Природай суспільство: етапи взаємодії
Суспільствопочатку 21 століття, мабуть, усвідомило свій нерозривний зв'язок з географічноюоболонкою Землі й, у свою чергу, з її біосферою. До цього, у ранні епохиісторії людства, процвітали ідеї якщо й не абсолютного, те дуже важливого й уякихось аспектах визначального впливу географічного середовища на динамікусуспільства й формування його етнічної розмаїтості (Монтеск'є) або безмежнопотужної сили техногенезу, прирівняного до геологічних сил (Вернадський,Ферсман). У вульгарно-матеріалістичній літературі останніх десятиліть першерозглядався як географічний детермінізм історичного процесу, друге — яквираження безмежної могутності людського знання, якому немає перешкод.Недооцінка географічної обумовленості історичного процесу викреслила з нашоїісторичної науки багато важливих сторінок: недостатньо враховувалися розміритериторії й демографічні характеристики, ігнорувалася сама людина як творецьісторичного процесу, як це ні парадоксально в марксистській літературі, малоуваги приділялося вивченню продуктивних сил суспільства; животіння тягнулипалеоантропологія, археозоологія, археоботаніка, історія техніки, були відсутніскільки-небудь послідовні спроби зрозуміти й охарактеризувати економічнулокальну інфраструктуру в рамках первісного й середньовічного суспільств.Безмежна віра в людське знання й людське діяння привела до ще більш жалюгідногорезультату — необоротним екологічним кризам, які в більшому або меншому ступеніохопили всю нашу планету.
Напевно, саме наперетинанні усе більше виразного розуміння впливу географічного середовища наформування господарського, культурного й навіть антропологічної своєрідностілюдських колективів, що проживали й проживають у різних ландшафтах, іусвідомлення згубного їхнього впливу на природу, особливо в ході розвиткунауково-технічного прогресу, і виникли протягом XX в. багато хто принциповонові явища — почала й продовжує формуватися наука, усе більше отримує правагромадянства під ім'ям екології людини, відбувається екологізація людськогознання, екологічним стає людське мислення й створюються передумови длядодавання глобального екологічного світогляду. Історія так ставить заразпитання: щоб вижити, ми повинні перетворитися з жорстоких хазяїв землі, якимими були багато десятиліть, у її друзів і союзників.
Зовсім природно,що у відповідь на всі ці досить вимогливі й широко розповсюджені суспільні рухидумки екологія як поняття, наука й світогляд знаходить академічні форми, стаючина один рівень із іншими науковими дисциплінами, розробляючи й апробуючи врізних ситуаціях свою методику, з більшим або меншим успіхом затверджуючи своюметодологію. Не говорячи про величезну кількість екологічних публікацій,викликаних до життя створенням вихідних у різних країнах спеціальнихекологічних журналів, потрібно згадати про десятках книг на різних європейськихмовах, у яких зроблена спроба підсумувати екологічну інформацію й підходи,запропонувати на обговорення більш-менш повні системи теоретичних екологічнихподань і створити в тім або іншому ступені закінчений образ екологічногознання. Не можна забути, і я говорю про це з деякою гордістю, що перший вісторії американсько-європейської науки компендіум екологічних знань, що є втой же час і гарний підручник, що досить повно охоплює предмет і в той же часоригінально побудована, граюча роль зведення даних і концепцій і розрахованийна будь-якого фахівця, що стикається з екологічними проблемами, вийшов російськоюмовою в 1944 р. і належав перу блискучого зоолога Д.Н. Кашкарова. На жаль,зараз ми не маємо можливості протиставити достатку європейсько-американськоїлітератури чогось рівноцінного й задовольняємося перекладами з європейськихмов. Виключенням є, мабуть, дуже широка по змісту прекрасна книга В.Д. Федоровай Т.Г. Гюльманова, що оригінально охоплює весь предмет екології й вийшла в 1980р.
