План
Вступ
1. Поняття соціально-культурноїдіяльності
1.1 Сутність соціокультурноїдіяльності
1.2 Критерії соціально-культурноїдіяльності
2. Функціїта методи соціально-культурної діяльності
2.1 Функції соціально-культурноїдіяльності
2.2 Методи соціально-культурної діяльності
3. Державнеуправління у соціально-культурній сфері
Висновки
Список використаної літератури
Вступ
В останні роки соціальнадіяльність людей зазнала істотні зміни. До неї увійшли інформаційні технології(комунікативні мережі, Інтернет, обчислювальна техніка у вигляді класичних, атепер уже й квантових, комп'ютерів) і багато чого іншого з того, що кількадесятиліть тому було просто немислимо. У зв'язку з цим виникла потребарозглянути заново питання щодо предметності соціальної діяльності. Шлях іметод, що обираються для вирішення такої проблеми, пов'язані з вивченнямпитання про сутність культурної діяльності як такої — діяльності в матеріальнійі духовній сферах соціального буття.
Тема курсовоїприсвячена аналізу культурного характеру соціальної діяльності. Проблема,поставлена у курсовій, розроблена до теперішнього часу недостатньо, колишнідослідження даної тематики були односторонніми, відрізнялися відсутністю іцільності до її підходу. Найчастіше досліджувалася або суто матеріальна(економічна) сторона соціальної діяльності, або — ідеальна.
Теоретико-методологічнедослідження діалектики цілі, засоби й результату в рамках соціальної дії тацілі як структурного компонента людської діяльності здійснювалося в працях М.Вебера, Т. Парсонса, Ю. Габермаса.
Проблемипервинності, взаємозв'язку і тотожності теоретичної та практичної соціальноїдіяльності, також відображені в роботах Жана Бофре та Мартіна Хайдеггера.
Предметній оцінцітенденцій у розвитку соціальної діяльності щодо світу інформаційних технологійприсвячені роботи К. Шеннона і Л. Бріллюена, вітчизняних авторів В.І. Мухіна,В.К. Новікова, СП. Расторгуєва, В. Титова.
Ця робота ставитьсвоєю метою провести аналіз соціальної діяльності людей у плані її культурногохарактеру.
Для досягненняпоставленої мети передбачається рішення наступних завдань:
— Досліджуватитенденції розвитку соціальної діяльності у світлі інформаційних технологій;
— обґрунтуватисоціальну діяльність як одну із складових частин культури;
— визначитипредметну сутність культурної діяльності;
Об'єктомдослідження є предметна сутність культурно-соціальної діяльності.
Предметдослідження — соціальна діяльність в сучасному культурному полі з виявленням їїтеоретичних та практичних аспектів.
Теоретичну базудослідження склала наукова спадщина класиків соціології, політичної науки,філософії культури, філософії науки.
Теоретико-методологічнаоснова являє собою сукупність методів, орієнтованих на специфіку об'єкта тапредмета поданої роботи. Методологічною основою курсової роботи став системнийаналіз як сукупність загальноприйнятих принципів і методів філософського,загальнонаукового і приватно-наукового пізнання. Це, перш за все, принциписистемності, всебічності, конкретності дослідження. Основними методамидослідження є соціально-філософський, логічний, історичний, феноменологічний,діалектичний з використанням принципів додатковості і наступності, а такожсуб'єктивно-діяльнісний підхід дослідження соціально-культурної діяльності.
1. Поняттясоціально-культурної діяльності
1.1 Сутністьсоціокультурної діяльності
Соціальнадіяльність — це завжди прояв соціальної активності стосовно навколишньогосвіту. Їй притаманний свідомий характер, бо її суб'єктом може бути лише людина,а об'єктом є елементи навколишнього світу.
Окрім культурноївирізняють такі види соціальної діяльності, як трудова, творча, споживацька,дозвільна, освітня, рекреаційна тощо. Проте дана класифікація має умовнийхарактер, бо в реальному житті в чистому вигляді ці види діяльності окремо неіснують.
Соціальнадіяльність — сукупність соціально-значимих дій, які здійснює суб'єкт(суспільство, клас, група, індивід) в різних сферах і на різних рівняхсоціальної організації суспільства, що має на меті певні соціальні інтереси івикористовує для досягнення цих інтересів різні засоби — економічні, соціальні,політичні, ідеологічні. Соціальна діяльність має місце тоді, коли особа, група,клас або суспільство в цілому ставлять перед собою мету і активно беруть участьв її реалізації. Різноманітність соціальної діяльності можна звести до 4-хосновних груп:
— цілеспрямованадія, зв'язана зі зміною даної соціальної системи або умов діяльності;
— дії, направленіна їх стабілізацію;
— дії, щонаправлені на адаптацію до даної соціальної системи і умов діяльності;
— інтегративнадія, що передбачає входження особи, групи або іншої спільноти в більш крупнусоціальну спільність або систему.
