Соцiально-психологiчна робота в органах внутрiшнiх справ

ЗМ І С Т
Вступ
РозділІ. Соціальна політика України і соціальна робота
1.1.    Сутністьсоціальної політики України на сучасному етапі і її зв’язок з соціальноюроботою
1.2.              Становленнясоціальної роботи як науки і професійної діяльностіРозділ ІІ. Психолого-педагогічне забезпечення професійної соціальної роботи ворганах внутрішніх справ
2.1. Теоретико-методологічні засадипсихолого-педагогічного забезпечення професійної соціальної роботи в ОВС
2.2.Діагностико-корекційна робота
2.3. Психологічне консультування
2.4. Виховна робота1
2.5. Попередження конфліктів в підрозділах органіввнутрішніх справ
2.6. Роль спілкування у професійній діяльностіпрацівників соціальних служб
Розділ ІІІ. Специфіка роботи служби психологічногозабезпечення по добору та розстановці кадрів
3.1. Професійна орієнтація молоді
3.2. Особливості добору та розстановки кадрів в ОВС
3.3. Попередження плинності кадрів в органахвнутрішніх справ
Розділ ІV. Кадрове забезпечення соціальних служб
4.1. Професійні вимоги до спеціалістів службипсихологічного забезпечення в органах внутрішніх справ
4.2. Професійна підготовка спеціалістів соціальноїроботи
Висновки
Література

ВСТУП
Соціальна робота набуває все більшого розповсюдження вУкраїні в найрізноманітніших сферах: освіті, охороні здоров’я, правоохороннихорганах.
В 90-ті роки особливо посилюється увага до проблемсоціальної роботи в органах внутрішніх справ. Зокрема, було визнано, щоефективність службової діяльності особового складу МВС в значній мірі залежитьвід рівня соціальної захищеності працівників органів внутрішніх справ,психологічного супроводження їх службової діяльності.
В 1997 роцірішенням Колегії МВС України була затверджена Концепція психологічногозабезпечення оперативно-службової діяльності органів і підрозділів внутрішніхсправ України, в якій відзначалося, що специфіка оперативно-службовоїдіяльності така, що містить в собі постійний і підвищений фактор ризику.Напружене виконання завдань в умовах недостатньої, невизначеної інформації,дефіциту часу, високої відповідальності за результати праці ставить передорганами та підрозділами внутрішніх справ задачі, які можуть бути вирішенітільки при належній організації психологічного забезпечення.
Під системоюпсихологічного забезпечення оперативно-службової діяльності органів тапідрозділів системи МВС України слід розуміти сукупну узгоджену діяльністьспеціальних підрозділів психологічного забезпечення, науково-дослідних установ,навчальних закладів, практичних органів та внутрішніх військ МВС України, якаспрямована на підвищення ефективності їх оперативно-службової діяльності табоєздатності шляхом цілеспрямованого використання науково обгрунтованих форм,методів і засобів професійної психології.
Службапсихологічного забезпечення покликана забезпечувати якісне вирішенняоперативно-службових завдань і ефективне функціонування всієї системи ОВС;зводити до мінімуму шкоду від впливу на працівників небезпечних для життя іздоров’я психогенних факторів; сприяти збереженню людського потенціалу,підтримувати високий рівень професійної готовності та боєздатності працівників.
Як підкреслюєтьсяв Концепції, психологічне забезпечення має соціально-економічний характер запоходженням, сутністю й показниками оцінки ефективності. Заходи психологічногозабезпечення сприяють цілеспрямованому розкриттю і розвитку здібностей людини,зростанню її професіоналізму, працездатності, збереження здоров’я і життяпрацівників органів та підрозділів внутрішніх справ при виконанні нимиоперативно-службових завдань.
Отже, очевидно,службу психологічного забезпечення оперативно-службової діяльності органів тапідрозділів внутрішніх справ України цілком правомірно можна розглядати якспецифічний вид соціальної служби, основний суб’єкт реалізації завданьсоціальної роботи в органах внутрішніх справ.
Запровадження всистемі МВС спеціальної служби психологічного забезпечення оперативно-службовоїдіяльності органів і підрозділів внутрішніх справ дає підставу говорити пропрофесійну соціальну роботу в органах внутрішніх справ, яка забезпечуєтьсяфахівцями з відповідним рівнем професійної підготовки.
Разом з тим слідвідмітити, що психологічне забезпечення є новою формою забезпечення службовоїдіяльності в системі МВС України і, тому особливо гостро відчуваєтьсянеобхідність в подальшій фундаментальній розробці наукових основ професійноїпсихології, педагогіки, нормативних документів, методичних і навчальнихпосібників і т.д.
Проведенийнами аналіз основних функцій служби психологічного забезпечення свідчить проте, що їх успішна реалізація вимагає, перш за все, фундаментальногопсихолого-педагогічного підгрунтя, тому саме ці аспекти проблеми професійноїдіяльності фахівців соціальної роботи в органах внутрішніх справ знайшли своєвідображення у пропонованій монографії.

РОЗДІЛ І
СОЦІАЛЬНАПОЛІТИКА УКРАЇНИ І СОЦІАЛЬНА РОБОТА

1.1Сутність соціальної політики України на сучасному етапі і її зв’язок зсоціальною роботою
Венциклопедичному соціологічному словнику запропоновано визначення терміну“соціальне” як сукупність тих чи інших властивостей і особливостей суспільнихвідносин [1].
Соціальнаполітика – це система управлінських, регулятивних, організаційних,саморегулятивних заходів, дій, цілеспрямованої діяльності суб’єктів, щосформувалися в суспільстві на певному історичному етапі його розвитку,здійснюється на основі певних принципів і засад та спрямована на забезпеченняоптимального функціонування і розвитку соціального буття, зокрема, соціальнихвідносин, умов для її самовідтворення та самодостатності, всебічноїсамореалізації соціального потенціалу особистості, її сутнісних сил, соціальноїбезпеки людини, її соціального захисту.
Як відзначаєВ.Скуратівський та інші [2, с.5], “соціальна політика – це сукупністьпринципів, рішень, дій суспільних суб’єктів, що знаходять втілення в соціальнихпрограмах і соціальній практиці з метою задоволення соціальних потреб таінтересів людини, соціальних спільностей і суспільства взагалі.
Метою соціальної політики держави є створення умов для розвитку таоптимального функціонування соціальних відносин, всебічного розкриття творчогосоціального потенціалу людини, досягнення в суспільстві соціальної злагоди,стабільності, соціальної цілісності.
Особливоважливого значення набуває правильна соціальна політика держави в умовахреформування суспільних відносин перехідного періоду до створення соціальноїдержави і громадянського суспільства. Метою соціальної політики за сучаснихумов є вирішення суперечностей суспільного розвитку [3].
До суб’єктівсоціальної політики відносяться люди, держава, суспільство, соціальніспільності та інститути, політичні партії, громадські організації, колективи,різноманітні фонди і т.ін.
Основнимсуб’єктом соціальної політики є, безперечно, особистість. Отже, формування умовдля утвердження самостійності людини, свободи вибору нею напрямків та формсамореалізації у сфері суспільного буття, життєдіяльності – важливе завданнясоціальної політики.
Принциппріоритетності соціальних інтересів особистості є одним з основних принципівреалізації соціальної політики.
Він передбачаєпідпорядкування всієї багатоманітності цілеспрямованої діяльності по освоєннюсоціального простору, реалізації соціальних програм соціальним інтересамлюдини, створенню адекватних умов для самореалізації її соціального потенціалу,захисту соціальної суб’єктивності особистості, соціальної безпеки.
Забезпечення пріоритету соціальних інтересів людини можливе шляхомутвердження свободи особистості як неодмінної умови ефективної реалізації їїсоціального потенціалу, його найповнішого використання в конкретних умовахжиттєдіяльності суспільства.
Соціальнаполітика держави має активний характер.
На сьогоднішнійдень важливим напрямком здійснення активної соціальної політики єцілеспрямована діяльність по утвердженню соціальної стабільності суспільства, воснові якої лежить надійна соціальна безпека людини, її соціальна захищеність.
О. Іванова [4]відзначає, що сучасна ситуація в Україні характеризується як відсутністюофіційно проголошеної державної ідеології, з притаманними їй цінностями, так івідсутністю чіткого уявлення про пріоритети тих чи інших цінностей у суспільнійсвідомості. Очевидно, не буде помилкою стверджувати, що в Україніспостерігається соціальна аномія, коли старі норми та цінності дискредитовані,а нові ще не сформувалися.
Важливо, щоб усуспільстві були поступово сформовані такі базисні морально-етичні цінності, якелемент духовності, менталітету народу, які б адекватно відображали дух високоїтворчої самодіяльності, самореалізації ділового потенціалу людини. Без цьогобуде гаснути соціально-економічна ініціатива, активність населення,розширюватиметься і без того велике коло розчарованих, соціально пасивних,злиденних. Втративши надію знайти свою соціальну нішу в житті, ці верствисуспільства неминуче підриватимуть позитивну динамізацію суспільного життя,істотно збіднюючи ресурси соціальної мобільності.
Соціальнамобільність – це процес, пов’язаний із зміною індивідом свого місця всоціальній структурі суспільства. Це форма соціального відтворення, процессоціальних переміщень, перехід індивідів з одних соціальних класів, груп,верств до інших.
Процесисоціальної мобільності відображають соціальну диференціацію суспільства, йогорозшарування, соціальну неоднорідність його членів, їх соціальну нерівність.
В основі складнихпроцесів, що обумовлюють функціонування соціальної мобільності суспільства,лежить природна та соціальна нерівність між людьми, яка має ієрархічнийхарактер і проявляється у сфері соціального буття.
Організація,відтворення, підтримка упорядкування процесів, пов’язаних з формуванням іфункціонуванням соціальної нерівності, є важливим завданням соціальноїполітики.
Соціальнанерівність – складне, суперечливе суспільне явище, яке може набувати якконструктивного, так і деструктивного характеру. На жаль, сьогодні в Українісоціальна ієрархія має в значній мірі деструктивний характер, адже вонасформувалась на ґрунті не природних, об’єктивних еволюційних процесів, в основіяких лежить статусна ієрархія (нерівність статусів), детермінована природною ісоціальною нерівністю людей (зокрема, різними здібностями особистості,несхожістю людей в багатьох відношеннях), а стихійних, хаотичних, неприроднихфакторів деструктивної саморегуляції.
Таким чином,сьогодні в соціально-класовій структурі країни відчутно проявляються процесисоціальної диференціації та поляризації суспільства. Дуже повільним є процесзростання середнього класу, більш швидко зростає вищий і нижчий клас, щопоглиблює соціальну поляризацію.
Серед іншихнегативних соціальних явищ, властивих нашому сьогоденню, можна також назватибезробіття, деіндустріалізацію економіки, деградацію освіти і охорони здоров’я,зменшення народжуваності й зростання смертності. Небувалого розмаху набула вкраїні злочинність, в тому числі й дитяча.
Звичайно, перехідвід однієї соціально-економічної системи до іншої – процес складний і доситьтривалий.
Як відзначаєІ.І.Мигович [5, с.30], подолання кризи українського суспільства, як ізбереження та оновлення усього людства на рубежі віків і тисячоліть, потребуєрадикальних політичних, наукових, технологічних, культурних, моральних змін.Вони повинні ґрунтуватися на засадах соціальної справедливості і взаємодії,взаємовигідного міжнародного співробітництва, економічної і інтелектуальноїсвободи, подолання роз’єднаності, невпевненості, підозрілості, страху,досягнення законності і правопорядку, громадянської злагоди, віри у реальністьпрогресивних суспільних цілей. Соціальні науки здатні допомогти цьому як своїмифундаментальними дослідженнями, експертними аналізами, рекомендаціями, так івпливом на суспільну свідомість, теорію і практику управління соціальнимипроцесами.
Успіх прогресивних соціально-економічних і політичних перетворень вУкраїні залежить, насамперед, від політичного вибору і творчої праці її людей.Тому першочергового значення за цих умов набуває відновлення соціальнихздобутків, реалізація їх сутнісних сил та здібностей (фізичних, психологічних,інтелектуальних). Для цього необхідно, по-перше, проводити в країні єдину,комплексну і гуманістичну соціальну політику, науково обґрунтувати ізабезпечити потребу держави у кваліфікованих працівниках, розробити івпровадити ефективну систему відновлення у широкому розумінні кадровогопотенціалу усіх галузей народного господарства та регіонів з метою успішногофункціонування вітчизняної економіки. По-друге, слід суворо дотримуватисяна всіх рівнях державного управління стратегічного завдання – проведення вжиття соціально-спрямованих економічних реформ.
Основниминапрямками і пріоритетами соціальної політики держави на сучасному етапісуспільного розвитку є:
розширення, поглибленнясуспільного поля для реалізації творчого соціального потенціалу людини;
досягненнясоціальної злагоди в процесі суспільного розвитку;
утвердження всуспільстві соціальної справедливості;
формування всуспільстві нової соціальної культури;
створення умовдля самовідтворення населення;
формування ірозвиток соціально-ринкової економіки;
розвитоксоціально-класових відносин;
регулюваннярозвитку соціально-етнічних, етнонаціональних відносин;
регулюваннясімейно-шлюбних відносин;
регулюванняпроцесів соціально-територіального розвитку;
створення умовдля заохочення продуктивної трудової діяльності;
створення умовдля забезпечення достатнього життєвого рівня кожної людини, її сім’ї;
розробка тастворення гнучкої, динамічної системи оплати праці;
формуваннядинамічної, гнучкої системи соціального захисту;
розробка івпровадження у практику цілісної концепції, нової моделі розвитку соціальногострахування;
реформуваннясистеми пенсійного забезпечення;
регулювання ринкупраці, здійснення політики зайнятості;
глибокаструктурна реформа державної житлової політики [2].
Соціальнаполітика держави реалізується в соціальній роботі.
Соціальнаполітика визначає методологічні засади, зміст, організаційні форми соціальноїроботи. Отже, вони співвідносяться як ціле і частина, загальне іконкретно-особливе. Соціальну політику можна уявити як причинно зумовлену,ситуативну, динамічну діяльність держави та її інститутів по практичнійорганізації соціальної безпеки людей, які прагнуть реалізувати свої потреби йінтереси в суспільстві. Ця діяльність спирається на силу законів і підзаконнихактів, структури органів державного управління і покликана створити передумовидля пристосування людини до мінливих у часі та просторі умов життєдіяльності.Реалізація соціальної політики безпосередньо зачіпає інтереси і потреби людей,позначається на їх долях, умовах життя, містить у собі не лише творчий, але йруйнівний потенціал. Непросто врахувати запити різних груп населення –соціальних, професійних, національних, статевовікових і т.д. Їх з’ясування ізадоволення – складний і суперечливий процес. Чим глибше вивчені і осмисленіжиттєві потреби різних груп населення, умови і можливості їх збагачення, тимточніше вони формуються в завданнях соціальної політики, а отже, і успішнішерозв’язуються. Мова йде про знання найсуттєвіших проблем і оптимальне поєднанняможливостей та способів їх вирішення. Враховуючи це, в соціальній політицівиділяють два взаємозумовлені, взаємодіючі аспекти: науково-пізнавальний іпрактично-організаційний. Перший виступає як результат аналізу і осмисленняназрілих у суспільстві потреб, тенденцій розвитку соціальних процесів, якузагальнення і оцінка попереднього курсу соціальної політики держави. Вінвідображає рівень громадської думки, настрої, установки різних груп населення.Ґрунтовний аналітичний матеріал дає змогу органам державного управліннявиробити концепцію соціальної політики, сформулювати її головні завдання,напрями, етапи, критерії.
Практично-організаційнийаспект соціальної політики є продовження першого, пов’язаний з безпосереднімздійсненням концептуальних положень, стратегічних завдань. Тут великогозначення набуває різнобічна діяльність органів державного управління, системисоціальних служб, практична поточна робота з населенням. Її зміст становитьвсебічно зважена, науково обґрунтована, співзвучна інтересам народу соціальнаполітика. Ця робота великою мірою розпорядча, спрямована на оптимальневикористання сил і засобів, поділ праці при розв’язанні поставлених завдань,стимулювання їх своєчасного і якісного виконання, здійснення необхідногоконтролю.
Організаційнийрівень соціальної роботи, зокрема, передбачає:
глибше з’ясуванняконкретних соціальних проблем, всебічний аналіз і оцінку умов для їхрозв’язання;
добір ірозстановку необхідних для цього кадрів, створення чи заміну організаційнихструктур;
доведення завданьдо виконавців, визначення їх функцій, повноважень, відповідальності, наявнихресурсів і коштів;
роз’ясненнязмісту, соціальної значимості якісного і своєчасного здійснення завдань, способівстимулювання праці виконавців;
координаціюзусиль і дій структурних підрозділів, конкретних службових осіб, забезпеченняцілеспрямованої і ефективної їх діяльності;
підведенняпідсумків поетапного і остаточного виконання завдань, оцінку діяльності виконавців,формулювання уроків і висновків для наступної діяльності.
Такевикористання у соціальній політиці двох її аспектів досить умовне, бо не можнаабсолютизувати якийсь її бік, тим більш протиставляти один одному.Перебільшення науково-пізнавального компоненту може призвести до вихолощуванняголовного змісту соціальної політики, до декларативності, відриву від життєвихпотреб людей. Надмірне ж акцентування лише на практично-організаційному аспектісправи повернулося б вузьким практицизмом, адмініструванням, підривомсистемності в соціальній роботі. Обидва компоненти соціальної політики маютьрозглядатися в нерозривній єдності, у взаємозв’язку, як внутрішньо спаянічастини цілісного явища.
Г.П. Медвєдєва виділяє кількаможливих підходів до визначення взаємозв’язку між соціальною роботою ісоціальною політикою держави [6].
Перший і найбільш поширенийпідхід базується на тому, що соціальна робота розглядається як соціальнийінститут, невід’ємна частина структури держави. В цьому зв’язку безпосередньодержаві (або місцевим органам влади) надається право визначати напрямкидіяльності структур системи соціального захисту у відповідності з напрямкамидержавної чи регіональної соціальної політики. В такому випадку установисоціального захисту стають бюрократизованими виконавцями волі держави, яка усвоїй політиці далеко не завжди керується інтересами слабозахищених верствнаселення.
Другий підхідзаключається в тому, що органи і установи системи соціального захисту і окремісоціальні працівники приймають активну участь у формуванні соціальної політики.Це найбільш доцільний підхід, оскільки, працюючи безпосередньо з клієнтами,вони мають не теоретичне уявлення про проблеми, але зустрічаються з ними впрактичній роботі. Отже, в цьому випадку соціальні працівники в своїйдіяльності органічно поєднують інтереси окремих клієнтів і всього суспільства,що є перевагою. З етичної точки зору такий підхід є оптимальним, тому щодозволяє враховувати інтереси не тільки клієнтів різних соціальних служб, але йгромадян, які не потребують соціальних послуг і випадають з поля зорусоціальних служб.
Третій підхід заключається в представленні системі соціального захистузначної автономії і самостійності на основі того, що соціальні працівники, чиядіяльність проходить в безпосередньому спілкуванні з населенням, дійсно знають,що і як потрібно робити. Але в цьому випадку соціальна робота може зайтив глухий кут, оскільки представлення автономії може привести до відриву відсуспільних інтересів. Соціальна робота не може бути автономною в силу того, щовона існує не на власні кошти, а на кошти державного і місцевого бюджетів, і вцьому випадку логічно очікувати від місцевих і державних органів владивтручання з метою координації діяльності соціальних служб з основниминапрямками розвитку суспільства.
Те жсаме можна сказати і про професійну діяльність окремого соціального працівника:він представляє установу соціального захисту і тому залежить від загальнихустановок даної служби, її цілей і завдань. Але в розв’язанні конкретноїпроблеми конкретного клієнта або у вирішенні проблем соціальної служби він вмежах, визначених нормативними документами, самостійний, і єдиним критеріємйого діяльності є в кінцевому рахунку благополуччя клієнта.
На думкуШ.Рамон [7], різниця між соціальною політикою і соціальною роботою полягає,перш за все, в ціннісних орієнтаціях. Наприклад, суттєвою ознакою соціальноїроботи є такий спосіб допомоги людям, який не принижує їх. Тому значна увагазвертається на характер взаємовідносин з клієнтами, індивідуальній роботі,причому не тільки її результатам, але й самому процесу. Соціальна політика маєсвоїм об’єктом не стільки індивідів, скільки певні групи населення. Вона малоцікавиться процесом роботи, в центрі її уваги – результати. Соціальна роботапереважно стосується так званих «маргіналів», найменш захищенихгромадян, а соціальна політика виступає захисником інтересів більшості членівсуспільства.
Ш.Рамонвважає соціальну роботу наполовину соціальною наукою, наполовину мистецтвом, асоціальна політика ближча до «чистої» науки.
Нарешті,соціальна політика, на її думку, – це більше галузь наукової діяльності, ніжособлива професія, тоді як соціальна робота може вважатися галуззю науки іпрофесією.
Міжсоціальною політикою і соціальною роботою, безперечно, існує зв’язок, причомуне односторонній, а двосторонній.
Так,наприклад, багато соціальних проблем було спочатку виявлено соціальнимипрацівниками в процесі практичної роботи, а пізніше вони отримали резонанс всоціальній політиці.
Насьогоднішній день захист прав клієнтів багато в чому залишається принципом,який не отримав достатньо глибокої теоретичної розробки на рівні соціальноїполітики.
Цікавебачення взаємозв’язку соціальної політики і соціальної роботи пропонує іншийанглійський вчений Теодор Шанін [8], який небезпідставно вважає, що головнимджерелом неоднозначності і суперечливості соціальної роботи як професії, є їїбезпосередня залежність від сучасної держави, її своєрідний симбіоз з останньою
Дійсно,багато соціальних працівників зайняті діяльністю в різних державних установах,мета яких не завжди співпадає з цінностями професії соціального працівника.Саме соціальні працівники висловлюють найбільш гострі критичні зауваженнястосовно державної соціальної політики.
Позиціясоціальних працівників як спеціалістів-професіоналів передбачає об’єктивність ібезпристрасність, але в реальному житті вони не завжди цього можуть досягти.Виступаючи часто від імені держави, вони представляють центральнудеперсоналізовану владу, але разом з тим нерідко беруть на себе функціївиразників інтересів і захисників прав найменш соціально захищених громадянсуспільства.
Востанні десятиріччя на Заході сформувався інтелектуальний напрям, представникиякого виступають з особливо різкою критикою сучасної держави. В соціальнійроботі вони вбачають тільки прислугу експлуататорського ладу, який ніби-топоклав на неї функції контролю за «маргіналами», тобто рольсоціального працівника ототожнюється з роллю поліцейського чи тюремногонаглядача – служінню збереження пануючого ладу.
М. Фуковважає, що останнє століття характеризується безпрецедентним посиленнямдержавного апарату, перетворенням його в механізм контролю за поведінкою людей[9]. При даній інтерпретації соціальна робота перетворюється просто в«одне із щупалець гігантського спрута», який називається«державою».
Насправдіж все набагато складніше. Соціальні працівники ніколи не були тільки слухнянимивиконавцями волі держави. Їх профспілки часто брали на себе захист інтересів нетільки своїх членів, але і своїх клієнтів. До речі, ця особливість відрізняє їхвід інших профспілкових організацій [10].Соціальні працівники дійсно часто виконують функції «м’якогоконтролю» за «маргінальними» верствами населення, але одночасно виступаютьі їх захисниками, іноді безпосередніми організаторами їх активної боротьби засвої права.
Слідвідзначити, що системи соціального захисту у кожній країні формувались ізврахуванням історичних умов. Тому, не дивлячись на подібність і одноманітністьвирішуваних завдань, мають відмінності у підходах, методах і організаційномуоформленні. Визначальним моментом при цьому виступає роль держави у вирішенніпроблем соціального захисту населення. За цією ознакою розрізняють американськусистему (з переважанням недержавних форм допомоги і підтримки населення) ієвропейську систему (з переважанням державних форм допомоги і підтримкинаселення). Кожна з них формувалась на основі особливостей історичного розвиткуконтинентів, їх політичних, економічних і культурних характеристик.
Насьогоднішній день виділяють три найбільш поширені моделі соціальної політики ісоціальної роботи: патерналістську, корпоративістську, етатистську.
Дляпатерналістської моделі характерне намагання досягти ефективності,використовуючи фонди на забезпечення найбільш потребуючих допомоги членівсуспільства, які самі не можуть себе забезпечити. Вона відрізняється порівнянонизьким рівнем участі держави у вирішенні соціальних проблем.
Корпоративістськамодель характеризується законодавчо закріпленою співучастю держави і громадструктур у вирішенні проблем індивіда, групи. Держава передає частинуобов’язків із соціального захисту різним організаціям.
Етатистськамодель передбачає державну систему соціального захисту і соціального забезпечення.
Контрольза реалізацією державної соціальної політики здійснюється місцевими органамивлади, підзвітними центральному уряду.
Визначення своєїмоделі розвитку, значне місце в якій повинні посісти система соціальнихгарантій — це масштабне і складне завдання України, яка як колишнясоціалістична республіка мала розгалужену мережу соціальної підтримки тасоціального захисту населення. Громадяни звикли до цієї системи, вона давала їмпевні гарантії та впевненість у завтрашньому дні, породжувала відчуття стабільностіжиття, нехай і не зовсім улаштованого і забезпеченого. Нині ж, подібно до всіхпостсоціалістичних країн, Україна здійснює соціальну політику в умовахжорсткого фінансового дефіциту та економічного спаду. Тому у реформуванніуніверсальної за своїм характером і патерналістської за змістом соціальноїсфери радикальні перетворення поєднуються з подоланням труднощів кризовоїситуації. Ключовим завданням реформування соціальної політики на сучасномуетапі є відхід від «домінуючих до цього часу грошово-компенсаційних механізмівпідтримки різних верств населення і створення дієздатної ліберальної моделісоціальної політики, яка б поступово звільняла державу від функцій розпорядникакоштів з одночасним використанням позитивного досвіду, набутого впродовж попередніхроків» [11].
Важливим кроком уформуванні власної стратегії соціального розвитку стала ухвалена у грудні 1993р. Верховною Радою України Концепція соціального Забезпечення населенняУкраїни. Згодом Верховна Рада України приймає ухвалу про розробку Концепціїсоціальної політики України (Постанова від 29 липня 1994 р.).
Удосконаленняуправління соціальною сферою потребувало формування та затвердження державнихнормативно-правових документів. Першими із них стали затверджені УказомПрезидента України 18 жовтня 1997 р. Основні напрями соціальної політики на1997-2000 роки, які визначили стан та тенденції соціального розвитку України,стратегічні цілі та пріоритетні напрями соціальної політики і, відповідно,соціальної роботи [12].
Незважаючи нанедоліки цього документа, які дискутувалися серед спеціалістів, завдяки йогоухвалі почало діяти комплексне державне управління соціальними процесами.
Професійнасоціальна робота – один з основних способів реагування суспільства на новусоціальну ситуацію, її завдання, проблеми, можливості.
Унікальність соціальної роботи полягає в тому, що люди, які займаютьсянею, намагаються надати допомогу окремому конкретному індивідові шляхомоб’єднання, а точніше, формування певної рівноваги всіх психосоціальних рівнівйого існування.
Соціальнийпрацівник, незалежно від виду його діяльності, повинен піклуватися про те, щобпринести благо своєму клієнтові та суспільству. Виконуючи свій професійнийобов’язок, він виступає від імені суспільства, яке поклало на нього обов’язки повирішенню певних задач – у загальному випадку ця задача може бути сформульованаяк «стабілізація і гармонізація відносин у суспільстві». У своючергу, стабільність у суспільстві настає за відсутності в ньому джерелсоціальної напруги, якими є ущемлені в своїх законних інтересах прошарки, групинаселення та окремі індивіди.
В той же час дляконкретного клієнта на перший план виступають, звичайно, не проблемисуспільства в цілому і не суспільні відносини, а його особисті проблеми танеобхідність їх вирішення, і головне завдання соціального працівника вбачаєтьсясаме у наданні їм від імені держави й суспільства допомоги у вирішенні своїхпроблем, причому значимість вирішення цих проблем є об’єктивно-суб’єктивною.
Соціальнийпрацівник, як спеціаліст, повинен в першу чергу допомогти клієнту визначитипріоритети проблем, які вирішуються, допомогти йому розібратися в розумнійобґрунтованості виникаючих потреб і надати допомогу в задоволенні потреб саметакого характеру, а також прийняти міри для залучення клієнта у діяльність длянадання самодопомоги. Система соціального захисту від імені держави визначаєпріоритети та гарантує клієнту забезпечення основних життєво важливих потреб.
Виробляючи разомз клієнтом план спільних дій, соціальний працівник, який добре знає не тількисуть проблеми клієнта, його потреби, але й можливості системи соціальногозахисту для її вирішення, несе відповідальність за наслідки рішень, щоприймаються.
Йоговідповідальність носить більш серйозний характер, ніж відповідальність клієнта:клієнт, як правило, турбується тільки про свої блага, соціальний працівникповинен враховувати наслідки прийнятого рішення не тільки для клієнта, але йдля всього суспільства і, по можливості, згладжувати протиріччя, якщо таківиникають. Він – професіонал, і тому виступає з позицій можливого, доцільного,бажаного результату, в той час як клієнт може дозволити собі виступати зпозицій бажаного, оскільки не володіє такими знаннями, які є у спеціаліста і незавжди добре уявляє собі, якими є можливості інституту соціальної роботи. Крімтого, людині властиво бажати більшого, ніж це може бути доцільним. Саме цяобставина робить соціального працівника відповідальним за результати спільних зклієнтом рішень та дій в значно більшій мірі.
Однак, соціальнийпрацівник не може бути «відповідальним за все». Так, наприклад, важковимагати від соціального працівника повної особистої відповідальності завіддалені результати спільних з клієнтом дій та їх наслідки. Коли задачавирішена, зв’язок з клієнтом може бути втрачений; клієнт має право скористатисярезультатами спільної з соціальним працівником діяльності для вирішення своїхактуальних проблем. В залежності від характеру цих проблем, морального обличчяклієнта, результат може бути будь-яким – в цьому випадку відповідальністьсоціального працівника стає вельми відносною.
Якправило, соціальні працівники не відіграють вирішальної ролі в прийняттістратегічних рішень політичними партіями, державними органами і службами, алевони по-своєму можуть впливати на смисл цих рішень.
Звичайно,соціальні працівники повинні підкорятися своєму керівництву, але при цьому незабувати, що їх найперший обов’язок – захист людини, забезпечення її безпеки,створення оптимальних умов для всебічного розкриття сутнісних сил людини,максимального прояву її творчого потенціалу.
Разом зцим було б неправильно стверджувати, що основна мета соціальної роботи – цетільки підтримка, захист особистості. Соціальна робота – один з найбільшскладних інструментів соціального контролю. Цей інструмент дозволяє здійснюватисоціальний контроль різними способами, починаючи з рекомендацій щодопримусового направлення людей в психіатричні лікарні, до психологічного впливуна людей з метою змінити їх погляди, переконання.
Дійсно,конфлікт між існуючими формами допомоги, турботи, піклування про людей інеобхідністю контролю – складна дилема, яка виникає перед соціальнимипрацівниками в будь-якому суспільстві. Вона тісно зв’язана ще з однієюпроблемою, а саме: яких пріоритетів повинні дотримуватися соціальні працівники– держави, конкретної соціальної служби, індивіда?
Більшістьзарубіжних вчених [13], [14] вважають, що на першому місці для соціальногопрацівника повинен бути захист інтересів і прав індивідів, через них –інтересів суспільства, нарешті, держави.
З цією думкоюможна в основному погодитись, правда, слід відзначити про необхідністьзнаходити такі шляхи вирішення проблем, які б дозволили найбільш оптимальновраховувати інтереси окремого індивіда, суспільства, держави.
1.2 Становлення соціальної роботи якнауки і професійної діяльності
Коротко розглянемо сутьсоціальної роботи як професійної діяльності та науки в процесі її становлення.
Важкосказати точно, коли виникла соціальна робота як суспільне явище, специфічнасфера діяльності людей, галузь науки.
Ті чиінші форми соціальної роботи були відомі людству ще кілька століть тому. Вони восновному зводились до благодійності, надання допомоги хворим, бідним,безробітним, дітям-сиротам, засудженим тощо. Не буде перебільшеннямстверджувати, що основні принципи соціальної роботи, які через багато віківпослужили основою для формування наукової концепції соціальної роботи, булизакладені ще в давніх цивілізаціях Єгипту, Китаю, Греції.
Науково-теоретичнеосмислення форм соціальної допомоги було започатковане в ХІХ ст. на Заході та зсамого початку набуло конкретної спрямованості стосовно різних рівнів практикисоціальної роботи: на рівні індивіда, групи, сім’ї, суспільства.
Особливуроль в розвитку теорії соціальної роботи при дослідженні практики соціальноїроботи на рівні індивіда відіграли теорії З. Фрейда, Б. Скіннера, Ж. Піаже.
Так,Фрейд проаналізував механізми функціонування соціальних інститутів, розглянувосновні стимули людської діяльності, розвинув психоаналітичну концепціюособистості.
Скіннеррозглядав проблеми, зв’язані з управлінням поведінкою людей. Він вважав, щоважливо враховувати такі 3 фактори, як подію, яка викликає певну реакціюлюдини, саму реакцію і її наслідки.
Піажезосередив свою увагу на проблемах соціалізації дитини.
Група якспецифічний феномен теж активно досліджувалась вченими.
Курт Левін буводним з перших, хто почав вивчати малі групи, внутрігрупові відносини, рольлідера, психологічний клімат в групі. Він досліджував також механізми і способивирішення конфліктів.
А. Зандер розробляв проблеми, зв’язані з груповою динамікою. Пізнішегрупова динаміка стає однією з методик терапевтичної допомоги.
Управлінськіаспекти в теорії соціальної роботи вивчалися такими вченими, як М. Фолет, Ф. Селзнік,Р. Мертон.
Зокрема, М.Фолетв роботі “Динаміка управління” (1940р.), яка є однією з перших робіт в областіуправління, розглядала питання, зв’язані з науковою організацією робочогомісця.
Ф. Селзніквиступає в 1956 р. з концепцією організаційного управління і розвитку, в основіякої лежить принцип кооперації і співробітництва.
Цікавими є дослідження Р.Мертона, який одним з перших почавдосліджувати питання бюрократії як рівня та інституту влади. У своїй відомійпраці “Соціальна теорія і соціальна структура” (1957) він також розглядаєпротиріччя, які виникають між “бажаним” і “законним” у людей, які перебуваютьна різних соціальних сходинках суспільства.
Не можна незгадати про дослідження М.Річмонд, яка розробила методи соціальної терапії. Їїзнаменита книга “Що таке соціальна терапія” протягом багатьох роківкористувалася значним попитом серед соціальних працівників.
В останнідесятиріччя розвитку соціальної роботи як науки і професійної діяльностісприяли дослідження зарубіжних вчених, таких як: Б. Андерсон [15], А. Браун[16], Л. Гібс [17], М. Доел [18], Ф. Майєр [19], П. Павленок [20], О. Панов[21], А. Пінкус [14], М. Пейн [22], Ш. Рамон [13], Й. Фішер [23], Є.І. Холостова[24], Т. Шанін [8], С. Шардлоу [18] та ін.
Значний вклад у розвиток теорії соціальної роботи в Україні внесли: І. Грига,І. Звєрєва, А. Капська, Л. Коваль, І. Мигович, Н. Ничкало, В. Поліщук, В. Полтавець,В. Сидоров та інші.
Окремі аспекти проблеми соціально-виховної роботи в органах внутрішніхсправ України досліджувались такими вітчизняними вченими, як: В. Андросюк, М. Ануфрієв,О. Бандурка, О. Беца, В. Вакулович, І. Голосніченко, Л. Казміренко, Д. Кобзін,Я. Кондратьєв, В. Кривуша, О. Мартиненко, Н. Матюхіна, А. Москаленко, В. Мєдвєдєв,О. Морозов, Т. Морозова, Г. Радов, В.М. Синьов, І. Рущенко, С. Сливка, В. Соболєв,А. Стародубцев, В. Щербина, Г. Юхновець, О. Ярмиш та ін.
Особливоважливе значення для нашого дослідження мають праці: Адміністративна діяльністьорганів внутрішніх справ. Підручник // За заг.ред. І.П. Голосніченка, Я.Ю.Кондратьєва [25]. К., 1995; М.І. Ануфрієв Управлінські шляхи зміцненнядисциплін в органах внутрішніх справ (соціолого-правові аспекти): Авторефдис… канд.юрид.наук. Х.,1998 [26]; О.М. Бандурка Основи управління в органахвнутрішніх справ України: теорія, досвід, шляхи удосконалення. Харків, 1996[27]; Організація виховної та соціально-психологічної роботи в учбових закладахМВС України: Науково-практичн. Посібник/За заг.ред. проф. О.М. Бандурки.Харків, 1996 [28]; С.С. Сливка Професійна етика працівника міліції:теоретико-правовий аналіз: Автореф.дис… канд.юрид.наук. — К., 1994 [29]; В.І.Щербина Дисциплінарна відповідальність державних службовців органів внутрішніхсправ: Автореф. дис… канд. юрид. наук. Харків, 1998 [30].
Разом зтим відзначимо, що психолого-педагогічні основи професійної соціальної роботи ворганах внутрішніх справ, основним суб’єктом якої вважаємослужбу психологічного забезпечення службово-опертивної діяльності органів іпідрозділів внутрішніх справ, вченими поки що не вивчались, що, очевидно,зв’язано з тим, що сама служба функціонує в Україні тільки з 1997 року.
На жаль,не зважаючи на певні здобутки в дослідженні проблеми соціальної роботи як вцілому, так і окремих її аспектів, на сьогоднішній день доводиться констатуватитой факт, що поки що не існує загальноприйнятих норм побудови і викладусоціальної роботи. Це зумовлено тим, що на сьогоднішній день характерсоціальної роботи, її побудова, основні поняття розглядаються по-різному якпредставниками різних теоретичних шкіл, так і практиками.
Немаєоднозначності серед вчених у виділенні об’єкта соціальної роботи.
В зв’язку збагатоплановістю об’єкта, в ньому можна виділити ряд різних напрямків:
1.        Індивідуальні,сімейні, організаційні проблеми (соціальна ізоляція, бідність, одинокість).
2.        Соціально-економічніпроблеми: охорона середовища, екологічні катастрофи та їх наслідки.
3.        Соціально-економічніпроблеми: різке зниження доходів населення, зниження рівня медичної допомоги,недоліки в культурно-освітній сфері.
4.        Проблемисоціальної стратифікації: соціальне розшарування, нерівність в суспільстві, щоприводить до поділу на “нижчі” і “вищі” класи, економічної експлуатації.
5.        Проблемиповедіночного функціонування індивідів, груп, спільнот: аспекти девіантноїповедінки, соціальних відхилень, наркоманії, алкоголізму.
6.        Проблемикомунікації, інформаційного забезпечення, проблеми нормативних оцінок іпізнавальних здібностей.
7.        Проблемиструктури влади. Від них, їх дій, програм залежить рівень соціальної напруги істабільності в суспільстві, а від їх режиму – тотальності, демократії чиавторитарності – залежить соціальна активність населення.
Цедалеко не повний перелік проблем, зв’язаних з визначенням об’єкту соціальноїроботи.
На думкуросійських вчених Л.Г.Гуслякової і Є.І.Холостової [31], об’єктом дослідженьсоціальної роботи є процес зв’язків, взаємодій, взаємовпливів механізмів,способів і засобів регуляції поведінки соціальних груп та індивідів, що сприяєреалізації їх життєвих сил і соціальної суб’єктності, а також характерпоєднання і узгодження життєвих сил індивіда і групи і засобів забезпечення їхреалізації в різних соціальних ситуаціях.
Предметомсоціальної роботи як самостійної соціальної науки є закономірності сприяннястановленню і реалізації життєдіяльності людини в нових соціально-економічнихумовах, а також вдосконалення механізмів узгодження життєвих сил людини ізасобів забезпечення їх здійснення.
Розглядаючисоціальну роботу як професійну діяльність, слід відзначити, що сам термін“діяльність” у науковій літературі тлумачиться по-різному.
Л.П.Буєва [32]розглядає діяльність як спосіб існування і розвитку суспільства і людини,всестороннього процесу перетворення нею природної і соціальної реальності,включаючи і саму людину, у відповідності з її потребами, цілями, завданнями.
В дослідженняхМ.С.Кагана [33] розглядається перетворююча, ціннісно-орієнтаційна ікомунікативна діяльність.
Автор виділяє триосновні елементи діяльності: суб’єкт, який спрямовує свою активність на об’єктиабо інші суб’єкти; об’єкт, на який спрямована ця активність; сама активність,яка виражається в установленні суб’єктом комунікативної взаємодії з іншими.
Б.Г.Ананьєв [34] виділяє в діяльності багаторівневість: ціліснадіяльність, як історично сформована система програм, операцій і засобіввиробництва матеріальних і духовних цінностей суспільства; діяльність окремогоакту, дії, яка включає ціль, мотиви, способи досягнення і т.д.
Різноманітністьпідходів до розгляду поняття діяльності і тлумачення самого терміну зумовлюєпояву багатьох підстав для класифікації різних форм і типів діяльності.Зокрема, в основу класифікації часто береться об’єкт діяльності. Виходячи зцього, можна говорити про медичну, правову, виробничу діяльність і, очевидно,соціальну діяльність, метою якої є оптимізація здійснення суб’єктної роботилюдей у всіх сферах життя суспільства в процесі спільного задоволення потребпідтримки життєзабезпечення і діяльнісного існування особистості.
У соціальнійдіяльності, тобто, соціальній роботі можна виділити ряд конкретних видівдіяльності соціального працівника: психологічну, педагогічну, управлінську іт.ін. Той чи інший вид діяльності переважає в залежності від основних функційспеціаліста соціальної роботи.
Ш.Рамон і Т.Шанін[7] визначають соціальну роботу як організацію особистісної служби допомогилюдям. Вона заснована на альтруїзмі і спрямована на те, щоб полегшити людямжиття, особливо в умовах сімейної, особистісної, професійної кризи, і, поможливості, кардинально вирішити їх проблеми.
Крім цього,соціальна робота є важливою ланкою між людьми, які потребують допомоги і державнимапаратом, а також законодавством.
До основних цілейсоціальної роботи вищезгадані вчені відносять:
а) зростаннярівня самостійності клієнтів, їх здатності контролювати своє життя і більшефективно вирішувати проблеми, які виникають;
б) створення умов,в яких клієнти можуть в максимальній мірі проявити свої можливості і отримативсе, що їм належить, згідно законодавства;
в) адаптація абореадаптація людей в суспільстві;
г) створенняумов, за яких людина, не дивлячись на фізичні вади, душевний зрив, життєвукризу, зможе жити, зберігаючи почуття власної гідності і повагу до себе з бокуоточуючих її людей.
Дещо відмінні,проте загалом досить схожі цілі соціальної роботи визначають автори А.Пінкус,А.Мінахан [14]. На думку вищезгаданих авторів, цілі соціальної роботи: 1)вдосконалювати здібності кожної людини самостійно вирішувати свої проблеми ісправлятися зі своїми труднощами; 2) допомагати людям звертатися за допомогою урізні інстанції, використовувати як офіційні, так і неофіційні джерела; 3)сприяти підвищенню ефективності цих джерел; 4) надавати допомогу у розвитку івдосконаленні соціальної політики в державі.
Іншими підставамиможуть служити соціально-психологічні властивості клієнтів соціальної роботи:молодь, групи соціального ризику, особи, схильні до суїциду. У всіх випадкахбуде мати місце конкретизація цілей соціальної роботи.
Функціїсоціальної роботи випливають з її цілей. Серед найважливіших з них можнаназвати: допомагати людям у розвитку їх здібностей самостійно вирішувати своїпроблеми; допомагати людям в установленні ініціативних зв’язків між ними ірізними системами допомоги; сприяти покращенню взаєморозуміння, вдосконаленню іустановленню нових взаємовідносин між людьми в рамках різних систем допомогилюдям; вносити свій вклад у розвиток і вдосконалення соціальної політики;сприяти розподілу матеріальних ресурсів і допомоги; виступати в ролі агентівсоціального контролю.
Важливим єпитання про цінності практичної соціальної роботи. Шуламіт Рамон у книзі«Beyond Community Care» [35] перераховує п’ять основних цінностей –засад професійної соціальної роботи.
1.        Уповноваження.Йдеться про необхідність працювати з людьми — клієнтами соціальних служб, так,щоб вони змогли відновити і використовувати свої особисті громадські й людськіздатності. Людям потрібно дати змогу використовувати свої можливості.Уповноваження вимагає розподілу влади та її відриву від традиційних впливовихгруп.
2.        Насамперед– людина. У кожної людини є право одержувати підтримку від суспільства вскрутних обставинах не тільки тому, що це може принести вигоду, а в ім'ярозвитку людських можливостей і для збагачення нематеріального боку нашогожиття, загального для всіх нас.
3.        Повага доособистості. Повага до особистості має багато форм. В різних соціальнихкультурних групах існує багато різноманітних засобів демонстрації поваги. Требавраховувати, що вважається поважним поводженням у групах, що вирізняються віднашої власної групи.
Добреобслуговування має відповідати вимогам кожного члена співтовариства та йогопочуттю власної гідності.
4.        Право насамовизначення. Під цим розуміють право кожного розв’язувати свої проблеми,виходячи зі своєї спроможності приймати розумні рішення. Це право включає правопомилятися.
5.        Право назалежність. Люди за своєю природою взаємозалежні; кожний із нас має право навзаємну залежність і підтримку в разі потреби. Взаємозалежність – позитивний іцілком нормальний стан. Зростання незалежності не заперечує цієї цінності,оскільки воно припускає, що жоден індивід не може бути цілком самодостатнім, ісамодостатність – не ідеал.
На думку багатьохвчених [13], [15], [23], головними цінностями соціальної роботи з них є такі:
1.        Основноютурботою суспільства є індивід.
2.        Міжіндивідом і суспільством існує взаємозв’язок.
3.        Індивідинесуть взаємну відповідальність один перед одним.
4.        Існуютьлюдські потреби, які є загальними для всіх, проте кожна людина суттєвовідрізняється від інших і має свої специфічні потреби.
5.        Істотноюознакою демократичного суспільства є повна реалізація особистісного потенціалукожної людини і передбачення її соціальної відповідальності за активну участь вжитті суспільства.
6.        Суспільствонесе відповідальність за надання індивіду допомоги у подоланні перешкод нашляху до його самореалізації.
Якщоуважно проаналізувати цінності, то стане очевидним, що базових або первиннихцінностей не так вже й багато. З них можна дедуктивним шляхом логічно вивестиінші відносні цінності.
Очевидно, допервинних цінностей соціальної роботи можна віднести такі:
а) суспільство зобов’язанезабезпечити всім людям доступ до джерел послуг, до можливостей забезпечення їхпотреб для вирішення їх життєвих завдань, доступу до засобів позбавлення відважких стресів, реалізації їх очікувань і ціннісних орієнтацій;
б) при наданнідопомоги індивіду суспільство повинно поважати гідність та індивідуальністькожного.
Деякі зцінностей, такі, наприклад, як заклик до соціального працівника поважатиклієнта, сприяти його самовизначенню, зберігати конфіденційність, об’єктивнеставлення, проявляти чесність у взаємовідносинах і т.ін., тісно зв’язані зпервинними цінностями соціальної роботи. Більше того, вони сприяють досягненнюцілей, які базуються на первинних цінностях, тому їх можна назватиінструментальними цінностями. Вони визначають шляхи взаємодії соціальнихпрацівників один з одним для вдосконалення своєї професійної діяльності внапрямку актуалізації основних цінностей.
Аналіз сучасногорівня і стану соціальної роботи дозволяє зробити висновки, що вона має,принаймні, п’ять аспектів:
1.        Географічний– вся діяльність здійснюється в рамках певних меж: країни, регіону, установи іт.п.
2.        Політичний– оскільки кожна країна має свою політичну систему, яка визначає умовиздійснення практичної діяльності, незалежно від того, є вона ліберальною, демократичноюі т.п.
3.        Соціально-економічний– оскільки основні запити людини зводяться, насамперед, до отримання належнихумов життя, доступу до трудової діяльності, послуг системи охорони здоров’я,соціального забезпечення, освіти. Суспільна згода і злагода в будь-якій країнів значній мірі залежить від справедливого розподілу наявних ресурсів.
4.        Культурний– не дивлячись на різні традиції, переконання, погляди, культура окремих осіб,сімей, спільнот, груп повинні поважатися.
5. Духовний – вбудь-якому суспільстві існує своя система цінностей. Важливо розуміти іприймати до уваги духовний світ, цінності, ідеали, етику тих, з ким працюютьспеціалісти соціальної роботи.
Основнийзміст соціальної роботи, на думку багатьох вчених [36], [37], [38], [39]включає чотири аспекти:
1) надання допомоги окремій людині чигрупі осіб, які опинились у важкій життєвій ситуації, шляхом підтримки,консультування, реабілітації, патронажу і використання інших видів соціальнихпослуг;
2) актуалізацію потенціалу самодопомогиосіб, які опинились у складних життєвих умовах;
3) цілеспрямовану превентивну діяльністьу соціальній сфері;
4) активний впливна формування і реалізацію соціально економічної політики на всіх рівнях зметою забезпечення соціально здорової сфери життєдіяльності людини.
Для реалізації цих завдань формується система заходів по соціальномузахисту, підтримці і допомозі населенню, яка включає розширені сферисоціального обслуговування, розвиток соціальних послуг і організаціюсоціально-психологічних служб.
Соціально-психологічніслужби забезпечують:
організаціюсоціального захисту населення;
соціально-економічнупідтримку населення;
соціально-правовупідтримку населення;
медико-соціальнуроботу з населенням;
соціальнуреабілітацію дітей з обмеженими можливостями;
соціальнуреабілітацію дорослих з обмеженими можливостями;
трудову терапіюосіб з обмеженими можливостями;
психосоціальнуроботу з населенням;
медико-соціальнудопомогу людям похилого віку та інвалідам в умовах стаціонарних закладівсоціального обслуговування;
соціальну роботуз асоціальними сім’ями і дітьми з девіантною поведінкою;
соціально-педагогічнуроботу з сім’ями і дітьми;
соціальнуреабілітацію осіб без визначеного місця проживання і занять;
соціальну роботуз людьми похилого віку.
Насьогоднішній день можна говорити про функціонування таких соціальних служб:
служба соціальноїдопомоги населенню, одним із завдань якої є виявлення сімей (багатодітних,неповних, студентських, неблагополучних, в яких є інваліди, одинокі люди), групсоціального ризику і сприяння їм в отриманні матеріальної, медичної, юридичної,психолого-педагогічної, соціально-побутової та іншої необхідної допомоги.Виявлення у дорослих і дітей соціальних, особистісних труднощів; допомога в їхподоланні шляхом підтримки, захисту, корекції і реабілітації; залучення внеобхідних випадках до роботи психологів, юристів, педагогів, медиків та інших;
служба соціальноїреабілітації, метою якої є надання соціальної допомоги особам, що потрапили уважку життєву ситуацію, повернулися з місць позбавлення волі, закритихнавчально-виховних, медичних закладів;
служби наданнярізних видів допомоги сім’ї: сімейні консультації, служби знайомств, різні видисімейної самоосвіти, сексологічні кабінети, педіатричні консультації,психолого-педагогічні консультації;
службасоціально-побутової допомоги, основна мета якої розширення послуг для людейпохилого віку, інвалідів, одиноких; сприяння будівництву для даної категоріїлюдей спеціального житла; розвиток і вдосконалення системи забезпеченняінвалідів протезно-ортопедичною допомогою, покращення побутових умов;
служба сімейногодозвілля, метою якої є стимулювання сімейного туризму, сімейних екскурсій,організованого відпочинку сімей, створення центрів сімейного дозвілля, сімейнихклубів, клубів молодих багатодітних сімей;
служба соціальноїпрофілактики девіантної поведінки, метою якої є робота з попередженнязлочинності, алкоголізму, наркоманії, суїцидів та інших негативних явищ середнеповнолітніх і молоді; сприяння створенню і функціонуванню в навчальних закладахсистеми профілактики соціальної дезадаптації неповнолітніх;
психологічнаслужба в системі освіти, метою якої є створення найбільш сприятливих умов длявсебічного гармонійного розвитку особистості кожного учня, попередженнявиникнення відхилень у формуванні особистості;
службапсихологічного забезпечення оперативно-службової діяльності органів іпідрозділів внутрішніх справ України.
Найважливішимиінституційними ознаками будь-якої соціальної служби, на думку російських вченихЄ.Комарова і А.Войтенка [40], є: 1. Правовий статус або правове закріпленнядіяльності закладів соціального захисту шляхом типових положень, регламентів.2. Організаційна структура закладів соціального захисту, яка може бути типовою,оригінальною, в якій відображається специфіка умов, певні особливості. 3.Практичне виконання певних функцій соціального захисту, допомоги, підтримки,виходячи з правового статусу і організаційної структури.
Таким чином, вінституційній основі сфокусовані три важливі складові: правовий статус,організаційна структура, функції.
Основнимдокументом, на основі якого здійснюється діяльність спеціалістів соціальноїслужби, є Положення, розроблене на основі діючого законодавства.
Воновключає, як правило, такі пункти:
1.        Загальніположення. В цьому розділі визначається статус соціальної служби, джерела їїфінансування.
2.        Завдання.Тут висвітлюються основні завдання, зумовлені специфікою діяльності служби.
3.        Основнінапрямки діяльності.
4. Форми роботи.
Насьогоднішній день вже розроблено ряд Положень для різних служб. Звичайно, ціПоложення відрізняються багато в чому, враховуючи специфіку діяльностісоціальних закладів того чи іншого типу, проте в кожному з них знаходять своєвідображення вищезгадані чотири розділи.
В 90-ті рокипосилилася увага до проблем соціальної роботи в органах внутрішніх справ.Зокрема, було визнано, що ефективність службової діяльності особового складуМВС в значній мірі залежить від рівня правової і соціальної захищеностіпрацівників міліції та їх сімей, психологічного супроводження їх службовоїдіяльності.
Як відзначаєН.П.Матюхіна [41], працівники органів внутрішніх справ, згідно з Конституцією,покликані гарантувати збереження життя і особистої безпеки громадян, цілісністьїх майна, надавати певні послуги певним групам населення, тобто, фактично,виконувати ряд функцій соціальних працівників.
В той же часпрацівники ОВС, як представники особливої професії самі потребують захисту тадопомоги. Стан працівників органів внутрішніх справ як клієнтів соціальноїроботи суттєво відрізняється від становища представників інших професій, щопов’язано з професійними завданнями, які вони вирішують і особливостями умоввиконання службових обов’язків: ситуації професійного ризику, агресивністьсередовища, психічні та фізичні перевантаження тощо. Об’єктом соціальної роботив органах внутрішніх справ є не тільки, власне, працівники. Це також члени їхсімей, найбільш близьке оточення, стосунки, що складаються у позаслужбовий час,але наслідки яких прямо або опосередковано позначаються на результатахслужбової діяльності.
Значно ускладнюєситуацію щодо стану особового складу органів внутрішніх справ загальна кризанашого суспільства: зростають плинність кадрів, кількість звільнень занегативними мотивами, руйнується професійне ядро; на службу в органи внутрішніхсправ залучається молоде покоління, яке досить часто не підготоване до значнихморально-психічних навантажень. Загострюється питання захисту особистого життя,здоров’я, довголіття працівників органів внутрішніх справ, викликають серйознезанепокоєння випадки загибелі при виконанні службових обов’язків, поранень,наявність стресових ситуацій, що потребують втручання з боку кваліфікованихфахівців. Все це у своїй сукупності актуалізує проблему розвитку соціальноїроботи, її професіоналізації.
Від якостіорганізації цієї діяльності значною мірою залежить вирішення соціальних проблемпрацівників органів внутрішніх справ, їх соціальне самопочуття, соціальназахищеність, що у свою чергу впливає на виконання ними головних завдань органіввнутрішніх справ: охорона правопорядку та боротьба зі злочинністю.
Названі обставинизумовлюють виділення у соціальній роботі в органах внутрішніх справ двохголовних рівнів: зовнішнього та внутрішнього. Зовнішній зорієнтований на роботуз різними категоріями та групами населення, а внутрішній – на роботу ізособовим складом. Кожен з них вирішує свої власні завдання, але, разом з тим,вони тісно взаємопов’язані між собою і взаємодоповнюють один одного.
Головні завдання соціальноїроботи з окремими групами населення полягають у профілактиці злочинності,алкоголізму, наркоманії, ресоціалізації осіб, що повернулися з місцьпозбавлення волі; роботі з неповнолітніми, які знаходяться на обліку у міліції;наданні соціального і правового захисту особам, що потерпіли внаслідок протиправнихдій злочинців, стихійного лиха, нещасних випадків; захисті жінок, дітей, людейпохилого віку, які страждають від сімейних конфліктів, та вирішенні деякихінших завдань.
Підкреслимо, щонаше дослідження торкається в основному питань соціальної роботи з особовимскладом органів внутрішніх справ, яка на сьогоднішній день реалізуєтьсяосновним чином в діяльності служби психологічного забезпечення.
Слід відзначити,що питання соціального захисту працівників правоохоронних органів знайшли своєвідображення у відповідних законодавчих актах, наказах, інструкціях.
Зокрема, в ЗаконіУкраїни «Про міліцію» (стаття 22) йдеться про пільги працівникамправоохоронних органів при розподілі житла, встановленні квартирних телефонів,вирішенні інших питань соціально-побутового забезпечення. Стаття 23 передбачаєвідшкодування шкоди у разі загибелі або каліцтва працівника міліції. Наприклад,у разі загибелі працівника міліції при виконанні службових обов’язків сім’їзагиблого виплачується одноразова допомога у розмірі десятирічного грошовогоутримання загиблого за останньою посадою, яку він займав, і призначаєтьсяпенсія в зв’язку з втратою годувальника в розмірі місячного посадового окладу.
Указ ПрезидіїВерховної Ради Української РСР «Про посилення правового захисту працівниківправоохоронних органів» (із змінами і доповненнями) передбачає різні мірипокарання осіб за образу, злісну непокору вимогам працівників правоохороннихорганів.
Важливе значенняу вдосконаленні соціальної роботи в органах внутрішніх справ має розробленаКомплексна програма вдосконалення роботи з кадрами та підвищення авторитету міліції(Наказ МВС України №61 від 28 січня 1999 року), реалізація завдань якоїзапланована на 2000 — 2004 роки.
Програмою,зокрема, передбачено: здійснити заходи щодо виявлення сімей працівниківвнутрішніх справ, військовослужбовців внутрішніх військ, у яких склалисяконфліктні відносини та посилити контроль з метою недопущення надзвичайнихподій, підтримки нормальних сімейних стосунків, надання допомоги у вирішенніпобутових проблем; вивчити причини самогубств серед працівників внутрішніхсправ, стан виконання вимог МВС України з проблем попередження суїцидів.
Планується такожпідготувати програми: з питань психо-соціальних чинників ризику для життя іздоров’я, психологічної готовності до дій в екстремальних ситуаціях, безпечнихтехнологій у конкретних видах службової діяльності; сприяння соціальнійадаптації співробітників органів внутрішніх справ, які звільнені на пенсію;профілактики професійної деформації та девіантної поведінки серед працівниківвнутрішніх справ, військовослужбовців внутрішніх військ.
Проте найбільшінадії в реалізації завдань соціальної роботи в ОВС пов’язані із створеннямслужби психологічного забезпечення оперативно-службової діяльності органів іпідрозділів внутрішніх справ. В 1997 році рішенням Колегії МВС України [42]була затверджена Концепція психологічного забезпечення оперативно-службовоїдіяльності органів і підрозділів внутрішніх справ України, в якій відзначалося,що специфіка оперативно-службової діяльності така, що містить в собі постійнийі підвищений фактор ризику. Напружене виконання завдань в умовах недостатньої,невизначеної інформації, дефіциту часу, високої відповідальності за результатипраці ставить перед органами та підрозділами внутрішніх справ задачі, якіможуть бути вирішені тільки при належній організації психологічногозабезпечення.
Під системоюпсихологічного забезпечення оперативно-службової діяльності органів тапідрозділів системи МВС України слід розуміти сукупну узгоджену діяльністьспеціальних підрозділів психологічного забезпечення, науково-дослідних установ,навчальних закладів, практичних органів та внутрішніх військ МВС України, якаспрямована на підвищення ефективності їх оперативно-службової діяльності табоєздатності шляхом цілеспрямованого використання науково обґрунтованих форм,методів і засобів професійної психології.
Службапсихологічного забезпечення покликана забезпечувати якісне вирішенняоперативно-службових завдань і ефективне функціонування всієї системи ОВС;зводити до мінімуму шкоду від впливу на працівників небезпечних для життя іздоров’я психогенних факторів; сприяти збереженню людського потенціалу,підтримувати високий рівень професійної готовності та боєздатності працівників.
Як підкреслюєтьсяв Концепції [42], психологічне забезпечення має соціально-економічний характерза походженням, сутністю й показниками оцінки ефективності. Заходипсихологічного забезпечення сприяють цілеспрямованому розкриттю і розвиткуздібностей людини, зростанню її професіоналізму, працездатності, збереженняздоров’я і життя працівників органів та підрозділів внутрішніх справ привиконанні ними оперативно-службових завдань.
Отже, очевидно,службу психологічного забезпечення оперативно-службової діяльності органів тапідрозділів внутрішніх справ України цілком правомірно можна розглядати якспецифічний вид соціальної служби, основний суб'єкт реалізації завданьсоціальної роботи в органах внутрішніх справ.
В основу системипсихологічного забезпечення покладено такі принципи: науковості, комплексності,правомірності, об’єктивності, гуманізму, діяльнісного підходу.
В червні 1997року вступило в дію Положення “Про службу психологічного забезпеченняоперативно-службової діяльності органів та підрозділів внутрішніх справУкраїни” [43] і почали створюватися регіональні служби, що дає підставуговорити про започаткування професійної соціальної роботи в ОВС. Підкерівництвом автора і з його безпосередньою участю відбувався відбір кандидатівдля роботи в службі психологічного забезпечення в органах внутрішніх справЗакарпатської області та організація діяльності служби.
Згідно зПоложенням, основними завданнями служби психологічного забезпечення є:
професійнийпсихологічний відбір на службу до органів внутрішніх справ України;
психологічнесупроводження проходження служби працівниками;
психологічнапідготовка працівників до оперативно – службової діяльності;
психологічнесупроводження оперативно — службової діяльності.
Функції службипсихологічного забезпечення:
1.        Комплексне планування заходів психологічного забезпечення оперативнослужбової діяльності органів внутрішніх справ.
2.        Вивченняпотреб служби психологічного забезпечення оперативно-службової діяльності,органів внутрішніх справ у науково — методичному супроводженні, формуваннязамовлень на його розробку відповідним навчальним закладам та науковимустановам.
3.        Здійсненнясоціально-психологічного вивчення кандидатів на службу в органах внутрішніхсправ чи на здобуття спеціальної освіти в навчальних закладах МВС України.
4.        Здійсненняпрофесійної психодіагностики кандидатів.
5.        Прийняттярішення щодо професійно-психологічної придатності кандидата на службу(навчання), внесення на розгляд керівництва пропозицій з раціональногорозподілу працівників (випускників навчальних закладів) на посади заспеціальністю.
6.        Організаційно-методичнезабезпечення професійно-психологічної підготовки працівників органів внутрішніхсправ.
7.        Організаціязаходів щодо формування у працівників психологічної готовності до професійноїдіяльності в екстремальних ситуаціях, відповідального ставлення до дотриманняправил безпеки у службовій діяльності, передбачливості.
8.        Сприянняпідвищенню рівня соціально-психологічної культури працівників та психологічноїкомпетентності керівників.
9.        Участь упідборі наставників та надання їм рекомендацій щодо оптимального адаптуваннямолодих працівників до умов служби відповідно до їх індивідуальнихособливостей, психологічне супроводження цього процесу, надання за необхідностііндивідуальної психокорекційної допомоги, аналіз та узагальнення результатівадаптації до умов служби, розробка пропозицій та рекомендацій.
10.      Підготовкаекспертних висновків щодо атестування працівників, визначення можливостей їхкваліфікаційного зростання, формування резерву на висунення згідно зкваліфікаційними характеристиками посади.
11.      Сприянняоптимізації соціально-психологічного клімату в органах внутрішніх справ,психологічна допомога керівництву в процесі розробки та виконання управлінськихрішень, спрямованих на підвищення ефективності службової діяльності і зміцненнядисципліни.
12.      Визначенняпсихологічних причин конфліктних ситуацій та емоційних зривів, що мали місце упрацівників органів внутрішніх справ, запобігання цим проявам, допомогакерівництву органу в здійсненні професійного виховання особового складу,надання індивідуальної консультативної допомоги працівникам у сфері їхслужбових взаємовідносин.
13.      Проведенняпервинної психопрофілактики відхилень у поведінці працівників органіввнутрішніх справ, своєчасне виявлення ознак девіантної поведінки, вивченняактуальної ситуації, проведення психокорекції і, за необхідності, направленняпрацівників до центру психіатричної допомоги для здійснення вторинноїпсихопрофілактики.
14.      Участь услужбових розслідуваннях надзвичайних подій, а також порушень дисципліни тазаконності працівниками органів внутрішніх справ.
15.      Наданняпсихологічної допомоги працівникам органів внутрішніх справ після їхперебування в екстремальних ситуаціях, пов’язаних з виконанням оперативно-службовихзавдань, застосуванням вогнепальної зброї і спецзасобів, отриманням значнихпсихогенних навантажень, зниженням працездатності тощо.
16.      Вивченняпсихологічної сумісності працівників та їх готовності до спільної професійноїдіяльності у складі спеціальних загонів, груп, нарядів, екіпажів, тощо. Наданнярекомендацій щодо комплектування цих загонів, груп, нарядів, екіпажів.
17.      Аналізпсихологічних особливостей правопорушників (злочинців) та надання рекомендаційдля планування і проведення оперативно — розшукових заходів та слідчих дій.
18.      Психологічнапідтримка переговорів зі злочинцями шляхом надання консультативної допомогипрацівникам оперативних служб або безпосереднього її проведення.
19.      Психологічнийаналіз причин і умов морально-психологічного і фізичного травматизму чизагибелі працівників ОВС під час виконання службових обов’язків та підготовкаметодичних рекомендацій щодо їх попередження.
20.      Наданняконсультативної та практичної допомоги працівникам органів внутрішніх справ упитанні взаємодії з різними прошарками населення, представниками засобівмасової інформації.
21.      Виявленняза допомогою психологічних та соціологічних методів соціальних проблемоб’єктивного та суб’єктивного характеру, що виникають в органах внутрішніхсправ.
22.      Оцінка ефективностізаходів психологічного забезпечення оперативно-службової діяльності органіввнутрішніх справ.
Вище наведенізавдання і функції служби психологічного забезпечення, фактично, охоплюютьмайже всі завдання соціально-виховної роботи в ОВС, отже, цілком правомірновважати на сьогоднішній день службу психологічного забезпечення основнимсуб’єктом соціальної роботи в ОВС, в діяльності якої реалізуються завданнясоціальної роботи.
Будь-якадіяльність, в тому числі і соціальна робота в ОВС, має свою структуру, кожнийелемент якої є необхідним, органічно зв’язаним з іншими, виконує особливіфункції.
Схематично цеможна подати в такому вигляді:
/> /> /> /> /> /> /> /> />
мета /> /> /> /> />
об'єкт /> />
управління   />