Який був перехідвід загальекологічних досліджень до розробки проблематики екології людини і якця остання формувалася поступово в надрах загальної екології? Всупереч, щопанувала на протязі останніх десятиліть у нашій літературі точці зору,відповідно до якої ранок сьогоднішнього дня є вже історія ввечері, я думаю,розуміння історичного процесу зі скільки-небудь адекватною його оцінкою можливолише при відомої хронологічної віддаленості, тобто новітня історія взагалі неіснує як наукова дисципліна, що трактує правильності в суспільній динаміці, ізрозуміти ці правильності можна тільки придивившись до них здалеку. Тому й утрактуванні переходу від загальної екології до екології людини ми змушеніопиратися на спостереження, що лежать на поверхні, а не на глибинну еволюціюідей, що побачимо пізніше, через якийсь проміжок часу. Напевно, не стількируйнування, нанесені людством природі, тому що екологічні кризи, як мипереконаємося в ході подальшого викладу, мали місце задовго до сучасності,скільки зворотний вплив цих руйнувань на людське суспільство (забрудненнясередовища — отруєння води і їжі, атомні вибухи й катастрофи — уродженікаліцтва й ракові захворювання й т.д.) провокувало поступове створення екологіїлюдини спочатку як системи ідей про характер взаємодії природи й суспільства йпотім уже перенесення цієї системи на історичний процес. Зрозуміло, подібнапослідовність відбиває більше логіко-гносеологічний підхід, чимконкретно-історичний, тому що екологія людини будувалася із самого початкупредставниками різних областей знання, серед яких історики й археологи посідалине останнє місце. Тому в цьому випадку справедливо сказати, що вона не тількивідбиває сьогодення, але й акумулює минулий досвід людства.
Всі ці більш-меншочевидні міркування надзвичайно ускладнюються при пильному розгляді того, що жсобою в дійсності представляє екологія людини і яке її місце в системі іншихнаук, які її внутрішня структура й функціональні зв'язки тридцятилітніх їїрозділів. Тут стільки точок зору, скільки розумів, скільки голів. Нашіфілософи, напевно, уже більше 20 років пишуть про соціальні аспекти екологіїлюдини, опираючись на випадковий підбор загальновідомих даних і міркуючи доситьумоглядно. В 1955 р. американці провели великий міжнародний симпозіум «Рольлюдини в зміні лику землі», а на наступний рік опублікували по його підсумкахвеличезний тім, що трактує проблему під кутом в основному географічного підходудо проблеми. Паралельно й декількома роками пізніше були опубліковані в СШАкілька книг, що розвивали той же підхід. Весною 1974 р. пройшло нараду вІнституті географії АН СРСР по екологічних проблемах, результати якого знайшливідбиття в декількох опублікованих збірниках. Основою погляду на екологіюлюдини була та ж географія, але пролунала й істотно нова нота в хорі голосівпро зміст нової науки — велика увага була приділена біологічному компоненту їїструктури. Що ж стосується соціальних аспектів цієї науки, те важлива видана вСША в 1968 р. двотомна добірка публікацій по адаптивності розвитку людства ійого культури, здійснена І. Коеном, особливо другий її тім, присвяченоїкультурної еволюції. Навесні 1991 р. пройшло екологічну нараду в Кирилову, наякому була зроблена спроба реалізувати зважений підхід до різних сторінекології людини й створити якусь більш-менш загальну схему її внутрішньоїструктури, але вона зайвий раз продемонструвала складність проблеми йрозмаїтість точок зору.