Соціальнадіяльність характеризує активність суб'єкта. Її елементами є предметність,обумовлена результатами минулої діяльності, накопиченим досвідом і знаннями,доцільність, перетворення об'єкта, на який направлена діяльність або створеннянового, раніше невідомого об'єкта.
Будь-якадіяльність включає 4 взаємозв'язані підсистеми:
— об'єктивно-передумовну (потреби і інтереси);
— суб'єктивно-регулятивну (диспозиція);
— виконавчу(сукупність вчинків, що здійснюються для реалізації поставленої мети);
— об'єктивно-регулятивну(результати діяльності).
Науковий статуста суспільне визнання будь-якої науки визначаються рівнем розробки їїтеоретичних засад, що розкривають та обґрунтовують предмет, цілі, функції тазакономірності певної науки, її зв’язок з практикою. Соціально-культурнадіяльність у цьому контексті не є винятком. Усвідомлення поняття“соціально-культурна діяльність” можливе лише на перехресті такихфундаментальних наук як філософія, соціологія, історія, педагогіка, психологія,право. [1;14]
Історія розвиткусоціально-культурної сфери в Україні пов’язується спочатку з “позашкільноюосвітою” (початок ХХ ст.), потім з “політико-просвітньою роботою” (17-30 рр. ХХст.), пізніше – з “культурно-просвітньою діяльністю” (до 90-х рр. ХХ ст.), а з90-х років ХХ ст. – із “соціально-культурною діяльністю”. Наприкінці ХХ ст.“культурно-просвітню освіту” заміняють “культурологічна” та“соціально-культурна освіта”.
До 90-х років ХХстоліття культурно-дозвіллєва робота була політизована і тісно пов'язана зідеологією КПРС. Після путчу діяльність культурно-дозвіллєвих установ буладеполітизована, деідеалізована, тобто стала вільною від партійного впливу інаповнилася новим змістом, звідси і нова назва — соціально-культурнадіяльність.
Соціально-культурнадіяльність — це діяльність, спрямована на створення умов для найбільш повногорозвитку, самоствердження і самореалізації особистості та групи (студії,гуртки, аматорські об'єднання) у сфері дозвілля. Вона включає в себе всерізноманіття проблем з організації вільного часу: спілкування, виробництво ізасвоєння культурних цінностей і т.д. Педагогам-організаторам доводиться братиучасть у вирішенні проблем сім'ї, дітей, у вирішенні проблем вісторико-культурній, екологічній, релігійної та інших сферах, у створеннісприятливого середовища для соціально-культурної діяльності та ініціативнаселення у сфері дозвілля.
Культурно-дозвіллєвадіяльність — складова частина соціально-культурної діяльності, допомагає увирішенні багатьох соціальних проблем своїми своєрідними засобами, формами,методами (мистецтво, фольклор, свята, обряди і т.д.)
Культурно-просвітницькаробота також є частиною соціально-культурної діяльності, але, на жаль,неефективно використовується в діяльності культурних установ, тобто, немаєлекцій, лекторіїв, народних університетів та інших форм просвітницької роботи.
Важливістьсоціально-культурної діяльності полягає в тому, що це не просто організаціядозвілля, а організація в соціально-значущих цілях: задоволення і розвитоккультурних потреб та інтересів як окремої особистості, так і соціуму в цілому.
Діяльність культурно-дозвіллєвихустанов в даний час організовується на основі документа 2117-12, що вийшов в1992 році — «Основи законодавства України про культуру». У ньому чітковизначені «культурна діяльність», «культурні цінності», «культурні блага»,«творча діяльність» і т.д., основні сфери діяльності держави в галузі культури(охорона пам'ятників, народна творчість, художні промисли, художня література,кінематографія і т.д.), а також основні права громадян в області культурноїдіяльності (Див. «Закон про культуру»).
У науковий обігактивно вводяться такі поняття як “соціально-культурна сфера”,“соціально-культурна діяльність”, “соціально-культурні технології”,“соціально-культурні інститути”, “соціально-культурна освіта” тощо. Тому аналізпоняття “соціально-культурна діяльність” виявляється доцільним і необхідним. Чиможна соціально-культурну діяльність вважати логічним спадкоємницеюкультурно-просвітньої та культурно-дозвіллєвої діяльності, а культурологічнуосвіту – спадкоємницею культурно-просвітньої освіти? Зазначимо, що еволюціясоціально- культурної діяльності є не лише наслідком її внутрішнього розвитку,але й результатом незворотних змін, які відбуваються в сучасному суспільстві.Закономірний діалектичний розвиток культурно-просвітньої роботи убагатоманітніше соціальне явище – соціально-культурну діяльність – обумовленийвизнанням людини головною цінністю для сфери культури, просвітництва, дозвілля,відпочинку. Це не означає, що соціально-культурна діяльність повністю незалежнавід ідеології, однак її стрижневим завданням є розкриття ініціативи, творчості,самодіяльності та підприємливості людини. “В основе перестройкисоциально-культурных процессов лежит отказ от субъект-субъектной моделиорганизации культуры, досуга просвещения населения. В этой модели народ самявляется субъектом социально-культурной деятельности” (цитується мовоюоригіналу – І.П.) [6;15].
