МІНІСТЕРСТВОВНУТРІШНІХ СПРАВ УКРАЇНИ
Запорізькийюридичний інститут
Дніпропетровськогодержавного університету внутрішніх справ
КОНТРОЛЬНАРОБОТА
зкурсу
Соціологія
Розвитоксуспільства України і світу
Зміст
Вступ
Сучаснітенденції суспільного розвитку
Транзитивнесуспільство як виклик сучасності
Проблемимодернізації суспільства України
Висновок
Використаналітература
Вступ
Існує великий обсяглітератури з різних аспектів соціології розвитку. Провідні позиції у соціологіїрозвитку займає теорія модернізації, сутністю якої виступає ідея соціальногопрогресу та соціального розвитку. Відповідно до неї усі суспільства незалежновід того, у який період часу вони існують, у якій частині світу формуються,включені у єдиний всезагальний процес суспільного прогресу – від позасуспільнихформ об’єднання до цивілізації. Призначення процесу модернізації полягає увдосконаленні основних сфер життєдіяльності суспільства від менш досконалих добільш досконалих.
Існує значнакількість варіантів цієї теорії та підходів до вивчення процесу модернізації. Науковцірозглядають модернізацію у глобальному або регіональному, в часовому або упросторовому аспектах. Альтернативні варіанти даної теорії визначають якєвропейську, азіатську чи африканську модернізації. Проте, у більшості іззазначених теорій майже не приділялося уваги соціально-культурному аспектумодернізації, який на сучасному етапі суспільного розвитку стає важливимфактором суспільного прогресу. Саме тому моє дослідженнязосереджене на вивченні соціально-культурних аспектів модернізації. Враховуючиособливості предмету мого дослідження, янамагатимусь уточнити поняття«модернізація», а також обґрунтувати суміжні з ним поняття, за допомогою якиханалізуються соціально-культурні процеси, що відбуваються в сучасномуукраїнському суспільстві.
CУЧАСНІТЕНДЕНЦІЇ СУСПІЛЬНОГО РОЗВИТКУ
Останні рокидругого тисячоліття ознаменувалися активною переоцінкою цінностей і теорій,коло яких стрімко розширюється. Кінець XX віку постав як фінал класичної,стихійної, чи спонтанної, історії.
Очевидно,кульмінаційним і водночас синтетичним пунктом цього руху є інтелектуальна,духовно-просвітницька революція, яка готує прихід нового суспільного ладу, а вширшому розумінні — нової світової цивілізації.
Поняття «світовацивілізація» нині увійшло до соціально-політичного вжитку головним чином узначенні світового співтовариства як певного цілого. Коли ще зовсім недавно підцивілізацією розуміли рівень та результати технологічного освоєння дійсності,матеріальне та духовне багатство, то тепер щораз частіше вдаються до цьоготерміна, щоб позначити способи та форми реалізації людської сутності з поглядудвох критеріїв загальнолюдського буття: гармонізації відносин у системі«суспільство — людина — природа» та зміцнення серед-планетарної єдності,консолідації людства як спільноти в умовах екологічної загрози. Саме в такомуконтексті осмислюються «криза цивілізації» та шляхи її подолання.
Машиннацивілізація надала розвитку людства вкрай однобокого і збиткового характеру: зодного боку — грандіозні наукові й технічні досягнення, які дозволилирадикально оновити предметне середовище життєдіяльності людини та задовольнитиїї різноманітні потреби, з другого — руйнування природного середовища,збідніння і омертвіння духовного життя, погіршення здоров'я багатьох поколіньлюдей. Тому дедалі очевидніше постає необхідність системи противаг, меж усімколишнім механізмам розвитку в «стихійній парадигмі»: ринку, приватнійвласності, егоцентричному індивідуалізму, всій ліберально-атомарній моделі суспільства«загального благоденства», в якому оспівується «свобода людини без меж», де«соціум», «економіка» обертаються навколо «людини-підприємця», яка максималізуєсвою особисту вигоду.
Зміна соціальнихпорядків — це зміна геополітичних епох в розвитку людства. Новий порядокрозвитку за своєю суттю — заперечення багатьох цінностей та істин машинноїцивілізації; йому властиві, на думку сучасних дослідників, такі риси,закономірності, які не є простим продовженням старих (класичних) і багато чимвідрізняються від них.
Провідноютенденцією стає некласичність майбутнього існування людства. Виникнувши яксимвол революції в основах фізики, передусім — у зв'язку з принципомдоповняльності Н.Бора, а потім — у зв'язку з космологічними антропнимипринципами, категорія некласичності дедалі більше набуває характеру ідеїреволюційного оновлення основ цивілізаційного розвитку.
Центральноюланкою в такій тотальній системі є новий людиноцентризм буття, коли людина берена себе відповідальність за динаміку соціоприродної гармонії та керування нею.«Керованість», як імператив, стає домінуючою характеристикою некласичності, якапротистоїть теперішній стихійній формі буття.
Відтак долаєтьсятипова для нашої доби тенденція протиставлення культури та цивілізації,культурний прогрес стає синонімом прогресу цивілізаційного.
В рамкахнекласичної соціології, яка дістала теоретичне обґрунтування у працях А.Субето, важливого значення набувають поняття багатовимірність табагатоваріантність.
Багатовимірність— це не відносини між суспільною системою та її окремими сферами, рівнями,підсистемами і не між структурами, одна з яких визначається як базова,первинна, фундаментальна. Це відносини, які розкриваються на глибшому рівні:між такими структурами, кожна з яких є рівноцінним індивідуальним виміром тогосуспільного цілого, до якого вона входить.
Поняттябагатоваріантності розвитку має декілька значень:
— вибір одноговаріанта з потенційно наявних у певний історичний період;
— реалізаціянеоднакових варіантів розвитку одного й того самого типу суспільства за різнихумов;
— наявність употоці розвитку якісно неоднорідних шарів, які рухаються паралельно чи в різнихнапрямках.
На думкубагатьох вчених, у сучасному світовому розвитку на перший план починаютьвиходити закони системно-циклічної динаміки, тобто загальні закони становленнябагатовимірного світу, які одночасно визначають його ритм та йогопоступальність. У них має вияв певна конфігурація нових відносин, якіскладаються між різними сторонами суспільного цілого.
Завданнямукраїнського суспільства на сучасному етапі є соціальна модернізація, тобтоцілеспрямований еволюційний рух до сучасних цивілізованих структур та станів.Підстави для цього містяться в структурах свідомості та ціннісних орієнтаціях —цих найвищих регуляторах людської діяльності, вивчення яких може бути здійсненоз соціально-філософських, соціологічних та психологічних позицій.
Нині всуспільній та індивідуальній свідомості відбувається руйнування традиційнихціннісних норм, витіснення їх новими. Регулярні опитування населення даютьуявлення про угруповання соціальних суб'єктів за основними цінностями, якіпов'язані з духовним надбанням, політичною діяльністю чи виробництвом.
Знанняпереважних цінностей та суб'єктивних закономірностей на тому чи іншому етапісоціального розвитку дає змогу проводити якнайсприятливіший для суспільствадержавний курс. Водночас важливо враховувати не тільки головні панівнітенденції, але й численні їх різновиди у межах провідних суспільних цінностей.Вони формуються виходячи з тих цілей та завдань, які стоять перед суспільствомв певний історичний період та відображають фундаментальні суспільні потреби.Згідно з даними численних соціологічних досліджень, до основної групи такихцінностей входять: здоров'я, матеріальне благополуччя, безпека, освіта,справедливість, рівність, мирне співіснування з іншими державами, народами йнаціональностями.
Їх задоволенняможливе в умовах соціально орієнтованої правової демократичної держави принауковій організації державного управління.
Як відомо,характерні ознаки всіх типів демократії — визнання народу джерелом влади.
Народ здійснюєсвою владу безпосередньо, а також через органи державної влади та органимісцевого самоврядування. Однак способи апеляції до цього джерела різні.
Ліберальнадемократія опирається на професійні знання та інститути уряду, які недозволяють їй перетворитись в охлократію і забезпечують можливістькомпетентного виконання своїх функцій. Водночас ліберальна демократія можеперетворитись у меритократію — владу «кращих», так би мовити, духовнихаристократів, які беруть на себе сміливість виражати інтереси народу.
На відміну відцього плебісцитарна демократія звертається до емоційного начала людини,організуючи плебісцити та референдуми. Переступивши певну грань, вонаперетворюється на охлократію.
Авторитарнадемократія подається як перехідна форма — від тоталітарних доліберально-демократичних режимів. Вона грунтується на пріоритеті вольовогоаспекту політичної діяльності. При таких оцінках потрібно враховуватитривалість періоду формування в населення демократичної культури, або культуридемократії, становлення громадянського суспільства. Вочевидь, у цей проміжокчасу найефективнішими будуть також і адекватні технології соціальної дії.
Суспільство можеперебувати в стійкому стані у двох випадках:
— якщо воноздатне утримувати соціальні відносини і культуру у відносно незмінному стані;
— якщо воно маєздатність у процесі інтенсивного відтворення так змінювати і вдосконалюватижиттєво важливі параметри, що вони підвищують організованість, ефективністьвідтворювання, здатність протидіяти ентропійним процесам.
Прототип першоговиду — традиційне суспільство, де панує статичне відтворення, основане напевному постійному моральному ідеалі. В основі другого варіанта лежитьліберально-демократичне суспільство, де найвищою цінністю є неухильнийрозвиток, підвищення ефективності відтворення та прогрес.
Між цимимоделями — безліч станів проміжного характеру, які таять різного родупротиріччя (наприклад, між збільшуваним прагненням до споживання та відставанняму відповідному виробництві, руйнуванням старих параметрів та неспроможністюстворювати нові і т. ін.) і можливість розколу суспільства. Проте перехід відпершого типу залежності до другого є неодмінною умовою розвитку.