зміст
Суб'єкт
засоби />/>/>/>
/>

Рис. 1.2.1.
Суб’єктомсоціальної роботи в цілому є, як відомо, держава, яка здійснює соціальнуполітику. Це всі організації, люди, які забезпечують соціальну роботу,управляють нею.
Головнимсуб’єктом професійної соціальної роботи в ОВС, як підкреслювалось вище,вважаємо службу психологічного забезпечення оперативно-службової діяльностіорганів і підрозділів, її працівників. Найчастіше їх називають психологами,хоч, на нашу думку, правильнішою була б назва «соціальний працівник»або «спеціаліст соціальної роботи» в ОВС.
Об’єктомсоціальної роботи в органах внутрішніх справ є всі працівники ОВС і, в першучергу, ті, які потрапили у складну життєву (професійну) ситуацію.
Функціїпрофесійної соціальної роботи в ОВС, виходячи з функцій служби психологічногозабезпечення, наведених у Положенні про службу психологічного забезпечення,можуть бути визначені як інформаційна, діагностична, корекційна, прогностична,профілактична, педагогічна та інші.
Зміст професійноїсоціальної роботи безпосередньо випливає із функцій. Спеціаліст службипсихологічного забезпечення починає свою діяльність із збору інформації прооб’єкт, на основі якої ставиться діагноз, розробляється в разі необхідностівідповідна корекційна програма, або визначається вид практичної допомоги.
Засобами соціальноїроботи виступають всі ті предмети, інструменти, дії, за допомогою якихдосягається мета діяльності.
Соціальна роботаобов’язково включає такий компонент, як управління (оцінка стану об’єкту, планування,прийняття рішення, координація, організація і матеріально-технічне забезпеченнята ін.).
І, нарешті, метасоціальної роботи, яка зв’язує в єдину систему всі її компоненти (об’єкт,зміст, засоби, управління, функції, суб’єкт) – це бажаний для людини станпредмета її діяльності. Іншими словами, метою соціальної роботи в ОВС єнайповніше задоволення особистісно-професійних проблем особового складу ОВС,що, в свою чергу, сприяє подальшому особистісно-професійному розвиткупрацівників, підвищенню продуктивності їх праці.
Проаналізувавшивсі передбачені Положенням завдання і функції працівників служби психологічногозабезпечення ОВС і практичну діяльність спеціалістів по їх реалізації, маємопідставу зробити висновок, що вони відображають такі три основні напрямкисоціальної роботи в ОВС, як: діагностично-корекційна, консультативна, виховнаробота, які вимагають ґрунтовного психолого-педагогічного забезпечення.
Узагальненнярезультатів опитування працівників служб психологічного забезпечення дало змогувиявити певне співвідношення між цими видами робіт у діяльності службипсихологічного забезпечення ОВС:
/>/> а б в г
/>

а – діагностичнаробота;
б – консультативна;
в – виховна;
г – інші видиробіт.
Рис.1.2.2.
Разом з тим буловиявлено, що ефективному забезпеченню професійної соціальної роботи(діагностико-корекційної, консультативної, виховної) перешкоджає відсутністьнеобхідних психолого-педагогічних знань з соціальної, вікової, педагогічноїпсихології, загальної і соціальної педагогіки у фахівців соціальної роботи ОВС.На час створення служби психологічного забезпечення в органах внутрішніх справЗакарпатської області тільки один з працівників мав спеціальну психологічнуосвіту, близько 30 % працівників взагалі не прослухали відповідні курси зпсихології і педагогіки, навчаючись у вищих навчальних закладах. Переважнабільшість з них були зовсім не знайомі з основами психодіагностики.
В зв’язку з цим,з перших днів діяльності служби психологічного забезпечення розпочалася робота,спрямована на підвищення рівня психолого-педагогічної підготовки працівниківслужби.
Відмітимо, щопевне значення в забезпеченні соціальної роботи в ОВС має такожпсихотерапевтична робота, проте, оскільки вона більше зв’язана з медициною, ніжз психологією і педагогікою, це питання розглядається нами тільки в планіпорівняння консультативної і психотерапевтичної роботи. Не зважаючи на те, щоокремі психолого-педагогічні елементи психотерапевтичної роботи мають місце впроцесі забезпечення діагностико-корекційної і виховної роботи, результатинашого дослідження дають підставу стверджувати, що на сьогоднішній день успішнареалізація завдань психотерапевтичної роботи в ОВС силами служби психологічногозабезпечення оперативно-службової діяльності є проблематичною.
Слід підкреслити,що соціальна робота в органах внутрішніх справ, яка реалізується в діяльностіслужби психологічного забезпечення, базується на чітко визначеному правовомупідґрунті.
Службапсихологічного забезпечення у своїй діяльності керується Конституцією України,різними законами, указами, розпорядженнями Президента України, постановамиВерховної Ради України, директивами, постановами і розпорядженнями КабінетуМіністрів України, нормативними актами МВС України.
Якщопроаналізувати завдання і функції служби психологічного забезпечення МВС, топравомірним буде висновок про те, що вони базуються перш за все наконституційних правах і свободах людини і громадянина [44].
Серед іншихправових документів, які регулюють діяльність служби психологічногозабезпечення органів внутрішніх справ, слід назвати Закон України «Прозайнятість населення» від 21 листопада 1997 р., Закон України «Просприяння соціальному становленню та розвитку молоді в країні», 1992 р.,Закон України «Про державну соціальну допомогу малозабезпеченимсім'ям», червень 2000 р., Указ Президії Верховної Ради України “Про посиленняправового захисту працівників правоохоронних органів”[45], Закон України про“Оперативно-розшукову діяльність”[46], Закон України “Про міліцію”[47], НаказМВС України № 61 від 29.01.1999 р. “Про комплексну програму вдосконаленняроботи з кадрами та підвищення авторитету міліції”[48], Лист МВС України № 6/2– 820 від 9.04.1997 р. “Типові функціональні обов’язки психолога органу(підрозділу) внутрішніх справ [49], розпорядження МВС України № 13 від11.02.1994 р. “Про організацію роботи по психологічному відбору кандидатів донавчальних закладів МВС України”[50], лист МВС України № 956 / кв. від21.02.1997 р. “Про профілактику самогубств”[51], додаток до наказу МВС України№ 552 від 6.12.1997 р. “Інструкція про порядок проведення службових розслідуваньв органах внутрішніх справ України”[52] та ін.
Не можна не згадати і про міжнародні нормативно-законодавчі акти,зокрема, такі: “Загальна декларація прав людини (1948 р.), “Конвенція проліквідацію всіх форм дискримінації відносно жінок (1979 р.), “Конвенція протитортур та інших жорстоких, принижуючих гідність видів покарань (1984 р.),“Міжнародна конвенція про захист прав всіх трудящих-мігрантів і членів їх сімей(1990 р.), “Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права(1966), “Міжнародний пакт про громадянські і політичні права (1966 р.), Деклараціяпро права інвалідів” та ін., які теж мають певне значення в соціальній роботі.
Підсумовуючи все сказане, підкреслимо, що соціальна робота, в якому баспекті вона не розглядалася, якою б соціально-психологічною службою незабезпечувалася, завжди представляє собою відкриту систему [53], яка тіснопереплітається з іншими системами.
Професійнасоціальна робота в органах внутрішніх справ теж не є закритою системою. Воназв’язана з політикою, економікою, правом, культурою, екологією і т.д., щонаочно можна представити таким чином:
       />/>/> Право                         Економіка                    Політика/>
       Соціальна робота

/>/>/>/>/>Культура                                                                            Етика
               Екологія              Охорона                  Естетика
Рис.1.2.3.
Цеположення має важливе концептуальне і методологічне значення для пізнання,практичної організації, управління соціальною роботою в ОВС, дає розуміннятого, що успішна реалізація завдань професійної соціальної роботи в діяльностіслужби психологічного забезпечення ОВС в значній мірі залежить й відможливостей інших соціальних систем (економічної, політичної і т.д.).

