СОЦІАЛЬНИЙКАПІТАЛ І ЙОГО НЕОБХІДНІСТЬ
ДЛЯФОРМУВАННЯ ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА В СУЧАСНІЙ УКРАЇНІ
Існує різнівизначення поняття соціального капіталу, які беруть до уваги ті чи інші аспектисоціальної інтерактивності. Якщо говорити узагальнено, то „соціальний капітал”– це спроможність індивідів до узгодженої взаємодії заради реалізації спільнихінтересів на основі самоорганізації. Підґрунтям соціального капіталу євзаємодовіра індивідів. В суспільстві має існувати така соціально-психологічнаатмосфера, таке соціокультурне середовище, які сприяють проявам соціальноїсолідарності. Певна річ, для суспільства важлива не лише потенційна готовність(стан громадської думки) до взаємодії, а реальні прояви такої самоорганізації(колективної поведінки) на практиці.
Ключовими дляформування соціального капіталу і визначення його стану є підкатегорії«політичний плюралізм та участь», «права на створення асоціаційі організацій» та «особиста автономія й індивідуальні права».
Потужнийсоціальний капітал – важлива передумова для становлення цивілізованого,високорозвинутого (також в економічному відношенні) суспільства. Спроможністьгромадян до самоорганізації значною мірою сприяє:
• об'єднаннюокремих приватних капіталів в акціонерні товариства з метою підвищення їхньоїкапіталізації;
• здійсненнювпливу на прийняття рішень центральними і місцевими органами влади (громадянськийлобізм та контроль);
• забезпеченнюмісцевого самоуправління в межах інтересів і повноважень локальних громад(громади мікрорайону, вулиці);
• вирішеннюпроблем житлово-комунального та соціально-побутового характеру в межахінтересів громади багатоквартирного будинку (або декількох будинків);
• реалізаціїкультурно-освітніх, благодійних, екологічних проектів в межах як локальнихгромад, так і загальнонаціонального масштабу.
Тема„соціального капіталу” є актуальною для України в контексті принаймні двохгострих проблем:
• Вкрайнизької дієвості інституцій громадянського суспільства , зокрема,здатності суспільства впливати на владу (на прийняття рішень) і контролювати її.
• Формуванняєдиної нації. Вибори в країні кожного разу стають приводом для ескалаціїсоціальної напруги і ставлять суспільство на межу розколу. Дехто з політологівнавіть говорить про неминучість розпаду України на два і більше окремихполітичних проекти. Інтеграція суспільства на ґрунті єдиногоціннісно-нормативного порядку залишається актуальним питанням принаймні з 2004року.
„Вимір”соціального капіталу (власне, у даному випадку про вимір можна говорити лишеумовно) передбачає визначення потенційної готовності індивідів до певного родуколективних дій та констатацію реальних проявів таких дій.
Реальнимпроявом соціального капіталу (його реалізацію на практиці) є участь населення удіяльності громадських організацій та громадських ініціативах. „Помаранчевареволюція” залучила до масштабних акцій протесту сотні тисяч людей; загаломпрезидентська передвиборна кампанія 2004 р. була рекордною з огляду на громадсько-політичнуактивність.
Як ібудь-яке сучасне суспільство зі складною організацією, українське суспільствомає великий соціальний потенціал, тобто всю сукупність суспільних таіндивідуальних можливостей щодо колективних дій у різних сферах суспільногожиття. Однак, як попереджають науковці, цей потенціал може бути як активним,так і пасивним (тобто невикористаним). Перехід соціального потенціалу в активнуфазу є справою часу й умов – своїх у кожній конкретній країні. Цілком природно,що суспільство й державу цікавить розвиток так званого продуктивного (позитивнаколективна дія), а не негативного (деструктивна колективна дія) соціальногокапіталу. Останній не має нічого спільного із сучасною моделлю ліберальноїдемократії, оскільки є результатом розвитку кримінальних, напівкримінальних ідевіантних зв'язків між індивідами. Кумівство, клановість, сімейність є тиминебажаними колективними діями, які руйнують не тільки основи демократії, а йсучасної ринкової економіки. Не дарма той же Фукуяма говорить про необхідністьзаміни, наприклад, у сфері бізнесу соціального капіталу формальнимиінститутами, що діють на основі набору формальних правил і створюють прозорівідносини [3].
