Освіта та соціальна мобільність

ПЛАН
Вступ- 2
Розділ1. Соціальна мобільність та фактори, які на неї впливають- 4
1.1Види, зміст тазакон функціонування механізмів соціальної мобільності 4
1.2Багатство й влада як основні фактори мобільності 8
1.3Маргинальність як стан освічених верств українськогосуспільства- 9
1.4Освіта в системі цінностей українців- 10
1.5Жіноча освіта та соціальна їїмобільність- 14
Розділ2. Структура соціомобільнихресурсів освіти: модель іреальність- 18
2.1Канали соціальної мобільності особистості на основівищої освіти- 24
Висновки- 28
Списоквикористаної літератури- 31

Вступ
Усуспільствах перехідного типу, яким є сучасна Україна, особливо важливим як длярозвитку й верифікації загальної теорії, так і для вирішення конкретних завданьсоціології є вивчення й прогнозування процесів соціальної стратифікації ймобільності, факторів які їх визначають і відбиття цих процесів у свідомостіукраїнців.
У цейчас більшість соціологів, що вивчають процеси мобільності, сходяться на тому,що в основі систем соціальної стратифікації та мобільності лежать такі фактори,як влада, дохід і освіта.
Освітастає одним з вирішальних факторів соціального розшарування, тому що:
·          з одногобоку, глобалізація й перенесення відносин суперництва з області фінансових,промислових і військово-технічних ресурсів в область інформаційних технологійвимагає певного рівня освіти й культури;
·          з іншогобоку, в умовах трансформації українського суспільства освіта як інститутсоціалізації може забезпечити, по-перше, спадкоємність позитивного досвіду, апо-друге, формування нових корпоративних цінностей, необхідних для виникаючихсоціальних верств.
В таких умовахсаме освіта як соціальний інститут стає ресурсом соціальної мобільності молоді,кар’єрного зростання спеціалістів з вищою освітою. Реалізуючи свої соціальніфункції, вона прищеплює прагнення до знань, орієнтує молодих людей на освоєнняпрофесійних навичок, сприяє формуванню устремлінь, пов'язаних з бажаннямдосягнення життєвого успіху і відповідного соціального стану.
Актуальністьданої теми полягаєу вивченні ролі освіти на соціальну мобільність молодих людей, тому що всучасних умовах саме освіта, і особливо вища освіта все більшою міроюпозиціонується молоддю як ресурс для соціальної мобільності і освоєння новихсоціальних ролей. Процес і результат освіти студента повинен бути націлений навідповідність потребам споживачів, досягненням науки, на формування здатностівідповідати новим викликам суспільства, що трансформується.
Об’єктом курсової роботи є освіта, якфактор соціальної мобільності.
Предмет дослідження – механізмформування соціальної мобільності людини засобами освіти.
Метою курсовоїроботи єдослідження ролі освіти як механізму формування соціальної мобільності в сучаснихумовах.
Для досягненняпоставленої мети необхідновирішити такі завдання:
–   проаналізувати й узагальнитиосновні напрями і результати вивчення соціальної мобільності у соціології,визначити систему понять, які розкривають сутність цього явища;
–   розкрити зміст освіти яксоціального феномену, її функції, чинники, соціально-структурні й особистісніпередумови;
-  виявитиосновні тенденції соціальної мобільності у сучасному українському суспільстві йрозглянути її взаємозв'язок з освітою;
-  вивчитиканали соціальної мобільності для різних соціальних груп українців.
Теоретичназначущість роботиполягає в концептуалізації освіти як механізму оптимізації соціальноїмобільності спеціаліста в умовах конкуренції на ринку праці.
Практичназначущістьроботи пов'язана з можливостямивикористання основних положень курсової роботи для подальшого дослідження даноїпроблематики.
Структура роботи обумовлена метою та завданнями дослідження. Курсова робота включає вступ, два розділи, шість підрозділів, висновки, список використаної літератури (всього 41 джерело).

Розділ 1. Соціальна мобільність та фактори, які на неївпливають 1.1 Види, зміст та законфункціонування механізмів соціальної мобільності
 
Відомийсоціолог П. Сорокін вважав, що соціальна мобільність — це переміщення індивідіввсередині соціального простору (соціального всесвіту, який складається знародонаселення Землі) [35, 373] П.О. Сорокін визначав соціальну мобільність як«…будь-який перехід індивіда або соціального об'єкта (цінності), тобто всьоготого, що створено або модифіковане людською діяльністю, з однієї соціальноїпозиції в іншу». [35, 374]
Визначитистановище людини або якогось соціального явища в соціальному просторі означаєвизначити його відношення до інших людей й інших соціальних явищ, взятих запевні «точки відліку». А набір «точок відліку» такий: вказівка відносин людинидо певних груп; відношення цих груп усередині однієї популяції (спільності);відношення певної спільноти до інших спільнот, які входять у людство. Тобто,згідно з П. Сорокіним, щоб визначити соціальне становище людини, необхіднознати її сімейний стан, громадянство, національність, ставлення до релігії,професію, приналежність до політичних партій, походження, економічний статустощо. [35, 375]
Необхіднотакож знати про становище людини в межах кожної з основних груп населенняконкретної держави. Коли ж, врешті, визначене становище населення держави вусьому людстві, тоді можна вважати достатньою мірою певним і соціальний статусіндивіда.
Існують дваосновні типи соціальної мобільності: горизонтальна й вертикальна. Залежно віднапрямку вертикального переміщення розрізняють два види вертикальноїмобільності: висхідна й спадна (тобто соціальний підйом або соціальний спуск). Загальнізакономірності вертикальної соціальної мобільності в цілому такі [35, 376]:
·          ніколи неіснувало суспільства, соціальні прошарки якого були б абсолютно закриті або вяких була б відсутня вертикальна мобільність у трьох її основних аспектах —політичному, економічному і професійному;
·          ніколи неіснувало суспільства, в якому вертикальна соціальна мобільність була бабсолютно вільною, а перехід з одного соціального прошарку в інший здійснювавсяби без усякого спротиву. Це означає, що усередині організованого (стратифікованого)суспільства функціонує своєрідне «сито», «яке просіює» індивідів і дозволяєдеяким із них підніматися наверх, залишаючи інших на нижніх щаблях, і навпаки;
·          вертикальнасоціальна мобільність змінюється від суспільства до суспільства й від одногоісторичного періоду до іншого, тобто має коливальний характер. В історіїетнокультурних спільнот виділяють ритми порівняно рухливих і нерухомихперіодів. Демократичні суспільства найчастіше рухливіші за автократичні, проте,це правило має винятки.
Крімтого, соціальна мобільність буває двох видів: мобільність як добровільнепереміщення в рамках соціальної ієрархії, і мобільність, зв'язана зіструктурними змінами, наприклад з індустріалізацією й демографічними факторами.Причому, що висхідна мобільність більшою мірою пов'язана з добровільнимпереміщенням, «…у той час як протилежний напрямок рідко є результатом вільноговибору, а майже завжди визначається неприємною необхідністю».—вказує П.Сорокін [35, 376]
Такимчином, якщо соціальну стратифікацію розуміти як процес розподілу індивідів істатусних груп по соціальним «осередках», то мобільність є механізм, щозабезпечує цей розподіл.