У чому ж справа йчому окреслити зміст екології людини виявляється настільки складним? Причинаєдина — відповідь на питання полягає у двоїстій природі самої людини і якоюсьмірою, що виникає із цього двоїстій природі людства. Про двоїсту природу людини- біологічної й соціальної, біосоціальної, соціально-біологічної — написанігори томів, але серед що писали й пишуть немає єдності, як немає єдності й воцінці й найменуванні процесу, що привів до формування сучасного людства, — бувте антропогенез або антропосоціогенез. І на цю невизначеність є свої причини,обумовлені специфікою людства в порівнянні з усіма іншими видовими сукупностямитварин. Починаючи з Т. Добжанского, репродуктивний бар'єр уважається одним зосновних фізіологічних ознак виду. Чи можна думати, що між сучасними людьми йнеандертальцями мав місце цей самий генетичний бар'єр? Наявність перехіднихформ, відоме співіснування неандертальців і сучасних людей протягом декількохтисячоріч, зустрічальність у просторі говорять скоріше проти репродуктивноїізоляції. Якщо ж вона не мала місця, те, отже, обидві форми належали одномувиду, як і вважає зараз західноєвропейська й американська наука, або у всякомуразі не були типовими видами. Якщо це був один вид, то він був якийсь дивний,що інтенсивно еволюціонував у часі, вид, далекий від мономорфності, у межахякого вхідні в нього популяції ставилися до різних щаблів еволюційногорозвитку. А морфологічні розходження між расами — вони дуже масштабні припорівнянні з розходженнями локальних форм усередині інших видів. А розселення — мабуть, тільки воша може зрівнятися щодо цього з людиною, але вона розселиласяразом з ним. Все сказане демонструє чималу специфічність сучасного людства, назакономірності розвитку якого не можна дивитися, як ми дивилися назакономірності розвитку грибів, метеликів, оселедців, крокодилів і білихведмедів.
Це тривіальнетвердження не викликає ні найменших сумнівів саме по собі, ясно, що соціум не єхронологічний і територіальний простір інших видів, що суспільство управляєтьсясоціальними закономірностями, але далі починаються протиріччя й різночитання:що розуміти під соціальними закономірностями, скільки по-справжньомуфундаментальних факторів управляє розвитком і функціонуванням суспільства, якіграниці дії цих факторів на суспільне поводження окремої особистості, якавзаємна роль в історичному процесі так званої юрби й так званих героїв,справедливий чи марксистська теза про залежність надбудови від базису й чивичерпують ці структури всю історичну дійсність, яку роль в історії грала йграє психологія народних мас — всі ці й інші питання дотепер становлятьпредметне поле історичних досліджень різних історичних шкіл і різних напрямків.
На перший поглядвідхиляючись від теми, але насправді ближче намагаючись підійти до її рішення,хотілося б виділити дві предметні сфери історичного дослідження, які дотепер неусвідомлювалися як самостійні й розглядалися в єдиному потоці історичногопроцесу, — історію подій і історію прогресу, що розуміється в самому широкомузмісті слова, включаючи не тільки технічні нововведення, але й досягненнядумки. Під подією в даному контексті маються на увазі будь-які дії груп людейабо дії окремої особистості, що мали суспільний резонанс. Зовсім очевидно, що вцій сфері, в історії подій, роль особистості величезна, що б не писалося прообумовленість дій особистості суспільними відносинами й суспільним середовищему цілому, суб'єктивні властивості людей, що займали ключові позиції в різнихсуспільствах і суспільних рухах, що стояли на чолі, багато в чому визначалипослідовність і характер подій і хід історії. Саме цим, треба думати,пояснюється величезне місце, займане біографічним жанром в історичнійлітературі, навіть у тих історичних творах, автори яких свідомо дивляться наісторичних діячів тільки як на виразників масової свідомості, будь темарксистська, агностична або соціально-психологічна й демографічна точки зору.
Не те історіяпрогресу, повільного руху всіх форм людської культури, починаючи з технічнихзасобів, і закінчуючи нагромадженням знань. Зрозуміло, і в цьому випадкуособистісний момент грає свою роль — багато видатних наукових і технічнихвідкриттів, культурні досягнення пов'язані з конкретними іменами, але чи багатотаких імен, особливо в ранній історії людства: чи знаємо ми, хто впершевинайшов колесо, де вперше навчилися доїти кіз, кому першому спало на думкупрокласти дорогу між двома селищами, як навчилися люди пекти хліб і робитивино, скільки марних спроб було пророблено, поки зайнявся перший горн, хтовинайшов сокиру й молоток і т.д. Та й у пізні епохи історії людства чим ближчедо сучасності, тим більше будь-який прогрес або помітний крок у розширеннізнань пов'язані з колективними зусиллями, а в нашім столітті це стало правилом.Ніякий першовідкривач, як би геніальний він не був, не може переступити черездосягнутий на певний відрізок часу рівень технічних досягнень і традиційнулогіку, кожне відкриття в науці й техніку поступово підготовляється попереднімрозвитком, і тільки у творах Карлейля генії виглядають не інопланетянами, щомають корінь. Тому об'єктивний вплив будь-якої самої обдарованої особистості,так сказати героя, на прискорення прогресу незмірно менше, ніж на низку подій.Звідси й необхідна диференційована оцінка ролі особистості у світовій історії:у різних сферах вона різна й непорівнянна по масштабі, коли мова йде пропоступальний рух уперед у цілому й про компонент історичного процесу.
