Київськийпедагогічний університет ім… Б.Д. Грінченка
Інститутдошкільної, початкової та мистецької освіти
Реферат
зкурсу «Соціологія»
натему:
«Напрямкифеміністичної соціології»
Виконала:
студентка групи 47-ПН
Швайчук Олена
Викладач:
Мартиросян О.І.
Київ,2009
Вступ
Нахвилі протесту проти дискримінації жінок, гендерних стереотипів виник фемінізм.
Фемінізм— науковий напрям і суспільний рух,метою якого є повна рівноправність чоловіків і жінок у всіх сферах життя.
Першимизробили спроби обґрунтувати рівноправність чоловіків і жінок французькіфілософи Вольтер, Д. Дідро, Ш.-Л. Монтеск'є, які обстоювали право жінок братиучасть у суспільному житті, стверджували, що їх природа не менш складна, ніжчоловіча. Самі жінки заявили про себе активною участю у Великій Французькійреволюції, започаткували жіночі клуби, журнали. Француженки, не протиставляючисебе чоловікам, звертали увагу на свою безправність. Але революційна влада,оцінивши громадську активність жінок, не змогла протистояти патріархальнійтрадиції, впливу католицької церкви, щоб визнати жінок самостійним суб'єктом історії,віднести їх до категорії «вільних» і «рівних». І цеспричинило виникнення нового суспільного явища — фемінізму як руху на захистполітичних і громадянських прав жінок.
Першимдокументом фемінізму вважають «Декларацію прав жінки та громадянки»,написану француженкою Олімпією де Гуж у 1791 p., в якій було заявлено, що жінкамає такі самі права на свободу, володіння власністю, як і чоловік. Але назаваді цьому є «тиранія сильної статі». Декларація викликала всуспільстві потужний спротив, особливо фраза: «Якщо жінка має право зійтина ешафот, то вона повинна мати право зійти і на трибуну». До речі, О. деГуж за доносом була гільйотинована. Пізніше, в 1793 p., Конвент ухвалив рішенняпро заборону жіночих клубів, а через два роки заборонив жінкам збиратися угромадських місцях. Громадянський кодекс проголосив, що жінка не має ніякихгромадських прав та повинна підкорятися своєму чоловікові. Тобто ідеал «свободи,братерства та рівності» був призначений регулювати відносини тільки міжчоловіками.
НаприкінціXVIII ст. ідеї фемінізму заявили про себе у Великобританії передусім стараннямжурналістки Мері Волстонкрафт. У 1827 р. у м. Сенека-Фоллзе (США) відбувсяперший з'їзд американських феміністок-суфражисток, на якому було висловленопротест проти дискримінації жінок, прийнято Декларацію прав жінок. У серединіXIX ст. боротьба за надання жінкам виборчого права стала провідною ідеєюфемінізму.
Утогочасному фемінізмі чітко окреслилося три напрями: суфражизм (англ. suffrage— виборче право) — рух за надання жінкам права обирати; гуманістичний, якийзвільнення жінки вбачав у розвитку її інтелекту, підвищенні грамотності;марксистський вважав, що становище жінки-робітниці зумовлене класовимипричинами, тому боротьба за її звільнення збігається із загальним завданням звільненняпролетаріату. У зв'язку з цим окремого жіночого питання не існує, воновирішуватиметься разом з вирішенням проблем пролетаріату. Цей напрямнайпоширенішим був у Росії. Головний ідеолог його — Олександра Коллонтай(1872-1952).
Отже,за одне століття фемінізм поширився в цьому світі, вперше порушивши питання проправа жінки, рівність статей, сприяв формуванню атмосфери морального осудупатріархату. Успіх суфражизму (у багатьох країнах напередодні Другої світовоївійни жінки здобули виборче право), а також об'єктивні чинники — війна,повоєнне відродження — призвели до того, що фемінізм фактично не виявляв себемайже до 60-х років XX ст. Поштовхом до його відродження стала книгафранцуженки Симони де Бовуар «Друга стать» (1949 p.), яка є повнимісторико-філософським дослідженням становища жінки від створення світу. Авторкаобстоювала тезу, що в жінках закладені такі ж потенції, як і в чоловіках.Головна вимога жіночого руху — визнати рівноправність жінки, яка не є другоюстаттю.