До вирішенняактуальної термінологічної проблеми дозволяє нам наблизитись логічнеобґрунтування та критичний аналіз дефініцій “соціально-культурна сфера” та“соціально-культурна діяльність”.
У першихґрунтовних працях з соціально-культурної проблематики на пострадянськомупросторі поняття “соціально-культурна діяльність” розглядається вченими якспецифічна людська діяльність, спрямована на перетворення особистості тасуспільства, певна сфера соціальної діяльності, орієнтована на залучення людинидо культури. На думку Т. Кисельової та Ю. Красильникова, соціально-культурнадіяльність – сфера соціальної діяльності, орієнтована на залучення людини докультури, самостійна складова загальної системи соціалізації особистості,соціального виховання та освіти [6, С.12]. Ю. Стрельцов розглядаєсоціально-культурну діяльність як синтез відносно самостійних видів діяльності,у контексті яких культурна діяльність пов’язується із світом свідомостіособистості та її формуванням, а соціальна діяльність спрямована на розвитоклюдських взаємин та організацію суспільного життя в цілому [15, С.80]. В.Туєвпропонує розглядати соціально-культурну діяльність як процес, що управляєтьсясуспільством та його соціальними інститутами, як процес, до якого активнозалучається людина [17, С.60]. О. Генисаретський вважає, що соціально-культурнадіяльність є комплексним об’єктом соціального управління, який охоплюєаксіологічні, функціонально-галузеві та територіально-мережеві аспектижиттєдіяльності населення [1, С.29]. А. Марков та Г. Бірженюк визначаютьсоціально-культурну діяльність як діяльність соціального суб’єкта (особистості,спільноти, соціального інституту, етносу, нації), “сутність та зміст якогоскладають процеси створення, збереження, трансляції, засвоєння та розвиткутрадицій, цінностей та норм культури – художньої, історичної,духовно-моральної, екологічної, політичної” [9;31].
Відомийукраїнський вчений О. Сасихов вважає, що соціально-культурний процесскладається з трьох “джерел”, трьох взаємопов’язаних видів діяльності: високоїкультурної творчості, культурно-просвітньої роботи та культурно-дозвіллєвоїдіяльності [14;25-26].
1. Результатом“високої культурної творчості” є оригінальні, суспільно значимі, цінні витвори(наукові істини, художні образи, моральні заповіді, прийоми праці). “Это –удел, главным образом, небольшой, но весьма ценной части общества: людей,отмеченных печатью особого таланта, целеустремленности, трудоспособия. Многиеимена этих славных сохранены благодарной памятью человечества. В одном ряду сними – безымянные за давностью лет создатели самых фундаментальных, истинновечных ценностей материальной и духовной культуры, и, разумеется, коллективныйгений народа, автора многих истинно краеугольных культурных ценностей и срединих – языка и главнейших, истинно вечных и универсальных норм морали” [14,С.25].
2.Культурно-просвітня робота, сутність якої полягає саме у залученні населення добагатопланової культурної діяльності, активізації культурного потенціалукожного, а не лише у знайомстві з культурою та популяризації культурнихцінностей. Саме культурно-просвітня робота є тією складовоюсоціально-культурного процесу, що піддається управлінню та доступному свідомомурегулюванню. Як зазначає вчений, “налаживание массовой, всеохватывающей,максимально разносторонней по содержанию и методически разнообразнойкультурно-просветительной работы есть тот Архимедов рычаг или, во всякомслучае, точка опоры для этого рычага, налегая на который удастся реальноускорять процессы культурного развития личности и социума” [14;.26].
3. У процесікультурно-дозвіллєвої діяльності людина засвоює певну сукупність культурнихцінностей, розвиває та реалізує свої культурні, істинно людські потенції. О.Сасихов наголошує на різниці між засвоєнням культурних цінностей та їховолодінням і використанням. “Особо отметим, что важнейшие ценности, которымиовладевает человек в процессе инкультурации, это умения, навыки, и наконец –привычка “действовать культурно”, осмысленно; непринужденно и продуктивно житьв данной культурной среде, в меру возможностей обогащать своим участием ипостоянно совершенствовать самого себя именно как культурное существо” [14,С.26]. Для значної частки населення культурно-дозвіллєва діяльність маєвеличезну особистісну значимість та велику привабливість. У ХХІ ст. зростаєкількість тих, хто сприймає обрані ними культурно-дозвіллєві заняття якнайважливіші у житті, як сенс життя. Особливо це стосується тих, хто не можесебе реалізувати у професійному, соціально-політичному чи сімейному житті. Уцьому випадку культурно-дозвіллєва діяльність сприймається ними як засібзміцнення почуття власної гідності, підвищення соціального статусу та престижу,досягнення самоповаги. Недаремно радянська влада намагалася відзначитилюбителів народної творчості, твори яких досить часто поціновувалися вище, ніждосягнення професіоналів. Висока оцінка суспільства відображалась у різноманітнихдержавних нагородах та почесних званнях. На думку вченого, самекультурно-дозвіллєва діяльність “підживлює” дві попередніх складовісоціально-культурного процесу – творчу та культурно-просвітню.