Аналізнайважливіших показників суспільства дозволяє зробити висновок, що воно зазнаєколивальних рухів. У багатьох випадках можна говорити про циклічну динамікусуспільства, яка склалась історично на основі природних циклів (зміна часудоби, фази місяця, пори року і т. ін.).
Ускладненнярозвитку суспільства, нові масштаби приводять до того, що в ньому розгортаютьсявсеохопні цикли вже на власному базисі, — до того ж не тільки економічні,політичні, але й цикли культурні.
Значення циклівполягає в тому, що на них суспільство немовби промацує крайні варіантиможливостей свого існування, випробовуючи на міцність найважливіші параметривласної відтворювальної діяльності. Дякуючи їм воно звільняється відбезперспективних нововведень та елементів, а також від застарілих структур.Складність розуміння циклів полягає в тому, що вони виникають як органічні, яківиростають із самої основи соціокультурного розвитку суспільства, однак упевний момент можуть набути неорганічного, навіть патологічного характеру.
Незмінні циклиздатні почати руйнувати суспільство, в якому з'явились нові життєво важливіпараметри, джерела прогресивних форм розвитку. Це відбувається тоді, колисуспільство з тих чи інших причин не в змозі привести історично складені циклиу відповідність з іншими змінами, чи навпаки. Небезпеки можна уникнути лише втому разі, якщо творчі можливості суспільства набудуть здатності долатиісторичну інерцію. В різних культурах по-різному, але, однак, завжди визріваєздатність перетворювати ці цикли на предмет пізнання.
На думкубільшості вчених, у даний час відбувається глобальна зміна соціальних порядків,типів культур, або суперсистем (визначення П. Сорокіна), сенс якої, насамперед,у переоцінці цінностей, у заміні провідної цінності нинішнього часу цінністюгрядущого. За такої тенденції шляхи суспільного розвитку передбачають їхбагатоваріантність, яка базується на багатовимірності сучасного світу. Відтакз'являються нові підходи до розуміння соціальної реальності та можливихперспектив.
Можна вирізнититри моделі соціальної реальності: статичну, динамічну тасоціально-технологічну.
Статична модель— це бачення соціальних явищ як нерухомих, завжди рівних самим собі, які немають здатності до самозміни. Суспільне життя сприймається тут як механічнасукупність явищ, які підлягають довільному комбінуванню відповідно до мети таідеалів суб'єкта (держави, групи, особистості). Водночас нема об'єктивнихобмежень на можливі комбінації, а наявні (суб'єктивні) зумовлені намірамисуб'єкта та його ресурсами.
Динамічна модельпов'язана з баченням соціальних явищ як таких, що змінюються, так івзаємопов'язаних. Це прояв загальнішого погляду на світ, який передається нестільки в твердженнях «усе тече, все змінюється», скільки в розрізненнісоціальних процесів, їхніх джерел і форм, результатів і наслідків. Будь-якаспрямована дія сприймається тут не сама по собі, а як елемент або ланка вланцюгу внутрішніх і зовнішніх імпульсів соціального процесу. Вона оцінюється зпогляду не декларованого, а ймовірного і досягнутого результату.
Ця модель можебути пов'язана з різними ціннісними орієнтаціями і поведінковими стратегіямилюдини. Відкриваючи безперервну мінливість соціального середовища, одназнаходить надію на досягнення поставлених цілей, друга починає турбуватися, атретя вдається в тугу. У різних людей вигляд прірви здатен викликати думки іпро втечу, і про необхідність спорудження мосту.
Бачити і знати —ще не означає вміти.
Соціально-технологічнамодель — це бачення соціальних процесів з погляду можливих напрямів, форм іспособів їх оптимізації, оцінки передбачуваних результатів і наслідків,прийняття рішень і мінімалізації ймовірних помилок.
Вона продовжує ідоповнює динамічну модель, яка завдяки цьому набуває конструктивноїспрямованості.
Огляд моделейсоціальної реальності наводить на думку про соціально-технологічну культуру якокремої особистості, так і суспільства в цілому. Нам потрібно навчитисяграмотно, цивілізовано жити, будувати відповідним чином свої стосунки з іншимилюдьми, навколишнім світом. Соціально-технологічна культура включає в себе,передусім, вміння аналізувати соціальні системи, знати їхні структуру, логіку іпотенціал розвитку.
Транзитивне[1]суспільство як виклик сучасності
Процеси, яківідбуваються в сучасному українському суспільстві, можна описати в термінахтеорії модернізації. Як відомо, ця теорія виникла для опису явищ змін усоціально-економічних відносинах традиційних суспільств колишніх колоніальнихкраїн, що одержали після війни політичну незалежність та прагнули мати рисисучасних розвинутих суспільств. У працях Е.Етціоні, П.Бергера, Ш.Айзенштадта йін. авторів розкриваються закономірності процесу модернізації й узагальнюєтьсядосвід модернізації в різних країнах і регіонах. Модернізація є рисоютранзитивного суспільства.
Модернізаціярозглядається як процес міжнародної соціалізації. Подібно тому, як дитиназасвоює в процесі соціалізації основні норми і цінності суспільства, так країниз традиційним укладом життя прагнули у своєму розвитку засвоїти взірці західноїцивілізації. І хоча такі прагнення зустрічали критику навіть у західнихкраїнах, зокрема в концепціях “негритюда”, все-таки процеси міжнародноїсоціалізації в багатьох країнах розглядалися як програма розвитку.
Колишнісоціалістичні держави, звичайно, не були традиційними, подібно деякимафриканським й азіатським країнам, але і перед ними вставали і продовжуютьстояти проблеми засвоєння норм і цінностей західних країн. Тому й у відношенніколишніх соціалістичних країн також стали застосовувати концепції модернізаціїв її інтерпретації як міжнародної соціалізації.
У зв’язку з цимварто зробити деякі додаткові зауваження. Ми поділяємо точку зору, згідно зякою в закритих суспільствах потреби суспільства виникають у міру створенняможливостей для їх задоволення. Це процеси економічного і соціальногогомеостазу, що забезпечують стабільність і рівновагу в суспільстві. Доки СРСРбуло країною з закритим суспільством, проблеми розриву між виникаючимипотребами і можливостями економіки і промисловості були не дуже гострі. Людибули бідні, але багато хто про це не знав. Значною частиною населення нашакраїна сприймалася кращою у світі, і люди відчували гордість за це. Післярозриву залізної завіси не тільки в інформаційному, але й в економічному іполітичному змісті, процеси гомеостазу були порушені. Приклади більш розвинутихкраїн породили проблему значного випередження росту потреб у порівнянні зможливостями економіки. Це у свою чергу викликало соціальну напруженість імасову незадоволеність країною, урядом, владою в цілому. Виник ефект “утратимайбутнього”, коли люди стали побоюватися за свою долю, за своє майбутнє.Утрата “культури самодостатності” викликала психологічну напругу, невдоволенняі соціальну кризу. Перед країною встала проблема модернізації. Мова йде непросто про зростання економічних показників і обсягів виробництва товарів, асаме про засвоєння і задоволення політичних, споживчих і інших стандартіврозвинутих європейських країн, тобто про проблеми міжнародної соціалізації.
Але процесмодернізації потребує певного часу. Цей період можна назвати транзитивним,тобто періодом переходу, трансформації одного типу суспільства в інший. Станмежовості має властивість в один той же час набувати рис того стану, від якогопроцес відходить, й риси того стану, до якого процес переходить. Тобтотранзитивне суспільство має змішану, не однорідну структуру.
Транзитивнийхарактер елементам політичної системи і політичного режиму надає наявність уньому різноманітних рис. Так, можна виділити п’ять рис політичного режимуУкраїни: 1) демократія (наявність парламенту, загальних виборів і т.п.); 2)олігархія (певна кількість особливо заможних людей, які контролюють деякісектори влади, засоби масової інформації, які забезпечують лобі у парламенті іт.д.); 3) авторитарність, яка особливо виявляється на місцевому рівні, у деякихдіях виконавчої влади; 4) мафіозно-кримінальні риси (наявність корупції, злочинностів структурах влади і т.п.); 5) номенклатурно-бюрократичний характер влади, якийє частково спадщиною тоталітарного режиму, частково – придбаний вже в новихумовах. Добре відоме постійне зростання державно-адміністративного апарату,поширення сфери його впливу.
Транзитивнимиполітичні явища сприймаються ще і тому, що суспільство живе одночасно згідно зрізних парадигм. Тому кожна політична сила знаходить свої аргументи для свогобачення реальності. Кожна парадигма намагається переструктурувати ситуацію,нейтралізувати, знецінити, анулювати правомочність парадигм, що конкурують.Якщо подібна конкуренція відбувається між силами приблизно рівними, оцінкареальності в суспільстві набуває транзитивного характеру. Надаючи реальностірізну сутність політичні сили позбавляють цю реальність усякої сутності.Визначення ситуації рівними силами, що конкурують, нейтралізує таке визначення,від цього явище позбавляється аутентичності. Виникає ситуація суспільноїневизначеності, неусвідомленості стану. Люди перестають розуміти, в якомусуспільстві вони живуть і що треба робити для виходу з кризи. І де тойтретейський суддя, який у змозі знайти істину, додати явищу справжній,усталений характер?
Цим суддею можевиступити час. Але й історія нашої країні має властивості транзитивності: у нійтакож аутентичність розмита протилежними оцінками. Будь-яка характеристика якнашого часу, так і минулого викликає миттєву реакцію: а ти хто, чиї інтересипредставляєш? Якби в суспільстві була домінуюча політична сила, то судженнябільшості (в умовах демократії) або тиранічної влади (в умовах тоталітаризму) малоби статус істинного. У стані же рівноваги умовно правих і умовно лівих істинибути не може. Люди розмовляють різними мовами і не чують один одного. В цихумовах політика залежить від випадкових ситуацій.
