ЗМІСТ
ВСТУП
І. СТРУКТУРА І ЗМІСТ СОЦІАЛЬНОГО ПРОЕКТУВАННЯ
1.1 ІНВАЛІД І СУСПІЛЬСТВО
I.2 СІМ’Я І ПРОБЛЕМИ ІНВАЛІДНОСТІ
ІІ. ПРИНЦИПИ ІМОДЕЛІ ІНВАЛІДНОСТІ
II.1 АНАЛІЗ МОДЕЛЕЙ ІНВАЛІДНОСТІ
II.2 ПЕРСПЕКТИВИ І ПРИНЦИПИПРАЦЕВЛАШТУВАННЯ ІНВАЛІДІВ З ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЮ НЕДОСТАТНІСТЮ
II.3 ОРГАНІЗАЦІЯ СОЦІАЛЬНО-ПЕДАГОГІЧНОЇТА ПСИХОЛОГІЧНОЇ ДОПОМОГИ ІНВАЛІДАМ
ІІІ. КОМПЛЕКСНА ПРОГРАМА РОЗВ’ЯЗАННЯ ПРОБЛЕМ ІНВАЛІДНОСТІ В УКРАЇНІ
IV.ВИСНОВКИ
V.ПЕРЕЛІК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ ТАІНФОРМАЦІЙНИХ ДЖЕРЕЛ
соціальне проектуванняінвалідність
ВСТУП
В Україніспостерігається тенденція до зростання чисельності інвалідів унаслідок зниженнярівня медичного обслуговування, росту наркоманії та алкоголізму, підвищенняекологічної небезпеки. Серйозність проблеми обумовлена не лише тим, що заостанній час збільшилось число людей, котрі мають значні фізичні чи психічні вади,але й надзвичайно низьким рівнем матеріального забезпечення, їх соціальною іморальною незахищеністю.
Організаціясоціальної допомоги дітям і молоді, які позбавлені можливості вести повноціннежиття внаслідок вад фізичного або психічного розвитку, потребує, в першу чергу,зміни ставлення суспільства до інваліда та проблеми інвалідності в Українівзагалі. До недавніх часів ця проблема певною мірою стосувалася лише самоїлюдини, яка має інвалідність, та її сім' ї. І лише в останні роки передсуспільством постало питання: інвалідність – це нещастя однієї людини чисуспільний феномен.
Внаслідокобмежень у спілкуванні, самообслуговуванні, пересуванні, контролі за своєюповедінкою розвиток цих дітей значною мірою залежить від задоволення їх потребіншими людьми, що складає багатогранний процес соціальної реабілітації.Протягом багатьох років державна підтримка дітей і молоді з вадами розвиткузводилась до певного матеріального забезпечення (пенсійні виплати), наданнямедичних послуг (діагностика, лікування та початкова освіта у спеціалізованихнавчальних закладах). Поряд з цим більшість інвалідів, маючи обмеження впересуванні, були ізольовані від навколишнього світу. Сьогодні ситуаціяфактично не змінилась. В сучасних умовах економічної нестабільності інваліди виявилисьоднією з найбільш соціально незахищених верств населення.
Головноюпроблемою, яка потребує негайного вирішення, є подолання соціальної ізоляціїінвалідів, обмеженості можливості їх спілкування, організація їх дозвілля,навчання, пошуку можливого заробітку. Діти-інваліди та молоді інвалідипотребують не тільки матеріальної підтримки та заходів медичної, професійної тасоціально-побутової реабілітації, а й – створення належних умов дляактуалізації власних здібностей, розвитку особистих рис і задоволення потреб усоціальному, моральному і духовному самовдосконаленні.
Інвалідність – цепроблема не тільки власне інваліда,але й його близького оточення. Нажаль, чимало батьків, діти яких мають певнівідхилення в розвитку, не мають певної інформації про особливості навчання,виховання дитини, способи корекції та, що часто зустрічається, про хворобувзагалі. Найчастіше батьки, які виховують дитину-інваліда, стикаються зпроблемами, пов’язаними з установленням контактів та розв’язанням різноманітнихситуацій, які іноді загрожують існуванню сім’ї.
Соціальнапідтримка дітей та молоді з особливими потребами є одним з пріоритетнихнапрямків діяльності центрів по наданню соціальної допомоги інвалідам, щозакріплена за ними в п.6 Закону України “Про сприяння соціальному становленню ірозвитку молоді в Україні”.
Головною метою соціальноїроботи з людьми з вадами здоров’я є створення умов для їх соціальної адаптаціїта самореалізації. Соціальна робота передбачає взаємодію двох пріоритетнихаспектів діяльності: з одного боку – це діяльність соціальних інститутів,спрямована на розкриття творчого потенціалу інвалідів, а з іншого – це наданнярізноманітних видів соціальної допомоги різним категоріям людей з вадамиздоров’я.
Тому завданнямсоціального проектування є вирішення проблем інвалідів шляхом теоретичногодослідження, узагальнення практичного досвіду роботи, побудова конкретнихсоціальних моделей інвалідності, прогнозів щодо застосування розробок в ційгалузі на практиці, адміністративних новацій та інше.
I. СТРУКТУРА І ЗМІСТСОЦІАЛЬНОГО ПРОЕКТУВАННЯ
Соціальне проектування є систематичним описомсоціального експерименту, однією з форм попереднього відображення соціальноїдійсності, що містить проекти відносно даної розробки на практиці.
Результатомсоціального проектування є науково обґрунтоване визначення варіантів плановогорозвитку нових соціальних процесів і явищ. Без проведення соціальногопроектування не можна оцінити правильність прогнозу, розробити науково обґрунтованийплан соціального розвитку. Проектування враховує і можливість невдалогоексперименту по перевірці ідей. Соціальне проектування використовується як одиніз компонентів цілеспрямованої діяльності, коли розроблюються різні варіантивирішення нових соціальних проблем. Воно використовується також при підготовцісоціальних планів і програм по регулюванню змінних явищ і процесів, котріраніше не потребували детальної проробки і управління. Через проектуванняпроявляється творча активність нашої свідомості, котра не тільки відображуєсвіт, але й творить його.
Можна виділити слідуючиумови, котрі дозволяють конструювати соціальне майбутнє. По-перше, поряд знайбільш імовірною тенденцією існують менш імовірні, але реально можливітенденції розвитку; по-друге, в соціальних об’єктах зазвичай є запас внутрішніхсоціальних ресурсів, котрі можуть бути мобілізовані для вирішення даноїсоціальної задачі; по-третє, суспільним структурам притаманно переживати значнідеформації, що й може бути використано для реалізації найбільш бажаноговаріанту майбутнього розвитку; по-четверте, перспективні цілі, споріднені позмісту, можуть бути замінені одна іншою, а одна і та ж ціль може бутиреалізована різними засобами. Крім того, необхідно враховувати детермінацію, їїособливості в суспільному житті, де кожен із компонентів системи відносносамостійний, але в той же час взаємопов’язаний з іншими компонентами.
Соціальнепроектування в якості особливого типу соціально – інженерної діяльності єоднією з найбільш перспективних технологій використання соціологічного знання.В цьому випадку воно являє собою ефективний засіб практичного освоєння всіхвидів наукової інформації, новий спосіб відносно цілісної інноваційноїдіяльності, метод вирішення економічних, організаційних, соціальних ікультурних проблем.
Соціальнепроектування, як і будь-яка специфічна сфера знань, має категоріальний(понятійний) апарат. Категорії виступають як сходинки пізнання світу людиною.Про рівень розвитку науки можна судити по її категоріальному апарату.
