т. / Пер. з англ. О. Коваленка. — К., 2007
Демишель А., Демишель Ф., Пикемаль М. Институты и власть во Франции. -М., 1977.
Ильин И. А. О частной собственности. — В кн.: Исупов К., Савкин И. Русская философия собственности (XVII — XX вв.). — СПб.: СП «Ганза», 1993.
Радзиховский Л. Новые богатые. Кто еще хуже богатых? Только бедные // Столица. — 2007. — № 6.
Стариков Е. Базар — не рынок // Знамя. — 2003.- №6
Франк С. Л. Духовные основы общества. — М., 1992.
Копейчиков В. В. Народовластие и личность. — К., 2001.
Київські відомості — 2008. — 23 серп.
Ницше Фридрих. Воля к власти: опыт переоценки всех ценностей. — М., 2004.
Констан Б. Об узурпацни / О свободе. Антология западноевропейской классической либеральной мысли. -М., 2005.
Ильин И.А. О частной собственности // В кн.: Исупов К., Савкин И. Русская философия собственности (ХVП-ХХ вв.). — СПб., 1993.
Довідник неурядових організацій України. – Київ, 2007.
Громадські об’єднання у Львівській області. Інформаційно-статистичний довідник. – Львів, 2008
Цитовано за: Nations in Transit.1999-2009. Civil Society, Democracy, and Markets in East Central Europe and the Newly Independent States / Edited by Adrian Karatnycky, Alexander Motyl, and Aili Piano. – Washington: Freedom House, 2009.
Політичний портрет України. Українське суспільство 2004-2009. – Бюлетень Фонду “Демократичні ініціативи”. – 2009. – №20.
Nations in Transit. 1999-2009…
Скочиляс Е. Н. Громадська думка про НДО в Україні // Громадські ініціативи. – Випуск 5-й.
Моніторинг висвітлення засобами масової інформації парламентських виборів в Україні в 2006 року. Заключний звіт, липень 2006 року. – Дюссельдорф: Европейський інститут засобів масової інформації.
Бюллетень Соціс/Геллап, квітень 2009 р.
І. Попов. Вибори в Україні: війна кланів чи війна з кланами? / В кн.: Назад, Україно: робота над помилками. – Київ, 2008.
С. Митрофанов. Подвійний рахунок в економіці породжує подвійний рахунок у моралі і праві // День, 28 липня 2008.
Фонвизин Д. И. Рассуждения о непременньи государственнмх законах: — ВкІІ.: Исупов К., Савкин И. Русская философия собственности (ХV-ХХ вв.|. — СТО.: СП «Ганза», 1993.
Хайек Ф. А. Дорога к рабству // Новий мир. — 1991. — М 7.
Мала енциклопедія етнодержавознавства / НАН України. Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького / Редкол.: Ю. І. Римаренко (відп. ред.) та ін. — К., 2006.
Закон України «Про громадянство України» // Відомості Верховної Ради України. — 1991. — № 50
Громадянське суспільство в Україні: проблеми становлення. — Київ.: Логос, 2007.
Кириченко С.О. Шляхи формування громадянського суспільства і правової держави. — Київ.; Логос, 2005.
Кириченко С.О. Громадянське суспільство і правова держава: поняття та зміст. — К.; Логос, 1999.
Камінський А. На перехідному етапі. ”Гласність”, ”перебудова” і “демократизація на Україні” — Мюнхен.2007.
Михальченко М.І., Журавський В.С., Танчер В.В. Cсоціально-політична трансформація України: реальність, міфологеми, проблеми вибору.-К.,2007.
Журавський В.С. Україна політична: переступити через прірву. -К.,2006.
Кириченко М. Багатопартійність // Віче, 2004. №9.
Банс В. Элементы неопределенности в переходной период // Полис.-2006. №1.
Перехідні суспільства. Зміни-радикальні чи поступові? // (Віче.2007.№2).
Кремень В. Політична стратегія України: порівняльні перспективи // Віче.-2004.№11.
“У журналистов осталась одна свобода: выбирать зависимость” // Зеркало недели. – 2007. – 6 марта.
Гаєць В. Державність України. На шляху до громадянського суспільства //Віче.-2005.№5.