Сучасністьвимагає сучасних методів її дослідження. Деякі суспільствознавці пропонуютьновий етап розвитку суспільства характеризувати як “постмодернізація”, абоіншими близькими за значенням термінами. Чи притаманна Україніпостмодернізація? Економічні та соціальні труднощі не вилучають нашу країну з коласучасних країн. У соціокультурному значенні деякі риси постмодернізму маютьпрояв і в Україні. Сучасною нашу країну роблять люди, які створюють соціальнийсвіт. Він багато в чому, з точки зору традиційного мислення, виглядаєабсурдним, незрозумілим. Створення іншої парадигми суспільствознавства допоможебільш адекватно сприймати сучасність.
Класичністьсуспільствознавчого мислення за аналогією з природознавством В.Ільїн пропонуєхарактеризувати такими ознаками як: монізм, фундаменталізм, редукціонізм, елементаризм,лінійність, динамічність. Слідом за точними науками і під впливом їх усуспільних науках затвердилася нетрадиційна розумова культура.
Посткласичніальтернативи, на думку В.Ільїна, включають: інтегратизм, холізм,поліфундаментальність, доповненість, нестаціонарність, синергізм. Посткласичнеможе розглядатися як модерністське. Відомо, що останнім часом формуєтьсяпостмодерністська методологія.
Постмодерністськесуспільствознавство підживлюється природнознавчими парадигмами некласичногомислення, а також запозичає в естетиці принципи постмодерністської художньоїсвідомості. Той же синергізм, як риса модерністської методології, припускаєєдність стилю мислення в природничих, суспільних науках і в естетиці.Сьогоднішнє громадське життя для свого пояснення вже не може задовольнитисятрадиційними уявленнями, класичним стилем мислення. Абсурд, божевілля – отхарактеристики суспільства. І якщо підійти до цих понять із міркамитрадиційних уявлень, то слідством буде розпач, безсилля, відмова від майбутнього.Безплідні спроби повернутися до звичної упорядкованості, через неможливістьдосягти цього, стимулюють прагнення до авторитарного насильства. Повернутицілковите самовладання і бажання до подальшого розвитку суспільства длязабезпечення “життя майбутнього століття” можна шляхом зміни стилю мислення,надання статусу “виправданого, закономірного” і нарешті “нормального” усьомутому, що сприймається як абсурд, божевілля. У цьому можна вважати виправданістьзусиль з формування постмодерніського суспільствознавства.
З цієї позиціїбільшість негативних явищ можуть бути охарактеризовані як функціональні.Наприклад, можна стверджувати, що корупція дозволяє перебороти саботаждержавних чиновників у реалізації ринкових відносин. Деякі державні службовцінегативно ставляться до нових економічних структур і саботують їхню діяльність.Тільки гроші можуть служити для них аргументом для вирішення проблем. Безкорупції взагалі нічого б не було: вона дозволяє залишатися суспільству “наплаву”. Більшість явищ, що ми називаємо негативними, не можна оцінювати впоняттях “добрі-погані”, а краще застосовувати інші терміни: “функціональні абонефункціональні”, тобто визначити чи дозволяють ці явища суспільству вирішуватипроблеми або ні. Так, протез – це не добре і не погано, а дозволяє жити, ценеобхідність для інваліда. Таким протезом у нашому суспільстві-інваліді єкорупція .
Загальні рисипостмодернізму стосовно попередніх парадигм полягають в сполученні класичних імодерних принципів.
Для класичнихтеорій властиві пошуки інваріантів, універсальних законів. На противагу цьомумодернізм приділяє увагу унікальності, одиничним явищам. Постмодернізмувластивий плюралізм основ, множинність ключових причинних зв’язків,детермінант. Суспільствознавчі теорії не просто різноманітні. Кожна з нихстверджує свій тип універсальності. Постмодернізм не прагне спростовувати однутеорію на користь інший, а готовий розглядати різні підстави як рівнозначні.Художній принцип постмодернізму – полістилізм – у соціальних науках виявляєсебе в множинності основ соціального мислення. Звідси соціалізм і капіталізмоднаковою мірою розглядаються як підстави суспільного буття, що виявляється вмоделі китайського ринкового соціалізму, у російських і українських реаліях,яким немає назви. Тоді як для класичної соціології капіталізм і соціалізм булиальтернативами, а в посткласичному суспільствознавстві розглядалися унікальнімоделі радянського соціалізму, арабського, африканського, що мало були схожіодна на одну.
Для класичногопринципу фундаменталізму є модерністська паралель – холізм, цілісність. Якщодля класичних уявлень частина і ціле співвідносяться в рамках здорового глузду,то фізика мікросвіту змусила по іншому розглядати ці співвідношення: ціле ічастина в посткласичному мисленні стали розглядатися якрівноправні. Холізм, якриса модерністської методології, розмивається в постмодерністській методології.Він немов би є і його немов би немає. Так, соціологічний підхід вбирає в себеінші дисциплінарні підходи. Ідея клонування, голографічного відображення, колив кожній частині цілого міститься це ціле, співвідношення цілого та часткитакож набуває постмодерністського значення. У рамках сучасногопостмодерністського мислення ідея віртуальної реальності знаходить висвітленняв спростуванні самої проблеми цілого і частини: частина претендує на статусцілого, а ціле є частиною. Цілісність соціального світу, яка втілена,наприклад, в ідеї “єдиного радянського народу”, замінена рівнозначнимиукраїнською і російською ідеями. При тому рештки цілісності зберігаються, співіснуютьіз частками як віртуальні. Співвідношення соціального цілого і частини приймаєневизначений характер: ціле немов би є і немов би його нема. Це стосується іфеномену СНД, і Європейської спілки, і більшості інших важливих проявівцілісного. Віртуальність цілого і частини вирішується ситуативно.
Угносеологічному аспекті ця властивість виявляється в тому, що соціальні фактирозглядаються не просто з різних позицій: філософської, феноменологічної,антропологічної у певному симбіозі, що не є окремі точки зору, а в тому, щонемає назви, одночасно і філософському, антропологічному, і соціологічному іт.п. аспектах.
Постмодерністськіфеномени не мають назви. Віртуальна природа цих феноменів невловима для“найменування”, тому що останнє вимагає визначеності, фіксації. Якщо ж назвиз’являються, вони мають екзотичні номінації типу “габітуса” .
У літературіпропонується відносити до постмодерністських таку якість, як “когерентність”,що означає “наявність синхронізованості різноманітних здавалося б, не пов’язаниходна з одною подій, які, накладаючись одна на одну, посилюють або послаблюютьрозмірність соціальних процесів”. Порушення просторово-часової структуривикликає її саморуйнування. Поняття “політичного простору” досить поширене всучасній політології і також опиняється в постмодерністській гносеології підвпливом фізичного мислення.
Постмодернізм непросто більш витончена новітня методологія соціального пізнання, але йоб’єктивна характеристика соціальної реальності. Постмодерністське розумінняпорядку конституюється з хаосу. Це не просто упорядкований хаос, а певнеставлення до хаосу, як до своєрідного різновиду порядку. Таке розуміннядозволяє зберегти почуття стабільності в умовах здавалося б дефіцитуупорядкованості.
Розвитоксуспільства здійснюється у вигляді трансформації, яка розуміється у рамкахпостмодернізму як сполучення здавалося б несумісного: консерватизму ілібералізму, соціалізму і капіталізму, модернізації і традиціоналізму, прогресуі регресу.
В нашомусуспільстві вирішуються завдання відразу декількох історичних періодів,включаючи модернізацію і постмодернізацію. Відбувається немов би наповзанняодного етапу на другий, здійснюється “збігання” розвитку основних тенденцій .
Не розв’язавшивсіх проблем модернізації, країна проте у визначених аспектах перейшла довирішення завдань постмодернізації.
Відоме положенняпро одночасність змін у взаємопов’язаних сферах, наприклад, економічнійсвідомості й економічній поведінці, в умовах нашого суспільства порушується увигляді нерівномірності і наявності дифузійних процесів. Засоби масовоїінформації, сучасна освіта, різноманітні форми допомоги розвинутих держав вгалузі інформації та ін. створюють умови для випереджаючого розвиткусоціокультурної сфери, у деяких її проявах, в порівнянні з економікою іполітикою. Процесі, які поєднують модернізацію та постмодернізацію, а такожявища консервативного відступу, можна позначити інтегральним терміном“трансформація”.
Історичніобставини такі, що завдання модернізації і постмодернізації вирішуютьсячастково, тобто несприятливим для суспільства шляхом, хоча в ціломутрансформація суспільства дозволяє нашій країні розвиватися у фарватерізахідної цивілізації.
Як правило, влітературі розрізняють явище постмодернізму в мистецтві і постмодернізм якстадію розвитку сучасного суспільства. Але згідно соціології культури в самомупонятті “культура” відбувається синтез соціального і символічної культури(мистецтва). Постмодернізм у рамках соціології культури може бути розглянутийпаралельно й однопорядково як характеристика і суспільства, і мистецтва. Самемистецтво має культурно-історичний, соціальний вимір. Тому виникає спокусазнайти точки дотику, загальне в соціологічному та естетичному тлумаченніпостмодернізму.
Зіставимохарактеристики постмодернізму в мистецтві, що наведені літературним критикомІхабом Хасаном, і характеристики соціального постмодернізму.
1. Важливимирисами постмодернізму в мистецтві є невизначеність.