Категоріальнаструктура соціального проектування – це сукупність дефініцій, направлених нанаукове відображення основних параметрів, характеристик майбутніх систем,процесів, явищ і т.д. Основними елементами проектної діяльності є: соціальнасистема, суб’єкт проектування, об’єкт, соціальна технологія, методисоціального проектування, умови проектування і ін.
Суб’єктомсоціального проектування є різні носії управлінської діяльності – як окреміособи, так і організації, трудові колективи, соціальні інститути та ін., що ставлятьсвоєю ціллю організоване, цілеспрямоване перетворення соціальної дійсності. Підоб’єктами соціального проектування розуміються системи, процеси організаціїсоціальних зв’язків, взаємодій, включених в проектну діяльність.
В поле зорусоціального проектування потрапляють об’єкти найрізноманітнішої природи:
- елементи,підсистеми і системи матеріального і духовного виробництв;
- людина –як суспільний індивід і суб’єкт історичного процесу і соціальних відносин;
- елементисоціальної структури суспільства (колективи, соціальні групи, регіони...);
- різнісуспільні відносини (політичні, ідеологічні, естетичні...);
- елементиспособу життя (життєві позиції, якість і стиль життя і т.д.)
Одним з елементівсоціальної діяльності є соціальна дія, тобто вплив людини як суб’єктасоціальної активності на соціальну структуру, регіон, колектив, групу,особистість, направлений на реалізацію розробленого проекту, втіленняпоставленої цілі.
Середхарактеристик соціального проектування особливе місце займає умова – системасоціальних явищ і процесів, яка здійснює певний вплив на проектну діяльність.Умови проектної діяльності включають в себе багато компонентів: відносини,процеси, середовища, дії, речі, діяльність, засоби і т.д.
Проектний фон –це сукупність зовнішніх по відношенню до об’єкта проектування умов, що суттєвовпливають на його функціонування і розвиток.
Серед методівпроектування слід виділити слідуючи:
- “мозковогоштурму”. Цей метод пов’язаний з генерацією ідей, їхрівноправної конкуренції, можливістю протесту. За допомогою цього методу долаютьсянедоліки традиційних способів вирішення проблемних ситуацій;
- діловоїгри – комплексний метод, який охоплює всі стадії процесі підготовки і прийняттярішення. Його застосовують у випадках проблемних ситуацій, які потребують длясвого вирішення багатьох зацікавлених організацій;
- вживанняв роль – допомагає отримати більш чітке уявлення про те, що потрібно зробити впроцесі проектування. Це прагнення глибше зрозуміти, як буде реалізовуватисяпроект;
- аналогії– це ефективно діючі підприємства, організації, міста, в яких раціональновирішені ті чи інші соціальні проблеми, що може слугувати зразком;
- асоціації– міститься в тому, що при підготовці проекту часто виникає необхідністьприйняття нових рішень, котрі викликані незадоволенням існуючої практики. Тутпостає питання, як покращити становище, знайти більш раціональний і ефективнийспосіб управління;
- синектики,відповідно до якого декілька запропонованих ідей розглядаються окремо одна відодної, а потім між ними встановлюється певний взаємозв’язок.
Соціальнепроектування в області соціальної роботи застосовується для розробки соціальнихпрограм, соціальних проектів, відробки методики, техніки і технологіїконкретних форм соціальної діяльності.I.1 ІНВАЛІД І СУСПІЛЬСТВО
Життя людстванаповнено багатьма подіями як позитивного, так і негативного змісту, причомуостанні привертають до себе значно більшу увагу. Військові перевороти, війни,терористичні акти, злочини, стихійні лиха справляють на людей значно більшевраження, ніж високий економічний рівень певного регіону, введення кращихнормативних актів чи акції милосердя.
Оскількибільшість людей не займаються вивченням статистики, то вони вважають, що життястає все складніше, а гуманність суспільства принаймні не зростає. Кризовийстан економіки на пострадянському просторі лише загострює, а не породжує такеставлення. На ранньому етапі розвитку людства ставлення до інвалідів визначаютьсуворими умовами боротьби за виживання та їх наслідком – низьким рівнемморальної свідомості. Інваліди могли розраховувати тільки на турботу рідних і вдуже незначній мірі – на милосердя чужих людей.
Можливо, найбільшдраматичним було ставлення до психічно хворих. Такі люди часто сприймалисянаселенням з містичним жахом, як жертви вселення диявола або іншої нечистоїсили, їх лякалися, вважаючи здатними на будь-які несподівані вчинки.
В наш часдопомога людям з порушеною дієздатністю стає все більш важливим суспільнимзавданням. Це стало наслідком, з одного боку, економічного розвитку тазбільшення можливостей соціального захисту населення, а з іншого –вдосконалення суспільної етики та поширення гуманістичних концепцій. Власне,яскраві гуманістичні теорії існували давно, на них побудовані світові релігії,але тільки у ХХ ст. вони вийшли на рівень державної політики та розвиненоїправозахисної системи.
Соціальний захистлюдей з обмеженою дієздатністю набуває все більш глибокого характеру, тобтосуспільство прагне задовольняти все ширше коло їх потреб, наближати умови їхжиття до умов життя здорових людей. Поступово збільшуються можливості отриманняінвалідами освіти, набуття професії, здійснення особистісного самоствердження.
Влаштовуютьсянаціональні та міжнародні виставки творчості інвалідів, спортивні змагання, щовключають і Олімпійські ігри для цієї категорії людей. Позитивним іперспективним явищем є політичний розвиток волонтерської допомоги, що єнайбільш органічним проявом гуманізації суспільної моралі.
Турбота проінвалідів здійснюється багатьма міжнародними і національними організаціями заучастю як професіоналів, так і волонтерів. В 1991 році прийнято Закон “Прооснови соціальної захищеності інвалідів в Україні”, в якому, зокрема,визначено, що “Діяльність держави щодо інвалідів виявляється у створенніправових, економічних, політичних, соціально-побутових і соціально — психологічних умов для задоволення їх потреб у відновленні здоров’я,матеріальному забезпеченні, посильній трудовій та громадській діяльності.
Соціальний захистінвалідів з боку держави полягає у наданні грошової допомоги, засобівпересування, протезування, орієнтації та сприйняття інформації, пристосованогожитла, у встановленні опіки або стороннього догляду, а також пристосуваннізабудови населених пунктів, громадського транспорту, засобів комунікації ізв’язку до особливостей інвалідів”.
У звичному уявленніінвалід – це людина з будь-якою фізичною вадою, який в основному не працює йживе лише на пенсію. Зустрічаємо ми їх нечасто: на вулиці, у черзі, міськомутранспорті, ще менше – на концертах, в театрах, музеях… впізнаємо їх заатрибутами та зовнішніми ознаками: милиці, кульгавість, протези. Як особи ісуб’єкти соціальної структури інваліди є носіями соціального самопочуття –емоційного аспекту оцінювання представниками даних соціальних верств населеннясвого суспільного становища, рівня задоволення соціально-економічних і духовнихпотреб та інтересів.
Соціологічнедослідження проблем інвалідів один із перших провів в Україні Київськийсоціолог В. Пекур. Він проанкетував 776 інвалідів віком від 17 до 30 років здіагнозом дитячий церебральний параліч.
Дослідженняпоказали, що у молодих інвалідів переважає п6есимізм, коли вони оцінюютьможливості реабілітації, соціальної адаптації, пасивність у мобілізації власнихможливостей. Це пов’язано не стільки з фізичнимстаном, скільки з конфліктним характером соціальної адаптації. З тих, якіпрацюють, 22,14% змушені були поміняти місце роботи через недоброзичливеставлення оточуючих.