Більшістьсоціологів, таких як Попова І.П. Серегіна І.І., Ковальова А.І., як домінантнийфактор соціальної мобільності в сучасних суспільствах виділяють економічний,котрий стає базовим і в сучасній Україні, де після реабілітації приватноївласності й підприємництва багатство стало загальновизнаним критеріємсоціального успіху, соціальної захищеності й можливості просування у вищістрати. [30], [33], [16]
Іншийосновний фактор соціальної мобільності — і професія. Дійсно, в індустріальномусуспільстві розвиток передових технологій дає поштовх появі безлічі новихпрофесій, що вимагають високої кваліфікації й підготовки, які, з одного боку, єі високооплачуваними й престижними, з іншої. Внаслідок цього зростає рівеньмобільності як добровільної, орієнтованої на досягнення, так і змушеної,заснованої на необхідності підвищення кваліфікаційного рівня.
Це, усвою чергу, визначає високу значимість освіти як фактору соціальноїмобільності. М. Вебер як критерій домагань на «…позитивні або негативніпривілеї відносно соціального престижу» вказував по-перше, спосіб життя,по-друге, «формальну освіту, яка заключається в практичному або теоретичномунавчанні й засвоєнні відповідного способу життя», і по-третє, престижнародження або професії.[6, 147] З іншогобоку, П. А. Сорокін відзначав, що « роль каналу, який виконує сучасна школа,стає усе більш значимий, адже, по суті, вона взяла на себе функції, що ранішевиконувалися церквою, родиною й деякими іншими інститутами». [35, 376]
Отже,отримана освіта й вироблені в процесі її одержання манери й стиль життя, атакож професійний статус і пов'язану з ним матеріальну винагороду даютьіндивідові підстави претендувати на більш високу соціальну позицію й приналежнийцій позиції престиж.
Оскількивертикальна мобільність існує в будь-якому суспільстві, а між соціальнимипрошарками повинні бути якісь шляхи, якими індивіди й групи переміщуються вгоруабо вниз із одного соціального прошарку в інший, необхідно, згідно з П.Сорокіним, виділити діючі канали соціальної циркуляції («ліфти»). [35, 377] Найважливішіз них такі: сім'я, церква, школа, армія, політичні, економічні й професійніорганізації.
У кожномусуспільстві існує також особливий механізм, який контролює процес вертикальноїциркуляції (мобільності). Цей контроль полягає, по-перше, у соціальному тестуваннііндивідів з метою визначення для них адекватних соціальних функцій; по-друге, уселекції (відборі) індивідів для певних соціальних позицій; по-третє, увідповідному розподілі членів суспільства за соціальними прошарками (стратам).
Іншимисловами, всередині стратифікованого суспільства існують не тільки каналивертикальної циркуляції («ліфти»), а й «сито», «яке просіює» індивідів івизначає їм відповідне місце в суспільстві. Основна мета цього соціальногоконтролю — розподілити індивідів відповідно до їх здібності успішно виконуватисоціальні функції, однак, це не означає, що зазначений соціальний механізмзавжди правильно розподіляє індивідів відповідно до їхніх можливостей.
Досоціальних механізмів тестування, селекції й розподілу (тобто до соціального«сита» або «фільтру») належать, згідно з П. Сорокіним, ті ж суспільні інститути,які виконують, крім іншої, роль соціальних «ліфтів». [35, 377] При цьому сім'я,церква і школа є інституціональними механізмами, які перевіряють насамперед загальніздібності індивідів (психобіологічні, інтелектуальні й моральні якості),необхідні для успішного виконання спільних соціальних функцій. Інші інститути(як от політичні, економічні та професійні організації) є соціальнимимеханізмами, які тестують і селекціонують спеціальні здібності індивідів,необхідні для успішного виконання спеціальних функцій у певній галузі людськоїдіяльності.
Сім'яє одним ізнайдавніших механізмів соціального розподілу членів суспільства за відповіднимистратами, школа тестує переважно інтелектуальні якості індивідів, а церква —моральні й соціальні. При цьому фундаментальна функція школи полягає у тому,щоб за допомогою іспитів і спостережень визначити загальні й спеціальніздібності індивідів; а також, усунути тих, у кого відсутні очікуваніінтелектуальні й моральні якості. Крім цього, усуваючи «небажаних», закрити для них шляхимайбутнього соціального просування й забезпечити таке просування для здібнихучнів. В інших однакових умовах функція освітніх систем як тестуючого,селекціонуючого й розподільного соціального механізму має підсилюватися припросуванні від дошкільного виховання до початкових класів, від початкової школи— до середньої, від середньої школи — до вищої, від вищої школи — доаспірантури й докторантури. Звідси закон: школа, навіть найдемократичніша, якщовона правильно функціонує й виконує своє соціальне завдання, є діючиммеханізмом «аристократизації» і стратифікації суспільства, а не йогозрівнювання й «демократизації» [35, 378].
 1.2 Багатствой влада як основні фактори мобільності
Трансформаціяукраїнського суспільства як необхідний і неминучий процес характеризуєтьсявиникненням нових систем соціальної диференціації, що змінюють мотиваціюдіяльності й можливість економічних досягнень практично всіх категорійнаселення. Радикальні зміни відносин власності й влади привели до формуваннянової шкали рівності-нерівності в соціальній організації суспільства. Основнатенденція трансформації українського суспільства — поглиблення соціальноїнерівності. У зв'язку із цим встає питання про виділення основного стратифікуючогофактору, що діє як об'єктивно, так і через визнання його таким у свідомостілюдей.
Такі дослідники,як Попова І.П. Серегіна І.І., Ковальова А.І., на перше місце ставлятьекономічний (дохід, багатство, власність) фактор, ґрунтуючись на показникахсередньо-осібного грошового доходу в системі «багатий – бідний». [30], [33],[16] Наприклад, в дослідженні Серьогіної І.І. вказується, що в 2004р. доходи10% найбільш забезпечених були в 12.8 разів вище, ніж в 10% найменшзабезпечених, тоді як у розвинених західних країнах це співвідношення неперевищує 4-5, і навряд чи це співвідношення різко знизилося до 2008 року. [33,80]
Іншоюстороною майнової диференціації є посадовий статус, особлива наявністьрозпорядницьких фінансових функцій; уже досить оформлена група людей, щозавдяки своєму положенню в системі владних відносин стає пануючою йпривілейованою.
Вуявленнях населення багатство також є основним чинником, що визначає відносининерівності. Так, за даними З.Т. Голенкової, основними факторами, що визначаютьсоціальне розшарування суспільства, більшість респондентів (91,3% і 91,2%відповідно) назвали владу й дохід, тоді як освіта й професія займають лишеп'яте (35, 6%) і сьоме (30,1%) місця. [9, 80]
Такимчином, в українському суспільстві весь простір соціальної стратифікаціївизначається практично одним показником, а саме матеріальним (багатство) прирізкому зниженні значимості інших критеріїв диференціації, які перестаютьвідігравати роль, яка врівноважує.
Такеположення речей веде до посилення дезінтеграційних процесів, поляризації йсоціальної нерівності, обмеженню висхідної мобільності й, в остаточномупідсумку, до замкнутості верхніх верств, тобто до того, від чого суспільствонамагається піти.