Хуснутдінов О.Я. Залучення громадян і громадських організацій України до активної участі в суспільно-політичному житті на місцевому та регіональному рівні // Європейська хартія місцевого самоврядування та розвиток місцевої і регіональної демократії в Україні: Наук.-практ.посіб. / Упоряд. О.В.Бейко, А.К.Гук, В.М.Князєв; За ред. М.О.Пухтинського, В.В.Толкованова.- К.: Крамар, 2003.
Закон України про основи національної безпеки України // Уряд. кур’єр. – 2003. – 30 лип.
Ситник Г.П. Державне управління національною безпекою України: Монографія. – К.: Вид–во НАДУ, 2007
ХХІ век: мир между прошлым и будущим. Культура как системообразующий фактор международной и национальной безопасности / Под науч. ред. О.П.Лановенко. – К.: Стилос, 2007.
Нижник Н.Р., Ситник Г.П. Безпека людини в умовах громадянського суспільства // Формування громадянського суспільства в Україні: стан, проблеми, перспективи: Зб. наук. пр. УАДУ / За заг. ред. В.І.Лугового, В.М.Князєва. – К.: Вид–во УАДУ, 2008.
Нижник Н.Р., Ситник Г.П., Білоус В.Т. Національна безпека України (методологічні аспекти, стан і тенденції розвитку): Навч. посіб. / За заг. ред. П.В.Мельника, Н.Р.Нижник. – Ірпінь, 2008.
Суспільні реформи та становлення громадянського суспільства в Україні: Матеріали наук.–практ. конф. / За заг. ред. В.І.Лугового, В.М.Князєва. – К.: Вид–во УАДУ, 2008. –Т. 1.
Мельниченко В. Напрями і проблеми становлення громадянського суспільства в Україні // Концептуальні засади реформування політичної системи в Україні. Стан і перспективи розвитку політичних наук. – К., 2007.
Шинкарук В. Громадянське суспільство, держава, ідеологія // Розбудова держави. – 2004. – № 5.
Краткий политологический словарь / Под ред. С.Г. Рябова, З.И.Тимошенко.–К.: РАПО “Укрвузполиграф” – 2002.
Социологический справочник / Под общ. ред. В.И.Воловича. – К.: Политиздат Украины, 1990. – 382 с.
Дзлієв М.И., Потрубач Н.Н. Основы обеспечения безопасности жизнедеятельности (Курс лекций). — М., 2006.
Карл Поппер. Відкрите суспільство та його вороги / Пер. з англ. О.Коваленка. – К.: Основи, 2008. – Т. 1..
Сорос Дж. Утвердження демократії / Пер. з англ. О.Коваленка. – К.: Основи, 2004.
Карпачова Н.І. Стан дотримання та захисту прав і свобод людини в Україні: Доповідь Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. – К., 2002.
Нижник Н., Лемак В. До питання про форми державного режиму в постсоціалістичних країнах // Зб. наук. пр. НАДУ / За заг. ред. В.І.Лугового, В.М.Князєва. – К.: Вид–во НАДУ, 2003. – Вип. 2.
Ларин В. Безопасность развития и развитие безопасности // Свободная мысль. – М.: Изд–во Горбачев – Фонд. – 1996. – № 7.
Гошко А.О. Оцінка діяльності місцевих органів самоврядування: Монографія. – К.: Вид–во УАДУ, Вид. дім “Соборна Україна”, 2008.
Ансофф И. Стратегическое управление: Сокр. пер. с англ. – М.: Экономика, 1999.
Українське суспільство: 10 років незалежності / За ред. В.Ворони. – К.: IС НАН України, 2001.
Теоретико-методологічні основи концепції див. Степаненко В. Соціологічна концепція громадянського суспільства в пострадянському контексті // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. – №3. – 2007 продолжение
--PAGE_BREAK--
Арато Е., Коен Дж. Відродження, занепад і реконструкція концепції громадянського суспільства// Політична думка. 2006. № 1.
Громадянське суспільство як здійснення свободи. Центрально-східноєвропейський досвід: Збірник наук, праць / За ред. А.Карася. — Львів, 1999.
Грушевський М. Початки громадянства (Генетична соціологія). — Відень-Прага, 1921.