Подібні явищапритаманні і сучасному суспільству. Для соціальної структури характернаневизначеність соціальних меж. Колишні критерії соціального поділу пересталибути значимими. Соціальна структура визначається за критеріями стилю життя, якіне є чіткими. Професії сучасного суспільства перестають бути спеціалізованиминастільки ж чітко, як і в традиційному суспільстві. Економічні відносини теж неможуть характеризуватися чіткістю. Добре відома соціологічна характеристикапостмодернізму – це криза ідентифікації, коли людина не може точно віднестисебе до якоїсь соціальної спільноти. Існує багато невизначених законів. Можнатлумачити ці явища як недостатній рівень розвитку суспільства. Але вартоврахувати, що діючі суб’єкти як ніколи освічені, мають більше можливостейспиратися на досвід минулого. Деякими соціологами нинішній соціальний станоцінюється як хаос. Ми ж схильні стверджувати, що це внутрішня властивістьпостмодерного суспільства. Така оцінка може мати важливі політичні наслідки.Якщо невизначеність, неясність, характерні для суспільства, розцінювати якхаос, що потребує упорядкування, то для цього необхідне застосування “сильноїруки” і диктатури. Якщо ж цю невизначеність тлумачити, згідно з нашою точкоюзору, як природну і внутрішньо необхідну властивість суспільства, то політичнийвисновок буде не в наведенні порядку “твердою рукою”, а у виробленні культурнихзразків поведінки, щоб навчитися жити в постмодерному суспільстві, вирішуватипроблеми демократичним шляхом в умовах культурної невизначеності. Формуєтьсятип особистості, що саме своєю діяльністю створює цю невизначеність і сприймаєїї як природне середовище свого буття. Такою є нова генерація підприємців,бізнесменів, політиків.
2. Другою рисоюпостмодернізму є фрагментарність і принцип монтажу.Іншими словами, художнє полотно створюється за рахунок змішування різних завихідною логікою та тематикою фрагментів буття. Немає ідеї, щопідпорядковується зовнішній логіці, нитки повідомлення. Ціле зберігається зарахунок внутрішньої логіки мотиву, а фрагменти немов би зібрані навколоневизначеного ядра.
Для сучасногосуспільства також притаманна мозаїчність його структури, про що пише,наприклад, А.Тоффлер. У сучасній соціології достатньо поширеним є ситуативнийпідхід до вивчення соціальної структури і суспільства в цілому. Відповідно зтаким підходом для кожної ситуації існує своя соціальна структура. Кожнапроблема формує свій набір груп інтересів. Для сучасного суспільства масовою ємозаїчність і фрагментарність його способу життя і структури соціальних ролей.Для успішно діючих суб’єктів характерна хаотичність життя. Сучаснаюдина повнотубуття відчуває в нестабільності. Це позначається на відносинах між людьми,особливо в родині.
З поглядукласичної, традиційної ментальності, постмодернізм – це мерзотний час, щоруйнує особистість і позбавляє суспільство внутрішнього ядра, а людину – стабільності.
3. Третьою рисоюпостмодернізму І.Хасан називає “деканонізацію”,боротьбу з традиційними ціннісними центрами: сакральне в культурі, людина,етнос, логос, авторський пріоритет.
Літературнийкритик, аналізуючи сучасний художній твір, виявляє постмодерністські рисизображеного в ньому суспільства. Аналізуючи постмодерністський художній твіркритик неминуче аналізує відображене в цьому творі постмодерністськесуспільство. У цьому значенні абсурдними видаються ствердження деякихсоціологів про те, що наше суспільство не може називатися сучасним, оскількивоно ще не вирішило завдання модернізації, і тим більше не готове вирішуватизадачі постмодернізму. У вітчизняній літературі і мистецтві постмодернізм міцноутвердився, як один із домінуючих напрямків. Неможливо уявляти існуванняпостмодерністського мистецтва в непостмодерністському суспільстві. Інша справа,що постмодернізм сам по собі не однорідний, він має різні форми.
4. Упостмодерністських творах мистецтва усе відбувається на поверхні,у них відсутні символічні і психологічні глибини.
Для соціальноїтеорії періоду модернізації, особливо на початку століття, характерними булипошуки прихованого змісту подій, що відбуваються, активне богошукання. Збірник“ Віхи” – яскраве свідчення напруженого пошуку глибинної сутності історії.Символізм у мистецтві супроводжувався спробами прояснення сутності реальності.Зараз спроби знайти сакральний зміст викликають скептичну реакцію і єбезрезультатними. Повсякденність є центр буття. Психологи відзначають відсутністьглибини у відносинах між людьми. Відносини мають переважно поверхневийхарактер, вони не торкаються особистісних глибин душі. Психологічні комплексизамінюють істинну складність особистості сурогатом. Бути серйозним не модно.Іронія замінює серйозну реакцію на життєву ситуацію. Навіть проблема смертііронічно травестується.
Характерноюрисою постмодернізму є сприйняття реальності як віртуальної. Теперішнюпострадянську економіку іменують віртуальною, тому що більшість найважливішихекономічних показників мають удаваний характер. Удавану економіку супроводжуєвіртуальна політика. У цілому формується віртуальний соціальний світ. Поняттявіртуальності має різний зміст, але спільне в ньому те, що можна сформувати якфеномен “неповноти існування”.
Кліфорд Геді іБаррі Айкс у статті “Реалії віртуальної економіки Росії”, пишуть, що“Віртуальна економіка спирається на оманне уявлення про важливі економічніпараметри, оскільки не оперує реальними грошима і реальними цінами”. Протетаке становище в економіці може існувати, тільки при наявності певнихполітичних умов. Такі умови самі повинні мати віртуальний характер. Такимчином, віртуальна економіка спирається на віртуальну політику. Варто звернутиувагу на комунікаційну природу віртуальності. Віртуальними є не стільки саміявища, скільки природа комунікації між ними і ставлення до них. Це цілий класявищ, що забезпечує наявність віртуальної економіки.
Утрансформаційному суспільстві можливий парадокс, при якому зміни можуть несупроводжуватися змінами. Неупорядковані зміни, з протилежним змістом, щовзаємно одна одну гасять, викликають нединамічний процес. Такого роду зміниможуть описуватися в рамках теорії хаосу. Проте, якщо хаос і абсурдрозглядаються як закономірні явища – це вже не хаос. Вірніше, хаос іншої якості.Його нема необхідності переборювати, а необхідно вчитися жити в умовах хаосу. Упроцесі адаптації і навчання формується новий клас людей. Трансформаціявідбувається на особистісному рівні і трансформаційна особистість спроможнажити в умовах хаосу й абсурду, коли в суспільства нема прямування до визначеноїцілі і воно приречено постійно трансмутуватися. Ці зміни відбуваються неззовні, а зсередини, детерміновано новою ментальністю людини-мутанта звіртуальною свідомістю. Людина виявляє здатність оперувати з мнимою реальністюяк із справжньою. Ментальність сучасної людини обумовлена тим, що длятрансформаційного суспільства характерний нормативний плюралізм. Це стан, приякому відбувається модифікація соціальних і культурних норм на основі постійно– динамічно і ситуативно – мінливих моделей раціональності. Норми –різноманітні в різних ситуаціях, у різних співсуспільствах і при реалізаціїрізноманітних практик.
Трагічнасутність нашого часу в тотальній невідповідності об’єктивних умовжиттєдіяльності і ментальності значної частини суспільства.
Для одних – цетрагедія, що викликає відчуття життєвого краху, для інших – це природний стан узвичному середовищі, що відповідає потребам і інтересам. Криза стаєперманентною характеристикою суспільства й особистості. Але це не безвихідь, аспосіб пристосування до умов існування, що змінюються.
Транзитивнийстан – це неминуча стадія у процесі модернізації. Можна сприймати цей час якісторичний виклик, як таку проблему, вирішення якої піднімає суспільство нановий рівень якості. Від того, як сприймається та долається цей виклик,залежить історична судьба цивілізації українського народу. У циклічних теоріяхсуспільства, наприклад, А.Тойнбі, а ще яскравіше – у А.Шпенглера, подоланнявиклику часу сприймається фаталістично, як прояв “прасимволу” долі нації.Десять років триває виклик історії для українського народу. Нарешті з’являютьсяперші ознаки того, що Україна долає стан транзитивності і набуває першихусталених рис і перших паростків надії.
політичнийукраїнський суспільство еліта
Проблеми модернізації суспільства України
Суспільно-політичнийрозвиток кінця ХХ століття засвідчує, що надзвичайно важливим є розуміннябагатоманітности й особливостей проявів модернізаційних процесів, їх місця іролі не лише у всесвітньо-історичному масштабі, а й в історії кожної окремовзятої країни, серед яких Україна не може бути винятком.
Термін «модернізація»вживається у науці з 50-х років ХХ століття. Етимологічно він пов’язаний зфранцузькими словами moderne – сучасний, новітній та modernisation – оновлення,а також з англійськими термінами modern, modernitу, modernization – модерний,модерність, модернізація або взагалі українізований варіант: сучасний,сучасність, осучаснення.
Прибічникиполітологічного тлумачення модернізації розглядають її як частину загальногопроцесу модернізації, коли перетворення відбуваються в усіх основнихкомпонентах соціяльної системи (економічній, правовій, політичній сферах, усоціяльних відносинах, культурі, системі освіти та ин.).
Послідовноздійснювана політична модернізація виступає як чинник і гарант забезпеченняпослідовности модернізації в усіх сферах суспільного життя.
Процес модернізаціївключає, насамперед, вдосконалення політичних структур і механізмівсоціяльно-політичного розвитку.
Найважливішимипроблемами модернізації сучасного українського суспільства є:
– упорядкуваннягеополітичного простору з державами-сусідами;
– упорядкування владнихвідносин;
– запровадження реформу життя;
– збереженнястабільности і внутрішньої консолідації в суспільстві;
– залучення широких маснаселення до участи в політичному процесі та утвердження демократії,громадянського суспільства.
Пошуксоціяльно-політичних механізмів та рушіїв модернізації через роль і функціїдержави, структур і взаємодії інститутів, діяльності соціяльних суб’єктівоновлення модернізаторської еліти, зацікавлених соціяльних груп, політичнихлідерів, а також політичну соціалізацію особи, спрямовану на розширення їїполітичної участи та ин.
Відтоді (50-іроки ХХ ст.) і до сьогодні теорія модернізації набула різнобічного осмислення,а сам процес модернізації у світовому контексті пройшов три етапи:
I етап. 50–60 рр. –зародження і становлення теорії модернізації, вироблення на її основі моделейрозвитку суспільств.