 1.3 Маргинальністьяк стан освічених верств українського суспільства
Інша,не менш важлива сторона процесу трансформації української соціальної структури —маргиналізація значної частини населення.
Маргинальністьце — проміжне становище людини, групи між іншими людьми, групами, яке виникаєвнаслідок втрати органічного зв¢язку зі сталою системою відносин, зспоконвічно природнім соціокультурним середовищем.
Відмітноюрисою стану маргинальності в Українії є, по-перше, те, що вона викликанамасовою спадаючою мобільністю в умовах загальної кризи й радикальних реформ, іпо-друге, вона носить переважно змушений характер під впливом зовнішніхфакторів, пов'язаних із соціально-економічною й соціокультурною трансформацієюсуспільства в цілому, яка, в свою чергу, змусила соціальні групи, що малираніше високий статус, змінити або повністю втратити його й пов'язане з нимсоціальне середовище, соціальні зв'язки й систему ціннісних орієнтацій.
Станмаргинальності характерний, у першу чергу, для більшості груп, що відрізняютьсядосить високим рівнем освіти й високим соціально-професійним статусом, якиймали в минулому. Цими «новими маргіналами», як вказує Попова І.П. є, по-перше, працівники«бюджетної сфери»: учителі, лікарі, викладачі вузів і працівники академічних йгалузевих НДІ; по-друге, більшу групу становить частина управлінськогоперсоналу підприємств військово-промислового комплексу (ВПК); і по-третє –мігранти з колишніх союзних республік, які стали незалежними національнимидержавами. [30, 65] Із всіх цих груп найбільш уразливими виявилися працівникиВПК і конверсійних підприємств, оскільки «особливості функціонуванняпідприємств у радянський період (закритість, опіка з боку держави, соціальні,економічні привілеї й т.д.) звели до мінімуму варіативність поводженняпрацівників оборонного комплексу, знизили гнучкість реагування на мінливіобставини в соціальному середовищі».[30, 66]
Уцілому можна сказати, що українське суспільство «втратило» верствуінтелектуалів і інтелігенції, які виконують у рамках культурно-нормативноїсистеми основну функцію передачі базових цінностей і культурних стандартів і якіє інтегруючою силою сучасного суспільства.
Такимчином, маргінальна позиція освічених верств українського суспільства, більшоюмірою нав'язана новою економічною ситуацією, не може не впливати на статус освітив системі цінностей українців. Оскільки вища освіта, головним чином технічна, уданій ситуації стає більшою мірою фактором спадаючої соціальної мобільності,отже, знижується цінність самої освіти.
 1.4Освіта в системі цінностей українців
Надумку Ковальової А, одна зі сторін проблеми виражається в протиріччі міжзбереженою установкою на освіту, яка залишилася від радянських часів, іпадінням цінності розумової праці в суспільній свідомості. [16, 82] Освіта все більше втрачає цінністьсама по собі й усе більше стає метою для одержання високого доходу вмайбутньому. Так, за даними опитування в 2001 р. студентів-випускників КПІ(Київський політехнічний інститут), результати якого наведені у статтіКовальової А.І. «Криза системи освіти» на перше місце по значимості вийшоврозмір зарплати (76% респондентів), а при вивченні власних планів поводження київськоїмолоді на ринку праці з'ясувалося, що, з одного боку, для більшостіреспондентів цінністю гарної роботи є гроші (67%), а з іншого боку — освіта йпрофесія мають інструментальну цінність як засіб досягнення матеріальногоблагополуччя, тому що, на думку випускників, чим вище професійна підготовка йрівень кваліфікації, тим більше ресурсів не тільки для відносно стабільногоположення на ринку праці, але й для підвищення рівня споживання. [16, 83] Таким чином, важливими засобамиодержання високого статусу є досягнення матеріального благополуччя. Саме цейфактор стратифікації визначає значимість поведінкових пріоритетів молоді наринку праці.
Усвою чергу прагматизація освіти приводить до орієнтації вузів винятково напрофесійну підготовку й відмову від таких важливих аспектів змісту освіти, яквиховання й соціалізація. Це виносить за рамки освіти такі актуальні длясуспільства, яке трансформується, процеси, як вироблення прийнятної длябільшості українців нової системи цінностей, формування соціальних норм,спрямованих на затвердження цих цінностей, і в першу чергу соціальногопартнерства різних статусних груп.
Іншоюстороною, що визначає падіння значення освіти як фактору висхідної мобільності,стає нерівність в одержанні освітніх можливостей для низькодоходних груп.Соціальна диференціація відбувається вже на рівні середньої школи, колизбільшення обсягу платних послуг з одного боку, і ріст числа ліцеїв і коледжів,які надають освітні послуги на комерційній основі, з іншої, виводять за рамкизмагання за якісну освіту молодь із малозабезпечених родин технічноїінтелігенції, традиційно орієнтованих на вищу освіту. Дослідження ВишневськогоЮ.Р. і Шапко В.О. відзначають, що скоротився приплив у вузи випускниківзагальноосвітніх шкіл і виріс – випускників спецкласів і гімназій, у такийспосіб вибір вузу, а, отже, і майбутньої спеціальності, визначені типомсередньої загальноосвітньої установи. [7, 57]
Усвітлі вищесказаного, звичайний для розвинених західних країн ланцюжок Освіта-Професія-Дохідв Україні усе більше здобуває вид Дохід-Освіта-Професія, у якому освіта втрачаєроль фактору висхідної мобільності.
Зіншого боку, ґрунтуючись на дослідженнях Г.А. Чередниченко, можна стверджувати,що практично сформувалася тришарова система в області загальної середньоїосвіти. [39, 18]Так, у цей час співіснуютьтри типи навчальних закладів: по-перше, елітні гімназії, ліцеї й спецшколи, якправило платні; по-друге, школи із частково оплачуваними послугами або окремимипривілеями в освіті; по-третє, масові загальноосвітні школи, що забезпечуютьмінімальний освітній стандарт. У свою чергу, різні типи шкіл надають різнуможливість доступу до вищої освіти: перші забезпечують підготовку для вступу в«престижні» вузи, які дають гарантії досягнення високої соціальної позиції,роботи й швидкої кар'єри в секторах економіки, які перебувають на підйомі вумовах ринку, що розвивається; другі надають шанси на вступу в «непрестижні»вузи, як правило, це технічні інститути, позбавлені широкої популярності йвисокого конкурсу абітурієнтів, які забезпечують місця «другого сорту» у вищихверствах суспільства, оскільки є безперспективними в плані соціальногопросування в умовах стагнації виробничого сектора економіки і як слідство цього— і відсутність попиту на інженерні кадри; треті практично не дають можливостідля вступу у вуз без додаткової підготовки.
Такийрозподіл загальноосвітніх навчальних закладів і освітніх траєкторій, які стоятьза ним, визначає тип соціальної мобільності, при якому представники різнихсоціальних верств виявляються нерівномірно розподілені по навчальних закладах,що забезпечує різні соціальні перспективи, коли вихідці із привілейованихсоціальних груп одержують переваги в освіті, а для дітей з масових верствнаселення доступ до якісної освіти стає усе більш закритим.