Особливостісоціально-культурної діяльності наступні:
Ø Здійснюєтьсяу вільний час;
Ø Відрізняєтьсясвободою вибору, добровільністю, активністю і т.д.;
Ø Характеризуєтьсярізноманіттям видів;
Ø Українамає в своєму розпорядженні велику кількість інститутів, які створюють умови длясоціально-культурної діяльності (музей, бібліотека, клуб і т.д.)
Відмінні рисисоціально-культурної діяльності включають в себе:
Ø Гуманістичнийхарактер;
Ø Культурологічнийхарактер;
Ø Розвивальнийхарактер;
Опціїсоціально-культурної діяльності:
Ø Розвиваюча;
Ø Інформаційно-просвітницька;
Ø Культурно-мистецька;
Ø Рекреаційно-оздоровча.
Знаннясоціально-культурної діяльності необхідно для вдосконалення та покращеннякультурно-дозвільної сфери.
1.2 Критеріїсоціально-культурної діяльності
Проаналізувавшинаведені трактування поняття “соціально-культурна діяльність” можна зробитивисновок, що невизначеність поняття пояснюється кількісним, статистичнимпідходом у його розкритті; розширеним предметним полем; полісемічністю атрибуту“соціально-культурний” [16;17].
1. Кількісний, статистичнийпідхід у розкритті поняття не дозволяє відобразити сутністьсоціально-культурного явища чи предмета (визначення О. Генисаретського, В.Туєва, С. Циганової). Хоча основою соціально-культурної діяльності євикористання людьми свого вільного часу для власного культурного саморозвиткута соціокультурної самореалізації, де педагогічно організований дозвіллєвийпроцес не просто підлаштовується до культурного саморозвитку, але відіграє рольсвоєрідного “педагогічного локомотива”, що веде за собою цей саморозвиток.
2. Розширене(завдяки суміжним напрямам пізнання) предметне поле соціально-культурної сфериобумовлюється наявністю різних видів суспільної практики, у яких реалізуєтьсясоціально-культурна діяльність: дозвілля та дозвіллєвої діяльності, народноїхудожньої культури та творчості, освіти, соціального захисту та реабілітації.Кожна з названих сфер суспільної практики охоплює соціальні інститути,соціальні групи та окремих особистостей, які засвоюють, зберігають, виробляютьі популяризують різноманітні культурні цінності, використовуючи з цією метоюрізні засоби, методи та форми роботи. “У своєму практичному втіленні цядіяльність охоплює всю багатоманітність проблем, пов’язаних з організацієювільного часу, з величезним переліком непрофесійних, а частково й професійнихзанять дорослої людини, з виробництвом та засвоєнням культурних цінностей, здозвіллєвим спілкуванням, із сімейно-побутовою сферою життя і т.ін.” [14;76].
3. Полісемічністьатрибутів “соціальний” та “культурний”, “соціо” і “культура” породжує особливуреальність, що виражається поняттям “соціально-культурна діяльність”. Культурає сукупністю традицій, цінностей, смислів, ідей, знакових систем, характернихдля соціальної спільності. У процесуальному плані культура є діяльністю у різнихсферах буття і свідомості, специфічним, властивим людині способом перетворенняприродних задатків і можливостей. Соціум – це сукупність базових соціальнихсуб’єктів (соціальних груп, соціальних інститутів), що представляютьуніверсальні, типові, стійкі суспільні утворення, а також процеси їх взаємодіїта відношень. “Соціальне” і “культурне” розчинені одне в одному, оскільки убудь-якому соціальному явищі завжди присутня людина як носій соціальних ролей ікультурних цінностей. Соціальна діяльність – це доцільна активність, зміст якоїзадано роллю. Культурна діяльність – це змістовно та ціннісно зорієнтованаактивність. Точкою перетину соціальної та культурної діяльності станепроцесуальний, діяльнісний рівень культури. Отже, взаємозв’язок соціального ікультурного опосередковується діяльністю різних суб’єктів, породжує особливуреальність, суть якої виражається поняттям “соціально-культурна діяльність”.Суб’єктами соціально-культурної діяльності можна розглядати особистість,соціальну групу або спільноту, регіон, суспільство, людство в цілому. Накожному з цих рівнів суб’єкт можна охарактеризувати переважно у контекстісоціологічної або культурної проблематики.