РОЗДІЛ 2
ПСИХОЛОГО-ПЕДАГОГІЧНЕЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРОФЕСІЙНОЇ СОЦІАЛЬНОЇ РОБОТИ В ОВС

2.1.    Теоретико-методологічні засадипсихолого-педагогічного забезпечення професійної соціальної роботи в ОВС
Соціальна роботапов’язана з багатьма науками. Особливо це стосується філософії, соціології,антропології, правознавства, психології, педагогіки.
Їїпонятійно-категоріальний апарат вбирає в себе як поняття, вироблені в процесівиникнення і розвитку даної науки, так і поняття інших наукових дисциплін,надаючи їм певної своєрідності, специфіки у відповідності із змістом свогопредмета і об’єкта.
Що стосуєтьсясоціальної роботи в органах внутрішніх справ, то аналіз основних завдань іфункціональних обов’язків працівників служби психологічного забезпечення, якінаведені в Положенні «Про службу психологічного забезпечення оперативно-службовоїдіяльності органів та підрозділів внутрішніх справ України», показує, щоуспішна реалізація більшості з них передбачає перш за все ґрунтовні знання зпсихології і педагогіки. Про це ж свідчать результати узагальнення досвідуроботи служб психологічного забезпечення в органах внутрішніх справ. Безвідповідного рівня психолого-педагогічної підготовки фахівців цих службнеможливим є: здійснення соціально-психологічного вивчення кандидатів на службув органах внутрішніх справ чи на здобуття спеціальної освіти в навчальнихзакладах МВС України; здійснення професійної психодіагностики кандидатів;прийняття рішення щодо професійно-психологічної придатності кандидата наслужбу (навчання), внесення на розгляд керівництва пропозицій з раціональногорозподілу працівників (випускників навчальних закладів) на посади заспеціальністю; організація заходів щодо формування у працівників психологічноїготовності до професійної діяльності в екстремальних ситуаціях, відповідальногоставлення до дотримання правил безпеки у службовій діяльності, передбачливості;сприяння оптимізації соціально-психологічного клімату в органах внутрішніхсправ, психологічна допомога керівництву в процесі розробки та виконанняуправлінських рішень, спрямованих на підвищення ефективності службовоїдіяльності і зміцнення дисципліни; проведення первинної психопрофілактикивідхилень у поведінці працівників органів внутрішніх справ, своєчасне виявленняознак девіантної поведінки, вивчення актуальної ситуації, проведенняпсихокорекції і, за необхідності, направлення працівників до центрупсихіатричної допомоги для здійснення вторинної психопрофілактики; вивченняпсихологічної сумісності працівників та їх готовності до спільної професійноїдіяльності у складі спеціальних загонів, груп, нарядів, екіпажів, тощо, наданнярекомендацій щодо комплектування цих загонів, груп, нарядів, екіпажів.
Психологія, яквідомо, — це наука про закономірності, механізми і факти психічного життялюдей.
На відміну відпсихології об’єктом соціальної роботи як науки є соціальні відносини, соціальнадіяльність. Її закономірності більш універсальні.
Разом з тимпсихологічний компонент має настільки важливе значення в житті людини, її діяльності,свідомості, що недооцінювати це не можна в реалізації завдань соціальноїроботи.
Психологія привносить у розвиток теоретичних основ соціальної роботи своїспецифічні особливості. Так, виявлення і пізнання психологічних закономірностейсоціальної роботи, вивчення їх проявів у всіляких умовах, дозволяє формувати ірозвивати цілісне уявлення про категорії і поняття, принципи і методи, способиі організаційні форми психологічного забезпечення діяльності соціальнихпрацівників, а також засвоювати правила і практичні рекомендації, які з цьоговипливають. Психологія як навчальна дисципліна надає фахівцям соціальної роботиефективні інтегративні засоби і прийоми вирішення найскладніших психологічнихпроблем, формує в них уміння безпомилково діяти в екстремальних ситуаціях. А цезначить, що психологічна наука не тільки виконує теоретичну, пізнавальнуфункцію, але і має прикладне значення, формує професіоналізм у соціальнихпрацівників різного профілю.
Очевидно, цілкомправомірно виділити як основні теоретичну і методологічну функції психології всоціальній роботі.
Теоретичнафункція психології в соціальній роботі полягає в установленні стійких зв’язківміж цілями, завданнями, змістом, шляхами і засобами вирішення завданьсоціальної роботи, з одного боку, та індивідуально-колективними психологічнимиявищами, закономірностями, з другого боку.
Методологічнафункція виражається в її використанні для дослідження соціально-педагогічнихпроцесів, конструювання методів соціалізації особистості в умовахжиттєдіяльності, які постійно змінюються.
Можна погодитисяв цьому плані з думкою П.Д.Павленка, який конкретизував функції психології всоціальній роботі (діагностична, пояснююча, проектування, прогностична) [53].
Пояснююча функціяпсихології в соціальній роботі полягає в тому, що на її основі виявляєтьсявнутрішня сутність процесів соціалізації особистості. Ці знання дозволяютьвибирати стратегію і тактику соціальної роботи.
З допомогоюпсихології розкриваються суттєві характеристики вирішеннясоціально-педагогічних завдань, виявляються шляхи активізації самодіяльностілюдей в процесі соціального захисту.
Діагностичнафункція психології органічно включається в соціальну роботу по двох позиціях –діагностика особистості та її соціальних якостей, діагностика груп та їх розвитку.В процесі діагностики особистості людей як суб’єктів і об’єктів соціальноїроботи має значення їх власна активність.
Психологічнапроцедура проектування соціальної роботи включає способи описусоціально-психологічних ситуацій, виявлення зв’язаних з ними проблем змісту,методів і форм організації соціальної роботи.
Значимістьпсихологічних прийомів проектування визначається тим, наскільки психологіяінтегрована з педагогікою, соціологією, правом, медициною та іншимидисциплінами, які використовуються в соціальній роботі.
Прогностичнафункція полягає у визначенні перспективних особистісних утворень, опираючись наякі можна вирішити завдання соціального розвитку особистості, досягти рівнясоціальної самодопомоги.
Соціальна роботавиграє від того, що систематично ведеться прогностична психологічна робота, якасприяє підвищенню ефективності соціальної реабілітації.
Провідною метоюсоціально-психологічної і педагогічної роботи є забезпечення належного рівнясоціалізації особистості, тобто засвоєння людиною системи знань, норм іцінностей, які дозволяють їй діяти як повноправному члену суспільства.
Психологічнікомпоненти соціалізації включають етнопсихологічні, соціопсихологічні, груповіта індивідуальні характеристики. Всі вони мають певний вплив на соціальнесприймання змісту і процесу соціалізації особистості.
Включення всоціальну діяльність поступово формує ідеали особистості, її соціальнемислення. В процесі соціально забарвленої діяльності формуютьсясоціально-психологічні знання і досвід практичного спілкування. Органічноючастиною психологічної моделі соціалізації особистості виступає формуваннясоціальних почуттів, настроїв, спрямованості особистості.
Процессоціалізації вимагає високої власної активності людини. На її основі формуютьсяздібності саморегуляції, які впливають на всі аспекти особистості (мотиви,інтереси, спрямованість, включеність в суспільну життєдіяльність, соціальнедовір’я, відповідальність та ін.).
Як відомо,ефективність соціальної роботи забезпечується рядом факторів: економічними,матеріальною базою, управлінням, психологічними, педагогічними. Звичайно, всівони є дуже важливими, тісно взаємопов'язаними. Проте на сьогоднішній день чине найважливішими є, на нашу думку, саме психолого-педагогічні фактори, тобтопсихолого-педагогічне забезпечення соціальної роботи, адже економічніможливості належного забезпечення соціальної роботи сьогодні в Україні далеконе найкращі, недосконалою є і правова база.
Діапазон застосування психології в соціальній роботі широкий. В реальнійпрактиці знання основних її положень необхідні кожному, хто присвятив себе ційроботі або навчанню цієї гуманістичної професії. Це пояснюється тим, що, як ібудь-яка професійна діяльність, спрямована на допомогу людині або групі людей,соціальна робота будується не тільки на знанні індивідуально-психологічнихособливостей своїх клієнтів, але і на розумінні соціально-психологічнихзакономірностей людської взаємодії.
Як відомо, необхідність соціального захисту і підтримки виникаєнасамперед стосовно людини, яка потрапила в життєво складні обставини, або якамає значні труднощі в зв’язку з хворобою, інвалідністю, втратою роботи, звихованням дітей, або через наслідки складних психо-травмуючих ситуацій і т.д.При цьому одним з найважливіших принципів соціальної роботи є не тільки наданнясоціально-економічної, соціально-педагогічної, соціально-правової допомоги іпідтримки, але і мобілізація внутрішніх ресурсів людини для вирішення власнихпроблем і набуття соціальної активності.
Звідси випливає, що для успішної професійної діяльності соціальногопрацівника важливим є знання індивідуально-психологічних, статево-вікових,етнічних особливостей людей різного віку, статі, національності, уяви пропричини, що детермінують різні девіації і шляхи їх профілактики, наявністьправильного уявлення про патопсихологічні особливості людей знервово-психічними відхиленнями і про можливі методи роботи з ними. Поряд з цимдля соціального працівника найбільш важливими є спеціальні знання, що необхіднійому для організації власного мислення і уміння розібратися в ситуації, щовключає осмислення звичайних життєвих задач, а також задач специфічних, котріпостають перед людьми в міру появи в них соціальних проблем. Крім того, удосягненні професіоналізму для соціального працівника важливими є знання просебе, свої схильності і переваги, забобони і мотиви, сильні і слабкі сторонисвоєї особистості. Це є необхідною умовою встановлення і підтримки пліднихвідносин при наданні допомоги клієнту. Професійний соціальний працівник — целюдина, яка постійно спостерігає за собою збоку, оцінює себе, переглядає своюпрактику.
Характерною професійною рисою соціального працівника є стійкі навички йуміння міжособистісної взаємодії. Соціального працівника відрізняють: уміннявислухати інших з розумінням і цілеспрямованістю, уміння створювати і розвивативідносини, що сприяють успішній професійній діяльності, уміння спостерігати іінтерпретувати вербальну і невербальну поведінку, застосовувати знання наоснові теорії особистості, а також діагностичні методи, уміння забезпечувати іналагоджувати відносини між конфліктуючими індивідами, групами і інші.
Необхідні знання, навички, уміння і професійно важливі якостісоціального працівника формуються в навчанні, побудованому на широкомувикористанні можливостей різних галузей психологічної науки: загальноїпсихології, психології розвитку особистості, вікової психології, психологіїродини і шлюбу, конфліктології і інших.
Кожна конкретна галузь психологічної науки на відміну від інших маєсвою специфічну сферу застосування в соціальній роботі, в той же час, у своїйсукупності складає теоретичну основу підготовки фахівців для різних видівсоціальної роботи і форми її реалізації.
В інтересах розвитку практики вивчення індивідуально-психологічнихособливостей клієнтів, прогнозування їх поведінки і діяльності використовуєтьсязагальна психологія. Вона займає особливе місце серед інших галузей психологіїі не є такою галуззю психологічної науки, яка могла б бути поставлена в одинряд з віковою, педагогічною, порівняльною і т.д. Загальна психологія — цефундаментальна основа розвитку всіх галузей і розділів психологічної науки.Вона досліджує найважливіші закономірності психічної діяльності дорослоїнормальної людини. Її змістом є також основні принципи, методи вивченняпсихічних явищ, система понять, узагальнена на основі досліджень, проведених урізних галузях психології.
Вікова психологія вивчає онтогенез різних психологічних процесів іпсихологічних якостей особистості людини, яка розвивається, дозволяє зрозумітивікові особливості психічних процесів, вікові можливості засвоєння знань,фактори розвитку особистості і т.д. Вона відкриває перед соціальним працівникомможливості вирішення життєво важливих проблем людей у широкому діапазоні їхвіку.
До числа значимих навчальних дисциплін у навчанні соціальній роботі зповною підставою можна віднести і диференціальну психологію, що займаєтьсяпитаннями вивчення психологічних розходжень як між індивідами, так і міжгрупами людей, причини і наслідки цих розходжень. Висновки, отримані диференціальноюпсихологією, мають важливе значення для вирішення багатьох практичних задачсоціальної роботи (відбір і навчання персоналу, діагностика і прогностикарозвитку окремих властивостей, схильностей, здібностей клієнтів і ін.).Важливим розділом диференціальної психології є психологія статевих розходжень,яка вивчає розходження між індивідами, зумовлені або опосередковані їх статевоюприналежністю. Психологія статевих розходжень має важливе практичне значеннядля професійного відбору і профорієнтації, для вирішення багатьох інших задачсоціальної служби. Особливо це стосується служби в правоохоронних органах, де,як відомо, кількість жінок обмежена.
Без знання іврахування вікових та індивідуально-психологічних властивостей людей неможливаефективна соціальна робота з ними. Це стосується, зокрема, особливостейвідчуттів, сприймання, пам'яті, мислення, мовлення, уяви, уваги,емоційно-вольової сфери, властивостей темпераменту, характеру, здібностей.Цілком очевидно, що соціальна робота з дітьми дуже сильно відрізняється зазмістом, метою, методами і засобами від, наприклад, соціальної роботи з людьмипохилого віку. Соціальна робота зв’язана з типологією особистості, увідповідності з цим будується її стратегія і тактика. Наприклад, меланхолікивимагають зовсім іншого індивідуального підходу, ніж сангвініки. Особливийпідхід потрібен стосовно людей афективних чи з яскраво вираженими акцентуаціямихарактеру (сензитиви, гіпертими, астеніки, педанти та ін.).
Отже,диференціація соціальної роботи базується на стратифікаційно-психологічнихознаках, оскільки вона враховує особливості дітей і дорослих, працівниківрозумової і фізичної праці, високоосвічених і малокультурних людей,представників різних етнічних груп.
Необхіднимелементом психологічного знання в соціальній роботі виступає також психологіяталановитих людей. Забезпечення соціальної роботи в таких випадках вимагаєврахування їх здібностей, створення найбільш сприятливих умов для їх розвитку,вдосконалення, реалізації.
Особливе місце всоціальній роботі займає група ризику, дезадаптовані особистості, девіанти, яківідрізняються специфічними психологічними характеристиками.
Відзначимо, щосоціальна робота з групою ризику в правоохоронних органах не є традиційноюстосовно груп ризику, оскільки в групу ризику в правоохоронних органах входятьпрацівники особливих підрозділів, яким часто доводиться працювати векстремальних умовах.
Заслуговуютьуваги й люди передпенсійного віку. Неврахування особливостей психології цієїкатегорії населення нерідко викликає напругу, конфлікти в колективі. Особливоце стосується працівників ОВС, які стають пенсіонерами в порівняно молодомувіці і не завжди психологічно готові до прийняття свого нового статусу.
Особливе місце в соціальній роботі займає соціальна психологія, як галузьпсихологічної науки.
Соціальна психологія дозволяє вивчити психічні явища, які виникають упроцесі взаємодії людей у різних організованих і неорганізованих (формальних інеформальних) соціальних групах. У структуру соціальної психології входятьнаступні 3 групи проблем:
1. Соціально-психологічні явища у великих групах (у макро середовищі).Сюди відносяться проблеми масової комунікації, механізми і ефективність впливузасобів масової комунікації на різні спільності людей, закономірності поширеннясуспільних настроїв, обрядів, звичаїв і т.д.
2. Соціально-психологічні явища в малих групах (у мікро середовищі). Вонивключають проблеми психологічної сумісності в замкнутих групах, міжособистіснихвідносин, лідерства і інші.
3. Соціально-психологічні прояви особистості людини (соціальна психологіяособистості). Тут розглядають, наскільки особистість відповідає соціальнимочікуванням у великих і малих групах, як вона сприймає вплив малих груп, яказалежність самооцінки особистості від оцінки її групою, в яку входить особистість,і т.д. До проблем соціальної психології особистості відносяться проблеми,пов'язані з вивченням спрямованості клієнта, його самооцінки, самопочуття ісамоповаги, стійкості його щодо сугестивності, питання, пов'язані з вивченнямйого соціальних установок, їх динаміки, перспектив розвитку.
Зазначені три групи проблем соціальної психології не можуть, зрозуміло,бути протиставлені одна одній. Їх варто розглядати в єдності особистості(клієнта) і соціуму, сукупності відносин, що визначають сутність особистості.
У свою чергу, важливе місце в соціальній психології займає психологіяродини і шлюбу. Будучи міждисциплінарним напрямком у психології, вона вивчаєпроблеми родини і шлюбу; включає дослідження в області соціології, економіки,етнографії, юриспруденції, демографії і інших. Дослідження родини і шлюбувключають: вивчення факторів, що впливають на якість шлюбу, цикл розвитку іролеву структуру родини, розподіл влади між членами родини, міжподружнєспілкування, установки на шлюб і родину, детермінанти вибору шлюбного партнера,психологічні особливості батьків і їх дітей, ефективність різних зразківвиховання і т.д.
Дані, якими оперує психологія родини і шлюбу, є підставою для формуваннярізного роду психологічних програм соціального захисту і підтримки населення.
Необхіднимелементом системи психологічного знання в соціальній роботі є теорія психологіїспілкування. Соціальне навчання, органічно включене в соціальну роботу,допомагає оволодіти навичками спілкування, яке розвиває і виховує особистість.Це, в свою чергу, сприяє створенню сприятливих взаємовідносин.
Важливе значенняу вирішенні завдань соціальної роботи має теорія соціального конфлікту, якіндивідуально-особистісного, так і індивідуально-групового і міжгрупового.Відповідний соціально-психологічний аналіз конфлікту забезпечує дієвістьсоціальної роботи, підвищує ефективність трудової (навчальної) діяльності.
Можна назвати щебагато проблем професійної соціальної роботи, які вимагають відповідногопсихологічного підґрунтя. Це, зокрема, стосується і психології соціальноїдіяльності. Соціальна діяльність представляє собою вивчення і перетвореннясоціуму і особистості.
В структурісоціальної діяльності присутні психологічно чітко забарвлені елементи –мотивація, психологічний аналіз, управління.
Психологічнезабезпечення соціальної роботи безпосередньо стосується управління нею.Психологізація соціального управління підвищує ефективність виховного ірозвиваючого впливу соціуму.
Цілі соціальноїдіяльності мають складний характер, основою їх найчастіше є створеннясприятливих психологічних умов для самодіяльності особистості в процесісоціального захисту. Наприклад, проводячи діагностику освітнього, професійного,культурного рівня молодих працівників ОВС – кандидатів на керівні посади,соціально-психологічна служба формує у них впевненість в тому, що вони зможутьуспішно справитися з новими професійними обов’язками.
Це ж саместосується працівників, які за віком чи станом здоров’я змушені відмовитися відслужби в ОВС. У них слід формувати впевненість у можливості перепідготовки іуспішного включення в інший вид діяльності.
В соціальнійроботі широко використовуються найрізноманітніші психологічні методи. Вониспрямовані на вирішення завдань соціалізації, вдосконалення соціуму.
Психологічніметоди, які застосовуються в соціальній роботі, поділяються на індивідуальні тагрупові.
Істотнірезультати в соціальній роботі дають методи психодіагностики, з допомогою якихвирішуються численні завдання вивчення особистості, групи, колективу.
В практицісоціальної роботи широко використовується психологічна консультація, зарезультатами якої будується відповідна індивідуальна і групова робота.
Використовуютьсяметоди психологічної адаптації, які допомагають включати реципієнтів всоціальну діяльність так, що вони чіткіше усвідомлюють соціальну ситуацію,розвивають адекватну самооцінку, пристосовуються до умов життєдіяльності, якінерідко змінюються.
Останніми рокамидосить типовими методами соціальної роботи стали соціально-психологічнийтренінг і аутотренінг.
Чітко вираженийпсихологічний характер носять методи корекції поведінки, мотивації,спілкування, самооцінки: реципієнт усвідомлює недоліки в структурі власноїособистості, виробляє нові моделі поведінки, вправляється у їх застосуванні знаступним узагальненням і переносом соціально-психологічних утворень в новіумови своєї життєдіяльності.
Методипсихотерапії зорієнтовані на психологічні перетворення в структурі цілісноїособистості.
Соціальна роботаспрямована на надання допомоги людині в її сім’ї, групі, соціальномусередовищі, в корекції її міжособистісних відносин і статусу в групі. Отже,безперечно, психологічні технології методики по праву займають важливе місце впрофесійній діяльності соціального працівника.
Все розмаїттяпсихологічних технологій, які активно розроблялися в ХХ ст., застосовується, яквважає Є.І.Холостова, в залежності від основного підходу до людини ісуспільства, якого дотримується спеціаліст соціальної роботи [24].
Наприклад,гуманістичні психосоціальні технології опираються на ідеї, які розвиваються вгуманістичній психології (К.Роджерс, А.Маслоу), екзистенціональному підході(В.Франкл) і гештальттрадиціях (Ф.Перлс). Іноді цей напрямок називаютьекзистенціонально-гуманістичним.
Їх основніположення виходять із розуміння людини як цілісної особистості, яка перебуває узв’язку із своїм оточенням. Важливим моментом, який об’єднує ці підходи вєдиний напрямок, є декларація віри в людину як вищу істоту, здатну сприймати ібудувати світ, приймати рішення і формувати життєві стратегії, змінюватися принаявності певних умов.
Основна сутьгуманістичної психології К.Роджерса – орієнтований на особистість підхід, вякому особистість є контролюючою ланкою для прийняття рішень. В основіконцепції – людина, її головне призначення — жити і діяти.
Нам особливоімпонує переконаність К.Роджерса в тому, що серцевина кожної людини –конструктивна і, якщо в особистості є достойний вибір, вона завжди виберепозитивний шлях розвитку. Правда, окремим індивідам необхідно в цьомудопомогти.
Вся психологічнатеорія особистості К.Роджерса пронизана ідеєю – кожна людина володіє власноювнутрішньою активністю, бажанням росту, прогресу, більш повної реалізації своїхвнутрішніх потенційних можливостей. Ці ідеї втілені в моделі«особистісного росту», яка базується на прагненні людини допідвищення своєї самоцінності.
Досить близькітеорії К.Роджерса ідеї іншого відомого вченого А.Маслоу [54]. Основою йогоконцепції є прагнення особистості до самоактуалізації. Він описує ряд можливиххарактеристик розвиненої особистості: самоактуалізація – переживання, зв’язанез вибором із багатьох альтернатив оптимального шляху, який веде доособистісного росту; актуалізуватися – означає перетворення в реальну, а непотенційну особистість, здатну довіряти собі, бути відповідальною за свої дії;самоактуалізуватися – уміти виявити, «зняти» свій «психологічнийзахист», розвинути свої здібності.
А.Маслоу вважав,що за допомогою найчастіше звертаються люди з нереалізованою потребою всамоактуалізації.
Екзистенційнапсихологія дає можливість в процесі консультування навчити людей планувати ірозвивати відносини з іншими людьми, які б забезпечували їм певний рівеньіснування.
В.Франкл важливимпрагненням особистості вважає знаходження сенсу свого існування. Якщоособистість не може реалізувати це стремління, то вона відчуває фрустрацію абоекзистенційний вакуум. Кожна людина несе відповідальність за реалізацію свогоунікального сенсу життя. В концепції особистості В.Франкла домінує положенняпро те, що для людини має більше значення не те, що з нею трапилось, а те, яквона до цього ставиться.
Соціально-психологічнуроботу з людьми автор назвав логотерапією (терапія смислова), розуміючи її і якспосіб аналізу ситуацій, і як метод консультування.
Основне завданнялоготерапії – допомогти людині знайти смисл і мету життя, зрозуміти, як вонавибудовує свій світ. Логотерапія прагне допомогти особистості в пошуках смислужиття, в подоланні сумнівів, відчаю.
До сучаснихпсихологічних теорій гуманістичного спрямування відноситься ігештальт-психологія. Засновником цього напрямку вважається Ф.Перлс, на думкуякого, «гештальт» – цілісна особистість, яка в той же час складаєтьсяіз багатьох частин, що робить її неповторною. Багатоваріантність світуроз’єднує ці частинки, перешкоджає їх об’єднанню.
Життєва ситуація,як вважають гештальт-психологи, – це теж своєрідний «гештальт», томувтрачає смисл фрагментарна робота з окремими частинками особистості.
Гуманістичненачало в гештальт-психології зв’язане з констатацією положення про те, що змінив особистості відбуваються тільки тоді, коли вона стає сама собою, а не тоді,коли вона намагається бути кимсь. Ні від прохань, ні від вимог інших людейактивних внутрішніх змін, як правило, немає.
Слід відзначити,що гуманістичні теорії, які застосовуються в психології, мають одну спільнурису – відсутність строгої наперед заданої схеми розуміння клієнта, групи,суспільства, причин, які породжують проблеми, та їх витоків. Таким чином, немаєнеобхідності давати клієнту поради стосовно вирішення проблем, які нерідкобазуються на суб’єктивних уявленнях спеціаліста і не завжди адекватніреальності. Гуманістичний напрямок декларує недирективний шлях взаємодії зклієнтом в соціальній практиці.
В соціальнійпрактиці знайшли застосування і соціально-психологічні теорії, зокрема,засновані на явищах комунікації.
Одним знайважливіших завдань як психології, так і соціальної практики є опора намеханізми, які регулюють поведінку людей як учасників соціальних процесів і якіпередбачають наявність між ними вербальних і невербальних контактів, передачу,сприймання і інтерпретацію інформації. В комунікативних теоріях на перше місцевисуваються аспекти відносин та інтерпретацій. Будь-яка комунікативна теоріяпідкреслює, що цілеспрямований характер інтеракції базується на знаковихсистемах; сприйманні інтеракції партнерами; взаємовпливу тих, які спілкуються.Це необхідні характеристики акту комунікації.
Іншим компонентомкомунікативних теорій є положення про те, що джерелом інформації виступає особаабо група осіб, яка кодує інформацію в певну знакову систему (комунікатор). Вкомунікативну мережу входить і отримувач інформації (реципієнт), який дешифруєїї у відповідності зі своїми індивідуальними властивостями. Значні розбіжностів запасі і характері інформації тих, які спілкуються є нерідко причиною різнихнепорозумінь, образ, конфліктів. В таких ситуаціях вони ніби розмовляють«на різних мовах». Іноді це трапляється і в процесі спілкуваннясоціального працівника чи психолога і клієнта.
Процес сприйманняінформації досить складний в психологічному плані. Розглянемо це на конкретномуприкладі.
Передтим, як психолог (комунікатор К1) вимовить якесь слово, наприклад, «книга», уйого мозку, конкретніше, у правій півкулі з’являєтьсяаналог А1 (він може уявити собі книгу великого формату, з твердою обкладинкою,велику за обсягом, нову).
Післяцього А1 переводиться лівою півкулею в знакову інформацію З1 – конкретні слова.Досліджуваний (комунікатор К2), отримуючи від К1 словесну знакову інформаціюЗ2, лівою півкулею, трансформує її в аналог А2, який формується у правійпівкулі. К2 по-своєму може уявляти собі книгу (наприклад, маленьку, тоненьку,стару, пом’яту, з вирваними сторінками і т.ін.).
Таким чином, наоснові одної знакової інформації аналоги у співрозмовників (К1 і К2) можутьбути сформовані зовсім різні.
Вефективній комунікації перетворення аналога в знак називається прямоюпроцедурою ПІ, перетворення знаку в аналог називається зворотною процедуроюЗП2.
Ефективнимспілкування може бути тільки тоді, коли пряма і зворотна процедури забезпечуютьточну передачу аналога.
Для ефективногоспілкування психолог (К1) повинен при передачі інформації настроїтися нааналогове сприймання досліджуваного (К2). Іншими словами, необхідно передаватиінформацію, використовуючи ту модальність, у якій готовий сприймати її клієнтбез особливих зусиль.
Характер ірезультати взаємодії людей в значній мірі залежать від того, як вонивідображають, інтерпретують інформацію, оцінюють можливості один одного. Отже,особливості комунікативних процесів проявляються у встановленні контактів міжлюдьми. Розрізняють симетричні та домінуючі відносини.
Першийвид відносин характерний для рівних партнерів, взаємно зацікавленихспілкуванням. Відносини домінування передбачають переважання у спілкуванніодного партнера, що часто ставить інших (іншого) у позицію залежності, інодінавіть приниження. Прикладом такого спілкування може бути тип «керівник –підлеглий».
Будь-якатеорія, яка розглядає процес комунікації, виходить із положення про те, щолюдина – особа комунікативна. Навіть якщо партнери по спілкуванню мовчать – цевсе ж є комунікацією, бо вони можуть кожний по-своєму оцінювати мовчанкуспіврозмовника.
Соціально-психологічнітеорії мають величезне значення в практиці соціальної роботи, тому що вбагатьох проблемних випадках у клієнтів соціальних служб є порушення у спілкуванні.
Спілкування(внутріособистісне, міжособистісне, міжгрупове) відбувається за своїмиспецифічними законами, які вивчаються загальною і соціальною психологією.
Соціальнийпрацівник часто діє саме як соціальний психолог. Він намагається зрозумітилюдину, яка звернулася до нього, допомагає їй зрозуміти її власне становище, їївзаємовідносини з іншими людьми. Він виступає активною стороною, яка організує,підтримує і розвиває контакти.
Соціальнийпрацівник будь-якої соціальної служби діє також як практичний психолог,оскільки зміст і методи його діяльності спрямовані на вирішення практичнихпроблем життєдіяльності його клієнтів, забезпечення успіху у сфері виживання,перевиховання і т.п.
Разом з тимсоціальний працівник в значній мірі є і соціальним педагогом. Саме педагогічніметоди використовуються ним у виховній роботі: бесіда, переконання, формуванняумінь і навичок тощо.
Педагогіка всоціальній роботі визначає зміст діяльнісного компоненту соціальної роботи,тому що інформаційні завдання, питання формування знань про суспільство,відносини в групі, проблеми захищеності, розвиток готовності особистості досамодопомоги вирішуються в основному педагогічними методами. В зв’язку з цимпедагогічні основи соціальної роботи повинні включати елементи педагогічноїтеорії про зміст, принципи, методи, шляхи і засоби соціальної роботи.
Педагогіка разомз психологією в структурі соціальної роботи виконує пояснюючі, прогностичні таінші функції.
Соціальнапедагогіка – особливий розділ педагогічного знання, який вивчає впливсоціального середовища на виховання і формування особистості. Процессоціального виховання не вичерпується тільки дитячим віком, він проходить, звідповідними змінами, на протязі всього життя людини. Крім того, він здійснюєтьсяяк інститутами, спеціально призначеними для цього (сім’я, школа і т.д.), так ітакими інститутами, для яких він не являється основною функцією (трудові,військові колективи, церква і т.д.) [55].
Соціальнапедагогіка не тільки визначає теоретичні основи соціального виховання, але йздійснює практику створення системи міроприємств і установ по оптимізаціївиховання особистості з врахуванням конкретних умов соціальної сфери.
Предметсоціальної педагогіки – виховання людини в соціумі, формування самостійнодіючої, морально гармонійної особистості, яка відповідає за вибір свогожиттєвого шляху, творчу реалізацію своїх здібностей, цілеспрямованості івідносин в сферах взаємодії. Вона призначена надавати виховну і освітнюдопомогу соціальному становленню людини.
Треба звернутиувагу на те, що, хоч області діяльності і предмет взаємодії соціальної роботи ісоціальної педагогіки близькі і навіть іноді перетинаються, це окремі, неспівпадаючі одна з одною області діяльності, сфери знання і професійноїпідготовки. Але соціальний працівник повинен мати серйозні знання з основсоціальної педагогіки і вміти здійснити соціально-педагогічний вплив.
В соціальнійроботі об’єктивно застосовується багато педагогічних принципів, які,знаходячись в органічному зв’язку, все ж можуть бути розділені на дидактичні івиховні принципи.
Соціальна роботаможе бути представлена як навчальний процес, в ході якого люди вивчаютькультуру, оволодівають навичками соціальної поведінки, включаються вматеріальні і суспільні відносини. Науково обґрунтована соціальна робота сприяєцілеспрямованості соціального формування особистості і колективу. В процесісоціального навчання спеціалісти соціальної роботи, працюючи з клієнтами,дотримуються принципу систематичності і послідовності у формуванні знань, уміньта навичок. Соціальне навчання ефективне тільки в умовах диференціації таіндивідуалізації навчально-трудової діяльності. Наведені дидактичні принципимають виховне значення. Разом з тим можна виділити і специфічні виховніпринципи. Довір’я до людей в єдності з перевіркою і контролем, які здійснюютьсятактовно, є вираженням принципу гуманізму в соціальній роботі. Спеціалістисоціальної роботи завжди намагаються опиратися на те позитивне, що є в кожнійлюдині, дотримуючись оптимістичної гіпотези. Слід відзначити також принципколективізму, оскільки багато важливих соціальних завдань вирішуються в процесіколективної діяльності.
Важливимпедагогічним елементом соціальної роботи є формування гуманістичних цінностей,які визначають світогляд людини, готової до співробітництва, людини, яка умієприймати і надавати допомогу. Соціальна педагогіка дає спрямованість соціальнійактивності особистості. При цьому соціальна робота орієнтується на свідомістьлюдей. Глибокі і досить гнучкі соціальні знання дозволяють орієнтуватися вдійсності, співвідносити з нею власні потреби і здібності.
Необхіднимпедагогічним елементом соціальної роботи є формування соціальних дій, умінь інавичок, при цьому людина оволодіває прийомом самодопомоги.Особистісно-діяльнісний підхід у соціально-педагогічній роботі передбачаєформування соціальних почуттів, які сприяють навчанню, праці, спілкуванню.
В кінцевомурезультаті соціальна робота повинна підготувати особистість до самовиховання,дати їй засоби, з допомогою яких можна досягти більш продуктивної соціальноїповедінки, включитися в систему безперервної освіти.
Педагогічнийзміст соціальної роботи визначається також корекцією поведінки і перевихованнямлюдей. Корекція – це необхідний елемент будь-якої діяльності, тому що неможливоні в навчанні, ні в праці, ні в спілкуванні відразу досягти соціально значимогорезультату. Що стосується перевиховання, то в ньому відчуває потребу незначнакількість членів здорового колективу. Формування здорового працездатногоколективу теж є важливим педагогічним аспектом соціальної роботи. Таким шляхомдосягається співпадання формального і реального лідерства, що знижуєвірогідність конфліктів, посилюється взаємодопомога в групі.
Оскількиособистість людини являється дуже складним утворенням, а її взаємодія зсоціальним середовищем опосередковується багатьма зв’язками, процестрансформації цієї особистості або її соціальної ситуації, як правило, потребуєприйому цілого комплексу методик і технологій, включаючи педагогічні,психологічні, соціальні, соціально-медичні, економічні, правові і т.д.Виділення соціально-педагогічних методів і технік являється в певній міріумовним, тому що в реальній дійсності вони переплітаються з іншими. Крім того,враховуючи направленість впливу перш за все на психіку індивідів,соціально-педагогічні технології невідривні від психологічних технологій абозагальних технологій соціальної роботи, таких як адаптація, реабілітація,соціальний нагляд і контроль і т.п.
Підсоціально-педагогічними технологіями ми розуміємо способи створення умов дляпозитивного саморозвитку, соціальної адаптації і соціального захисту клієнташляхом виховного впливу на його особистість і поведінку.
Соціальнапедагогіка має в своєму розпорядженні цілий комплекс методів, які дозволяютьсоціальному працівнику створити умови для позитивного саморозвитку клієнта,його соціальної адаптації і захисту, тобто досягнути цілей і задач соціальноїроботи.
Ефективністьметодів соціальної роботи в значній мірі визначається їх педагогічнимихарактеристиками.
Найбільшезначення мають методи формування свідомості, індивідуальної і групової в їхвзаємозв’язку. Соціальна свідомість особистості визначає мотиваціюнавчально-трудової, суспільної діяльності людей в складі груп. В їх основілежать такі прийоми, як демонстрація особистої і групової значимості вирішеннятрудових завдань. При формуванні мотивів діяльності ефективними є прикладисвідомого ставлення до праці і творчості.
Успіх будь-якоїдіяльності визначається знанням змісту і способів діяльності. В зв’язку з цимвелике значення мають методи формування образу дії в сферах життя, які маютьсоціальне забарвлення.
При проектуваннісистеми соціальної роботи слід враховувати можливості соціального навчання.Його педагогічна суть полягає в особистісно-діяльнісній актуалізації елементівкультури, які належать соціуму, в оволодінні ними в процесі спілкування,навчання, праці.
Педагогічніаспекти соціальної роботи реалізуються і при застосуванні методу формуваннясоціальної перспективи. В бесідах, шляхом індивідуальних інструктажіврозкриваються ті надбання, які люди отримують, оволодівши новими якостямиособистості, технологічними прийомами, виробничими знаннями.
Педагогічнийхарактер мають і методи включення особистості в колективну діяльність. Їхвиховна і освітня суть в сучасних умовах найбільше проявляється в демократизміорганізації соціальної роботи. Виховний вплив соціальної роботи багато в чомувизначається методами включення в діяльність, яка постійно ускладнюється.Підвищення освітнього рівня, кваліфікації, участь в самоуправлінні – це тісходинки, проходячи які, людина піднімається на нові рівні самоствердження ісамовираження.
Ціннимипедагогічними властивостями володіють методи, які забезпечують успіх внавчально-трудовій, громадській, спортивній, художній та інших видахдіяльності. Успіх в соціально-цінній діяльності сам по собі возвеличуєособистість. Нерідко при цьому вимагаються спеціальні прийоми йогозабезпечення: наукова організація праці, врахування індивідуальнихособливостей, ефективна, психологічно обґрунтована допомога.
В будь-якійдіяльності людина співвідносить процес і результати з ідеалом, сформованим втісному взаємозв’язку з соціальними відносинами. Цій меті служать методисхвалення і осуду результатів навчання, праці, спілкування. Педагогічний ефектцих методів тим вищий, чим глибше людина усвідомлює оцінку. При цьому суттєвийвплив має авторитет керівника, групи. Об'єктивна оцінка, адекватно сприйняталюдиною допомагає їй намітити нові цілі її самовдосконалення.
Необхідноючастиною педагогічної підсистеми соціальної роботи є методи закріпленняпозитивного досвіду навчальної, трудової, громадської активності людини.
В розвиткуособистості суттєву роль відіграє її активність. Продуктивність активностівизначається багатьма умовами, важливішими з яких є досягнутий рівень розвиткуі характер діяльності. Навчально-трудові завдання, громадські доручення, формиспілкування повинні відповідати розвитку особистості – її потребам, інтересам,інтелекту. Якщо ця умова порушена, діяльність стає недоступною, а включення втаку діяльність наносить тільки шкоду розвитку особистості в цілому.
Діяльність, в якувключаються люди, має розвиваючий і виховуючий вплив за умови її оптимальноїдоступності. Вона повинна бути цікавою, що викликає позитивні емоції і позитивнеставлення до групи, в якій ця діяльність здійснюється. Зрозуміло, що розвитокособистості проходить успішніше, якщо людина усвідомлює розвиваючий впливдіяльності.
Соціальненавчання сприяє розвитку особистості за умови інтелектуального багатства оточення,доброзичливого ставлення до людини. Люди повинні вміти адекватно сприймати чужіуспіхи, бачити в них можливості для власного розвитку і досягнення успіху.
Найкращі умовирозвитку особистості створюються при спілкуванні в колективі. В цьому планіколектив можна вважати засобом соціального розвитку особистості. Спілкуючись,люди збагачують один одного інтелектуально, ідеал розвитку особистості стаєбагатостороннім, більш гармонійним, а приклади його досягнення більш наочні.
В колективірозвиток особистості проходить більш ефективно також завдяки організованомунаставництву. В ролі наставника може виступати будь-який член колективу, якийволодіє більш високою професійною підготовкою, багатшим соціальним досвідом,високорозвинутою культурою, авторитетом.
Відзначимо, щопроблеми наставництва, включення особистості в колективну діяльність,формування соціальних дій, умінь, навичок та багато інших є дуже актуальними вдіяльності служби психологічного забезпечення в органах внутрішніх справ.
Отже, тіснийзв’язок соціальної роботи в цілому і в ОВС зокрема з психологією і педагогікоює цілком очевидним.
Слід відзначити,що сьогодні у відповідності з потребами практики соціальної роботи, активно розвивається в натрах психологічної наукипоряд з іншими її галузями і психологія соціальної роботи [56]. Її науковийпотенціал використовується в процесі безпосереднього соціального захисту іпідтримки різних категорій населення.
Психологія соціальної роботи — це галузь психологічної науки, що вивчаєзакономірності формування і розвитку психологічної діяльності індивіда(клієнта) або групи (родини), які опинилися в життєво скрутних обставинах іпотребують соціального захисту, підтримки ззовні. Вона вивчає закономірностірозвитку взаємин клієнта (соціальної групи) з фахівцем різного профілю, якийсприяє вирішенню соціальних проблем. Вона розглядає психологічні аспективідновлення (реабілітації) соціально значущих якостей клієнта (групи) підвпливом позитивних факторів соціального середовища і повернення клієнта доактивної життєдіяльності.
До числа основних проблем психології соціальної роботи відносятьсяпитання психічного здоров’я окремої людини,психологічного здоров’я родини;проблеми їх адаптації до різних змін на тій або іншій стадії життєдіяльності;психологічні труднощі виховання дітей і підлітків; основи взаємин батьків ідітей; психологічні умови запобігання міжособистісних і міжгрупових конфліктів;питання психологічної допомоги різним категоріям населення, психологічнийвідбір, професійна орієнтація і психологічна підготовка фахівців сферисоціальної роботи.
Різноманіття проблем, що відносяться до сфери уваги психології соціальноїроботи, зумовлює складність її структури, основними елементами якої єпсихологія клієнта, психологія родини, що виявляються в життєво важких для нихситуаціях, психологія фахівця, який вступає з ними в спілкування для наданняпідтримки.
Що стосується професійної соціальної роботи в органах внутрішніх справ іїї психолого-педагогічного забезпечення, то розглянемо це шляхом аналізузмісту, форм і методів діагностико-корекційної, консультативної і виховноїроботи в наступній главі.
2.2Діагностико-корекційна робота
Психодіагностикапосідає чільне місце в діяльності соціальних працівників служби психологічногозабезпечення ОВС. Фактично, більшість функцій служби психологічногозабезпечення безпосередньо або опосередковано зв’язані з психодіагностичноюроботою: здійснення соціально-психологічного вивчення кандидатів на службу ворганах внутрішніх справ; участь у підборі наставників; атестація працівників;сприяння підвищенню рівня соціально-психологічної культури працівників;сприяння оптимізації соціально-психологічного клімату в органах внутрішніхсправ; проведення первинної психопрофілактики відхилень у поведінці працівниківорганів внутрішніх справ, своєчасне виявлення ознак девіантної поведінки;вивчення психологічної сумісності працівників і т.п.
Забезпечуючидіагностико-корекційну роботу фахівець соціальної роботи ОВС виконуєбезпосередні функції психолога.
Зупинимосяна аналізі деяких особливостей психодіагностики в органах внутрішніх справ.
Перш завсе відзначимо. що психологічна діагностика виділилася з психології і почалаактивно формуватися на рубежі ХХ століття, виходячи з вимог практики [57].
Слово діагноз –грецького походження. Воно означає “розпізнавати”. Отже, діагностика – цепостановка діагнозу. Завдання психодіагностики полягає в тому, щоб датидостовірну інформацію про різні сторони людської психіки, виявити можливівідхилення в психічному розвиткові, шляхи їх усунення, корекції.
Як відзначаєЮ.З.Гільбух [58], в окремих випадках об’єктом психологічного діагнозу можутьбути індивіди з неординарними здібностями. В таких випадках мова йде не прокорекцію, а про прискорений подальший розвиток.
Ю.З. Гільбух виділяє психодіагностику часткову, яка охоплює тількиокремі риси психічної індивідуальності (темперамент, характер, здібності) або жокремі вчинки, психічні стани, а також цілісну. Цілісний діагноз, якправило, виникає як результат синтезу багатьох часткових. Хоч іноді буває інавпаки: часткове пізнається через цілісне. Існує оперативний (короткочасний)діагноз і довготривалий. Цілісна психодіагностика дає довготривалі результати.
Слід підкреслити,що психодіагностика в системі психологічної служби МВС має свої особливості,принципові відмінності, які, на жаль, сьогодні в багатьох випадках невраховуються.
У практиці роботиокремих психологів проявляється тенденція до ігнорування диференціації, яка маємісце в завданнях психолога-дослідника (науковця) і психолога-практика.
Звичайно, психологв певній мірі повинен бути дослідником. Але при цьому він не повинен забувати,що дослідження проводиться ним не ради самого дослідження, отримання цікавихрезультатів щодо психологічного розвитку індивіда, а ради того, щоб дати певніпрактичні рекомендації, вибрати ефективні засоби впливу, створити оптимальніумови для формування особистості.
Постановкапсихологічного діагнозу, як правило, — це вибір психологом однієї з кількохробочих гіпотез стосовно причин виникнення тих чи інших відхилень в психічномурозвитку і поведінці індивіда. Всі гіпотези перевірити досить важко, тому слідпочинати з тих, які здаються найбільш вірогідними [59].
Психодіагностикавключає строго формалізовані методики і малоформалізовані методики.
Доперших відносяться тести, опитувальники, методики проективної техніки іпсихофізіологічні методики. Для них характерна певна регламентація,об’єктивізація процедури дослідження (точне дотримання інструкції,невтручання), стандартизація (єдині критерії обробки і представлення результатівдіагностичних експериментів), надійність.
Ці методики даютьможливість зібрати діагностичну інформацію у відносно короткі терміни в томувигляді, який дає можливість порівнювати індивідів кількісно і якісно.
Домалоформалізованих методик слід віднести спостереження, бесіди, інтерв’ю,аналіз результатів діяльності.
Ці методики, яквідзначає К.М.Гуревич [60], дають цінну інформацію про людину, особливо тоді,коли предметом вивчення виступають такі психічні процеси і явища, які малопіддаються об’єктивізації (наприклад, слабо усвідомлювані суб’єктивніпереживання), або ж є дуже динамічними, швидко змінюються (наприклад, настрій).
Слід підкреслити,що ці методики вимагають багато часу, високого рівня професійної підготовки.
Отже, яквідзначалося вище, до строго формалізованих методик відносяться, насамперед,тести.
Тест – цепсиходіагностичний метод, який являє собою спеціально складене завдання (аборяд завдань), які пропонуються індивіду з метою виявлення у нього наявності абовідсутності певних властивостей, здатності виконати ту чи іншу роботу.
Сучаснапсиходіагностика користується такими основними видами тестів, як тестінтелекту, тести досягнень, тести креативності.
Тести інтелектузастосовуються для виявлення розумових здібностей індивіда. Це – в основному,задачі на логічні відношення, судження за аналогією, узагальнення, словесну абоконструктивно-технічну кмітливість.
Тести досягненьрозраховані на виявлення рівня конкретних знань, орієнтації в тому чи іншомувиді діяльності, наявності певних умінь і навичок.
Тестикреативності використовуються для дослідження ступеня розвитку в індивідатворчих здібностей, здатності висловлювати нові оригінальні ідеї, швидкоорієнтуватися в проблемних ситуаціях і розв’язувати проблемні задачі.
Тести можуть бутиіндивідуальними і груповими, усними і письмовими, бланковими, предметними,апаратурними і комп’ютерними, вербальними і невербальними.
Індивідуальнітести – це такий вид методик, коли взаємодія експериментатора з досліджуванимвідбувається один на один.
Це дає можливістьекспериментатору спостерігати за мимовільними реакціями, мімікою, станомдосліджуваного і отримати таким чином додаткову інформацію.
На жаль,індивідуальне тестування вимагає багато часу і далеко не завжди працівникислужби психологічного забезпечення мають можливість використовувати його.
Більш економічнимє групове тестування. Проте в цих випадках набагато менші можливості длявстановлення взаєморозуміння з досліджуваним. До того ж, при груповомутестуванні важче виявити випадкові стани досліджуваного, які можуть негативновплинути на результати тестування (хворобливість, тривожність, втомленість.пригніченість).
Отже, у тихвипадках, коли результати тестування є надто важливими для досліджуваного,бажано все-таки проводити індивідуальне тестування.
Індивідуальнітести можуть проводитися і усно, і письмово, групові – письмово.
Бланкові тестипредставлені у вигляді окремих бланків, де подана інструкція для виконаннязавдання, можливо, запропоновані зразки.
В предметнихтестах матеріал тестових завдань представлений у вигляді реальних предметів(деталей, конструкцій, геометричних фігур).
Апаратурні тести– це тип методик, які вимагають використання спеціальних технічних засобів длявивчення реакцій, особливостей сприймання, мислення, пам’яті.
На жаль, цітести, як і комп’ютерні, поки що недостатньо використовуються в службіпсихологічного забезпечення ОВС через недостатню їх технічну оснащеність.
Вербальні іневербальні тести розрізняються за характером матеріалу. У вербальних тестахосновним змістом роботи досліджуваних є операції з поняттями, мислительні дії,які здійснюються у словесно-логічній формі.
У невербальнихтестах матеріал представлений у наочній формі (картинки, схеми, графіки).
Опитувальники –це група психодіагностичних методик, в якій завдання представлені у виглядіпитань і тверджень.
У них не можутьбути правильні чи неправильні відповіді. Вони тільки виражають ставлення людинидо тих чи інших положень, висловлювань, її згоду чи незгоду з данимтвердженням.
Опитувальникиможуть бути закритого і відкритого типу.
В перших –запропоновані варіанти можливих відповідей. Досліджуваний повинен тількивибрати ту відповідь, яку вважає правильною.
В других –сформульовані запитання, але відповідь повинен дати досліджуваний цілкомсамостійно.
Опитувальникизакритого типу легші для обробки, відкритого — дають іноді дуже цікаву,можливо, навіть неочікувану інформацію.
Працівники службипсихологічного забезпечення МВС у своїй роботі повинні оптимально поєднуватиопитувальники закритого і відкритого типу.
Методикипроективної техніки використовуються переважно в тих випадках, коли необхіднооцінити особистість в цілому, а не виявляти її окремі якості. Суттєвою ознакоюцього виду методик є використання в них невизначених стимулів, якідосліджуваний повинен сам доповнити, інтерпретувати.
В цій групіметодик відповіді на завдання теж не можуть бути правильними або неправильними.Мета проективних методик відносно “замаскована”, тому досліджуваному важковгадати, які відповіді є найбільш доцільними в тому чи іншому випадку.
В практиці роботислужби психологічного забезпечення повинні використовуватися і так званіпсихофізіологічні методики.
Вони діагностуютьприродні особливості людини, зумовлені основними властивостями її нервовоїсистеми.
Індивідуальнівідмінності, зумовлені властивостями нервової системи, не визначають зміступсихічного. Вони позбавлені оціночного підходу до індивіда, адже не можнакатегорично стверджувати, які властивості нервової системи кращі, а які гірші.В одних життєвих обставинах краще проявляють себе люди з одними властивостяминервової системи, а в інших – з іншими (наприклад, десь потрібна блискавичнареакція, а десь якраз не слід поспішати). Ці методики індивідуальні. Вони маютьчітке теоретичне обґрунтування: психофізіологічну концепцію індивідуальнихвідмінностей, властивостей нервової системи та їх проявів.
Психодіагностику,як правило, пов’язують з тестуванням і деякі практичні психологи впевнені, щооснова їх діяльності — це тестування. Такої думки дотримується і значна кількістьпрацівників служби психологічного забезпечення ОВС, як свідчать дані нашогодослідження.
Між тим,використання тестів не є абсолютно необхідною умовою психологічного діагнозу, асамі тестові методики далеко не завжди виконують діагностичні функції [61].
І.В. Дубровінапідкреслює, що недосвідчені практичні психологи можуть захопитися тестуванням,оскільки вважають, що саме таким шляхом, співставляючи отримані дані з“ключем”, найлегше поставити об’єктивний діагноз.
Відзначимо, що,на жаль, таке положення є дуже характерним для служби психологічногозабезпечення в органах внутрішніх справ. Більше того, — це офіційна точка зорукерівництва, яка націлює спеціалістів служби психологічного забезпечення восновному на роботу з тестовими методиками.
Але цехибні уявлення, бо не можна сподіватися, що стандартизована процедура дастьзмогу повно і точно пізнати індивідуальність людини.
Класичні тестовіметодики не створені для вивчення конкретної живої людини, яка перебуває в тихчи інших реальних умовах.
К.М. Гуревичвзагалі наголошує, що тест не можна вважати точним інструментом вимірюванняпсихічних явищ, хоч певну оцінку деяких сторін психіки він дає.
Незважаючи на те,що тести як метод психодіагностики були запропоновані більш ніж століття тому(Гальтон, Біне та ін.), ставлення до них з боку вчених-теоретиків і практичнихпрацівників продовжує залишатися неоднозначним. Безперечно, тести дають певнуінформацію про окремі сторони психічної діяльності (пам’ять, увагу, мислення,уяву, темперамент тощо), але занадто захоплюватись тестами не слід. Ставитисьдо результатів тестування треба досить обережно. Дані, отримані з допомогоюодного тесту, доцільно перевірити, застосувавши інший тест. Наприклад, притестуванні працівник виявив властивості переважно меланхолічного типутемпераменту, який не сприяв би успішній його діяльності у відповідномупідрозділі. Проте спеціаліст служби психологічного забезпечення, спостерігаючиза поведінкою цього працівника в різних ситуаціях, зробив висновок, щорезультати тестування, можливо, не відповідають дійсності. В таких випадкахнеобхідно запропонувати інший тест на визначення темпераменту, як додатковівикористати тести на визначення типу нервової системи, рівня тривожності і т.п.Якщо виявиться, що в індивіда досить чітко виражені риси сильного типу нервовоїсистеми, низький рівень тривожності, то результати першого тестування, згідно зякими індивід відноситься до меланхолічного типу темпераменту, очевидно,справді невірні.
Дані, отримані здопомогою тестування, слід перевірити даними використання інших методівпсихологічного дослідження.
Дляпостановки правильного діагнозу психологу не досить використати набір тестовихметодик, як нами вже підкреслювалось раніше. Він повинен виявити джерела,фактори, механізми найбільш суттєвих впливів на формування особистості,прослідкувати причинно-наслідкові зв’язки подій дитинстваз особливостями психічного розвитку особистості, врахувати специфіку змістунеобхідних умов в кожному віковому періоді.
Як правило,наявний стан психічного розвитку індивіда може бути правильно оцінений тільки всвітлі всієї попередньої історії його розвитку.
Історіюрозвитку особистості часто називають психологічним анамнезом. Як відомо,анамнез – поняття медичне, яке у вузькому значенні слова означає історіюрозвитку хвороби. В широкому – включає і дані про сім’ю хворого, умови йогожиття і т.п.
Відповідно,психологічний анамнез – це історія індивідуального психічного розвиткуособистості [62].
Середмалоформалізованих методик, які можуть використовуватися працівником службипсихологічного забезпечення ОВС у професійній діяльності, слід відзначити,насамперед, спостереження.
З йогодопомогою можна зібрати багатий фактичний матеріал безпосередньо з життя ідіяльності людини. Це метод, при якому цілеспрямовано і планомірно сприймаютьсяі фіксуються різноманітні прояви психічної діяльності людей.
Підкреслимо, щофіксація фактів є обов’язковою для досягнення більшої достовірності інформації.Записи можуть бути суцільними і вибірковими.
В умовахдіяльності служби психологічного забезпечення важко вести суцільні записи,оскільки тут немає такої можливості. Тому здебільшого практикуються вибірковізаписи. Можна запропонувати таку найпростішу таблицю для фіксації результатівспостереження:
Таблиця 2.2.1.Прізвище досліджуваного
Ситуація, в якій
проходило спостереження Опис фактів поведінки Аналіз Висновки
Спостереженняможе бути суцільним і вибірковим, короткочасним і довготривалим, безпосереднімі опосередкованим.
Спостереження,якщо воно здійснюється на високому професійному рівні, може дати надзвичайноцінну інформацію спеціалісту служби психологічного забезпечення. Це може бутизагальна інформація про зовнішні і внутрішні стійкі особливості індивіда, яканакопичується протягом тривалого періоду часу і впливає на формуваннязагального підходу до індивіда. Інформація може стосуватися тільки готовностііндивіда до спілкування. Нарешті, інформація про реальний стан індивіда, йогоможливості, настрій в даний конкретний момент, в процесі взаємодії з ним. Такуінформацію як необхідну умову ефективного спілкування можна отримати на основіаналізу спеціальних сигналів, які виконують інформативні і регулятивні функції.
Сигналом можебути зовнішній вигляд людини, міміка, жести, поза, погляд.
Людина можежестикулювати як мимовільно, так і довільно.
Як вважає О.О.Бодальов, жести, які спостерігаються у індивіда напротязі тривалого періоду часу, дають іноді підставу для висновку про наявністьтієї чи іншої властивості [63].
Особливе значеннядля визначення істинного емоційного стану під час спілкування має мимовільнажестикуляція. Багато вчених, досліджуючи жести, прийшли до висновку, що існуєкореляція між різними мимовільними жестами і певними емоційними станами,думками людей [64],[65].
Так, у людей, якіперебувають у стані емоційної напруги і конфлікту, можна часто спостерігатирізні рухи, більшість яких полягає у потиранні чола, носа, підборіддя, вух,чуба і т.п. Рухи, які свідчать про тривожність, проявляються у посиленій міміцірота, покусуванні губ, відкидання з чола волосся, яке ніби заважає. Це можутьтакож бути маніпуляція з ґудзиками, розкручування і закручування авторучки іт.п.
Жест “рукапідпирає щоку” означає роздуми про щось.
Якщо підборіддяопирається на долоню, вказівний палець біля щоки, а інші – нижче рота – це класичнийжест негативної оцінки партнера чи інформації, яка йде від нього.
Нахил мимоволіголови набік може означати певну зацікавленість.
Цікавий жест,який часто спостерігається в процесі спілкування, — захоплення носа в долоню.Він може свідчити про зосередженість, напружене обдумування чогось, інодідоповнюється закриванням очей, але може виражати й несподіваний легкий переляк,стурбованість.
Про нервовість,тривожність, підозрілість, недовір’я співрозмовника можуть свідчити міцностиснуті руки.
Іноді людина підчас спілкування мимовільно прикриває рукою рота. причому частіше це робитьсялівою рукою і свідчить про настороженість, недовір’я, небажання щирості,відвертості контактів.
Досить цікавіположення стосовно інформації про партнера по спілкуванню (частково використанінами) обґрунтували американські вчені Р.Бендлер і Дж.Гріндер [66]. Вониподілили людей на 3 групи: візуалісти, аудіалісти, кінестетики, які по-різномусприймають інформацію і яких можна розпізнати при уважному спостереженні задеякими конкретними ознаками.
Так, на думку вищезгаданих дослідників, візуаліст розмовляє швидко іголосно, часто робить паузи, ніби змальовуючи «з картини» туінформацію, яку збирається вербалізувати. Тримається прямо, плечірозправлені, надає перевагу досить солідній відстані від партнера поспілкуванню. Оцінює все критично, у самого дещо завищена самооцінка.
Аудіаліст — малорухливий, жестикуляція практично відсутня, для самоконтролю використовує невідчуття, а розум, логіку, не любить контакту очей, мовлення однотонне, ніби наодній ноті. Під час розмови найчастіше дивиться не в очі співбесіднику, ауважно вивчає його чоло. Рідко вживає займенник «я». Не любить братина себе відповідальність.
Кінестетик дужерухливий. При спілкуванні весь подається вперед, дистанція до партнера дужеблизька, любить торкатися партнера руками. Часто вживає займенник«я». Всю інформацію пропускає через себе, через свої почуття.
Візуаліст — особа, яка мислить образами. Для неї важливо уявити собі що-небудь, блискавично«намалювати» в мозку образ, картину. Тільки після цього вонапо-справжньому зможе сприйняти інформацію, висловити свою думку.
Аудіалістобов’язково повинен почути якусь інформацію, логічно обробити її, осмислити.
Укінестетика при сприйманні інформації в першу чергу активізується сферапочуттів. Він повинен не тільки почути, але й відчути, пережити, пропуститичерез себе інформацію.
Отже, у багатьохвипадках повного взаєморозуміння не можна досягти тому, що не враховуютьсяіндивідуальні особливості сприймання інформації різними людьми або, за словамиР.Бендлера та Дж.Гріндера, тип модальності.
Врахуванняпсихологом емоційних станів досліджуваних при спілкуванні з ними з метоюотримання певної інформації про особистість теж має неабияке значення.
Емоції в моментспілкування можуть бути найрізноманітніші, а емоційний стан суттєво впливає наповедінку, на рішення, які приймаються, про що свідчать дослідження багатьохвчених [67], [68]. Емоційний стан може вплинути і на ставлення до психолога,іноді не дозволяючи об'єктивно сприймати як його самого, так і ту інформацію,яка йде від нього.
Короткорозглянемо деякі емоційні стани, які часто спостерігаються при спілкуванніпсихолога в процесі проведення психодіагностики. Насамперед, це страх, якийможе бути різної інтенсивності: від легкого переляку до жаху. Емоція страхубільш-менш чітко проявляється у зовнішньому вигляді і не викликає значнихтруднощів у діагностуванні.
Коли людинавідчуває страх, в її рухах проявляється скутість, порушується їх координація.Спостерігається тремтіння (пальців рук, ніг, іноді, всього тіла). З’являєтьсяпіт на чолі, над верхньою і під нижньою губою, що можна легко помітити.
Як правило, пристрахові ширше відкриваються очі, розширюються зіниці. Мають місце зміни вголосі і мовленні. Сила звуку знижується, іноді людина переходить на шепіт, атембр підвищується. Темп мовлення стає повільним, збільшуються паузи міжскладами, словами, фразами. При сильному страхові в мовленні іноді допускаютьсястилістичні, граматичні помилки, не характерні для даного індивіда внормальному стані. Збільшується дистанція між співбесідниками.
З людиною, якаперебуває у подібному емоційному стані, досягти взаєморозуміння важко. Вонаможе в такому стані виражати згоду, стверджувати те, що від неї вимагають, алеце короткочасні прояви «взаєморозуміння», якого, по суті, немає. Вподібних випадках результати психодіагностичних досліджень навряд чи можнавважати достовірними.
Гнів також можебути різної інтенсивності: від найелементарнішої емоційної негативної реакції(злегка насупитись) до проявів обурення. Емоції гніву досить легкодіагностуються. Вся поза людини напружена, пальці рук стиснуті, голос сильний зінтонаціями загроз. У мовленні можуть з’явитися досить грубі, навіть нецензурніслова, звороти. Людина переходить не тільки на підвищений тон, але зриваєтьсяна крик.
Гнівнайчастіше може виникнути у процесі спілкування і викликається якоюсьнеобережністю, нетактовністю психолога у спілкуванні. Тому слід бути уважним додосліджуваного під час комунікації, щоб мати змогу своєчасно виправити помилку.Якщо ж людина з якоїсь причини перебуває в емоційному стані гніву ще до початкуспілкування, то краще утриматися від контактів, доки вона заспокоїться і зможеспокійно слухати і адекватно сприймати інформацію.
Досить легко позовнішньому вигляду людини можна визначати емоції суму, горя. У таких випадкахрухи стають сповільненими, млявими, голос тихий, невиразний, мовлення можеперериватися тривалими паузами, глибокими зітханнями. На питання досліджуванийвідповідає неохоче, може настільки заглибитися в себе, що не чує звертання.Плечі опущені, погляд сумний.
Бесіда злюдиною, яка перебуває в подібному емоційному стані, не буде ефективною. Зміствсього сказаного буде проходити поза її свідомістю. Найкраще у таких випадкахпідбадьорити, заспокоїти людину, а ділове спілкування перенести на більшсприятливий для цього час.
Емоційні станистраху, гніву, відрази, суму виражають негативні реакції індивіда, ускладнюютьпроцес спілкування і суттєво впливають на результати психодіагностичного дослідження.В подібних випадках психологу слід бути уважним, щоб правильно діагностуватиприроду тої чи іншої емоційної реакції, стану, виявити їх справжні причини.
Радість – це всвоїй основі реакція на щось позитивне. Здавалося б, перебуваючи в цьому стані,людина легше йде на контакт. Дійсно, людина, переповнена радістю, мимовільнозменшує дистанцію спілкування, ніби подається назустріч співрозмовнику. Алеразом з тим сильна радість, виявляється, теж перешкоджає ефективномуспілкуванню. Людина не може глибоко осмислювати інформацію, адекватно реагуватина неї, бо вона вся в полоні своїх почуттів. Причому, якщо людина радіснозбуджена, темп мовлення стає швидким, окремі склади слів«проковтуються», що не дозволяє правильно зрозуміти її.
Інформаціюпро досліджуваного можна отримати, спостерігаючи не тільки за його поведінкою,але й за його зовнішнім виглядом. Наприклад, фізичні вади, різні диспропорції,відповідність або невідповідність фізичного розвитку віковим нормам.
Цікавими можутьвиявитися дані про наявність вираженої схильності до маскулінізації абофемінізації. Бувають випадки, коли чоловік за своїм зовнішнім виглядом,манерами поведінки нагадує швидше жінку, і навпаки.
Обличчя може бутиприємним, неприємним, ніжним, грубим, більш або менш виразним, іноді смішним,навіть кумедним. Слід звернути увагу на особливі прикмети (шрами, родимі плямиі т.п.).
Одяг людини(дорогий, екстравагантний, акуратний, дешевий, сильно поношений, не відповідаєрозміру, сезону і т.п.) теж є джерелом додаткової інформації в процесіспостереження.
Спостереження даєпевну інформацію і про тип нервової системи, темперамент, оскількиврівноваженість, неврівноваженість, рухливість, інертність, сила нервовихпроцесів проявляються у зовнішньому вигляді, рухах, міміці, діях людини.
Дуже важливовідмітити наявність або відсутність у людини невротичних проявів: гра будь-чим(одягом, ґудзиком, ручкою), неспокійний погляд, шмигання носом, гримаси, кусаєнігті, червоніє, блідне, пітніє, поправляє волосся, тремтіння рук, запинки урозмові, розсіяність, тривожність, істеричний сміх, швидка втомлюваність,нерішучість і т.п.
Науковепсихологічне спостереження відрізняється від звичайного життєвого тим, що вонопроводиться за певною програмою, планом, відзначається цілеспрямованістю,об’єктивністю. Це дає змогу тому, хто досліджує, відповідним чином спрямуватисвої спостереження, звернути увагу на ті факти, які характеризують досліджуванувластивість, відокремити в них істотне від неістотного, головне віддругорядного, зафіксувати основні факти і зробити на основі їх аналізу належнівисновки.
Фактами, якідоводиться при цьому спостерігати, є рухи, дії, висловлювання, пози, виразиобличчя. Мета спостереження полягає в тому, щоб розкрити ті психологічнізв’язки і відношення, що виявляються у цих фактах, з’ясувати ті цілі, думки,почуття, наміри, якими люди керуються у своїх діях.
Вивчення психікиметодом спостереження поєднано з рядом труднощів, які породжуються тим, щозв’язок між психічними властивостями індивіда і їх зовнішніми проявами непростий, а складний. Він часто буває і суперечливий. Суперечність породжуєтьсяскладністю тієї життєвої ситуації, яка визначає дії, вчинки індивіда, іставленням до неї самого індивіда. Для переборення цих труднощів і правильногорозкриття психічних властивостей індивіда, що виявляються в діяльності,необхідно не обмежуватись поодинокими їх проявами, а вивчати якомога повніше,всебічніше, ширше факти, що характеризують ці властивості.
Величезнезначення при цьому має психологічна культура спостережливості. Умінняспостерігати і правильно інтерпретувати факти обов’язкове для психолога — спеціаліста соціальної роботи в органах внутрішніх справ.
При плануванніспостереження спеціалісту доцільно з’ясувати для себе такі моменти: на якіпитання має дати відповідь спостереження (мета, завдання); об’єктспостереження, предмет, ситуація; умови проведення спостереження (час і способипроведення спостереження); існування норм, критеріїв, за якими слід оцінюватиявища, які спостерігаються (проблема валідності); проблема об’єктивності при спостереженні;можливість повторного спостереження; вибір способу фіксації результатівспостереження; вибір способу обробки та аналізу результатів спостереження таін.
В ідеальномувипадку, який дає найдостовірніші дані, психолог не обмежується можливостямипроведення прямого спостереження, безпосереднім і єдиним учасником якого є вінсам, а вдається до опосередкованого спостереження, тобто пропонує зібрати певнуінформацію про ті чи інші особливості особистості іншим спостерігачам. Дані,отримані різними спостерігачами, повинні бути перевірені на об’єктивність,надійність, валідність.
Найпростіший шляхвизначення об’єктивності спостереження — співставлення результатівспостерігачів і визначення відповідності у процентному відношенні.
Слід підкреслити,що можливості застосування методу спостереження все ж досить обмежені.По-перше, використовуючи цей метод, психолог не може втручатися у природний хідподій, повторити ситуацію. По-друге, іноді дуже довго доводиться очікуватиситуацію, в якій могли б проявитися саме ті властивості досліджуваного, якіцікавлять психологічну службу. По-третє, інформація, отримана в процесіспостереження, важко піддається кількісній обробці.
Ці недоліки взначній мірі можуть бути нейтралізовані в експерименті.
Розрізняютьексперимент лабораторний і природний. Використання лабораторного експерименту вроботі служби психологічного забезпечення ОВС є на сьогоднішній день доситьпроблематичним, оскільки його проведення вимагає відповідної технічноїоснащеності.
Природний експериментполягає у створенні спеціальних ситуацій, які не порушують загального ходуподій, але дають змогу тим чи іншим характерним властивостям досліджуваногопроявитися повно і чітко.
Дуже важливим прицьому є те, що ні сам досліджуваний, ні інші навіть не підозрюють, щовідбувається цілеспрямоване вивчення особистості, тому результати експериментувідзначаються великою достовірністю.
Ефективнимметодом вивчення особистості є бесіда, яка дає можливість отриматирізносторонню інформацію про особистість індивіда впроцесібезпосереднього спілкування з ним. В бесіді можуть бути виявлені особливостіхарактеру індивіда, складові спрямованості його особистості, мотиви йогоповедінки, деякі факти біографії, його ставлення до них. Бесіда повинна бутизавжди добре підготовленою. В одних випадках вона проводиться за строговизначеним планом, де передбачені основні запитання, їх послідовність, що даєзмогу точно зафіксувати і обробити отримані дані. В деяких випадках бесідапроходить в більш вільній формі, але це ускладнює становище експериментатора,створює труднощі при обробці даних, хоч самі дані можуть бути навіть більшцікавими, ніж у першому випадку. Найкраще проводити бесіду не в присутностіінших (хоч і такий варіант можливий, а іноді навіть доцільний), в спокійній,невимушеній обстановці, атмосфері доброзичливості, взаємної поваги і довір’я.
Ефективністьбесіди зростає, якщо при її проведенні дотримуватись певних правил. Зокрема,починати бесіду з тематики, яка не є неприємною для індивіда, щоб він охочевключився в спілкування. Психолог повинен бути уважним в процесі бесіди,ставити не прямі запитання, які іноді можуть викликати ніяковість, аопосередковані. Краще поставити ряд дрібніших запитань, ніж одне велике. Требадомогтися того, щоб запитання викликало бажання обговорити дану проблему, датирозгорнуту відповідь, а не тільки відповіді «так» або «ні». Для більшоїдостовірності деякі питання можна повторити в трохи іншій формі. Взагалі ж всіпитання, які ставляться, повинні бути чіткими, лаконічними, зрозумілими. Неслід зловживати часом проведення бесіди.
Певне значення упсиходіагностичній роботі служби психологічного забезпечення ОВС маєбіографічний метод. Це метод синтетичного опису людини як особистості тасуб’єкта діяльності, який дозволяє досить ґрунтовно вивчити життєвий шляхіндивіда.
Розробкатеоретичних основ біографічного методу почалася на початку XX ст. Перше комплекснебіографічне дослідження, яке охопило всі вікові етапи і сфери життя людини,здійснила Шарлота Бюллер.
Спочатку біографічний метод обмежувався ретроспективним описом минулихетапів життя людини, пізніше почав включати аналіз актуальних можливих подіймайбутнього.
Джереломбіографічної інформації виступає сам індивід, події середовища та його реакціяна них.
Дані про життяіндивіда можна отримати в усному і письмовому вигляді, у формі відповідей наанкети, спеціальні опитувальники. Велике значення має аналіз різних офіційнихта особистих документів.
Біографічнийметод включає різноманітні конкретні методики. Наприклад, досліджуваному пропонуєтьсясхематично зобразити своє минуле, сьогоднішнє і майбутнє, а також зв’язок міжними у вигляді кіл різного діаметру (квадратів).
Аналізуючи зображення, слід врахувати, що, як правило, чим більшийрозмір кола (квадрата), тим більш значимим є для особистості даний періоджиття.

Розглянемо конкретний приклад: . /> 1 /> 3 /> 2

2 /> 1 3 /> /> /> /> /> />
Рис. 2.2.1 Рис.2.2.2
На рис. 2.2.1минуле представлено як малозначущий період життя, його вплив на сьогоднішнєнезначний. Найбільші надії пов’язані з майбутнім. Які саме, чому — все це слідуточнити в бесіді.
На рис. 2.2.2.для індивіда найбільш значимим є його минуле, майбутнього майже нема. Це можесвідчити про повну зневіру індивіда, песимізм, байдужість до життя взагалі,переконаність в тому, що для нього все в житті втрачено. До таких осіб требабути особливо уважним. Іноді біографічні дані претендента на службу в ОВС чипідвищення по службі викликають певну підозру. Вони повинні насторожитиспеціаліста служби психологічного забезпечення, але не стати вирішальними.
Досить ефективним методом вивчення особистості є метод аналізупродуктів діяльності людини. Суть цього методу в тому, що деякі психічніпроцеси і властивості особистості вивчаються опосередковано, на основі вивченняматеріальних результатів (продуктів) діяльності людини. Як правило, все,створене людиною, несе в собі певну інформацію про цю людину. Це можуть бутилисти, малюнки, моделі, різні письмові роботи, включаючи навіть службові звіти,доповідні і пояснювальні записки тощо. Аналізуючи результати діяльностіпрацівників, спеціалісти служби психологічного забезпечення можуть отриматипевну інформацію про їх інтереси, потреби, ідеали, установки, переконання,деякі риси характеру (акуратність, обов’язковість,добросовісність) і т.п.
Заслуговуєна увагу працівників соціально-психологічної служби ОВС метод соціометрії. Беззастосування цього методу важко обійтись при вивченні мікроклімату в колективі,вивченні психологічної сумісності працівників, їх готовності до спільноїпрофесійної діяльності у складі спеціальних загонів, груп, нарядів.
Вибиратиможна від одного до трьох чоловік. При використанні соціометричної методики вгрупі можна виявити лідерів групи, визначити конкретно місце кожного членагрупи. Слід звернути увагу і на взаємність виборів, оскільки іноді людинаотримує кілька виборів, але серед них немає того, кого вона сама вибирала.
Результатисоціометрічного опитування можуть допомогти працівнику соціально-психологічноїслужби правильно орієнтуватися в системі взаємовідносин в групі і отриматипевну характеристику кожного члена групи.
Наприклад,якщо певна кандидатура планується на висунення на керівну посаду, але в групівона набрала мінімальну кількість виборів, варто задуматись про доцільністьцього висунення.
Результатисоціометричного опитування, проведені в одному з підрозділів ЗакарпатськогоУВС, представлені у вигляді таблиці, яка дозволяє визначити “благополучне” або“неблагополучне” становище окремих працівників. (Умовні позначення: /+/ — означає вибір, /0/ — відсутність вибору. По вертикалі можна прослідкувати, коговибрав індивід, а по горизонталі – хто вибрав його).

Таблиця2.2.2№ Працівники 1 2 3 4 5 1 Л. Х + + + О 2 Ю. _ Х О + + 3 К. О + Х О О 4 Р. + + + Х + 5 О. О О + + Х
Важливезначення в діяльності соціально-психологічної служби ОВС має використанняметоду незалежних характеристик, мета якого – збір даних про особистість зрізних, не залежних одне від одного джерел. Останнє, підкреслимо, є дужесуттєвим.
Незалежніхарактеристики дають багатий матеріал для отримання повного уявлення проособистість.
Всіотримані матеріали повинні детально аналізуватися, узагальнюватися, виключаючипри цьому можливість проявів суб’єктивізму в оцінціособистості.
Необхіднопідкреслити, що тільки використовуючи всі методи психодіагностичногодослідження, можна отримати найбільш повну і достовірну інформацію продосліджувану особистість.
Врезультаті аналізу діяльності окремих служб психологічного забезпечення ОВСвиявлено, що найбільш часто психологи використовують такі методипсиходіагностичного дослідження, як тести (100%), опитувальники (98%),біографічний метод (95%), бесіду (70%). Інші методи застосовуються рідше:психофізіологічні методи (50%), аналіз продуктів діяльності (30%),спостереження (20%), метод незалежних характеристик (4%), експеримент (2%),проективні методики (1%). Ці дані можуть наочно бути представлені таким чином:

Рис.2.2.3
/>.
1.        тести
2.        опитувальники
3.        біографічний метод
4.        бесіда
5.        психофізіологічні методи
6.        аналіз продуктів діяльності
7.        спостереження
8.        метод незалежних характеристик
9.        експеримент
10.      проективні методики
Звичайно,ці цифри в якійсь мірі є відносними, тому що існує специфіка в роботі різнихпідрозділів органів внутрішніх справ і деякі інші особливості, які недозволяють отримати абсолютно точну інформацію. Наприклад, спостереження(особливо довготривале) як самостійний метод психологічного вивченняособистості використовується в діяльності спеціалістів служби психологічногозабезпечення досить рідко, але в той же час спостереження часто застосовуєтьсяпід час проведення бесіди. Результати такого ситуативного спостереженнядоповнюють результати використання методу бесіди.
Психодіагностикадопомагає отримати цінну інформацію про особистість, зокрема, характер перебігупсихічних процесів (відчуття, сприймання, пам’ять, мислення, уява, увага), їїемоційно-вольову сферу, особливості темпераменту, характеру, здібностей.
Особливоважливе значення має виявлення в процесі психодіагностики тих чи іншихвідхилень у психічному розвитку особистості. Це можуть бути, наприклад,акцентуації характеру (демонстративний, сензитивний, гіпертимний, нестійкий,астенічний типи), відхилення у спрямованості особистості (потреби, ідеали,інтереси, переконання, установки), чи її емоційно-вольовій сфері (підвищенатривожність, афективність, аутизм) [69].
Особи, уяких виявлені вищезгадані чи інші відхилення, не можуть бути рекомендовані дляслужби в органах внутрішніх справ.
Якщо жпевні відхилення починають проявлятися у працівників органів внутрішніх справ впроцесі виконання їх службових обов’язків, службапсихологічного забезпечення покликана встановити причини їх виникнення,характер і глибину, а також розробити відповідну корекційну програму.
Слідпідкреслити, що діагностика і корекція тісно зв’язані.
Самтермін “корекція психічного розвитку” як певна форма психолого-педагогічноїдіяльності вперше виник в дефектології стосовно до варіантів аномальногорозвитку.
В нашчас поняття “корекція” поширюється і на сферу нормального психічного розвитку.
Залежновід характеру і спрямованості корекції розрізняють симптоматичну корекцію ікаузальну [70]. Перша спрямована на симптоми відхилень у розвитку, друга – наджерела, причини відхилень. Друга форма корекції більш важлива. Адже корекційнізусилля психолога повинні бути сконцентровані не стільки на зовнішніх проявахвідхилень та їх симптоматиці, скільки на причинах, які їх зумовлюють.
Наприклад,працівник, який раніше відзначався врівноваженістю, все частіше проявляєдратівливість, песимізм, апатію що, звичайно, негативно позначається нарезультатах його службової діяльності, взаємовідносинах з оточуючими.
Спеціалістислужби психологічного забезпечення, виявивши причину цих змін – конфліктнівзаємовідносини в сім’ї – починають роботу з сім’єю.
Звичайно,не в усіх випадках служба психологічного забезпечення може ефективнозабезпечити каузальну корекцію. Проте, безперечно, вона зобов’язана це робити вміру своїх можливостей.
Психодіагностичнаробота відіграє надзвичайно важливу роль у діяльності служби психологічногозабезпечення оперативно-службової діяльності в ОВС і, насамперед, в доборі тарозстановці кадрів, що на сьогоднішній день, як свідчать дані нашогодослідження, є одним з найсуттєвіших аспектів діяльності служби.
2.3 Психологічнеконсультування
Слід відзначити, що психологічне консультування, як одна з наймолодшихсфер психологічної практики, поки що не має чітко окреслених меж, тому під часпсихологічного консультування, як правило, вирішуються найрізноманітнішіпроблеми.
Як підкреслюєА.Кочюнас [71], психологічне консультування виникло у відповідь на потребилюдей, яким не властиві якісь клінічні порушення, але ті чи інші проблемизмушують їх шукати допомоги і підтримки психолога.
Очевидно, можнавважати, що психологічне консультування – це сукупність процедур, спрямованихна допомогу людині у вирішенні проблем і прийнятті важливих рішень стосовнопрофесійної кар’єри, шлюбу, сім’ї, вдосконалення особистості і міжособистіснихвзаємовідносин.
Існує багатосхожих визначень, які включають кілька основних положень стосовноконсультування [72], [73], [74]:
1. Консультування допомагає людинізробити правильний вибір і діяти у відповідності з її власними поглядами.
2. Консультування допомагає оволодітиновими способами поведінки.
3. Консультування сприяє розвитковіособистості.
4. При консультуванні наголошується навідповідальності клієнта, тобто визнається, що незалежний індивід здатний привідповідних обставинах приймати самостійні рішення, а консультант тількистворює умови, які допомагають це краще зробити.
5. Серцевиною консультування є“консультативна взаємодія між клієнтом і консультантом, яка базується нафілософії “клієнт-центрованої” терапії.
Засновник цьогосвоєрідного виду терапії американський вчений Роджерс [75] виділив три їїосновні принципи:
а) кожнійособистості притаманна безумовна цінність і вона заслуговує поваги;
б) кожнаособистість може відповідати за себе;
в) кожнаособистість має право обирати власні цінності і цілі, приймати самостійнірішення.
Щодо мети психологічного консультування, то визначити її непросто,можливо, правильніше вести мову про цілі консультування, які є фактичноуніверсальними, тому що вони характерні для консультування у будь-якійсоціально-психологічній службі, в тому числі і психологічній службі в системіосвіти.
Отже,психологічне консультування має на меті:
сприяти змінам уповедінці індивіда, щоб він міг жити продуктивніше, відчувати вдоволеність віджиття, незважаючи на всі життєві труднощі і перешкоди;
розвивати уміння подолання труднощів, пристосування до нових життєвихумов і обставин;
забезпечитиефективне прийняття життєво важливих рішень;
розвивати уміннявступати і підтримувати на належному рівні міжособистісні контакти;
полегшитиреалізацію особистісного потенціалу індивіда.
Консультативнаробота, яка проводиться службою психологічного забезпечення в органахвнутрішніх справ, згідно з результатами нашого дослідження, в переважнійбільшості випадків має на меті:
1.        Наданняоперативної допомоги працівнику того чи іншого підрозділу ОВС у вирішенніпроблем, які у нього виникли.
У людей частовиникають такі проблеми, які потребують термінового втручання, невідкладногорішення, такі, на вирішення яких людина не має можливості витрачати багаточасу, сил і засобів. Такі проблеми зазвичай називають оперативними, йаналогічна назва закріплюється за відповідними рішеннями. Отримання терміновоїпсихологічної допомоги у вигляді усної консультації при вирішенні оперативнихпроблем є необхідним у багатьох випадках.
2.    Наданняпрацівнику допомоги у вирішенні тих питань, які він цілком міг би вирішитисамостійно, без втручання зі сторони, без безпосередньої й постійної участіпсихолога у його справах, тобто там, де спеціальні професійні психологічнізнання, як правило, не потрібні, а необхідна лише загальна, заснована наздоровому глузді порада. Проте, якщо працівник звертається за порадою,відмовляти йому не варто.
3.    Наданнятимчасової допомоги працівнику, який насправді потребує тривалого, більш меншпостійного психотерапевтичного впливу, однак в силу тих чи інших причин не встані розраховувати на нього в даний момент. В цьому випадку психологічнеконсультування використовується як засіб надання оперативної допомоги індивіду,що стримуватиме прогресивний розвиток небажаних процесів, перешкоджатимеподальшому ускладненню проблеми, з якою зустрівся індивід. Такою, наприклад,може виявитися зовсім несподівана поява у людини стану депресії.
4.    Надання допомоги працівнику в тих випадках, коли у нього вже є правильнерозуміння своєї проблеми і він, в принципі, готовий сам приступити до їївирішення, однак, в чомусь ще сумнівається, не зовсім впевнений у своїйправоті. Тоді в процесі проведення психологічного консультування працівник,спілкуючись з психологом-консультантом, отримує з його сторони необхіднупрофесіональну й моральну підтримку, й це додає йому впевненості в собі.
5.    Наданнядопомоги працівнику в тому випадку, коли іншої можливості, крім отриманняконсультації, у нього немає. В цьому випадку, проводячи психологічнеконсультування, спеціаліст-психолог повинен дати зрозуміти працівнику, що віннасправді потребує більш фундаментальної, досить тривалої психокорекційної абопсихотерапевтичної допомоги.
6.    Наданнядопомоги працівнику тоді, коли психологічне консультування застосовується незамість інших способів надання психологічної допомоги, а разом з ними, як доповненнядо них, з розрахунком на те, що не тільки психолог, але й сам працівникзайметься вирішенням проблем, що виникли.
7.    Наданняпрацівнику хоча б якоїсь, нехай навіть мінімальної й недостатньо ефективноїдопомоги, в тих випадках, коли готового рішення у психолога-консультанта немає,оскільки ситуація виходить за межі його компетенції.
У всіхцих та інших подібних випадках психологічне консультування, на думкуросійського вченого Р.Немова [76], вирішує наступні основні задачі:
1.        Уточнення(прояснення) проблеми, яка виникає у клієнта.
2. Інформування клієнта щодо сутіпроблеми, яка у нього виникла, реального ступеня її серйозності. (Проблемнеінформування клієнта).
3. Вивчення психологом-консультантомособистості клієнта з метою з’ясування того, чи зможе клієнт самостійновирішити проблему, яка виникла у нього.
4. Чітке формулювання порад йрекомендацій клієнту з приводу того, як найкращим чином вирішити його проблему.
5. Надання поточної допомоги клієнту увигляді додаткових практичних порад, що пропонуються в той час, коли він вжерозпочав вирішувати свою проблему.
6. Навчання клієнта тому, як кращевсього попередити виникнення в майбутньому аналогічних проблем (задачапсихопрофілактики).
7.        Передачапсихологом-консультантом клієнту елементарних, життєво необхідних психологічнихзнань та вмінь, засвоєння й правильне застосування яких можливе самим клієнтомбез спеціальної психологічної підготовки. (Психолого-просвітницьке інформуванняклієнта).
Оскількипсихологічного консультування потребують різні люди й за допомогою вонизвертаються з різного приводу, психологічне консультування можна розділити навиди в залежності від індивідуальних особливостей клієнтів і тих проблем, зприводу яких вони звертаються за психологічною консультацією.
Аналізуючи консультативнуроботу спеціалістів служби психологічного забезпечення органів внутрішніхсправ, насамперед, можна виділити так зване інтимно-особистісне психологічнеконсультування, необхідність у якому виникає досить часто у багатьох людей. Доцього виду можна віднести консультування з таких питань, які глибоко зачіпаютьлюдину як особистість, викликають у неї сильні переживання, як правило,старанно приховуються від оточуючих людей. Це, наприклад, такі проблеми, якпсихологічні чи поведінкові недоліки, яких людина будь-що хотіла б позбутися,проблеми, пов’язані з її особистими взаємовідносинами зі значимими для неїлюдьми, різноманітні страхи, невдачі, психогенні захворювання, що не потребуютьвтручання лікаря, й багато іншого. Сюди ж можна віднести глибоке незадоволеннялюдини собою, проблеми інтимних, наприклад, статевих відносин.
Сімейнеконсультування. До нього можна віднести консультування з питань, що виникають упрацівника ОВС у власній сім’ї чи в сім’ях інших, близьких йому людей. Це,зокрема, оптимальна побудова й регулювання взаємовідносин в сім’ї, попередженняй регулювання конфліктів у внутрісімейних взаємовідносинах, відносинах чоловікаі дружини з рідними, поведінка подружжя у момент розлучення й після нього,вирішення поточних внутрісімейних проблем. До останніх відноситься, наприклад,вирішення питань розподілу обов’язків між членами сім’ї, економіки сім’ї іцілого ряду інших.
Діловеконсультування. Воно має стільки різновидів, скільки існує різноманітних справі видів діяльності у людей. В цілому ж діловим називається таке консультування,яке пов’язане з вирішенням людьми ділових проблем. Сюди, наприклад, можнавіднести питання вибору професії, вдосконалення й розвитку у людини здібностей,організації її праці, підвищення працездатності, ведення ділових переговорівтощо.
Психолого-педагогічнеконсультування. До нього можна віднести обговорення питань навчання й вихованнядітей, навчання й підвищення педагогічної кваліфікації дорослих людей,педагогічного керівництва, управління групами і колективами. Допсихолого-педагогічного консультування відносяться питання вдосконаленняпрограм, методів й засобів навчання, психологічне обґрунтування педагогічнихінновацій й ряд інших .
Аналізрезультатів консультативної роботи спеціалістів служб психологічногозабезпечення ОВС показує, що найчастіше проводиться ділове консультування,рідше психолого-педагогічне і особистісне, і майже не проводиться сімейнеконсультування.
Слід підкреслити, що, не дивлячись на схожість цілей психологічногоконсультування, основні психологічні школи все-таки відрізняються до певноїміри в їх розумінні мети консультування.
Наприклад, психоаналітичний напрям вбачає основну мету психологічногоконсультування в тому, щоб перевести у свідомість витіснену у підсвідомістьінформацію; допомогти клієнту відтворити ранній досвід і проаналізувативитіснені конфлікти; реконструювати базову особистість.
Адлеріанськийнапрям відстоює точку зору, яка полягає в тому, що психологічне консультуваннямає на меті трансформувати цілі життя клієнта, допомогти йому сформуватисоціально-значимі цілі і скоректувати помилкову мотивацію шляхом знаходженняпочуття рівності з іншими людьми.
Напрямок терапіїповедінки вважає, що корекція неадекватної поведінки і навчання ефективнійповедінці – основна мета психологічного консультування.
Згіднораціонально-емоційної терапії, мета консультування — ліквідувати“самознищуючий” підхід клієнта до життя і допомогти сформулювати толерантний,раціональний підхід; навчити застосовувати наукові методи при вирішенні поведінковихпроблем.
Прихильникиорієнтованої на клієнта терапії вважають, що психологічне консультуванняповинно допомогти створити сприятливий клімат для самодослідження, длявиявлення факторів, які заважають росту особистості.
Екзистенційнатерапія ставить за мету допомогти клієнту усвідомити свою свободу і власніможливості, спонукати до відповідальності за все, що відбувається з клієнтом.
Відзначимо, щопсихологічне консультування і психотерапія мають багато спільного, протебільшість вчених [77], [78], [79] виділяють ряд властивостей, яківсе-таки відрізняють психологічне консультування від психотерапії:
консультування орієнтоване на клінічно здорову особистість; це люди,які мають життєві труднощі, проблеми, або ж люди, які загалом почувають себенепогано, але ставлять перед собою завдання подальшого розвитку особистості івдосконалення;
консультування орієнтоване на здорові сторони особистості, незалежновід деяких наявних порушень: ця орієнтація базується на впевненості, що людинаможе змінитися, знайти способи найоптимальнішого використання своїх задатків,навіть, якщо вони не дуже значні;
консультування,як правило, орієнтоване на сьогодення і майбутнє;
консультування непередбачає довготривалу роботу з клієнтом (всього кілька зустрічей);
консультуванняорієнтоване на проблеми, які виникають у взаємодії особистості і середовища;
в консультуваннівідхиляється нав’язування цінностей клієнтам;
консультування спрямоване на зміну поведінки і розвитку особистостіклієнта.
В процесі консультування можна виділити кілька взаємозв’язанихстадій-етапів.
Будь-якеконсультування, як правило, починається з дослідження проблеми.
На цій стадії консультант повинен намагатися встановити хороший контактз клієнтом, завоювати його довір’я. Необхідно уважно вислухати клієнта,проявити розуміння його проблем, спонукати його до поглибленого розглядупроблем.
Цей етапзакінчується тим, що суть проблеми чітко визначена і зрозуміла як клієнту, такі консультанту. Уточнення суті проблеми може тривати досить довго. Це дужеважливий процес, оскільки іноді допомагає не тільки зрозуміти суть проблеми,але й вияснити причини виникнення, навіть способи вирішення.
Етапідентифікації альтернатив передбачає вияснення і відкритого обговоренняможливих альтернатив вирішення проблеми. Консультант спонукає клієнта дороздумів щодо можливих варіантів вирішення проблеми, які є найбільш реальними.
Етап плануваннядопомагає здійснити критичну оцінку вибраних альтернатив вирішення проблеми. Впроцесі планування шляхів реалістичного вирішення проблеми необхідно допомогтиклієнту зрозуміти, що, на жаль, не завжди і не всі проблеми можуть бутипозитивно вирішені.
В процесіпослідовної реалізації запланованого консультант допомагає клієнту будуватидіяльність з врахуванням всіх обставин, витрат часу, можливості невдач.Особливо важливо підтримати людину при часткових невдачах в реалізаціїзапланованого, допомогти спрямувати зусилля на досягнення кінцевої мети.
Процесконсультування закінчується етапом оцінки і зворотного зв’язку. Консультантразом з клієнтом оцінюють рівень досягнення мети і узагальнюють результати.
Цікавебачення етапів психологічного консультування, які, згідно з результатами нашогодослідження, можуть ефективно використовуватись і в консультативній роботіслужби психологічного забезпечення ОВС, пропонує С.В. Васьковська [80]. Вонавважає, що основним методом проблемного консультування виступає проблемнийаналіз, що базується на припущенні, що кожна психологічна проблема людини маєсвій генезис, обумовлений як невизначеністю, спонтанністю, непередбачуваністю,так і детермінантами, які мають відповідні причини й закономірності.Встановлення цих причин й закономірностей, пошук шляхів подолання їхпатогенного впливу є важливим фактором успішного вирішення проблеми.
Диференціаціяй чітке усвідомлення психологом всіх ступенів проблемного аналізу сприяєправильній ідентифікації проблем клієнта, визначенню найбільш доцільноїчерговості їх опрацювання. Виділяються такі етапи проблемного аналізу: аналіззмісту скарги клієнта; аналіз психологічної ситуації; аналіз психологічнихпроблем; формулювання терапевтичної задачі; вирішення терапевтичної задачі.
Психологічнеконсультування часто є основою психологічної допомоги:
1. Індивідуальна психологічна допомогаздійснюється спеціалістом, психологом чи психотерапевтом, у виглядііндивідуальної бесіди, консультації, психотерапевтичного сеансу. Найбільшрозповсюдженою формою є психологічне консультування. Звертання до відповідногоспеціаліста не є ознакою психічного захворювання, хоча, на жаль, така думка всеще зустрічається. Індивідуально-психологічне консультування проводиться перш завсе з метою допомогти особистості, яка розвивається, в процесі її становленнядля того, щоб людина могла більше дізнатися про себе, зрозуміти і прийняти своюіндивідуальність, розібратися з власними проблемами й труднощами. Міжпсихологом і клієнтом встановлюються певні взаємовідносини, якіхарактеризуються співпрацею, взаєморозумінням й абсолютним позитивнимприйняттям. Задача спеціаліста полягає, по суті, в стимулюванні і підтримцілюдини, що знаходиться в кризовій ситуації. Психолог дає зворотній зв’язок,який відображається у роз’ясненні проблеми, що існує, й таким чином знімаєневизначеність відносно можливостей клієнта щодо її вирішення.
Індивідуально-психологічнеконсультування може здійснюватися за різними конкретними цілями: 1 –інформування, надання інформації за результатами психодіагностичногодослідження; 2 – орієнтація на який-небудь вид діяльності, в тому числіпрофесійної; 3 – корекція, зміна, наприклад, відношення до себе чи розвитокздібностей. У будь-якому випадку психологічна консультація завжди спрямована насамоусвідомлення особистості, на усвідомлення людиною своїх індивідуальнихособливостей, бажань, цілей, потенційних здібностей, почуттів, думок і дій.
Необхідною умовоюпсихологічного консультування є добровільна згода на отримання консультації, атакож довіра клієнта, його активність й творче дослідницьке відношення довласних проблем. У того, хто звертається за індивідуально-психологічноюдопомогою, завжди залишається право приймати чи не приймати допомогу, щонадається, й самому вирішувати питання свого життя.
2.        Груповапсихологічна допомога полягає в участі у групових тренінгових процедурах. Востанні роки різні форми групової психологічної роботи стали досить популярнимивнаслідок ефективності й більшої економічності у порівнянні з індивідуальноюроботою. Однак, не слід думати, що остання має менше значення: користьпсихологічної підтримки може бути оцінена тільки виходячи з конкретноїситуації.
Вплив групи на людинувеличезний. Споконвіку взаємодія в групі сприяла виживанню й розвитку їїчленів. У багатьох життєвих ситуаціях людина відчуває потребу у теплі, визнанній контакті з іншими людьми. Те, що переживається учасниками в групі, можеприродно переноситися ними у зовнішній світ. Члени групи отримують в нійзворотній зв’язок і підтримку від людей, що мають схожі проблеми чипереживання. Найважливішими умовами роботи тренінгових груп є прийняття йдовіра до кожного члена групи, активна турбота й допомога один одному. В такійатмосфері комфортності людина стає здатною оволодіти новими уміннями,експериментувати з різноманітними стилями відносин, пробувати нові способиповедінки. Група значно полегшує процес самодослідження, допомагає оцінитивласні почуття, установки й вчинки, сприяє саморозкриттю, змінам, формуванню“Я”-концепції і, значить, посилює впевненість в собі.
На жаль, тренінг поки щодосить рідко застосовується у професійній діяльності фахівців службипсихологічного забезпечення ОВС, оскільки вимагає спеціальних професійнихзнань, умінь, навичок.
3. Самостійна психологічна допомога – цетурбота людини про себе і про свій особистісний ріст. Вона проявляється врозвитку самопізнання, тобто у відображенні себе у своїй свідомості, в знанняхпро себе, переживанні своєї індивідуальної неповторності. В психологічномуконтексті самосвідомість виступає насамперед як відношення до свого«Я», яке формується через усвідомлення своїх бажань, думок, почуттіві дій. Людина в процесі самоусвідомлення починає краще розуміти і прийматисебе, що є необхідною умовою саморозвитку. Терплячість відкриває можливістьгнучкого осмислення як минулого, так і нового досвіду, використання його дляпобудови планів на майбутнє і самостійної допомоги в кожний конкретний моментвласного життя.
Рівень сформованостісамосвідомості визначається потребою особистості у самовираженні йсамоактуалізації, силою її прагнення до знаходження свого покликання, а такожздатністю взяти на себе відповідальність за своє життя. Самоусвідомлення проявляєтьсяй розвивається в самопізнанні (самоспостереження і самоаналіз), самооцінці(емоційно-ціннісне відношення до себе) й саморегуляції.
Консультування є однією зформ допомоги людям у вирішенні їх проблем і, звичайно, не може відповісти навсі питання. Це, скоріше, засіб допомогти людям у проясненні і, можливо, удосягненні ними особистих цілей. Поряд з консультуванням виділяють й інші типистратегій допомоги [81]:
п о р а д и: висловленняклієнту власної думки, заснованої на своєму баченні ситуації, в якій вінзнаходиться;
і н ф о р м у в а н н я:надання клієнту інформації, якої він у даний момент потребує. Брак інформаціїможе заважати клієнту самому справитися з ситуацією, надання її може бутинадзвичайно ефективним;
п р я м а д і я: здійсненняконкретних дій, спрямованих на надання допомоги клієнту. Прикладом цієїстратегії в рамках психологічної допомоги може бути втручання в кризовихситуаціях, коли мають місце самодеструктивна поведінка, зловживаннябеззахисністю людини (дитини, хворого тощо) – іншими словами, існує реальназагроза фізичному або психічному здоров'ю людей;
н а в ч а н н я: допомога унабутті необхідних в конкретній ситуації вмінь, навичок, які можуть навчитиклієнта справлятися з ситуацією і функціонувати більш ефективно і плідно;
с и с т е м н і з м і н и:вплив на систему, яка була причиною виникнення труднощів. Це скоріше робота поорганізаційному розвитку, ніж робота з окремими людьми. Передбачає розглядситуації в цілому;
б е з п о с е р е д н є к о нс у л ь т у в а н н я: допомога індивідууму в дослідженні його проблеми,з’ясуванні спірних поглядів; пошук нових, альтернативних способів опануванняситуацією: «Допомога людям в їх допомозі самим собі».
Безумовно, в реальній роботіконсультант може застосовувати всі ці стратегії в залежності від особливостейситуації та її динаміки. Усвідомлений вибір стратегії і здатність її змінити єсферою його професійної компетентності. Незважаючи на певну умовність меж міжозначеними стратегіями, можна відмітити, що у перших п’яти видах допомоги(порада, інформування, прямі дії, навчання, системні зміни) передбачаєтьсяперевага експертних функцій консультанта, тоді як в останньому виді стратегіїсам клієнт є експертом у своїй ситуації, а роль консультанта скоріше полягає узабезпеченні відповідних можливостей для роботи клієнта. Роль посередника міжклієнтом і його власними можливостями працювати над собою і ситуацією вимагаєдуже високої професійної підготовки консультанта, менш досвідчені консультанти,як правило, так чи інакше в процесі роботи з клієнтом дотримуються меншнейтрального стилю, ніж стиль посередника.
Впроцесі консультування величезне значення має професійна і людськакомпетентність психолога-консультанта. Це цілком зрозуміло, адже не буває двоходнакових клієнтів і ситуацій консультування. Іноді людські проблеми можутьвидатися схожими, але це тільки на перший погляд. Насправді кожне людськежиття, доля – унікальні, тому й кожна консультативна взаємодія – унікальна інеповторна, вона вимагає високої компетентності психолога.
Питання компетентності консультанта надзвичайно важливе і складне. Зодного боку, намагаючись допомогти клієнту, консультант повинен максимальновикористати всі свої професійні і особистісні властивості. З другого боку, вінне повинен забувати, що він, хоч і спеціаліст, але все-таки тільки людина і неможе повністю відповідати за іншу людину, її життя.
Найкращим експертом власних проблем є, очевидно, сам клієнт, тому приконсультуванні необхідно допомогти йому взяти на себе відповідальність завирішення проблем. Бачення і розуміння власних проблем клієнтом не меншважливе, ніж уява про них консультанта.
В процесіконсультування почуття безпеки клієнта важливіше, ніж вимоги консультанта. Неварто намагатися при консультуванні досягти успіху будь-якою ціною, не звертаючиувагу на емоційний стан клієнта.
Не можнаочікувати успіху і однакової ефективності від кожної зустрічі-консультації.Вирішення проблем в процесі консультування не схоже на пряму лінію, якарівномірно піднімається вверх. Це складний процес, в якому часто успіхзмінюється тимчасовою невдачею.
Компетентнийконсультант знає рівень своєї професійної компетентності, кваліфікації,усвідомлює сильні і слабі сторони.
Ефективність йогодіяльності в значній мірі зумовлена тим, наскільки ясно він уявляє свою роль імісце в консультуванні.
Консультант неможе давати вказівки іншим людям стосовно того, як їм жити, але повинендопомогти їм у виявленні їх власних внутрішніх резервів.
Величезнезначення в психологічному консультуванні має так званий консультативнийконтакт, який визначається як “унікальний динамічний процес, під час якого одналюдина допомагає іншій використати свої внутрішні ресурси для розвитку впозитивному напрямку і актуалізувати потенціал осмисленого життя” [77], або як“почуття та установки, які учасники консультативного процесу відчувають повідношенню один до одного і способи їх вираження” [82].
Не можна непогодитися з думкою Р.Кочюнаса [71] про те, що якість консультативного контакту залежить від двох важливихфакторів: терапевтичного клімату і навичок консультанта (вербальних іневербальних) в організації спілкування.
Терапевтичний клімат, в свою чергу, включає кілька емоційно значимихелементів: місце консультування, розташування консультанта і клієнта впросторі, структурування визначеного для консультування часу, створенняатмосфери взаємодовір’я, емпатії і поваги до клієнта.
На думку багатьохспеціалістів, консультування повинно відбуватися не у будь-якій випадковійкімнаті, кабінеті, а в спеціально призначеному для цієї мети приміщенні. Першза все, під час консультування необхідно забезпечити спокійну обстановку.Клієнта не повинні відволікати сторонній шум, телефонні дзвінки і т.п. Вінповинен бути впевненим в тому, що його розмову з консультантом більше ніхто нечує.
Кабінет, в якомупроходить консультування, повинен бути не дуже великим, не занадто офіційним,але й не цілком “домашнім” з різними сувенірами, фотографіями, які відволікаютьувагу клієнта.
Кожний разклієнта необхідно приймати в одному й тому ж кабінеті. Це менше відволікаєйого, а також дозволяє почувати себе більш безпечно.
На жаль, насьогоднішній день, більшість соціально-психологічних служб не мають відповіднообладнаних спеціальних приміщень для проведення консультативної роботи, хочобладнання такого приміщення не вимагає значних матеріальних витрат. Якщо жтакі приміщення є, то, як було нами виявлено в процесі дослідження, часто вонивикористовуються не за призначенням.
Структуруванняконсультативного простору передбачає і певне розташування клієнта іконсультанта. В одних випадках доцільним буде їх розташування поряд, в інших –по різні сторони стола. Дистанція між партнерами теж має неабияке значення,вона відображає феномен “особистого простору”. В окремих випадках длядосягнення кращого взаєморозуміння і, відповідно, більшої ефективностіконсультування, варто міняти дистанцію, наблизитись до партнера покомунікативній взаємодії.
Відзначимо, щопри консультуванні людей, які перебувають в кризовому стані, або ж в тихвипадках, коли консультант бажає продемонструвати клієнту особливу емоційнупідтримку, можливий навіть фізичний контакт (дотик) між консультантом іклієнтом.
Структуруваннячасу консультування передбачає планування часу, відведеного на кожнуконсультативну зустріч.
Спеціалістирадять обмежити тривалість консультації 50 хвилинами. Менша тривалість бесідиможе викликати побоювання клієнта і консультанта, що цього часу буденедостатньо для вияснення всіх питань, а довготривала бесіда може виснажитиучасників і зменшити її результативність.
Це пояснюється тим,що стійкість уваги дорослої людини важко зберігати більше 50 хвилин [83]. Що стосується неповнолітніх, тотривалість консультування може бути ще коротшою.
Складовоютерапевтичного клімату консультування є створення атмосфери взаємного довір’я,відвертості.
Консультантповинен проявляти щирий інтерес до проблем клієнта, бажання допомогти. Клієнтиздатні добре відчувати, чи вони справді цікаві консультанту як люди, чи єтільки об’єктами дослідження.
Необхідно надатиклієнту максимальну можливість висловитися, не проявляючи при цьому зайвоїдопитливості. Важливо володіти тільки тією інформацією про клієнта, яканеобхідна для кращого розуміння суті проблеми.
Проблеми клієнтаслід сприймати без осуду, зберігати у всіх випадках професійні таємниці.
Безперечно, результатипсиходіагностики повинні використовуватися у консультуванні. В той же часбагато вчених [84], [85] застерігають від небезпекинадмірного використання даних психодіагностики, що може негативно позначитисяна процесі консультування.
Дійсно, діагноздо певної міри ігнорує складність особистості, звужує поле зору консультантастосовно клієнта, змушуючи його прийняти до уваги тільки те, що безпосередньовключене в сам діагноз, а це найчастіше прояви, пов’язані з різними недоліками.Таким чином забувається важлива передумова консультування – орієнтація напотенційні можливості людини, ріст особистості, її розвиток.
Діагноз можезмусити людину прийняти той спосіб поведінки, який випливає з поставленогодіагнозу. Діагностика формує оціночну установку по відношенню до клієнта іспонукає давати вказівки, що він повинен робити.
Отже, незважаючина те, що діагностика – невід’ємна складова психологічного консультування,використовувати її результати слід дуже обережно.
Важливе значенняв консультативній роботі має психологічний анамнез.
Існують різнісхеми формування психологічного анамнезу. Доцільною, на нашу думку, єінформація про вік, сімейний стан, професію, освіту. Цю інформацію спеціалістслужби психологічного забезпечення може легко отримати з наявної в ОВСдокументації.
Психосоціальнийанамнез можна скласти тільки в процесі безпосереднього спілкування з клієнтом,узагальнюючи інформацію про особливості дитинства, підліткового віку, юності,дорослого віку (обставини народження, можливі травми, черговість народження,наявність молодших братів, сестер, основні вихователі, найбільш значимі події всім’ї, навчальні успіхи в школі, взаємовідносини з ровесниками, знайомимистаршого віку, батьками, вчителями, економічні умови життя, хвороби, вживанняалкоголю і т.п.)
Звичайно, вкожному конкретному випадку консультування навряд чи потрібна вся вищезгаданаінформація в повному обсязі.
В той же часіноді досить незначні, на перший погляд, деталі психосоціального анамнезуможуть мати істотний вплив на ефективність консультування.
Заслуговуютьуваги і причини, які викликали появу проблем у клієнта.
Особливо зростаєроль психологічного консультування в роботі з клієнтами, схильними до суїцидів.
Слід відзначити,що суїцидним намірам часто передують депресивні настрої, стани. Людина в станідепресії стає сумною, похмурою, втрачає смак життя, інтерес до речей, людей,якими раніше захоплювалась. Загальмовуються як рухові реакції, так і перебігпроцесів мислення. Якщо депресія незначна, то індивід ще може працювати,виконувати щоденні обов’язки, але робить все це без задоволення. Призагостренні депресії людина стає байдужою майже до всього, вона вважає себеневдахою, бездарністю, самооцінка сильно знижується.
При депресії людичасто прагнуть контактів з іншими, бажаючи отримати від них допомогу, проте їхпригнічений настрій іноді відштовхує від них оточуючих, зумовлює невдачі вналагодженні міжособистісних стосунків. Внаслідок цього, депресія ще більшепосилюється і відбувається поступовий відхід від людей, заглиблення у свій внутрішнійсвіт, переживання.
На початковійстадії консультативної роботи з такими людьми консультант повинен проявитиактивність. До речі, іноді депресивний клієнт є настільки пасивним, що звеликими труднощами з ним вдається вияснити суть його проблем.
У випадкахгострої депресії необхідні досить часті консультативні зустрічі (не менше 1-2рази на тиждень). Проте навіть в цих складних випадках консультант не можебрати на себе відповідальність вирішити всі проблеми депресивного клієнта,підбадьорювати його, запевняти, що все буде добре. Це може тільки загостритидепресію.
Завданняконсультанта в роботі з депресивними клієнтами полягає в тому, щоб підтриматиїх, допомогти в психологічному поясненні труднощів. Сам факт, що консультантготовий боротися з депресією, зміцнює надію клієнта, нейтралізує відчай.Підтримка і розуміння зменшують страждання, переживання клієнта, допомагаютьвідновити самоповагу, іноді змінити установку у ставленні до оточуючих людей напозитивну.
З метою відновитивіру клієнта у власні сили і можливості, необхідно звертати його увагу на тісфери, в яких він найбільш компетентний, на його минулі досягнення.
Підкреслимо, щолюдина в стані депресії особливо схильна до суїциду, що особливо слідвраховувати в органах внутрішніх справ, де складні умови роботи можуть легковикликати депресивний стан, а в розпорядженні працівників є зброя.
Виділяють двіосновні умови, які сприяють спробам вчинити самогубство: 1) зростання стресу дотакого рівня, який важко перенести конкретному індивіду; 2) нездатністьподолати стрес самому чи зі сторонньою допомогою [86]. Як правило, рішення просамогубство дуже рідко виникає спонтанно. В більшості випадків людинабезпосередньо чи опосередковано виражає свої наміри у спілкуванні з близькими,друзями. Особливо часто це буває при втраті смислу життя, перспектив намайбутнє, кризах в міжособистісних стосунках.
Далеко не всі люди в стані депресії здійснюють самогубство, в той жечас переважна більшість самогубств має місце саме під час перебування людини встані депресії.
Іноді вважають,що обговорення з клієнтом під час консультування можливості самогубства тількиприскорить здійснення його намірів. Проте практика показує, що бесіда на цютему, навпаки, зменшує вірогідність реалізації суїцидних намірів. Обговорюючи зклієнтом можливість самогубства, консультант доводить йому цим, що здатнийсприйняти і зрозуміти його думки. Інша справа, чи варто це робити, можливоіснують все-таки інші шляхи вирішення проблем. Їх треба намагатися відшукатиразом з клієнтом.
При консультуваннідепресивних клієнтів надзвичайно важливо оцінити їх схильність до суїциду іприйняти заздалегідь відповідні міри стосовно попередження самогубства.Практика показує, що ризик вчинення самогубства особливо значний в тихвипадках, коли людина вже обрала спосіб і засоби самогубства, які не є занадтонедоступними.
Проблема суїцидунедостатньо висвітлена у сучасній вітчизняній науковій літературі. Проте впрацях багатьох зарубіжних авторів [87], [74] можна знайти порадистосовно консультативної роботи з особами, схильними до самогубства:
1.        З такимиклієнтами слід частіше зустрічатися.
2.        Консультантповинен звертати увагу суїцидального клієнта на позитивні аспекти його життя, вних знаходити ресурси для подолання важкого життєвого етапу.
3.        Дізнавшисьпро наміри клієнта здійснити самогубство, не варто вдаватись до моралізування,звертання до релігії. Іноді така тактика допомагає, але частіше, навпаки,клієнт впевнюється, що ніхто його не розуміє.
4.        Консультантповинен залучити до роботи з депресивним клієнтом найбільш значимих для ньоголюдей (рідних, близьких, друзів).
5.        Якщовірогідність вчинення самогубства висока, слід обговорити можливість тимчасовоїгоспіталізації клієнта.
6.        Консультантнесе професійну відповідальність за нейтралізацію спроби самогубства, проте вінне може повністю відповідати за життя клієнта. Не у всіх випадках, навіть припрофесійно бездоганних діях консультанта, вдається перешкодити вчиненнюсамогубства.
7.        В процесіконсультативної роботи з особами, схильними до самогубств, необхідно вписьмовій формі документувати всі дії, щоб у випадку нещастя мати можливістьдовести, наскільки професійно були вжиті заходи стосовно попередженнякатастрофи.
Проблема профілактики самогубств серед особового складу органів тапідрозділів внутрішніх справ України є досить актуальною, про що свідчить рядспеціальних документів [51].
Звертає на себеувагу той факт, що 97% самогубств зумовлено суто зовнішніми причинами, а некриються у яких-небудь вадах психіки самовбивць. Це – в основному – здоровілюди, які хочуть жити, але у певній скрутній ситуації не можуть, бо не бачатьвиходу.
Спеціалістислужби психологічного забезпечення повинні виявити таких осіб і встановитинаявність конкретних показників ризику суїциду. При цьому може бути використанатака орієнтовна схема:
І. Біографічні дані:
1.1.   Спроби самогубства середродичів.
1.2.   Смерть чи розлучення батьківдо досягнення суб’єктом 15 років.
1.3.   Недоліки виховання(бездоглядність, надмірна жорстокість, вседозволеність).
1.4.   Відсутність виразнихпізнавальних чи професійних інтересів.
1.5.   Провідна цінність — кохання.
1.6.   Початок статевого життя додосягнення 16 років.
1.7.   Відсутність життєвих планівабо навпаки, їхня надмірна жорсткість (за принципом “все або нічого”) танереалістичність.
1.8.   Віктимність стосовно нещаснихвипадків (травм, опіків, ДТП тощо).
1.9.   Наявність на тілі татуювання,слідів самопорізів; має схильність до саморуйнівної поведінки (палить, вживаєалкоголь, психотропні речовини) та ризикованих вчинків.
1.10.                 Зміна місцянавчання чи роботи без суттєвих причин, скаржиться на непорозуміння, конфліктив школі, в армії, за попереднім місцем служби, у родині.
ІІ. Особливостіособистості
2.1. Емоційночутливий, вразливий.
2.2. Під часбесіди спостерігаються ознаки знервованості (тремор кінцівок, тремтить голос,заїкається, пітніє, легко червоніє, блідне); скаржиться на “клубок у горлі”,тахікардію.
2.3. Схильний до“застрягання” на надцінних думках, переживаннях, неприємних спогадах.
2.4. Імпульсивний(легко гнівається, кричить).
2.5. Високийрівень домагань, хворобливе самолюбство.
2.6. Утруднення увстановленні контактів з людьми.
2.7. Тривожність,почуття провини, невпевненість у собі, хвороблива залежність від громадськоїдумки.
2.8. Обмеженістьінтересів, світогляд перекручений, схильний до фаталізму, віри у всілякізабобони.
2.9. Зниження чизбочення статевого потягу.
2.10.Безкомпромісність у конфліктних ситуаціях (впертий там, де потрібна гнучкість).
ІІІ. Особливостіактуальної ситуації
3.1. Конфлікт замісцем служби.
3.2. Конфлікт усфері позаслужбових особистих стосунків.
3.3. Комбінованаконфліктна ситуація, яка одночасно зачіпає всі значущі сфери життєдіяльності.
3.4. Ситуаціяневизначеності, неможливості впливати на перебіг подій, тенденція погіршенняситуації, яка оцінюється як безвихідна.
3.5. Складнаситуація триває понад 3 місяці.
3.6. Аналогічнаситуація вже була у минулому і не мала позитивного розв’язання.
3.7. Суб’єкт –втомлений, виснажений понаднормативним навантаженням, не має змоги відпочити тавідновити свої сили.
3.8. Суб’єктослаблений хворобою.
3.9. Становищесуб’єкта обтяжене поганими побутовими умовами, незадовільним харчуванням,дефіцитом грошей тощо.
3.10. У суб’єктавідмічаються розлади сну, зниження апетиту, ваги, скарги на самопочуття.
3.11. Спостерігаютьсязниження загальної активності, втрата звичних інтересів, зміни характеру(наприклад, став замкнутим, образливим тощо).
3.12. Помітнозростає тютюнопаління, алкоголізація.
3.13. Відсутністьу суб’єкта близьких довірених осіб, з якими можна поділитися своїми проблемами.
3.14. Манерависловлювання думок змінюється – стає плутаною, містить натяки (наприклад:“Прийде час, коли мене зрозуміють, але буде вже запізно…”).
3.15. Зростаєчастота скарг на втому, непорозуміння.
3.16. З’являютьсяпередсуїцидальні висловлювання (наприклад: “…ось, коли я помру,…”) та дії(впорядковує свої справи, прощається з близькими людьми та пам’ятними місцями,дарує друзям свої улюблені речі тощо).
3.17. Скаржитьсяна втрату сенсу буття, спустошеність, неможливість подальшого існування; прямосповіщає про можливість самогубства (наприклад, каже: “Якщо так будепродовжуватися і далі – накладу на себе руки”), розпитує про дійові засобисамогубства.
Суїцидальний ризик вважається значним при наявності 16 та більше ознакз 37 наведених вище, реальним – при наявності 5 ознак (3.13-3.17), щозавершують цей перелік.
Якщо прогнознегативний, слід негайно розпочинати профілактично-консультативну роботу, неочікуючи звертання самої особи за допомогою.
Практика показує, що залучення клієнта в консультативний процес євирішальним моментом для успішного консультування. Консультант повинендопомогти клієнту стати активним учасником процесу консультування.Задоволеність клієнта результатами консультування в значній мірі залежить відтого, наскільки він був активно залучений у всі стадії консультативногопроцесу, визнаний як рівний, а не залежний. Підкреслена ієрархія відносин впроцесі психологічного консультування дуже негативно впливає нарезультативність психологічного консультування в будь-яких випадках, в томучислі і консультативно-профілактичній роботі, спрямованій на попередженнясуїцидів.
Слід відзначити,що в консультативній роботі з особовим складом ОВС не завжди вдавалося досягтивідчутних позитивних результатів.
Це може бутипояснено багатьма причинами, серед яких, на нашу думку, заслуговує увагинаявність в деяких випадках опору клієнта (іноді підсвідомого), причому цеспостерігається й тоді, коли він сам звертається за консультативною допомогою.Опір може бути внутрішнім (усвідомлення працівником болючих проблем, торкання«закритих» тем і т.п.) і зовнішнім (специфічна ситуація, некоректнідії соціального працівника і т.п.). Опір може бути також відкритим (клієнтвиявляє пряме недовір’я, ставить під сумнів компетентність соціальногопрацівника) і скритим ( мовчання, пасивність, стриманість у спілкуванні).
В зарубіжнихджерелах відзначається і така цікава свідома форма опору, як умисне блокування[88]. В процесі дослідної роботими мали змогу спостерігати подібні реакції в тих випадках, коли йшла розмовапро якісь недоліки у поведінці працівника, захворювання, наявність яких сампрацівник не хоче визнавати.
2.4Виховна робота
Формуванняморально досконалої особистості було і залишається одним з центральнихнапрямків виховання громадян, працівників різних професій. Разом з тим всуспільстві є професії, для представників яких моральне виховання має особливезначення. До них відносять і співробітників правоохоронних органів, для якихнорми моралі, моральні переконання та відчуття власної гідності є професійнозначущими. Причому по мірі гуманізації та демократизації суспільства рольморальних елементів у поведінці цих працівників державних органів невпиннозростає. Моральне виховання особового складу – необхідна умова та засібформування і активізації морального фактора в діяльності правоохороннихорганів. Планомірно, на науковій основі та повсюдно здійснюване моральневиховання не тільки формує моральне обличчя співробітників, але і створює тунеобхідну морально-психологічну атмосферу, яка стимулює високо-моральні вчинки,регулює поведінку особового складу. Все це, а також ряд інших причин зумовлюютьособливий інтерес до питань морального виховання, його змісту, організації.
Моральневиховання – це ціленаправлений процес формування у людини етичних знань,моральних потреб, ідейно-моральних переконань, моральних якостей та почуттів,стійких та звичних норм поведінки, які відповідають моральному ідеалу. Стрижнемморального виховання є інтеріоризація, тобто переведення моральних вимог суспільства,моральних принципів у внутрішні установки, особисті переконання кожної людини,які, ставши такими, служать вірним компасом у її повсякденному житті [89], [90], [91], [92].
Таким чином,моральне виховання виступає як двоєдиний процес. З одного боку, воно передбачаєформування у людини необхідних уявлень про моральний ідеал, про моральну танеморальну поведінку, про істинний зміст понять «добро» і «зло», «честь» і«гідність», «обов’язок», «совість», «справедливість» та інші категорії етики, проморальні принципи і норми. З іншого – моральне виховання полягає у створенні влюдини глибокої внутрішньої потреби діяти у відповідності до сприйнятих тазасвоєних нею елементів моральної свідомості.
Формуванняморально досконалої особистості – це безперервний процес прищеплення людині: а)знань з етики і моралі; б) моральних переконань; в) моральних якостей тапочуттів; г) моральних потреб та звичок, які можна розглядати як задачіморального виховання.
Моральневиховання працівників органів внутрішніх справ, безперечно, здійснюється нетільки службою психологічного забезпечення, але й іншими структурами ОВС, протезавдання морального виховання все ж займають досить важливе місце в їїдіяльності.
Початковим етапомморального виховання є привнесення морально-етичних знань у свідомістьпрацівників. У строгому значенні слова ця операція відноситься до навчання, ане виховання. Однак, як показує досвід, щоб працівник діяв високоморально, вінмає знати, що є моральним і що – неморальним.
Щодо системиморального виховання в правоохоронних органах особливе значення мають такіпоняття, як «службовий обов’язок», «професійна честь», «власна гідність».Нерідко ці поняття виступають як критерії самооцінки працівника. Людинавизначає свою лінію поведінки або конкретний вчинок, виходячи з власногоуявлення про професійну честь, службову гідність, громадянський, службовий обов’язок.Якщо сам вчинок або його наслідки протирічать уявленням людини про честь,обов’язок, гідність, то вона не дозволить собі вчинити так. І, навпаки, повна відповідністьмотивів вчинку і очікуваних результатів уявленням працівника про етичнікатегорії служать міцним стимулом рішучих, енергійних та безкомпромісних дій, втому числі, пов’язаних з ризиком для життя і здоров’я.
Морально-етичнізнання – не тільки умова та передумова морального виховання, але і важливийелемент духовної культури людини. Працівники правоохоронних органів маютьзнати, як впливають їх дії (або бездіяльність) на оточуючих, передбачатиморальні наслідки їх вчинків, пам’ятати про морально-психологічний клімат услужбовому колективі, у місті, селищі, де вони несуть службу, вміти силоюморального авторитету, морального навіювання впливати на співпрацівників тагромадян. А це вимагає хорошого знання теорії етики і моралі.
Важливимзавданням морального виховання є формування у кожного працівника стійкихморальних переконань. Моральні переконання (поряд з політичними, правовими,естетичними, релігійними та атеїстичними) суттєво впливають на всі сторонидіяльності та поведінки людини. Визначаючи лінію поведінки людини, її конкретнівчинки, моральні переконання виступають в якості мотивів, тобто показують, вім’я чого людина здійснює ті чи інші вчинки, або проявляє бездіяльність; якіцілі переслідує (моральні або неморальні, з особистою користю або з користю дляколективу, суспільства і т.д.). Через це моральні переконання можуть мати як позитивнийзміст (високоморальний), так і негативний (неморальний, аморальний).
Працівникправоохоронних органів, який має високі моральні переконання, ніколи не дозволитьсобі проявити неповагу до людей, зарозумілість, егоїзм та користолюбство,зловживання службовим становищем, негожою поведінкою у побуті, а керівник недозволить собі такого, що вважає недозволеним для підлеглих.
Одне з головнихзавдань морального виховання — прищеплення співробітнику моральних якостей тапочуттів. Моральні якості співробітник, які виступають як властивість йогохарактеру і розкривають найбільш типові риси його поведінки, є важливимелементом моральної цінності особистості.
Моральні якостімають загальнозначущий характер. Разом з тим певні види діяльності та деякіпрофесії висувають особливі вимоги до морального обличчя працівника. До їхчисла відносять професії людей, які забезпечують правопорядок. Дляпредставників цих професій головне значення мають такі моральні якості, якполітична зрілість, висока особиста відповідальність, мужність, самовідданість,принциповість та справедливість, дисциплінованість, безкорисливість, пильність,гуманне ставлення до людини та ряд інших.
Формування упрацівників необхідних моральних якостей невіддільне від виховання у нихморальних почуттів. Емоційна сфера життя людей, їх настрої, мотиви таспонукання, моральні почуття виражають стійке ставлення людини до різнихсуспільних явищ, інших людей, праці, до самого себе. Моральні почуття відчутновпливають на загальний розвиток кожної особистості.
Позитивні моральні почуття працівників правоохоронних органіввідіграють важливу роль в їх службовій діяльності, спілкуванні з населенням, устворенні здорового морально-психологічного клімату в службовому колективі, упобуті. Якими б професійними знаннями, вміннями та навичками не володівпрацівник, але якщо він грубий, зарозумілий, роздратований, мстивий, черствий,то його об’єктивно позитивні професійні якості не дадуть належного ефекту, абобудуть використовуватися на шкоду інтересам справи, колективу.
Більшістьморальних якостей та почуттів працівників мають професійне значення. Нестача їхможе стати основою для висновків про непридатність працівника до служби вправоохоронних органах.
Формуванняморальних почуттів, які фактично охоплюють все життя людини, тісно пов’язане звихованням у неї моральних звичок. Це завершальний етап морального виховання,його результат, який проявляється в стійких нормах поведінки людини на службі,в суспільному житті та побуті, бо закріпленим можна вважати тільки те, щоввійшло в культуру, в побут, в звички.
Звички спрощують та полегшують процес діяльності і поведінки людини,оптимізують її спілкування з іншими людьми, стандартизують взаємовідносинилюдей в типових ситуаціях, дозволяють передбачити хід поведінки людини в тій чиіншій ситуації.
Звички,як базовий пункт поведінки людини, ґрунтуються на простих законах моральності,елементарних нормах моралі і виступають або як моральні вимоги до особистості,або (частіше) як моральне спонукання, мотив. Тому формування моральних звичок єважливим завданням морального виховання.
Процесморального виховання передбачає і формування моральних потреб особистості, якінаправлені на моральне самовдосконалення, прагнення до морального ідеалу івисокоморальної поведінки як стійкої риси характеру, бажання робити людямдобро, приносити суспільству користь. Сформовані моральні потреби виступаютьмотивами моральної діяльності людини, її активної життєвої позиції.
Такими єзміст, деякі особливості та основні завдання морального виховання. Ці завданнявирішуються за допомогою певної системи морального виховання, яка склалася внашому суспільстві і специфічно проявляється в системі правоохоронних органів.
Складність тазначимість морального виховання зумовлюють різноманіття форм, засобів, методів,напрямків його реалізації, єдність об’єктивних і суб’єктивних факторів впливуна особистість, критеріїв моральності, які в своїй сукупності утворюють системуцього виду виховання.
Основні напрямкиморального виховання працівників правоохоронних органів пов’язані з формуванняму них необхідних моральних якостей та почуттів, переконань, потреб та звичок.Цьому процесу передує етап привнесення у свідомість працівниківморально-етичних знань, формування в них уявлень про основні категорії моралі,моральні принципи і норми, про моральний ідеал особистості. Це завданнявирішують етична просвіта, пропаганда та агітація.
В процесідослідження нами виявлені різноманітні форми розповсюдження морально-етичнихзнань, які мають місце в діяльності служби психологічного забезпечення: лекції,бесіди, читацькі конференції, кіно-лекторії, тематичні вечори, конференції,теоретичні семінари, заняття в системі службової підготовки, зустрічі за “закруглим столом”, диспути, спеціально присвячені питанням моралі.
Важливий виховнийвплив на працівників, особливо молодих, справляє творче і активне обговореннятаких етичних категорій, як обов’язок, честь, совість, особиста гідність, справедливість,добро і зло. Обговорення цих категорій може проходити, наприклад, в ходітематичного вечора “Як ти розумієш зміст “професійної честі” (“честімундира”)?” Добре, коли такий вечір базується не тільки на художніх образах абоісторичних особистостях, але і на фактах з життя даного органу, підрозділу.Слід відзначити, що виховне значення мають не тільки позитивні прикладивисокоморальної поведінки працівників, їх мужність, стійкість, принциповість,чесність і скромність, але глибокий психологічний аналіз фактів аморальнихвчинків окремих осіб, які плямують честь мундира.
Щоб етичні знаннястали особистими переконаннями працівника, необхідно розуміння працівником їхнаукової обґрунтованості, практичної доцільності, суспільної значимості,об’єктивної необхідності. Цій меті служать широка роз’яснювальна робота,особиста впевненість тих, хто несуть морально-етичні знання особовому складу,набір аргументів, прикладів з повсякденної практики. Велику шкоду справіформування у працівників моральних переконань наносить розходження між словомта справою, коли керівник, вихователь говорить одне, а робить інше, закликає дотого, чого сам не дотримується, одним забороняє ті чи інші дії, вчинки, повідношенню до інших припускає послаблення, потурання. Один з основних принципівморального виховання: вихователь (начальник, командир, наставник) не маєдозволяти собі того, що вважає недозволеним для виховуваних.
Якщоспівробітника оточує атмосфера взаємної вимогливості, справедливості,працелюбства, принциповості, чуйного ставлення до людей, безкорисливої дружби,суворого дотримання законності, тоді це середовище саме спонукає довисокоморальної поведінки. В такому середовищі легше засвоювати моральніцінності, а етичні знання, не зустрічаючи протиріч в суспільній практиці,переходять в моральні переконання співробітника.
Специфікадіяльності правоохоронних органів пов’язана з тим, що їх співробітники, якправило, мають справу з негативними сторонами нашого життя, можуть піддаватисячужій нам моралі, працювати в екстремальних умовах, із значнимморально-психологічним і фізичним навантаженням, що приводить іноді окремихпрацівників до так званої професійної деформації [93].
Це пояснюєтьсябагатьма причинами, серед яких можна виділити внутрішні причини, породжуваніспецифікою служби і зовнішні, які визначаються умовами суспільного життя. Довнутрішніх причин відносяться: негативний приклад керівництва, перевантаженістьроботою, низька моральна вихованість колективу, негативний «виховний»вплив середовища, обмеженість спілкування з культурним середовищем,невдоволеність матеріальним стимулюванням праці, умовами праці, невідповідністьрівня кваліфікації займаній посаді та ін. До зовнішніх причин відносяться:соціальна нестабільність, криза соціальних ідейних і моральних ідеалів, низькасоціально-правова захищеність співробітників правоохоронних органів, низькийсоціальний престиж правоохоронних органів, виконання співробітниками органів невластивих їм функцій, розбіжності в тлумаченні законів, невиконання законів всуспільстві та ін. Моральна деформація працівників правоохоронних органів, заданими наших досліджень, найчастіше проявляється в ухилянні від виконанняпрямих службових обов’язків, невиконання наказів начальства (або несвоєчасне інеякісне їх виконання), конфліктність в колективі та сім’ї, зловживанняслужбовим становищем, хабарництво, алкоголізм та ін. Частина працівниківправоохоронних органів сама стає на шлях вчинення злочинів.
Виховна роботафахівців служби психологічного забезпечення ОВС з попередження або локалізаціїморальної деформації передбачає: по-перше, облік морально-психологічних,політичних і ділових якостей співробітника, ступінь його суб’єктивноїсхильності до деформації; по-друге, аналіз основних факторів, які викликають“професійну” деформацію у тих чи інших категорій співробітників; по-третє,облік стану службового колективу (статево-вікового складу, стабільності,показників службової діяльності, морально-психологічної атмосфери і т.д.);по-четверте, вироблення рекомендацій щодо проведення комплексу заходіввиховного характеру, які створюють заслін на шляху до моральної деформації.
Серед цих заходівважливе місце займає ціленаправлене постійне моральне виховання співробітників,прищеплювання їм любові до своєї професії і почуття високої персональноївідповідальності за доручену ділянку роботи, поваги до людини і закону,непримиренності до будь-яких проявів беззаконня та аморальності, намаганнячесно і до кінця виконувати службовий обов’язок.
Особливої увагизаслуговують молоді співробітники. Відчуваючи великі труднощіморально-психологічного характеру, молоді люди нерідко неадекватно сприймаютьті чи інші дії своїх старших товаришів, засоби та методи службової діяльності,гостро переживають помилки, невдачі, викликані відсутністю досвіду, іноді хворобливореагують на зауваження керівників, проявляють сумніви у правильностіпрофесійного вибору. В таких умовах багато залежить від керівника, наставника,вихователя. Завдання полягає в тому, щоб створити сприятливі умови для швидкоїі якісної адаптації новачка, щоб авторитетом для нього стали гідніспівробітники.
Хороший виховнийефект дають ознайомлення молодого співробітника з історією свого підрозділу,його заслугами і кращими кадрами, зустрічі з ветеранами, представникамитрудових колективів, добре продумані ритуали прийому молодих співробітників увелику сім’ю працівників правопорядку, шефство над молодими співробітникамиветеранів, “вечори-портрети”. Великий моральний заряд молодим працівникамприносять також урочисті ритуали прийняття Присяги, вручення табельної зброї,техніки, присвоєння спеціального звання з врученням погонів.
Наприклад, великевиховне значення мають зустрічі працівників Закарпатського УВС з відмінникомміліції України, заслуженим працівником МВС СРСР полковником П.Бротерюком, якийпочинав свій шлях в органах внутрішніх справ дільничним уповноваженим ще в 1949році. З цікавістю знайомляться молоді співробітники правоохоронних органів зісторією становлення міліції в Закарпатті, розповідями про кращих представниківрізних служб і підрозділів ОВС, читаючи книгу П.Бронтерюка "І серцеболить..." [94].
Важливою умовоюадаптації молодих співробітників, попередження “професійної” деформації є їхзалучення до активної громадської роботи. Служба психологічного забезпеченняпісля виявлення нахилів та інтересів новачків пропонує їм участь в художнійсамодіяльності, інших видах самодіяльної творчості, організовує та контролює їхдозвілля, піклується про їх професійне і моральне становлення, про побутовіумови їх життя. Велику допомогу у моральному становленні молодих співробітниківможуть надати розроблені спеціальні пам’ятки, інструкції, де викладені питанняпрофесійної етики, моральні вимоги до працівників, правила поведінки на службіі в побуті, подаються рекомендації з самовиховання.
Останнє, на наш погляд, відіграє особливо важливу роль у виховній роботіслужби психологічного забезпечення. Саме спеціалісти цієї служби повиннідопомогти молодим працівникам органів внутрішніх справ розробити індивідуальнупрограму самовиховання і забезпечити її реалізацію, або ж робити це черезнаставників.
Відмітимо, що в основі самовиховання лежить саморегуляція – здатністьлюдини керувати собою на основі сприймання і усвідомлення актів своєї поведінкита власних психічних процесів [95]. Самовиховання– це надзвичайно складний процес людського буття. Воно включає різні аспекти,бо є одночасно явищем психологічним, педагогічним і соціальним.
Моральне самовиховання – це активний, свідомий, цілеспрямований процесформування та розвитку співробітником позитивних та викорінення негативнихякостей у відповідності до суспільних потреб, особистих моральних ідеалів іхарактеру діяльності; це – постійна, систематична робота з вироблення знань,умінь та навичок, які відповідають моральним вимогам до сучасної людини, спеціаліста.Моральне самовиховання передбачає інтелектуальний, емоційний і вольовийрозвиток особистості, навичок самоконтролю, управління власними думками,почуттями, діями, уміння передбачити найближчі та перспективні результати своєїдіяльності.
Між процесами морального самовиховання і морального виховання існуєглибокий діалектичний взаємозв’язок і взаємозумовленість. Вони співвідносятьсяміж собою як зовнішнє і внутрішнє. Виховання — одна з найважливіших умов, уяких відбувається процес формування особистості спеціаліста. Умови, як відомо,відіграють велику роль у будь-якому процесі, але джерелом розвитку є усе-такивнутрішні протиріччя. Зовнішнє (виховання) органічно причетне до становленнянової якості (людини), але тільки через внутрішнє (самовиховання). Людина — об’єкт-суб’єкт, і це необхідно враховувати в процесі формування особистості, втому числі й спеціаліста правоохоронних органів.
Дієвість морального виховання забезпечується тільки тоді, коли зовнішнійморальний вплив доповнюється внутрішньою активністю виховуваного, йогосамовихованням, прагненням наслідувати вищі розпорядження морального порядку,розвивати в собі якості, необхідні для повноцінного морального життя. Там, децей двоєдиний процес порушується, моральне виховання набуває характеру волюнтаризму,прожектерства, згубно позначається на виховуваному, породжує лицемірство.
Можна визначити кілька етапів самовиховання. Перший етап – усвідомленнянеобхідності роботи над собою; другий – вироблення програми самовиховання;третій – так зване пробне самовиховання, випробування сил; четвертий – активнездійснення програми самовиховання; п'ятий – завершальний етап, коливідбувається оцінка досягнутих результатів самовиховання.
Упроцесі самопізнання і морального самовиховання використовуються численніметоди і прийоми.
До числа таких методів відноситься, насамперед, самоспостереження.Самоспостереження носить свідомий, цілеспрямованийхарактер, містить у собі певний задум і систему прийомів, але все-таки цетільки сприйняття особистістю самої себе, тільки чуттєва опора дляабстрактно-логічного мислення про себе. Дані самоспостереження — це лишеемпіричний матеріал, один з початкових моментів самопізнання, форма проявусутності. Результати самоспостереження необхідні для практичних дій посамовихованню, а не є самоціллю.
У своєму розвитку самоспостереження досягає етапу осмислення результатів,і тоді воно переростає в другу — логічну ступінь самопізнання. Подальшепоглиблення знань співробітників про себе, проникнення їх у власну духовнусутність пов’язане з застосуванням всього арсеналу пізнавальних методів.
Зокрема, у практиці самопізнання і самовиховання широко застосовуєтьсясамоаналіз. Науковий підхід до самоаналізу вимагає, щоб об’єктом його булиголовним чином конкретні вчинки, дії, відносини, а не «чисті» переживання,через те, що орієнтиром істинності самоаналізу є результати праці. Не можнадопускати також однобічної спрямованості самоаналізу, захоплюватися, наприклад,аналізом тільки своїх негативних або тільки позитивних рис [96].Аналізу повинні підлягати всі головні сторони професійної діяльності, азавершуючи певний етап аналізу, треба зробити правильні висновки, поставитизадачі й енергійно їх реалізувати.
Результатом застосування самоаналізу та інших методів самопізнання(синтез, аналогія, порівняння) співробітника виступає його самооцінка, що єоднією з основних функцій самопізнання і передумов морального самовиховання.
Адекватність самооцінки свідчить провисокий рівень розвитку і зрілість спеціаліста, визначає віру його в себе,достоїнство, міру активності. На основі такої самооцінки здійснюєтьсяоптимальна саморегуляція поведінки і діяльності в системі міжособистіснихвідносин, у службовому колективі, у суспільстві в цілому. Варто розвивати ізаохочувати адекватну самооцінку спеціалістів.
В процесі роботи над собою вдаються до самообліку і самозвітування.Розвитку цієї здатності служить регулярне підведення підсумків бойової,службової, спеціальної підготовки. Позитивну роль у розвитку самосвідомості іморального самовиховання працівника ОВС відіграють висловлювання про ньогокомандирів, начальників, товаришів. Сприяють цьому і характеристики, відгуки,атестації, у яких слід проявити до співробітника максимум об’єктивності ідоброзичливості. Усе це стимулює самооблік і самозвітування молодихпрацівників.
У процесі морального самовиховання застосовується метод самопримушення — особлива функція волі, спрямована на примушення себе робити певні дії. Прицьому дуже важливо враховувати, що цінність і значення самопримушенняпідвищується, коли воно викликається внутрішніми спонуканнями, готуєтьсязаздалегідь. Найбільшого зусилля волі вимагає ситуація, коли людина спонукуєсебе до дії, яка їй «не по душі». Однією з форм самопримушення виступаєусвідомлене підпорядкування себе іншій особі (командиру, товаришу) абообставинам служби. Виконання статутних положень, наставлянь по службі,дотримання усіх вимог військової дисципліни — це теж моральне самовиховання,яке відбувається іноді з труднощами, суперечливо.
Засобом боротьби зі шкідливими звичками, нездоровими настроями виступаєсамовладання. Самовладання — це здатність «не втрачати» себе в хвилининебезпеки, придушувати в собі страх, інші сильні негативні почуття, зберігатиясність розуму і силу волі. Самовладання характеризується: наявністю моральнихпочуттів вищого порядку (любов до Батьківщини, непохитний оптимізм, віра вправоту своєї справи і т.п.); умінням орієнтуватися в складній обстановці;наявністю сильної волі. Досвід правоохоронної діяльності показує, що проявигероїзму і самопожертви часто пов’язані саме із самовладанням. І, навпаки,помилки у професійній діяльності, зриви часто мають місце через відсутністьсамовладання у працівників правоохоронних органів. Самовладання звичайновиявляється у внутрішньому спокої. Цей спокій, холоднокровність легшедосягається розважливою людиною, яка звикла зважувати і обмірковувати, у якоїспонукання до дії безпосередньо переходить у виконання. Від співробітниківправоохоронних органів оперативна обстановка іноді вимагає не меншогосамовладання, ніж на війні, і розвивати його слід в молодому віці.
Значення дисципліни в правоохоронних органах загальновідоме, але завданняполягає в тому, щоб перетворити дисципліну в самодисципліну. Самодисципліна —це вища форма дисципліни співробітника, заснована на глибоко усвідомленійнеобхідності завжди і в усьому діяти в строгій відповідності з вимогами дослужби. Це повна влада над самим собою в інтересах справи, якій служиш,підвищення своєї боєздатності та боєздатності підрозділу. Вона охоплює нетільки питання, пов’язані з службою, але і всі питання життя співробітника.
Одним з найважливіших методів самовиховання є самокритика. Розкриваючинедоліки особистості, самокритика в кінцевому рахунку служить її удосконаленнюі забезпеченню успіхів у справі. Не менш важлива роль самокритики в сферіморалі, моральних відносин. Мета самокритики — не самознищення, а ствердженнясамого себе.
Умови служби в правоохоронних органах й обставини життя часто вимагаютьзастосування і таких методів самовиховання, як самообмеження і самовідмова,самозобов’язання.
Позитивний вплив на процес морального самовиховання маєсамопідбадьорення. Важка ситуація може викликати занепад настрою, зниженняморального духу. Треба знайти в собі сили протриматися, зберегти бадьорість ітвердість духу. Зробити це допомагає самопідбадьорення. Воно може бути якбезпосереднім («не журися»), так і опосередкованим (звернення до приємної думкипро минуле або майбутнє).
При виконанні працівниками правоохоронних органів складних задач, щовимагають великих вольових зусиль, може застосовуватися самонаказ. Самонаказвіддається у внутрішній або зовнішній мовній формі. Вплив самонаказу базуєтьсяна силі словесного подразника. Використання цього методу вимагає ґрунтовноївольової підготовки і практики самовиховання.
Часто для утримання від шкідливих вчинків і дій, а також для розвиткупозитивних якостей співробітники складають особисті правила самовиховання.Нерідко особистий план виростає в програму самовиховання, у якій ставлятьсяконкретні задачі морального самовиховання на визначений період. Це, безперечно,позитивно, але, на жаль, таку програму мають не більше 20% молодихспівробітників, згідно з даними нашого дослідження.
Як прийом самовиховання використовується і самонагадування. Приступаючидо виконання завдання, співробітник нагадує собі, що виконання цього завданняповинне служити розвитку потрібних йому якостей. Виходячи з цього, він визначаєпідходи, правила і відповідні дії при виконанні службової задачі.Самонагадування може при цьому переростати в самоінструктування, у детальне«програвання» майбутньої операції і способів її здійснення.
Велику роль у процесі морального самовиховання покликане відігратиправильно поставлене самонавіяння. Самосугестивність — нормальна властивістьлюдської психіки [97]. Основою її є нейтралізація затримуючих механізмів ікритичної здатності особистості. Така нейтралізація досягається завдякикомандній ролі другої сигнальної системи по відношенню до першої.
В цілому методи і прийоми морального самовиховання охоплюють усі духовніта фізичні прояви людини — її почуття, розум, волю і практичну діяльність.
Не применшуючи значення виховної роботи, слід все ж таки з певністюсказати, що в силу об’єктивних обставин, посилених глибокими змінами усуспільстві, основою морального гартування співробітника правоохоронних органівє його самовиховання. Високоморальним спеціаліст стає не за примушенням, а завнутрішнім переконанням. Моральний розвиток тільки тоді може бути ефективним,коли головує принцип: «Я маю виховати себе сам». І, навпаки, не можна чекатиуспіху там, де діють лише за принципом: «Мене повинні виховувати».
Недооцінка ролі самовиховання послаблює вплив виховної роботи, приводитьдо розриву між впливом вихователів і результатами цього впливу. За умоввідсутності самовиховання може сформуватися лише пасивна особистість безстійких переконань і поглядів, не придатна до важкої служби в правоохороннихорганах країни. Цим і визначається важливість роботи всіх ланок правоохороннихорганів над розвитком самовиховання співробітників, зокрема, службипсихологічного забезпечення.
В процесівиховної роботи з особовим складом спеціалісти служби психологічногозабезпечення використовують найрізноманітніші методи, прийоми виховання:вправляння, оцінка діяльності працівників за допомогою оціночного судження,заохочення, покарання, особистий приклад та ін.
Слід підкреслити, що важливою умовою успішної соціальної роботи(діагностичної, консультативної, виховної) є ведення спеціалістами службипсихологічного забезпечення відповідної документації, чому, як свідчать данінашого дослідження, далеко не завжди надають належного значення.
Ведення документації на клієнта — одна з основних форм організаціїдіяльності соціального працівника.
Подолання власної і загальної некомпетентності, а разом з нею — волюнтаризмуадміністрування, повинне починатися для соціального працівника зіструктурування та організації своєї індивідуальної діяльності, виробленняусвідомлених підходів до неї. У цьому контексті документування як фіксуваннясловесних образів, кодування висловлювань, "історій", знакових ісимволічних дій, стає засобом оволодіння власною поведінкою, способомрегулювання поведінки інших. Завдяки документуванню виникає свідома організаціяіндивідуальної діяльності, яка відгороджує спеціаліста від повного поглинанняйого рутиною адміністрування з одного боку, з іншого — накреслює автономнісфери, актуалізацію і реалізацію власних можливостей, і слідом за ними —можливостей соціального середовища і самого клієнта. Як спосіб організаціїрозуму і волі, як технологічна структура, процес ведення документації клієнтавиконує роль для всіх, і особливо для початківців соціальних працівників,своєрідного «простору», «ніші», у якій можна сховатися від адміністрування типу“білка в колесі” і власного безособового функціонування.
Особисто для соціального працівника процес ведення документації — це:
1. Своєрідна «пам’ятка», «нагадування»: про клієнта, його проблеми, ті цілі,які вони разом із клієнтом поставили для вирішення його проблем. Письмовозафіксовані дані служать стимулами, як у схемі «стимул-реакція». Вони стаютьсимволами — носіями несвідомих спонукань до дії, виконують роль сигналів упрагненні обох сторін довести справу до кінця.
2. Детальна і ретельно підібрана документація може виявитися аргументом ідоказом того, що саме було пророблено за визначені проміжки часу для вирішенняпроблем, наскільки вдалося або не вдалося просунутися в цій справі, чому невдалося, що ще необхідно зробити.
3. Тим самим документація фіксує і визначені результати, зміни, занесенів плани дій, у завдання обслуговування, а це означає, що вона виступає в ролізвітного документа.
4. При необхідності, якщо здійснюється контроль та інспектування з бокувищих органів, вони стають доказом компетентності та сумлінного ставлення досправи соціального працівника як спеціаліста.
5. Ускладній системі соціального обслуговування документування сприяє підвищеннюкваліфікації самого соціального працівника. Відображена в «справі» клієнта задопомогою носіїв природної мови і визначених знакових систем типу «форм»,«карток» та ін., інформація виражає ступінь залучення соціального працівника впроцесі діяльності по обслуговуванню клієнта, усвідомлення змісту діяльності,операційної основи, а, тому, ступеня сформованості індивідуального професійногодосвіду. У функціональному ж плані значення словесно вираженої дії виступає якпоєднання спілкування і узагальнення, комунікативних іінтелектуально-предметних, ідеальних і практичних форм діяльності. Так, упроцесі письмової фіксації соціальний працівник ніби вдруге аналізує іпереживає стан клієнта, моменти безпосереднього спілкування з ним, у ньогоз’являються нові думки, ідеї, які дозволяють вдосконалювати методи і підходи,зміцнюється критичний стиль мислення.
Інша справа — роль, яку документування виконує в процесі наданнябезпосередньої допомоги клієнту, і зводиться до наступного:
1. Нагромадження інформації про клієнта, його проблеми, способи і методироботи з ним, іншими суб’єктами соціальної допомоги.
2. Фіксація самого процесу надання допомоги, спрямована на підвищенняйого ефективності.
3. Зміцнення міждисциплінарного співробітництва, координації зусильрізних спеціалістів, відомств, закладів.
4. Передача зафіксованої і закодованої інформації про стан проблемклієнта на всі рівні управління і виконання.
5. Узагальнення методів, адаптація до ідеї інноваційної діяльності.
6. Розвиток символічної функції документування, за допомогою якоїкодуються такі значення соціальної діяльності, в яких відображається їїоб’єктивний зміст, норми, методи, способи впливу на інших учасників взаємодії(використання схем, графіків, комп’ютерних програм, схематичного перспективногопланування та ін.).