IIетап. 70–80 рр. – переоцінка ідей першого етапу, аналіз прорахунків, осмисленевизнання відносної незалежности економічного розвитку «від жорстко визначенихформ ідеології й політичної організації західного типу», усвідомленнянеобхідности збереження національних традицій, які «допомагають зняти загрозусоціяльної дезорганізації» й забезпечити мирні шляхи політичного розвиткукраїни.
IIIетап – кінець 80-х рр. і до сьогодні. Цей етап поставив перед західними вченимипотребу враховувати поряд з економічними та індустріально-технологічнимичинниками розвитку вагомі людські й природні ресурси, нагромадження чинаявність капіталу, розвинені технології, геополітичні, соціяльні, психічні,культурні та инші фактори.
Що ж дополітичної специфіки модернізації, то вона передбачає переорієнтацію суспільнихвідносин через поширення інтегральних цінностей (соціяльна держава, гуманізм,право, свобода особистости), вивчення цивілізаційної культури окремих соціумівзагалом, неможливість механічного перенесення західних моделей розвитку на иншірегіони світу при одночасному врахуванні їхнього досвіду.
Процесмодернізації, на думку відомого західного політолога С. Блека, проходить кількастадій: а) усвідомлення мети; б) консолідація зорієнтованої на модернізаціюеліти; в) період трансформації; г) інтеграція суспільства на новій основі. Метамодернізації у загальносвітовому масштабі тісно пов’язана з ціннісно-культурниммеханізмом її збагачення. Йдеться про забезпечення демократії, соціяльногодостатку та політичної стабільности, добробуту та всебічного розвитку творчогопотенціалу особистости. Гармонійний розвиток і вдосконаленняціннісно-культурного механізму дозволяє позбутися бідности, нерівности(надмірної поляризації суспільства та зрівнялівки), репресій і насилля,залежности суспільства від владно-бюрократичних структур та ин.
Основною силою,яка осмислює і втілює ідеї модернізації, є вибрана верства інтелектуалів –національна еліта.
Слово еліта маєначебто подвійне походження – від лат. eliqereі фран. elite– ліпше, відібране, вибране, меншість суспільства, що становить достатньосамостійну, вищу, відносно привілейовану групу, наділену особливимипсихологічними, національними і політичними якостями, яка бере безпосереднюучасть у затвердженні і здійсненні рішень, пов’язаних з функціями управління,розвитку науки і культури (тобто творчі функції).
У сучасній західнійполітології не існує однозначного тлумачення поняття «еліта». Цим терміном, якправило, означаються люди, що мають найбільшу кількість певних позитивнихякостей, цінностей і пріоритетів (влада, багатство, культура, професіоналізм,компетентність, сила волі тощо) і займають найбільш впливові позиції усуспільній ієрархії.
Дещо про теоріюеліт. Попередниками теорії еліт були ідеї, обґрунтовані у працях Конфуція,Платона, Макіавелі, Карлейля, Ніцше. Як цілісна системасвітогляду теорії еліт були сформульовані на початку ХХ ст. Вільфредо Парето,Ґаетано Моска, Максом Вебером, Робертом Міхельсом, Карлом Маносельмоном, ХосеОртеґою-і-Ґассетом, Арнольдом Тойнбі, Райтом Міллсом та ін.
До прикладу, визначенняеліти за В. Парето: це люди, що отримали найвищий індекс у галузі їхньоїдіяльности. Ґ. Моска визначає еліту як найбільш активних з політичного поглядулюдей, зорієнтованих на владу, організовану меншість суспільства, правлячийклас. Ортеґа-і-Ґассет елітою вважає людей, що мають інтелектуальні чи моральніпереваги над масою, найвище почуття відповідальности. А. Тойнбі твердить, щоеліта – це творча меншість суспільства на противагу нетворчій більшості.
Прибічникитехнологічного детермінізму елітою називають найбільш кваліфікованихспеціалістів, менеджерів і високих службовців у системі бюрократичногоуправління. Є й инші визначення. Кожне з них відображає певний аспектфункціонування цієї групи людей у суспільстві, наголошує її специфічну роль.
Роль еліти усуспільстві багатогранна. За своїми функціями еліта розподіляється на певнікласи та типи. Подібно до визначень існують численні класифікації еліт.Наприклад, К. Мангайм виділяє такі головні типи еліт: політичні,організаторські, інтелектуальні, художні, моральні та релігійні. Д. Ласуел і А.Каплан запропонували свою класифікацію типів еліт – за її роллю у суспільстві:1) ті, хто реалізує офіційну владу; 2) шляхетні; 3) «справедливі»; 4)«популісти»; 5) «мужні»; 6) багаті; 7) спеціалісти; 8) ідеологи.
Слід зауважити,що перераховані та неперераховані класифікації еліт західні соціологи,політологи сформулювали для стабільних суспільств.
Для перехіднихсуспільств, зокрема і для України, такі визначення не зовсім придатні, бо цікраїни перебувають у стані трансформації від тоталітарного через демократизаціюдо громадянського суспільства. Тут є своя специфіка і певна відмінність,пов’язана з багатьма чинниками: ментальністю, історичними традиціями,економічною політикою, станом розвитку демократії тощо.
У постсовєтськихкраїнах процес трансформації та модернізації суспільства є досить складним.Наприклад, в Україні виникає чимало проблем у здійсненні модернізаційнихпроцесів, що пов’язане з втратою державности у минулому, браком традиційдержавотворення та психологією бездержавного народу, яка культивуваламеншовартість та нерішучість у самостійних державотворчих процесах.
На складність іпроблемність груп, які належать до еліти у перехідних суспільствах, звертаютьувагу й зарубіжні дослідники. Німецький вчений У. Гофман-Лянґе твердить, що«навряд чи має сенс надмірне розширення поняття еліти, використання його дляхарактеристики індивідів або груп … Лідери рухів протесту, що виступали заскасування авторитарного режиму, не можуть бути віднесені до членівнаціональної еліти, поки вони не досягнуть успіхів в інституціалізації свогополітичного впливу, створивши стійкі організації, тобто політичні партії абогрупи тиску».[2]
Суттєвим внеском дотеорії еліт є обґрунтування еліти відповідно до потреб національногодержавотворення, зроблене у свій час українським політологом В. Липинським.Його концепція «національної аристократії» полягає у тому, що ні етнографічна(етнічна) маса людей як така, ні мова, ні окрема територія автоматично нетворять нації. Це здійснюється активною групою цієї нації, на ґрунтікультурних, моральних і політичних цінностей якої й формується нація.
Наявність елітияк духовно-органічної частини народу, що упредметнює засобами культури йогодуховні основи, формує концепцію національної самоідентичности, є невід’ємнимфактором повноцінного життя нації. Через еліту нація усвідомлює себе як така.Але не тільки через еліту вона себе пізнає, організовує, настановляє, вчить,захищає, керує. Через еліту вона пізнає закони навколишнього світу, виробляєорієнтири у ньому, вивчає різні цивілізації, форми їх існування та суть,переваги і недоліки, знаходить у них своє місце.
Нація задопомогою еліти стає дієвою, виробляє свою концепцію світу, власне світобаченнята світосприйняття. Ще в середині ХХ століття геніальний М. Бердяєв відчувавприйдешнє і писав: «Усе змінилося навколо в світі і потрібні вже нові реакціїживого духу на все, що відбувається. Ці нові реакції необхідні і для духу,вірного своїй вірі, своїй ідеї»[3]… Нині, коливідпали колишні ідеологічні табу та різноманітні політичні ярлики, коли не лишереабілітовано окремі постаті минулого, а й переосмислено історичні події, маємонагоду об’єктивно оцінити своє єство, замислитися над тим, як ми слугуємосвоєму народові, який цього вкрай потребує.
Правдивеусвідомлення себе і свого місця у світі, усвідомлення людської долі,устремління до правди як людського наближення до істини є умовою виведенняУкраїни як держави у світ українською елітою. Щоб правильноорієнтуватися у світі, українцям треба знати правду про світ і про себе (черезповернення народові історичної пам’яти). Інтелектуальна, політична еліта робитьце у всіх країнах, таке завдання стоїть і перед українською елітою.
Як держава Україна всепочинає творити з нуля. Вона відкриває і себе світові, і світ для себе. Такою єнаша доля сьогодні, в процесі державотворення.
Історія України – цеісторія жорстокого знищування і нищення національної еліти через голодомори,ГУЛАГи, психлікарні та инші форми. «Еліта», що припала нашому народові зсовєтських часів, не є повноцінною, не було відповідних умов для її творення.Не є вона і проукраїнською, зважаючи на мету, яку ставила совєтська влада натой час в Україні, та й сьогодні деякі представники певних кіл еліти слабоінтелектуальні, бездуховні, без справжнього патріотизму, про що від західнихелітарних кіл та експертів ми чуємо як докір. Наприклад, в Україні реформи неспрацювали, бо бракує державотворчого досвіду, професіоналізму в системіуправління, бракує справжньої, власної управлінської еліти, коштів, бракуєпатріотизму (на останньому чиннику наголошують західні експерти). Усвідомлюючице, мусимо долати свої вади і творити себе як еліту самі, власними силамитворити українську демократичну державу. На це піде чимало часу, але в цьомумайбутнє наших дітей та онуків.
Формування українськоїнаціональної еліти – одна з найболючіших проблем сьогодення. Ідеологічнутрансформацію суспільства в Україні має провадити верства, яка б поєднувала усобі інтелект, духовність, патріотизм, могла бути взірцем для загалу й повестийого за собою.
До инших ознак елітизахідні учені додають багатство, яке допомагає отримати високі посади. Такдіється у всьому світі, і ми сьогодні повинні підлягати таким же суспільнимзаконам.
Інтелектуальна, духовналюдина завжди відчуває потребу звертатись «нагору», до авторитету чи принципу,якому добровільно служить. З цього випливає, що важливою рисою еліти має бутивимогливість до себе і невичерпне бажання вдосконалюватись, це допомагає еліті(меншості) стати взірцем для суспільства, для «людини-маси».