Природусоціально-культурної діяльності, її предметні межі, допоможуть визначитисутнісні, якісні та ефективні критерії.
Сутнісні критеріїохоплюють критерії гуманістичного спрямування та доступностісоціально-культурної діяльності. “Метою соціально-культурної діяльності єзбільшення питомої ваги гуманістичних та людських характеристик у суспільномубутті та у житті окремої людини специфічними засобами усвідомленоїцілеспрямованої культуротворчості” [19;63]. Застосовуючи ці критерії прианалізі конкретного явища, можна визначити його приналежність досоціально-культурної сфери: “Наприклад, певне явище має гуманістичнуспрямованість, але не доступне основним категоріям населення (через занадтовисоку ціну на білети на спектакль чи виставу, неспроможності платити зазаняття улюбленим видом діяльності у центрі дозвілля тощо). Зрозуміло, що уцьому випадку ми маємо справу не із соціокультурним явищем, адже відсутнянайголовніша умова здійснення соціокультурного процесу – сама можливістьзайматися улюбленим видом діяльності для конкретної категорії населення”[5;.95].
Критерії якостідозволяють визначити рівень соціально-культурної діяльності (високий, середній,низький) й передбачають духовне наповнення соціально-культурного заходу,активність особистості в соціально-культурному процесі та збалансованість видівсоціально-культурної діяльності. “Соціально-культурна діяльність – цедіяльність соціальних суб’єктів, сутність та зміст якої складають процесизбереження, трансляції, засвоєння та розвитку традицій, цінностей, норм у сферіхудожньої, історичної, духовно-моральної, екологічної, політичної культури”[18;452]; це активність людини у соціокультурному процесі [16;.60].
Критеріїефективності охоплюють критерії мети (можливості досягнення сформульованої метиу результаті проведення соціально-культурного заходу) та критерії задоволення(сприйняття суб’єктом соціально-культурного заходу). “Переключення із сфериутилітарної та інституційно-обмеженої поведінки в сферу любительських занятьзавжди пов’язане з яскравими позитивними переживаннями, серед яких домінуючимиє почуття задоволення та насолоди. Людина отримує можливість розпоряджатисясобою за власним бажанням, а це завжди приємно та дуже високо цінується” [14;.77].
Отже, умовамиздійснення соціокультурної діяльності є:
Ø добровільнаучасть особистості в соціокультурних заходах. Добровільність, свідомість виборувизначається інтересами та внутрішніми потребами і бажаннями людини;
Ø сприйняттясоціокультурної діяльності як потреби, а не необхідності. “Якщо в побутових таособливо у трудових заняттях ритм і темп діяльності, зазвичай, визначаютьсязовнішніми факторами, то тут вони повністю залежать від внутрішньоїнеобхідності та бажань людини. Такий високий рівень свободи та самостійності євоістину ідеальним і в сучасних умовах може мати місце лише в сфері вільногочасу” [14;77]; обмін не продуктами діяльності, а самою діяльністю. В умовахвільного часу людина має право вільно обрати вид діяльності, змінити його наінший, відкласти, перенести у часовому просторі, самостійно визначити строквиконання запланованих завдань;
Ø багатоманітністьвидів діяльності, що реалізуються в інституційних та неінституційних формах.Альтернативність соціально-культурної сфери створює можливості для виявуініціативи та самостійності, творчості та самоствердження людини, свободи уприйнятті рішень, соціальної поведінки та соціальних орієнтацій;
Ø активністьта ініціативність різних груп i окремих особистостей у соціально-культурнійдіяльності;
Ø особистіснаспрямованість соціально-культурної діяльності, що обумовлює врахуванняіндивідуальних особливостей людини (біологічних, психологічних, соціальних,культурних).
Соціокультурнадіяльність сприяє:
Ø гносеологічномурозвитку особистості. У процесі соціокультурної діяльності людина пізнає новепро навколишній світ, засвоює нові вміння та навички;
Ø розкриттюаксеологічного потенціалу людини. Педагогічно спрямована соціокультурнадіяльність збагачує ціннісні погляди людини, впливає на її ціннісні орієнтації;
Ø розвиткутворчих здібностей людини. Вирішення творчих завдань стимулює формуваннябагатої уяви, гнучкого мислення, спостережливості, важливого вміннянакопичувати досвід у нових умовах;
Ø формуваннюкомунікативного потенціалу особистості. У процесі соціокультурної діяльностірозвивається комунікативність людини, практичні навички спілкування, вміннякооперувати свої зусилля з діями партнерів;
Ø соціальномузахисту людини. Соціально-культурна діяльність стимулює соціальну активність,духовну реабілітацію та адаптацію особистості. “Социально-культурную стратегиюв наши дни можно обозначить следующей формулой: от работы для населения – к самостоятельностии инициативе самого населения, к сознательно-культурному творчеству масс.Социально-культурная деятельность призвана стать условием реализациидемократических, конституционных прав человека, пространством поиска смыслажизни, творческого развития и самореализиции личности” (цитується мовоюоригіналу – І.П.) [16;16].