7. Систематизація інформації про форми і види допомоги засобами документування,що забезпечує доступ до неї кожному, кому вона необхідна.
8. Типізація категорій клієнтів і умов їх обслуговування за допомогоюдокументування.
Головні функції документування в соціальній роботі можуть бути визначеніяк:
клінічна: інформація, що акумулюється в «справі» клієнта, служить цілям«лікування», подоланню тих проблем, які були виявлені і яким було поставленовідповідний діагноз. Це своєрідна «історія хвороби», в якій є все, починаючивід скарг і симптомів, до процесу лікування і переліку тих засобів і методів,які при цьому використовувалися;
професійна: досвід, який здобуває соціальний працівник у процесі зборуінформації, визначення способів і джерел допомоги, налагодження взаємин зіншими учасниками взаємодії служить засобом підвищення професіоналізму і кваліфікаціїсамого соціального працівника;
організаційна: документація відображає процес організації допомоги істимулює спеціаліста на визначену систему заходів для цієї організації;
адміністративна: документація забезпечує центри необхідною для їхдіяльності інформацією про клієнтів, повноту, адекватність, всебічністьдопомоги, яка надається. Вона корисна для узагальнення досвіду соціальноїроботи, відповідає її цілям і завданням.
Націлене на поліпшення обслуговування і зміцнення міждисциплінарногоспівробітництва, документування, у його остаточному вигляді, поділяється на триосновні частини:
1. Відображає роботу по вивченню, аналізу і діагностиці кожногоконкретного випадку: база даних про клієнта, його родину, умови життя, перелікпроблем. Ця інформація направлена на індивідуалізацію особистості (випадку),складається під час прийому, в результаті надання певної довідкової інформації,обстеження, заповнення бланків, «форм». По мірі виявлення і вирішення новихзадач і проміжкових дій в цей перелік заноситься нова інформація, що змушуєпереглядати вихідні програми, модернізувати дані, планувати нові заходи.
2. Відображає процес обслуговування, організації допомоги, що сприяєкоординації послуг спеціалістів, направлене на виконавців різних рівнівсоціальної взаємодії. Зміст даної частини розглядається як визначення стратегійдопомоги і підтримки, фіксація процесів прийняття рішень, результатівобговорень, включення офіційних розпоряджень, реалізації постанов, усвідомленняперспектив і систем спільних дій.
3. Заключний запис про досягнутий прогрес. Це — резюме, яке ставитькрапку, яке містить основні висновки про результати проведеної роботи, якимзакривається справа.
Істотною особливістю кожної з частин документування є те, що усі вониможуть бути представлені в справі різними способами, у вигляді:
оповідального викладу проблеми зі слів клієнта, інших учасників взаємодії(так звана суб’єктивна інформація);
оповідального опису з елементами аналізу, узагальнення, попередніхвисновків, зроблених у зв’язку з оцінками обслуговування, поведінки сторін,підходів до процесу надання допомоги в особі офіційних осіб і організація її(аналітична інформація);
як результати тестування, анкетування, як різні «довідки» (об’єктивнаінформація);
як плани і програми дії, протоколи, заявлені зобов’язання, характеристики,доручення, складені по визначеній формі (ділова інформація);
як звітна продукція, висновки комісії, акти обстеження, ін. (фіксуючарезультати інформація).
Перелічені види документування припускають використання наступних форм:
1) вільної, що не вимагає ніяких правил, які треба заздалегідь знати ідотримуватися їх;
2) дії за правилами, стандартами: протоколи, довідки, контракти,характеристики, рішення, заяви та ін.;
3) заповнення форм, як заздалегідь заданих шаблонів, видрукуванихбланків, за допомогою коротких відповідей, контрольних оцінок, незакінченихречень, що значно спрощують процес документування.
Найчастіше в практиці документування використовуються всі три форми, томущо кожна з них вирішує свої специфічні задачі і функції. Останнім часом усебільшого поширення набувають і такі форми документування, як аудіо- івідеозаписи.
В міру розвитку техніки документування, воно буде удосконалюватися внапрямку компактності, формалізації і фокусуванні уваги на формах і видахорганізації допомоги, послуг, які надаються, впливу останніх на процесвирішення проблеми. З’являється можливість длякомп’ютерної обробки документації, складання банку даних соціальних служб.
2.5      Попередженняконфліктів в підрозділах органів внутрішніх справ
В діяльностіпрацівників правоохоронних органів, як і в будь-яких інших сферах діяльностіможуть виникати конфліктні ситуації. Їх виникнення і розвиток, як правило,зумовлені дією 4 груп факторів і причин: об’єктивних,організаційно-управлінських, соціально-психологічних і особистісних.
Конфлікт – цезіткнення протилежно спрямованих інтересів, цілей, бажань та позицій об’єктіввзаємодії. Серед конфліктів, які мають безпосереднє відношення до досліджуваноїнами проблеми, слід, насамперед, віднести внутрішньоособистісні конфлікти.
Внутрішньоособистіснийконфлікт визначається як гостре негативне переживання, викликане довготривалоюборотьбою структур внутрішнього світу особистості, яке відображає суперечливізв’язки із соціальним середовищем та затримує прийняття рішення.
У психологіївиділяють показники внутрішньособистісного конфлікту.
Когнітивна сфера:суперечливість образу Я; зниження самооцінки; усвідомлення свого стану якпсихологічного тупику, затримка у прийнятті рішення; суб’єктивне визнаннянаявності проблеми ціннісного вибору, сумніви в правильності мотивів тапринципів, якими суб’єкт раніш керувався.
Емоційна сфера:психоемоційне напруження; значні негативні переживання.
Поведінковасфера: зниження якості та інтенсивності діяльності; зниження задоволеностідіяльністю; негативний емоційний фон спілкування.
Інтегральніпоказники: порушення нормального механізму адаптації; посилення психологічногостресу.
В залежності відтого, які сторони внутрішнього світу особистості вступають у внутрішнійконфлікт, виокремлюються шість основних видів внутрішньоособистісного конфлікту[98]. Всі вони трапляються і в практиці роботи ОВС, проявляються у поведінціокремих співробітників.
1. Мотиваційнийконфлікт. Один з найчастіше поширених видів внутрішньоособистісного конфлікту,зокрема, у психоаналітичному напрямку. Виділяють конфлікти між неусвідомлениминамаганнями, між намаганнями до оволодівання і до безпеки, між двомапозитивними тенденціями — класична дилема «буріданова віслюка», абояк зіткнення різних мотивів.
2. Моральнийконфлікт. В етичних вченнях його часто називають моральним або нормативнимконфліктом. Розглядається як конфлікт між бажанням та обов’язком, міжморальними принципами та особистісними симпатіями. Конфлікт між намаганнямдіяти у відповідності з бажанням та вимогами дорослих та суспільства. Інодірозглядається як конфлікт між обов’язком та сумнівом у необхідності наслідуватийому.
3. Конфліктнереалізованого бажання або комплексу неповноцінності. Цей конфлікт міжбажаннями та дійсністю, яка блокує їх задоволення. Іноді його трактують якконфлікт між «хочу бути таким, як вони» (референтна група) інеможливістю це реалізувати. Конфлікт може виникати не тільки коли реальністьблокує реалізацію бажання, але і в результаті фізичної неможливості людини йогоздійснити. Це конфлікти, які виникають через незадоволення своєю зовнішністю,фізичними даними та здібностями. До даного виду відносяться івнутрішньоособистісні конфлікти, в основі яких лежать сексуальні патології.
4. Рольовийконфлікт виражається в переживаннях, пов’язаних з неможливістю одночаснореалізувати декілька ролей (міжрольовий внутрішньособистісний конфлікт), атакож у зв’язку з різним розумінням вимог, які даються самій особистості довиконання однієї ролі (внутрішньорольовий конфлікт). До цього виду відносяться внутрішньоособистісніконфлікти між двома цінностями, стратегіями або смислами життя.
5. Адаптаційнийконфлікт розуміється як у ширшому смислі, тобто як виникаючий на основіпорушення рівноваги між суб’єктом та оточуючим середовищем, так і в вузькомусмислі — при порушенні процесу соціальної або професійної адаптації. Цеконфлікт між вимогами дійсності та можливостями людини — професійними,фізичними, психологічними. Невідповідність можливостей особистості вимогамсередовища або діяльності може розглядатися як тимчасова неготовність, так інездатність виконувати вимоги.
6. Конфліктнеадекватної самооцінки. Адекватність самооцінки особистості залежить від їїкритичності, вимогливості до себе, ставлення до успіхів та невдач. Розходженняміж домаганнями та оцінкою своїх можливостей призводить до того, що у людинивиникає підвищена тривожність, емоційні зриви та ін. Серед конфліктівнеадекватної самооцінки та намаганням реально оцінювати свої можливості, міжзаниженою самооцінкою та усвідомленням об’єктивних досягнень людини, а такожміж намаганням підвищити рівень домагань, щоб одержати максимальний успіх тазнизити рівень домагань, щоб уникнути невдачі.
Крім того,виділяють невротичний конфлікт. Він є результатом довготривалого «простого»внутрішньоособистісного конфлікту. Більш детально сутність невротичногоконфлікту буде розглянута далі.
Внутрішньоособистіснийконфлікт може мати позитивні та негативні наслідки. Внутрішньоособистісніконфлікти можуть бути конструктивними (продуктивними, оптимальними) і деструктивними(що руйнують особистісні структури людини).
Конструктивним єконфлікт, який характеризується максимальним розвитком конфліктуючих структур імінімальними особистісними витратами на його вирішення. Внутрішньоособистіснийконфлікт, який переборюється конструктивно — це один із механізмів гармонізаціїособистісного розвитку.
Позитивновирішені конфлікти загартовують характер, формують рішучість, стійкістьповедінки, незалежність від випадкових обставин, сприяють становленнюстабільної спрямованості особистості. В.С.Мерлін вважав, що психологічніконфлікти відіграють суттєву роль у формуванні нових рис характеру і в коріннійперебудові особистості.
Внутрішньоособистіснийконфлікт може сприяти формуванню адекватної самооцінки, що в свою чергудопомагає самопізнанню та самореалізації особистості.
Деструктивнимивважаються внутрішньоособистісні конфлікти, які збільшують роздвоєнняособистості, переходять у життєві кризи або призводять до розвитку невротичнихреакцій.
Довготривалийвнутрішньоособистсний конфлікт не сприяє ефективній професійній діяльності.
Частівнутрішньоособистісні конфлікти можуть призвести до втрати впевненості людини усвоїх силах, формуванню стійкого комплексу неповноцінності, а іноді — до втратисмислу життя.
Гострівнутрішньоособистісні конфлікти, як правило, призводять до деструкції існуючихміжособистісних відносин у сім’ї, на роботі. Вони можуть бути причиноюпідвищення агресивності, тривожності, роздратування у спілкуванні.
Особливо слідзупинитися на проблемі переходу внутрішньоособистісного конфлікту вневротичний. Властиві конфлікту переживання стають джерелом захворювання в томувипадку, коли займають центральне місце в системі відносин особистості. Людинане може змінити конфлікт так, щоб зникла патогенна напруга і був знайдений раціональнийвихід із становища, що склалося. Такий конфлікт займає провідне місце в життілюдини, виявляється для неї неможливим для розв’язання і, затягуючись, створюєафективну напругу, яка загострює протиріччя, посилює труднощі, підвищуєнестійкість та збудженість, поглиблює та хворобливо фіксує переживання, знижуєпродуктивність і самоконтроль.
Суїцидальнаповедінка включає різні форми активності, які слугують деструктивним засобомвирішення особистісних проблем в умовах конфліктної ситуації. Відзначимо, щопроблема суїцидів досить актуальна в органах внутрішніх справ. Про це ідеться успеціальних документах [51]. Змістом суїцидальної кризи виступає гострийемоційний стан, який виникає в критичній ситуації при зіткненні особистості зперепонами на шляху задоволення її найважливіших життєвих потреб. Центральнуроль у виникненні такої ситуації відіграють наступні конфлікти:
обумовленіспецифікою трудової діяльності і міжособистісної взаємодії: невдачі у виконанніконкретних завдань, міжособистісні конфлікти з колегами по роботі, службовіконфлікти з начальниками або підлеглими;
обумовленіспецифікою сімейних взаємовідносин: нерозділена любов, зрада коханої людини,розлучення, важка хвороба або смерть близьких;
пов’язані зантисоціальною поведінкою людини: страх кримінальної відповідальності; боязньганьби;
обумовлені станомздоров’я; хронічні соматичні захворювання; фізичні недоліки (дефекти мови,відмінності зовнішності, які сприймають як недолік), статева неспроможність;
обумовленіматеріально-побутовими труднощами.
Суїцидальнаповедінка будується на основі міжособистісного або внутрішньоособистісногоконфлікту. Для цього необхідною є особлива особистісна схильність, внаслідокякої індивід виявляється не в змозі впоратися із актуальною проблемою. Суттєвиймомент при цьому — наявність слабких психічних структур. Схильність донеадаптивної поведінки проявляють особистості з акцентуйованими тапсихопатичними рисами характеру.
Суїцидальнаповедінка має зовнішній та внутрішній плани, які у єдності утворюють відносностійку, цілісну та типологічно своєрідну структуру, яка відображаєіндивідуальність суїцидента і тип його особистісної кризи.
Психологічнаструктура суїцидальної поведінки представляє собою взаємозв’язок мотиваційних,афективних, орієнтованих та виконавчих компонентів діяльності і спілкування вумовах кризової ситуації.
1.        Мотиваційнийкомпонент включає суїцидальні збуджуючі та смислоутворюючі мотиви в формісоціальних установок, ситуаційних мотиваційних тенденцій і відносно стійкихціннісних орієнтацій. Важлива характеристика цього компоненту — наявністьвнутрішньоособистісного конфлікту смислоутворюючих мотивів, що виключає їходночасну реалізацію.
Виділяють п’ятьтипів суїцидальної поведінки (п’ять типів провідних мотивів; протест, заклик доспівчуття, уникання душевних або фізичних страждань, самопокарання, відмова віджиття як капітуляція). Тип суїцидальної поведінки проявляється в залежності відвіку, типу особистості суїцидента, а також від ситуації, яка спровокуваласуїцид. В молодому віці (від 18 до 30 років) найбільш поширеними є протестні тапризивні форми суїцидальної поведінки. В більш похилому віці (після 45 років)найбільш поширеними є суїциди типу уникання страждання, самопокарання тавідмови. Протестна та призивна суїцидальна поведінка часто зустрічається у осібз інфантильним складом особистості, яким властиві егоцентризм, негативізм,емоційна нестійкість.
2.        Афективнийкомпонент включає відносно стійкі суїцидальні емоційні переживання, щовідображають рівень значимості кризової ситуації. До них відносяться: гостріафекти з швидким перебігом, афективні стани, які динамічно розвиваються;стійкий депресивний стан; стан фрустрації великої інтенсивності, переживаннянепереносимості конфліктної ситуації, очікування негативних наслідків здійсненоговчинку, тривоги перед втратою соціального статусу, страху перед необхідністюприймати на себе відповідальність.
3.        Орієнтовнийкомпонент представляє собою блок когнітивної (пізнавальної, інтелектуальної)діяльності з аналізу соціальної ситуації, усвідомлення її кризового рівня,прийняття суїцидального рішення, формування суїцидальних цілей, планування іздійснення відповідних дій. Він включає, крім того, «Я-образ»суїцидента, а також образ особистісно значимої психотравмуючої ситуації — взаємовідносин,що склалися з оточуючими, особливостей своєї внутрішньогруповоїсоціально-психологічної ролі і т.п.
4.        Виконавчийкомпонент структури суїцидальної поведінки представляє собою словесні таповедінкові реакції, що відповідають орієнтовному і афективному компонентам.Вони проявляються у формі суїцидальних висловлювань або ж суїцидальних дій.Такі дії відображають психологію суїцидента, призводячи до суїциду абозалишаючись його спробою.
Динамікасуїцидального виходу із внутршньоособистісного конфлікту включаєпередпозиційний та суїцидальний етапи. Передпозиційний етап визначаєтьсявиключно високою психічною напругою суїцидента, його підвищеною активністю повиходу із внутрішньоособистіного конфлікту, що склався. Але ця активність несупроводжується суїцидальними діями. По мірі того як, відходять всі варіантивирішення конфлікту, зароджується думка про його абсолютну невирішеність.
Психологічнезнесилення знижує поріг чуттєвості до соціальних подразників. Суїцидентивідчувають неможливість існування в умовах, що склалися, і констатуютьвідсутність бажання жити, але думки про самогубство ще блокують механізмомзахисту. Базові життєві потреби ще зберігаються.
Суїцидальнийетап. Переходу до нього сприяє додаткова психотравматизація. На фоні цих станіввиникають суїцидальні думки, а пізніше — і обдумування способу суїциду.Суїцидальний період, початок якого пов’язаний із появою суїцидальних замислів,продовжується до спроби самогубства.
Існуєдемонстративно-шантажна суїцидальна поведінка. Її особистісний смисл полягає упсихологічному тиску на оточуючих з метою зміни важкої ситуації в сприятливудля суїцидента сторону. Людина розуміє, що її дії не повинні призвести досмерті, і приймає для цього певні міри запобігання. Томудемонстративно-шантажна поведінка відрізняється особливою структурою ідинамікою.
Мотиваційнасфера. Зберігаються вітальні мотиви, гіпетрофовані мотиви соціальногосхвалення, сильні мотиви запобігання труднощів. Витіснення мотиву обов’язкуобумовлює намагання зняти з себе відповідальність за пошук конструктивних формсоціальної поведінки. Сильна мотивація покарання кривдника за будь-яку ціну,привертання уваги оточуючих до своїх труднощів.
Афективна сфера.Інфантильне почуття жалю до себе, переживання образи та ненависті до обставин,що фруструвалися, негативне відношення до необхідності прийняти самостійнерішення.
Орієнтовна сфера.Оцінка своїх можливостей як недостатніх призводить до висновку про необхідністьуваги оточуючих до вирішення своїх проблем шляхом суїцидальної спроби. Час,умови і засоби суїцидальної поведінки оцінюються з позиції її безумовноїбезпеки. Виділяється коло потенційних «рятувальників».
Виконавча сфера.Демонстративний характер спроби проявляється у висловлюваннях погрожуючогосуїцидального плану. Вплив на оточуючих здійснюється за допомогоюжестикулювання, міміки та пози. Суїцидальна спроба носить організованийхарактер, що відповідає розробленому з точки зору безпеки плану.
Визначаючихарактер допомоги, спрямованої на вихід суїцидента із кризового стану,необхідно враховувати, що ключовим пунктом для вибору прийомівпсихотерапевтичного впливу служить оцінка психічного стану суїцидента. Томуконкретні форми надання такої невідкладної кризової допомоги багато в чомувідрізняються від традиційної «довготривалої» психотерапії.
Виходячи з того,що самопізнання суїцидента відрізняється егоцентризмом (людина знаходиться уполоні своїх страждань), психотерапевтична робота з ним на початковому етапіпотребує директивного стилю. На відміну від звичної психотерапевтичної роботинеобхідно, щоб психотерапевт дав аналіз кризової ситуації, конкретнірекомендації, запевнив клієнта у тому, що йому потрібно виконувати. В силудезадаптації та інфантилізму пацієнт сам шукає керівництва, хоче, щоб його«вели». Коли намітився вихід із кризи, психотерапевт повинен змінитипозицію на недирективну, інакше у пацієнта може з’явитися спокуса «зняти зсебе» відповідальність, перекласти на психотерапевта опіку про вирішенняйого життєвих проблем.
Для зниженняаутогресії робота психотерапевта повинна бути спрямована на руйнування вкрайнегативного відношення суїцидента до себе, а значить, на самоствердження вкризовій ситуації. Основне тут — уважно проаналізувати його життя, допомогти«згадати» витіснені в силу песимістичної установки моменти, коли вінна відміну від теперішнього стану виявляв рішучість, силу волі, добивавсяуспіху. Потрібно звернути увагу на позитивні властивості його особистості. Цедопоможе перебороти і пов’язане з аутогресією переживання почуття провини повідношенню до близьких людей.
Основою першоїбесіди із суїцидентом повинно бути переконання пацієнта поки що не вирішуватипитання про життя, яке є нагальним, про припинення боротьби і т.д. Такастратегія спрямована на руйнування песимістичної особистісної установки наперспективи виходу із кризи. Не слід зразу критикувати будь-яку позиціюпацієнта, це викличе протест та недовіру до психотерапевта. Необхіднопредставити суїциденту можливість послабити емоційну напругу, хворобливіпереживання за допомогою довгої розповіді про своє життя, про причини кризовоїситуації. Роль психотерапевта тут зводиться до довірливої позиції співчутливогорозуміння. В ході раціональної терапії хворому допомагають проаналізувати йогокризову ситуацію (через дезадаптацію йому важко це зробити самостійно). Мета аналізу- отримати інформацію та похитнути песимістичну установку, показати їїбезпідставність. Тут може допомогти впевнена, оптимістична позиціяпсихотерапевта.
Найбільш складноюдля психотерапевтичної корекції є паранояльність суїцидента. Майже всі суїцидентивиявляють паранояльність не як засіб характеру, а як характеристикусуїцидального стану. Тому важливою є робота по переключенню уваги, думок та дійпацієнта з нагальної проблеми, яка носить для нього надцінний характер, на іншіпитання, мотиви, цінності. Вони повинні володіти позитивним емоційнимзабарвленням. Стан дезадаптації може виявитися і сприятливим фоном длярозхитування «надцінних утворень», для їх корекції. Він може зробитилюдей більш схильними до навіювання, що дозволить застосовувати гіпносугестивніметоди психотерапії.
Психотерапевтуважко вивчити ієрархію мотивів, виділити провідний мотив суїцидальноїповедінки. Таке диференціювання мотивів дає ключ до вибору формпсихотерапевтичного впливу, до прогнозу строків виходу із кризи. Диференціюваннямотивів дає можливість більш точно підходити до вибору методикпсихотерапевтичного впливу. По-різному слід оцінювати особистість суїцидента инадавати допомогу, якщо ми маємо справу із суїцидальною реакцією протесту або зреакцією капітуляції перед життям, коли майже повністю подавлені вітальнімотиви. Тут потрібна аналітична робота, оскільки сам пацієнт погано усвідомлюєсправжній мотив власної суїцидальної поведінки.
Серед причинконфліктності відносин керівника і підлеглого виділяють об’єктивні та суб’єктивні.Розглянемо об'єктивні причини конфліктів даного типу [98].
1.        Субординаційнийхарактер відносин. Існує об’єктивне протиріччя між функціональною таособистісною сторонами відносин керівника та підлеглого. В управлінськійдіяльності між керівниками та підлеглими є відносини субординації. Вонихарактеризуються двома сторонами — функціональною (офіційною, формальною) таособистісною (неофіційною, неформальною). Перша означає об’єктивно існуючийзв’язок між людьми, коли одні групи людей спрямовують діяльність підлеглих, аостанні виконують вказівки. Особистісний зміст відносин в ланці «керівник- підлеглий» залежить від індивідуально-психологічних особливостейучасників взаємодії, їх темпераментів, характерів, здібностей, ділових іморальних якостей, а також симпатії або антипатії по відношенню один до одного.
Протиріччя уланці «керівник — підлеглий» закладено в тому, що від керівниказалежить досить широкий діапазон життєдіяльності підлеглого. Останній повиненвиконувати вказівки та розпорядження керівника, тобто повинен підкорятися.Практично ніколи не забезпечується повна відповідність вимог ролей можливостямта способам дій їх виконавців. Об’єктивна необхідність ліквідації цієїневідповідності і суб’єктивне сприйняття можливості ліквідації породжуютьконфлікти. Як правило, найбільшою конфліктністю характеризується вертикальнавзаємодія керівника з підлеглими.
2.        Діяльністьв системі «людина — людина» є конфліктогенною по своїй природі. Зчотирьох типів діяльності («людина — людина», «людина — природа»,«людина — машина», «людина — знак») найбільш конфліктніпрофесії типу «людина — людина». Серед них є різновиди діяльності,конфліктогенні в силу особливостей взаємодії. До них відносять педагогічну івійськову діяльність, діяльність працівників правоохоронних органів, сфериобслуговування і сферу керівництва, де має місце інтенсивна взаємодія людей упоєднанні із вирішенням складних задач.
3.        Більшачастина конфліктів по вертикалі детермінована предметно-діяльнісним змістомміжособистісних відносин. Близько 96 % конфліктів між керівниками та підлеглимипов'язані з їх спільною працею. На професійну сферу взаємовідносин приходиться88 %, побутову — 9 та громадську — 3 % конфліктних ситуацій. Конфлікти впрофесійній сфері зв’язані іззабезпеченням якості діяльності (39 %), оцінкою результатів праці (8%) івведенням інновацій (6%). У протилежність конфліктам у ланці «керівник — підлеглий» конфлікти по горизонталі частіше носять особистісний характер.Вони виникають через антипатії, неприязні один до одного на основінеспівпадання цінностей, установок, норм і принципів, хоча це не виключаєорганізаційних і ділових причин таких конфліктів.
4.        Найбільшконфліктною є ланка «безпосередній керівник — підлеглий»: на неїприходиться більше 53 % конфліктів. На відносини «прямий керівник — підлеглий» приходиться 41,7 % конфліктів і 5,2 % — на інші відносинипідлеглості. Особливо великою є питома вага конфліктів в ланках, де керівник іпідлеглий близькі за службовим положенням. По мірі збільшення статусної дистанціїчастота конфліктів зменшується.
5.        Розбалансованістьробочого місця. Робочим місцем називають сукупність функцій і засобів,достатніх для їх виконання. Функції відображаються в обов’язках тавідповідальності за їх виконання, а засоби — у праві та владі. Робоче місце маєструктуру, елементи якої повинні бути збалансованими.
Збалансованістьробочого місця означає, що його функції повинні бути забезпечені засобами і неповинно бути засобів, не пов’язаних з якою-небудь функцією. Обов’язки і праваповинні бути взаємно врівноважені. Відповідальність повинна забезпечуватисьвідповідною владою, і навпаки. Розбалансованість робочого місця призводить довиникнення конфліктів «по вертикалі».
6.        Неузгодженістьзв’язків між робочими місцями і організації. Проявляється в тому, що:
а) підлегломудають вказівки багато начальників, і він змушений: сам ранжувати вказівки, щопоступили, за ступенем їх важливості, вимагати цього від безпосередньогокерівника; братися за все підряд; відмовлятися від виконання вказівок тарозпоряджень;
б) у керівникабагато безпосередніх підлеглих — більш ніж 7-8 людей, якими неможливооперативно керувати.
7.        Складністьсоціальної і професійної адаптації керівника до посади керівника.
8.        Недостатнязабезпеченість через об’єктивні умови управлінських рішень всім необхідним дляїх реалізації.
Середсуб’єктивних причин конфліктів у ланці «керівник — підлеглий»виділяють управлінські та особистісні причини.
Управлінськіпричини: необґрунтовані, неоптимальні та помилкові рішення; лишня опіка таконтроль підлеглих з боку керівництва; недостатня професійна підготовкакерівників; низький престиж праці управлінців середньої та нижчої ланки;нерівномірність розподілу службового навантаження серед підлеглих; порушення всистемі стимулювання праці.
Особистісніпричини: низька культура спілкування, грубість; недобросовісне виконання своїхобов’язків підлеглими; намагання керівника утвердити свій авторитет за будь-якуціну; вибір начальником неефективного стилю керівництва; негативна установкакерівника по відношенню до підлеглого, і, навпаки; напружені відносини міжкерівниками та підлеглими; психологічні особливості учасників взаємодії(підвищена агресивність, емоційна нестійкість, тривожність, підвищенасамооцінка, акцентуації характеру і т.д.).
Спеціалісти службипсихологічного забезпечення повинні проводити відповідну роз’яснювальну роботусеред керівного складу, яка б сприяла побудові правильних відносин зпідлеглими.
Для керівникадуже важливо правильно будувати взаємовідносини з підлеглими, грамотно організовуватиуправлінську діяльність. При цьому доцільно керуватися наступними правилами.
Розпорядженняповинно даватися простою, зрозумілою мовою. Не допускати невизначеності,двозначності у змісті наказу. Задача повинна відповідати можливостямпідлеглого.
Наданняпідлеглому ініціативи у виконанні розпорядження не означає самоусуненняначальника від забезпечення його виконання.
Не можнапорушувати нормативні вимоги, принижувати людську гідність.
Контроль неповинен перетворюватись в дріб’язкову опіку. Якщо немає впевненості в тому, щоглибоко вивчені результати діяльності підлеглого, то краще з оцінкою непоспішати.
Почавши розмову зпідлеглими з позитивних аспектів в їх роботі, можна тим самим настроїти їх напозитивне ставлення до керівника. Тоді критика буде сприйматися більшконструктивно.
Оптимальнийваріант розмови керівника з підлеглим, конкретний вчинок якого заслуговуєосуду, можна схематично зобразити таким чином:+ + + — — - + + +
а)                                    б)                                   в)
Рис.2.5.1.
а) відзначеніпозитивні моменти в діяльності працівника;
б) негативні;
в) позитивні.
Перехід наособистісні оцінки з використанням узагальнюючих формулювань («Ви ніколинічого вчасно не можете виконати», «Ви завжди виділяється своєюнедобросовісністю», «Ви постійно запізнюєтесь на роботу» і т.п.)провокує підлеглого на конфлікт.
Особливо цестосується національної належності підлеглого, а також характеристики тієїсоціальної групи, яка є значимою для нього.
Спілкуючись зпідлеглими, не слід занадто демонструвати свій вищій статус.
Чим різкішезвертаються до людини, тим інтенсивніше вона настроюється на можливу протидіюпо відношенню до джерела такого спілкування. Крім того, іноді можна помилятисяв оцінюванні, категоричність оцінки ще більше ускладнить ситуацію.
Немає такихлюдей, які б не помилялися. Не треба боятися нашкодити своєму авторитету.Чесність та порядність завжди по достоїнству оцінюються людьми, особливо якщоці якості проявляються у керівника.
Необхіднопам’ятати, що навіть працівник, який погано виконує службові обов’язки, маєпевні права як громадянин. При будь-якій провині підлеглий буде захищати своїправа навіть за допомогою створення конфліктної ситуації.
Як справедливовідмітив Плутарх, «знайти помилку легко, труднощі починаються тоді, колинамагаєшся її виправити.
Змінити мотиваціюповедінки підлеглого можна різними способами — від роз’яснення неправильностійого позиції до пропозиції певних поступок, якщо керівник в чому-небудьнеправий.
Наполегливість увимогах до підлеглих слід підкріплювати правовими нормами.
Керівник інодіприймає невірне рішення через відсутність необхідної інформації. Її міг би датипідлеглий, однак керівник навіть не намагається вислухати його, що затрудняєвирішення конфлікту.
Після загостренняконфлікту його складно вирішувати, оскільки погіршуються міжособистіснівідносини, зростає рівень негативних емоцій, знижується ступінь правотиопонентів в результаті взаємних грубощів.
Як показуютьдослідження, в 30 % конфліктів з підлеглими керівники припускаються грубощів,зриваються на крик і т.п. Грубість — ознака того, що керівник керівник неволодіє ситуацією та собою. Слово — основний засіб впливу на підлеглого,використовувати його потрібно для вирішення конфлікту, а не його загострення.
Це дає йомуморальне право відповісти тим самим. При вирішенні конфлікту важливо зберігатислужбову дистанцію по відношенню до підлеглого, звертатися до нього на»Ви".
Спокій керівника,його впевненість в собі посилюють в очах підлеглого справедливість його вимог.
Це особливонеобхідно в ситуації непоступливості підлеглого і правоти керівника. Важливо,щоб підтримка була спрямована не на посилення тиску на підлеглого, а навирішення протиріччя.
Посадовий стан — солідна перевага у конфлікті із підлеглими. Недосвідчені керівники длявирішення конфлікту на свою користь застосовують такі способи впливу наопонента, як збільшення його робочого навантаження, створення йомунезручностей, складнощів, застосування дисциплінарних санкцій і т.п. Такі діїозлоблюють підлеглого, роблять його непоступливим, затрудняють вирішенняконфлікту.
Крім втратиробочого часу, довготривалі конфлікти небезпечні взаємними образами і, якнаслідок, втратою переваг правого у конфлікті. Із збільшенням довготривалості конфліктузростає ймовірність перемоги підлеглого і зменшується така ж ймовірність длякерівника, особливо в тих випадках, коли керівник не впевнений у своїй правоті.
Необхідно знайтимужність зізнатися самому собі, а при необхідності — вибачитися перед підлеглим.Зробити це бажано один на один, вказавши підлеглому, що він також допустивпрорахунки (що зазвичай і трапляється).
Головне — бутисправедливим, вимогливим до себе і до підлеглих, вирішувати проблеми, а непросто загострювати відносини.
Зміцненню авторитетукерівника буде сприяти його вміння вирішувати передконфліктні та конфліктніситуації неконфліктними способами.
Ефективневирішення конфлікту в значній мірі залежить від управління конфліктом.
Управлінняконфліктом — це цілеспрямований вплив на процесконфлікту, що забезпечує вирішення соціально значимих завдань.
Управлінняконфліктом — це перевід його в раціональне русло діяльності людей, обдуманийвплив на конфліктну поведінку соціальних суб’єктів з метою досягнення бажанихрезультатів; це обмеження протиборства рамками конструктивного впливу насуспільний процес. Управління конфліктами включає: прогнозування конфліктів;попередження одних і разом з тим стимулювання інших; припинення конфліктів;регулювання та вирішення. Кожний з названих видів дій представляє собою актусвідомленої активності суб’єктів: одного з конфліктуючих або обох, або жтретьої сторони, яка не включена у конфліктну дію.
Керування стаєможливим при наявності деяких необхідних умов. До таких відносяться: об’єктивнерозуміння конфлікту як реальності; визнання можливості активного впливу наконфлікт та перетворення його на фактор саморегуляції та самокорегуваннясистеми; наявність матеріальних, політичних і духовних ресурсів, а такожправової основи управління, здатності суспільних суб'єктів до узгодження своїхпозицій та інтересів, поглядів і орієнтацій.
Об’єктивністьрозуміння — перша передумова управління конфліктами і разом з тим методологічнапроблема. Суб’єктивізм у поясненні конфлікту обумовлює незадовільне йоговирішення, так само як помилковий діагноз ніколи не може допомогти у лікуванніхвороби.
Об’єктивнерозуміння конфлікту — це адекватне, тобто таке, що відповідає реальності.Суб’єкт управління має в якості об’єкту не безпосередньо реальний конфлікт, айого опис, образ, мисленне відображення,вербальну (мовну) інтерпретацію. Зрозуміло, що такий опис включає певнийпідхід, який є сприйнятним для тієї чи іншоїсторони конфлікту або — для третьої, нейтральної, яка виступає посередником. Кожна сторона намагається представитиколізію такою, якою вона представляється з їх позицій, як вона розумієситуацію, що склалася, інакше кажучи, як вона зацікавлена пояснити конфлікт.Тому сам факт того чи іншого пояснення конфлікту включається в предметпротистояння.
Об’єктивнепояснення конфлікту можливе при виконанні наступних вимог:
1.        Аналізконфлікту враховує тільки ті факти, які актуальні в теперішній ситуації.
2.        Упояснювальний контекст входить і врахування попереднього стану конфліктної ситуації і її розвитку вмайбутньому.
3.        Поясненняконфлікту сприяє успішному вирішенню його вінтересах цілого — прогресу суспільства, організації, особистості та ін.
Визнанняможливості активного впливу на конфлікт також складає суттєву умову управлінняним. Це виключає ставлення до конфлікту як фатально неминучого, який стихійновиникає і настільки ж стихійно розвивається, а стимулює пошук шляхів і методівусвідомленого впливу на конфліктну ситуацію, яка зародилася або реально існує.Більше того, передбачає використання конфлікту уякості фактору стимулювання розвитку системи.
Безумовним є іте, що управління конфліктною ситуацією вимагає певних матеріальних,політичних, соціальних та духовних ресурсів, так само як і відповідної правовоїоснови. Чи потрібно доводити, наприклад, що вирішення тих чи іншихсоціально-класових колізій у суспільстві можливе за допомогою економічнихзасобів та вдосконалення способів політичного керівництва, розвиткудемократичних прав і свобод людини.
Управлінняконфліктами передбачає реалізацію певних принципів цієї діяльності. В першучергу мова йде про необхідність поступового здійснення об’єктивного підходу доконфлікту на основі його адекватного опису. Практика управління буде успішною, якщо її об’єктом буде неуявний, а реально існуючий або виникаючий конфлікт, якщо вона будується ізврахуванням взаємозв’язку конфлікту з дійсними проблемами і актуальнимипротиріччями. Будь-яка форма суб’єктивізму призводить до односторонніх,волюнтаристських дій, до спроб або невиправданоговідходу від конфлікту, або його насильницького припинення. Об’єктивний підхідвключає також врахування протиріч функцій конфлікту.
Багатоплановістьконфліктів передбачає використання різноманітних способів та прийомів впливу наконфліктні ситуації, в тому числі, таких, як організаційні, інформаційні,комунікативні, соціально-психологічні.
Один із принципівуправління конфліктом — гласність. Будь-яка спроба приховати наявністьконфлікту в суспільстві або в колективі, замаскувати його вдаванимблагополуччям призводить тільки до поглиблення конфронтації. І, навпаки,своєчасне і коректне розкриття конфлікту, його причин та умов означає створеннясприятливих передумов для врегулювання останнього та успішного вирішення.Гласність передбачає наявність інформації про конфліктну ситуацію, доведення їїдо зацікавлених груп і формування відповідного об'єктивного ставленнясуспільної думки. У будь-якій організації, де керівництво боїться правди проконфлікти, що виникають, намагається закамуфлювати їх будь-якими шляхами, вкінцевому рахунку розвивається руйнуюча патологія. Хвороба, якщо її загнати всередину, у будь-якому випадку стає небезпечною.
Попередженняконфлікту — це діяльність, спрямована на недопуск його виникнення та руйнуючоговпливу на ту чи іншу сторону, той чи інший елемент суспільної системи. Природньо,що така діяльність представляє собою активне втручання управлінського суб’єкта(однієї або обидвох сторін конфлікту) в реальний процес суспільних відносинлюдей, в їх взаємодію в різних сферах життя. В такому випадку стихійний хідпроцесу може бути припинений, при умові розумного втручання, доцільного з точкизору інтересів суспільних сил.
Попередженняконфлікту передбачає його прогнозування. Без обґрунтованого прогнозу можливоїконфліктної ситуації важко попередитиїї появу. Прогноз — це уява про майбутній конфлікт з певною ймовірністю визначення місця і часу його виникнення. Наукова тапрактична цінність прогнозу визначається рівнем його обґрунтованості тадостовірності. До числа основних методів прогнозування відносять: екстраполяціяданої ситуації на майбутній стан системи (підсистеми); моделювання можливоїконфліктної ситуації, статичний метод, опитування експертів.
В якостіпочаткового пункту прогностичного конфліктологічного мислення слід визнативизначення протиріччя, яке обумовлює дану проблемну ситуацію, яка може породитиконфлікт. Протиріччя, яке виражається в проблемі, суть, причина можливогоконфлікту. Наступний крок на шляху розробки прогнозу — виявлення тенденцій зміни даної ситуації, розвитку протирічта розкриття проблеми. Ця мислительна операція включає опис подійного ряду,тобто сукупності подій, в яких проявляється проблема взаємодії суб’єктів, а також відстеження об’єктивної послідовності тавзаємозв’язку подій — логіки суспільного процесу. Опис подійного ряду та аналізлогіки зміни існуючої ситуації (розвиток протиріччя). Розкриття проблемидозволяє окреслити образсуб’єктів, які вступають в протистояння та його предмет.
На основівикладеного спостереження складаються передумови для розробки можливихсценаріїв прогнозу конфліктної ситуації. Потім перед психологом чи соціальним працівником постає завдання формулюванняпрогностичної моделі та оцінка її достовірності. Відмітимо, що опис подійногоряду і аналіз логіки процесу зміни ситуації не дозволяють однозначнопередбачити можливий конфлікт, оскільки на процес його формування впливає ряд явищ, які важко враховуються при спостереженні, перш за всесуб’єктивного порядку (емоційний настрій людей, рівень їх толерантності іт.п.). Отже, яким би коректним не бувнауковий аналіз подій, їх логіка, мова може йти тільки про вироблення тих чи інших варіантів очікуванихвиявів конфліктної ситуації.
Прогнозуванняконфлікту — тільки передумова його попередження.
Стратегіяпопередження конфліктів включає систему діяльності, сукупність етапів та методівуправління конкретним процесом суперечливих взаємовідносин суспільнихсуб’єктів. Розрізняються етапи часткового та повного передбачення конфліктів,раннього попередження та випереджуючого ставлення. Часткове передбачення стає можливим при умовіблокування дії однієї з причин даного конфлікту та обмеження його негативноговпливу на інтереси протилежних сторін. Стратегія повного припинення передбачаєнейтралізацію дії всього комплексу детермінуючих конфлікт факторів, що ідозволяє спрямувати взаємодію суб’єктів у русло їх співробітництва зарадиреалізації інтересів, які співпадають. Випереджуюче вирішення конфлікту, таксамо як і раннє випередження, означає ніщо інше, якздійснення узгодження позицій та інтересів протилежних суб’єктів у просторі їх соціальноїєдності, згоди за найбільш важливими питаннями суспільного життя.
Попередженняконфліктів здійснюється комплексною системою методів та засобів. Вони станутьефективними за умови реалістичної оцінки ситуації,пріоритетної уваги узгодженню інтересів всіх учасників суспільного процесу таврахуванні можливості реалізації принципу толерантності.
Вже відмічалося,що не будь-які конфлікти суспільні суб’єкти намагаються передбачити. В деяких конфліктах вони зацікавлені.Стимулювання конструктивних конфліктів, які є важелем прогресивних змін,модернізації суспільної системи, складає досить істотну сторону соціальногоуправління.
Активне втручанняв конфліктний процес, що виник, може набувати різних форм: регулюванняконфлікту, придушення і, нарешті, вирішення. Врегулювання конфлікту представляєсобою дію управлінського суб’єкта з метою пом’якшення, послаблення або переводуйого в інше русло та на іншій рівень відносин. Проблема врегулювання конфлікту- це проблема обмеження його негативного впливу на суспільні відносини тапереводу до суспільно-сприйнятнихформ розвитку та вирішення. Врегульований конфлікт — це конфлікт, який контролюється і єпередбаченим.
Процесврегулювання конфлікту, як і процес управління ним, має свої етапи. Першочергова дія поврегулюванню конфлікту, звичайно, — його визнання та виявлення як реальності.
Визнатиреальність конфлікту — значить зробити крок на шляху до його об’єктивногопояснення. Раніше вже підкреслювалось, що без такого пояснення неможливеуправління конфліктним процесом. Перші труднощі у вирішенні завданняврегулювання будь-якого конфлікту починаються саме з його пояснення.
Наступний етапврегулювання конфлікту — це його легітимізація. Вона передбачає визнанняконфліктуючими суб’єктами встановлених норм та правил конфліктної поведінки таїх дотримання. Це також означає, що і суспільство розглядає даний конфлікт якправомірний, а не чужий по відношенню до існуючого суспільного порядку, чи порядку в конкретнійустанові, організації.
Вирішеннямзавдання врегулювання конфлікту може також служити поступове послаблення йогошляхом переводу в інше місце взаємодії сторін, які протистоять, і на інший рівень.
Процесврегулювання конфлікту здійснюється за допомогою різноманітних технологій:інформаційної, комунікативної, соціально-психологічного впливу, організаційнихприйомів. Ліквідація дефіциту інформації по спірних питаннях, виключення із інформаційного полярізного роду спотворених відомостей про позиції та інтереси сторін; ліквідаціячуток про поведінку клієнта — ці та інші дії по інформаційному забезпеченнюуправління суспільною ситуацією ефективно впливають на зниження рівняконфліктних взаємовідносин. Не меншу роль відіграє комунікативний спосібврегулювання конфліктів. Мова йде про організацію спілкування між людьми тагрупами, що є умовою нарощування узгодження позицій. Розвиток спілкуванняформує схожі або спільні установки, цінності, оцінки, соціальні переживання,нейтралізує вплив емоцій. Вдосконалення організаційного порядку, розумнезастосування організаційних методів впливу на групи та окремих осіб (наприклад,вирішення кадрових питань, використання методів заохочення або покарання за тічи інші дії), безперечно, сприяють блокуванню конфліктної ситуації та розвитку відносинспівробітництва між людьми та організаціями.
Врегулюванняконфлікту — це ще не його остаточне вирішення, оскількизберігаються основні структурні компоненти конфлікту. Однак всі дії поврегулюванню складають або передумови вирішення конфлікту, або власне моментицього процесу.
Розрізняють повнета неповне вирішення конфлікту. Якщо має місце перетворення або ліквідаціяоснови конфлікту (причин, предмету), то конфлікт вирішується повністю. Неповневирішення конфлікту має місце тоді, коли ліквідуються або змінюються тільки деякі структурні елементиконфлікту, зокрема, зміст протиборства, його поле, мотиваційна база конфліктноїповедінки учасників і т.п.
Ситуаціянеповного конфлікту породжує його нову появу на тій чи іншій основі.
Якими брізноманітними не були конфлікти, процес вирішення їх характеризується деякимизагальними рисами. Перш за все, як етап більш широкого управлінського процесувін здійснюється в рамках його необхідних умов та принципів, проаналізованихраніше. Крім того, йому властиві свої передумови, специфічні етапи, стратегія ітехнологія.
Передумовивирішення конфлікту:
1. Достатнязрілість конфлікту, яка виражається у видимих формах проявів, ідентифікації суб’єктів,маніфестації ними своїх протилежних інтересів та позицій, в організаціїконфліктних груп і способів протиборства, які більш або менш вже склалися.
2. Потребасуб’єктів вирішити конфлікт і здатність його здійснити.
3.        Наявністьнеобхідних засобів та ресурсів для вирішення конфлікту: матеріальних,політичних, культорологічних, нарешті, людських.
Процес вирішення будь-якогоконфлікту складається, як мінімум, з трьох етапів. Перший — підготовчий — цедіагностика конфлікту. Другий — розробка стратегії вирішення і технології.Третій — безпосередня практична діяльність по вирішенню конфлікту — реалізаціяметодів і засобів.
2.6Роль спілкування у професійній діяльності працівників служби психологічногозабезпечення
Сьогодні немаєжодних сумнівів стосовно величезного значення спілкування в житті і діяльностівсього суспільства і окремого індивіда, про що свідчать дослідження багатьохвчених [99], [100], [101], [102].
У значній міріуспіх професійної діяльності представників багатьох професій залежить від рівнякультури професійного спілкування. В першу чергу це стосується професіїпедагога, соціального працівника, психолога, в тому числі і психолога в органахвнутрішніх справ.
Як відзначаєМ.Е.Дашкін [103], комунікативні уміння є інтегральноюхарактеристикою особистості, яка відображає багатопланову систему знань, умінь,навичок, властивостей, якостей, станів. Комунікативні вміння забезпечують можливістьвстановлення контактів в процесі спільної діяльності, сприяють взаєморозуміннюв умовах професійного спілкування і досягнення позитивних результатів.
В структуріпрофесійного спілкування соціального працівника – психолога службипсихологічного забезпечення органів внутрішніх справ можна виділити двавзаємозв’язані елементи:
а)загальні принципи (основи) спілкування, зумовлені самим характером існуванняладу, успадкованими загальнолюдськими цінностями;
б) індивідуальніпринципи (основи) спілкування, стиль, сукупність, характер конкретних прийоміві засобів, які психолог своєрідно, в залежності від конкретних умов іможливостей, реалізує у своїй діяльності на основі наявних у нього знань,професійного досвіду, здібностей, умінь і навичок.
Культура професійногоспілкування соціального працівника, — це соціально значимий показник йогоздібностей, уміння будувати взаємовідносини з іншими людьми, сприймати,розуміти, засвоювати, передавати зміст думок, почуттів, устремлінь в процесірішення тих задач, які виникають у ході професійної діяльності.
Професійна культура не виникає з нічого, сама по собі, вона формуєтьсяна основі певних умов здійснення професійної діяльності, вона ніби вбирає всебе всі її особливості, виступає і важливою складовою частиною цієї діяльностіі, одночасно, її засобом.
Пропрофесійну культуру соціального працівника перш за все можна судити по йоговмінню будувати взаємовідносини зі всіма партнерами по спілкуванню,підпорядковуючи їх досягненню поставленої мети діяльності.
Відомо,як важко вступати в активне спілкування з представниками інших вікових груп,людьми різного рівня інтелектуального, емоційного, соціального розвитку,особливо, якщо ефективність і цілеспрямованість спілкування в основномузалежить від ініціативи психолога.
Результати нашогодослідження показують, що через спілкування, безпосередні контакти ефективніміжособистісні взаємовідносини можуть бути досягнуті тоді, коли спілкуваннярозглядається як двосторонній процес, при якому його учасники стаютьповноправними партнерами спілкування.
Професіоналізм,талант спілкування полягає в тому, щоб подолати, пом’якшити природну складністьспілкування, зумовлену різницею в рівні підготовки, здібностях, характерах,темпераментах, соціальному положенні.
Культураспілкування соціального працівника відзначається постійними ознаками, якіпов’язані з загальною характеристикою професії. Проте форми спілкування, якінайбільше відображають рівень професійної культури, міняються. Вони вимагаютьтворчого підходу до їх застосування, постійного їх вдосконалення, збагачення. Іце зрозуміло, бо будувати однаково спілкування з різними людьми — неможливо.Слід кожного разу враховувати їх вікові, індивідуальні, професійні, статевіособливості, а також психічні стани в момент спілкування.
Від соціальногопрацівника вимагається постійна адаптація до умов спілкування з різними людьми.Тому культура їх професійного спілкування в значній мірі визначається іступенем розвитку адаптації до умов спілкування.
Культурапрофесійного спілкування соціального працівника складається на основі багатьохумінь. Наприклад, він повинен уміти співвідносити зміст, спосіб, ритм, характерспілкування з різними психофізіологічними і соціальними особливостямисприймання і реакцією тих, з ким він вступає у спілкування. Спілкуючись злюдьми, він будує своє спілкування, виходячи з реальних особливостей партнерів,незалежно від того, симпатію чи антипатію вони у нього викликають. При цьомумова не йде про те, щоб підстроюватися під чиїсь смаки, думки, настрої.Необхідно вміти проникнути в душевний стан людей, з якими йде спілкування,зрозуміти справжні (іноді, можливо, приховані) мотиви, стимули їх вчинків,суджень, орієнтацій, використати це розуміння в подальшій роботі для досягненняосновної мети діяльності.
Важливою ознакоюпрофесійної культури соціального працівника є його уміння бути творцемспілкування.
Взаєморозумінню успілкуванні соціального працівника з індивідами сприяє логічність викладу того,на що він хоче звернути особливу увагу, інтонація, якою він розмовляє.
Щодо засобівспілкування, то, крім мови, найбільш відомого і широко використовуваногозасобу, успіху спілкування сприяють й інші засоби: жести, міміка, положенняпартнерів по спілкуванню (поза), в якійсь мірі зовнішність.
Важливе значенняв організації спілкування має спосіб вступу в контакт. Відмітимо, що будь-якакомунікація починається із встановлення контакту. Значимість цієї фазиспілкування надзвичайно велика. І хоч спосіб вступу в контакт не визначаєповністю кінцевого результату, від нього багато що залежить, зокрема тізусилля, які необхідні для успішного завершення комунікації.
На сьогоднішнійдень вченими виділені різні способи входження в контакт [104]. Найбільш відомі з них:«прибудова зверху», «прибудова знизу» і «прибудовапоряд».
«Прибудова зверху»означає, що людина зразу ж хоче показати, хто є хто, розподілити ролі успілкуванні. Це є часто проявом авторитаризму у спілкуванні, незалежності,зверхності.
«Прибудовазнизу» — означає залежність у спілкуванні, вказує на бажання підкорятися,демонструє невпевненість в собі, визнання компетентності партнера поспілкуванню.
«Прибудова поряд» — виражає наявність почуття власноїгідності, високу самооцінку і готовність високо оцінити партнера поспілкуванню, розуміння інтересів інших, бажання розподілити відповідальністьміж собою і партнером.
При входженні в контакт важливе значення мають невербальні реакції,оскільки вважається, що вони в меншій мірі контролюються свідомістю, ніжвербальні і тому є більш надійними індикаторами щирості чи нещирості. Найменшепіддаються контролю такі невербальні компоненти мовлення, як темп, тональність,інтонація, трохи краще у порівнянні з ними контролюються жести, міміка.
Для “прибудовизверху” властива випрямлена поза з піднятим вгору підборіддям, жорсткий погляд(або відсутність контакту очей), сповільнений темп мовлення з строговитриманими паузами, певна дистанція.
“Прибудова знизу”передбачає використання прямо протилежних невербальних засобів.
І, нарешті,“прибудова поряд” – відзначається повною свободою рухів, їх невимушеністю,синхронним обміном поглядами, синхронізацією темпу мовлення, помірним голосовимнапруженням, дружелюбними, “теплими” інтонаціями.
Вибір правильноїтактики працівником служби психологічного забезпечення у спілкуванні на етапі“входження в контакт” з досліджуваним залежить від багатьох факторів (умов,мети, ситуації, позиції досліджуваного, його статусу).
Слід відзначити,що спілкуванню психологів — працівників служби психологічного забезпечення ОВСвластиві особливі труднощі, зв’язані зі специфікою їх роботи, необхідністюдотримання всіх існуючих тут формальностей.
Важко уявити собівступ в контакт шляхом “прибудови зверху”, якщо клієнтомсоціально-психологічної служби є полковник, чи навіть генерал, а психолог маєзвання, скажімо, капітана. Проте це аж ніяк не означає, що у спілкуванні його злейтенантом, він обов’язково повинен використовувати спосіб “прибудови зверху”.
Забезпечившиуспіх входження в контакт, соціальний працівник повинен закріпити його шляхомвикористання у спілкуванні з досліджуваними найрізноманітніших психологічнихприйомів, які б допомогли формуванню у досліджуваного позитивного ставлення досоціального працівника, довір’я до його слів і дій.
Довір’я досоціального працівника – це важлива проблема, яка заслуговує найпильнішоїуваги. Без взаємного довір’я неможлива ефективна взаємодія.
Середприйомів завоювання довір’я, симпатії у співрозмовника слід назвати, перш завсе, прийом власного імені. Психологами доведено, що людині приємно, коли донеї звертаються на ім’я. Це прояв уваги і поваги до особистості, її визнання.Позитивні емоції, які при цьому виникають, необов’язково усвідомлюютьсялюдиною. Але вони сприяють формуванню позитивного ставлення до того, хтовикористовує цей прийом, готовності до взаємодії.
Позитивне емоційнеставлення викликає, як правило, доброзичлива, привітна посмішка.
Посміхатися, такби мовити “на замовлення” буває нелегко. І посмішка “на замовлення” можевиявитися фальшивою. Але, якщо соціальному працівнику вдається в процесіспілкування справді щиро, невимушено, привітно посміхнутися (посмішкарозуміння, підбадьорення, співчуття) – це теж важливий фактор формуванняпозитивного ставлення до нього.
Майже повністю“обеззброює” більшість людей застосування такого цікавого психологічногоприйому як комплімент. Комплімент – це, як відомо, незначне перебільшенняіснуючих достоїнств індивіда. Часто компліменти називають “золотими словами”[105].
Надзвичайноважливо у ситуації спілкування з людиною постаратися знайти щось позитивне уній і на основі цього побудувати комплімент.
Якщо компліментзроблено згідно правил, виникають позитивні емоції задоволення в людини, якіпереносяться на джерело цих емоцій – соціального працівника.
Не зважаючи нате, що прийом компліментів є надзвичайно ефективним засобом формуванняпозитивного ставлення, його слід використовувати дуже обережно стосовно людей ззавищеною самооцінкою, розбещених, байдужих, егоїстичних. Це не означає, що їмкомпліменти не потрібні, але почуття міри тут обов’язкове.
Дужеважливим є також такий психологічний прийом як “терпляче вислуховування”людини.
Відомо, щослухати і чути — це далеко не одне й те ж. До того ж, мало вислухати когось,почути, треба ще й осмислити, правильно інтерпретувати те, що він сказав, і те,що, можливо, хотів сказати.
Якщо соціальнийпрацівник не вміє вислухати співбесідника, він несе подвійну втрату: змістінформації і позитивне ставлення до себе з боку співбесідника.
В процесі нашогодослідження ми часто спостерігали значний ефект у взаємодії при поєднанні двохстилів слухання: нерефлексивного і рефлексивного. Нерефлексивне слухання — цеприйом, який полягає в умінні вислухати індивіда, не перебиваючи його. Іноді цебуває не дуже просто (особливо в тих випадках, коли психолог за типомтемпераменту холерик, а досліджуваний — флегматик).
Але буваютьситуації, коли у людини виникає потреба виговорюватися, висловлюватися докінця, сказати, можливо, те, про що давно думалось, що найбільше хвилювало,пригнічувало, шукало виходу.
Звичайно,нерефлексивне слухання зовсім не означає, що соціальний працівник на протязівсього акту спілкування справді не вимовить жодного слова. Навпаки, деякінезначні, доречні репліки підбадьорять співбесідника, допоможуть йому кращевисловити свою думку.
Нерефлексивнеслухання допомагає у тих випадках, коли індивід через якісь причини відчуваєтруднощі у висловлюванні своїх думок. Він може говорити довго, незрозуміло,плутаючи, повторюючись. Складається враження, що він ніби навпомацкипробирається до основного, підходить до нього то з одного, то з другого боку,перевіряє реакцію психолога на кожен свій новий крок у словесному лабіринті,ніби вирішуючи для себе питання: а чи варто говорити далі?
Тут доцільновикористати короткі репліки: «так», «зрозуміло»,«цікаво» і т.п., які стимулюють людину до подальшого розвитку думки.
Ні вякому випадку недопустимі репліки: «чи не можна коротше»,«ближче до справи» і т.д.
Нерефлексивнеслухання часто сприяє тому, що індивід розповідає навіть більше, ніж хотівспочатку.
Проте у багатьохвипадках спілкування соціального працівника з клієнтом метою налагодженнявзаємовідносин, взаєморозуміння недостатньо тільки нерефлексивного слухання.
Наприклад, віндивіда немає бажання розмовляти, висловлюватися,виговорюватися, розповідати про свої проблеми. Він розмовляє скупо, неохоче. Втаких випадках нерефлексивне слухання не може бути ефективним.
Інший типслухання — рефлексивне, суть якого в активному вислуховуванні співбесідника, увикористанні словесної форми для підтвердження того, про що говоритьспівбесідник.
Одним з ефективнихприйомів рефлексивного слухання є уточнення. Соціальний працівник час від часуперериває монолог досліджуваного уточнюючими питаннями, що свідчать про йогозацікавленість змістом розмови.
Такіпитання-уточнення, питання-звернення стимулюють до більш повного, точного,виразного викладення суті проблеми.
Це можуть бутитакі уточнення, як: «Поясніть, будь ласка, ще раз, що ви маєте наувазі», «Я не зовсім вас зрозумів» і т.п.
У рефлексивномуслуханні можна використовувати і такий прийом як «перефразування». Соціальнийпрацівник формулює думку, яку висловив співрозмовник своїми словами. Наприклад:“Отже, ви вважаєте, що...", «Якщо я вас правильно зрозумів,то...».
Це дуже допомагаєу спілкуванні в багатьох випадках, активізує процес спілкування, змушує співрозмовниківглибше вникати у зміст сказаного.
В той же часіноді цей прийом веде до негативних результатів. Наприклад, один з них — кінестетик, інший — візуаліст (про це йшла мова вище). Візуаліст можеперефразувати те, що було сказано, але вже у візуальній модальності, акінестетик тепер не може зорієнтуватися у перефразованому.
Останній прийомрефлексивного слухання, на який вважаємо за необхідне звернути увагу, — резюмування. Ефективним є застосування цього прийому тоді, коли бесідапродовжувалася довго, обсяг інформації був значний, але в процесі спілкуваннявиникли певні непорозуміння, неспівпадання позицій.
Резюмування допомагає ніби об’єднати всі основні фрагменти в єдинесмислове поле, дає можливість перевірити, чи правильно були сприйняті основніпозиції.
Нерефлексивне (пасивне) і рефлексивне (активне) уважне вислуховуванняпсихологом клієнта допомагає в значній мірі вирішувати проблемивзаєморозуміння, формування довір’я у відносинах.
Серед іншихпсихологічних прийомів завоювання довір’я, симпатії можна назвати і прийомобговорення так званого «хобі», попередньо виявивши його.
І дорослі і діти, крім основного виду діяльності, як правило, маютьякісь особисті інтереси, захоплення, яким віддають весь свій вільний час, інодізаймаються улюбленою справою, забуваючи про свої основні обов’язки.
Одні з нихзахоплюються малюванням, другі спортом, треті колекціонуванням і т.д. Вони нетільки люблять ці види діяльності, але й годинами можуть розповідати про своєулюблене заняття. Якщо соціальний працівник проявить інтерес до захопленнядосліджуваного, набереться терпіння і вислухає про його колекцію марок чиуспіхи у спорті — це позитивно буде сприйнято. Якщо ж при цьому він ще йпідкреслить свою некомпетентність у даному виді діяльності, визнає перевагиклієнта, висловить бажання особисто ознайомитися з колекцією марок, позитивнеставлення до нього і успіх взаємодії буде забезпечено.
Дуже частоспілкування виявляється малоефективним, тому що співрозмовники неправильносприйняли інформацію.
Розуміннятого, що говорить соціальний працівник у великій мірі залежить від техніки йогоговоріння.
Технікаговоріння включає як вербальний, так і невербальний компоненти. Використанняневербальної техніки передбачає певну специфіку. Наприклад, в порівнянні зіслуханням при говорінні час фіксації погляду на співбесідникові більшобмежений. Той, хто говорить, кидає тільки короткочасні погляди в ті моменти,коли хоче впевнитися в тому, що окремі тематичні блоки його мовлення сприйняті,отримуючи при цьому зворотний зв'язок через «читання» міміки того,хто слухає. Така несиметрична організація зорового контакту зумовлена тим, щотривалий контакт поглядів створює дискомфорт, перевагу тут повинен мати той,хто слухає, бо для більш адекватного сприймання того, про що йде мова, йогоосмислення, слухач повинен слідкувати не тільки за мовленням, але й за йогоміміко-пантомімічним супроводженням, відповідністю першого другому.
Той,хто говорить, повинен «поступитися» зоровим каналом співбесіднику,щоб створити йому найбільш сприятливий режим для розуміння інформації.
Цеодин з незначних, але дуже важливих психологічних нюансів, адже у деякихвипадках спілкування з досліджуваними соціальний працівник буквально невідриває погляду від них, чим, сам цього не бажаючи, заважає зосередитися насуті розмови.
Представникамтих професiй, які постійно контактують з людьми, не слід також забувати про те,що словом можна підтримати, підбадьорити, вселити вiру у свої сили iможливості, вилікувати (психотерапія). Але словом можна й образити людину,важко поранити її, вбити морально та навіть й фізично.
Уміння правильнокористуватися словом — це велике мистецтво. Один i той самий зміст можнапередавати зовсім різними словами, а одна й ті ж слова, сказанi з різноюінтонацією, можуть сприйнятися абсолютно по-різному.
Як частодоводиться робити комусь зауваження, говорити про неприємні речі. I мистецтвоспілкування якраз полягає в тому, щоб сказати це неприємне так, щоб не виниклаконфліктна ситуація, сварка.
Цілком зрозуміло,що специфіка дiяльностi соціального працівника така, що йому часто доводитьсявести розмову про неприємні речі, i професійна культура спілкуванняпроявляється в тому, щоб не відштовхувати людей, не дати виникнути антипатії,недовiр’ю.
Не можна незгадати про культуру мовлення психолога, яка є одним з важливих чинниківкультури спілкування.
Iнодi влiтературi ототожнюються поняття «культура мовлення» i«правильнiсть мовлення», тобто його мовна нормативнiсть. Однак,поняття «культура мовлення» не спiвпадає по об’єму з поняттям«мовна нормативнiсть», «правильнiсть», оскiльки включаєпошук мовних засобiв для вираження в кожнiй реальнiй ситуацiї мовленнєвоївзаємодiї змiсту i форм. Культура мовлення включає навички пошуку, вiдбору iсвiдомого застосування в живому процесi мовленнєвого спiлкування мовнихзасобiв, необхiдних для даного конкретного випадку комунiкацiї, виховує свiдоместавлення до мовленнєвої дiяльностi. Нехтування комунiкативною спрямованiстюмовленнєвої дiяльностi неминуче приводить до порушення живого контакту мiжспіврозмовниками, до виникнення психолого-педагогiчного бар’єру.
Культурамовлення, закрiплюючи навички розгортання мовленнєвого висловлювання вцiлковитiй вiдповiдностi з нормами лiтературної мови, одночасно формує умiнняточно вiдбирати i використовувати тi мовнi засоби, якi необхiднi для досягненнямети в кожнiй конкретнiй ситуацiї спiлкування. Швидкість мовлення в цілому ітривалість звучання окремих слів, складів, а також пауз в поєднанні зритмічною організованістю, розмірністю складають темпоритм мовлення. Це важливийелемент мовлення, тому що інтонації і паузи самі по собі, крім слів, маютьвеличезний вплив на слухача.
Оптимальнийтемпоритм мовлення орієнтовно становить 110-120 слів за хвилину. Проте впублічних виступах, промовах, він, звичайно, повинен бути трохи нижчим, небільше 100 слів за хвилину.
Тривалістьзвучання окремих слів залежить не тільки від кількості складів у слові, так бимовити, величини слова, але і від значимості слова в контексті виступу.
Найбільшважливу частину інформації, чи важку для сприймання, слід викласти в трохисповільненому темпі, далі можна прискорити темп. Обов'язково сповільнюєтьсятемп, коли потрібно сформулювати важливі висновки. Слід також врахуватипсихічний стан індивіда чи групи, зокрема, рівень збудженості: чим сильніше збудженняслухачів, тим повільніше і тихіше потрібно говорити.
Для досягненнябільшої виразності звучання необхідно майстерно користуватися паузами,логічними і психологічними. Без логічних пауз мовлення, по суті, безграмотне, абез психологічних — неживе.
Протезрозуміти — ще не означає прийняти. Отже, подальшу взаємодію з індивідом, якщоце не просто діагностична бесіда, слід спрямувати на переконання його унеобхідності поступати саме так, а не інакше. Дуже важливо при цьому, щобпозиція соціального працівника не суперечила основним поглядам індивіда поданому питанню. Важливо також довести індивіду, що те, про що йде мова, тобтодії, які від нього очікуються, — в його ж інтересах. Вони не тільки не будутьсуперечити його принциповим поглядам, але і будуть сприяти задоволенню певнихйого потреб.
Впроцесі спілкування соціального працівника з клієнтом іноді можуть виникатибар’єри, які перешкоджають ефективній взаємодії [106].
Естетичнийбар’єр може виникнути при першому ж контакті. Добре відомо, що перше враженняпро людину формується на основі оцінки її зовнішності (маються на увазі якприродні зовнішні дані людини, так і одяг, вживання косметики тощо).
Соціальнийпрацівник, який є зразком бездоганного смаку, елегантності, охайності,мимовільно, можливо, підсвідомо, викликає симпатію, довір’я, позитивне ставлення до себе збоку інших, і, навпаки.
Кріместетичного, існує також інтелектуальний бар’єр спілкування. Інтелект – складнепсихологічне утворення, різні його сторони розвинені у кожної людини далеко неоднаково, хоч в цілому в одних більш розвинений теоретичний інтелект, у інших –практичний, в одних – здібність до цілісного художнього пізнання світу, у інших– до його логічного розчленування і строго наукового відтворення. Внаслідокцього і виникають інтелектуальні бар’єри спілкування.
Інтелектуальнібар’єри можуть виникнути і в результаті різної швидкості інтелектуальнихпроцесів у людей, які вступають у спілкування. Люди не тільки мислять, але ірозмовляють з різною швидкістю. Якщо соціальний працівник вимовляє більшедвох-трьох слів в секунду, як правило, його перестають розуміти. Проте і дужеповільне мовлення може породити бар’єри у взаєморозумінні.
Слід відмітити і можливість появи мотиваційного бар’єру у спілкуванні.Він з’являється тоді, коли співрозмовнику нецікаві ідеї, які висловлюються,вони не торкаються його власних інтересів, потреб, чужі йому. Проте, не тількивідсутність мотивації, але й її надлишок може зумовити нерозуміння між людьми.В психології існує так званий закон Йеркса-Додсона, згідно з яким підсиленнямотивації на перших порах веде до росту ефективності діяльності, сприяєдосягненню максимального успіху, а далі ріст рівня мотивації приводить допомітного спаду.
Цей ефект добрезнайомий більшості людей: якщо людина занадто сильно чогось хоче, намагаєтьсязробити щось якнайкраще — результат може бути зовсім протилежний: все падає зрук, нічого не виходить. Якщо в процесі спілкування людина дуже хоче, щоб їїзрозуміли, розділили її точку зору, вона починає хвилюватися, плутатися, мовленнястає нечітким, нелогічним.
Чи ненайскладнішими серед вже названих є моральні бар’єри. Вони можуть проявитися,наприклад, в тому, що психологу, який, хоч і досконально володіє всімаприйомами і засобами спілкування, не може знайти спільну мову з людьминечесними, егоїстичними, підлими, кар’єристами, наклепниками, підлабузниками іт.п., оскільки у них абсолютно різні цінності, ідеали, інтереси, потреби.
Не можнане згадати і про емоційні бар’єри спілкування. Чи правильно стверджувати, щочим вищий рівень емоційності людини, тим краще вона зможе зрозуміти емоційнийсвіт інших людей? Очевидно, однозначна відповідь тут неможлива.
Гнів,агресивність, просто поганий настрій, звичайно ж, не сприяють кращомувзаєморозумінню. Підвищена негативна емоційність може тільки ускладнити процессприймання і взаєморозуміння. Проте виявляється, що й висока позитивна емоційністьможе негативно позначитись на спілкуванні. Перебуваючи під впливом приємнихемоцій, психолог може втратити критичність сприймання вчинків, висловлюваньдосліджуваних. В такому стані навіть явно аморальний вчинок може засуджуватисяне занадто строго, для його виправдання знаходяться найрізноманітніші причини.
Разом з тим неможна не відзначити, що підвищений емоційний тонус сприяє прискореному перебігувсіх психічних процесів, зокрема мислительних, покращує комунікативніздібності, робить людину більш привабливим співрозмовником [107].
Важко чітковизначити ту міру емоційності, яка б була оптимальною у спілкуванні соціальногопрацівника. Багато що залежить тут від індивідуальних особливостей особистості,від специфіки ситуації спілкування. В кінцевому рахунку не окремі емоційні станивизначають можливості людського взаєморозуміння. Здатність соціальногопрацівника правильно реагувати на емоції та почуття полягає не тільки в тому,щоб витримкою відповідати на імпульсивність, а спокійним голосом – на крик.Головне – це уміння співпереживати і здатність зрозуміти іншу людину.
Заслуговуєуваги і питання спілкування в екстремальних умовах, в яких нерідко доводитьсяпрацювати співробітникам правоохоронних органів.
Психологічна сутність екстремальних умов полягає в руйнуванні звичнихсистем відносин; зміні системи мотивації діяльності; зміні норм (правових,моральних і інших), якими звично користується людина. В екстремальних умовахлюди можуть виявитися і по своїй волі (як професіонали різних спеціальнихпідрозділів), і всупереч своїй волі (жертви катастроф і стихійних лих, особи,які піддавалися покаранню і т.п.).
В таких умовах модель спілкування вимагає від співробітникасоціально-психологічної служби ОВС дипломатичних здібностей і психічноїврівноваженості, знання психічних особливостей поведінки людини в екстремальнихситуаціях.
Серед психологічних наслідків екстремальних умов на перше місце можнапоставити зростання емоційного компонента в поведінці. У деяких осіб знижуєтьсяздатність до самокерування, підвищується нервово-психологічна напруга,активізуються негативні емоції. Люди в екстремальних умовах легше піддаютьсявпливу емоцій, їм стає важче контролювати свою поведінку, у тому числі й успілкуванні. З’являються почуття розпачу, страху, безнадійності, гніву. Наповедінку таких людей важче впливати раціональними, розумними доказами іаргументами. Співробітникам психологічної служби правоохоронних органів у такихумовах нерідко приходиться протиставляти цим негативним почуттям своюхолоднокровність, розважливість і красномовство, здатність стримувати себе іпридушувати некеровані емоції.
Підвищені фізичні навантаження, нервова напруга зумовлюють активізаціюявищ, які виникають в основному при наростаючому виснаженні нервової системи. Влюдей з’являються дратівливість, різка зміна настроїв, у ході спілкування іміжособистісної взаємодії легше виникають конфлікти (часом через дрібниці).Людина легше переймає настрій інших людей, піддається паніці, розпачу. У той жечас великий вплив справляють і позитивні емоції, коли високий моральний станнавколишніх інтенсивніше передається кожному.
На думку деяких авторів [89], можна виділититри типи поведінки людей в екстремальних умовах.
Першим типом поведінки в ситуаціях, які сприймаються індивідом якекстремальні, є конфлікт. При цьому виникає нерозв’язне протиріччя мотивів,відбувається зміна домінант, що приводить до придушення свідомості і волі, що всвою чергу різко знижує можливості і сферу спілкування. Другим типом поведінкив гостро-подійній ситуації є криза. Людина усвідомлює, що наступив критичниймомент, який характеризує поворотний пункт на її життєвому шляху і в той же часвідчуває нездатність змінити сформовану у неї систему цінностей, до чого їїзмушують обставини, які склалися. В цих умовах людина втрачає «точки опори» іпідпадає у владу повного свавілля. Третім типом поведінки в гостро-подійнійситуації є стрес і фрустрація. У цьому випадку виявляється нездатність людиниконтролювати розвиток події при одночасно виникаючій потребі у тому, щоб знайтивихід із ситуації, яка склалася. Особливістю поведінки в даній ситуації є те,що людина орієнтована (на рівні психологічної установки) на задоволення даної потреби«тут і тепер». Ця психологічна установка породжує поведінку агресивногонесприйняття всього того, що, на думку індивіда, йому не відповідає. Усі ціформи реакції людини на екстремальну ситуацію, що виникла є засобами їїпсихологічного захисту.
В екстремальних ситуаціях одним з основних видів спілкування єпереговори. Організація і ведення переговорів — це складна, психологічнонасичена діяльність спеціалістів служби психологічного забезпеченняправоохоронних органів. Вони або самі безпосередньо беруть участь упереговорах, або психологічно готують до них працівників відповіднихпідрозділів. Серед різних способів організації переговорів особливе місцезаймає спосіб «віч-на-віч». Цей спосіб одночасно є найефективнішим, як увідношенні психологічного впливу на співрозмовника, так і щодо етичних аспектівмовного навантаження, дотримання змістовного контексту діалогу, який ведеться,тому що будь-яка словесна помилка, попадання в логічну пастку, простонестриманість можуть звести нанівець зусилля цілого колективу співробітників.Взаємини між тими, хто спілкуються, повинні бути рівними, співробітникобов’язково має контролювати і коректувати емоційний стан. Слід зазначити, щоміж людьми, що безпосередньо ведуть діалог, утворюється так звана зонаемоційного залучення, границі якої визначаються цілком реальними речами. До нихвідносяться: гучність і тембр голосу, чіткий виклад своєї думки, виразністьжестів, емоційність мови, міміка обличчя і т.д. Ймовірність емоційногозараження іншої людини, яка потрапила в зону емоційного залучення того, хтоговорить, в екстремальній ситуації, велика. Вона знижує здатність раціональномислити і діяти.
Варто виділити особливості контактного спілкування з «душевноневрівноваженими» людьми. В переговорах з ними завдання заспокоєння людини стаєголовною. Тут необхідно дотримуватися кількох правил:
не робити різких рухів, попереджати про кожну свою наступну дію;
приймати точку зору даної людини, але не йти в неї на приводі;
уважно стежити за її поведінкою, не повертатися до неї спиною; деякікатегорії громадян не витримують контакту очей і тут можлива імпульсивнареакція;
мова, звернена до такої людини, повинна бути без підтексту, поможливості, проста і чітка.
На нашу думку, проблема спілкуванняспівробітників правоохоронних органів в екстремальних ситуаціях на сьогоднішнійдень вивчена недостатньо і вимагає подальшого дослідження.
Про це, зокрема, йдеться в Комплексній програмі вдосконалення роботи зкадрами та підвищення авторитету міліції, де в пункті 5.9 зазначено: “Розробитимоделі поведінки працівників різних служб органів внутрішніх справ під часнесення служби та спілкування з населенням, підготувати інструкції з цихпитань” (наказ МВС України №61 від 29 січня 1999 р.).