Реакція на ценеоднозначна. Бажання перемогти хворобу і стати, як усі, назвали 38,7%опитаних; впевнено себе почувають 19,7%; байдужими залишилися 10,2% інвалідів.Сором’язливість, неспокійвідчувають 38,4% респондентів, бажання залишитися на самоті – 20,2%. Образою ізлістю відповідають на ставлення оточуючих 6,2% опитаних.
Отже, соціальнесамопочуття можна оцінювати як негативне для значної кількості молодихінвалідів.
Змінити становищеінвалідів у суспільстві вважають за необхідне 89,8% опитаних; проти цьоговисловились 1,13% респондентів; 7,65% — не відповіли.
Важливим моментомбуло визначення орієнтирів у з’ясуваннітого, на чию допомогу і підтримку можуть розраховувати інваліди. Найбільшнадійними помічниками визнані рідні й близькі, потім іде держава, надія тількина себе, на допомогу громадських фондів, комерсантів і оточуючих. Ті, хто маєдрузів – інвалідів, вважають, що їм необхідно більше розраховувати на державу,рідних і близьких. А ті, хто не має друзів з фізичними вадами, рекомендує їмрозраховувати на самих себе чи оточуючих. Ті, хто не може допомогти, пропонуютьінвалідам розраховувати на суспільні фонди; ще більше наполягають на цьому ті,кому важко визначитися.
Отож, можназробити висновок про те, що в цілому соціальна установка на інвалідівхарактеризується неоднозначністю, суперечливістю та негативністю щодо об’єкту сприйняття. Тому для формуванняпозитивного відношення до інвалідів необхідно:
1) змінитиціннісні орієнтації соціального оточення;
2) ставити івивчати проблеми соціалізації інвалідів.
I.2 СІМ’Я І ПРОБЛЕМИ ІНВАЛІДНОСТІ
Напередоднідругого тисячоліття усвідомлюється необхідність побудови цивілізованих,гуманних стосунків у суспільстві, що великою мірою ґрунтуються на основідуховного досвіду народу, милосердному, співчутливому ставленні до ближнього,особливо до людей, які потребують соціальної допомоги і підтримки внаслідокінвалідності. На фоні протиріччя значно зросли труднощі сімей, які виховуютьдітей з вадами психофізичного розвитку та дітей, яким встановлено інвалідність.
Найтяжчим длябатьків є період, пов’язаний з народженням дитини звадами психофізичного розвитку. Перші труднощі виникають в сім’ї привстановленні діагнозу, коли батьки потребують духовної і психологічноїпідтримки, кваліфікованої консультації стосовно хвороби або вади дитини, повноїінформації про її наслідки як для дитини, так і для сім’ї.
Стресова ситуаціяпоглиблюється тим, що батьки залишаються наодинці зі своїми проблемами ібідами. Медична таємниця не дозволяє отримувати у лікарів інформацію про іншихбатьків, які мають подібні проблеми. Часто мами випадково, від інших людейвзнають, що їхня дитина має право на отримання пенсії, але при цьому не знають,до кого звернутися, хто може вирішити питання соціальної допомоги.
У дошкільні рокибільшість матерів дітей-інвалідів усвідомлюють, що втрачають роботу, тому щозмушені сидіти вдома і доглядати за дитиною. Все своє життя мати присвячуєдитині, весь тягар сімейних справ, пов’язаних з лікуванням доньки чи сина,лягає на її плечі.
Другий життєвийцикл сім’ї часто виявляється вирішальним для батьків, особливо для тих, у когодитина психічно хвора або з глибокою розумовою відсталістю. Чоловікиздебільшого не витримують психологічного навантаження і залишають такі сім’ї.
У дошкільні рокивиникають кризові ситуації, пов’язані з госпіталізацією дитини, тимчасові чистійкі психічні травми внаслідок того, що дитина, особливо маленька, відриваєтьсявід сім’ї, особливо від матері, опиняється у незнайомому середовищі,залишається з іншими людьми, почувається покинутою. Цей стан посилюєтьсяоперацією, фізичним болем, загальним важким фізичним станом і медичнимипроцедурами, які викликають у неї острах, а іноді і додатковий біль.
Батьки дітей відтрьох до п’яти років із збереженим інтелектом постають перед проблемою – якпланувати навчання дитини, де їй навчатися: у масовому садку, а потім узагальноосвітній школі, чи у спеціалізованому садку, а потім у інтернаті чизагальноосвітній школі.
Спеціалізованийдошкільний заклад для будь-якої категорії дітей, як правило, один на місто.Батьки часто вимушені долати великі відстані, возячи дитину у садок, що шкодитьздоров’ю і так ослабленої дитини,забирає час у батьків. Не всі спеціалізовані садочки укомплектовані необхіднимобладнанням, допоміжними засобами і не всі педагоги мають спеціальну підготовкудля роботи з неповноправними дітьми.
У перші рокижиття дитини батьки є її першими вихователями. Саме у цей період вонипотребують державної допомоги, що може бути надана у різних формах, як: наданнябатькам матеріальної допомоги у вирішенні практичних завдань, необхідноїінформації і навчання їх спеціальним навичкам, особиста підтримка і консультування.
У батьків, дітияких страждають на різні недуги, виникає необхідність у контактах з багатьмазакладами і установами. Вони можуть спочатку не орієнтуватися в складнійсистемі соціальної допомоги дітям-інвалідам, тому постає питання координаціїтакої взаємодії соціальним працівником.
Проходженняпсихолого-медико-педагогічної консультації є стресом як для батьків, так і длядітей. Батьки відчувають розгубленість і пригніченість, відмовляються віддаватидітей до інтернатів, сидять з ними вдома або ж скрізь беруть із собою. Длябатьків віддати дитину в інтернат означає назавжди відмовитись від неї.
Діти з вадамипсихофізичного розвитку, як правило, навчаються у спеціальнихнавчально-виховних закладах саме тому, що у батьків немає альтернативи. Алечасто сама дитина відмовляється жити в інтернаті. Необхідність відриву відсім’ї викликає у неї небажання залишатися в інтернаті, що пояснюється такожутриманням там дітей з різним рівнем порушень психічного і розумового розвитку.Батьки бояться, що їхня дитина залишиться поза увагою вихователів, і тому йдутьна компроміс – кожен день возять дитину на заняття в інтернат.
У батьків дітей зпорушенням зору або слуху є можливість віддати дитину у загальноосвітню школу.Однак їм важко прийняти правильне рішення і в прийнятті його вони втрачаютьчас.
Отже, у цейперіод в інтересах дитини батькам необхідна інформація про форми спеціальноїосвіти. Становлення дорослої людини – це довготривалий, поступовий процес, якийускладнюється і утруднюється для багатьох підлітків наявністю у них фізичної чирозумової недостатності і реакцією на них інших людей і суспільства. Ця сферарозвитку дітей може бути розподілена за такими напрямами:
- профорієнтація;
- участь уплідній, суспільно-корисній праці;
- особистасамостійність;
- участь угромадському житті, активність у соціальній діяльності і галузі дозвілля;
- домашнійпобут.
Після закінченнянавчального закладу батьки стикаються з такою проблемою, як вступні іспити довищих навчальних закладів. Ті діти, які навчалися у школах-інтернатах,позбавлені досвіду складання іспитів. Кожна така подія є великимпсихотравмуючим чинником для багатьох здорових дітей, а тим більше для дітейхворих.