Слід зауважити,що для громадянського суспільства цінним є не тільки розвиток колективної діїлюдей у сфері політики, а й поширення її на суспільство в цілому, опанування«мистецтвом об'єднання» більшою кількістю людей та на основі різнихмотивів. Соціальний капітал дозволяє різним соціальним групам та неурядовиморганізаціям надавати послуги людям у сфері охорони здоров'я, освіти тасоціального захисту без участі урядових структур або паралельно з ними. Саметут криється величезний соціальний потенціал, який може перетворитися напродуктивний соціальний капітал. Добре відомим є також вплив соціальногокапіталу на ведення бізнесу та розвиток економіки в цілому.
Особливозначущим є розвиток соціального капіталу на фоні падіння довіри громадян додержави та її інститутів. Очевидно, що ступінь справедливості чиобґрунтованості такого ставлення є питанням окремого обговорення, але, убудь-якому випадку, колективні дії громадян є школою демократії,«випускники» якої поступово формують критичну масу консолідованоїдемократії (тобто режиму, який характеризується встановленням міцних тадовгочасних демократичних структур, політичних інститутів, правових норм іресурсів) й дозволяють суспільству, особливо посткомуністичному, швидше пройтитак звану «точку неповернення» до недемократичного правління.
Заданими опитування, проведеного Фондом „Демократичні ініціативи” та фірмою„Юкрейніан соціолоджі сервіс” у липні 2007 р., членами різноманітнихдобровільних об'єднань (політичних, громадських, професійних, творчих,релігійних тощо) є 17% респондентів. У тому числі членів політичних партій –3,6%, громадських організацій – 2,2% [2]. За п'ять останніх років майже удвічіскоротилася частка респондентів, які є членами профспілок (13% у 2002 р. та 8%у 2007 р.). Простежується також тенденція скорочення членства у політичнихпартіях.
Наведенірезультати опитувань дають підставу говорити про низький рівень участі українських громадян удобровільних об'єднаннях. Водночас дослідження свідчать і про низький рівеньдовіри до таких організацій . Так, профспілкам „повністюдовіряють” – 5,4% опитаних („скоріше довіряють” – 27,6%), політичним партіям –2,4% (20,4%), громадським організаціям – 3, 7% (30,1%).
Отже,абсолютні показники та порівняльний аналіз даних досліджень дають підставухарактеризувати соціальний капітал в Україні як „незначний”, „слабкий”,„маловпливовий”.
Існуєдекілька причин, що обумовили слабкість соціального капіталу в Україні.
1. Історико-культурнийфактор. Раціонально-капіталістичний тип господарювання, правова державата громадянське суспільство – продукти західної цивілізації. Передумовою дляїхнього формування стала поява та активна діяльність протестантів-першобуржуа.Цей історичний персонаж поєднував в одній особі:
• приватноговласника (дрібной буржуа, власник-трудівник);
• громадянина,зацікавленого у захисті прав приватної власності;
• індепендента– людину зацікавлену у гарантіях свободи віросповідання, свободи об'єднання вгромади (релігійні), невтручання держави у справи приватних осіб і громад.
Господарськата релігійна практика в Україні розвивалася в іншому руслі, ніж в Європі.Де-факто являючи собою буферну зону між Європою, Росією (Московським царством)та мусульманським світом (Туреччиною), Україна не відрізнялася ані стійкістюправового порядку, ані згуртованістю національних еліт, ані ємністю ринків(купівельною спроможністю населення). В цілому, відсутність національноїсуб'єктності (зокрема – власної державності) та сприятливих умов для розвиткуекономіки зумовили відставання України від Європи у процесах формуванняправового і громадянського суспільства, розвитку приватно-капіталістичнихвідносин.
2. Перериваннятрадиції. Абсолютизм царської Росії всіляко придушував паросткигромадянської ініціативи на території України, убачаючи в них загрозу сепаратизму.Тим не менш, з кінця ХІХ різноманітні форми самоорганізації почали доситьуспішно розвиватися. Це виробничі та збутові кооперативи (також товариства зобробки землі), каси взаємодопомоги, культурно-освітні та благодійнітовариства, профспілки, політичні організації тощо.