Такимчином, за словами Чередниченко Г., тенденція до формування тришарової системи вобласті загальної середньої освіти «…закріплює диференціацію учнів, сприяєсоціальній детермінації освітніх шляхів і, тим самим, стає інструментомвідтворення існуючої соціальної структури». [39, 19]
Надумку Голенкової З., для України наслідком формуваннятакої системи може стати збереження «перехідного» характеру суспільства наневиразно тривалий строк. [9, 80]
Третьоюстороною позначеної проблеми є те, що зберігається тенденція, при якій освітамає формальний характер. Це зв'язано й з об'єктивними причинами, коли в новійекономічній ситуації незатребуваними виявилися інженерно-технічніспеціальності, що мали найбільшу питому вагу в системі радянської вищої освіти;і зі збереженням у суспільній свідомості думки, що наявність диплома про вищуосвіту автоматично забезпечує гарну посаду, яка звільняє від важкої фізичноїпраці. На думку Голенкової З., найбільш характерне таке положення було напочатковому етапі реформ, пов'язаним із зупинкою або закриттям більшостіпромислових підприємств і, як слідство цього, переходу освічених ікваліфікованих працівників до заняття важкою й непрестижною працею: торгівля наринку, «човниковий бізнес», підсобні роботи. [9, 82] За результатамисоціологічного дослідження, проведеного Інститутом соціально-політичнихдосліджень УАН в 2000 р., результати якого наводить Ковалева А. І. Вдослідженні «Криза системи освіти» — «…з рівнем освіти зв'язують можливістьпідвищення своєї кваліфікації лише 25%, а зі службовою кар'єрою – 10% молодихлюдей». [16, 84]
Надаліця тенденція щодо інженерно-технічних спеціальностей зберігалася: за данимиопитування серед студентів-випускників КПІ в 2004 р., працювати заспеціальністю виявили бажання 61% респондентів, причому бажання піти в іншігалузі пояснюється не тим, що випускник не зміг знайти роботу по спеціальності,а з тим, що він і не планував працювати за нею. У цілому, збиралися працюватиза спеціальністю випускники економічного факультету – 79%, юридичного – 90%, афізико-математичного всього 17%, причому 32% указали, що за фахом точнопрацювати не будуть.[16, 84] ЗиятдиноваФ. Г. відзначає, що опитування серед випускників елітарних спеціальностейпровідних вузів країни (КПІ, НаУКМА, НаУ ім… Т.Г.Шевченка) показав, що вжодному з них навіть половина студентів не збирається працювати заспеціальністю. [13, 70]
Крімтого, зберігається установка роботодавців на наймання працівників з вищоюосвітою незалежно від сфери застосування й виду праці, з одного боку, і думка,що вища освіта, отримана на платній основі, є завуальованою покупкою диплома, зіншої. Так Шаталова І. Н. відзначає, що: «Інтерв'ю з керівниками кадрових службсистеми МВС і банків показало, що існує негласне правило не приймати на роботу,яка вимагає вищої освіти, випускників недержавних вузів. Більше того, дляроботодавця має значення, як випускник вступив у державний вуз: на платнійоснові або безкоштовно (перевага віддається тому, хто вступив, пройшовшиконкурсний відбір)».[38, 37]
Такимчином, на підставі сказаного видно, що освіта не тільки перестає бути чинникомвисхідної мобільності, але й поступово виключається із сукупності стратифікуючихфакторів.
 1.5 Жіночаосвіта та соціальна й мобільність
Проблемажіночої соціальної мобільності, пов'язаної з освітою, в умовах суспільства, щотрансформується, здобуває досить велике значення для будь-якої соціальноїструктури. Однак, для України характерною рисою є серйозний вплив на можливість«сходження» жінки «радянського гендерного порядку» (Ашвин С.). [2, 64] Показовим є те, що хоча жінкистановлять більше половини населення України, чисельність їх в органах якпредставницької, так і законодавчої влади вкрай мала, а жінка в роліполітичного лідера являє собою рідкісний виняток.
Яквідмітна риса більшості українок зберігається нав'язане гендерним порядкомрадянського суспільства прийняття ролі працівника другого сорту на ринку праці.Домашнє господарство, що було сферою відповідальності жінки, підтримувало уявленняпро те, що підлегле положення на роботі є частиною природного порядку речей.Наприклад, у дослідженні Болотина І.С. Козлової О.Н. відзначається, щобільшість серед жінок, які працювали на конверсійних підприємствах, — фахівцівз вищою освітою згодні з тим, що основною сферою діяльності жінки повинні бути дімі родина. [5, 93] Крім того, респондентки невважають, що скорочення в першу чергу жінок є дискримінаційним заходом повідношенню до них.
Надумку Гончарової Н.В., у наявності протиріччя між високим освітнім рівнем українокі зниженням їхніх шансів на ринку праці. Безсумнівно, що три хвилі спадаючоїмобільності, викликані економічною кризою, більшою мірою торкнулися жінок. [11,111] Так в 1991 р. серед фахівців підприємств ВПК з вищою освітою, які втратилироботу, більше половини становили жінки; в 1998 р. різке зниження доходів, азначить соціального статусу, торкнулося сфери освіти й медицини — традиційножіночих професій; нарешті криза 2000-2002 рр. зачепила благополучну ранішебанківську сферу – серед звільнених у першу чергу знову були жінки. Крім того,після 2002 р. підсилилася конкуренція з боку чоловіків у таких традиційножіночих галузях, як банківська справа, сфера послуг і адміністративна робота(від секретаря до офіс-менеджера): як тільки в них істотно підвищилися доходипрацівників, відразу збільшився приплив чоловіків. Іншою стороною цього процесує те, що середня зарплата жінок приблизно в 1,5 рази менше, ніж у чоловіків.Фактором, що утрудняє висхідну мобільність жінок, на думку Гончарової Н.В., є йте, що самі жінки не вважають дискримінацією менші шанси на ринку праці. [11, 111]
Такпроведені опитування, результати яких приводить Серегина І.І. у статті «Професійна кар¢єра» показали, що жінки, на відміну від чоловіків,не ставлять для себе граничного рівня зарплати й посади, нижче яких вони немають наміру опускатися. [33,81] В умовахвисокої конкуренції на ринку праці подвійна відповідальність — на роботі й уродині — обмежує професійну траєкторію жінки рамками виживання, а не прагненнямпіднятися наверх. Тому жінки, які мають вищу освіту, частіше йдуть в«човниковий бізнес» або займаються торгівлею на ринку; і навіть для тих, хтозробив вдалу кар'єру головним фактором було забезпечення матеріальногостановища родини, а не особисті амбіції.
Тенденціяформалізації вищої освіти, яка зберігається і зараз, в більшій мірі характернасаме для дівчат, тому що при стійкій фемінізації вищої освіти (за данимиВишневського Ю.Р. і Шапко В.Т. у вузах серед студентів, які навчаються посоціально-економічним і природничим напрямках юнаки становили всього 1 з 6студентів, по гуманітарним – 1 з 9, а по технічним – 3 з 5 студентів) длябільшості з них вуз виступав як форма продовження навчання або своєріднастраховка від безробіття, а не придбання професійних навичок. [7, 57]
Надумку Гончарової Н.В., аналіз залежності жіночої мобільності від рівня освітиутруднений, тому що більшість досліджень, як правило, стосуються або феномена«бізнес-леді», або загальної картини професійної мобільності жінок, неприділяючи уваги конкретним факторам, які її визначають. [11, 114] Ґрунтуючисьна сказаному, можна зробити висновок лише про те, що для жіночої висхідноїмобільності освіта ще в меншому ступені є визначальним чинником.