До такихабітурієнтів має бути індивідуальний підхід, їм треба надавати більше часу длявиконання контрольних тестів, потрібні витримка і тактовність на усних іспитах.
Навчання у вищомунавчальному закладі може викликати додаткові проблеми: необхідність для матерізвільнитися з роботи або змінити режим праці для того, щоб супроводжуватидитину з порушенням зору чи опорно-рухового апарату до навчального закладу,допомагати у навчанні.
Більшістьхронічно хворих дітей і дітей-інвалідів після закінчення інтернату залишаютьсявдома наодинці, їхня самотність і безпорадність турбує батьків, і тут зновувиникає ситуація дефіциту інформації. У батьків немає відомостей промісцезнаходження благодійних фондів і організацій, які б могли допомогти їхнійдитині створити нове коло спілкування, нову життєву ситуацію.
Доглядати заважкохворими дітьми старшої вікової групи батькам дуже важко: дитину непідняти, як раніше; годувати треба більше, а пенсії не вистачає; роки вже немолоді, та й здоров’я від постійних нервових і фізичних перевантажень гіршає. Уцей період також загострюються проблеми, пов’язані із статевою сферою, ізвзаємостосунками між хлопчиками і дівчатками.
Досвід розвинутихкраїн світу ілюструє необхідність поступового, виваженого підходу до ідеїінтеграції людей з обмеженими психофізичними можливостями у суспільство, щобазується на створенні певної громадської думки у суспільстві про інвалідів,соціальних умов для реалізації їхніх збережених можливостей і здібностей,системі соціальної роботи, яка центрована на сім’ї.
II. ПРИНЦИПИ І МОДЕЛІІНВАЛІДНОСТІII.1 АНАЛІЗ МОДЕЛЕЙ ІНВАЛІДНОСТІ
Соціальна допомогалюдям з функціональними обмеженнями – це складний процес, що потребуєпереорієнтації, і насамперед – у напрямі розробки методології і методикисоціальної роботи. Специфіка такого підходу викликає необхідність корінноїзміни ставлення до інвалідів, які потребують також і належних умов дляактуалізації своїх здібностей, розвитку особистісних якостей і потреб усоціальному, моральному і духовному самовдосконаленні.
Тут постаєзавдання спроектувати моделі інвалідності і підходи до вирішення адаптаційнихпроблем інвалідів у суспільстві. У теоретичному плані виходять з визнанняуніверсальності кожної особистості, яка є творцем власної долі, що єцілісністю, а не сукупністю окремих якостей і вчинків. Методологічно такийпідхід побудований на здобутках вітчизняної педагогічної науки і походить зтеорії гуманістичної психології, в якій акцент робиться на самоактуалізаціюособистості, логотерапії – терапії, орієнтованої на знаходження сенсу життя таінше. Особистість інваліда розвивається у відповідності із загальнимизакономірностями розвитку людини, а дефект, стан чи хвороба визначають вториннісимптоми (за Л. Виготським), що виникають опосередковано протягом аномальногосоціального розвитку. Хвороба, яка спричинює насамперед порушення в біологічнійсфері людини, створює перешкоду для соціально-психологічного розвитку. У разівідсутності своєчасної допомоги відбуваються відхилення в розвитку, тобтоособливості дизонтогенезу спричинено патологічним процесом у біологічномурозвитку та його наслідками.
Спостереження свідчать,що ті проблеми, з якими починають стикатися юнаки і дівчата у віці 15 – 18років, спричинені не самою хворобою, дефектом чи станом, а гострою емоційноюреакцією на психотравмуючу ситуацію, зумовлену певним ставленням доінвалідності, оцінкою, яку дає індивід характеру цього ставлення. Перебуваючиздебільшого у замкненому просторі, вони переживають великий дефіцит соціальнихконтактів або, опинившись у змішаному колективі, стикаються із труднощамиміжособистісних відносин. У їхній мові домінують слова: самітність,нездатність, неспроможність, марність життя. Багато з інвалідів, стикаючись ізжиттям, втрачають упевненість в собі, в можливостях самореалізації, зокрема вособистісній сфері, створенні власної сім’ї і вихованні дітей. Основназакономірність, характерна для всіх категорій інвалідів – це обмеженнякомунікативних можливостей внаслідок сенсорної, моторної і соматичноїдепривації. Ті моделі інвалідності, які існують сьогодні, по-різному тлумачатьїї та причини появи для індивідів, а також способи адаптації їх.
Зокрема медичнамодель інвалідності акцентує увагу на патологіях, наявних у людини (вродженихчи тих, що з’явилися), якими вона відрізняється від інших, “нормальних” людей.При цьому інвалід розцінюється як неповноцінна людина у фізичному чи розумовомуплані (або в тому і другому). Міра неповноцінності визначається тим, наскількивін обмежений в різних сферах людської діяльності, та його спрямованістю донезалежного існування, починаючи від самообслуговування, переміщення,сприйняття світу тощо.
Поліпшення стануінваліда досягається за рахунок відновлення фізичного чи розумового здоров’я медичними засобами. Такий підхідпризвів до того, що інваліди стали відчуженими від суспільства, а сама медичнамодель не враховує соціального контексту.
В межахекономічної моделі неповноцінними вважаються особи, які працюють за обмеженимчасом, мають менше навантаження, порівняно із здоровими людьми, чи неспроможніпрацювати взагалі. Інваліди розглядаються як люди менш продуктивні чиекономічно обмежені. Офіційне визначення, на сьогодні прийняте в нашій державі,відображає саме економічний підхід до цієї проблеми: інвалідність – цедовготривала чи постійна, повна чи часткова втрата працездатності внаслідокстійких чи важко порушених функцій організму у зв’язку з хворобою, травмою чидефектом розвитку.
Модельфункціональної обмеженості описує неповноцінність як нездатність особивиконувати ті чи інші функції, порівняно із здоровими людьми. В Рекомендаціяхдо реабілітаційних програм на сесії Парламентської Асамблеї Ради Європи(1992р.) зазначається, що інвалідність – це обмеження в можливостях, обумовленефізичними, психічними, сенсорними, соціальними, культурними, законодавчими таіншими бар’єрами, які не дозволяють людині, котра має інвалідність, бутиінтегрованою в суспільство і брати участь у житті сім’ї чи суспільства на такихже підставах, як і всі інші члени суспільства.
Згідно соціального підходу, інваліди дійсно уфізичному чи психічному плані відрізняються від здорових людей, але причинаїхньої безпорадності не лише в їхніх особливостях, а в реакції на нихсоціального оточення. Уявлення про інваліда як про людину, яка багато чого неможе робити, яка потребує допомоги інших, викликає, найчастіше, почуття жалю,що заважає інваліду включатися в соціальні взаємовідносини. І щоб уникнутитакого ставлення, він спілкується лише з подібними до себе. За таких умов одниміз головних наслідків інвалідності є переміщення людини в особливу соціальнугрупу, ознакою якої є її ізольованість, а домінуючою характеристикою інвалідавиступає перерва у соціалізації, що призводить до соціальної бездіяльності,відчуженості чи навіть деградації.
Смисл соціальноїінвалідності полягає в тому, що вона більше не розглядає інвалідів як людей,котрі мають певні вади, а розглядає причини недієздатності в неадекватності дляданих людей середовища, недосконалості законів тощо.
Тобто суспільствоможе створити більш сприятливі умови в житті для особистісного зростання цихлюдей. Це можна здійснити лише тоді, коли суспільство сприйме інвалідність яксуспільне явище, результат взаємодії особистості і соціуму. При цьому соціуммає сприймати людей з обмеженими можливостями як партнерів у взаємодії.