Уже цей невеликийекскурс в обговорення ролі провідних учасників історичного процесу — лідерів інародних мас показав специфіку соціального життя людства в порівнянні зколективним життям тварин і в даному відношенні є красномовним фактом,демонструючи все-таки обмежений евристичний потенціал соціобіології. У той жечас він важливий і в тім відношенні, що стосовно до нашої теми дозволяє відразуж відповістити на запитання про найбільше фундаментально діючого історичногофактора в системі «природа — суспільство»: цим фактором є не окремі лідери, анародні маси, саме вони визначають весь спектр впливу суспільства на природу йакумулюють природні імпульси, будь те стихійні лиха, стабільне тиск середовищана людські популяції, антропогенне сприятливі сполучення природних умов аборізкі і стрибкоподібні їхні зміни. Різні форми взаємодії суспільства й природиі їхнього динаміка ставляться до одних з головних чинників людського прогресу,окремі події людської історії, хоча й роблять на них в окремих випадкахпомітний вплив, але воно не є ні спрямованим, ні скільки-небудь тривалим. Томувся сфера людської екології, а саме до неї й ставиться проблема, сформульованав заголовку статті, у тій мері, у який ця сфера містить у собі історичнутематику, має справу з масовими характеристиками, у ній немає місця героям ітому вона без ім’я, Імена й прізвища героїв замінені в ній назвамиархеологічних і інших культур, народів, різноманітних суспільних груп різнихепох. За кожною із цих назв коштує сукупність людей, але їхня діяльність ісуспільне поводження характеризуються сумарно, щоб їх можна було зіставити зоцінками природних процесів.
Зі сказаного випливає,що сукупність людських популяцій у всіх їх проявах і впливах на природу єбезумовно предмет екології людини. Природа в тій мері, у якій вона впливає налюдське суспільство, теж повинна розглядатися в параметрах. Однак, крім цихдвох істотних компонентів знання, є ще один, котрий займає особливе місце: мовайде про біологію людських популяцій, що хоча й пов'язана з їхнім соціальнимжиттям, але поводиться самостійно стосовно фактора середи. У той же час сама пособі біологія не бере участь в антропогенному впливі на природу, її вплив ідечерез суспільні дії людей, а не через їхні біологічні властивості. Однак,будучи нейтральними стосовно змін географічного середовища, ці біологічнівластивості самі піддаються її впливу, їхній локальні мінливість і еволюція, якпоказують численні антропологічні дослідження, обумовлені процесами біологічноїадаптації, що йдуть при інтенсивній участі природного добору. Іншими словами,триєдність «людська культура — людська біологія — географічне середовище»,включаючи біотичну, тобто природа в широкому змісті слова, об'єднані в систему(вивчення якої й становить основний предмет екології людини з погляду автора)несиметричними зв'язками. Підсистеми «людська культура — людська біологія йлюдська культура — природне середовище» об'єднані двосторонніми зв'язками, тодіяк усередині підсистеми «людська біологія — природне середовище» зв'язокоднобічна і йде, як тільки що було відзначено, від середовища до біології, а ненавпаки.