Кін Дж. Громадянське суспільство. Старі образи, нове бачення. — Київ, 2007
Колодій А.Ф. На шляху до громадянського суспільства. Теоретичні засади й соціокультурні передумови демократичної трансформації в Україні. — Львів, 2006
Макєєв С., Надточій А. Політична соціалізація в пострадянській Україні // Політична думка. — 1997. — № 1
Основи демократії. За ред. А.Колодій. — К., — 2002.
Патнам Р.Д. Творення демократії. Традиції громадської активності в сучасній Італії. — Київ, 2001
Політичний портрет України. Українське суспільство. 2004-2007. — Бюлетень фонду «Демократичні ініціативи». — 2008. — № 20
Цимбалістий Б. Тавро бездержавности. Політична культура українців. — Київ, 2004
Арато Е., Коен Дж. Відродження, занепад і реконструкція концепції громадянського суспільства// Політична думка. — 1996. — № 1
Громадянське суспільство як здійснення свободи. Центрально-східноєвропейський досвід: Збірник наук, праць / За ред. А.Карася. — Львів, 1999.
Петришин О. Громадянське суспільство – підґрунтя формування правової держави в Україні//Вісник Академії правових наук України. – 2003. – №№2-3.
Скакун О. Теория государства и права (энциклопедический курс). – Харьков: Эспада, 2007.
Тодика Ю. Конституційні засади формування громадянського суспільства в Україні// Вісник Академії правових наук України. – 2008. – №1.
Панченков А., Пометун О., Ремех Т. Навчання в дії. Методичний посібник. – Київ: А.П.Н., 2005
Малько, С.А. Комаров, “Теория государства и права”, Учебник краткий курс, — М, 2007
Кочетков, “Гражданское общество: проблемы и перспективы развития”, Москва 1998;
Бех І.М. Духовні цінності в розвитку особистості // Педагогіка і психологія. — 1997. — № 1
Киричук О.А. Національна ідея: витоки і шляхи об'єктивації // Матеріали науково-практичної конференції "Ідеологія та ідейно-політичні засади державного будівництва України". — К., 1993.
А.И.Соловьев, « Три облика государства — три стратегии гражданского общества», 2006
Харитонова Е.О., “Гражданское и семейное право Украины», Харьков 1999
Н.И.Матузова, А.В.Малько, «Теория государства и права». Курс лекций,
М.: Юристъ 2007
Локк Дж, «Два трактата о правлении», Москва 1988
П.О.Рабінович, “Основи загальної теорії права та держави”, 1994
Донченко О.А., Романенко Ю.В. Архетипи соціального життя і політика (Глибинні регулятиви психополітичного повсякдення): Монографія. – К., 2001
Гаджиев К.С. Концепция гражданского общества: идейные истоки и основные вехи формирования // Вопросы философии. – 1991. – № 7.
Гусейнов А.А. Выступление на “круглом столе” “Гражданское общество, правовое государство и право” // Вопросы философии. – 2002. – № 1
Ралдугіна Т. Павло Скоропадський та Українська Держава 1918 року: здобутки і втрати // Вісник Української Академії державного управління при Президентові України. – 2001. – № 3
Альтер П. Звільнення від залежності і пригноблення: до типології націоналізму // УКН “Націоналізм”. Антологія. – 2000
Поп Р.Брас. Змагання еліт і становлення нації // УКН “Націоналізм”. Антологія. – 2000
О. Кресін. Громадянське суспільство і держава: шлях до порозуміння і співпраці. // Право України – 2007.- №3
Л. Кравченко. М. Цимбалюк. Розбудова українського громадянського суспільства: крізь призму бачення окремих проблем. // Право України – 2006.- №10
Ильин М.В., Мельвиль А.Ю. Власть // Полис. — 2007. — № 6
Канетти Э. Масса и власть / Л.Ионин (пер.с нем.и предисл.). – М.: Ad Marginem, 1997
Чиркин В.Е. Легализация и легитимация государственной власти // Государство и право. — 1995. — № 8
Курскова Г.Ю. Политический феномен власти // Социально-гуманитарные знания. – 2007. — № 1
Власть. Очерки современной политической философии Запада / Под ред. В.В.Мшвениерадзе. – М., 1998
Колдаев В.М. Политическая система общества: Учеб. пособие / Московский гос. ун-т путей сообщения. Юридический ин-т. — М., 2000
Політична система сучасної України: особливості становлення, тенденції розвитку / За ред. Ф.М. Рудича. – К., 2002