Самеця праця засвідчила появу неофемінізму, основні ідеї якого:
—боротьба не за отримання рівних прав (фактично в усьому світі вони єоднаковими), а за рівні можливості;
—виклик патріархальній культурі з метою не тільки змінити становище жінок, аревізувати всі можливості соціальної реальності, всі сфери буття;
—прагнення до того, щоб у збалансованій культурі жіночі соціальні ролі, духовніпотенції набули цінності та значущості для суспільства.
Неофемінізмконстатує, що сучасна західна культура є патріархальною, маскулінною, організованоюне тільки за чоловічим зразком, а й пронизаною забобонами стосовно жінок, щовиявляється в усіх сферах: науці, сім'ї, владі, релігії, мистецтві, рекламітощо.
У60-ті роки XX ст. оформилося три напрями неофемінізму:
1.Ліберальний. Основні вимоги його — ліквідація дискримінації жінок, законів, щообмежують їх права. Нерівність жінок є наслідком упередженості танеосвіченості, що можна подолати розвитком освіти та спеціально зорієнтованимиурядовими реформами. Одна з теоретиків цього напряму Бетті Фріден у роботі «Містичнежіноче» акцентувала увагу на жінці передусім як на особистості, а вжепотім як на дружині та матері.
Ідеї лібералізмарепрезентують спадок Просвітництва, котре підрозуміває домінування розуму надтрадицією, розповсюдження гуманітаризму на обездолені соціальні групи,спрямування до загального покращення стану людства. В дійсності лібералізмконституює філософію, котра базується на принципі індивідуальної свободи,згідно з котрим кожній особистості має бути дана свобода вибору, незалежна яквід суспільної думки, так і від закону. В принципі, рівні можливості і рівніправа мають бути надані кожному.Однак категорія справедливості функціонувала яктака, що поширювалась винятково на чоловіків.
Ранніфеміністично спрямовані праці були направлені на виправлення непорозумінь,допущених по відношенню до жінок. В «Поневоленні жінок», впершеопублікованій в 1815 році, традиційні конвенції, що стосуються роботи і сім"ї,кваліфікувались як ті, що пригнічують жінку і відмовляють їй у свободі вибору.І Воллстонкрафт, і Міллі вказували, що жінка – це людська істота, якій доступнараціональна думка, і що вона заслуговує таких же природних прав, котрігарантовані чоловіку. Оскільки жінка сприймалась в першу чергу як сексуальнийоб"єкт, тому саме на таких якостях як м«якість, слухняність,утримання, робився акцент при її вихованні. Таким чином так звана „природня“слабкість і допитливість в реальності являють собою результат недоліку освіти івідсутності свободи вибору, результат її залежності від чоловіків, а також врезультаті специфіки її соціалізації.
Передбачаючирозвиток фемінізму, ці автори формулюють цілі, котрі до сьогодні актуальні дляфеміністок порядку денного. Серед них – припинення правової, економічної ісоціальної залежності від чоловіків, забезпечення свобод і можливостей водержанні освіти; підтримка відкритого конкурентного функціонуванняекономічного ринку і захист його від втручання та інтервенцій; прискоренняпроцесу модернізації, в якому соціальні організації підтримували б меритократії,введення законів і публічних інституцій, що гарантують рівність вибору іможливостей, котрі призводили б до покращення статусу жінки.
В останнєстоліття ліберальні феміністки продовжують стверджувати, що нерівність жінокміститься у відмові від надання їм рівних прав, а також в їх інертності інеможливості до того, щоб здобувати такі права самостійно. Вони розуміютьсоціалізацію і навчання як основні стадії у формуванні індивіда, як стадії. щовідповідальні за констатацію гендерних диференціацій в позиціях, в чеканні, вполітиках поведінки.
Сучасніліберальні феміністки також прагнуть до рівності між чоловіками та жінками,котрі розповсюджувалися б на тих жінок. Чиї права і привілегії пригніченічоловіками. Вони відстоюють соціальні і законодавчі реформи, котрі могли бздійснитися за підтримки соціальної політики, яка була б покликана забезпечити дійснорівні умови для жінок, особливо коли мова йде про одержання громадянських прав,введення одностатевих шлюбів, забезпечення можливостей реалізуватися в освіті.Соціальна політика розглядається ними як важлива сила в створенні доступу жінокдо економічних можливостей і громадянських прав.