Взагалібіологічна природа людини представляє собою феномен надзвичайно тонкий ісвоєрідний. Багато й справедливо написано про шкоду теоретичного расизму, воснові якого лежить подання про причинний зв'язок між біологічнимиособливостями індивіда і його соціальним поводженням, між расовою приналежністюі язиком, расовою приналежністю й рівнем розвитку культури. Расистська теоріяне раз привела до дикої політичної й національної практики, зараз у багатьохєвропейських країнах і США расова антропологія повністю виведена з колаакадемічних дисциплін і перестала бути предметом серйозного університетськогоутворення. Причина одна — досить прямолінійне ототожнення наукового погляду нарасу з расизмом, хоча визнання незаперечного факту існування рас і морфофізіологічних розходжень між ними зовсім не рівно констатації їх еволюційноїабо будь-якої іншої нерівності. У той же час у наявності як повна зневага дофундаментальної області антропологічної науки, так і втрата можливостівикористовувати расову динаміку людства як допоміжний інструмент дляреконструкції його історії. Тим часом багато аспектів історії людствадосліджуються на основі антропобіологічних і особливо палеоантропологічних данихз більшою ефективністю, чим на основі всіх інших видів історичних джерел, — цечисельність і демографічні параметри найдавнішого людства, вогнища автохтонногорозвитку, міграції, процеси дифузії людських колективів, проблеми етногенезу. Воснові такої ефективності лежить географічне сполучення локальної диференціаціїбіологічних, культурних і мовних характеристик в окремих групах людства, авиняткова складність картини сполучення цих характеристик у різні епохипояснюється різними швидкостями їхньої хронологічної динаміки.
Не менш цікава йтимчасова динаміка біологічних характеристик людських популяцій, їх, таксказати, мікроеволюція. У загальній біології дотепер не припиняється дискусіяпро можливе принципове розходження в закономірностях, керуючих різними формамиеволюції — мікроеволюцією (видову) і макроеволюцією (над видовий рівень), алезараз мало хто сумнівається, що природний добір відіграє роль вирішальногофактора в першому випадку. Багато фахівців в області фізичної антропології йфілософи неодноразово писали, особливо часто в Росії, про припинення або зняттяролі добору в ході еволюції предків людини, більше того, в 80-е роки цягіпотеза в нашій країні розділялася майже всіма й придбала чи ледве недирективний характер, деякі вірять у неї дотепер. Тим часом вона в прямусуперечить фактам. Якщо для різноманітних форм групового поліморфізму по групахкрові й білкам сироватки селективний шлях формування можна вважати доведенимлише частково, то він повністю доведений для гемоглобіну S, що представляєсобою захист від малярійної інфекції. Зовсім переконаний, хоча відповіднихдосліджень практично ні, що генетична природа сучасної людини істотно змінена впорівнянні з генетичною природою людей, що жили до ери науково-технічноїреволюції. Ми багато пишемо про значне розширення погрози ракових захворювань,і статистика в цій сфері дійсно обтяжуюча, вся проблема виправдано розглядаєтьсяв рамках глобального забруднення середовища, нагромадження радикалів і атомнихвідходів у воді й ґрунті, концентрації шкідливих речовин рослинами. Але хібапаралельно цьому не з'являється поки ще не дуже з'ясовна, але фактичнопереконлива інформація про людей, що досить добре переносять дозирадіоактивності високого рівня. Генетичний код не міг не випробуватиселективної перебудови в цьому випадку, як не міг не перешикуватися відносновироблення стійкості до авітамінозу і багатьом іншим зараз несприятливимумовам, що утворилися, середовища. Тут відкривається просторе поле соціальнедосить значимої дослідницької діяльності, що теоретично закривається гіпотезоюзняття добору в сучасному суспільстві.