Такимчином, якщо тенденція, обумовлена пріоритетом економічного фактору соціальноїдиференціації, маргінальним станом більшості освічених груп, падінням престижурозумової праці, особливо академічного, що зберігається тенденцією формалізаціїосвіти, виключенням великої кількості освічених жінок з вищих страт, з одногобоку, і мозаїчністю суспільних верств і, як слідство цього, розмитістю їхбазових соціально-групових інтересів, з іншого боку, буде зберігатися, то врезультаті в українському суспільстві згодом домінуючої стане станова системастратифікації, де кожна статусна група буде мати відповідний прибуток, певнийрівень освіти й відповідний йому набір професій при обмеженій висхідніймобільності.
Розділ2. Структура соціомобільних ресурсів освіти: модель і реальність
Освітазавжди була і є специфічним чинником соціальної мобільності особистості, демографічних когорт, соціальних спільнот, суспільства вцілому. Більше того, у майбутні десятиліття цяйого функція буде зростати, особливо в тих країнах, які вступають у процеспереходу в постіндустріальне, інформаційне суспільство.
Соціальнай особистісна соціомобільна ефективність залежить не тільки від якості навчання, освітнього процесу, але й від суспільної системи, досягнень науки,політики держави й інших факторів. В одних обставинах інтенсифікуються й акцентуються одні властивості, компоненти освіти, в інших — інші. Це обумовлює переструктурування компонентів освіти і її цінностей.
Соціомобільний потенціал освіти, передусім вищої визначається специфікою її ресурсів і тим, як вони практично використовуються. Можна виділити три типи освітніх соціомобільниих ресурсів:особистісний, соціально-груповий, соцієтальний.Вони взаємозалежні, взаємообумовлені, але кожнийз них має свої кількісні виміри і якісніхарактеристики.
Особистісні соціомобільні ресурсивключають себе:
-   когнітивні комплекси (обсяг професійних і соціальнихзнань, які тією чи іншою мірою відображають стан та досягнення науки);
-   праксіологічні комплекси (рівень практичних здатностей до професійно-трудової діяльності на основі спеціальнихзнань);
-   методолого-евристичні комплекси (рівень і тип наукової культуримислення й здатностей шукати нові знання вумовах їхнього дефіциту);
-   соціокультурні комплекси (широта й рівень духовної культури, здатність до соціально-етичної рефлексії);
-   статусно-рольові комплекси (співвідносне положення цінностей освіти в структурі інших соціомобільнихцінностей);
-   символічні комплекси (престиж вищої освіти, диплома про закінченнятого або іншого вузу). [12, 203]
Соціально-груповіресурси спричиняють собою мобільність етнонаціональних, демографічних,соціально-територіальних спільнот і містять у собі:
-   частку (відсотки) осіб з вищою освітою у даній групі (в етнічних групах, місті, селі, регіоні й т.п.);
-   співвідношення типів вищої освіти в групі (наприклад, за фахом, потипах вузів);
-   престиж вищої освіти в групі, у соціальномусередовищі, включаючи престиж спеціальностей;
-   затребуваність вищої освіти, включаючи затребуваність спеціальностей в умовах життєдіяльності спеціальної групи. [12, 204]
Соцієтальні ресурси характеризують інтелектуальний потенціал суспільства в цілому, його здатністьдо динамічного розвитку у всіх сферах, його змагальність із іншими суспільствами, а також національна й державна безпека. Вони містять у собі:
-   частку (відсотки) осіб з вищою освітою серед населення старше 17-18 років;
-   частку (відсотки) працівників звищою освітою серед зайнятого населення;
-   співвідношення цих двох категорій населення з вищоюосвітою;
-   співвідношення типів вищої освіти в країні (наприклад, технічної, гуманітарної, природничо-наукової);
-   частка осіб з вищою освітою в управлінському апарату, особливо зі спеціальною менеджерською освітою;
-   рівень пріоритету вищої освіти, включаючи різні її типи й спеціальності в державній політиці;
-   рівні ситуативної й перспективної затребуваності вищої освіти й потреби в ній. [12, 206]
Зрозуміло,що соціально-групові й соцієтальні соціомобільні ресурси вищої освіти не можуть бути досить ефективними беззабезпечення якості особистісних ресурсів, які у свою чергу залежать відхарактеристик перших двох.
Усучасних умовах — а в перспективі це буде підсилюватися— соціомобільні функції вищої освіти, особливоуніверситетської, не просто зростають. Вонитрансформуються. Освіта стає одним з найважливіших факторів і об'єктівконкуренції країн у глобалізаційних процесах.Саме виробництво знань, їхня переробка йшвидкість комунікації, гуманістичні принципи їх практичного використання стаютьосновою цивілізаційної динаміки.
Нажаль, в останні роки практика освітнього процесу стимулюєстудентів не стільки на всебічне формування соціомобільних ресурсів, скільки наодержання екзаменаційних оцінок, щозабезпечують більш-менш благополучний диплом про вищу освіту. А головна місіяуніверситетської освіти заключається в тому,щоб виробляти й формувати високоефективні ресурси динамічної соціальноїмобільності особистості, груп і суспільства в цілому.
Соціомобільні здатності вищої освітизалежать в основному від п'яти факторів:
1)   інтелектуальних івольових зусиль особистості;
2)   характеру освітніх програм, якості науково-освітньої діяльності вузів, вищоїшколи в цілому;
3)   зрушень у пріоритетах професійної й соціальної затребуваності у вищійосвіті;
4)   далекоглядності йнауковій обґрунтованості освітньої політики держави;
5)   відінтелектуально-морального стану суспільства і його ціннісних орієнтацій. [12, 209]
Традиційнетрактування освіти як фактору соціальної мобільності зводилося до декількох аспектів:
-       переміщення індивіда з робітничого класу, селянства до складуінтелігенції (службовців);
-       просування індивіда по професійно-трудовій вертикалі (кар'єра);його авторитет;
-       суспільна активність індивіда, його рух у суспільно-політичномужитті, його авторитет у суспільній думці. [12, 211]
Прицьому до уваги приймалося тільки інтелектуально-когнітивний зміст вищоїосвіти. Вважалося, що сукупність, обсяг, типтих наукових знань і вмінь, якими людина опановує, здобуваючи вищу освіту, є провідною основою їїсоціальної мобільності.
Реальнийаналіз соціомобільних функцій вищої освіти виявляє, що, по-перше, вони набагато багатограннішій складніші. По-друге, у вищої освіти є кількааспектів, які в суспільній думці мають різнийпрестиж і відносно самостійну функцію в процесі соціальної мобільності.