Соціальнадіяльність — це завжди прояв соціальної активності стосовно навколишньогосвіту. Їй притаманний свідомий характер, бо її суб'єктом може бути лише людина,а об'єктом є елементи навколишнього світу.
Окрім культурноївирізняють такі види соціальної діяльності, як трудова, творча, споживацька,дозвільна, освітня, рекреаційна тощо. Проте дана класифікація має умовнийхарактер, бо в реальному житті в чистому вигляді ці види діяльності окремо неіснують.
Соціальнадіяльність — сукупність соціально-значимих дій, які здійснює суб'єкт(суспільство, клас, група, індивід) в різних сферах і на різних рівняхсоціальної організації суспільства, що має на меті певні соціальні інтереси і використовуєдля досягнення цих інтересів різні засоби — економічні, соціальні, політичні,ідеологічні. Соціальна діяльність має місце тоді, коли особа, група, клас абосуспільство в цілому ставлять перед собою мету і активно беруть участь в їїреалізації.
Соціально-культурнадіяльність має притаманні їй особливості, відмінні риси, опції та критерії.
2. Функції,принципи та методи соціально-культурної діяльності
2.1 Функції тапринципи соціально-культурної діяльності
Діяльністьфахівця соціально-культурної діяльності спрямована на соціально-педагогічне,психолого-педагогічне, інформаційне, організаційно-методичне сприяння розвиткуособистості в процесі виробництва, інтерпретації, збереження і поширеннякультурних цінностей.
Спеціалістзабезпечує повноцінну реалізацію функцій соціально-культурної діяльності,найважливішими з яких є:
•культуроохоронна функція — вивчення, збереження, відновлення і використаннякультурної спадщини в процесі підвищення духовних потреб та інтересів різнихгруп населення;
• культуротворчафункція — створення та збагачення культурних цінностей, творчого розвиткудітей, підлітків і дорослих; діяльна участь в організації вільного часунаселення;
•соціоорганізаційна функція — створення сприятливого культурного середовища,стимулювання інноваційних рухів в соціокультурній сфері; розробка та реалізаціяфедеральних, регіональних, муніципальних та інших цільових соціально-культурнихпрограм та технологій; організація діяльності центрів, що сприяють культурномурозвитку населення; сприяння розширенню та поглибленню роботи структурдодаткового освіти, розвитку народної творчості; керівництво установами,організаціями та об'єднаннями соціально-культурної сфери;
•соціопедагогічна функція — проведення масової інформаційно-освітньої і виховноїроботи за місцем проживання; популяризація здорового способу життя; залученнялюдей до процесу безперервної освіти, соціально-культурної творчості ірекреативної-розважального дозвілля; соціально-культурна підтримка людей зособливостями фізичного розвитку, участь у діяльності з соціальної тасоціокультурної реабілітації та адаптації осіб з поведінкою, що відхиляється;допомога в сімейному вихованні дітей.
Об'єктамисоціально-культурної діяльності є: урядові та неурядові організації, установи,асоціації, об'єднання, фонди культури, освіти, соціальної роботи.Соціально-культурна діяльність поширюється на всі соціально-демографічні,національно-етнічні та інші групи населення.
Спеціалістсоціально-культурної діяльності відповідно до загальної та спеціальноїпідготовки повинен вміти здійснювати наступні види професійної діяльності:
— Науково-дослідна;
— Навчально-педагогічна;
— Виробничо-практична;
— Науково-методична;
— Експертно-консультаційна. [2;34]
З огляду на тойфакт, що соціальна робота є універсальним видом діяльності, вона маєміждисциплінарний характер, її методологічними принципами виступаютьінтегровані принципи інших наук. Їх можна розділити на кілька груп: [3;27]
1. Філософськіпринципи, що лежать в основі всіх наук про суспільство, людину і механізмах їхвзаємодії: принципи детермінізму, відображення, розвитку.
2. Загальніпринципи соціальних (громадських) наук: принципи історизму соціальноїобумовленості, соціальної значимості, гносеологічного підходу, єдностісвідомості і діяльності.
3.Соціально-політичні принципи виражають вимоги, обумовлені залежністю змісту таспрямованості соціальної роботи від соціальної політики держави.
4. Організаційніпринципи — соціально-технологічна компетентність кадрів, принципи контролю таперевірки виконання, функціональної визначеності, єдності прав і обов'язків,повноважень і відповідальності.
5.Психолого-педагогічні принципи
6. Специфічніпринципи соціальної роботи, що визначають основні правила діяльності у сферінадання соціальних послуг населенню: принципи гуманізму, справедливості,альтруїзму, комунікативності, варіативності соціальної допомоги, гармонізаціїсуспільних групових і особистісних інтересів та ін.