Органічнийпроцес становлення громадянського суспільства був перерваний пануваннямкомуністичного авторитарного режиму. Як зазначив Ф.Фукуяма, „Можливо, одним ізсамих руйнівних наслідків соціалізму, як він практикувався у Радянському Союзіта країнах Східної Європи, було знищення громадянського суспільства, щоперешкоджає виникненню як ринкової економіки, так і стабільної демократії.Ленінська держава без вагань знищила всіх потенційних суперників, від„командних висот” економіки до незліченних селянських господарств, дрібнихкомпаній, об'єднань, церков, газет, добровільних асоціацій, тощо, аж до самоїродини” [3].
Післякраху комуністичного режиму у пострадянських країнах, була зроблена спробапобудувати ринкову економіку, правову державу та громадянське суспільство зазахідними зразками. Але „модернізації навздогін” виявилася малоуспішною.Включення до економічної та політичної систем окремих модерністських моделейпідірвало структуру пострадянського суспільства, однак не перетворило його намодерністське („західне”).
Інструментальніінновації за відсутності раціональної культури ділових відносин і демократичнихцінностей виявилися малопродуктивними. Окремі соціальні інститути (зокрема,громадські організації), що позиціонуються як сучасні, у дійсності продовжуютьфункціонувати як традиційні. Виникає ефект “квазі” – квазіринок,квазіпарламент, квазіпартії, квазігромадськість. Непрозорість, непублічність,ірраціональність, парадоксальність, популізм лідерів та схильність населення доавторитаризму, стали характерними рисами сучасної політичної та економічноїкультури в Україні.
3. Індивідуалізація– загальна тенденція . Формування суспільства споживання (в США – у40-х роках, в Західній Європі – у 50-60-х рр., в Україні наприкінці 90-х роківХХ ст.), розвиток засобів зв'язку, електронних ЗМІ та форм особистого дозвілля,соціальна та моральна емансипація зумовили посилення індивідуалістськихтенденцій. Люди стали менше проводити час разом, рідше стали об'єднуватися дляспільної реалізації власних інтересів. Сімейне життя, що являє собою найменшу,базову форму об'єднання людей, з 60-х років XX століття поступово втрачає своєзначення, одночасно різко збільшилося число розлучень і батьків-одинаків. Крімсім'ї, поступово занепадають такі форми об'єднань, як сусідство,співробітництво на робочому місці. Водночас різко зріс загальний рівеньнедовіри.
„Помаранчевареволюція” у багатьох породила сподівання, що події кінця 2004 р. станутьпочатком активного зростання громадської свідомості та самодіяльності, дадутьпоштовх для формування громадянського суспільства. Однак цьому не судилосф статися.„Помаранчеві” вожді зосередилися на реалізації власних матеріальних та владнихамбіцій. Необхідність проведення демократичних перетворень, які створили бпідґрунтя для розвитку ринкових відносин, інституту приватної власності,правової держави та громадянського суспільства була відверто проігнорована.
Устосунках з народом влада досить швидко осідлала коника популізму. Особливогоуспіху в цьому набула Ю.Тимошенко. Потреба у демократизації суспільного життябула замінена збільшенням розмірів соціальних витрат. Обґрунтовану, системнусоціальну політику підмінили практикою „роздачі грошей” з бюджету. Легальні «соціальні»виплати прийшли на заміну продуктовим пайкам, які роздавали під час виборів.
Електоральнівідносини почали набувати характеру відвертої корупції. І без того схильні допатерналізму, українці охоче сприйняли клієнталістську схему взаємин, якапередбачала електоральну підтримку політика в обмін на економічнонеобґрунтовані виплати. Якщо раніше головною зброєю політика-демагога було лишекрасномовство і безвідповідальні обіцянки, то зараз виборців запрошували взятиучасть у „дерибані” суспільних коштів, пропонували свою „часточку” у разі успіхуелекторального проекту.