Все сказане їстиспроба пояснити своєрідність місця людської біології або людини як біологічноїістоти в триєдності «людська біологія (людина) — людська культура (культура) — географічне середовище (природа)». Взаєминами між цими трьома компонентамивичерпується, з мого погляду, зміст екології людини, і далі можна було бперейти до трактування проблеми історичної взаємодії суспільства й природи йнавпаки, але з метою повноти викладу варто підкреслити, що далеко не всі авторирозділяють висловлене трактування змісту екології людини. Багато філософів,виходячи з вищого ступеня абстрактного принципу чіткого підрозділу людськогознання на окремі області й існування певної границі між соціальними йприродничими науками, пропонували вважати екологію людини сугубо соціальноюгалуззю науки, а це, строго говорячи, неправомірно навіть із того погляду, щобезумовно екологічна тема — взаємовідношення суспільства й географічногосередовища — містить у собі, скажемо, надлишок або недолік мікроелементів усередовищі й формування на цій базі ендемічних захворювань, що при всіхобставинах ніяк не можна розглядати тільки лише як соціальну сферу.Американський археолог німецького походження Карл Бутцер випустив книгу, щоназивається «Археологія як екологія людини», у якій намагався показати, щосаме археологічне знання лежить в основі екології людини, тому що воно дозволяєодержати прості моделі антропоекологічних процесів, обговорення й проробленняяких дозволяють виявити прості вихідні зв'язки усередині самої системи.Нарешті, чимало фізичних антропологів і біологів мають на увазі під антропоекологієювивчення адаптивних процесів у людських популяціях.
Будь-яке знаннямає хронологічну ретроспективу, історичні взаємини суспільства й природипредставляють собою таку ретроспективу в границях екології людини. Зрозуміло,історичні ролі суспільства й природи в цій зв'язці неоднакове — суспільствовиступає як активна діюча сила, тоді як природа в більшості історичних ситуаційпредставляє собою плацдарм, на якому розігрувалися екологічні події. Як у бої,плацдарм визначає розміщення сил, але їхнє угруповання й вибір напрямкувирішального удару належать полководцеві. Лише в епоху палеоліту й особливо насамих ранніх етапах історії людства напрямок зміни клімату, а за ним ібойовиська послідовно визначали напрямку технологічного розвитку, для більшепізніх періодів стихійні лиха відігравали роль часто дуже сильних, алелокальних збурювань. Що покласти в основу періодизації непростих взаємин міжсуспільством і природою? Формаційний принцип, настільки популярний у нашійлітературі? Крім внутрішньої суперечливості формаційної періодизації (синхроннеіснування рабовласницької й азіатської формацій), зовсім очевидно, що вонаопирається на еволюцію соціальних форм і представляє собою щодо цього доситьчуйну конструкцію, що дійсно відбиває основні етапи цієї еволюції. Головніявища в еволюції техніки, послідовність розселення, наростання чисельностілюдства, періоди освоєння природного середовища не збігаються з нею.Первіснообщинна формація охоплює суспільства з ручним рубилом і єдинимикам'яними знаряддями — і розвинені колективи епохи бронзи із землеробством,скотарством, багатим інвентарем із бронзи, різноманітним домобудівництвом. Дофеодальних структур варто відносити феодальні комуни, дрібні держави йкнязівства Європи початку нашого тисячоріччя й сучасні державні утворення здобре збереженими феодальними інститутами. Різниця між капіталізмом ісоціалізмом у рівні розвитку виробництва й характері освоєння простору доситьневиразна. До всього сказаного варто додати, що хронологічні границі між формаціямидосить невиразні, що породило паралельно в літературі велика кількістьміркувань про нерівномірність історичного процесу, причинах затримкипрогресивного розвитку, суспільствах, регресивного типів. Є й ще однеміркування, що є найважливішим, хоча ми й приводимо його останнім, — періодизація динаміки соціальних форм навряд чи може розглядатися якперіодизація динаміки всього суспільства; не тільки відносини людей увиробництві й споживанні, але й продуктивні сили суспільства, включаючи самлюдський компонент як продуктивну силу, становлять основу суспільного розвитку,і саме тому, періодизація в рамках формаційного підходу неодноразово зазнавалакритики.
Література
1.Гинзбург В.В., Трофимова Т.О. ПалеоантропологіяСередньої Азії. — К., 1972
2.Гохман І. І. Населення України в епоху мезоліту йнеоліту: Антропологічний нарис. — К., 1986.
3.Алексєєв В.П. Палеоантропологія земної кулі йформування людських рас. — К., 2003
4. Рогинський Я.Я. Проблеми антропогенезу. — К., 2000