РОЗДІЛІІІ
СПЕЦИФІКАРОБОТИ СЛУЖБИ ПСИХОЛОГІЧНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПО ДОБОРУ ТА РОЗСТАНОВЦІ КАДРІВ

3.1Професійна орієнтація молоді
Впершепитання про необхідність проведення профвідбору, внаслідок якого кожнийробітник мав би можливість одержувати спеціальність, що відповідала б йогоіндивідуальним якостям, було поставлено в 1907 році на XIV Міжнародномуконгресі з питань гігієни і демографії у Берліні доктором Рот (Потсдам).
ВXIX віці з’являються перші літературні джерела, присвячені питаннямпрофесіональної орієнтації молоді (1849 рік, Франція, «Руководство повибору профессий»).
В1883 році Ф.Гальтен (англійський психолог) вперше запропонував використовуватитестові випробування з метою діагностичної оцінки особистості, її здатностівиконувати ту чи іншу роботу.
У1897 році російський історик М.І.Карєєв написав і видав книгу «Вибірфакультету і проходження університетського курсу».
В1908 році професор Ф.Парсонс (Гарвардський університет) заснував у Бостоні«Бюро орієнтації». Основною метою в роботі цього закладу було наданнядопомоги школярам у визначенні їх життєвого шляху. Саме діяльність цього бюроприйнято вважати початком «профорієнтаційного руху».
Зчасом аналогічні бюро були створені в Нью-Йорку і інших містах США. В завданняцих бюро входило вивчення вимог до людини з боку різних професій і вивчення професійнихнахилів школярів (молоді).
Подібніміроприємства в той час проводились в Англії, Бельгії, Іспанії, Чехословаччині,Швеції.
Втой самий період в Росії аналогічну роботу починає проводити Педагогічний музейучительського будинку (Москва). Науковці цього закладу досліджують проблемивибору професії випускниками шкіл і мотивації цього вибору.
Профконсультаційнізаклади початку XX сторіччя користувались, як правило, лише анкетним методомвивчення. Застосування лише такої методики не давало можливості продуктивнорозв’язувати задачі профорієнтації, але початок роботи з профорієнтації булопокладено.
Наступнимкроком у розвитку системи профорієнтації слід вважати розробку і впровадження упрактику профорієнтації директором психологічної лабораторії Гарвардськогоуніверситету Г. Мюнстербергом так званих психотехнічних тестів. Психотехніка — це галузь психології, що включає в сферу своїх досліджень проблеми застосуванняпсихології до розв'язання практичних питань, пов’язаних з трудовою діяльністюлюдини.
Вряді держав (Німеччина, Франція, Англія, США) створюються психологічніінститути і лабораторії по дослідженню питань профорієнтації. В Німеччині в1922 році прийнято закон про систему профорієнтації і консультації. Об'єктивноюосновою виникнення проблеми профорієнтації як суспільного явища єсоціально-економічні передумови, що проявляється в професійному розподілісуспільної праці, особистісно-: психологічні особливості, щозумовлюють індивідуальні розходження між людьми як виробниками матеріальних ідуховних благ. 3 метою розв’язання проблем профорієнтації в багатьох державахз’являються численні служби (бюро, лабораторії, інститути). Поряд з своєюосновною роботою ці служби фактично розв’язували і іншу задачу — подальшуінтенсифікацію виробництва.
ДореволюційнаРосія, маючи надзвичайно багаті людські і природні ресурси, на відміну відбагатьох європейських країн, не відчувала так гостро необхідністьпрофорієнтації молоді.
ПодіїЖовтня 1917 року привели до встановлення в державі принципово нових виробничихвідносин і, як наслідок, нової системи розподілу праці. Тривалий час вважалося,що трудове навчання і політехнічна освіта забезпечують членам суспільствавільний вибір професії і подальше перспективне працевлаштування. Проблемибезробіття, як такої, не існувало.
Разом з тимситуація, що склалась у суспільстві на межі 80-х років, далеко не відповідалаумовам росту продуктивності праці.
В квітні 1984року урядові установи приймають постанову «Про покращання трудовоговиховання, навчання, професійної орієнтації учнів і організації їх суспільнокорисної, продуктивної праці». Ця постанова передбачала зміцнення діловихзв'язків промислових підприємств з загальноосвітніми школами іпрофесійно-технічними училищами, створення в школах кабінетів профорієнтації іпрофвідбору, організацію суспільно корисної, продуктивної праці школярів.
Низька виконавча дисципліна, повнабезвідповідальність керівництва, відсутність економічної бази (відповідногофінансування) привели до практично повного невиконання цієї постанови в масштабахвсієї держави і, зокрема, України.
Разом з тим вумовах розбудови нової Української держави проблема форм і методів реалізаціїкадрової політики — одна з найважливіших. Саме тому питання організаціїпрофорієнтаційної роботи з учнями набувають особливої актуальності [108].Професійна орієнтація — науково-обгрунтована система підготовки до вільного ісамостійного вибору професії, яка покликана враховувати як індивідуальніособливості кожної особистості, так і необхідність повноцінного розподілутрудових ресурсів в інтересах народного господарства держави, окремої йогогалузі, окремого економічного регіону.
Соціально-економічні зміни, яківідбуваються в зв’язку з розбудовою державності суверенної України, особливостізапиту на робочу силу та її використання в умовах ринкових відносин,становлення різних форм власності, конкуренції і безробіття, підсилюютьнеобхідність компетентної професійної орієнтації молоді [109, с.151-155].Вирішальна роль у професійній орієнтації молоді, звичайно, належить сучаснійшколі.
Серед важливіших економічних,соціальних, екологічних і інших прав, передбачених Конституцією України,відмічається, що держава створює умови для зайнятості працездатного населення,рівні можливості для громадян у виборі професії і роду трудової діяльності,(здійснює програми професійно-технічного навчання і підготовки, йперепрофілювання працівників у відповідності з їхніми інтересами і потребамисуспільства).
Дуже вагомим є глибоке розуміння всімачленами суспільства, того, що професійна орієнтація гарантується конституцією.
Отже, законодавча професійна орієнтаціяє одним із видів соціальної допомоги людині в її самовизначенні [108,с.156-157].
Ознайомлення із станом профорієнтаційноїроботи в області дає можливість зробити абсолютно невтішні висновки: профорієнтаційнаробота на сучасному етапі ведеться вкрай незадовільно, а коли де й ведеться, тоепізодично, стихійно, нецілеспрямовано. Вибираючи майбутню професію, молоділюди рідко мають чітке уявлення про неї.
Все це свідчить про гостроту проблемипрофесійної орієнтації молоді, про необхідність якнайшвидшого розгортанняпсихологічної служби в школі та в інших структурах системи безперервної освітита державної адміністрації.
Виходячи із вищевикладеного, ми вважаємо, що профорієнтацію можна визначити як довготривалий,до певної міри незворотний соціальний процес оволодіння особистістю тою чиіншою професією, що включає в себе дію як об’єктивних, так і суб’єктивнихфакторів, притаманних суспільству на сучасному етапі його розвитку. Об’єктивніумови включають в себе умови сучасного суспільства, а суб’єктивні — впливдержавних і громадських інститутів, що враховують як потреби суспільства, так іможливості, потреби, інтереси, ідеали самого індивіда. На наш погляд, важливимв цьому визначенні є те, що воно вбирає в себе три основні моменти:
• процес впливу соціального середовищана особистість, що формується;
• процесусвідомлення необхідності праці, пізнання конкретної сфери праці;
• саме перетворення праці за законамирозвитку сьогоденної дійсності.
Без усвідомленняіндивідом потреб і інтересів суспільства, особливо на сучасному етапі йогорозвитку на Україні, неможливий усвідомлений вибір професії, який враховував биінтереси і суспільства і самого індивіда, неможливий розвиток особистості.
Чим краще і організованішебуде вестись робота з проблем профорієнтації молоді, тим більшевисококваліфікованих молодих спеціалістів одержить народне господарствоУкраїни.
Важливимпокликанням педагогів, психологів, соціологів і медичних працівників є наданнядопомоги молоді у свідомому визначенні свого місця в професійній структурісуспільства відповідно до своїх здібностей і побажань [109, с.156-157].
Соціально-економічнаситуація, що склалася сьогодні в Україні, вимагає від суспільства виходу наарену спеціаліста нового типу. Основні його риси — високий професіоналізм,компетентність. Ця людина повинна глибоко усвідомлювати задачі, що стоять переднею, вміти підходити до них з інтересом, творчо. Невід’ємними її рисами маютьбути чесність, вимогливість і принциповість, самокритичність, готовність бративідповідальність на себе, вміння і бажання працювати по-новому.
Професійнаорієнтація як система включає такі основні напрямки або підсистеми:профінформація, профконсультація, профвідбір і профадаптація. Як окремий етаппрофорієнтаційної роботи можна розглядати процеси трудового і професійногонавчання в школах і міжшкільних НВК.
Професійна інформація являє собою процесознайомлення відповідного контингенту учнів з конкретними професіями іспеціальностями, з вимогами, які ставляться до людини, що прагне отримативідповідну професію. Одночасно іде ознайомлення з закладами, де можна одержатидану спеціальність і місцями можливого трудовлаштування. Основна мета цієїроботи — створення необхідної інформаційної основи для підготовки кожного учнядо свідомого вибору певної професіональної діяльності.
Профінформація являє собою системупсихолого-педагогічних і організаційних заходів, спрямованих на засвоєнняучнями необхідних знань про соціально-економічні і психофізіологічні особливостіпрофесії.
Професійна консультація — являє собоюсукупність науково організованих і обгрунтованих дій, основною метою яких євиявлення індивідуально-психологічних і психофізіологічних особливостей особи,що вибирає відповідну професію. Такі дії найбільш ефективні у тих випадках,якщо вони організовані з врахуванням вікових і освітніх рівнів.
Бесіди, пов’язаніз профорієнтацією, мають проводитись спеціально підготовленимипрофконсультантами — психологами і педагогами, медиками і соціологами. В залежностівід місця і умов проведення профконсультації — це або тривалий процес, абоодноразовий акт.
Професіональнаконсультація здійснюється на основі вивчення основних психофізіологічнихякостей людини з допомогою різних методик і спеціальних приладів.
З допомогою різнихпрофдіагностичних методів профконсультація повинна визначити і вказати молодійлюдині важливіші для його майбутньої професіональної діяльності особливостійого особистості і на цій основі дати йому науково обгрунтовані рекомендації повибору професії.
Головною задачеюпрофесійного відбору — наступного етапу профорієнтаційної роботи — є науковообгрунтоване визначення професійної придатності особи для визначеної(конкретної) трудової діяльності з врахуванням його особистісних якостей іпотреб конкретного виробництва.
Професійнийвідбір має проводитись під час прийому на роботу на основі використанняпрофесіограм і з допомогою спеціальних психофізіологічних методик, яківизначають ступінь розвитку індивіда і відповідності його психофізіологічнихякостей вимогам обраної професії.
Професійнаадаптація являє собою процес активного входження молодої особи в професію,пристосування її до змісту своїх професійних обов’язків, режиму і організаціїпраці, до вимог виробництва. Іншими словами, професійна адаптація — цедосягнення в оптимальні строки певного кваліфікаційного рівня.
Професійнаорієнтація як науково-практичний напрямок буде результативною лише тоді, коли ворганічній єдності будуть реалізуватись всі її підсистеми, так як вони нетільки взаємопов’язані, але і взаємообумовлені.
Поряд з загальнимизакономірностями професійного самовизначеннй особистості, необхідно враховуватий механізми індивідуального бачення цієї проблеми. Психологічна картинаситуації самовизначення, таким чином, відображається у кожному конкретномувипадку по-своєму, у вигляді певної форми особистісної реакції. Усвідомлюючидану проблему, особистість виявляє відповідні форми ставлення до неї, формипрофесійної орієнтації.
Деякі науковцівиділяють такі основні варіанти профорієнтаційної позиції особи, що обираєпрофесію:
І Адекватнапрофорієнтаційна позиція
Ця формаособистісної реакції виникає як результат усвідомлення факту, необхідностівибору майбутньої професії, прийняття до відома всієї інформації яка надходитьвід профконсультанта. Такі люди характеризуються раціональною системою поглядівна вибір професії. Вони відрізняються адекватною самооцінкою, бачать оптимальнішляхи свого професійного майбутнього. При цьому виділяється група людей, якапозитивно відноситься до профорієнтації.
Друга ж групалюдей займає пасивну позицію. Вони цілком покладаються на профконсультанта тасподіваються одержати від нього готову пораду, щоб потім її виконати. Тобтовони розуміють значення цієї проблеми, можливість і необхідність її вирішення,але у них відсутня потреба в активному пошуку рішень.
2. Невпевненапрофорієнтаційна позиція
При цій форміособистісного реагування виявляється велика переоцінка значення етапупрофесійного самовизначення. В одному випадку молоді люди переоцінюють труднощіотримання професії, яку вони вибрали, але все ж не вважають своє становищебезнадійним, проявляють активність у діагностичному обстеженні, сподіваютьсяотримати корисну інформацію для себе. В іншому випадку -оцінюють своюпрофесійну перспективу песимістично, постійно співставляють свою думку з думкоюпрофконсультанта.
Їм притаманні тривога, зниженістьнастрою, схильність до «застрягання» на переживаннях, які пов’язані зпрофесійним становленням особистості, її професійною кар’єрою.
3. Оптимістична профорієнтаційна позиція
Вона характеризується легковажнимставленням, недооцінкою серйозності важливості професійного визначення, а такожнаслідків неправильного вибору професії в житті.
Для цієї частини молоді властивізниження активності, відсутність зацікавленості в діагностичному обстеженні тапрофконсультаціях. Вони сприятливо оцінюють свою професійну перспективу,переоцінюють свої можливості, недооцінюють можливі труднощі. Вони нерозважливі,у: них переважає розслаблений фон настрою, а також вони схильні до спонтаннихімпульсивних виборів.
При роз’ясненні наслідків неадекватноговибору професії ці молоді люди начебто спочатку погоджуються з думкою тапобажаннями профконсультанта, але згодом знову повертаються до своїх намірів.Подібна поведінка спостерігається у випадках, коли серйозна та систематичнаробота над собою є головною умовою досягнення того, що було задумано. Черездеякий час учні цієї групи знову запускають заняття, починають вважати все ценепотрібним. Вони сподіваються на те, що все обійдеться, все якось вирішиться.
4. Негативна форма профорієнтаційноїпозиції
Невизнання важливості професійногосамовизначення у житті людини. Це проявляється в небажанні обговорювати данупроблему з профконсультантом. Ця група прагне до розваг, постійного відпочинку,негативно ставиться до праці. Можливо, що така поведінка особистості пов'язаназ тим, що вона розуміє свою непривабливу перспективу. Це в свою чергупризводить до витіснення думок про необхідність професійного самовизначення[110, с.232].
Отже, неадекватносформована профорієнтаційна позиція особистості негативно впливає на професійнесамовизначення, створює труднощі в її житті, гальмує реалізацію життєвоїпрограми і навіть сприяє особистісній деформації, розвитку внутрішніхконфліктів.
Профорієнтація — це надання повного обсягу знань про професію та можливості їх здобуття,допомога молоді визначити свої інтереси, нахили та індивідуальні особливості,сприяти підвищенню конкурентоспроможності працівника на ринку праці [111].
Метапрофорієнтації — допомогти людині у виборі сфери діяльності, а в ній -професії,яка б відповідала здібностям і можливостям, сприяла розвитку професійнихнахилів і інтересів. Для того щоб, зробити вибір усвідомлено, необхідно:
·          знатисамого себе, знати, що особистість може робити найкраще;
·          знати,які професії відносяться до сфери діяльності, яка цікавить ту чи іншу молодулюдину;
·          усвідомитисоціальну важливість кожної професії;
·          знати,які вимоги професія пред’являє до людини: якостей характеру, рівня культури іосвіти, які забезпечують досягнення професійних вимог.
Профорієнтацієюзаймаються в школі, в центрах зайнятості, центрах соціальних служб для молоді,в центрах профорієнтації. Робота спрямована на формування інтересу до певноїпрофесії або групи професій.
Професійна орієнтаціямістить такі елементи:
1.        професійнаінформація;
2.        професійнаконсультація;
3.        професійнийдобір;
4.        професійнийвідбір;
5.        професійнаадаптація (зазначені поняття розкритті вище).
Як уже булозгадано, один з елементів професійної орієнтації є професійна інформація проконкретну професію, де вказуються:
1. Загальнівідомості про професію:
·коротка характеристика групи професій, в склад яких входить данапрофесія;
·значення професії, перспектива її розвитку;
·основні спеціальності, які входять в дану професію.
2. Виробничийзміст професії:
·предмет і результат праці;
·зміст і характер діяльності;
·знання і уміння спеціаліста.
3. Умови роботи івимоги, які ставляться до людини з певною спеціальністю;
4. Системапідготовки:
·шляхи оволодіння професією;
·перспективи професійного зросту;
·інформація про професію.
У профорієнтаціїрозрізняють такі основні види професійної консультації:
1)        ДОВІДКОВО-ІНФОРМАЦІЙНІ
За їх допомогоюз’ясовуються шляхи працевлаштування, подається інформація про наявність вільнихробочих місць у розрізі професій та галузей господарства регіону, описпрофесії, яка цікавить молодих безробітних, вимоги до прийому на роботу, умови роботи та оплати праці.
2) ДІАГНОСТИЧНІ
Вони спрямованіна вивчення за допомогою спеціальних тестів і методик інтересів, нахилів,здібностей особи з метою виявлення рівня її відповідності до тих вимог, якіставить до людини обрана професія чи коло споріднених професій.
3) МЕДИЧНІ
Дані консультаціїспрямовані на вивчення стану здоров’я особи, яке проводиться в поліклініках,районних лікарнях, тобто в медичних установах.
4)ФОРМУЮЧЕ-КОРИГУЮЧІ
В ході якихнадається індивідуальна допомога людині в кінцевому виборі чи зміні професії,що базується на результатах бесіди, спостереження, анкетування, профдіагностичногообстеження і при потребі медогляду. Можуть видаватися рекомендації щодорозвитку певних якостей, важливих для майбутньою професійної діяльності.
Всі видиконсультацій взаємопов’язані між собою, їх проведення забезпечує поетапнупослідовність і наступність у процесі профконсультування. Умовно розрізняютьтакі етапи консультування:
І. Первиннаконсультація;
II. Повторнаконсультація;
III. Наступніконсультації.
Первиннаконсультація триває приблизно 1-1,5 годин, яка включає в себе знайомство з клієнтом,який прийшов на консультацію, вивчення його професійних намірів, з’ясування,наскільки клієнт ознайомлений з обраною професією. Залежно від рівняпідготовленості особи до розмови, її поінформованості, первинна консультаціяможе вичерпатися інформаційно-довідковою консультацією. Якщо під час цьогоетапу консультування не було остаточно обрано професію то призначаєтьсяпроведення повторної консультації.
Повторнаконсультація триває 30-45 хвилин. Під час її проведення можливе:
·надання нової інформації, яку отримав спеціаліст після первинноїконсультації громадянина;
·проведення профдіагностичного обстеження з використанням відповіднихтестів, методик для уточнення чи корекції професійного вибору професії.
Найбільшефективною методикою для визначення нахилів особистості є тест ДДО(Диференційно-діагностичний опитувальник Клімова), який дає важливі знання пропопередні інтереси та нахили консультованого в колі класифікацій професій запредметами праці:«людина-природа»; «людина-техніка»;«людина- людина»,«людина-знакова система»,«людина-художній образ».
МетодикаД.Голланда визначає сумісність особи з тим чи іншим ГІ професійним середовищем.Ця сумісність, відповідність дозволяє людині повніше розкрити свої здібності,виявити свої установки та ціннісні орієнтації.
Наступніконсультації проводяться в разі потреби і можуть тривати від 20 хвилин до 1години.
Не виключено, щонавіть при позитивному результаті, особа може звернутись до профконсультантачерез деякий час. Тому важливо вести облік проведеної консультаційної роботи,записати всі результати анкетування, бесід, профдіаностики у спеціальномужурналі, карті оптанта (консультованого громадянина) [112, с.29].
Після визначеннялюдиною професії, коли здійснено професійний відбір (добір) професій, спеціальностей,коли клієнту видано направлення на роботу тоді відбувається такий процес, якпрофесійна адаптація. Тобто входження людини всистему внутригрупових відносин, пристосування до них, виробленняеталонів мислення і поведінки, які відображають систему цінностей і груповихнорм даного колективу підприємства, установи, організації. Адаптація проходитьв двох напрямках: особистість адаптується до колективу (засвоює норми, вимогитрадиції колективу) і колектив адаптується до особистості, людини (приймає новачкав систему міжособистісних відносин). Важливою умовою адаптації є співпаданняінтересів і ціннісних орієнтацій новачка і колективу, взаєморозуміння цілей іможливостей для їх реалізації. Велике значення в цьому процесі маєпсихологічний клімат в колективі, основою якого є міжособистісні відносини.Вони проявляються у взаємній оцінці особистісних якостей членами колективу.Також багато залежить від особистих якостей керівника, від стиля керівництва [113, с.65].
Отже, професійна орієнтація для молодої людини, що вперше шукає роботуі не має професію — це один з видів соціально-психологічної допомоги їй увиборі професії, шляхів її здобуття, визначення виду трудової діяльності. Цене означає, що спеціаліст профорієнтації повинен остаточно вибрати для клієнтапрофесію чи вид діяльності. Якщо сказати в переносному значенні, то спеціалістнадає людині, яка звернулася по допомогу у виборі професії, кінець ниткиклубка, який треба розпутати самому клієнту. Свій вибір він повинен зробитисам, для свого майбутнього.
3.2 Особливості добору і розтановки кадрів в ОВС
Розглянемопитання добору і розстановки кадрів в ОВС, керуючисьположенням про те, що у будь-якій професійній діяльності є стабільні складові ізмінні, що пов’язані з певними умовами, в яких вона здійснюється [114]. Придоборі кадрів важливо брати до уваги обидві складові. При цьому може виявитися,що найбільш суттєвими будуть насамперед специфічні умови, що викликаніспецифікою конкретного робочого місця.
Постійні тазмінні складові відображаються в об’єктах і умовах трудової діяльності, узмісті діяльності (дії та операції).
У відповідності зоб’єктами і змістом діяльності визначається структура знань, вмінь та навичок,а також власне вимоги професійної діяльності до психіки людини. Таким чином,об’єкти і зміст діяльності в значній мірі виступають у якості критеріїв, заякими розробляється психограма, тобто дається опис психологічних характеристик,дотримання яких необхідно для виконання професійних обов’язків.
До психограми включаютьсявимоги, що пред’являються професійною діяльностю до психічних процесів(сприймання, пам’яті, уяви, мислення), психічних станів (втоми, апатії, стресу,тривожності, депресії), уваги як стану свідомості, емоційних (стриманість,афектація, індиферентність) і вольових (настирливість, послідовність,імпульсивність) характеристик. Деякі з цих психологічних вимог є основними,головними, без них взагалі неможлива якісна діяльність. Вони входять доструктури задатків – складової частини здібності до даного виду праці.
Інші з психічниххарактеристик відіграють, на перший погляд, другорядну роль. Якщо хто-небудь невідповідає психологічним вимогам цієї групи, що пред'являються професією, тонегативні наслідки цієї невідповідності позначаються не так швидко, але принесприятливих умовах вони практично неминучі.
Психологічнаневідповідність вимогам професії особливо сильно проявляється в складнихситуаціях, коли вимагається мобілізація всіх особистісних ресурсів длявирішення складної, частіш за все нестандартної задачі, що часто має місце вроботі правоохоронних органів. Звідси випливає, що чим складніший об’єкт ізміст праці, тим уважніше потрібно ставитися навіть до мінімальних відступіввід вимог, що пред’являються до психіки людини.
Особливо важливовраховувати психологічні вимоги до роботи з людьми. Як правило, ці вимогибазуються на зібраності й уважності, розумінні іншого, виявленні такої вольовоїякості, як терпіння, самоконтролю. Без них, цих домінуючих для даних професійхарактеристик психіки, неможливе не тільки досягнення відчутного ефекту, але йвиконання рутиних дій без напруження або конфліктів.
Визначенняпсихологічних вимог до професії можна віднести до заключного етапу їїпроектування та опису. Однак опис психологічних вимог є недостатнім, щоб, прямоорієнтуючись на них, добирати людину до праці. Всі психологічні характеристикизнаходять вираження в рисах особистості.
При доборі кадрівдля роботи в органах внутрішніх справ доречно орієнтуватися не на окремі,парціальні характеристики психіки, а на риси особистості як цілісні утворення,як її системні властивості. Це найменша одиниця аналізу. Чим важча длязасвоєння професія, тим більш значима вона у виробничому і соціальномувідношенні, тим крупнішими повинні бути блоки особистісних властивостей, щоприймаються в якості основи професійної придатності. Коли ж справа стосуєтьсятаких видів діяльності, як керівництво, то при доборі кадрів доводиться орієнтуватисяна всю особистість як соціальну системну якість.
При формуванніцілісного образу особистості спеціалістами служби психологічного забезпеченнянерідко допускаються помилки, які пов’язані з неправильною інтерпретацієюемпіричного матеріалу, що характеризує поведінку і діяльність. У свою чергутака інтерпретація призводить до наділення особистості якостями, що імітуютьсоціально значимі.
Наприклад,загальновизнаними професійно значимими якостями особистості, що визначаютьуспіх будь-якої діяльності, вважаються вимогливість, діловитість,ініціативність, дисциплінованість, відповідальність. Але буває, що наділяєтьсяцими якостями особистість на основі тих характеристик діяльності, які в більшіймірі відповідають не вимогливості, а самодурству, не діловитості, а діляцтву,не ініціативності, а імпульсивності, не відповідальності, а занадто високій думціпро самого себе і приниженню ролі інших працівників. Як свідчать результатинашого дослідження, це найчастіше спостерігається в роботі молодихнедосвідчених працівників служби психологічного забезпечення.
Відносно простовідрізнити дисциплінованість і недисциплінованість, відповідальність ібезвідповідальність, але якості, які схожі за виявленням, але відрізняються заціннісною орієнтацією, а отже, за метою і засобами діяльності, відрізнити набагатоважче. Між тим, це і є самим головним у формуванні образу особистості зорієнтацією на вирішення проблеми добору і розміщення кадрів.
Орієнтація вдоборі на цілісний образ особистості дозволяє краще, ніж орієнтація наізольовані якості, риси, представити динаміку поведінки у зв’язку з різкимизмінами ділової ситуації, а також визначити темп і якість засвоєння будь-якихоб’єктів і засобів діяльності. Іншими словами, дозволяє у більшій міріпередбачити характер, спрямованість діяльності в обстановці, яка потребуєвиняткової самостійності.
Особливо важливимпри доборі кадрів на службу в ОВС є вивчення мотивації. Практика показує, щопри відборі кандидатів на службу частіше враховується тільки сам факт бажанняпрацювати в системі ОВС, недостатньо вивчаються внутрішні механізми, якімотивують людину до такого вибору.
Дослідженняпрофесійної мотивації та її розвитку є необхідним як для більш повноготеоретичного вивчення даної проблеми, так і для вирішення практичних питаньпрофесійного відбору та формування мотиваційної сфери особистості спеціаліста.
Виявленняпрофесійних мотивів дозволяє, на думку вчених [28], [115]:
відбирати до ОВСкандидатів зі стійкою професійною мотивацією та зменшити тим самим матеріальнівитрати на їх підготовку, та, що не менш важливо, зменшити, якщо не виключитизовсім, пов’язані з цим моральні витрати;
підвищитиефективність професійної підготовки та навчання, що є особливо важливим узв’язку з постійним збільшенням обсягу необхідних знань та для скорішоговключення в професійну діяльність;
забезпечитискоріше становлення спеціаліста, керівника, організатора;
значною міроюзабезпечити самостійне засвоєння людиною знань як протягом навчання внавчальному закладі, так і після закінчення його.
Відсутністьмотиваційного відбору завдає шкоди не тільки суспільству, але й самій людині,що розчаровується в своїй професії, так і не полюбивши її. Незадоволеністьроботою, розчарування в професії — все це залишається надовго, проявляючисьперед усім у байдужому ставленні до роботи, а також у ненормальних стосунках утрудовому колективі, в сім’ї.
Складний тажорстко регламентований нормами закону вид професійної діяльності органіввнутрішніх справ накладає відбиток на особистість кожного суб’єктаправоохоронної діяльності та вимагає від нього неухильного дотримання цих норм,особистої дисциплінованості. Проведений нами аналіз дисциплінарної практикипоказує, що більшість працівників ОВС, які порушували дисципілну та закон,характеризуються неадекватною професійною мотивацією.
Мотивація – цеспонукання, що викликає активність організму та визначає її спрямованість. Цейтермін в широку смислі використовується в усіх галузях психології, щодосліджують причини та механізми цілеспрямованої поведінки людини.
В психологічнійлітературі існують спроби аналізу та опису професійної мотивації працівниківорганів внутрішніх справ [116], [117], [115].
Так, єкласифікація за результатами досвіду роботи психофізіологічних лабораторій, вякій виділяються мотиви соціального характеру та мотиви психопатологічногохарактеру, коли прагнення вступити на службу до ОВС визначається характеромпсихопатологічних порушень.
Усі, хто йдуть наслужбу до ОВС, як мотиви вибору даної професії висувають різні причинисоціального характеру, які є істинними для даного індивіда та повністювідображають його соціальні установки, або претендентами висуваються формальніпричини, що маскують, приховують справжні.
Молоді люди, якіне мають професії та спеціальної освіти як основну причину називають романтикупрофесії, що в більшості випадків поєднується з юнацькою незрілістю танедостатніми уявленнями щодо вибраної професії. Рідше особи молодого вікукажуть, що вони вибирають дану професію за сімейною традицією, за порадамиродичів або знайомих, що вже працюють в ОВС. Ця категорія осіб має більш зріліуявлення про характер майбутньої діяльності.
Особи зрілоговіку, спеціалісти романтику професії як причину вказують рідко і лише у тихвипадках, коли бажають приховати істинні мотиви. В більшості випадківспеціалісти та особи зрілого віку причинами, що обумовили їх вступ на службу вОВС, вказують наукові перспективи, перспективи службового росту, матеріальну тапобутову зацікавленість.
Причинпсихопатологічного характеру, обумовлених не соціальними факторами, аособливостями психічного стану, за своєю ініціативою не називає ніхто, але їхвдається виявити в процесі цілеспрямованої індивідуальної бесіди та зарезультатами психодіагностичного обстеження.
Лише в окремихвипадках особи з психічною патологією обирають вид діяльності під впливомтільки соціальних факторів. Взагалі у даної категорії осіб вибір новоїпрофесії, прагнення вступити на службу в ОВС визначається характеромпсихопатологічних порушень. Кандидати з маячною та галюцинаторно-маячноюсимптоматикою прагнуть вступити на службу в органи внутрішніх справ за маячнимимотивами з метою отримати захист від вигаданих ворогів, отримати можливістьсамим, на їх думку, «на законних підставах» активно переслідувативигаданих недоброзичливців, отримати доступ до зброї, яка є, як вони вважають,певною гарантією особистої безпеки.
Найбільш повною,диференційованою та придатною до практичного використання є класифікаціяВ.Л.Васильєва [118], який виділяє п’ятьосновних типів професійної мотивації:
Адекватний, якийхарактеризується тим, що ціннісні орієнтації та пов'язані з ними професійнімотиви повністю узгоджуються з реальною, суспільно значущою поведінкоюособистості, яка відповідає вимогам професійного та етичного характеру, щопред’являються професією.
Ситуаційний, приякому вирішальний вплив на вибір професії мають зовнішні фактори:матеріально-побутова зацікавленість, зовнішній престиж професії, її романтичнапривабливість.
Конформістський.В цьому випадку вибір професії відбувається під впливом референтної(суб’єктивно високо значущої групи: батьки, родичі, друзі та ін.), норми якоїдля людини є головним регулятором поведінки. Такий вибір здійснюється, якправило, без урахування особливостей своєї особистості, її дійсноїспрямованості, здібностей. Цей тип мотивації зустрічається у осіб, що випадковоопинилися на службі в ОВС, а також у дітей, батьки яких — представники юридичнихпрофесій.
Компенсаторний.Дана мотивація зустрічається у осіб, що обирають професію працівника ОВС якгалузь діяльності, в якій є можливість подолати свої слабкі риси характеру(невпевненість, тривожність, замкнутість, переживання особистоїнеповноцінності, некомунікабельність та ін.) завдяки оволодінню професією, щовимагає прояву мужності, самостійності, рішучості й тому подбіних якостей.
Кримінальний,який характеризується неявною антисоціальною спрямованістю, що, як правило,маскується правильним поясненням. Ці люди прагнуть використати професію в своїхцілях, які не відповідають вимогам, що постають перед професіоналом. Для ниххарактерні нечесність, безпринципність, схильність до авантюри, стереотипністьу відповідях на запитання, знайомство тільки із зовнішніми сторонамиправоохоронної діяльності.
Відзначимо, щовсі вищезгадані типи мотивації зустрічалися у нашому дослідженні. На жаль, незавжди вдається правильно визначити тип мотивації людини при прийомі на службув органи внутрішніх справ.
До числа найбільшрезультативних методів вивчення особистості при доборі і розміщенні кадрів,крім уже наведених раніше, можна віднести також: вивчення життєвого шляхуособистості; вивчення думки колективу, в якому працює особистість; вивченняближнього оточення особистості; вивчення висловлювань особистості про власнуроль у справах, які виконувались колективом.
Життєвий шлях необхідно вивчати не тільки за анкетою абоавтобіографією, про що вже йшла мова, але й у процесі безпосередньогоспілкування, при ділових зустрічах, спільній роботі. Звичайно, анкета,автобіографія дають відповідний матеріал, на основі якого можливо скластиуявлення про людину, але, цей матеріал більше ставить питання про мотиваціювчинків особистості.
У вивченніжиттєвого шляху доцільно дотримуватися проблемної методики. Звичайно, можнапопросити розповісти про себе. З такими відповідями доводиться проводитиспеціальну аналітичну роботу, щоб відкинути другорядне, породжене самоюобстановкою спілкування, настроєм від головного. Проблемний метод полягає в тому,що вивчається який-небудь життєвий період або, ще краще, життєва ситуація.Вчинки особистості в умовах цієї ситуації дозволяють визначити відповідні їмякості й властивості особистості. Можливо вивчати особистість за допомогоюпостановки проблемного, альтернативного питання, яке їй вже доводилосьвирішувати в той чи інший період життя. Такий метод особливо результативний привиявленні динаміки цінностей і поведінки особистості.
Вивчення думкиколективу, в якому працює людина, дозволяє доповнити образ особистості найбільшцінними характеристиками, які свідчать про виявлення якостей і властивостей уповсякденній, звичній обстановці. Крім того, у колективі активність особистостібагатопланова, що дозволяє вибрати в ній найбільш суттєве, що проявляється буквальноу всіх сторонах її буття. Нарешті, думка колективу – це, як правило, думказважена, отже, в більшій мірі об’єктивна.
Вивченняближнього оточення (друзів, партнерів по спілкуванню, відпочинку, інтересах)дозволяє ніби побачити особистість, відображену в інших. Звичайно, друзі можутьсильно відрізнятися, але в той самий час тягнутися один до одного. Однак частішза все довготривалий взаємний потяг, симпатія, активна співпраця можливі тількина основі ідентичних цінностей, що складають переконання особистості.
Залучення людиниу ситуації, які ставлять її перед необхідністю виявити свої особистісні якості,зазвичай пов’язано з перевіркою на самостійність, творчість, стійкість, впливна інших людей, здатність мобілізувати себе на боротьбу з перешкодами. Краще завсе робити це в типовій обстановці, використовуючи доручення, до якихспеціаліст не встиг звикнути.
Нарешті, для формуваннядумки про особистість показовим є її уявлення про себе загалом, і особливо проте місце, яке вона займає у колективній праці. Перебільшення своєї ролі,замовчування значимості досягнень інших осіб, як правило, свідчить про якості,що заважають організації загальної праці, що призводить до розриву і ділових, іміжособових відносин у колективі.
Формуваннярезерву на підвищення — найбільш психологічно насичена частина процесу доборукадрів в ОВС. Всі перелічені вище фактори психологічного забезпечення(проектування діяльності, формування цілісного образу особистості — суб’єктадіяльності, вибір методів і засобів вивчення особистісних властивостей) нацьому етапі повинні використовуватися у комплексі.
Це дужевідповідальна ділянка роботи служби психологічного забезпечення. І хочостаточне рішення приймається керівництвом, все ж відповідальність за добіркадрів і формування резерву на підвищення в значній мірі лягає на спеціалістівслужби психологічного забезпечення. Як свідчить практика, до психологічнихтруднощів формування резерву, що часто приводять до помилкового відбору, слідвіднести такі: вибір опорних властивостей і якостей, на які необхідноорієнтуватися, щоб передбачити розвиток ділових і особистісних рис особистостіу перспективі; визначення процедур формування резерву; психологічнестимулювання роботи з самовиховання особистості у структурі резерву напідвищення.
Висуненняу резерв пов’язане з використанням кадрів у перспективі, підготовкою домайбутньої діяльності. Однак іноді спостерігаються випадки формального підходудо цих операцій в органах внутрішніх справ.
Часто буває, щокерівник, перебуваючи в резерві, допускає посадові і моральні проступки, але ценіяк не враховується.
Прикомплектуванні резерву мова повинна йти про облік основних опорних якостей, набазі яких можуть розвиватися інші професійно важливі якості. До таких опорнихякостей відносяться:
здібність донавчання – краще за все орієнтуватися на ставлення до нового і засвоєння новогов організаційній діяльності, техніці і технології;
увага до людей,знання їх потреб, активна участь у долі людей, вміння вислухати людину,висловити співчуття, тобто все те, що прийнято називати душевністю;
організаторськіздібності; найкращим чином вони виявляються в налагодженні спільної працілюдей. Якщо це вдається людині, то можна вважати, що вона впорається і з більшважкими організаційними задачами. Організаторські здібності можна добреперевірити у громадській роботі. Адже саме тут людині доводиться опиратися нена авторитет посади, а, в першу чергу, на особистий авторитет, що формується наоснові вміння налагодити відносини з людьми.
Звичайно,сюди можна включити ще і спеціальні знання, і вміння. Але досвід показує, щовони і накопичуються, і старіють швидше, ніж знання і вміння, безпосередньопов’язані з виявленням особистісних якостей, які лежать в основі системивідносин з окремим працівником, а також в основі моральної поведінки. Такасистема опорних якостей може бути визначена для кожної професії, посади,обов’язків.
Процедуриформування резерву на висунення в структурі установи, підприємства або йогопідрозділу сприяють помітному впливу на психологічний клімат у колективі, нагромадську думку про справедливий та об’єктивний підхід до вирішення кадровихпроблем і, нарешті, на впевненість працівника в тому, що його особистісніякості обов’язково будуть помічені і використані при вирішенні кадрових проблемпідприємства, служби.
На психологічнийклімат мають вплив гласність або, навпаки, її відсутність при формуваннірезерву на висунення. Без сумніву, всі процедури висунення повинні бутигласними, досяжними не тільки контролю, але й активному впливу колективу.Інколи ці вимоги відкидаються; при цьому зазвичай посилаються на те, щовисунення в резерв може негативно відобразитися на відносинах керівника і йогопідлеглого, за резервом орієнтованого на займану посаду; що в цьому випадкупотрібно особливо чітко планувати просунення членів резерву; що важко завждиорієнтуватися на висунення з числа кандидатів, що знаходяться у резерві(зазвичай звинувачують вищестоячих керівників). Всі ці скарги на труднощіреалізації принципу гласності всього-навсього вказують на те, що в управліннікадрами є недоліки і процедура гласного формування резерву їх викриває. Томукраще їх ліквідувати, ніж допустити деморалізацію колективу.
Думка колективу –важливе джерело інформації про особистість при висуненні в резерв. Нехтуваннядумкою колективу, як правило, таїть у собі небезпеку виникнення конфліктів міжколективом та керівником, що висувається в резерв. Думка колективу концентруєнайбільш цінну інформацію про відносини з товаришами по роботі, з рядовимипрацівниками і службовцями, про ставлення до громадської роботи, про моральністорони поведінки. Керівнику важко отримати цю інформацію в результатібезпосередніх спостережень; у колективі вона накопичується поступово, поволі.Нерідко людина у відносинах з керівництвом і з товаришами по роботі проявляє себепо-різному.
І, нарешті, якщопри формуванні резерву не рахуються з думкою колективу, то в колективіскладається уявлення про бюрократичний характер управління кадрами, пронекомпетентність керівництва і служби психологічного забезпечення, яка причетнадо формування резерву. Практика показує, що фахівці служби психологічногозабезпечення ОВС, використовуючи найрізноманітніші методи (бесіди, анкетування,спостереження) здатні отримати об'єктивну інформацію колективу про особистість,яка висувається у резерв на підвищення.
По суті добіркадрів за своїм змістом пов’язаний з встановленням професійної придатностіпрацівника. Під професійною придатністю розуміють сукупність знань, вмінь інавичок, а також особистих якостей та властивостей, якими необхідно володітилюдині для успішного виконання певних професійних обов’язків [119]. При цьому необхідно відрізнятипотенційну і реальну професійну придатність. Про потенційну професійнупридатність мова йшла раніше, коли розглядались питання формування резерву нависунення. Наявність такої придатності, власне, і є основою для висунення врезерв. Реальна професійна придатність поступово складається в результатіоволодіння знаннями, вміннями і навичками, особистісними якостями, що адекватнібільш високій професійно-посадовій позиції. Можна вказати на слідуючі ознакидіяльності та поведінки, які свідчать, на наш погляд, про виявлення професійноїпридатності: позитивні зміни в роботі; ріст громадської активності; недопущеннядій та вчинків, що викликали напругу і конфліктні ситуації; результати першихроків роботи.
Ми приєднуємосядо думки О.В.Філіпова, який вважає, що найвищої оцінки заслуговує досвіддосконалого вивчення перших самостійних кроків спеціаліста і керівника [114].
Низка параметрівперших результатів діяльності може служити основою для прогнозу стійкиххарактеристик стилю роботи, засобів і методів, що застосовуються для вирішеннясоціальних й виробничих завдань. Крім того, багато керівників і спеціалістів уперший період роботи свідомо випробовують різноманітні стилі та методи. Ценадає всій діяльності гнучкості, дозволяє знайти найбільш вірні засобивирішення професіональних задач у конкретних умовах. Таким чином, систематичніспостереження за роботою на новій посаді, з одного боку, дозволяють визначитидеякі стабільні риси діяльності, з якими потрібно буде рахуватися на протязібагатьох слідуючих років, а з іншого боку – здійснити шліфування стилю іметодів роботи.
Найбільшрезультативний період спостереження – другий рік самостійної роботи. Перший рікспеціаліст зазвичай витрачає багато часу на вивчення людей, з якиминалагоджуються ділові контакти, вивчення різного роду регламентів (що особливохарактерно для діяльності в правоохоронних органах), конкретної виробничоїситуації і т.п. Нерідко в цих умовах спеціаліст або керівник надає перевагу укерівництві традиціям, активно користується порадами і допомогою з бокудосвідчених співпрацівників. Іншими словами, у діях та вчинках відсутнянеобхідна для висновків про працівника самостійність. Навпаки, якщо працівниквідразу починає нехтувати і традицією, і порадами – це вже тривожний симптомневміння працювати з людьми. Другий рік праці, як правило, починаєтьсявиявленням повної самостійності. Її хорошою ознакою є програма налагодженняколективної роботи, тобто встановлення відносин співпраці, відповідальності ісвідомої індивідуальної спеціалізації, що базується на здібностях та інтересахособистості.
Найбільштривожний симптом – загострення конфліктних ситуацій, які раніш мали місце вколективі або виникнення нових конфліктів. Спостереження за працівниками, щоопановують посаду, показують, що зазвичай загострення старих конфліктів виникаєвнаслідок того, що на боротьбу з конфліктом не мобілізується громадська думка.Спеціаліст або керівник особистим втручанням намагається ліквідувати конфлікт.Це під силу тому, хто завоював авторитет у колективі, а здобути його за рікскладно.
Нові конфліктивиникають внаслідок різкого порушення традицій і звичаїв, які стали нормоюжиття колективу. Цікаво, що колектив у цьому випадку нерідко схвалює починання,визнає їх користь, але протестує проти форми реалізації. Найчастіше у критиціформи вказується наступне: «не порадився, не звернувся за допомогою додосвідчених людей», «звернувся до сторонніх спеціалістів, не довіряєнашому досвіду» і т.п. У скаргах такого роду знову-таки помітним євідношення до керівника або спеціаліста, що не став ще своїм в колективі.Більшість працівників байдужі до цих нюансів і вже з перших місяців роботиускладнюють своє становище у колективі, що стає причиною виникнення труднощів увиконанні виробничих завдань.
Таким чином,перші результати роботи можна вважати найважливішою інформацією зворотньогозв’язку, що вказує на ефективність кадрового призначення, інформацією, наоснові якої необхідно провести корекцію стилю і методів роботи, а у випадкупомилки в доборі не побоятися зробити кадрові зміни.
Першірезультати роботи – основа «примірки» посади до людини. Частіш за всепризначення і вибори здійснюються у розрахунку на ріст особистості. Іншимисловами, враховуються деякі недоліки діяльності і спілкування, складаєтьсяпрогноз швидкості їх ліквідації в процесі самостійної роботи. Вже першірезультати цієї діяльності можна віднести до найбільш показових, щохарактеризують здібність швидко переборювати власні недоліки. Досвід показує,що перспективні працівники в більшій мірі коригують свою поведінку, ніжпрацівники, що володіють меншим діапазоном розвитку. Останні надають перевагуперетворенню обстановки, людей на свій лад, смак і звички. Перші ж рахуються зреальними умовами своєї діяльності. Саме ця гнучкість поведінки, стилю,відносин, що проявляється в перших результатах роботи, і є основним показникомздібності особистості стати на рівень з вимогами своєї посади.
3.3 Попередження плинності кадрів в органахвнутрішніх справ
В роботіз кадрами в органах внутрішніх справ досить важливим є попередження плинності істабілізації структурних підрозділів.
Середпричин, які зумовлюють плинність кадрів, можна назвати наступні: недостатнязаробітна плата; неможливість швидкого отримання житла; складні умови праці;віддаленість місця проживання від місця роботи; ненормований робочий день;відсутність належних умов для відпочинку та ін. Проте більш-глибоке вивченняпроблеми свідчить, що психологічні мотиви, пов’язані з можливістюсамореалізації, самоствердження, визнання особистості у вибраній нею сферіпрофесійної діяльності і в системі соціальних відносин, теж впливають наплинність кадрів.
Прозначимість особистісних мотивів плинності кадрів можна судити з плинності середмолодих людей, які не працювали в організації і трьох років, а тому, практично,не розраховують на отримання таких соціальних привілеїв, як житло, різкепідвищення заробітної платні, розряду, посади і т.п. Здебільшого плинністьсеред цієї частини працівників пояснюється незадоволеністю змістом праці,неувагою з боку колективу, керівництва, неможливістю докладання зусиль, проявуздібностей до обраної сфери діяльності.
Звичайно,задоволення потреб у житлі, у більш високому рівні життя, у кращих умовах працісприяє підвищенню задоволення і працею, і колективом, і відносинами зкерівниками. Але було б неправильно вважати, що вони гарантують від звільненьза власним бажанням, скоріш, навпаки. По мірі задоволення цих потреб повинніактуалізуватися, ставати більш настійними потреби особистісного самовираження,самореалізації. Ось чому в системі методів попередження плинності кадрівповинні перш перше, займати чільне місце психолого-педагогічні методи. А середпсихолого-психологічних методів попередження плинності кадрів найбільшої вагинабувають методи, пов’язані з виховною роботою та забезпеченням умов длярозвитку активності особистості.
Природньо, щоколектив сильно впливає на формування ставлення особистості до праці, установичи організації, професії, конкретної дільниці роботи, тобто на відносини, щолежать в основі мотивації особистості у колективі.
Особливу роль уформуванні цих відносин відіграє первинний трудовий колектив, важливішоювідмінністю якого є постійні безпосередні контакти між членами колективу, щовизвані сумісною працею, суспільною діяльністю і, які переходять у сферувідпочинку, побуту, навчання, тобто всі інші сфери активності. Тому первиннимколективом може бути невелика дільниця, підрозділ, в умовах якого людибезпосередньо поєднані виробничим процесом. Контактність як ознака первинногоколективу створює необхідні умови для розвитку широкого спектру міжособистіснихвідносин, які базуються на групових інтересах, створює клімат, що визначаєтьсявзаємною підтримкою і відповідальністю, нарешті, те середовище, в якому можливовідчути себе особистістю, оцінити свою включеність до групи.
Одночасно все цепризводить до підвищення впливу групи на особистість, перш за все на формуваннясистеми цінностей особистості, на вчинки та дії, в цілому на стиль життя. Томуроль первинного колективу в стабілізації кадрів слід віднести до найважливішихфакторів, які визначають рівень плинності.
Слід звертатиувагу не тільки на виховну роботу у первинному колективі, але і на процеси йогоформування. Формування та розвиток первинних колективів повинно бути об’єктомспеціальної організаторської роботи. Сутність роботи по формуванню та розвиткупервинного колективу полягає в наступному:
повинні бутизабезпечені міцні об’єктивні умови для контактів. Немаловажливою умовою слідвважати і колективне виконання роботи;
для нормальногорозвитку міжособистісних відносин необхідно, щоб первинний колектив був не дужевеликим, але й не занадто малим; деякі автори вважають, що нормальна кількість первинного колективу 3 – 30людей і навіть більше; на мою думку, оптимальним є склад – 7 – 15 чоловік.
при формуванніперивинного колективу повинні враховуватися інтереси членів групи, зокрема, зодного боку, повинна бути певна схожість інтересів, а з іншого – їх достатнєрізномаїття, яке здатне забезпечити згуртованість групи на більш широкійдіяльнісній основі;
слід мати наувазі якості лідера членів групи. Необхідно, щоб в групі були одна-дві особи,які здібні відігравати роль лідера. Важливо, щоб ці люди були соціальновідповідальними, а лідер формальний співпадав з лідером неформальним;
завдання, щооб’єднують групу, повинні бути пов’язані з цілями більш крупного колективу,точніше, прямо сприяти їх досягненню. Тоді в первинному колективі формуєтьсявідповідальність не тільки за свої функції, але і функції, пов’язані з цимколективом;
включенняпервинного колективу (групи) як єдиного цілого в організаційні та громадськіструктури організації, установи, колективні форми праці, колективне виконаннягромадських доручень, колективний активний відпочинок, колективне навчання іт.п.;
включення доструктури первинного колективу працівників з різним рівнем кваліфікації;
включення доколективу людей різного віку при орієнтації на працівників, відносно близькихза віком;
розвитокнаставництва. На його базі в структурі колективу формуються мікроструктури, щозакріплюють згуртованість;
підвищеннякваліфікації, оволодіння суміжними професіями; розвиток на цій основіколективних форм праці та взаємодопомоги;
стимулюваннятрудового змагання в структурі колективу;
розвитоквзаємодопомоги в побуті, навчанні, у вирішенні сімейних та інших життєвихпитань.Забезпечення умов самоствердженняособистості у праці.
Якістьсамоствердження пов’язана із ступенем самоактуалізації особистості, тобтовтіленням в її соціальному бутті цінностей, сформованих як світосприйняттясмислу життя, щастя, добробуту. Жити, керуючись власним розумінням смислу життяі щастя, — це і є актуалізація себе як особистості. Особистість може керуватисяв процесі праці і не цими цінностями, а, наприклад, страхом втратити роботу,бути покараним, в силу звички і т.п.
Але всі подібніджерела активності є ситуативними, в основному пов’язані із зовнішніми умовами,обмежені в часі, суперечливі всередині, з часом знижують діяльність, збільшуютьнапругу між особистістю та сферою її праці.
Сприянняправильному розумінню смислу життя, розумінню добробуту та щастя має великезначення; це одвічні джерела активності особистості.
У зв’язку ізсамоактуалізацією слід розглядати і комплексність виховання. Виховувати — цеперш за все формувати стійкі, послідовні цінності смислу життя, що відповідаютьсуспільно значимим. Цей останній додаток є суттєвим у зв’язку з розуміннямсамоствердження особистості. Воно пов’язується із самодіяльністю особистості усуспільних структурах, розкриттям у суспільно корисній сфері.
Потреба усамоствердженні — сильне джерело активності. Найбільші можливості длясамоствердження надає трудова діяльність.
Для успішногосамоствердження в трудовій діяльності необхідно пов’язувати внутрішньоособистісніможливості із зовнішніми умовами. На цій основі можуть бути сформовані трипідходи до розробки заходів по створенню сприятливих умов для самоствердження.Перший базується на припущенні необхідності випередження можливостейособистості змісту праці. Другий передбачає припущення відставання можливостейособистості від змісту праці. Третій включає вимоги строгої відповідностіможливостей особистості та змісту праці.
При реалізаціїпершого підходу створюються найбільш сприятливі умови для самоствердження упраці. Цей підхід сприяє кращому психологічному самопочуттю в процесі виконанняпрофесійних обов’язків. Це відбивається на емоційно-вольових станахособистості, підвищує впевненість в собі, викликає більшу активність.
Практичніпрацівники досить часто віддають перевагу другому підходу. При цьому вонизазвичай вважають, що самий зміст роботи, яку він отримує, змусить людину більшативно працювати над собою. Однак не приймається до уваги той факт, що напротязі деякого часу людина буде недостатньо компетентною. Некомпетентністьможе існувати довго і закріпитися як своєрідний стандарт. Не враховується і те,що некомпетентність, яка затвердилася в одній ланці, поширюється і на інші.Таким чином, випередження змісту праці можливостей особистості не створюєсприятливих умов для професійного самоствердження. Звичайно, цей висновок неможе мати абсолютного значення, він робиться з поправкою на індивідуальність.Але логіка роздумів спеціалістів, які використовують другий підхід длястимуляції самоствердження, не є бездоганною.
Нарешті, третійпідхід базується на рівновазі внутрішніх та зовнішніх умов та обставин, тобтона чіткій відповідності рівня підготовки спеціалістів вимогам змісту професії.Але цей підхід важко реалізується у практичній роботі, оскільки досить складновиявити ознаки такої відповідності. Часто це рішення залежить в більшій мірівід суб’єктивних уявлень, ніж від об’єктивно фіксованих критеріїв.
Ще раз слідпідкреслити більшу значимість першого підходу. Він найбільш тісно пов’язаний з концепцієюрозвиваючої функції навчання.
Самоствердження упраці може бути сильним мотивом, який дійсно регулює вчинки особистості, тількиу тому випадку, якщо будуть достатньо високо розвинуті її здібності. Розвинутиздібності — це значить забезпечити умови самореалізації особистості. Тільки набазі розвинутих здібностей здійснюється діяльність, яка дає задоволенняособистості. Тому розкриття та розвиток здібностей повинно стати важливоюскладовою частиною управління кадрами.
Людина потенційноволодіє багатьма здібностями. Однак в реальних обставинах далеко не всіпотенційні здібності стають реальними, які втілюються у конкретному видідіяльності. Сама людина не завжди реалізує всі можливості для розвиткуздібностей. Крім того, доки поки що не має вичерпних концепцій і методикдіагностики та прогнозування здібностей. Тому робота по розкриттю та розвиткуздібностей як частина управління кадрами дійсно є творчою. У чому ж вонаповинна полягати?
З перших днівпраці необхідно якомога більше знати про індивідуальні та особистіснівластивості людини. Здобути ці знання можна безпосередньо за допомогоюсоціально-психологічного дослідження, в процесі психодіагностики.
Здібностіпроявляються в діяльності. Неважко залучити до діяльніості згідно професійних,посадових обов’язків, набагато важче залучити до діяльності, що з такими непов’язана. Але завжди є необхідність перевірити рівень розвитку здібностей вінших видах діяльності. Як це зробити?
Можуть бутивибрані такі напрями роботи: виявити бажання, інтереси особистості іскористатися їх співпаданням за смислом із змістом тієї діяльності, здібностідо якої є намір вивчити. Однак далеко не у всіх розвинене намагання пробуватисебе в інших видах діяльності, або можуть проявлятися нереальні стремління. Якпоступити в цій ситуації? Тут потрібне не тільки пізнання, але й виховання інавіть експеримент. Але все це повинно проходити у звичних життєвих обставинах,не виходити за рамки робочих та інших типових для людей контактів.
Бувають ситуації,коли в силу тих чи інших умов неможливо виявити здібності працівника шляхомзалучення його до відповідної діяльності. В цьому випадку необхідно отримативідомості на основі виконання дій, операцій, що представляють собою структурнікомпоненти професійної діяльності, або входять в загальнотрудові вміння танавички, на основі деяких індивідуальних особливостей виконання дій (точність,швидкість і т.д.), які дають достатні знання про можливості працівника.
Важливимиознаками прояву здібностей є: швидкість навчання та переучування способам тазасобам виконання роботи; діапазон матеріалів, інструментів, засобів і т.д.,які людина залучає до роботи; інваріантність засобів у зв’язку з особливостямиматеріалу, умов; своєрідність, відмінність засобів від типових. Ці чотириознаки складають основу того, що дозволяє працівнику домогтися високихрезультатів роботи, вони вказують на те, чи дійсно є здібності, чи високапродуктивність отримана, наприклад, виключно за рахунок високої витривалості,досвіду і т.д.
При виявленніздібностей важливо не поспішати із висновками, із заключенням про їх наявністьчи відсутність. Справа в тому, що на виявлення здібностей впливає навколишняобстановка.
В періодадаптації, наприклад, основні вміння особистості спрямовані на те, щобознайомитися, увійти у нову обстановку, а не проявити оригінальність,ініціативу, самостійність, і звичайно, зробити висновки про наявність чивідсутність здібностей за першими кроками працівника неможливо.
Важливою умовоюпопередження плинності кадрів є цільова установка підприємства на створенняумов, що сприяють задоволенню потреб та інтересів особистості.
Якщо уявити всюсукупність потреб у вигляді органічних (матеріальних), духовних і соціальних,то слід відмітити, що установа, організація може активно формувати тазадовольняти більшість з названих потреб.
Органічні потребипов’язані безпосередньо з побутом. Надання комфортного житла, забезпеченнягігієнічних побутових умов, задоволення потреб у якісному харчування і т.д.мають певне значення для закріплення кадрів.
Але головну увагуустанова повинна звертати на задоволення духовних потреб, які тісно згуртовуючитрудовий колектив, служать основою його розвитку.
Серед духовнихпотреб слід звернути увагу на розвиток моральних, інтелектуальних та естетичнихпотреб. З моральних потреб в першу чергу необхідно формувати для забезпеченнявисокої стабільності колективу:
потребувідповідати за свої дії та вчинки перед колективом, організацією, їїкерівництвом;
потребу сприяти ідопомагати товаришам по роботі;
потребувиконувати чітко та вчасно дану обіцянку, тобто потребу в обов’язковості тадисциплінованості;
потребу вініціативному ставленні до професійних обов’язків.
Інтелектуальніпотреби виражаються в уяві про раціональне буття, раціонально організованомурежимі праці, раціонально організованих умовах праці і т.п. У сучасної людиниінтелектуальні потреби — один із основних видів мотивації. В даному випадкуможна покластися, наприклад, на підвищену престижність складної за змістомпраці, що вимагає складних інтелектуальних дій. Вже сама по собі інтелектуальнанапруга, що переживається людиною, являється джерелом задоволення, насолоди іможе отримати верх у боротьбі мотивів, де у якості противаги будуть виступатимотиви, пов’язані, наприклад, з складними умовами праці, відаленням установивід місця проживання та іншого роду.
Важливу роль узадоволенні інтелектуальних потреб відіграють сучасні технології, щозастосовуються у професійній діяльності, а також організація самої діяльності.
Велике значення удосягненні задоволення працею відіграє і задоволення естетичних потреб. Дочисла естетичних потреб слід віднести: потребу у високих естетичних якостяхсередовища, за рахунок слухових та зорових образів, потребу в елементахмистецтва, включених до трудового процесу, потребу в красі відносин у процесі роботи.
Естетичні потребизадовольняються: інтер’єром виробничого приміщення; великого значення набуваєоформлення інтер’єру з використанням засобів інформації, зелених насаджень,раціональним розміщенням обладнання та меблів, поєднанням виробничих та культурно-побутовихзон; особлива увага повинна бути приділена побутовим приміщенням.
В ціломузадоволення всіх духовних потреб сприяє відчуттю комфорту, що викликає бажаннязнаходитися в цьому оточенні, продуктивно працювати.
Естетичні потребизадовольняються і в безпосередньому спілкуванні, у взаємозв’язку між людьми упроцесі роботи. Наприклад, згуртованість, синхронні рухи викликаютьзадоволення, асинхронні — незадоволення. Рівний голос, ввічливе спілкуваннятакож сприяє задоволенню. Те ж саме можна сказати і про функціональну музику.
Поряд із мотивамисамоствердження і самореалізації для особистості надзвичайно важливим є мотивусвідомленої значимості для колективу, організації, сусупільства.
В практиціуправління мотивація актуалізується системою мір заохочення, покарання, осуду,які вказують особистості на визнання чи невизнання її активності. Мотививизнання надзвичайно різноманітні та пов’язані із рядом особистісних та віковихфакторів, а також з життєвим досвідом. Але все зводиться до отримання позитивноговідзиву про самого себе від інших людей, організацій.
У якості засобіввизнання, заохочення, в яких до певної мірі акумулюється думка про особистість,виступають заробітна плата, премія, похвала в тій чи іншій формі, нагорода іт.д. При розгляді цих факторів увага звертається в першу чергу на їх стимулюючуроль. При цьому зникає з поля зору їх розуміння як засобу оцінки активності,хоча це дуже важливий психологічний аспект. В ньому якраз зосереджено уявленняпро суспільну, групову оцінку активності, але є дещо інше: можливанеузгодженість в оцінці особистістю своїх досягнень та оцінці цих досягнень збоку колективу, керівництва.
Слід мати наувазі, що людина має потребу в оцінці. Вона є необхідною як засіб зворотньогозв’язку в питанні правильності або помилковості дій, що призводять до визнання.Між тим оцінок, які зазвичай оформлені у вигляді моральних стимулів,розрахованих на постійну дію, замало. Такі стимули в основному розраховані наоцінку довготривалих етапів діяльності. Це різного роду подяки, занесення наДошку пошани, до Книги пошани, нагородження грамотою, медаллю, орденом,присвоєння звання.
Поки практичнослабо використовується оцінка працівника особами найбільш авторитетних груп,належність до яких є бажаною з боку особистості, яка самостверджується.
Говорячи прорезерви оцінювання, слід відмітити і роль змагання за звання кращого з професії(як комплексної форми) або за бережливість різного роду ресурсів та робочогочасу. В цьому випадку також йде змагання за належність до групи, яка отримуєсоціальне схвалення. Але ця форма змагання потребує вдосконалення. Так, вонаобов’язково повинна включати навики колективної роботи і навики наданнявзаємодопомоги. Це також відображає соціальну сутність відносин між людьми всоціалістичному виробництві.
Далі цю формузмагань як спосіб отримання інтегральної оцінки можна включити до структури випробуваньабо до процедури отримання більш високого звання.
Необхідновикористовувати оцінювання в роботі керівника первинного колективу, групи,структури. На жаль, достатньо часто приходиться стикатися з установкою нанегативне оцінювання або на індиферентне ставлення до оцінки взагалі. Такаоцінка базується на думці, що похвала може негативно вплинути на людину.Звичайно, такі випадки можуть мати місце. Але часто вони зустрічаються не тому,що ми не скупимося на похвалу, а тому, що не вміємо правильно використовуватицю форму заохочення. Секрет полягає в тому, щоб хвалити завжди і тільки зауспіхи, які досягнуті особисто працівником. У розпорядженні керівника, в системіметодів його керівництва повинен бути достатньо великий арсенал засобівоцінювання, тобто у самого керівника для цього повинна бути висока професійнакваліфікація, яка дозволяла б оцінювати якість роботи.
На стійкістьколективу в цілому, на умови адаптації особливо впливає соціально-психологічнийклімат в колективі. Про соціально-психологічний клімат багато написано внауковій та популярній літературі, присвяченій питанням змісту поняття клімату,становленню сприятливого клімату, впливу клімату на різноманітні сторони життяколективу. В меншій мірі висвітлені питання, які розкривають вплив клімату наформування намірів особистості припинити діяльність в конкретному колективі.
На перший поглядсприятливий соціально-психологічний клімат сприяє закріпленню працівників вколективі, а несприятливий, навпаки, викликає бажання залишити колектив. Однактака лінія не завжди є вірною. Причому невірною вона є для найбільш суттєвихмоментів життя колективу, які можна охарактеризувати як переломні, критичні.
Соціально-психологічнийклімат сприяє закріпленню працівника тільки в тому випадку, якщо він склався наоснові цінностей, пов’язаних з вирішенням суспільно значимих завдань, якістоять перед колективом.
Використовуючиморально-психологічні стимули в роботі з колективом, необхідно пам’ятати, щостимули повинні бути особистісно і ситуативно орієнтованими. Слід мати наувазі, що дієвість стимула помітна тільки в тому випадку, якщо стимулвідповідає мотивам діяльності особистості. При розходженні мотиву та стимулу останнійвиявляється байдужим. Дія стимулу пов’язана також з ситуацією, яка склаласябезпосередньо в житті особистості або в трудововму колективі. Це підвищеннязначимості яких-небудь стимулів, набуття ними виключної ролі при оцінюваннівкладу працівника в справу колективу, його місця в колективній праці.
Стійкості,стабільності положення членів колективу і колективу в цілому буде сприятинаслідування правилу, за яким не особистість шукає стимули, а стимул знаходитьособистість. Це означає, що стимули повинні бути надзвичайно різноманітними,розрахованими на будь-яку ціннісну орієнтацію, якщо вона не вступає у протріччяз нормами співжиття в суспільстві. Особливо слід звернути увагу на стимулирозвитку особистості та її самоствердження в праці.
Цінність стимулівбагато в чому залежить від конкретної ситуації, що склалася в колективі абонавіть у суспільстві в цілому. Якщо особливо ефективно стимулюються в силунеобхідності, об’єктивних обставин одні працівники, то на інших, рівноцінних їмза кваліфікацією і внеском в загальну справу, необхідно впливати свого родукомпенсаційними стимулами, тобто повинні бути створені умови, при яких іншістимули стали б рівноцінними за значимістю попереднім.