А чи маємо в цьомуплані якість напрацювання? Так, гідний внесок у визначення ознак еліти зробилинаші співвітчизники, зокрема В. Липинський та Д. Донцов. В. Липинський називаєеліту «національною аристократією», «групою найкращих у даний момент середнації людей, які найкращі серед неї тому, що власне вони в даний моментявляються організаторами, правителями і керманичами нації»[4].
На думку Липинського,еліта має володіти «матеріальною силою» та «моральним авторитетом у своєїнації». З цього приводу у «Листах до братів-хліборобів» Липинський наголошував:«Без матеріальної сили: без володіння засобами виробництва (землею іфабриками), без володіння засобами війни (державою, армією) і без моральногоавторитету не може бути національної аристократії» .
Д. Донцов упраці «Дух нашої давнини» визначальним проголошував дух цієї верстви, якийживить її, змушує діяти, допомагає «бути твердою і невблаганною щодо себесамої, не піддаватися матеріальним спокусам вигідництва чи оспалості, ставлячипонад усе поняття чести й обов’язку, безоглядно вірити у свою справу й у своєправо провадити загалом».[5]
До високої сили духумислитель додає відчуття инакшости та вищости. Иншою рисою провідної верствимає бути мудрість, яка формує та організовує, тобто є дієвою. Завдяки їй«правляча каста» повинна «…розуміти мету, …охопити усе суспільство одноюорганізовуючою ідеєю».
Якщо кинути погляд наісторію, то великий Ганді саме чинником чести, високої духовности, гуманізмузгуртував народи Індії навколо ідеї незалежности і досяг мети.
Еліта суспільства – цегрупа людей, яка займає високі сходинки у владі і тому здатна створювати зразкисуспільних потреб і поведінки. Це призначення елітних верств сучасні дослідникиеліт відносять до розряду однієї з найбільш характерних сутнісних рис еліт якособливої верстви суспільства. Суспільство, в якому деформовані принципи моралій гуманізму, духовности, правової культури, коли еліта не завжди є взірцем длянароду, вона не має у нього поваги, народ не довіряє їй, не вважає її своїмпроводарем.
Серед функційеліти можна виділити найважливіші, виходячи із концепцій окремих авторів. Наприклад:
– бути «аристократієюдуху», служити взірцем у суспільстві, на який повинні рівнятись (за Ортеґою);
– мати спроможністьзорганізувати суспільство та повести його за собою. Мірилом вартости кожноїсправжньої аристократії є її здатність творити нові цінності, будувати,організовувати життя (за Липинським);
– піклуватись просуспільні інтереси понад усе, а лише потім про потреби свого прошарку таособисті (за Донцовим) та ин.
Виходячи з потребсьогодення, наука й освіта повинні виробити основні критерії функціональноїролі сучасної еліти, бо саме вона є формотворчим ядром політичної нації вУкраїні. Що ж ми маємо на сьогодні?
В українськомусуспільстві на нинішньому етапі його розвитку діє така модель структури ірозвитку еліти, в якій слабо відображені її суттєві характеристики як особливоїверстви суспільства. Спостерігаються негативні прояви.
Досить цікавим є такийфакт: кого відносять до еліти?
Результатисоціологічних досліджень Інституту соціології НАН України спільно із службою«Соціс-Геллап» свідчать, що 44% респондентів вважають елітою найбагатших людей,42% – тих, хто обіймає високі посади. Ось і бачимо, що наші громадяни елітурозуміють як правлячу верхівку, а не як інтелектуальну, найвихованішу,найгуманнішу, високодуховну частину суспільства, як це є у наукових канонах.
Більш конкретнівідповіді дали респонденти, коли їм було запропоновано 15 соціяльних категорійлюдей з проханням відзначити, з якою з них у першу чергу асоціюється слово«еліта». Найперші місця зайняли: Президент – 41%; міністри – 31%; народнідепутати – 32%; бізнесмени – 32%; керівники банків – 21%; злочинні угруповання– 14%; науковці – 12%; керівники політичних партій – 7,5%; актори – 7%;письменники – 5%; військове керівництво – 2,5%.[6].
Ось і все сказано: пронашу сьогоднішню еліту, про світогляд, про інтелект, про наше суспільство, промірило «суспільного олімпу», коли злочинні угруповання мають вищий статус занауковців.
Однак віриться, що стансправ у суспільстві зміниться, а позитивні якісні риси, якими повинна володітиукраїнська еліта, теж посядуть належне місце у процесі державотворення вУкраїні.
Світовий досвідпереконливо доводить: життєвий рівень усіх прошарків населення,соціяльно-економічна ситуація в країні визначаються рівнем освіченостисуспільства і його ставленням до інтелектуальних цінностей. Лише інтелектуальнобагате суспільство є гарантією високого рівня життя народу, навіть завідсутности енергоносіїв, корисних копалин та инших природних багатств –прикладом слугує нам Японія.
Прагматичний інтелект,доповнений мораллю і патріотизмом, дорожчий за нафту і газ, золото і всі иншікорисні копалини.
Інтелектуальнийкапітал – це те, що в сучасних умовах наджорсткої конкурентної боротьбидозволяє створювати цінності та забезпечує конкурентоспроможність підприємствамта суспільству в цілому.
Людськийінтелект стає безпосередньою і головною продуктивною силою постінформаційноїтехнологічної ери, якій історія відвела час з перших днів ХХIстоліття.
Велика увага будеприділятися інтелектові, полювання на інтелект у найближчому майбутньомуперетвориться у самостійний і один з найприбутковіших видів бізнесу у світі. Унову еру інтелектуалізації і соціалізації розвитку вступають США, ФРН, Японія,Китай та ін.
Наприкінці 1998року проведено опитування серед соціологів провідних країн світу, щобз’ясувати, які галузі людської діяльности будуть інвестуватися в ХХIстолітті. З десяти пріоритетів перше місце посіла така сферадіяльности, як пошук принципово нових систем освіти і виховання. Отже,найбагатшою країною в майбутньому буде та, яка робить серйозні інвестиційнівклади в освіту. В Японії ставиться питання про загальну вищу освіту. У СШАвитрачається на освіту 12% ВВП (що дорівнює 30 бюджетам України).
Еліта тількитоді забезпечить рух суспільства шляхом модернізації, коли забезпечитьздоров’я, соціяльні блага та інтелект нації.
Інтелектуальнийпотенціал України величезний. Це безперечно. Як безперечно й те, що вінупродовж останніх років стрімко руйнується. Деінтелектуалізація суспільства –головна небезпека для історичних перспектив незалежної України. З кого ж будеформуватися еліта? Як свідчить світовий досвід, при наявності інтелектуальногопотенціалу народу, а також патріотизму і дієздатности керівництва, економічнукризу можна швидко подолати, але відновити інтелектуальний потенціал дуженепросто, інтелект нації формується десятками, а то й більше років.
Бюджетні видаткина одного науковця в Україні в 40–50 разів менші, ніж у країнах Евросоюзу. Заперіод 1991 – перше півріччя 1999 р. з України виїхало близько 6,5 тисячіучених найвищої кваліфікації (академіків, професорів, кандидатів наук). Щотривожить в Україні? Саме те, що понад 40 тисяч українських науковців перейшлиу режим фізичного виживання: пішли в торгівлю, бізнес, сферу послуг і навіть укримінальні структури. До речі, однією з об’єктивних причин складностиподолання організованої економічної злочинности є те, що фінансові афери маютьмогутнє інтелектуальне забезпечення. Ці люди повинні повернутися в лонопорядности й бути рушійною силою прогресу українського суспільства. Ось над чимповинна думати наша правляча еліта, щоб оздоровити себе і суспільство в цілому.
Правлячій елітіналежить серйозно задуматися над психічним і фізичним здоров’ям нації. Застаном здоров’я ми на 110-му місці, а щодо психічного здоров’я, то понад 10%населення України потребує психіатричної допомоги, до 60% – психотерапевтичної.
Яка ж цінність нашоїеліти в очах українських громадян?
На запитання:«Наскільки Ваше життя залежить від тих, хто становить реальну правлячу еліту?»– респонденти дали такі відповіді: дуже залежить – 36%; достатньою міроюзалежить – 37%; мало залежить – 9%; майже не залежить – 8,5%; важко відповісти– 8%.
Данізасвідчують, що народ усвідомлює свою залежність від еліти і важливість длянього правлячої еліти, адже якщо додати 36% і 37%, то 73% є вагомим показником.Цікаво,проте, чи еліта усвідомлює відповідно свої обов’язки перед народом? Виходячи зданих громадської думки, рівень довіри до сьогоднішньої управлінської еліти низький.
На запитання: «До когови сьогодні більше прислухаєтесь, коли намагаєтесь зрозуміти, де правда, а денеправда в нашому суспільстві?» – респонденти відповіли таким чином. Тих, щоприслухаються до правлячої еліти, виявилось 1,9%, а 54% заявили, що до еліти вцьому плані відчувають байдужість. То чи потрібна народові така еліта? Є надчим думати нам усім.
На запитання: «У чому жпричина зневіри людей до правлячої еліти?» – відповідь однозначна: «Ті, хтоздобув владу, перестають піклуватися про людей, дбаючи лише про себе» –відзначили 68% респондентів [7].
Факти тривожні.Приводять вони до висновку, що справжня еліта в Україні ще не сформувалася.Наразі правлячій еліті не протистоїть серйозна реформістська опозиція, як удемократичних країнах.
Українську елітучастково можна назвати квазіелітою, оскільки їй, як бачимо, не вдалосяздійснити рішучих і комплексних соціяльних перетворень, витримати випробуванняна моральну зрілість.