Вищаосвіта, природно, і в сучасних умовах виконує функцію професійно-трудовоїмобільності. Однак значення її помітно знизилося. Трудова кар'єра сьогодні вбільшій мірі, ніж у минулому, залежить від стану економіки, соціокультурної й соціальної сфери,протекціоністських зв'язків, корупційнихмеханізмів. Серед таких стратифікуючих факторів і інструментів професійно-трудової йсуспільно-політичної мобільності, як одноосібний дохід, майнове положення, влада, протекціонізм, корупція, особисті комунікативні й вольові якості, вища освіта займає 5-7 рангові місця [12,215].
Як вказуєКовалева А.І., проведені ще в 90-х роках соціологами дослідження професійної діяльностіінженерів київських і інших вузів на рядіпідприємств машинобудування й електронної промисловості показали, що приблизно в 50 % інженерів (головним чином конструкторських професій)через 10 років спостерігається недостатність знань і невміння поповнити їх. [16, 81] Виникав ранній «соціально-професійнийсклероз», який помітно знижував ефективність інженерної праці. Він пояснювався слабкою, недосконалою методологічною підготовкою фахівціву вузі (несформованість евристичних здатностейінтелекту) в умовах високого динамізму розвитку науки й наукової інформації.
Спостерігаютьсязміни престижності різних спеціальностей. У радянський часявно недооцінювалися (у суспільній думці йособливо в державній політиці) гуманітарні спеціальності.
Ценанесло чималу соціальну втрату й суспільству, і державі, і молоді.СРСР явно відставав у підготовці фахівців в області цивільного права, психології, соціології, менеджменту,філології й ін. Стихійно ще в першій половині 90-х років XX ст. почався підйомпрестижу гуманітарних спеціальностей. Це привело до некерованого, але чуйного на реальні потреби суспільства процесу відкриття підготовки фахівців гуманітарного профілю вбагатьох технічних вузах. Гуманітарні спеціальності стали в масовій свідомості не тільки престижніше технічнихі природничо-наукових, але й факторами підвищеної соціальної мобільності й затребуваності.До результату XX століття й особливо напочатку XXI стало негативно позначатисязниження престижності технічних і природничо-науковихспеціальностей. Цього разу держава почала ряд мір для підвищення їхньої соціальної значимості (розширення прийому на ряд дефіцитнихспеціальностей, підвищення стипендійвідповідним студентам і навіть підвищення зарплати викладацькому складу, який веде підготовку заними). Але відбулася й стихійна переорієнтація молоді з гуманітарних спеціальностейна технічні й природничо-наукові, особливо по комп'ютерних технологіях,електроніці, нанотехнологіях і ін.
Зміни в престижності тих абоінших спеціальностей вищої освіти позначаються (хоча й не відразу) не тільки на соціальній мобільності особистості, молоді, але й на соціально-економічній і соціокультурніймобільності українського суспільства в цілому.Але цей процес має потребу в середньо- і довгостроковому прогнозуванні й раціональному керуванні. У противномувипадку стихія може привести до невиправданихвитрат державних і суспільних коштів,інтелектуальної енергії молоді, до неефективної — у суспільному й особистому планах —соціальної мобільності нових поколінь.
Востанні роки усе більш й більш помітно виявляється тенденція використовувати як фактор соціальної мобільності не стільки саму вищуосвіту, скільки свідоцтво про неї, тобто диплом.Феномен соціомобільних«властивостей» диплома про вищу освіту спостерігався й у минулому,але не в такій мірі й не в таких масштабах яксьогодні. Для чималої частини студентів головне— одержати диплом про вищу освіту. Значення немає — якого профілю, по якій спеціальності.Почасти цим пояснюється «мода» натакі спеціальності, як юридичні, економічні,менеджерські й ін. Знак, символ, тобто диплом, заміняє реальність вищої освіти.Козлова О.Н, зазначає, що соціологічнідослідження, проведені у київських вузах (2003 р.), показали: 25 % студентів метою свого перебування у вузі вважають одержання диплома («корочок»), а не знань, не вироблення професійного наукового мислення, не формування практичних здатностей для діяльності в професійно певній сфері трудової діяльності. [17, 14] Диплом здобуває самоцінність як факторсоціальної мобільності. За цим стоїть не тільки скривлена свідомість деякоїчастини студентства, але й реалії сучасного соціального життя. У деякихструктурах сучасного українського суспільства(комерція, адміністративне управління, державна служба, соціальне забезпеченняй ін.) увага в кадровій політиці звертається насамперед на наявність диплома про вищу освіту бездостатнього обліку її профілю і якості. Дипломпри цьому стає самостійним фактором соціальної мобільності. В дослідженнях КозловоїО.Н зазначається, що соціологічний аналіз кадрового складу адміністрації Київської області і її районів свідчить, що тільки близько 7 % працівників (чиновників) мають вищу освіту, що відповідає управлінським вимогам. [17, 15] Вабсолютної більшості є диплом про вищу освіту аж ніяк не управлінськогопрофілю, часто досить далекого від тих реальних проблем, які вимагають відповідних знань.Самостійна соціомобільна функція дипломаорганічно пов'язана із протекціонізмом і деформаціями кадрової політики.2.1 Канали соціальної мобільності особистості на основі вищої освіти
Соціальнамобільність сама по собі є однією з найважливіших характеристик суспільства, ступеня йоговідкритості/закритості, сучасності/традиційності,демократичності/недемократичності, ліберальності/консервативності, а також йогоздатності до саморозвитку або до застійності.Все залежить від типу мобільності, її факторіві каналів. Демократичне відкрите сучасне суспільство характеризується високим динамізмом висхідної й вільноїгоризонтальної мобільності. Закриті, традиційні, консервативні системи істотнообмежують соціальну мобільність. Домінуючу роль у них грають приписні статуси,протекціонізм, багатство. Превалювання спадаючої соціальної мобільності — свідоцтво глибокої соціальної кризи й деградації суспільства.
Удемократичних відкритих суспільствах фактори соціальної мобільності різноманітні. Серед них особливемісце займає вища освіта. Однак вона не є винятковим і забезпечує позитивну вертикальну мобільністьу сполученні з іншими факторами, насамперед з інтелектуально-вольовими якостями індивіда. У випадкугрупової мобільності (наприклад, молоді) особливе значення має державнапідтримка, а також підтримка різних суспільнихфондів. Особливо на стартових життєвих позиціях.
Вища освітаможе забезпечити вертикальну й горизонтальну мобільність по наступних основних напрямках:
-     професійно-трудовий, який зумовлює рухіндивідів, груп у трудовій сфері на основі професійних наукових знань;
-     соціально-стратифікаційний (переміщення в ієрархії соціальних страт за рівнем освіти,доходу, престижу, влади);
-     територіальний (зміна місця проживання залежно від можливостей і умовзастосування індивідом своїх спеціальних знань і професійної здатності);
-     світовий (міжнародний) ринокінтелектуальної праці;
-     по сферах зайнятості (перехід працівників розумової праці з однієї сфери зайнятості в іншу залежно від наявності робочих місць, умов працій т.п.);
-     суспільний (підвищення або зниження статусу в діяльності громадськихорганізацій, профспілок, політичних партій).
У кожному із цих напрямків вища освітаможе обумовлювати й вертикальну йгоризонтальну мобільність як індивідуальну,так і групову.