РОЗДІЛ4
КАДРОВЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ СОЦІАЛЬНИХ СЛУЖБ

4.1Професійні вимоги до спеціалістів служби психологічного забезпечення в органахвнутрішніх справ
На сьогоднішнійдень професійні вимоги до працівників соціальних служб, в тому числі і службипсихологічного забезпечення ОВС, досить високі.
Вони повинні матихорошу професійну підготовку: знання в різних галузях психології, фізіології,педагогіки, права, медицини, інформатики, відзначатися високою загальноюкультурою і культурою спілкування, володіти інформацією про сучасні політичні,соціальні, економічні процеси, мати супербачення, тобто здатність передбачатинаслідки своїх дій, відзначатися професійним тактом, здатністю викликатидовір’я і симпатію у людей, володіти емоційною стійкістю, уміти прийматиправильні рішення в будь-якій ситуації, іноді дуже непередбачуваній.
Як відзначаєВ.А.Поліщук [120], в більшості країн допретендентів навчатися соціальній роботі пред’являється ціла система вимог.Найбільш поширеними серед них є певні вікові обмеження (у Швейцарії, Німеччині,Фінляндії, США, Канаді) та певний освітній рівень (у США, Канаді, Австралії). ВАвстралії, наприклад, до претендентів навчатися соціальній роботіпред’являється вимога мати завершену університетську освіту, в США, Німеччині,Швейцарії та деяких інших країнах – вимога мати досвід практичної соціальноїроботи.
Специфічніпрофесійні вимоги до спеціалістів – пенітенціарних психологів детальнопроаналізовані в «Робочій книзі пенітенціарного психолога» заредакцією В.М.Синьова, В.С.Медвєдєва [121].
Є.І. Холостова тадеякі інші вчені [24], [122] вважають, що соціальний працівник повинен мати навички педагогічноїдіяльності. Знання, уміння і навички соціальної роботи складають фундаментпедагогічної культури спеціаліста соціальної сфери. До числа її структурнихелементів відносять психолого-педагогічну спрямованість особистості, їїпедагогічні здібності, майстерність ділового спілкування, культуру службовоїповедінки.
Передумовою дляформування педагогічної культури соціального працівника є його педагогічніздібності. Їх задатки вважаються природженими. Вони проявляються в нахилахлюдини працювати з іншими людьми, мати до них інтерес, терпіння, витримку.
В.М. Синьоввважає особливо важливими для якісного виконання соціально-педагогічних функційтакі професійно-особистісні властивості працівників ОВС [123]:
соціальна відповідальність,готовність прийти на допомогу у поєднанні з провідним місцем цінності служіннялюдям і закону у підсистемі духовно-аксіологічних властивостей особистості;
перцептивніздібності (здатність швидко і адекватно розкрити інших людей, в тому числіемпатично, бути одночасно уважним до багатьох об’єктів);
емоційнастабільністьу поєднанні з умінням емоційно забарвлено передавати інформацію;
особистіснийдинамізм (інтерактивність) як здатність впливати на інших людей;
вольові якості;
висока мовленнєвакультура;
здатність доантиціпації (прогноз у розвитку подій, поведінки);
креативність упоєднанні з професійними стереотипами діяльності.
В результатівивчення нами професійно-особистісних властивостей спеціалістів службипсихологічного забезпечення нами виділені як найважливіші такі якості:
Об’єктивністьсоціального працівника – особливо важлива властивість, оскільки соціальнийпрацівник – людина і повністю виключити суб’єктивний фактор в йоговзаємовідносинах з клієнтами неможливо. Разом з тим соціальний працівникповинен дотримуватись об'єктивності, уміти відкинути власні емоції.
Чесність –необхідна якість соціального працівника, який завжди повинен говорити правдупро становище клієнта, можливості вирішити його проблеми, про труднощі, якізустрічаються або зустрінуться в роботі, а також і про допущені помилки.
Совість — риса,яка проявляється як почуття моральної відповідальності за свою поведінку,потреба поступати у відповідності із своїми особистими уявленнями про добро,благо і справедливість, включає як раціональні, так і емоційні компоненти.Совість виконує функцію регулятора поведінки, спонукаючи людину до творчихпошуків рішення завдань і застреігаючи від формального підходу до виконанняпрофесійних обов’язків.
Справедливістьповинна постійно проявлятися у взаємовідносинах соціального працівника зклієнтами. Він може мати свої симпатії і антипатії, але вони не повинніпозначатися на якості його роботи з різними людьми: які б почуття клієнт невикликав у соціального працівника, ставлення до нього завжди повинно бутирівним, доброзичливим, уважним, а його проблеми повинні оцінюватися адекватно.
Тактовністьпередбачає уміння соціального працівника усвідомлювати всі об’єктивні наслідкисвоїх вчинків і дій та їх суб’єктивне сприймання клієнтом, колегами та іншимилюдьми. Тактовність передбачає будувати свої дії таким чином, щоб не поставитикого-небудь в незручне становище, не принизити його, не образити.
Уважність іспостережливість необхідні соціальному працівнику в його щоденній практичнійдіяльності з людьми. Працюючи з клієнтом, соціальний працівник повинен звертатиувагу на найменші зміни в його настрої, як позитивні, так і негативні. Хорошийспеціаліст завжди помітить невпевненість, погане самопочуття, розгубленістьклієнта, або ж його нещирість, що повинно наштовхнути соціального працівника надумку про необхідність перевірки отриманої від клієнта інформації.
Терпимість — обов’язковий принцип у взаємовідносинах соціального працівника і клієнта іразом з тим важлива властивість його особистості. Терпимість – це моральнаякість, яка характеризує повагу у ставленні до інтересів, переконань, ідеалів,потреб, звичок інших людей. Терпимість соціального працівника базується настійкому навикові приймати людину такою, якою вона є, визнавати її право бути самоюсобою, вести той спосіб життя, який вона вважає доцільним, якщо, звичайно, вінне є соціально небезпечним, протиправним.
Витримка – цевластивість, без якої ефективна професійна діяльність працівників соціальнихслужб неможлива. Працюючи з клієнтами, які нерідко перебувають у надзвичайноважких життєвих ситуаціях, соціальний працівник завжди повинен враховуватиемоційний стан таких індивідів. Якщо клієнт роздратований, агресивний ідозволяє собі проявити негативні емоції по відношенню до соціального працівника,то останній ні в якому випадку не має права відповісти тим же.
Добротасоціального працівника має діяльнісний характер. Вона проявляється у намаганністворити сприятливі умови для життєдіяльності клієнта, його позитивногонастрою, в умінні своєчасно надати допомогу. Доброта соціального працівникапроявляється не в тому, щоб жаліти клієнта, а в тому, щоб навчити йогопротистояти негативним явищам, долати труднощі, бути відповідальним за своюдолю і долю близьких. Доброта зобов’язує соціального працівника говоритиклієнту навіть неприємну правду, якщо це необхідно для успіху справи.
Любов до людей –без неї соціальний працівник ніколи не зможе стати близькою людиною дляклієнта. В практиці соціальної роботи далеко не всі клієнти об’єктивно здатнівикликати до себе любов. Проте соціальний працівник повинен уміти побачити вкожній людині щось позитивне, що може стати основою формування позитивнихпочуттів до неї. В той же час, працюючи з клієнтом, він зобов’язаний поводитисебе так, щоб викликати позитивні почуття з боку клієнта до себе.
Самокритичність — обов’язкова властивість соціального працівника. Уміння аналізувати своюдіяльність, бачити свої помилки і шляхи їх виправлення, давати об’єктивнуоцінку своїм діям і поведінці – це властивість, яка дає можливість соціальномупрацівнику не тільки чесно виконувати свої обов’язки, але й вдосконалюватися усвоїй професійній діяльності.
Адекватністьсамооцінки тісно зв’язана з самокритичністю. Соціальний працівник не повиненвтрачати почуття реальності і переоцінювати свої можливості при здійсненніпрофесійних функцій. Не менш небезпечною є і занижена самооцінка, тому щоневіра в свої сили і можливості негативно впливає не тільки на результатидіяльності, але й на стан клієнта та на суспільну думку про систему соціальноїроботи в цілому.
Терплячість — необхідна властивість у щоденній діяльності соціального працівника, оскількивін працює з різними клієнтами, а деякі з них досить важкі у спілкуванні.Соціальний працівник повинен бути терплячим, готовим вислухати клієнта, якийіноді кілька разів повторює одне і те ж, в розповіді якого часто важко вловитисмисл. Головне – дати клієнту можливість висловитися по проблемі, яка хвилюєйого, зняти негативні емоції і спрямувати розмову в конструктивне русло.
Комунікативність– надзвичайно значима професійна властивість соціального працівника. Ізспілкування починається знайомство з клієнтом, від комунікативних здібностейсоціального працівника в значній мірі залежить в цілому успіх його діяльності.
Оптимізм особливочасто проявляється в діяльності працівника соціальних служб, оскільки йомунерідко доводиться працювати з людьми, які мають багато серйозних проблем. Вінусвідомлює, що далеко не всі проблеми можна вирішити з об’єктивних ісуб’єктивних причин. Разом з тим він повинен оптимістично ставитися до людей,зберігати віру в справедливість, торжество добра, давати людям надію і віру накраще. Соціальний оптимізм має своїм джерелом переконаність соціальногопрацівника у можливості здійснення соціальної справедливості, здатності людинидо самовдосконалення.
Сила волі завждинеобхідна соціальному працівникові в його практичній діяльності. Вонапроявляється у здатності цілеспрямовано виконувати об’єктивно необхідні дії, невідступати перед перешкодами, доводити почату справу до кінця. Сила волінеобхідна соціальному працівнику, щоб подолати пасивність клієнта, змінити йогодумку про себе, організувати його на вирішення завдань, зв’язаних з йогопроблемами.
Емпатія(співпереживання) – здатність розуміти іншу людину, її емоційні стани,проникати у внутрішній світ іншої людини. Практика показує, що дуже часто,звертаючись у соціальну службу за допомогою, клієнт в першу чергу сподіваєтьсязнайти там співчуття, співпереживання.
Творче мислення — невід’ємна характеристика соціального працівника, адже в соціальній роботінемає абсолютно однакових ситуацій, ідентичних клієнтів. В кожному конкретномувипадку соціальний працівник повинен приймати нестандартне рішення, щоб досягтинайкращих результатів.
Прагнення досамовдосконалення повинно проявлятися не тільки в постійному бажанніспеціаліста рости в професійному плані, але і у самовдосконаленні духовному іморальному. Самовдосконалення соціального працівника — не самоціль. Йоговисокий моральний і професійний рівень працює не тільки на нього самого, але іна клієнта, на кінцеві позитивні результати його діяльності.
Щодоінтелектуальних якостей, то зауважимо, що американський психолог Н.Таллентвиділяє три типи інтелекту: [124]
вербальний –здатність оперувати словами, символами, числами, ідеями, логічними доказами;
механічний –здатність сприймати і розуміти зв’язки фізичних сил і елементів механізмів упрактичних ситуаціях, швидко засвоювати принципи машинних операцій;
соціальний –здатність розуміти стани інших людей і передбачати розвиток різних соціальнихситуацій.
Соціальнийінтелект проявляється у відчутті такту, в умінні завоювати симпатії інших людейі створювати сприятливу атмосферу у взаємовідносинах з ними. Низький рівеньрозвитку даного типу інтелекту веде до ускладнень в пристосуванні досоціального оточення. Психолога, соціального працівника це стосується в першучергу.
Соціальнийінтелект – важлива складова людського взаєморозуміння. Іноді надзвичайноерудований психолог з яскраво вираженим вербальним і слабо — соціальним інтелектомне знаходить взаєморозуміння з людьми.
Західнідослідники Г.Марлоу, Д.Гілфорд та інші вчені характеризують соціальний інтелектяк особливий вид людського інтелекту, який не можна виміряти з допомогоюстандартизованих методик. Він принципово відрізняється від академічногоінтелекту, що забезпечує об’єктивне відображення предметного світу. Д.Гілфорд іГ.Марлоу зробили цікавий висновок про незалежність функціонування цих видівінтелекту. Більше того, вони підкреслюють, що традиційна вербальна освіта, якуотримує спеціаліст, іноді може гальмувати розвиток соціального інтелекту.
Важливимихарактерними особливостями соціального інтелекту є:
-   просоціальна спрямованість,готовність до співробітництва, особистісна
зацікавленість усправах інших;
-    соціальна самоефективність,як очікування успіху при вирішенні міжособистісних проблем;
-    емпатійний інтерес, якийзабезпечує декодування невербальних ознак емоційних переживань;
-    визначене ціннісне ставленнядо себе та інших.
Соціальний інтелект як особлива властивість мислення дозволяє зрозумітилюдину, проникнути в мотивацію поведінки, розпізнати істотні властивостіособистості.
Стосовнотемпераменту, то, безперечно, оптимальним варіантом є наявність сангвінічноготипу.
Отже, на основіаналізу і узагальнення результатів досліджень багатьох вчених [125], [126], [127], [122] і наших власних досліджень можназапропонувати орієнтовний узагальнений психографічний портрет соціальногопрацівника, в тому числі і спеціаліста служби психологічного забезпечення в органахвнутрішніх справ:
1.        Спрямованістьособистості: потреба в спілкуванні з іншими людьми, інтерес до своєї роботи,бажання допомогти людям.
2.        Інтелектуальніякості:
а) аналітичність– реалістичність, інтуїція, прогностичність, кмітливість, критичність,гнучкість мислення;
б) наявністьсоціального інтелекту (здатність розуміти стани інших людей, передбачатирозвиток різних соціальних ситуацій);
в) освітнійрівень: знання психології, педагогіки, геронтології, медицини, юриспруденції,соціології;
г) професійнакомпетентність: вона базується в основному на досвіді і умінні застосовуватитеоретичні знання на практиці, це – знання і володіння технологіями і методамироботи, уміння правильно їх підбирати, враховувати індивідуально-психологічні,вікові особливості людей і ситуацію, в якій вони перебувають, умінняпрогнозувати наслідки своїх дій.
3.        Вольовіякості: витримка, наполегливість, принциповість, мужність, сміливість,вимогливість до себе та інших.
4.        Властивостідинамічності: активність, ініціативність, енергійність, уміння швидкозорієнтуватися в будь-якій ситуації.
5.        Особистісно-організаційніякості: добросовісність, дисциплінованість, відповідальність, об’єктивність,організованість, самокритичність, самостійність, впевненість в собі, чесність,щирість, громадянськість, уміння організувати роботу в складних ситуаціях.
6.        Особистісно-моральніякості: тактовність, ввічливість, делікатність, доброзичливість,дипломатичність, природність, привітність, терпимість, інтелігентність,привабливий зовнішній вигляд, чесність, об'єктивність, оптимізм.
7.        Особистісно-комунікативніякості: комунікативність, адаптованість, сумісність, готовність терплячевислухати кожного, уміння вести бесіду, переконувати, поважати думку іншого,уміння сприймати проблему з позицій іншої людини, прагнення до співробітництва,готовність допомогти, уміння розв’язати конфлікт, установлювати контакти.
8.        Факторпсихічного і фізичного здоров’я: психологічна стійкість, уміння проводитисаморелаксацію, самозахист, відсутність серйозних захворювань нервової ісерцево-судинної системи.
Згідно з даниминашого дослідження, всі вище згадані професійно-особистісні якості працівникаслужби психологічного забезпечення мають винятково важливе значення в йогопрофесійній діяльності, проте особливої уваги, на нашу думку, заслуговує такавластивість як спрямованість особистості на іншу людину. Спрямованість налюдину означає, що в системі цінностей, ціннісних орієнтацій працівника службипсихологічного забезпечення в центрі знаходиться не гіпертрофоване “я”, а “ти”,тобто інша людина.
Уміння зрозумітиіншу людину, об’єктивно оцінити її, тактовно вказати на недоліки і допомогти їхвиправити – важлива властивість спеціаліста соціально-психологічної роботи.
Отже, специфікадіяльності соціального працівника вимагає органічного поєднання відповіднихпрофесійних і особистісних якостей, особливої компетентності: методичної,соціальної, організаторської. Методична компетентність – володіння спеціальнимпрофесійним інструментарієм – технологіями, методами соціальної роботи.Соціальна компетентність полягає в соціальній зрілості особистості спеціаліста,наявності у нього власної професійної позиції.
Організаторськакомпетентність включає в себе організаційні уміння, цілеспрямованість,самоорганізованість, здатність своєчасно приймати рішення.
На жаль, яквиявлено нами, професійна компетентність багатьох соціальних працівників, втому числі і працівників служби психологічного забезпечення органів внутрішніхсправ, на сьогоднішній день не є достатньою для ефективної роботи.
Особливо частосеред працівників соціальних служб, в тому числі й в ОВС, спостерігаєтьсявідсутність методичної компетенції. Це зумовлено тим, що дипломованихспеціалістів в сфері соціальної роботи не вистачає, в багатьох соціальнихслужбах працюють люди, які не мають відповідної професійної підготовки. Їхдіяльність іноді відзначається непослідовністю, непродуманістю, неграмотністюпри застосуванні тих чи інших соціальних технологій.
Відсутністьсоціальної компетенції найчастіше спостерігається у молодих спеціалістів,вчорашніх випускників. Іноді наявність диплома про психологічну освіту не можекомпенсувати в повній мірі відсутність життєвого досвіду і навичок практичноїдіяльності.
Досить складною вцьому плані є ситуація в соціально-психологічній службі органів внутрішніхсправ, де переважна більшість працівників поки що не мають відповідної фаховоїпідготовки.
Отже, проблемапідготовки кадрів для забезпечення соціальної роботи в найрізноманітнішихсоціально-психологічних службах є надзвичайно актуальною на сьогоднішній день.