Суперечлива ситуаціясклалася навколо політичної еліти в Україні. З одного боку, в совєтський часУкраїна не мала повноцінно сформованої еліти, бо значна частина підготовленихдо політично-владної діяльности людей переміщувалася до Москви. Дійсно, вУкраїні питома вага потенційної політичної еліти менша, ніж в иншихпостсоціалістичних країнах (Польща, Чехія, Словаччина).
Правляча еліта вУкраїні виявилася поки не спроможною до швидких трансформаційних перемін.Політичні аналітики бачать причини у тому, що:
1) еліта склаласяздебільшого з вихідців кланових груп, які бояться втратити владу;
2) вона невідзначається високою активністю, сучасною управлінською та професіональноюкомпетентністю;
3) розлад механізмівсоціяльного контролю, який зараз панує в Україні, призвів до поглиблення моральноїдеградації частини її представників, які «припливли» до корупції.
Що ж сприяєпроцвітанню корупції? С.Д. Дубенко дає таку відповідь: «Це відсутність чіткогорозмежування компетенції різних органів і структур всіх гілок влади, ідезорганізація правозастосовчої практики, і невідповідність форм і методівправоохоронних органів завданням не лише попередження фактів корупції, алетакож їх вияву і розслідуванню. Досі не створеноефективних форм державного контролю за діяльністю державного апарату, недосконалимє прокурорський нагляд, недостатньою координація взаємодії державних органів,які ведуть боротьбу з корупцією». Цікаво,що і серед інтелігенції та політиків України лунають тверезі оцінки якісногостану національної еліти. «Офіційно-елітарні» ніші заповнені «заслуженимидіячами», «академіками», «лауреатами», а основні елітарні функції в цих нішахне реалізуються. Досить подивитися, що діється з освітою, мовою, духовністю,охороною здоров’я, виробництвом. Багато складностей умодернізаційних процесах, особливо щодо проведення адміністративної реформи.
Загалом формуваннянаціональної еліти й лідерів сучасного парламентського типу в Україні тількирозпочалося. Цей процес вимагає часу, знань, практики, правового поля ідуховних засад.
Тутспостерігаються певні закономірності. У перехідні періоди розвитку суспільствеліта формується із різних соціяльних прошарків та груп суспільства. Циркуляціяеліти має дві основні форми: зміна однієї еліти іншою і просування нееліти веліту.
Деформованийсоціяльний процес негативно позначається на психології та індивідуальнійжиттєвій долі людей. Декларування переходу до демократичної моделі суспільногоустрою на підставі ринкових відносин спонукає різні прошарки суспільства,зокрема й осіб з низьким рівнем культури та моральности, «добиватися» верхніхщаблів, яким вони не відповідають. До чого це приводить? Усфері економіки це живить тіньову економіку, у політиці – викликає зростанняноменклатурности, бюрократизму, політичного нігілізму. Причому у соціяльних,управлінських переміщеннях «знизу-догори» велику роль починають відігравати неособисті чесноти й заслуги, а инші чинники (гроші, корпоративні, родинні таинші зв’язки).
Еліту як соціяльнеявище у державі можна розділити на дві групи: центральну і регіональну.
Після проголошеннянезалежности України повноваження регіонів значно розширилися. Спробирегіональних еліт України підвищити свою роль у державі знайшли відображення упроцесі підготовки Конституції України. Це великий плюс. Вони продемонструвалисвій інтелект, позицію, заявили, на що претендують.
Особливістюрегіональних еліт, що приходять до влади в Києві, є чітка орієнтація на «своїх»за критерієм регіональної приналежности. Зайнявши ключові позиції у Києві,представники відповідної регіональної еліти енергійно витісняють з високихдержавних посад «чужинців».
У процесі становленнярегіональних еліт простежуються етапи:
Перший: 1992 – першаполовина 1994 року – етап суперництва ідей унітаризму і федералізму.Популяризуються ідеї розширення повноважень регіону, обговорюється можливістьзапровадження федеративного устрою. Ці позиції знаходили підтримку певного коладепутатів Верховної Ради.
Другий: час, колиобстоювалася ідея запровадження унітарної форми правління, опосередкованопідтримувалася центральна влада та стримувалося зростання ролі місцевої еліти ужитті держави і суспільства.
Регіональніеліти такі ж строкаті, як і центральні, переповнені протиріччями. Знесиленняцентральної влади через міжкланові і внутрікланові «розбірки» зміцнює позиціїрегіональних лідерів, які мають свої оцінки і вплив на певних високопосадовихосіб.
Проблеми регіональноїеліти сьогодні – нове бачення нею адміністративної реформи та місцевогосамоврядування. Еліта країн Балтії ще вісім років тому почала опановуватидосвід, сконцентрований у різних оонівських підручниках з політичногоменеджменту місцевого самоврядування та инших проблем державотворення.
Українську еліту ціпроблеми захопили зненацька, зокрема коли йдеться про місцеве самоврядування.Це прикро, адже історія залишила нам досвід місцевої демократії в Україні(наприклад, козацькі ради).
Уміти бачитипроблеми та знаходити шляхи їх розв’язання, спираючись на громадськість, живеспілкування з людьми, пресою – ось основні шляхи, які покликана використовуватирегіональна еліта, модернізуючи суспільство через уміле реформування тауправління.
Світ навколо насдинамічно змінюється, і питання стоїть так: або наша країна дасть нарештіадекватну відповідь на виклик часу, модернізує своє суспільство, абоперетвориться у третьосортну державу.
В Україні місцева елітаутверджує свої позиції лише на регіональному рівні і, головним чином, векономічному плані. Політично вона ще малозначуща. Як говорять самі їїпредставники – «в політиці погоди не робимо». Центральна влада не хоче з неюділитися своїми повноваженнями. Тут існує суперечність між так званимирегіонами-донорами і регіонами-споживачами. Так цю проблему пояснюють соціологиі політологи.
В Україніспостерігається кланове регіональне протистояння. Негативом є те, що в регіонахабо зовсім немає механізму контролю над правлячою елітою, або він неефективний.Усе це призводить до втрати елітою довіри, до розчарувань широких верствнаселення у демократичних гаслах, які вона пропонує суспільству як генераторідей.
В Україні культивуютьсядумки про так звану «елітаристську ідею» виховання та управління (особливо тих,хто до неї не входить). У житті буває і так, і не так. Але все-таки центральнавлада повинна міняти моделі своєї поведінки з регіональною елітою, якщо не хочеконфліктів та зневаги. Їй необхідно враховувати ідеї циркуляції еліти, щобдосягти успіхів у системі управління та ефективного утвердженняадміністративної реформи.
У суспільстві, щотрансформується, необхідною умовою зміцнення демократії й становленнягромадянського суспільства має бути вільна конкуренція елітарних груп.
Відчуження владнихструктур від мас, відсутність діалогу між владною елітою і народом загрожуєутвердженням у державі авторитаризму і тоталітаризму. Модернізаційні процеситакого не терплять. Щоб цього не сталося, потрібно створити умови длядинамічної циркуляції елітарних груп. Вони мають бути відкритими як дляпредставників різних верств населення, так і для представників різних регіонів.Цікавими з цього погляду є думки соціологічного опитування. Так, на запитання:«Чи змогли б ви в майбутньому опинитися в числі правлячої еліти?» – 44,3%респондентів заявили, що такої мети не ставлять; 44,0% – що «туди пускаютьтільки своїх», а ще 55,2% «впевнені, що такого ніколи не трапиться» [8].
Чому все-таки потрібно,щоб відбувалася циркуляція еліт? Щоб не було застою та корупції. Самециркуляція перешкоджає узурпації влади. В Україні ж середній відсоток оновленняуряду впродовж семи років незалежности становив – 46%. Але тут є проблема, якуслід мати на увазі: циркуляція також повинна мати міру, бо постійні кадровіпереміщення вищого ешелону, невпевненість у стабільності, відсутність досвідууправління у вищій ланці – не менш негативні явища. Тому має бути мудрість припереміщенні та доборі кадрів, особливо при проведенні адміністративної реформи.
Клановість еліти теж єхарактерною для українського ешелону влади. У контексті українськогосуспільства кланом називають тіньове, закрите угруповання, яке не маєлегітимного оформлення й утворилося на ґрунті спільних інтересів йогоучасників. Основою клановости є економічний, матеріальний інтерес. У політиціклани називають «п’ятою владою». Ґрунтом, на якому виростає клановість, єтіньова економіка. Сенс клану полягає не тільки у протиставленні власнихінтересів суспільним, державним, а й у протистоянні иншим кланам. Боротьбакланів точиться поза правовим полем держави, нелегітимними методами. Головнимизасобами, які при цьому використовуються, є підкуп, шантаж, війна компроматів уЗМІ, змова тощо, аж до терористичних актів, убивств на замовлення.
Сприятливимсередовищем для розвитку кланів є така ситуація у суспільстві, коли ще невикристалізувалися соціяльні сили, які є соціяльною базою влади, коли державнавлада слабка, а кризові явища в економіці, політиці, соціяльній сфері набуваютьвелетенських розмірів. Саме тоді настає час кланів. Чим більшої сили набуваєклан, тим активніше він проникає у політику, пристосовується до правилповедінки у політичній сфері, випроваджуючи до неї своїх висуванців,підкуповуючи політиків.
Науковці виділяють ітаку характеристику, як «нова еліта в Україні». Це відносно строката за складомсоціяльна група. До неї входять частково нові люди, які за старого режиму немали ніякого стосунку до влади, а також здебільшого ті, хто і за совєтськоївлади був при владі. До «нової еліти» входять лише ті представники староїноменклатури, що якісно оновилися, хто політично, ідеологічно, психологічно таетично пристосувався до умов і вимог нової системи.
На думкуполітологів-дослідників, в Україні після розпаду СССР відбувся політичнийбартер: партійно-совєтська номенклатура рекрутувала до своїх лав більшістьконформістських лідерів контреліти (Полохало В. Украина: лидерство, элита,власть // «Независимость», 9 сентября 1994 года).