Усучасній Україні ці напрямки мають свою специфіку, обумовлену не стільки трансформаційними процесами, скільки соціально-економічною кризою й дефектами соціальноїполітики держави. Спостерігаються суперечливі процеси. Так, з одного боку,розширилася міжнародна соціальна мобільність українських фахівців з вищою освітою. За своїм типом вона є не тількигоризонтальною (територіальне переміщення), але й вертикальною, тому що найчастіше приводить до значного підвищення доходів, та й соціально-стратифікаційного статусу. По суті справи, для країни — це втратаінтелектуальних ресурсів; для індивіда — позитивна соціальна мобільність. Включення в Болонський процесінтенсифікує мобільність українських фахівців у європейському просторі. Разом з тим, з іншого боку, утруднена міжтериторіальна мобільність фахівців усередині України. У більшостівипадків студенти орієнтуються по закінченнювузу на працевлаштування у власному регіоні, у якому не завжди є робочі місцяза фахом.
Суперечливаситуація й із професійно-трудовим напрямком. З одного боку, каналимобільності по цьому напрямку розширюються.Поряд з державною сферою, існують приватні, акціонерні, муніципальні компанії, фірми, у яких єможливість прикласти свої знання й знайти бажаний соціальний статус. Однак, зіншого боку, низька оплата працівників розумової праці обумовлює собою низький соціально-стратифікаційний статус (по доходу) ізнецінювання вищої освіти. Багато хто, одержавшивищу освіту, направляються по інших каналахсоціальної мобільності — комерція, бізнес, що також начебто вимагає вищоїосвіти, однак часто не того, котре індивід одержав. Канали соціальної мобільності в усіх напрямках усучасному українському соціальному просторі суперечливі, багато в чому конфліктогенні й з невизначеним результатом.Утруднене працевлаштування молодих фахівців. Особливо на стартових позиціяхтрудової діяльності й соціального самовизначення. Реальні можливості соціальноївисхідної мобільності не дуже сприятливі. Сучасні вузи готовлять фахівців, які будуть затребувані не нинішнім ринком, амайбутнім. Зводити вищу освіту до потреб ринку— ще не значить забезпечити більш інтенсивнувисхідну соціальну мобільність. У вищої освітибільш широкій більш складні соціальні функції, ніжзадоволення потреб ринку, хоча оперативно й стратегічно відгукуватися на йогопотреби й виклики, безперечно, необхідно.
На українськомуринку праці потреба у фахівцях росте. Щорічнона 5-6 % росте попит на лінійних керівників,організаторів виробництва, менеджерів,інженерів високої кваліфікації. Поки сприятлива ситуація для бухгалтерів,фахівців з фінансів, маркетингу, управліннюперсоналом, рекламі, телекомунікації, інформаційним технологіям, формації,соціології й ін. [15, 32]
Звичайнобагато підприємств, компанії не дуже охоче беруть на роботу молодих фахівців,оскільки останні не мають трудового досвіду за професією. Наявність досвідуроботи — одне з основних умов наймання. Коли жнаявність досвіду роботи не настільки важливо, то основна вимога до молодих фахівців — якість освіти (по рейтингу вузу, відповідності профілю диплома змісту й характеру роботи). Причому показники академічної успішності, зпогляду роботодавця, не мають особливого значення. Головне — уміння швидко й здравомислити, приймати вірні рішення, гідновиходити зі складних ситуацій, уміння «ладити з начальством», не створювати напруженості й конфліктіву колективах.
Ресурсивищої освіти — фактор соціальної мобільності не тільки особистості, але й суспільства. Їхнаростання, створення сприятливих можливостей і умов для особистісної й суспільної користі є разом з тим особливим, нічим не замінним факторомсоціально-економічного й духовного прогресу суспільства, його демократизації, формування громадянської позиції,державної й національної безпеки. Разом з тим демократизація суспільства, його економічне, соціально-політичне й духовно-моральнеблагополуччя є основою широкої доступності вищої освіти й інтенсивноївисхідної й вільної соціальної мобільності.
Соціомобільні функції вищої освіти в нинішній Україні не забезпечуютьсяв достатній мірі необхідними умовами, та йресурси недостатньо трансформуються. Необхідно стратегічно планувати інтенцію,фактори, пріоритети, методи трансформації й інтенсифікації соціомобільних ресурсів університетської освіти з урахуванням українськихобставин, перспектив і характеру глобалізаційнихпроцесів. При цьому необхідно враховувати не тільки й навіть не стількисформовану ситуацію, а інтенції й характер зрушень, змін в економіці, у соціальній і духовній сферах, у науцій техніці, в інформаційних і комунікативнихпроцесах. Парадокс вищої освіти заклечається в тому, що університети готовлять фахівців і студенти одержують вищу освіту сьогодні, але соціомобільний ефект позначиться через 5 і більше років в інших обставинах, в інших соціумах.
Висновки
Освітазавжди була і є специфічним чинником соціальної мобільності особистості, демографічних когорт, соціальних спільнот, суспільства вцілому. Більше того, у майбутні десятиліття цяйого функція буде зростати, особливо в тих країнах, які вступають у процеспереходу в постіндустріальне, інформаційне суспільство.
В умовах переходу до ринкових відносин у СНД роль освіти якфактору соціальної диференціації й соціальної мобільності змінилася. Значеннядиференціальної функції освіти відчутно слабшає. Вона вже не грає колишньоїролі як канал соціальних переміщень. Сама система освіти, у результаті їїреорганізації, з появою великого числа елітарних навчальних закладів втрачаєколишню масовість і доступність. Одержання гарної освіти стає усе більшедорогим задоволенням. Отже, положення індивіда в суспільстві, можливості дляйого успішного просування по службовим сходам визначаються якістю отриманоїосвіти, багато в чому пов'язаного із престижем навчального закладу. Але разом зтим, як канали вертикальної циркуляції індивідів усе більше виступають такі зних, як соціально-економічний статус, членство в політичних, громадськихорганізаціях, особисті зв'язки.
Із введенням платної освіти в Україні звужується соціальнабаза формування студентського контингенту (що, у свою чергу, негативнопозначається на механізмі відбору абітурієнтів, якості підготовки фахівців),соціальна орієнтація на одержання вищої освіти починає превалювати надпрофесійною. У результаті, значення освіти як каналу соціальних переміщеньзменшується. Розвиток цих тенденцій вступає в протиріччя з необхідністюнарощування інтелектуального потенціалу, з тими завданнямисоціально-економічного й політичного плану, які вирішує Україна на початку ХХІстоліття. Істотно змінилася мета й завдання вищої школи й провідних західнихдержав: вона тепер формує не тільки майбутню соціальну еліту, але й численніверстви працівників розумової праці в різних сферах економіки, культури,управління. Поряд зі збереженням певного числа елітарних вузів, розширюєтьсямережа різноманітних нижче-середніх навчальних закладів, що проявляютьтенденцію до того, щоб стати масовими.
Соціальна нерівність у сфері вищої освіти ще далеко непереборена. Численні соціологічні дослідження, переконливо показують, що вскладі студентських контингентів (особливо якщо мати на увазі найбільшпрестижні вузи) непропорційно великий відсоток займають вихідці ізпривілейованих верств населення. Незважаючи на те, що плата за навчання у вищійшколі ніде не стягується з метою одержання доходу, у деяких приватнихуніверситетах, вона дуже велика і виявляється непосильної навіть середньомукласу.