II.2 ПЕРСПЕКТИВИ І ПРИНЦИПИПРАЦЕВЛАШТУВАННЯ ІНВАЛІДІВ З ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЮ НЕДОСТАТНІСТЮПраця є основою буття. Людина – істотаактивна, самою природою призначена до дії. Від зниження фізичних чиінтелектуальних можливостей людини притаманна їй потреба жити активно –виборювати для себе місце під сонцем – не лише не зникає, а ще більшепосилюється, адже внутрішній потенціал значно нижчий, ніж у того, хто поряд, ажиттєвих ресурсів треба навіть більше. При зниженому інтелекті проблема полягаєу тому, що людина менше усвідомлює свої соціальні проблеми та знаходить способиїх задоволення. Вона значною мірою залежить від тих законів, якими керуєтьсясуспільство.
Українськесуспільство до періоду соціальних трансформацій та урбанізації мало усталенийстереотип підтримки та захисту людини зі зниженим інтелектом. Змалкувиховувався трудівник. Проте усталені соціальні зв’язки та стереотипи, щопропонували позитивне вирішення будь-якої життєвої проблеми (піклування провдову та її дітей, процес подолання туги та почуття втрати після смерті дорогоїлюдини, табу на народження позашлюбних дітей), поступово зникли. Натомістьз’явилися менш позитивні, а часто просто деструктивні моделі – збільшиласькількість самогубств, більш масовим став алкоголізм, більша кількість родинстала відмовлятися від дитини-інваліда, причому першим поштовхом до такогорішення типово є рекомендації фахівців, здебільшого лікарів. Ідею гуманногоставлення до розумово відсталих людей як природної складової будь-якогосуспільства незалежно від рівня економічного розвитку, політичного устрою,релігії було поступово витіснено усіх, хто не витримував жорстокої конкуренціїу боротьбі за місце під сонцем.
У державномубюджеті і сьогодні, у часи економічної скрути, знаходяться значні кошти дляутримання закладів, де ізольовано розумово відсталих людей від соціуму і зовсімне заохочується проживання такої людини у своїй родині.
А якщо розумововідсталого інваліда відокремлено від решти суспільства, то набагато дешевше нерозвивати його бодай незначний потенціал – навчати, прищеплювати трудовінавички та моделі поведінки, організовувати оптимальне середовище дляпідвищення самооцінки та утворення соціальних зв’язків – а просто забезпечуватифізіологічний мінімум. Ігнорування базових потреб розумово відсталих інвалідівє показником низького рівня соціальних гарантій у нашій країні взагалі.
Таким чином,організація працевлаштування для розумово відсталих інвалідів не є справоюекономічною чи комерційною. Для самої людини зі зниженим інтелектом можливістьпрацювати – це чи не єдиний шанс зберегти та розвинути свою особистість,підвищити самооцінку, набути почуття впевненості, можливість самореалізації.
Робота агенційсоціальної допомоги щодо працевлаштування інваліда зі зниженим інтелектом непринесе бажаного результату, якщо розпочнеться тоді, коли клієнтові виповниться18 років.
Зазвичай, колиговорять про працевлаштування, то розуміють, що клієнт мешкає у громаді, щозмалку його привчали до праці, що він усвідомлює необхідність праці та отримуєзадоволення від виконаної роботи, що клієнта навчили спілкуватися зоднолітками, друзями та персоналом, що він вміє орієнтуватися у своємунаселеному пункті. Працевлаштування розглядається як один із основних елементівмаксимально самостійного життя інваліда.
Отже, програмапрацевлаштування може бути успішною лише за умови, якщо вона є складовоюкомплексної системи допомоги розумово відсталій людині у громаді. Іншимискладовими цього комплексу є: програма забезпечення житлом незалежно відродини, програма індивідуальної підтримки з боку соціального працівника,відповідна попередня шкільна підготовка, спрямована на набуття навичоксамостійного життя та орієнтацію на працю, цілеспрямована робота, індивідуальната групова програма забезпечення дозвілля та спілкування. Хоча сьогодні вУкраїні майже третина розумово відсталих дітей визнаються “ненавчуваними”,проте і для них актуальною є проблема навчання після шкільного віку, адже вонитакож мусять продовжувати жити після смерті батьків, і якість їх життя великоюмірою буде залежати від набутих навичок.
Моделіпрацевлаштування інваліда зі зниженим інтелектом в Україні можна обговорюватисуто теоретично, адже реальні робочі місця є вкрай рідкісним явищем, досягнутимздебільшого завдяки титанічним зусиллям батьків без будь-якої допомоги з бокудержавних служб.
Офіційно длялюдини, визнаної інвалідом внаслідок інтелектуальної недостатності, існує такзвана “надомна праця”. Саме таку рекомендацію у більшості випадків пишутьфахівці із медико-консультативних комісій при присвоєнні офіційного статусуінвалідові. Саме такою бачать вони програму реабілітації та соціальноїадаптації. Проте систему надомної праці зруйновано. Відомчі документи МОЗУкраїни визначають дозволені державою можливості щодо працевлаштуванняінвалідів у залежності від діагнозу. Фактично саме діагноз є фактором, щовизначає увесь перелік видів соціальної допомоги: розмір пенсії, пільги,рекомендації щодо соціальної реабілітації. Влада фахівця-медика є необмеженою,часто неусвідомленою, а фахової оцінки соціальних потреб клієнтів соціальнихслужб ніхто не здійснює. Потреба у зайнятості як факторі якості життя неаналізується і залишається нереалізованою.
Скажімо, длякваліфікованого соціального працівника будь-якої західної агенції слова“працевлаштування не рекомендується”, записані у офіційному документі стосовноінваліда із середнім ступенем розумової відсталості, могли б означати порушенняправ клієнта, порушення етичних норм свого фаху, низьку кваліфікацію авторатакої рекомендації.
Існують проектита агенції для працевлаштування та зайнятості розумово відсталих інвалідів урізних країнах. Але найбільш раціональним підходом, чітким врахуванням всіхкатегорій та максимальної кількості життєвих ситуацій, вирізняються, мабуть,американці. Зокрема, у Інституті Елвіна декілька десятиліть працює Службапрацевлаштування. Керує Службою адміністративний підрозділ. Окремий підрозділзаймається підбором робочих місць, підтримує контакти із тими підприємцями,котрі регулярно надають робочі місця, та встановлює контакти із потенційнимироботодавцями. Ще один відділ вивчає ринок, шукає замовлення для майстерень уприватних підприємців та веде переговори із органами влади про державнізамовлення. Ще один підрозділ добуває кошти, адже без дотації Служба не можеіснувати.
Проте базовийпідрозділ забезпечує процес роботи з клієнтами, проводить детальне оцінюванняклієнта, забезпечує при необхідності базовими навчальними курсами, розробляєрекомендації щодо типу можливого працевлаштування, підбирає робоче місце,забезпечує підтримку на період адаптації до робочого місця, а іноді і протягомусього часу працевлаштування, тобто упродовж років.