Серед специфічнихпринципів виділяють наступні.
Принципуніверсальності вимагає виключити дискримінацію за будь-якими ознакамиідеологічного, політичного, релігійного, національного, расового, віковогохарактеру. Сприяння здійснюється кожному клієнту.
Принцип охоронисоціальних прав свідчить, що надання допомоги клієнтові не може бути обумовленовимогою до нього відмовитися від своїх соціальних прав або від частини їх.
Принципсоціальної реагування на увазі усвідомлення необхідності вжити заходів завиявленими соціальних проблем, діяти відповідно до конкретних обставинамисоціальної ситуації індивідуального клієнта, а не обмежуватися лише стандартнимнабором заході, орієнтованих на «середнього» споживача соціально-культурнихпослуг.
Принциппрофілактичної спрямованості припускає робити зусилля по попередженнювиникнення соціальних проблем і життєвих труднощів клієнтів.
Принципклієнтопроцентрізма означає визнання пріоритету прав клієнта в усіх випадках,крім тих, де це суперечить правам та інтересам інших людей. Заснований на правілюдини робити власний вибір способу життя і конкретних дій, навіть якщо йогоповедінка не відповідає загальноприйнятим моральним нормам.
Принцип опори навласні сили підкреслює суб'єктну роль клієнта, його активну позицію у вирішеннісвоїх проблем. Навряд чи хто-небудь може замість самої людини дозволити його життєвітруднощі, усунути конфліктну ситуацію, налагодити відносини з близькими людьми.
Принципмаксимізації соціально-культурних ресурсів виходить з того, що кожна соціальнасистема з неминучістю виділяє мінімум коштів на надання соціальної такультурної допомоги своєму населенню.
Принципконфіденційності пов'язаний з тим, що в процесі діяльності соціальномупрацівнику стає доступною інформація про клієнта, яка, будучи розголошення,може принести шкоду йому або його близьким, дискредитувати і зганьбити їх. Такаінформація може використовуватися тільки в професійних цілях. Вона не повиннарозголошуватися.
Принциптолерантності обумовлений тим, що соціальна робота ведеться з самими різнимикатегоріями клієнтів, у тому числі з особистостями, які можуть не вселятисимпатії фахівцеві. Соціальні працівники не вільні від ілюзії вважати своюточку зору, свій стереотип поведінки, свої уявлення про хороше і погане єдиновірними і нормативними.
Принциписоціально-культурної роботи дозволяють забезпечити ефективність соціальногозахисту та соціальної допомоги. Знання про навколишню соціальну дійсність — ценайважливіше знаряддя практичного впливу на неї. Істотними компонентами системиелементів наукової теорії є ті, що випливають з закономірностей та принципівнаслідків, закарбованих в методах. Вони дають ключ до вирішення проблемнихситуацій і практичних завдань.
2.2 Методисоціально-культурної діяльності
Метод — це шляхдослідження чи пізнання, теорія, вчення; спосіб, порядок, підстави; прийнятийшлях для ходу, досягнення чого-небудь, у вигляді загальних правил; в науці — спосіб і порядок дослідження предмету для одержання найбільш повного івідповідного істині результату. [4;42]
Головні видилогічних і наукових методів: аналіз, синтез, індукція, дедукція.
Методика — цесукупність методів.
Методика (всоціології) — система операцій, процедур, прийомів встановлення соціальнихфактів, їх систематизації та засобів їх аналізу. Методика включає:
— Способи зборупервинної інформації;
— Правилавибіркових досліджень;
— Способипобудови соціологічних показників;
— іншіспеціалізовані процедури емпіричного дослідження;
— методикуаналізу даних і інші техніки, які розробляються в інших областях знання івикористовуються в соціології.
Цілісність ібезперервність — головні характеристики методичної роботи, що підкреслюютьпідпорядкування всіх її складових до єдиної мети, послідовність ібезперервність заходів щодо її досягнення.
Сучасна методикаповинна ґрунтуватися на поставлених цілях культури в загальнодержавному масштабів даному місці, в даний час і враховувати традиції, що склалися в ціймісцевості, структуру населення та її потреби. Це завдання здійсненне тільки врезультаті ретельного аналізу всіх складових процесу.
Настав часстворення методики пошуку нових форм соціально-культурної діяльності.Розширення зони пошуку не всередині самої діяльності, а у формуваннідіяльності, у вивченні, аналізі.
На підставіточного аналізу, що випливає з детального вивчення споживача послуг культури ізмісту самої послуги, може народитися креативне рішення подальшого розвиткусоціально-культурних пропозицій.
Соціально-культурнаробота як наука являє собою сферу людської діяльності, функція якої полягає увиробленні та теоретичній систематизації об'єктивних знань про певну дійсністьсоціальної сфери і специфічної соціальної діяльності. [5;17]
Під методамирозуміються способи, сукупність прийомів і операцій в соціально-культурнійроботі; способи досягнення якої-небудь мети, рішення конкретної задачі.