Ліберальніреформи увінчалися розширенням кола можливостей для жінок і формуваннямсуспільної думки по відношенню прав жінок, що маркірувало ліберальний фемінізмяк магістральну і найбільш популярну феміністичну концепцію. Однак. як показалакритика ліберальних реформ, вони не забезпечили рівності для всіх жінок,оскільки зміни не знищили нерівності в соціальних структурах. Вони булиорієнтовані на те, щоб досягти колективної рівності без пригніченняіндивідуальної свободи. Однак вони змушені були признати, що нерівність класів, рас. Етносів і фізична неповноцінність уже інституціалізовані і їх важковидалити шляхом індивідуальної дії. Ліберальні феміністки ХХ століття зробили жінку економічно незалежною,але все ще перевантаженою традиційними ролями дружини і матері. Саме в цьому іполягає парадокс ліберального фемінізму, який поклавши добрий початок даномурухові, вичерпав себе, але не приніс бажаного результату. Тому його продовжилиінші напрями фемінізму.
2.Радикальний. Виходить з того, що головним злом, яке породжує нерівність жінок,є чоловічий шовінізм. Тому необхідно зруйнувати все створене чоловіками,передусім державу. Теоретик цього напряму Мері Дейлі закликала до „священноїборотьби проти чоловіків“. Серед головних вимог: безкоштовні ясла,доступність протизаплідніх засобів, право на аборти, ліквідація дискримінаціїлесбіянок, рівні можливості щодо освіти жінок, подолання загрози насилля. Надумку його представників, пригнічення жінок породив патріархат. Адже жінокпригнічують саме чоловіки, які століттями використовують свій контроль надекономічними відносинами, ідеями, культурою, правовими нормами, узаконюючиінститути, які захищають лише їх інтереси. Влада чоловіків над жінками пронизуєяк суспільну, так і сімейну, інтимну сфери. Її підтримують соціалізація,освіта, засоби масової інформації, релігія. Чоловіки контролюють жінок засобамисексуальності та насилля. Вихід з цього становища вони вбачають у сепаратизмі,який зможе примусити деяких чоловіків змінити свою поведінку та переглянутивідданість патріархату.
3.Марксистський (соціалістичний). Жіночу пригніченість розглядає як продукткапіталістичних і патріархальних суспільних відносин, вважаючи можливим їхзвільнення із завершенням капіталістичної фази та подоланням чоловічогоконтролю. Його прихильники стверджують, що дискримінація жінок вигіднакапіталізму. Недооцінка жінок на роботі, значно нижча оплата праці, ніж учоловіків, перетворює їх на резервну „армію дешевої праці“.
Спільнимдля всіх напрямів є зосередження на проблемі пригнічення жінок, а відмінним —підхід до з'ясування причин такого становища та бачення шляхів його подолання. У сучасній феміністичній соціологіїкрім вищезазначених виділяють наступні напрямки:
1. Неоліберальнийфемінізм – напрямок сучасного фемінізму, який бореться з пасивністю жінки всоціальних відносинах. Мета неоліберального фемінізму – навчити жінок, якіздебільшого є інертними, користуватися своїми правами, які надані їм законом.Представники: Е.Россі, Дж.Річардс, С.Оукін. Недолік: прагнення зробити жінкуповністю рівною чоловіку стирає природні особливості жінки, веде до тенденціїстирання статевих розбіжностей в професійній сфері, при цьому жінка залишаєтьсяперевантаженою сімейними та домашніми обов’язками, які залишаються на їїплечах.
2. Психоаналітичнийфемінізм – напрямок сучасного фемінізму, що ґрунтується на психоаналітичномурозумінні природи жіночого підкорення та чоловічого панування, шукає шляхитрансформації форм мислення та емоційного стану жінок та чоловіків.Представниці: Джулєт Мітчер „Психоаналіз і фемінізм“ (1974р.), ДоротіДіннерстайн „Сирена та Мінотавр“ (1977р.), Ненсі Ходоров „Воспроизводствоматеринства“ (1978р.) (США).
Сутністьтеорії: Представниці звернулися до доедіпального періоду життя дитини.Вихованням дитини займається в основному мати, що поступово призводить доформування у чоловіків підсвідомого прагнення не тільки позбутись залежності віджінки та відчуття страху перед всемогучою жінкою-матір’ю, а й підкорити собіжінку, забезпечити свою домінацію.