Одночасноз патерналістськими настроями в Україні посилюються авторитарні настрої. Багатохто прагне „сильної руки”, яка б навела правильний порядок, навіть за рахунокобмеження громадянських прав. Нескінченні вибори, політичні конфлікти, публічнез'ясування стосунків між представниками конкуруючих політичних стало усім вженабридати. Українські громадяни воліють до визначеності, стабільності, навітьза рахунок демократичних цінностей.
Однак,слід зазначити, що авторитарно-патерналістський порядок (або як його щеназивають – „керована демократія”), з яким пов ' язують сподівання настабільність і сталий розвиток, сам дуже уразливий – сильніше навіть, ніждемократична система. Демократія ж, передбачає, що у випадку кризової ситуаціїполітичне угруповання політичного класу, яке перебуває при владі віддаляєтьсявід справ, а його замінює інше (опозиційне) угруповання. При цьому основирежиму залишаються непорушними, тому що то одна, то інша частина політичногокласу виконує роль демпфера, який приймає на себе удар й оберігає систему вцілому.
Іншасправа – керована демократія. Реально вона тримається не на терорі (цепрерогатива тоталітаризму), і не на ідеї, що надихає, а на досить прагматичнійсуспільній угоді, хоча й негласній. Її суть у тім, що більшість громадянпогоджується на певне обмеження своїх прав і свобод в обмін на почуттявпевненості в завтрашньому дні та скромний, але стабільний добробут. Саме натакому договорі трималися пізньокомуністичні режими СРСР та Східної Європи.Угорський, найефективніший зразок вказаної угоди був пойменований„гуляш-соціалізмом”; у Біблії те же саме названо „сочевичною юшкою”.
Прирежимі „сочевичної юшки” немає угруповання, що демпфірує конфлікт, яке можнавикинути, поставивши натомість інше, а вимоги щодо стабільності, життєвогорівня становлять суть суспільного договору. Коли через економічні проблеми (хочоб'єктивного, хоч суб'єктивного характеру) влада не в змозі далівідкуповуватися від своїх громадян, ті не бачать сенсу в однобічному дотриманніконтракту, тобто у відмові від прав і свобод, що більше не компенсується. Те,що для демократії – досить рідкий випадок системного краху, для керованоїдемократії є гарантованим наслідком усякої затримки у виконанні контракту.
Крахсвітової системи соціалізму наприкінці 80-х – приклад розірваного контракту.Лояльність до режиму почала стрімко падати. Владі не стало чим відкуповуватисявід громадян, а рішучості триматися далі засобами прямого терору теж не було.
Міжнароднаекономічна криза вже нанесла теперішньому політичному режиму в Українінищівного удару. Адже те, що його зв'язує з українськими громадянами – це лише„сочевичний контракт”, позбавлений будь-якого ідейного натхнення, якихосьцінностей. І навряд чи режим врятують нові домовленості з олігархами.
Можливо,той високий рівень колективної громадської дії на основі неформальних норм іцінностей, що був досягнутий на Майдані у межах великої групи людей (різноїосвіти, віку, статі, майнового стану, соціального та політичного досвіду,нарешті регіональної приналежності), ще довго буде недосяжним показником длягромадянського суспільства в Україні, але через це його значення для розвиткудемократії та соціального капіталу в нашій країні не стає менш значущим.Навпаки, завдяки подіям осені 2004 р. українці отримали, так би мовити, свійнаціональний еталон дієвості громадянської взаємодії та сили громадянськогодуху. Цінність цього еталону, на мою думку, полягає у тому, що він єрезультатом не теоретичних досліджень, а сформувався під час практичної діїгромадян, так би мовити, в польових умовах. Думаю, що саме у цьому контекстіфеномен Майдану ще чекає на своїх дослідників, у тому числі й тих, чий науковийінтерес лежить у сфері формування та розвитку соціального капіталу в Україні.
соціальний капітал самоорганізація громадський
ДЖЕРЕЛАТА ЛІТЕРАТУРА
1. Украинское общество в европейскомпространстве / Под ред. Е.Головахи, С.Макеева. – К., 2007.
2. Політичний портрет України. –2007. — № 37-38. – С. 367.
3. ФукуямаФ. Доверие: социальные добродетели и сотворение благоденствия (http://magazines.russ.ru/nz/2001/2/fook.html)