Проте, принцип доступності пробиває собі дорогу. Все більше ібільше вузів (включаючи ряд університетів) зараховують без іспитів абітурієнтів,що мають свідоцтва про успішне закінчення повної середньої школи; числовакансій на перших курсах не лімітується. Іншими словами, вступ у вищу школупочинає розглядатися не як привілей, а як природне право й необхідна умовадосягнення бажаного соціального статусу
Цілком зрозуміло, що чим більше індивід учиться, тим вищейого шанси домогтися високого доходу й висхідної соціальної мобільності.Принаймні, сама освіта дає атестати, дипломи, свідоцтва, необхідні для занятьбагатьма видами діяльності. Існує висока взаємозалежність між освітнім цензомабо кількістю років, проведених у навчальному закладі, і успішною роботою.Однак поряд із цим виявлено, що на професійні досягнення впливають (і в доситьзначному ступені) і інші фактори, наприклад, розумові здатності, соціо-економічнийстатус батьків і вплив середовища.
Освіта дійсно сприяє висхідній мобільності, але дає не тількизнання, необхідні для оволодіння професіями високого статусу. Приміром, чимдовше індивід перебуває в освітній системі, тим глибше й усвідомленіше вінсприймає багато суспільних процесів, політичні колізії, екологічні проблеми.
Списоквикористаної літератури:
1.      АнуринВ. Ф. Проблема эмпирического измерения социальной стратификации и социальноймобильности // Социологические исследования — 1993. — № 4. — С. 87–96;
2.      АшвинС. Влияние советского гендерного порядка на поведение в сфере занятости //СОЦИС, 2004. — №11. — С. 64-65;
3.      БарберБ. Структура социальной стратификации и тенденции социальной мобильности //Американская социология. — М., 1972;
4.      БойкоЛ.И. Трансформация функций высшего образования и социальные позициистуденчества // Социс, 2002. — N3. — С. 41-52;
5.      БолотинИ.С. Козлова О.Н. Социология и образование. // Социологические исследования,2006. — №7. — С. 93-142;
6.      ВеберМ. Основные понятия стратификации // Социологические исследования. — 1994. — №5. — С. 147– 156;
7.      ВишневскийЮ. Р., Шапко В. О. Студент 90-х – социокультурная динамика //СОЦИС, 2000. —№12. — С.57;
8.      ГидденсЭ. Стратификация и классовая структура // Социологические исследования — 1992.— № 9. — С. 107–120;
9.      ГоленковаЗ. Т. Динамика социоструктурной трансформации. // СОЦИС., 2006. — №10. — С. 80-85;
10.    Голенкова З.Т., ИгитханянЕ.Д. Процессыинтеграции и дезинтеграции в социальной структуре российского общества // Социс. —1999. — № 9. — С. 26-27;
11.    Гончарова Н.В. О рынкетруда выпускников вузов // СОЦИС, 1997. — №3. — С. 111-115;
12.   ЗборовскийГ.Е. Социология образования. — Ек-г, 2004;
13.    Зиятдинова Ф. Г. Образованиеи наука в трансформирующемся обществе //СОЦИС, 2005. — №11. — С.70;
14.   ИоноваО.Б. Нечаев В.Я. Социокультурные функции образования // Соц.-полит. Журнал,2005. — N11-12. — С.12-17, С. 24-31;
15.   КлиментьевЕ.П. Социально-философские аспекты образования // Вопр. Философии, 2003. — N6.— С.32-38;
16.   КовалеваА.И. Кризис системы образования. // Социологические исследования, 2005, N3. —С.79-84;
17.   КозловаО.Н. Новая парадигма образования и ее социокультурные детерминации //Соц.-полит. Журнал, 2004. — N2. — С. 12-15;
18.   КолесниковЛ.Ф. Эффективность образования. — М, 2001;
19.   КолесовД.В., Пономаренко В.А. Общество и школа: (Вопросы обучения и воспитания) //Сов. Педагогика. 1991. — N4. — С.42-46;
20.   КонстантиновскийД.Л Динамика неравенства: Российская молодежь в меняющемся обществе: ориентацияи пути в сфере образования. — М., 2005;
21.   КорнетовГ.Б. Парадигмы базовых моделей образовательного процесса // Педагогика, 2003. —N3. — С.15-22;
22.    Краткий словарь посоциологии / Под общ. ред. Д. М. Гвишиани, Н. И. Лапина. — М., 1988;
23.   МайоровА.Н. Мониторинг социальной эффективности и условий деятельности образовательныхсистем. //Школьные технологии, 2004. — N5, С.55-84;
24.   МакаевВ.В., Малькова З.А., Супрунова Л.Л. Поликультурное образование — актуальнаяпроблема современной школы // Педагогика, 2003. — N4. — С.41-44;
25.   НечаевВ.А. Социология образования. — М.: МГУ, 1992;
26.   Образованиев социокультурном воспроизводстве: механизмы и конфликты / Отв. Ред.В.Н.Шубкин. — М., 1994;
27.    Образование как факторсоциальной дифференциации и мобильности («круглый стол») // Социс. –2003. — № 5. — С. 95;
28.   ОсиповА.М. Социология образования // Социология. — СПб., 1999;
29.   Педагогикаи социология ('круглый стол') // Педагогика, 2003. — N8. — С.102-124;
30.    Попова И.П. Новыемаргинальные группы в российском обществе (теоретические аспекты исследования)// СОЦИС, 1999. — №7. — С. 64-66;
31.   РадаевВ.В. Шкаратан О.И. Социальная стратификация. Учебное пособие для вузов. — М.,2005;
32.    Рахманин В.С., ВерецкаяА.И., Волкова Л.П., Глухова А.В… Высшее образование как фактор социальноймобильности. // Вестн. Воронеж. гос. ун-та. Сер. Проблемы высшего образования. —2004. — № 1. — С. 31-39;
33.    Серегина И. И.Профессиональная карьера // СОЦИС, 2006. — №4. — С. 79-81;
34.   СелевкоГ.К. Современные образовательные технологии. — М., 2006;
35.    Сорокин П. А. Социальнаястратификация и социальная мобильность // Человек. Цивилизация. Общество. — М.,1992. — С. 373-379;
36.    Сорокин П. А. Человек.Цивилизация. Общество: Пер. с англ. / Общ. ред., предисл. и сост. А. Ю.Согомонова. — М., 1992;
37.    Социология образованияперед новыми вызовами («круглый стол») // СОЦИС, 2004. — №6. — С. 65-66;
38.   СошневА.Н., Куйкин В.Н. Образование как объект социологического анализа // Вестн.С.-Пб. Ун-та, 2003. — Сер.6. — Вып.1. — С. 35-42;
39.    Чередниченко Г. А.Школьная реформа 90-х годов: нововведения и социальная селекция //Социологический журнал, 2004. — №1/2. — С. 18-19;
40.   ФилипповФ.Р. Социология образования. — М.: Наука, 1980;
41.   ШерегиФ.Э., Харчева В.Г., Сериков В.В. Социология образования: прикладной аспект. —М., 1997.