Найбільшпрогресивною та позитивною моделлю працевлаштування вважають робоче місце дляпрацівника із інтелектуальною недостатністю у громаді, тобто на звичайномупідприємстві. Довгі роки роботи щодо працевлаштування розумово відсталихклієнтів та набутий досвід привели до висновку, що навчати розумово відсталулюдину навичкам конкретної роботи краще безпосередньо на робочому місці:скажімо, якщо вчити мити підлогу – то не взагалі, а в тому офісі, який станемісцем роботи. Ця людина мусить звикнути до конкретного закутка, місця длясвого приладдя, вигляду кімнати після прибирання тощо. Перший робочий день, ато і не один, клієнт проводить разом із соціальним працівником. Переконавшись,що клієнт справляється з роботою, трудовий інструктор, який здійснює моніторинг,поступово відходить, зрештою цікавиться роботою клієнта лише через певнийпроміжок часу. Така модель прийнята для людей із легким або середнім ступенемрозумової відсталості без порушень поведінки.
Друга модельпрацевлаштування – так званий “груповий підряд”. За цією моделлю робота такожздійснюється на звичайних підприємствах чи в установах. До складу групи входятьдекілька розумово відсталих людей. Стан їх складніший, ніж у першій моделі.Декілька людей із нормальним інтелектом постійно знаходяться поруч. Це можутьбути працівники Служби працевлаштування, які можуть і не мати кваліфікаціюсоціальних працівників. Договір на виконання робіт роботодавець заключає не зконкретним працівником чи керівником групи – а зі Службою працевлаштуванняІнституту Елвіна. Це дає більш високі гарантії щодо якості та терміну виконанняроботи, адже якщо клієнт не справився із роботою, його можна замінити іншим, ав терміновому випадку – роботу виконають працівники відділу.
Третя модельпрацевлаштування передбачає забезпечення зайнятості для клієнтів, стан яких єнайскладнішим. Державні замовлення на некваліфіковані послуги – пакування,фасування, великі об’єми нескладних картонажних робіт виконуються у майстернях.Усе обладнання має високий ступінь захищеності від травм, робочий деньнетривалий, розроблено спеціальне обладнання для тих, хто на додаток доінтелектуальної недостатності має фізичні проблеми.
Общини інвалідіву сільській місцевості можна назвати четвертим типовим видом зайнятості.
II.3 ОРГАНІЗАЦІЯ СОЦІАЛЬНО-ПЕДАГОГІЧНОЇ ТА ПСИХОЛОГІЧНОЇДОПОМОГИ ІНВАЛІДАМ
Інвалідипотребують особливої соціально — педагогічної і психологічної допомоги.Завдання соціального педагога і психолога – в тому, щоб створити такі соціально- педагогічні умови, які сприятимуть внутрішньому управлінню індивіда,досягнення ним своїх цілей, реалізації різнобічних типів поведінки, гнучкоїадаптації. Треба створити атмосферу безпечності, ситуації, у якій відсутнєзовнішнє оцінювання. Тільки за цих умов людина може виявити себе нестандартно,по-новому, тобто творчо. Завдяки “творчій адаптивній поведінці” вона дієпродумано, прагне до самостійності, гармонійна, а коли спрямовує свої зусилляна досягнення власних цілей, то діє продумано. Разом з тим самоактуалізація неможе бути реалізована без емпатійного розуміння і прийняття іншої людини, тобтовзаємодії з нею.
Інвалід уборотьбі і подоланні перешкод самоактуалізується. Саме такій особистості невластиві інертність і захисні реакції, а навпаки – рухливість, незалежність відзовнішнього впливу, опора на себе. Людина не всесильна і часто не може подолатисвоєї хвороби, стану чи дефекту, але, примирившись зі своїм становищем іусвідомивши свою неспроможність бути повноцінною в біологічному смислі, воначерез самоактуалізацію досягає психічного і душевного здоров’я, стає соціальноповноцінною особистістю.
Виходячи ізцього, соціальний педагог не може розв’язувати за клієнта його проблеми, аповинен допомогти особистості визначити для себе позицію, що дасть можливістьперетворити тяжке становище в тріумф. Цінності творчості, переживання тавідносин відображають три основних шляхи, якими інвалід може віднайти сенсжиття.
Для того, щобсоціально-педагогічний вплив мав позитивний результат, соціальний працівникповинен сприймати клієнта таким, який він є, бути настроєним до ньогопозитивно, відчувати теплі почуття, тонке емпатійне проникнення у внутрішнійсвіт. Наслідками такого підходу є зміцнення особистості та поведінки у напрямкузрілості, більш реального ставлення до себе і оточуючих.
Специфічні функціїпрацівників соціальних служб з інвалідами є областю взаємодії індивіда і йогонайближчого оточення. Відповідно до цього соціальний працівник:
- у якості ек с п е р т а надає допомогу окремій особі та його сім’ї у розв’язанні соціально зумовлених педагогічнихі психологічних проблем;
- виступає па р т н е р о м у мобілізації джерел соціально-педагогічної і психологічноїпідтримки;
- є п о с ер е д н и к о м між членами сім’ї, між сім’єю як цілісністю та іншимисоціальними інститутами у розв’язанні конфліктних ситуацій; інформує іншихчленів служби про факти, що виявляють патологічний характер адаптації, чивказує на патологічний характер самого оточення, доводить до відома державних ігромадських організацій проблеми, з якими стикаються інваліди.
Виходячи з цього, допомогудітям і молоді з функціональними обмеженнями здійснюють в таких напрямах:
1) реконструкція соціокультурногооточення:
- допомога в комунікації,організації міжособистісних стосунків;
- організація ритму життя,мешкання, індивідуального фізичного комфорту;
- виявлення і розвиток творчогопотенціалу, організація дозвілля;
- допомога у професійномусамовизначенні.
2) психолого-педагогічна допомога:
- психодіагностування;
- психолого-педагогічний вплив:психотренуючі ігри, психотренінги, арттерапія, соціодрама, психодрама,сміхотерапія;
- індивідуальне консультування.
3) навчання методів самодопомоги івзаємодопомоги:
- навчанняоснов психологічної культури;
- навчанняпрактичних навичок самообслуговування;
- оволодінняосновними руховими навичками з пересування, а також використання технічнихзасобів і пристосувань;
- засвоєнняможливостей мовного, а у разі відсутності мови – альтернативного спілкування.
Ці напрямиреалізуються через структуру існуючих форм роботи:
а) центриактивності (денного перебування);
б) клубиспілкування і клуби за інтересами;
в) осередкитрудової реабілітації;
г) спеціалізованісоціально-психологічні служби для інвалідів, канал на телефоні “Довіри”, виїзніконсультації;
д) реабілітаційніцентри.
Соціально-психологічнуреабілітацію розглядаємо як цілісний, динамічний, безперервний процес розвиткуособистості, що забезпечується відповідністю між наявним рівнем потреб і рівнемзадоволення їх. Соціальну адаптацію – як процес пристосування інваліда дозміненого середовища з метою інтеграції в усі сфери життєдіяльностісуспільства. Така діяльність ґрунтується на врахуванні певних взаємопов’язаних та взаємозумовленихзалежностей:
- наскрізністьі наступність: родина – школа – соціальна служба;
- ступінь іякість первинного дефекту (хвороби, стану), час настання інвалідності, віковіта статеві особливості психофізичного розвитку;
- інтереси,запити і потреби кожної особистості та інвалідів як соціальної групи;
- рольетнопсихологічних особливостей розвитку особистості, особливостінаціонально-художнього мислення та відповідність морально-етичним ідеаламнароду.