До слова,найбільший прошарок нової владної еліти сьогодні в Україні становлять другий татретій ешелони номенклатури Компартії України – колишні працівники периферійнихміськкомів, райкомів партії, парткомів великих підприємств, комсомольськіпрацівники.
Аналізуючи еліту, щофункціонує сьогодні в Україні, соціологи, політологи ще називають її«посттоталітарною», а не демократичною, бо вона має певну ментальність тастереотип поведінки, звички того просторово-часового режиму, що був при СССР.Щоб позбутися цього, потрібен час і зміна покоління.
Щодоорганізаційно-управлінських методів, стилю роботи, публічної поведінки,організації приватного життя, посадових привілеїв, то нова еліта перейняла їхвід старої, а в дечому її перевершила. Вона більше привілейована, ніж колишнякомпартійна, причому безконтрольна, не підзвітна.
Однак і змін не можнане помічати. Процес модернізації українського суспільства тільки розпочався,тому можливі лише деякі прогнози. Але можна твердити, що в результаті змін, яківідбулися у суспільстві, виграла певна частина номенклатури, особливорегіональної, що, як зазначають політологи, обміняла свої бюрократичні привілеїна власність у формі нерухомости, солідної частини підприємств, отриманих упроцесі номенклатурної приватизації.
Період управлінняноменклатурних чиновників характеризується тимчасовістю, невисокимпрофесіоналізмом, инколи безпринципністю. Саме так втрачаються авторитет ідовіра мас до них. За таких обставин еліта переходить до розряду чиновництва. Такийстан знижує авторитет державних службовців, що є проблемою кадрової політики упроцесі адміністративного реформування.
Великоюпроблемою для української еліти є брак ідеології державотворення, чіткоїполітичної програми дій і почуття соціяльної відповідальности. Цим вона івідрізняється від еліт розвинених країн світу (США, ФРН, Франції, Данії таин.).
Еліту поділяють ще направлячу і контреліту, на еліту і антиеліту, на діючу і резервну, на панівну іопозиційну. Існує типологія еліти за фахом: політична, військова, освітянська,творча, управлінська тощо.
Поділ на еліту правлячута контреліту має певний сенс у політичній сфері. Наукова, мистецька елітивиконують роль генераторів ідей, творців художніх творів. У межах цієїелітарної групи теж є протистояння, адже її статус у державі низький, тут іде«торг» за звання, що особливих привілеїв не дає.
Якщо характеризуватиконтреліту як тип, то це політична еліта, яка вже відлучена від влади, або щетільки прагне дійти до неї.
У правлячій елітіпостсовєтського періоду соціологи виділяють відкриту (прозору) і тіньову групи.
Відкритаправляча еліта – це публічні політики, які здобули певну позицію у державнійвладі (окремі депутати, члени уряду, державні службовці високого рангу тощо).
Тіньова правляча еліта– це ті, хто має сильний вплив на прийняття державних рішень завдяки своємубагатству, діють вони не публічно, а «у тіні». Тіньова правляча еліта є в усіхсуспільствах, але її питома вага, вплив та можливості порівняно незначні. Українах на стадії модернізації суспільства створюються сприятливі умови длязростання ролі тіньової еліти. Є вона і в українському суспільстві.
Важливою проблемою єморальність еліти в процесі модернізації суспільств. Сучасні реформатори,відмовившись від колишньої ідеології, по суті, взагалі ігнорують ідеологію,спираючись на спрощені уявлення про соціяльний розвиток, вважаючи, щореформування економіки автоматично приведе до прогресу духовности та моралі.
Але ж відомо, щосаме світогляд як пріоритетна якість має відображатися у державотворчих тазаконотворчих процесах, бо саме він закладає морально-етичні підвалинимайбутнього, без чого не можуть формуватися ні політична стратегія, ніуправлінська діяльність, ні модернізація суспільства в цілому.
У нинішньомусуспільстві утворився світоглядний, а до певної міри й ідеологічний вакуум.Образ суспільства має бути визначений через систему світоглядних істин, які, усвою чергу, стануть зрозумілими, якщо проаналізувати історичний досвідполітичного життя та політичної діяльности світового співтовариства, щоперебував на вищому етапі модернізації суспільств.
Людський досвід вчить,що всі найважливіші рішення приймає владна еліта. Але буває й так, що звичайнийлюдський егоїзм переноситься на сферу політики, виявляючись, зокрема, упрагненні політиків непомірно розширювати свої права і повноваження для себе,здійснюючи владне панування над тими, хто їх обирав, забуваючи про честь імораль. «Щоб збудувати і зберегти державу, – писав В. Липинський, – требаегоїстичні інстинкти обмежити … бо необмежений егоїзм правлячих веде доруйнуючого державу зловживання владою і силою».
Суперечливим є питанняпро співвідношення понять «еліта» і «номенклатура». Російські науковці непротиставляють їх… Поняття«номенклатура» означає елітну групу, яка була характерна для совєтськогосуспільства та инших країн, що входили до соціалістичного табору. Нова елітапостсоціалістичних суспільств або безпосередньо походить від номенклатури, абощільно з нею зв’язана.
На даному етапідержавотворення складно говорити про сучасну українську еліту як про усталену,особливо коли йдеться про правлячу політичну еліту й опозицію. Тому, яктвердять соціологи (М. Шульга, О. Потехін, Н. Бойко, Т. Шульга) при аналізіскладно застосовувати класичні визначення і використовують метафори,напівнаукові поняття, публіцистичні кліше.
Еліта –привілейована верства суспільства. Система привілеїв має конкретно-історичнийхарактер і суттєво змінюється з модернізацією суспільних відносин, змінамисоціяльних порядків та політики. Тут відчутно даютьсявзнаки зразки та моделі, які склалися в українській культурі, традиціях,менталітеті народу. Досить складно з’ясувати, що вкладається в поняття«національна еліта в Україні». Тут ми не повинні мати на увазі проблему – зякого етносу складається еліта, а те, чи діє вона в інтересах українськоїполітичної нації. Думається, що не можна назвати національною еліту, яка,розуміючи тимчасовість свого перебування при владі, використовує цю обставинулише для власного збагачення, тримає свої капітали за кордоном. Це – підґрунтяконфліктности в системі становлення української політико-владної еліти.
Проблемоюукраїнського суспільства – у чіткому поділі між елітою і неелітою за величиноюприбутків, регулярністю їх отримання, за рівнем життя, можливістю впливати на прийняттядержавних рішень тощо. Ця прірва досягла такого розміру, щоутворилися немовби два соціальнісвіти в одному суспільстві, які існують паралельно і не пересікаються.
Передові країниспрямовані до постіндустріального стану, до інформаційного суспільства, тобтомоделі суспільства, заснованого на знаннях. Це підвищує роль науки, різноготипу технологій, засобів масової комунікації і пов’язане з гуманізацієювідносин між людьми, зростанням духовности, опорою на культуру і мораль.
Варто зауважитий те, що елітотворчі процеси – довготривалі, як про це свідчить історія, аджеінтелігентом високого ґатунку вважають особистість, що займаєтьсяінтелектуальною працею не менш, ніж у третьому поколінні. Як доводить історіяангло-американської політичної еліти, державі потрібна спеціальна системанавчальних закладів, де б працювали за новими програмами найліпші викладачі,які були б фахівцями і вихователями. Державі потрібна власненаціонально забарвлена еліта, високоінтелектуальна, професійно відповідальна,глибоко патріотична, віддана власному народові, Україні.
Висновок
Проблемоюукраїнського суспільства – у чіткому поділі між елітою і неелітою за величиноюприбутків, регулярністю їх отримання, за рівнем життя, можливістю впливати наприйняття державних рішень тощо. Ця прірва досяглатакого розміру, що утворилися немовби два соціальнісвіти в одному суспільстві, які існують паралельно і не пересікаються.
Трагічнасутність нашого часу в тотальній невідповідності об’єктивних умовжиттєдіяльності і ментальності значної частини суспільства.
Для одних – цетрагедія, що викликає відчуття життєвого краху, для інших – це природний стан узвичному середовищі, що відповідає потребам і інтересам. Криза стаєперманентною характеристикою суспільства й особистості. Але це не безвихідь, аспосіб пристосування до умов існування, що змінюються.
Нам потрібнонавчитися грамотно, цивілізовано жити, будувати відповідним чином свої стосункиз іншими людьми, навколишнім світом. Соціально-технологічна культура включає всебе, передусім, вміння аналізувати соціальні системи, знати їхні структуру,логіку і потенціал розвитку.
Використана література
1. Кресіна І. Українська національнасвідомість і сучасні політичні процеси: (Етнополітологічний аналіз):[Монографія] – К.: Вища шк., 1998. – 392 с.
2. ШульгаН.А. Этническая самоидентификация личности. – К., 1996. – С. 102.
3. ГумилевЛ.Н. Этносфера: История людей и история природы. – М., 1993. – С. 130.
4. ТкаченкоВ.М., Реєнт О.П. Україна: на межі цивілізації. – К., 1995. – С. 72-73.
5. Большойтолковый социологический словарь. Том 1 (А–О): Пер с англ. – М.: Вече, АСТ,1999.
6. КапітатовЄ. А. “Социология ХХ века”. — М., 1998.
7. РозеГ. Прогресс без социальной революции. М.: Мысль. – 1981.
8. ВеберМ. Избранное. Образ общества.: Пер. с нем. – М.: Юрист, 1994.
9. РитцерДж. Современные социологические теории. 5-е изд. – СПб.: Питер, 2002. – 668 с.
10. ПогорілийО.І. Соціологічна думка ХX століття: Навч. посібник.– К.: Либідь, 1996.
11. Социологическаятеория сегодня. Сборник статей американских и украинских теоретиков. Подредакцией В. Танчера… – К.: Институт социологии НАН Украины, 1994.
12. ПавловськийМ.А. Стратегія розвитку суспільства. – К., 2001.
13. ШульгаМ. Правляча еліта // Віче, 1997, № 8, с. 54.