3.Постмодерністський фемінізм. Виник в останній чверті ХХ ст. і перетворив фемінізм вметодологію, яка критикує попередню наукову раціональність і об’єктивність тазаявляє, що вони обслуговують тільки суто чоловічу науку. Постмодерністськийфемінізм – напрямок сучасного фемінізму, що порушує проблему обмеженостізнання, представленого в соціальній теорії виключно чоловіками, їх системоюцінностей, чоловічим поглядом на світ (андроцентрична картина світу, чоловічимизасобами вираження знання (фаллогоцентризм», термін, введений фр. філософом Ж.Дерідою). Мета: необхідновраховувати статеву приналежність суб’єкта пізнання, його ціннісні орієнтації. Представниці:Моніка Віттінг, Крістін Дельфі, Люс Ірігаре (Франція) «Дзеркало іншоїжінки» (1974р.).
Сучаснийукраїнський жіночий рух є відчутно консервативним, організаційно розрізненим.Цієї проблеми не вичерпує діяльність впливових громадських організацій («Гендернебюро ПРООН», Центри «Жінка для жінки», «Жіночий консорціумННД-США» та ін.), бізнес-центрів для жінок, організацій з надання допомогижінкам, які перебувають у складному моральному та матеріальному становищі,центрів перекваліфікації жінок, розвиток феміністських журналів («БюлетеньГендерного бюро», «Діалог різноманітностей», «Очима жінки»,«Новий образ»). Якщо перша хвиля жіночого руху в Україні (1989 —середина 90-х років XX ст.) була пов'язана з політикою українськогонаціоналізму, то друга хвиля (з середини 90-х років) дедалі більше починаєпоєднувати цілі жіночого руху з феміністськими завданнями розвитку жіночогосамовизначення, індивідуальності, жіночої реалізації в сучасному світі. Вонабільше зорієнтована на ідеали незалежного руху, який розвивається у формінеурядових, недержавних жіночих громадських об'єднань. Водночас необізнаність уфеміністській проблематиці, відсутність розвинутих традицій демократичнихсоціальних рухів в Україні ускладнюють розвиток українського жіночого руху. Дотого, українки не зовсім готові до сприйняття ідей фемінізму. У суспільствібагато патріархальних стереотипів як серед чоловіків, так і серед жінок.
Становищежінки в Україні віддзеркалює процеси в усіх постсоціалістичних країнах.Інтегруючись у світове співтовариство, Україна ратифікувала міжнародні акти,спрямовані на ліквідацію всіх форм дискримінації жінок (Конвенцію ООН «Проліквідацію усіх форм дискримінації жінок»). Але реально на становище жінокце не вплинуло. Наприклад, у сучасному українському парламенті вони становлятьменше 10%; бізнес і підприємництво залишаються чоловічими сферами; традиційнонизькі шанси жінок на ринку праці; вони часто страждають від насилля тасексуального переслідування тощо. Ці проблеми були системно проаналізовані на Всеукраїнськійконференції «Стратегія четвертої Всесвітньої конференції з питаньстановища жінок і програма дій в Україні», що відбулася у 1996 р. в Києвій підкреслила необхідність ліквідації нерівності між чоловіками та жінками усфері влади, виступила за прийняття відповідних державних рішень. Сучасна гендерна політикарозвивається за такими напрямами:
—рівноправність у зайнятості та навчанні;
—сервісний контроль за дітьми;
—контроль за народжуваністю, методами контрацепції та штучного переривання вагітності;
—юридична та фінансова незалежність жінок;
—протидія сексуальному гнобленню та чоловічому насильству.
Ключовіїї положення відображають основні вимоги міжнародного жіночого руху і поступовонабувають ознак державного нормативного регулювання в розвинутих країнах.Жіночий чинник є значним у сучасній картині світу, вимагає переосмислення засадцивілізації. На передній план виступають принципово нові проблеми визначеннямісця жінки в сучасному світі, без розв'язання яких неможливий подальший прогреслюдства.
Висновки
Констатуючифакт реального впливу жіночого руху, як громадсько-політичної сили на суспільніпроцеси, слід визнати, що це ще сила молода, яка розвивається переважно шляхом «спробта помилок». У таких умовах важливим є самоосмислення жіночимиорганізаціями свого місця в українському соціумі та об’єктивної оцінки тихпроблем, які стають на заваді цьому рухові.