У практицісоціальної роботи соціально-педагогічна і психологічна допомога ще й досіототожнюється їх соціальним захистом. Почасти це пояснюється відсутністю загальноприйнятоїтеорії співвідношення соціальної допомоги і соціального захисту. Водночаснакреслився деякий стійкий варіант розуміння цих понять, а саме: “соціальнадопомога” – поняття значно ширше, ніж “соціальний захист”. Термін “соціальнадопомога є цілком правомірним і автономним, коли йдеться про індивідуальнудопомогу окремій людині, групі людей, родичам інваліда. Кінцевою метою такоїіндивідуальної допомоги є формування позитивної “Я” — концепції, соціальнесамоствердження, повнокровна участь у життєдіяльності суспільства. Коли мовайде про соціальний захист, мається на увазі створення певної законодавчої бази,яка б захищала права тієї чи іншої соціальної групи, зокрема, забезпечення правна лікування, навчання, працевлаштування, надання пенсій, пільг тощо. У цьомувипадку соціальний працівник виступає в ролі “перекладача” мови законів.
Однак при такому розумінніпонять залишається широке поле для їх взаємопроникнення. Так, відстоюючи праваокремої людини, ми тим самим допомагаємо їй адаптуватися в складних умовахжиття.
IІІ. КОМПЛЕКСНА ПРОГРАМА РОЗВ’ЯЗАННЯ ПРОБЛЕМ ІНВАЛІДНОСТІ В УКРАЇНІ Зміст заходів Відповідальні за виконання Строк виконання I. Профілактика інвалідності, медична, соціально-трудова реабілітація інвалідів 1. Проаналізувати стан профілактичної роботи на промислових, будівельних і транспортних підприємствах, а також виконання колективних договорів про охорону праці та додержання правил техніки безпеки і усунути виявлені недоліки. Провести атестацію робочих місць інвалідів і за її результатами замінити застаріле обладнання, верстати та пристрої і створити здорові умови праці Міністерства і відомства України, підприємства і організації, Міністерство охорони здоров’я України, Міністерство праці України 2003 рік 2. Організувати в кожній області спеціалізовані центри медико-соціальної реабілітації інвалідів з відділеннями для дітей інвалідів Міністерство охорони здоров’я України, Міністерство праці і соціальної політики України, облвиконкоми, міськвиконкоми 2003 – 2008 роки 3. Створити при поліклініках службу забезпечення інвалідів усіма видами медичної допомоги вдома Міністерство охорони здоров’я України, облвиконкоми, міськвиконкоми 2003 – 2005 роки 4. Розробити порядок проведення медико-соціальної експертизи, який передбачав би транспортування інваліда до місця експертизи, а при необхідності — проведення її вдома Міністерство охорони здоров’я України 2003 рік
5. Провести спеціальний диспансерний облік по категоріях інвалідності, ступеню втрати здоров’я, потребі в протезуванні тощо і на його основі підготувати пропозиції про:
- забезпечення щороку дітей-інвалідів санаторно-курортними путівками (при необхідності з одним із батьків);
- будівництво санаторно-курортних закладів за різними напрямами інвалідності;
- — розробку і освоєння серійного випуску нових засобів для полегшення побуту і праці інвалідів;
- забезпечити розробку і впровадження у виробництво електроакустичного обладнання для дошкільних закладів, спеціальних шкіл глухих і з порушенням зору і слуху Міністерство охорони здоров’я України, Міністерство праці і соціальної політики України, Міністерство економіки України, Міністерство статистики України, громадські організації інвалідів 2003 – 2006 роки 6.З метою запобігання і зниження інвалідності внаслідок професійних захворювань і трудового каліцтва передбачити вдосконалення системи управління охороною праці на підприємствах усіх галузей народного господарства Міністерство праці і соціальної політики України, Міністерство охорони здоров’я України, Міністерство соціального забезпечення України 2003 рік 7.Розробити нові індивідуальні програми реабілітації і забезпечити їх реалізацію Міністерство охорони здоров’я України, Міністерство праці і соціальної політики України 2003 рік 8. Визначити потребу і створити необхідну кількість малих підприємств з метою працевлаштування на них інвалідів Міністерство праці і соціальної політики України, Міністерство соціального забезпечення України, громадські організації інвалідів 2003 – 2004 роки II. Подання інвалідам протезно-ортопедичної допомоги і забезпечення транспортними засобами 9. Для поліпшення якості протезування і обслуговування населення здійснити будівництво протезних цехів Науково-виробниче об’єднання протезних підприємств, Міністерство економіки України 2003 – 2006 роки 10. Вивчити можливості і підготувати пропозиції щодо будівництва іноземними фірмами реабілітаційних центрів протезування Науково-виробниче об’єднання протезних підприємств, Міністерство економіки України 2003 – 2007 роки 11. Здійснити реконструкцію Львівського експериментального підприємства засобів пересування і протезування
Науково-виробниче об’єднання протезних підприємств,
Міністерство економіки України 2003 – 2006 роки 12. Розробити і освоїти систему протезування інвалідів відповідно до нових досягнень в цій галузі Науково-виробниче об’єднання протезних підприємств, Міністерство соціального забезпечення України 2003 – 2004 роки 13. Організувати конкурси по виготовленню протезно-ортопедичних конструкцій з призовим фондом не менше 50 тис. грн. Міністерство соціального забезпечення України, Науково-виробниче об’єднання протезних підприємств, УТОГ, УТОС Один раз на чотири роки 14. Розробити пропозиції про нормативи і технічні вимоги до громадського транспорту, а також внесення змін до державних стандартів на виготовлення пасажирських вагонів, тролейбусів, автобусів, які б забезпечували зручність у пересуванні пасажирів-інвалідів Корпорація “Укравтотранс”, Міністерство соціального забезпечення України, Міністерство охорони здоров’я України 2003 – 2004 роки III. Створення інвалідам умов для одержання освіти
15. Зараховувати поза конкурсом до вищих навчальних закладів інвалідів I та II груп, яким не протипоказано навчання;
розглянути питання про зарахування до вузів за результатами співбесід і навчання за місцем проживання інвалідів без виїзду їх до навчального закладу Міністерство освіти і науки України Починаючи з 2003 – 2004 навчального року 16. Передбачити створення при дитячих профільних санаторіях і санаторних інтернатних закладах спеціальних груп оздоровлення, лікування і навчання дітей, підлітків, що мають вади у фізичному або розумовому розвитку з супутніми захворюваннями, у тому числі тих, які зазнали радіаційного впливу внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС Міністерство освіти і науки України, облвиконкоми, громадські організації інвалідів 2003 – 2007 роки 17. Створити науково-методичні центри допомоги дітям і підліткам з відхиленнями в психофізичному розвитку Міністерство освіти і науки України, Науково – дослідний інститут психології Академії Наук України 2004 рік 18. Здійснити будівництво у м.Києві, м.Харкові, м.Рівному професійно-технічних училищ для інвалідів з вадами у фізичному розвитку, для сліпих і глухонімих дітей на 300 місць Київський міськвиконком, Харківський міськвиконком, Рівненський міськвиконком, Міністерство фінансів України Починаючи з 2004 року 19. Профінансувати друкування книг, газет рельєфно-крапковим шрифтом за Брайлем для інвалідів по зору Міністерство фінансів України, Міністерство освіти і науки України, Міністерство економіки України 2003 – 2004 роки 20.