4.2Професійна підготовка кадрів для соціальних служб
На сьогоднішнійдень професія соціального працівника є вже загальновизнаною не тільки в усьомусвіті, але й в Україні.
Визнання цієїпрофесії і здобуття нею відповідного статусу зайняло не одне десятиліття. Длятого, щоб цей історичний процес відбувся, необхідно було пройти основні стадіїпрофесіоналізації, до яких відносять: перетворення діяльності в основне заняттядля цілої групи людей; організація спеціальних навчальних закладів даногопрофілю; формування професійної асоціації; політична кампанія, спрямована наприйняття законодавчих актів, які дають професійній асоціації офіційніповноваження; розробка і затвердження етичного кодексу професії [128].
Група, яка претендуєна професійний статус, намагається схилити суспільну думку до визнання того,що: складність даного виду діяльності вимагає спеціальної освіти; тільки особи,які отримали таку спеціальну підготовку, здатні здійснювати діяльність наналежному рівні; ті соціальні потреби, які обслуговує дана діяльність,настільки важливі, що виправдовують прагнення до високого рівня професійноїкомпетентності.
У відповідності зцим, професіоналізацію соціальної роботи можна розглядати як історичний процес,в результаті якого цей вид діяльності набував рис, що зближували його звизнаними професіями.
Реалізація ідеїпрофеісоналізму у ХХ столітті привела до виникнення професії соціальногопрацівника. Великобританія і США — були тими країнами, де соціальна роботавперше оформилася як особливий вид діяльності, а згодом була поставлена напрофесійну основу. У Великій Британії професійна підготовка соціальнихпрацівників розпочалась із 90-х років ХІХ століття з лекційної і практичноїроботи, пов’язаної з діяльністю Товариства благодійності в Лондоні. Та все жзаснування першого учбового закладу, професійно орієнтованого на соціальнуроботу, відбулося в Амстердамі, де в 1899 році був відкритий перший у світіІнститут підготовки соціальних працівників. На початку ХХ століття в Європі іАмериці вже діяло 14 шкіл соціальної роботи [129]. У США цю професію зразу сталиназивати соціальною роботою, а в країнах Європи — соціальною медициною. З часомі в Європі перейшли до американського варіанту її назви, і тепер вона визнана увсьому світі.
Отже, професіясоціального працівника отримала свій початок з благодійних організацій США іЄвропи. Завдяки своїй неформальній діяльності активісти цих організацій набулидосвіду, який давав їм змогу не лише покращувати зміст соціальної допомоги, а йвизначити напрямки на перспективу, розробляти наукові методи, започаткуватиспеціальну підготовку кадрів.
Відзначимо, щопоняття “кадри” і “спеціалісти” співпадають за змістом стосовно заміщення тимиі другими певних посад і чіткого переліку обов’язків у відповідності з певноюсферою діяльності. В той же час, поняття “кадри” – більш узагальнене,абстрактне. “Спеціаліст” – величина реальна, і ця величина визначається певнимрівнем знань, умінь, навичок конкретного виду діяльності. Кадри вирішуютьбагатопрофільні завдання. Не існує кадрів взагалі. Вживання цього термінупоказує на приналежність спеціалістів до певного відомства, служби.
На думкуЛ.В.Топчія, цінність кадрів в значній мірі залежить від об’єктивних передумов,їх приналежності до того чи іншого відомства, їх місця і ролі у забезпеченнісоціальної роботи, що зумовлює формування певних службових і ділових якостей[130].
Службові якості –це відданість своїй підсистемі, в тому числі тій конкретній соціальній службі(установі), де працює спеціаліст; засвоєння ним професійно-етичного кодексуспеціаліста по соціальній роботі; лояльність по відношенню до керівництвасистеми на всіх рівнях; ідентифікація індивідуальної діяльності з діяльністювсієї служби соціального закладу; відчуття своєї приналежності до працівниківданої установи, відомства, галузі; участь в розробці і реалізації соціальноїполітики, в розвитку конкретного напрямку соціальної роботи; моральнавідповідальність перед суспільством, колегами за результати соціальної роботи вконкретному відомстві, соціумі.
Ділові якості –намагання відповідати найвищим вимогам професійної майстерності; професійнакваліфікація, яка відповідає наявному диплому (сертифікату); знання системисоціальної роботи в цілому, конкретної соціальної служби (закладу); морально-психологічніякості працівників, які сприяють інтеграції діяльності закладу з потребамипрацівників і спеціалістів соціальної роботи; співробітництво соціальнихпрацівників з іншими спеціалістами (медиками, педагогами); гуманістичнаспрямованість діяльності; намагання будувати свої відносини, здійснювати роботуна основі закону, поваги і довір’я до людей.
Нова парадигмасоціальної роботи, яка визначає сучасне бачення соціального працівника якголовного суб’єкта професійної діяльності в соціальній сфері, висуває системувимог до кваліфікації і морально-етичної поведінки спеціалістів соціальноїроботи. На соціальних працівників покладаються великі надії, але до нихпред’являються і високі вимоги.
Професійнадіяльність соціального працівника відображає в своєму змісті, способахреалізації, видах, формах існування не тільки специфіку країни, але іособливості ситуації в соціально-економічній сфері суспільства, особливостіспецифічного періоду розвитку країни. Разом з тим, вимоги до соціальногопрацівника відзначаються варіативністю в залежності від сфери реалізаціїсоціальної роботи.
Формування певнихпрофесійних якостей також визначається специфікою тієї соціальної групинаселення, тим контингентом людей, з яким працює спеціаліст соціальної роботи.
Конкретнінапрямки соціальної роботи, суб’єктами яких сьогодні є не тільки традиційнісоціальні працівники, але й медики, педагоги, психологи, працівники органіввнутрішніх справ, пред’являють специфічні вимоги до професіоналізмуспеціалістів соціальної роботи.
Зростаючі потребив соціально-економічній підтримці населення, медико-соціальній допомозі,психо-соціальній профілактиці і реабілітації, соціально-педагогічнійдіяльності, соціально-правовій і соціально-побутовій роботі логічно диктуютьнеобхідність в кожній конкретній модифікації різновидностей соціальної роботиформування тих чи інших професійних властивостей соціального працівника. Все ценеминуче приводить до думки про необхідність формування у майбутньогосоціального працівника специфічних професійних якостей, спеціалізаціїсоціальних працівників. Це абсолютно зрозуміло, оскільки специфіка роботи,скажімо, з дітьми, сім’єю, інвалідами, людьми похилого віку, сильновідрізняється від специфіки роботи в службі психологічного забезпечення ОВС.Правда, відзначимо, що коло обов’язків служби психологічного забезпечення такешироке, що передбачає в окремих випадках і роботу з інвалідами (випадкислужбового травматизму працівників ОВС, внаслідок яких наступила інвалідність,психічні зрушення і т.п.), з людьми похилого віку (пенсіонери ОВС), з сім’ямипрацівників органів внутрішніх справ.
Очевидно,найбільш оптимальним підходом до проблеми підготовки кадрів для системисоціально-психологічних служб є підготовка спеціалістів соціальної роботиширокого профілю, які мають фундаментальні вузівські знання з основ наук, впоєднанні із спеціалізацією в професійній підготовці. До речі, це дозволитьсоціальному працівнику в умовах сьогоднішнього нестабільного, динамічного життяпрацювати у різних сферах соціальної роботи.
Саме такий підхідми мали змогу спостерігати при вивченні особливостей підготовки спеціалістівсоціальної роботи у Великобританії (Департамент соціальної роботи університетум.Данді).
Після загальноїпідготовки майбутні фахівці соціальної роботи мають можливість спеціалізуватисяу правоохоронних органах, системі освіти, медицині і т.п.
На сьогоднішнійдень в Україні започаткована підготовка кадрів для соціальної роботи:бакалаврів, спеціалістів, магістрів. Вони отримують знання в галузігуманітарних і соціально-економічних наук (філософія, історія, педагогіка,право, політологія та ін.); загальнопрофесійних дисциплін (теорія соціальноїроботи, методи і технології, психологія, психодіагностика, соціологія, етикасоціальної роботи, валеологія, менеджмент і т.п.). дисциплін спеціалізації(соціальна робота з дітьми і молоддю; з сім’єю; з людьми похилого віку;інвалідами і т.п.)
Проте достатнякількість дипломованих спеціалістів соціальної роботи в країні появиться нескоро. Для цього потрібен час і значні матеріальні ресурси.
Що стосуєтьсяпідготовки фахівців соціальної роботи для органів внутрішніх справ, то насьогоднішній день їх готує Університет внутрішніх справ в Харкові, зосередившиосновну увагу на фахівцях-психологах ( в 1994 р. тут розпочата підготовкаслухачів за фахом “соціальна робота”), Університет внутрішніх справ в м.Києві.
Вважаємо, щоодним з можливих шляхів підготовки спеціалістів соціальної роботи для органіввнутрішніх справ могла б бути перепідготовка осіб споріднених спеціальностей,які бажають працювати в системі психологічного забезпечення ОВС, або вжепрацюють там, маючи вищу освіту.
Вищі навчальнізаклади, в яких є кафедри психології і педагогіки, соціальної роботи, могли бнадати допомогу на місцях у перепідготовці кадрів.
Саме таким чиномнами організована перепідготовка кадрів для служби психологічного забезпеченняв УВС Закарпатської області.
Відповідна угодащодо співробітництва підписана з кафедрою соціальної роботи юридичногофакультету Ужгородського національного університету. Протягом двох роківпрацівники служби психологічного забезпечення відвідували лекції і практичнізаняття, проходили перепідготовку з соціальної роботи, згідно розробленоїпрограми, яка включала вивчення таких основних курсів і спецкурсів:
1. Вступ до спеціальності.
2. Основи психології і педагогіки.
3. Основи вікової і педагогічноїпсихології.
4. Основи соціальної психології.
5. Основи психодіагностики.
6. Основи психологічного консультування.
7. Основи психотерапії.
8. Основи психології праці.
9. Основи соціально-психологічноготренінгу.
10.      Основипрактичної соціології.
11.      Основипсихології спілкування.
12.      Інформатикав соціальній роботі.
13.      Основиконфліктології.
14.      Основипрофорієнтаційної роботи.
15.      Математико-статистичніметоди в психолого-педагогічних дослідженнях.
В проведеннізанять взяли участь, крім викладачів УжНУ, також викладачі з Великобританії іБельгії, які співробітничають з кафедрою соціальної роботи УжНУ в рамкахпрограми ТЕМПУС-ТАСІС, яка фінансується Європейським Співтовариством.
Відзначимо, що впроцесі навчання виникають певні труднощі, пов’язані з тим, що, як цілкомслушно зауважує Т.І.Левченко [131], навчальні програми не можуть повністю визначити зміст жодногопредмета. Існує теорія співвідношення змісту програми з фактичним рівнемзнання, заснована на методах інформаційної теорії навчання. Одним з елементівцієї теорії є понятійний психологічний тезаурус того, хто навчається, — цепоняття, знаки теорії і т.д. засвоєні ним, які війшли в його пам’ять, сталисуттєвим інтелектуальним надбанням.
Співвідношеннятезаурусу того, хто навчається, і того, хто навчає, відіграє велику роль внавчанні. Навчальна матеріал не може бути однаково інформативним для тих, укого обмежений тезаурус і для тих, у кого він високий. Отже, слід знаходитиоптимальний інформативний текст для тезаурусів всіх слухачів.
Як правило, насьогоднішній день існують такі основні підходи стосовно підвищення кваліфікаціїкадрів:
1.        Фрагментарнийпідхід, який не вимагає спеціальних інвестицій, не зв'язаний з цілямиконкретних організацій.
2.        Формалізованийпідхід, коли підвищення кваліфікації розглядається як частина кар’єри,поєднується з ресурсними потребами установи, підприємства і особистіснимипотребами та інтересами суб’єкта.
3.        Цільовийпідхід, коли підвищення кваліфікації тісно зв’язане із стратегією організації,коли має місце співпадання цілей того, хто навчається з цілями організації, яказацікавлена в результатах роботи, але не нав’язує своїх директив, а представляєсвободу вибору працівнику, який бажає підвищувати кваліфікацію.
Ситуації вільногоальтернативного вибору забезпечують самодетермінацію навчальної діяльності,стимулюють внутрішню мотивацію, підтримують потребу в саморегуляції,самокорекції, автономії суб’єкта навчання.
Підкреслимо, щовже сьогодні і, особливо в найближчому майбутньому, повинна істотно зрости рольсамоосвіти, яка тісно зв’язана з проблемами самореалізації, саморегуляції,самовдосконалення особистості і відіграє важливу роль у системі підвищеннякваліфікації, коли суб’єкт не відчуває потреби в контролі, зовнішньомууправлінні, оскільки володіє достатньо високою внутрішньою мотивацією навчання,високим рівнем самоконтролю, самодисципліни. В зв’язку з цим в процесіперепідготовки фахівців соціальної роботи ОВС ми виходили з того, що необхідноформувати готовність до постійної самоосвіти, поповнення знань в різних галузяхнауки, пов’язаних із спеціальністю, оскільки найбільшу цінність мають тізнання, які здобуті самостійно.
Щоб постійнопоповнювати знання, підвищувати кваліфікацію, людина повинна вміти самостійновчитися. В зв’язку з цим необхідно навчати не тільки якомусь предмету, але іметодам оволодіння його основними поняттями, інформацією, уміннями, навичками,роботі з різними джерелами інформації. Необхідно навчати спрямованій насамовдосконалення діяльності, яка зв’язана з умінням усвідомлювати цілі,правильно формулювати їх, знаходити нові неординарні шляхи їх досягнення.Критерієм кінцевої результативності цього процесу є оволодіння змістом на рівнійого творчого застосування і сформованості мотивації до продовження самостійнимоволодінням знаннями.
Значні можливостідля перепідготовки спеціалістів в цілому і соціальної роботи зокрема, можназнайти в сучасних інноваційних навчальних технологіях, до яких, на нашу думку,в першу чергу, слід віднести дистанційне навчання.
Дистанційне навчання – це система підготовки спеціалістів ХХІ століття,яка характеризується високим професіоналізмом.
Насьогоднішній день дистанційне навчання набуло значного поширення у багатьохкраїнах світу і з кожним роком його популярність зростає.
Дистанційнінавчальні технології активно застосовуються як у цивільній освіті, так і увійськовій. Найбільшого розвитку вони, звичайно, досягли у сфері цивільноїосвітньої діяльності.
Дистанційненавчання є дуже близьким до заочного навчання, яке найбільшого розвитку досяглоу сфері вищої освіти.
Чим жевідрізняється дистанційна форма навчання від заочної? На думку Є.С.Полат,М.В.Моісеєвої та ін. [132], основна різниця полягає в тому, щопри дистанційному навчанні створюється можливість організації сучасногонавчального процесу з усіма атрибутами, які характеризують даний процес якнавчальний (можливість пояснення, роз'яснення навчального матеріалу викладачем,можливість спілкування викладача і студентів, а також студентів між собою напротязі всього періоду навчання, проведення обговорень, виконаннянауково-дослідних завдань і т.п.), і факторами, які визначають цей процес якнавчальний (можливість організації активної пізнавальної діяльності кожногостудента; забезпечення ефективного зворотного зв’язку, інтерактивності;забезпечення індивідуалізації і диференціації процесу навчання, формуваннястійкої мотивації навчально-пізнавальної діяльності).
Отже, дистанційнаосвіта — це організований по певних темах, навчальних дисциплінах навчальнийпроцес, який передбачає активний обмін інформацією між учнями і викладачами, атакож між самими учнями, і який максимально використовує сучасні засоби новихінформаційних технологій (аудіовізуальні засоби, персональні комп’ютери, засобителекомунікації).
Дистанційненавчання — це навчання без кордонів, відкрите і доступне для всіх, незалежновід того місця, де людина живе, навчання, а не самоосвіта. Дистанційне навчаннявикористовує як технологічну основу сучасні засоби нових інформаційнихтехнологій і засоби масової комунікації — як звичні (радіо, телебачення, факс),так і нові (аудіо-, теле- і відеоконференції, комп’ютерні телекомунікації іт.п.) [133], [134].
Саме використання найсучасніших ефективних комунікативних технологій,які дозволяють забезпечувати постійну взаємодію між учасниками навчання, взначній мірі відрізняє дистанційне навчання від заочного.
Які жосновні педагогічні положення лежать в основі побудови курсу дистанційногонавчання?
Перш за все, вцентрі процесу навчання перебуває самостійна пізнавальна діяльність того, хтонавчається. Навчання, самостійне оволодіння знаннями стало сьогодні потребоюлюдини. Отже, необхідна гнучка система освіти, яка дозволяє отримувати знаннятам і тоді, коли це зручно кожному індивіду. В той же час важливо не тількиоволодіти певною сумою знань, але й навчитися самостійно набувати нових знань,працювати з інформацією, оволодівати способами пізнавальної діяльності.
Самостійнеоволодіння знаннями не повинно бути пасивним, навпаки, з самого початку індивідзалучається до активної пізнавальної діяльності, яка передбачає практичнезастосування цих знань.
Організаціясамостійної діяльності передбачає використання найновіших педагогічнихтехнологій, які стимулюють розкриття внутрішніх резервів кожного індивіда, якийнавчається (проблемні методи, модульне навчання і т.п.).
Дистанційне навчання, індивідуалізоване в своїй основі, не виключаєразом з тим можливість широкої комунікації тих, хто навчається.
Система дистанційного навчання конкретного навчального закладу можевключати такі види забезпечення:
Програмне– мережеві системні програми, комп’ютерні навчальні програми, інструментальнісередовища для створення навчальних програм.
Технічне– персональні ЕВМ для організації сервера, персональні і мережеві комп’ютери.
Інформаційне – конспекти лекцій, підручники, посібники та іншіметодичні матеріали на паперових і магнітних носіях, довідники, різні базиданих по методичних матеріалах, оперативних даних, кадрах.
Методичне – методики, рекомендації по технологіях дистанційногонавчання з врахуванням дидактичних і психологічних аспектів.
Організаційне– нормативні документи держави і організації, які визначають структуруорганізації, яка проводить дистанційне навчання.
На сьогоднішній день існує кілька моделей дистанційної освіти, яківикористовують як традиційні засоби, так і засоби нових інформаційних технологій:телебачення, відеозаписи, друковані посібники, комп’ютерні телекомунікації таін.
Незважаючи надеякі відмінності в моделях дистанційної освіти, всі вони мають за мету датиможливість тим, хто навчається, поповнити свої знання в різних галузях науки,отримати атестат, ту чи іншу кваліфікацію на основі результатів відповіднихекзаменів.
Розробка моделейбула проведена Тунінгою і Сейненом (R.S.J.Tuninga і I.B.J.Seinen) [135].
На нашу думку,сьогодні в Україні найбільшого поширення можуть набути такі форми отриманняосвіти засобами дистанційного навчання, як модель “кейс” – технології ікореспондентське навчання, оскільки їх реалізація не вимагає високого рівнякомп’ютеризації, технічної оснащеності, а базується в основному на використанніспеціально розроблених друкованих матеріалів. Можливим є також поєднання цихдвох моделей. Широке використання мережі ІНТЕРНЕТ, мобільних персональних комп’ютерівв дистанційному навчанні в найближчі роки видається нам дещо проблематичним вУкраїні.
До речі, вбагатьох західних країнах, технічна оснащеність яких набагато вища, ніж вУкраїні, успішно здійснюється дистанційне навчання на основі використання переважнодрукованих матеріалів.
Нами вивченіособливості організації дистанційного навчання на факультеті соціальної роботиуніверситету м.Данді (Велика Британія), який на протязі 1996 — 1999 рр. бувпартнером Ужгородського національного університету у програмі ТЕМПУС-ТАСІС, а в2001 р. УжНУ знову отримав грант ТЕМПУС на створення мережі закладів, якіготують спеціалістів соціальної роботи.
Матеріали,розроблені відділенням соціальної роботи університету м.Данді, включають пакетиз навчально-методичною інформацією з основних блоків (модулів) програмипідготовки спеціалістів соціальної роботи [136]. В пакет входить перш за всенавчально-методичний посібник, який має специфічну структуру. У ньомупропонується мінімум основних теоретичних положень, які необхідно простозасвоїти, оскільки вони здебільшого є аксіоматичними. Більшість теоретичнихположень мають проблемний характер і вимагають творчого опрацювання, критичногоаналізу. Як правило, після кожного важливого теоретичного положення можназнайти посилання на відповідну наукову літературу, де дана проблемависвітлюється більш детально.
В посібникумістяться спеціальні завдання і запитання. Виконання їх вимагає певнихтеоретичних знань, іноді й практичного досвіду роботи. Причому, питання ізавдання передбачені окремо для тих, хто вже працює в системі соціальної служби(група А) і для тих, хто не працює тут, але бажає отримати знання з основсоціальної роботи, можливо, навіть, не з метою використання їх у професійнійдіяльності, а для того, щоб більш ефективно виховувати дітей вдома, чидоглядати за немічними батьками, родичами-інвалідами і т.п. (група Б).
В ряді завданьстудентам пропонується визначити і обгрунтувати конкретні шляхи покращенняроботи соціального закладу, де працює студент, або ж системи соціальної службив цілому.
Деякі завданняпередбачають проведення певної практичної роботи з наступним теоретичнимузагальненням результатів.
Інодіпропонуються для розгляду і аналізу конкретні життєві випадки.
Спеціальнийзбірник з прикладами випадків соціальної роботи є обов’язковою складовоючастиною блоку-модуля. Як правило, випадки пропонуються з реальної практикироботи, або з літературних джерел.
Крімвищезгаданого навчально-методичного посібника і збірника випадків, пакетматеріалів дистанційного навчання містить також збірник всіхнормативно-правових державно-урядових документів, які стосуються соціальноїроботи, її конкретних галузей, з чіткими посиланнями на те, де, коли, ким булиприйняті ці документи, де і коли вони були опубліковані.
Пакет матеріаліввключає також аудіо-матеріали. Це можуть бути інтерв’ю людей, які зайняті всистемі соціальної служби. Іноді — це сюжети конкретних життєвих прикладівнадання соціальної допомоги клієнтам.
Обов’язковоюскладовою пакета є тлумачний словник термінів, а також перелікнормативно-правових документів.
Студент, якийвирішив навчатися дистанційним методом, купує пакети з навчально-методичнимиматеріалами безпосередньо в університеті або ж отримує їх поштою вдома, згіднопопередньо зробленого замовлення. Матеріали можна отримати також в бібліотеціуніверситету.
Впроцесі роботи над матеріалами студент має право на консультування увикладачів, які працюють в університеті і забезпечують дистанційне навчання,або звертатися в соціальні заклади за місцем проживання.
Студенти працюютьнад матеріалами стільки, скільки вважають за потрібне. Після цього вони даютьвідповіді на контрольні запитання, виконують запропоновані завдання івідсилають звіти в університет для перевірки і оцінювання. Якщо по одному блокузавдань отримана позитивна оцінка, студент переходить до опрацювання іншогоблоку. Якщо ж оцінка незадовільна, він має можливість доопрацювати завдання.
Слід відзначити,що оцінювання не обмежується простим виставленням тої чи іншої оцінки. Власне,робота студента оцінюється тільки як “зараховано” або “не зараховано”. Але прицьому завжди має місце дуже детальне коментування виконаної роботи, відзначенняїї сильних і слабких сторін, пропозиції щодо покращання роботи.
Невід’ємноючастиною підготовки спеціалістів соціальної роботи в процесі дистанційногонавчання є їх практична діяльність в соціальних закладах, якій надається дужеважливе значення.
Кінцевеоцінювання проводиться на основі врахування результатів контрольних робіт,відгуків про роботу студента в соціальному закладі і співбесіди.
Спеціальні пакетиматеріалів для дистанційного навчання розроблені і для системи правоохороннихорганів [137].
Використаннятакої форми перепідготовки працівників соціальних служб в Україні, в тому числіі фахівців служби психологічного забезпечення ОВС, могло б набути поширення і внашій країні, причому, в найближчі роки, що дало б змогу зекономити час ізменшити матеріальні витрати на підготовку спеціалістів.
Розробканавчальних матеріалів для системи дистанційного навчання розпочата на кафедрісоціальної роботи юридичного факультету Ужгородського національногоуніверситету [138].

ВИСНОВКИ
На сьогоднішній день у зв’язку з ускладненнямсоціально-економічного становища особливого значення набуває соціальна робота,головна мета якої – регулювання правових, економічних відносин індивіда ісуспільства, надання кожній людині допомоги і підтримки у вирішенні її проблем,забезпечення соціального захисту кожного члена суспільства.
Професійна соціальна робота – один з основних способівреагування суспільства на нову соціальну ситуацію, її завдання, проблеми,можливості.
Соціальна роботатісно зв’язана з соціальною політикою держави, метою якої є створення умов длярозвитку та оптимального функціонування соціальних відносин, всебічного розкриттятворчого соціального потенціалу людини, досягнення в суспільстві соціальноїзлагоди, стабільності, соціальної цілісності.
Соціальнаполітика держави реалізується в соціальній роботі. Вона визначає їїметодологічні засади, зміст, організаційні форми.
Соціальна роботаздійснюється найрізноманітнішими соціально-психологічними службами, які успішнофункціонують в Україні впродовж останніх років.
Історико-теоретичнийаналіз підходів до вивчення феномену соціальної роботи дав можливістьвстановити, що визнання соціальної роботи як професії зайняло не однедесятиліття. Для того, щоб цей історичний процес відбувся, необхідно булопройти основні стадії професіоналізації, до яких відносять: перетвореннядіяльності в основне заняття для цілої групи людей; організація спеціальнихнавчальних закладів даного профілю; формування професійної асоціації; політичнакампанія, спрямована на прийняття законодавчих актів, які дають професійнійасоціації офіційні повноваження; розробка і затвердження етичного кодексупрофесії.
Реалізація ідеїпрофесіоналізму у ХХ столітті привела до виникнення професії соціальногопрацівника. Великобританія і США — країни, де соціальна робота впершеоформилася як особливий вид діяльності, а згодом була поставлена на професійнуоснову. Перший у світі Інститут підготовки соціальних працівників бувзаснований в Амстердамі у 1899 році.
В 90-х рокахпосилюється увага до проблем соціальної роботи в органах внутрішніх справ. Буловизнано, що специфіка службово-оперативної діяльності ОВС така, що включає постійнийі підвищений фактор ризику, напруги, підвищену відповідальність, тому в 1997році починається створення соціально-психологічної служби в системі МВСУкраїни, яка отримала назву служби психологічного забезпеченняоперативно-службової діяльності органів та підрозділів внутрішніх справУкраїни.
Служба психологічного забезпечення покликана сприяти якісному вирішеннюоперативно-службових завдань і ефективному функціонуванню всієї системи ОВС;зводити до мінімуму шкоду від впливу на працівників небезпечних для життя іздоров’я психогенних факторів; сприяти збереженню людського потенціалу,підтримувати високий рівень професійної готовності та боєздатності працівників.
Отже, очевидно,службу психологічного забезпечення оперативно-службової діяльності органів тапідрозділів внутрішніх справ України цілком правомірно можна розглядати якспецифічний вид соціальної служби, основний суб'єкт реалізації завданьсоціальної роботи в органах внутрішніх справ.
Запровадження всистемі МВС спеціальної служби психологічного забезпечення оперативно-службовоїдіяльності органів і підрозділів внутрішніх справ дає підставу говорити пропрофесійну соціальну роботу в органах внутрішніх справ, яка забезпечуєтьсяфахівцями з відповідним рівнем професійної підготовки.
Встановлено, щосоціальна робота в органах внутрішніх справ не є закритою системою. Воназв’язана з політикою, економікою, правом, культурою, екологією і т.д.
Це положення маєважливе концептуальне і методологічне значення для пізнання, практичноїорганізації, управління соціальною роботою в ОВС, дає розуміння того, щоуcпішна реалізація завдань професійної соціальної роботи в діяльності службипсихологічного забезпечення ОВС в значній мірі залежить й від можливостей іншихсоціальних систем (економічної, політичної ).
Структурапрофесійної діяльності фахівців соціальної роботи в органах внутрішніх справвключає такі компоненти: суб’єкт, зміст, мета, засоби, функції, управління,об’єкт.
На основіздійсненого аналізу основних завдань і функцій фахівців соціальної роботи службипсихологічного забезпечення в ОВС, зроблено висновок про те, що успішнареалізація більшості з них передбачає, перш за все, грунтовні знання зпсихології і педагогіки. Про це ж свідчать результати узагальнення досвідуроботи служб психологічного забезпечення в органах внутрішніх справ. Безвідповідного рівня психолого-педагогічної підготовки фахівців цих службнеможливим є: здійснення соціально-психологічного вивчення кандидатів на службув органах внутрішніх справ чи на здобуття спеціальної освіти в навчальних закладахМВС України; здійснення професійної психодіагностики кандидатів; прийняттярішення щодо професійно-психологічної придатності кандидата на службу(навчання), внесення на розгляд керівництва пропозицій з раціональногорозподілу працівників (випускників навчальних закладів) на посади заспеціальністю; організація заходів щодо формування у працівників психологічноїготовності до професійної діяльності в екстремальних ситуаціях, відповідальногоставлення до дотримання правил безпеки у службовій діяльності, передбачливості;сприяння оптимізації соціально-психологічного клімату в органах внутрішніхсправ, психологічна допомога керівництву в процесі розробки та виконанняуправлінських рішень, спрямованих на підвищення ефективності службової діяльностіі зміцнення дисципліни; проведення первинної психопрофілактики відхилень у поведінціпрацівників органів внутрішніх справ, своєчасне виявлення ознак девіантноїповедінки, вивчення актуальної ситуації, проведення психокорекції і, занеобхідності, направлення працівників до центру психіатричної допомоги дляздійснення вторинної психопрофілактики; вивчення психологічної сумісностіпрацівників та їх готовності до спільної професійної діяльності у складіспеціальних загонів, груп, нарядів, екіпажів, тощо, надання рекомендацій щодокомплектування цих загонів, груп, нарядів, екіпажів і т.п.
Доведено, щопсихологія і педагогіка виконують теоретичну і методологічну функції всоціальній роботі. Теоретична функція психології в соціальній роботі полягає вустановленні стійких зв'язків між цілями, завданнями, змістом, шляхами ізасобами вирішення завдань соціальної роботи, з одного боку, таіндивідуально-колективними психологічними явищами, закономірностями, з другогобоку.
Методологічнафункція виражається в її використанні для дослідження соціально-педагогічнихпроцесів, конструювання методів соціалізації особистості в умовахжиттєдіяльності, які постійно змінюються.
Основниминапрямками професійної соціальної роботи в органах внутрішніх справ є:діагностична, консультативна і виховна робота.
Виявлені іпроаналізовані найважливіші особистісно-професійні властивості фахівцівсоціальної роботи в органах внутрішніх справ дають підстави запропонуватиузагальнений психографічний портрет соціального працівника, в тому числі іспеціаліста служби психологічного забезпечення в органах внутрішніх справ:
—   Спрямованістьособистості: потреба в спілкуванні з іншими людьми, інтерес до своєї роботи,бажання допомогти людям.
— Інтелектуальні якості:
а) аналітичність– реалістичність, інтуїція, прогностичність, кмітливість, критичність,гнучкість мислення;
б) наявністьсоціального інтелекту (здатність розуміти стани інших людей, передбачатирозвиток різних соціальних ситуацій);
в) освітнійрівень: знання психології, педагогіки, геронтології, медицини, юриспруденції,соціології;
г) професійнакомпетентність: вона базується в основному на досвіді і умінні застосовуватитеоретичні знання на практиці.
—   Вольовіякості: витримка, наполегливість, принциповість, мужність, сміливість, вимогливістьдо себе та інших.
—   Властивостідинамічності: активність, ініціативність, енергійність, уміння швидкозорієнтуватися в будь-якій ситуації.
—   Особистісно-організаційніякості: добросовісність, дисциплінованість, відповідальність, об’єктивність, організованість,самокритичність, самостійність, впевненість в собі, чесність, щирість,громадянськість, уміння організувати роботу в складних ситуаціях.
—   Особистісно-моральніякості: тактовність, ввічливість, делікатність, доброзичливість, дипломатичність,природність, привітність, терпимість, інтелігентність, привабливий зовнішнійвигляд, чесність, об'єктивність, оптимізм.
—   Особистісно-комунікативніякості: комунікативність, адаптованість, сумісність, готовність терплячевислухати кожного, уміння вести бесіду, переконувати, поважати думку іншого,уміння сприймати проблему з позицій іншої людини, прагнення до співробітництва,готовність допомогти, уміння розв’язати конфлікт, установлювати контакти.
—   Факторпсихічного і фізичного здоров’я: психологічна стійкість, уміння проводитисаморелаксацію, самозахист, відсутність серйозних захворювань нервової ісерцево-судинної системи.
Специфікадіяльності соціального працівника вимагає органічного поєднання відповіднихпрофесійних і особистісних якостей, особливої компетентності: методичної,соціальної, організаторської. Методична компетентність – володіння спеціальнимпрофесійним інструментарієм – технологіями, методами соціальної роботи.Соціальна компетентність полягає в соціальній зрілості особистості спеціаліста,наявності у нього власної професійної позиції. Організаторська компетентністьвключає в себе організаційні уміння, цілеспрямованість, самоорганізованість,здатність своєчасно приймати рішення.
Обгрунтованоположення про необхідність вдосконалення професійної підготовки кадрів длясоціальних служб і запропоновані шляхи оптимізації цього процесу, якийпередбачає підготовку спеціалістів соціальної роботи широкого профілю, якімають фундаментальні вузівські знання з основ наук, у поєднанні із спеціалізацієюв професійній підготовці. Це дозволить соціальному працівнику в умовахсьогоднішнього нестабільного, динамічного життя працювати у різних сферахсоціальної роботи.
Одним з можливихшляхів вдосконалення підготовки кадрів для соціальних служб, в тому числі йорганів внутрішніх справ, могла б стати перепідготовка осіб спорідненихспеціальностей, які бажають працювати в системі психологічного забезпеченняОВС, або вже працюють там, маючи вищу освіту.
Підвищеннюефективності підготовки і перепідготовки кадрів для соціальних служб можесприяти використання елементів дистанційного навчання у перепідготовці.
У підвищенніпрофесійної компетентності фахівців соціальної роботи важливе значення маєвикористання соціально-психологічного тренінгу.
Результатидослідження дають підставу сформулювати деякі пропозиції та рекомендації щодоудосконалення професійної діяльності фахівців служби психологічногозабезпечення і підвищення ефективності соціальної роботи в органах внутрішніхсправ: вирішити проблему з нормативно-правовим і методичним забезпеченнямдіяльності служби; створити систему забезпечення якості підготовки,перепідготовки і підвищення кваліфікації спеціалістів для служби психологічногозабезпечення ОВС; розробити систему інтеграції освіти, науки, соціальних службпри підготовці спеціалістів соціальної роботи; запровадити обов’язковийпрофвідбір для кандидатів в працівники служби психологічного забезпечення;зміцнити матеріально-технічну базу служби психологічного забезпечення.
ЛІТЕРАТУРА
1.      Энциклопедическийсоциологический словарь: Под ред.Осипова Г.В.- М.: ИСПИ РАН, 1995.- 939 с.
2.      СкуратівськийВ.А., Палій О.М., Лібанова Е.М. Соціальна політика. – К.: Вид-во УАДУ, 1997.
3.      ПоповВ.Г., Холостова Е.И. В.Г.Попов, Е.И.Холостова. Социальная политика и социальнаяработа. – М., 1998. – 217 с.
4.      Соціальнаробота в Україні: перші кроки / Під редакцією В.Полтавця. – К.: Видавничий дім«КМ Academia», 2000. – 236 c.
5.      МиговичІ.І. Соціальна робота: Учбовий посібник.-Ужгород: УжДУ,1997.-191с.
6.      МедведеваГ.П. Этика социальной работы. – М.: ВЛАДОС, 1999.–206 с.
7.      Взаимосвязьсоциальной работы и социальной политики / Под ред. Ш.Рамон. – М.: Аспект-пресс,1997. – 256 с.
8.      Т.Шанин.Социальная работа как культурный феномен современности. В кн. Взаимосвязьсоциальной работы и социальной политики / Под ред. Ш.Рамон. – М.: Аспект-пресс,1997. – 256 с.
9.      FoucaultM. Discipline and Punish. London, 1977.
10.    Brandon D. Advocacy: Power toPeople. Birmingham, 1995.
11.    Новіков В. Соціальна політика– пріоритетний напрямок ринкової трансформації економіки // Праця і зарплата. –1995.- №24 (88).
12.    Новікова О. Концепціясоціальної політики України: проблеми і шляхи розв’язання // Соціальна політика і соціальна робота. – 1998. — №1-2(5,6).
13.    Обучение социальной работе:Преемственность и инновации / Под ред.Ш.Рамон, Р.Сарри: Пер.с англ. – М.: АспектПресс, 1996.- 157 с.
14.    Пинкус А., Минахан А.Практика социальной работы: (форма и методы): Учеб.пособие.- М.: Союз, 1993.-223 с.
15.    Anderson B. Practice teachingin Social Work. PERAR Publications Southside, Birmingham, 1994.
16.    Brown A. Consultation: An Aidto Successful Social Work. Heinemann, London, 1984.
17.    Gibbs L. Scientific Reasoningfor Social Workers. New York: Macmillan, 1991.
18.    Doel M. and Shardlow S.Social Work Practice. Tower, Aldershot, 1993.
19.    Meyer C. Social WorkPractice. – New-York, 1976.
20.    Павленок П.Д. Введение впрофессию социальной работы. – М.: ИНФРА, 1998. – 174 с.
21.    Теория и практика социальнойработы: Методические материалы. / Отв. ред. А.М. Панов и Е.И. Холостова. –Институт социальной работы, 1998. – 113 с.
22.    Payne M. Modern Social WorkTheory. London, Macmillan, 1991.
23.    Fisher J. Effective SocialWork Practice. New York, 1970.
24.    Лекции по технологиисоциальной работы. В 3-х частях./Под ред. Холостовой Е.И. ЧастьІІІ.–М.: Социально-технологический институт,1998.– 190 с.
25.    Адміністративна діяльністьорганів внутрішніх справ. Підручник / За заг.ред. І.П. Голосніченка, Я.Ю.Кондратьєва. К., 1995.
26.    Ануфрієв М.І. Управлінськішляхи зміцнення дисциплін в органах внутрішніх справ (соціолого-правовіаспекти): Автореф дис… канд.юрид.наук. Х.,1998.
27.    Бандурка О.М. Основиуправління в органах внутрішніх справ України: теорія, досвід, шляхиудосконалення. Харків, 1996.
28.    Організація виховної тасоціально-психологічної роботи в учбових закладах МВС України:Науково-практичн. Посібник / За заг.ред. проф. О.М. Бандурки. Харків, 1996.
29.    Сливка С.С. Професійна етикапрацівника міліції: теоретико-правовий аналіз: Автореф.дис… канд.юрид.наук. К.,1994.
30.    Щербина В.І. Дисциплінарнавідповідальність державних службовців органів внутрішніх справ: Автореф. дис…канд. юрид. наук. Харків, 1998.
31.    Гуслякова Л.Г., ХолостоваЕ.И. Основы теории социальной работы.- М.: Социально-технологический институт,1997.-187 с.
32.    Буева Л.П. Человек:Деятельность и общение.- М.,1978.
33.    Каган М.С. Человеческаядеятельность.- М.,1974.
34.    Ананьев Б.Г. Человек какпредмет познания.- Л., 1968.
35.    Beyond Community Care:Integration and Normalisation Work / Ramon S. (Ed.). – London: Macmillan, 1991.
36.    Barker M., Hardiker P.Theories of Practice in Social Work. London, Academic Press, 1981.
37.    Козлов А.А. Социальная работаза рубежом: состояние, тенденции, перспективы. – М.: ФЛИНТА, 1998. – 224 с.
38.    Morrison T. Staff Supervisionin Social Care. Longman, London, 1993.
39.    Rojek C. Social Work andReceived Ideas, Routledge, London.
40.    Менеджмент социальной работы/ Под ред. Е.И.Комарова, А.И.Войтенко. – М.: Владос, 1999. – 288 с.
41.    Матюхіна Н.П. Соціальна роботав органах внутрішніх справ. Сучасний стан та проблеми розвитку.// Соціальнаробота: теорія, досвід, перспективи: Матеріали доповідей та повідомленьМіжнародної науково-практичної конференції/ За ред. І.В.Козубовської, І.І.Миговича. – Ужгород, 1999 – Ч.ІІ.- C.69-72.
42.    Про затвердження концепціїпсихологічного забезпечення оперативно-службової діяльності органів іпідрозділів внутрішніх справ України: Рішення Колегії МВС України від 5.02.97р. №2КМ/2.// Збірник нормативних документів “Соціальна і психологічна робота ворганах внутрішніх справ України”.- Харків: Ун-т внутр.справ,1999.- С.57-63.
43.    Положення про службупсихологічного забезпечення оперативно-службової діяльності органів тапідрозділів внутрішніх справ України. Наказ МВС України №23 від 28 червня 1997р. Там же.
44.    Конституція України.-К.,1996.
45.    Указ Президії Верховної РадиУкраїни “Про посилення правового захисту працівників правоохоронних органів”. –Соціальна і психологічна робота внутрішніх справ України (Збірник нормативнихдокументів). – Харків, 1999.
46.    Закон України про“Оперативно-розшукову діяльність”. – Там же.
47.    Закон України “Про міліцію”.– Там же.
48.    Наказ МВС України № 61 від29.01.1999 р. “Про комплексну програму вдосконалення роботи з кадрами тапідвищення авторитету міліції”. – Там же.
49.    Лист МВС України № 6/2 – 820від 9.04.1997 р. “Типові функціональні обов’язки психолога органу (підрозділу)внутрішніх справ. – Там же.
50.    Розпорядження МВС України №13 від 11.02.1994 р. “Про організацію роботи по психологічному відборукандидатів до навчальних закладів МВС України”. – Там же.
51.    Лист МВС України № 956 / кв.від 21.02.1997 р. “Про профілактику самогубств”. – Там же.
52.    Додаток до наказу МВС України№ 552 від 6.12.1997 р. “Інструкція про порядок проведення службовихрозслідувань в органах внутрішніх справ України” та ін.
53.   Основы социальной работы / Отв. ред. П.Д.Павленок. – М.: ИНФРА, 1997. –368 с.
54.    Горшкова О.А. Опыт социальнойработы за рубежом.– М.: ГАСБУ, 1999. – 45 с.
55.    Коваль Л.Г., Звєрєва І.Д., ХлєбікС.Р. Соціальна педагогіка / соціальна робота. – К.: ІЗМН, 1997. – 392 с.
56.    Обучение социальной работе вРоссии. – М.: Ассоциация соц.педагогов и соц.работников РФ, 1998. – 280 с.
57.    Введение в психодиагностику /Под ред. К.М.Гуревича, Е.М.Борисовой. – М.: «Академия», 1998. – 292с.
58.    Гильбух Ю.З. Психодиагностикав школе. – М.: Знание, 1989. – 80с.
59.    Дубровина И.В. Школьнаяпсихологическая служба. – М.: Педагогика, 1991. – 232 с.
60.    Гуревич К.М. Что такоепсихологическая диагностика.– М.: Знание,1985. — 80 с.
61.    Козубовська І.В. Ранняпрофілактика протиправної поведінки неповнолітніх (психолого-педагогічніаспекти). – Ужгород: УжДУ, 1996. – 256 с.
62.    Бурменская Г.В., КарабановаО.А., Лидерс А.Г. Возрастно-психологическое консультирование. Проблемыпсихологического развития детей.- М.: МГУ, 1990.- 136 с.
63.    Бодалев А.А. Личность иобщение: Избранные труды.- М.: Педагогика, 1983.-272 с.
64.    Ломов Б.Ф. Общение исоциальные регуляторы поведения индивида. / В кн.: Психологические проблемысоциальной регуляции поведения. – М.: Наука, 1976.
65.    Петренко А. Безопасность вкоммуникации делового человека. – М.: Технол.школа бизнеса, 1994. – 208 с.
66.    Кузьмин И. Психотехнологии иэффективный менеджмент. – М.: Технол.школа бизнеса, 1994. – 192 с.
67.    Вилсон Г., Макклафлин К. Языкжестов – путь к успеху. – СПб.: Питер, 1999. – 224 с.
68.    Григорьева Т.Г., ЛапинскаяЛ.В., Усольцева Т.П. Основы конструктивного общения. – Новосибирск: Изд-воНовосибирского университета, 1999. – 173 с.
69.    Леонгард К. Акцентуированныеличности. – К.: Вища шк., 1989.– 375 с.
70.    Гильбух Ю.З. Учебнаядеятельность младшего школьника: диагностика и коррекция неблагополучий. – К.,1993. – 95 с.
71.    Кочюнас Р. Основыпсихологического консультирования. – М., 1999.
72.    Тобиас Л. Психологическоеконсультирование и менеджмент. – М.: «Класс», 1999. – с. 160.
73.    Алешина Ю.Е. Индивидуальное исемейное психологическое консультирование. – М.: «Класс», 1999. – 208с.
74.    Gorrey G. Theory and practiceof Conselling and Psychotheorapy. Monterey, Calif.: Brooks/Cole, 1972.
75.    Rogers. C. On Becoming aPerson. Boston: Houghton Miffin, 1961.
76.    Немов Р.С. Основыпсихологического консультирования. – М.: ВЛАДОС, 1999. – 527 с.
77.    Gelso C.J., Carter J.A. Therelationship in counseling and psychotherapy: components, consequences andtheoretical antecedents//The Counseling Psychologist, 1985.
78.    Gelso C.J., Fretz B.C.Counseling Psychology. N.Y.:Holt,Rinehart and Winston, 1992.
79.    Минделл Э. Психотерапия какдуховная практика. -М.: «Класс», 1997.-160 с.
80.    Васьковская С.В., ГорностайП.П. Психологическое консультирование. – К.: Вища школа, 1996. – 191 с.
81.    Психологическая помощь иконсультирование в практической психологии. / Под ред. М.К.Тутушкиной. –Санкт-Петербург: «Дидактика плюс», 1999. – 348 с.
82.    George R.L., Cristiani T.S.Counseling: Theory and Practice. 3rd Ed. Englewood Cliffs. N.J.: Prentice-Hall,1990.
83.    Общая психология /Под ред.А.В.Петровского.–М.: Просвещение, 1977.-478 с.
84.    Szasz P.S. The myth of mentalillness// American Psychologist, 1960.
85.    Laing R. The Politics ofExperience. N.Y.: Pantheon, 1967.
86.    Pretzel P. Understanding andCounseling the Suicidal Person. Nashville, Tenn.: Abingdon Press, 1972.
87.    Bird B. Talking withPatients.2nd Ed. Philadelphia: J.B.Lippincott Company, 1973.
88.    Аксельсон Г., Гюлефорс И.Психосоциальная помощь населению. – М.: Ин-т соц. работы. – 1998. – 231 с.
89.    Профессиональная этикасотрудников правоохранительных органов / Под ред. А.В.Опалева и Г.В.Дубова. –М.: «Щит», 1997. – 327 с.
90.    Задорожній В.В. Мораль:теорія, практика, соціологія. – Херсон: ХФЗЮІМВС України, 2000. – 92 с.
91.    Харчев А.Т. Социологиявоспитания: о некоторых актуальных социальных проблемах воспитания личности. –М.: Политиздат, 1990. – 221 с.
92.    Лукашевич Н.П. Социологиявоспитания. – К.: МАУП, 1996. – 180 с.
93.    Соціально-психологічнийаналіз дисципліни в адмінстративній службі міліції: Науково-практичний посібник/ За заг. Ред. Бандурки О.М… – Харків: Ун-т внутрішніх справ, 1998. – 92 с.
94.    Бронтерюк П.І. І серце болить… Художньо-документальніоповіді, історичні матеріали, нариси. – Ужгород: Закарпаття, 1997. – 324 с.
95.    Рувинський Л.І. Психологіясамовиховання.- К.: Політвидав, 1982. – 123 с.
96.    Кон И.С. В поисках себя:Личность и ее самосознание. – М.: Политиздат, 1984. – 335 с.
97.    Грехнев В.С. Культурапедагогического общения: Кн. для учителя. – М.: Просвещение, 1990. – 144 с.
98.    Анцупов А.Я., Шипилов А.И.Конфликтология. – М.: ЮНИТИ, 1999. – 551 с.
99.    Леонтьев А.А. Психологияобщения. – М.: Смысл, 1999. – 365 с.
100. Бороздина Г.В. Психология деловогообщения. – М.: ИНФРА, 2000. – 224 с.
101. Рыданова И.И. Основы педагогическогообщения. – Минск: Беларуская наука, 1998. – 319 с.
102. Лабунская В.А. Невербальное поведение(социально-перцептивный подход). – Ростов: Изд-во Ростовского ун-та, 1985. –120 с.
103. М.Е.Дашкин. Коммуникативные умения вдеятельности социального работника и менеджера / Зарубежный и отечественныйопыт социальной работы. – М.: Соц.-технол. И-т, 1999. – 264 с.
104. Жуков Ю.М. Эффективность деловогообщения. – М.: Знание, 1988. – 64 с.
105. Панасюк А.Ю. Управленческое общение:практические советы. – М.: Экономика, 1990. – 112 с.
106. Головаха Е.И., Панина Н.В. Психологиячеловеческого взаимопонимания. – К.: Политиздат, 1989. – 189 с.
107. Додонов Б.И. В мире эмоций.-К.: Политиздат,1987.-140 с.
108. Соціально-правові основи діяльностіпсихологічної служби в системі освіти: Навчально-методичний посібник.І.В.Козубовська, В.В.Сагарда та ін. – Ужгород: УжДУ, 2002. – 300 с.
109. Лисенко І.П. Психологічна корекція улікуванні хворих на наркоманію. Науково-методичний посібник. – К.: А.Л.Д., 1995. – 102 с.
110. Вивчення молоді на сучасному етапі:питання методології і методики. — К.: А.Л.Д.,1996 .—232с.
111. В.Т.Лисовский. Динамика социальных изменений // Социс.- 1998. — №5.- С.14-18.
112. Методичні рекомендації щодопроведення профконсультацій молоді, яке вперше шукає роботу і не має професії.-Ужгород, 1996.- 94 с.
113. Белинская А.Б. Современнаяпрофориентация й социальная работа.// Российский журнал социальной работы. — 1998.- №8.- С.62-68.
114. Филиппов А.В. Работа с кадрами.Психологический аспект. – М.: Экономика, 1990. – 168 с.
115. Професійна мотивація працівниківорганів внутрішніх справ: вивчення та корекція: Науково-практичний посібник /Москаленко А.П., Кобзін Д.О., Стародубцев А.А.; Відп. редактор проф. СоболєвВ.О. – Харків: Ун-т внутр. справ, 1999. – 98 с.
116. Ассев В.Г. Проблема мотивации иличности. – В сб.: Теоретические проблемы психологии личности. – М., 1974.
117. Барко В.І., Шаповалов О.В. Станпсихологічної готовності молоді до навчання в закладах МВС / Практичнапсихологія в органах внутрішніх справ: Матеріали республіканськоїнауково-практичної конференції. – К.: РВВ КІВС при УАВС, 1995. – С. 19-20.
118. Васильев В.Л. Юридическая психология:Учебник для вузов. – М.: Юрид. Лит., 1991.
119. Климов Е.А. Как выбирать профессию. –М., 1990. – С. 150.
120. Поліщук В.А. Питання професійноговідбору майбутніх соціальних педагогів. В кн. Соціальна робота: теорія, досвід,перспективи: Матеріали доповідей та повідомлень Міжнародної науково-практичноїконференції/ За ред. І.В.Козубовської, І.І. Миговича. – Ужгород, 1999 – Ч.ІІ.-C.154-159.
121. Робоча книга пенітенціарногопсихолога. Під ред. В.М.Синьова, В.С.Медвєдєва. – К.: «МП Леся»,2000.- 224 с.
122. Бочарова В.Г. Педагогика социальнойработы.- М.,1994.
123. Синьов В.М. Підготовка працівниківорганів внутрішніх справ до виконання соціально-педагогічних функцій./Соціальнаробота: теорія, досвід, перспективи: Матеріали доповідей та повідомленьМіжнародної науково-практичної конференції/За ред.І.В.Козубовської, І.І.Миговича. – Ужгород, 1999.-Ч.ІІ.-C.69-72.
124. Головаха Е.И., Панина Н.В. Психологиячеловеческого взаимопонимания. – К.: Политиздат, 1989. – 189 с.
125. Борисова Е.М., Логинова Г.П.Индивидуальность и профессия. – М., 1991.
126.    Шмелева И.Б.Профессинально-личностное развитие социального работника. – М., 1998.
127.    Зайнышев И.Г., Злобин П.Е.Социологический потрет будущего специалиста социальной сферы. / Российскийжурнал социальной работы. – М., №1, 1996.
128.    Попович Г.М. Соціальна роботав Україні і за рубежем: Навчально-методичний посібник. – Ужгород: Гражда, 2000.– 134 с.
129.    Справочное пособие по СР /П.С.Алексеева, П.В.Бобкова, Г.Ю.Бурлака и др.; Под ред. А.М.Панова, Е.И.Холостовой.– М.: Юрист, 1997. – 168 с.
130.    Топчий Л.В. Кадровоеобеспечение социальных служб: состояние и перспективы развития. – М., 1997.
131.    Левченко Т.И. Современныедидактические концепции в образовании. – К.: МАУП, 1995. – 168 с.
132.    Дистанционное обучение:Учебное пособие/Под ред.Е.С.Полат.- М.: Владос, 1998.- 192 с.
133.    Воронина Т.П., Кашицин В.П.Молчанова О.П. Образование в эпоху НИТ.- М.: НИИ ВО, 1994.- 135 с.
134.    Андреев А.А., Солдаткин В.И.Дистанционное обучение: сущность, технология, организация.- М.: МЭСИ, 1999.- 196с.
135.    R.S.J.Tuninga, I.B.J.Seinen.The Supply and Demand of Distance Education in Russia. – The World Bank, BureuCross, 1995, P.110.
136.    The Changing Context ofCommunity Care (Distance Learning). Social Work.- Univer. of Dundee, 1990.
137.    Police Information Net forScotland (Open and Distance Learning).- Dundee, 1999.
138.    Звєрєва І.Д., КозубовськаІ.В., Керецман В.Ю., Пічкар О.П. Соціальна робота з дітьми і молоддю(теоретико-методологічні аспекти). ч.І. – Ужгород: УжНУ, 2000. – 192 с.

М.М.Дідик
Соціально-психологічна робота в органахвнутрішніх справ.– Херсон, 2002.
У монографіїрозглядаються питання соціально-психологічної роботи в органах внутрішніх справ України. Зокрема, аналізуєтьсядіяльність служби психологічного забезпечення оперативно-службової діяльностіоргані та підрозділів внутрішніх справ.
Розглядаєтьсятакож питання кадрового забезпечення соціально-психологічних служб.Наукове видання
М.М.Дідик
Соціально-психологічна робота в органахвнутрішніх справ
Монографiя
В авторськійредакції
Комп'ютернийнабір Стецюри О.В

Не сдавайте скачаную работу преподавателю!

Данный реферат Вы можете использовать для подготовки курсовых проектов.

Доработать Узнать цену написания по вашей теме

Поделись с друзьями, за репост + 100 мильонов к студенческой карме :

Заказать работу:

!	Курсовая работа
!	Дипломная работа
!	Реферат
!	Решение задач
!	Отчет по практике
!	Контрольная работа

Пишем реферат самостоятельно:

!	Как писать рефераты Практические рекомендации по написанию студенческих рефератов.
!	План реферата Краткий список разделов, отражающий структура и порядок работы над будующим рефератом.
!	Введение реферата Вводная часть работы, в которой отражается цель и обозначается список задач.
!	Заключение реферата В заключении подводятся итоги, описывается была ли достигнута поставленная цель, каковы результаты.
!	Оформление рефератов Методические рекомендации по грамотному оформлению работы по ГОСТ.

Читайте также:

→	Виды рефератов Какими бывают рефераты по своему назначению и структуре.

Другие популярные рефераты:

Реферат	Механические волны
Реферат	Обратная матрица
Реферат	Инверсия и ее применение
Реферат	Социокультурная динамика межпоколенных взаимодействий
Реферат	Расследование преступлений в сфере компьютерной информации
Реферат	Туристско-краеведческая характеристика Калининградской области
Реферат	Организация административно-хозяйственной службы гостиницы
Реферат	Диагностика психологической готовности ребенка к школе 2
Реферат	Модель современного менеджера
Реферат	Условия формирования военно-административной системы Южного Зауралья в XVII - первой половине XIX века

Сейчас смотрят :

Реферат	Аттестация руководителей и специалистов организаций по основам промышленной безопасности
Реферат	Ценностные ориентации сотрудников правоохранительных органов
Реферат	Генрик Ибсен и его творческий путь
Реферат	Волинська ікона XIII-XV століття: традиція та самобутніст
Реферат	Организация и выполнение электротехнических работ
Реферат	Научно- технические достижения русского государства XVI- XVII вв
Реферат	Анализ эпизода Андрей Болконский в Шенграбенском и Аустерлицком сражениях
Реферат	Call Of The Wild Character Sketch
Реферат	Історія Франції
Реферат	Банковская система (Украина)
Реферат	Космическая программа Китая
Реферат	Dangerous Drivers Essay Research Paper Dangerous DriversGeneral
Реферат	Импорт продовольствия в России, проблемы и последствия
Реферат	Конвертируемость национальных валют и валютные курсы
Реферат	Управление кредиторской задолженностью предприятия

Реферат по предмету "Социология"

Соцiально-психологiчна робота в органах внутрiшнiх справ

Другие популярные рефераты:

Сейчас смотрят :