Однієюз найсерйозніших проблем жіночого руху взагалі є подолання заангажованостіукраїнського суспільства на звичні стереотипи, традиційні забобони, за якимиігнорується особистісне життя жінки-людини, а соціальна роль її зводитьсятільки до обслуговування чоловічої частини населення та родини. Декретами, постановами їх неліквідувати. Вони змінюються практикою соціального життя, включаючи практикужіночого руху. Другою стороною цієї ж проблеми є низька самооцінка жінок зелементами низької поваги до жіночої особистості. Більшість жінок не здатні щефіксувати проблему нерівності за ознакою статі та патріархатної домінації, атому не здійснюють спроби їй протистояти. Другою проблемою жіночого руху єнедостатність ресурсів. Реальне складне соціально-економічне становище, в якомуперебуває українська жінка, позбавляє багатьох жінок можливості та бажаннязайматися громадською діяльністю. Жінка фактично працює у дві зміни –безпосередньо на службі чи виробництві і вдома. Причому «друга зміна»,тобто домашня робота, набагато тяжча і потребує більше часу, здоров’я ітерпіння.
Третьоюважливою проблемою жіночого руху є також небажання в суспільстві сприйнятижіночий рух як важливий і вагомий чинник розвитку суспільства.
Четвертапроблема – є недостатня поінформованість суспільства про жіночий рух в Україні. Аналіз результатів соціологічнихдосліджень свідчить, що жіночі організації в Україні не користуються великоюпопулярністю у населення, а їх потенційні можливості у розв’язанні жіночихпроблем залишаються задіяними не повною мірою. Цьому перешкоджає і обмеженийдоступ жінок в урядові та управлінські структури, низький рівень поширенняфеміністичних цінностей. У жіночих організаціях домінує традиційний погляд нажінку.
П’ятоюпроблемою у розвитку жіночого руху є наповнення його гендерним змістом,формування у населення гендерної культури взаємовідносин, визнання гендернихдосліджень як галузі наукових досліджень, розроблення фундаментальних науковихпраць, утвердження гендерних навчальних курсів в школах і вищих учбовихзакладах, що забезпечувало б наукове підґрунтя жіночого руху як суспільногоявища, спрямованого на творення нової культури, на розвиток гендерноїдемократії.
Шостоюпроблемою, що гальмує консолідацію зусиль жіночих організацій, – є побоюваннякожної з них втратити свою автономію, з одного боку, а з другого – бракактивності щодо консолідації рядових учасниць руху.
Середінших причин – брак організаційного досвіду роботи, відсутність необхіднихуправлінських навичок і етичні проблеми. Культура взаємовідносин, потребапоступатися амбітними інтересами, особиста відповідальність за стан у жіночомурусі досить часто піднімається при контактних зустрічах.
Осмисленняреального стану справ у жіночому русі та бажання утвердження нового змістусоціальної ролі жінки і чоловіка створюють ґрунт, на якому утвердиться жіночийрух України як важливий чинник гендерної демократії в українському громадянськомусуспільстві, в європейському та світовому співтоваристві. Цьому сприятимутьтакож вдосконалення політичних, правових і державних механізмів сприяння таутвердження гендерної демократії в країні.
Список використаної літератури
1. Соціологія. Посібник для студентіввищих навчальних закладів ;3а редакцією В.Г.Городяненка.-К.:Видавничий центр «Академія», 1999. — 255 с.
2. Гендерний аналіз українськогосуспільства. – К., 1999. – С.13, 15.
3. Концепція комплексного підходу допроблеми рівності між чоловіком і жінкою, концепція mainstreaming впершепроголошена в міжнародних документах після третьої Конференції ООН. — Найробі,1985 р.
4. Програма Дій IV ВсесвітньоїКонференції ООН з проблем жінок. — Пекін, 1995.
5. Маланчук-Рибак О. Жіночий рух назахідноукраїнських землях (кінець ХІХ – 30-і роки ХХ століття) // В кн.: Жіночістудії в Україні: Жінка в історії та сьогодні. Монографія / За заг. ред. Л.О.Смоляр. – Одеса, 1999. – С.110-130.
6. Смоляр Л.О. Минуле зарадимайбутнього. Жіночий рух Наддніпрянської України другої половини ХІХ – поч. ХХ:сторінки історії. – Одеса, 1998. – 408 Перспективи паритетної демократії уполітико-правовому полі України. – Х., 1997. – С.6.