Ввести компенсацію витрат УТОСу на утримання своїх друкованих органів (журналів і газет) і студії по озвученню книг для інвалідів по зору Міністерство фінансів України, Фонд соціального захисту інвалідів Починаючи з 2003 року IV. Культура, відпочинок, спорт 21. Забезпечити виготовлення спеціальних тренажерів, спортивного інвентаря та обладнання для занять інвалідів Міністерства і відомства України 2003 – 2006 рік 22.Розглянути питання про виділення інвалідам спортивних споруд для занять фізичною культурою і спортом Облвиконкоми, міськвиконкоми 2003рік 23. Вирішити питання про підготовку фізкультурних кадрів з контингенту інвалідів Міністерство України у справах молоді і спорту, Міністерство освіти і науки України 2003 – 2004 роки 24. При проектуванні та будівництві спортивних споруд передбачити можливість використання їх інвалідами як для спостереження за ходом змагань, так і для заняття фізкультурою і спортом Міністерство України у справах молоді і спорту Починаючи з 2003 року 25. Розробити методичні та практичні рекомендації, посібник для інвалідів Міністерство України у справах молоді і спорту 2003 рік 26. Розробити спеціалізовані маршрути туристично-екскурсійного обслуговування інвалідів Облвиконкоми, міськвиконкоми, Федерація незалежних профспілок України 2003 – 2004 рік
27. Організувати передачі по телебаченню, зокрема про:
- — висвітлення діяльності організацій інвалідів, проблем дітей-інвалідів та інвалідів молодого віку, їх лікування та оздоровлення;
- — регулярний показ художніх фільмів з субтитрами для осіб з порушенням слуху;
- впровадити технічні засоби передачі програм телебачення для приймання їх з допомогою спеціальних пристроїв у сім’ях глухонімих і осіб з порушенням слуху Держтелерадіокомпанія України Постійно 2003 рік V. Поліпшення матеріально-побутових умов інвалідів 28. Подати допомогу Фонду України соціального захисту інвалідів в організації його діяльності Міністерство соціального забезпечення України, Міністерство фінансів України 2003 рік 29. Розглянути питання про можливість зміни порядку надання інвалідам пільг щодо оплати житла, комунальних і транспортних послуг, послуг зв’язку, санаторно-курортного і медичного обслуговування Міністерство соціального забезпечення України, Міністерство фінансів України 30. Створити мережу спеціалізованих магазинів і відділів, у яких здійснювати продаж товарів першої необхідності за низькими цінами, а також організувати скупку одягу і взуття для продажу зазначеному контингенту Облвиконкоми, міськвиконкоми Починаючи з 2003 року 31. Надати інвалідам і сім’ям, у яких є діти-інваліди, право на одержання безпроцентної позички на будівництво житла, а також на організацію індивідуальної трудової діяльності Приватбанк Починаючи з 2003 року 32. Здійснити в м.Рівному будівництво будинку-інтернату для престарілих і одиноких інвалідів по зору УТОС, Рівненський облвиконком, Міністерство економіки України Починаючи з 2004 року
ІV. ВИСНОВКИ
Проблемиінтеграції інвалідів в сучасне суспільство – справа особливо актуальна.Безпомилково можна сказати, що ця справа йде назустріч гострому соціальномузапиту цілої групи населення, яка, не маючи достатньої матеріальної ісоціальної підтримки держави при обмежених хворобою власних можливостях, маєнагальну потребу почувати себе людиною в цивілізованому суспільстві, тобто матиможливість культурного і духовного розвитку та самоствердження.
На жаль,теперішній стан розвитку України характеризується досить негативною соціальноюустановкою щодо інвалідів, становище яких можна точніше назвати соціальноюізоляцією. Її жорстокі грати формують маргінальний статус інвалідів та їхпсихологічну депривацію, що є причиною хронічних станів самотності,замкненості, розлюченості, пригніченості, байдужості.
Як свідчитьпроведене дослідження, у інвалідів переважає в настроях песимізм, вонивідчувають неспокій, сором’язливість, бажання залишитися насамоті. Вони маловірять в можливості реабілітації, соціальної адаптації, і це пов’язано,головним чином, з конфліктним характером соціальної адаптації.
На допомогудержави, громадських фондів інваліди не розраховують. Головними помічниками, напідтримку яких вони можуть сподіватися, визнані рідні й близькі.
Зміщення фокусауваги зі стану інваліда стан суспільства вимагає змін у роботі спеціалістів різнихслужб на реабілітацію інваліда. Доки інвалідність сприймалася як індивідуальнийфеномен, складна особиста ситуація, викликана вродженими або набутими фізичнимичи психічними вадами, то адаптація до ситуації полягала у психологічнійперебудові і зміні чи формуванні способу життя відповідно до наявних обмежень.
У світовійпрактиці простежується досить помітний поворот від культури корисності докультури гідності. Відповідно, людина з вродженими чи набутими органічнимиушкодженнями розглядається як об’єкт особливої соціальної допомоги і турботи.
Отже, можназробити висновки про те, що в цілому соціальна установка на інвалідівхарактеризується неоднозначністю, суперечливістю щодо об’єкта сприйняття.
Соціальнадопомога людям з обмеженою дієздатністю – це складний процес, що потребуєпереорієнтації, і насамперед – у напрямі розробки методології і методикимоделей соціальної роботи. Специфіка такого підходу викликає необхідністькорінної зміни ставлення до інвалідів, які потребують також і належних умов дляактуалізації своїх здібностей, розвитку особистісних якостей і потреб усоціальному, моральному і духовному самовдосконаленні.
Одним із можливихваріантів розв’язання проблем людей із обмеженою дієздатністю за допомогоюсоціального проектування є комплексна програма розв’язання проблемінвалідності, яка поєднує в собі аспекти медичної, соціально-трудовоїреабілітації інвалідів, подання їм протезно-ортопедичної допомоги, створенняумов для одержання освіти, поліпшення матеріально-побутових умов і також заходиу сфері відпочинку, культури і спорту.
Втілення цієїпрограми в життя надасть змогу інвалідам реалізувати всі свої наявніможливості, інтегрувати у відкрите суспільство, докорінно змінити думкунаселення про інвалідів як про непотрібну ланку суспільства.
V. ПЕРЕЛІК ВИКОРИСТАНОЇЛІТЕРАТУРИ ТА ІНФОРМАЦІЙНИХ ДЖЕРЕЛ
1. Інвалід і суспільство: проблемиінтеграції. Збірник теоретичних і методичних матеріалів для працівниківсоціальних служб для молоді. – К., 1995р. Випуск 1
2. Соціальна реабілітація молоді з обмеженоюдієздатністю // За заг. редакцією Толстоухової С.В., Пінчук І.М. – К.: УДЦССМ.2000р.
3. Стрельцов Ю.А. Общение в сфересвободного времени. – М., изд-во МГИК, 1998г.
4. Інвалід і суспільство: проблемиінтеграції. Науково-методичний збірник. – К., вид-во А.Л.Д. 1995р.
5. Профілактика і терапія засобамимистецтва. Науково-методичний посібник. – К., вид-во А.Л.Д.
6. Бурая Г.С. Социальная работа. –Х., 1994г.
7. Звєрєва І.Д., Іванова І.Б.Концептуальні основи соціального захисту людей з функціональними обмеженнями.Збірник теоретичних та методичних матеріалів. – К., вид-во А.Л.Д., 1995р.
8. Социальная работа. Учебник.“Феникс” – Ростов-на-Дону, 1999г.
9. Социальная работа с инвалидами.Настольная книга специалиста. Под ред. Холостовой. Институт социальной работы., 1996г.
10. Соціальна робота. Навчальний посібник. –К., 2002р. Книга 2
11. Технології соціально-педагогічноїроботи. Навчальний посібник за ред. А.Й. Капської – К.,2000р.
12. Постанова Кабінету МіністрівУкраїни від 26.07.96р. № 839 “Про додаткові заходи соціального захистунаселення в умовах реформування системи платежів за житлово-комунальніпослуги"