Багато методів,що використовуються в соціально-культурній роботі, є міждисциплінарними, щозумовлюється, як уже зазначалося, універсальним характером соціальної роботи яквиду діяльності. Тому, характеризуючи методи соціальної та соціокультурноїроботи, їх ділять на економічні, правові, політичні, соціально-психологічні,медико-соціальні, адміністративно-управлінські та ін.
Методисоціально-культурної роботи багато в чому обумовлюються специфікою об'єкта, наяку спрямована діяльність працівника і соціально-культурних служб. З іншого боку,вони визначаються також професією соціального працівника, його спеціалізацією втій чи іншій області, сфері життя, структурою соціальних та культурних служб.
Дуже часто методисоціально-культурної роботи як виду соціальної поділяють на два класи: методивирішення задач і методи отримання знань.
У першому класівиділяють соціологічні методи. До них відносяться наступні типи соціологічнихдосліджень: суцільне, дослідження основного масиву, багатографічне дослідження,а також виборні дослідження. Для проведення таких досліджень можутьзастосовуватися різні методи та прийоми. Серед них особливу роль граютьнаступні: аналіз документів, виявлення слабких сторін, проблеми, спостереження,опитування, контент-аналізи.
Формаційний зрізсоціологічного знання дозволяє давати характеристику суспільства на конкретномуетапі його розвитку та функціонування. Соціально-культурні теоріїхарактеризують суспільство з точки зору культурної сфери суспільного життя.Спеціальні теорії (або теорії середнього рівня) дають знання окремих, приватнихсоціально-культурних процесів, окремих видів культурної діяльності і соціальнихспільнот та груп, закономірностей їх функціонування та розвитку в органічномувзаємозв'язку з іншими приватними процесами, видами діяльності та спільнотами (групами)людей. [6;52]
Крім того,можливо з'явитися необхідність використання наступного типу досліджень:соціально-психологічні, педагогічні, організаційні, правові,фінансово-економічні, медико-соціальні.
Для створеннянайбільш повної і правдивої картини може виникнути необхідність використанняметодів отримання знань. Серед даних методів можна виділити наступні:комунікативні, філософські, логічні. Кожен з методів може дати різну інформаціюпро суб'єкта дослідження.
Особливим рівнемсоціологічного знання виступають емпіричні дослідження, де важливу рольвідіграють розробка програми соціально-культурного дослідження, йогоорганізація, методи і техніка збору і обробки отриманого інформаційногоматеріалу. При цьому емпіричний рівень знання виступає як би сполучною ланкоюміж теоретичною соціологією (з урахуванням усіх зазначених вище її рівнів), зодного боку, і соціально-культурною роботою як наукою і специфічним видомдіяльності, з іншого. Важливо також підкреслити, що соціологічні методи ітехніка вивчення проблем соціально-культурної роботи виконують двояку функцію — розширення і поглиблення соціологічної та соціальної освіти в цілому іотримання важливої первинної соціальної інформації, без чого неможливий аналізпрактичної соціально-культурної роботи, неможливо накопичення досвіду, йогоузагальнення і в цілому підвищення її ефективності.
Дані методисоціально-культурної роботи спрямовані на складання єдиної картини культурноїпроблеми, яку необхідно вирішити. Різноманіття видів методів дозволяє побудуватикартину проблеми в різних ракурсах, тим самим з'являється можливість сформуватисписок завдань, вирішення яких буде присвячена подальша соціально-культурнадіяльність.
Для подальшоїроботи можуть бути застосовані інші методи соціальної роботи. Серед такихметодів особливе значення мають психолого-педагогічні методисоціально-культурної роботи.[7;81]
Найважливішимифункціями соціально-культурної діяльності є: культуро-охоронна, культуротворча,соціоорганізаційна, соціопедагогічна,
З огляду на тойфакт, що соціальна робота є універсальним видом діяльності, вона маєміждисциплінарний характер, її методологічними принципами виступаютьінтегровані принципи інших наук. Їх можна розділити на кілька груп:
Філософські;
Загальні;
Соціально-політичні;
Організаційні;
Психолого-педагогічні;
Специфічні.
Методисоціально-культурної роботи багато в чому обумовлюються специфікою об'єкта, наяку спрямована діяльність працівника і соціально-культурних служб. З іншогобоку, вони визначаються також професією соціального працівника, йогоспеціалізацією в тій чи іншій області, сфері життя, структурою соціальних такультурних служб.
Дуже часто методисоціально-культурної роботи як виду соціальної поділяють на два класи: методивирішення задач і методи отримання знань.
3. Державнеуправління у соціально-культурній сфері
Соціально-культурнебудівництво, яке структурно поділяється на галузі освіти, науки, культури,охорони здоров'я й соціального захисту, фізичної культури та спорту, є важливоюскладовою багатогранної діяльності Української держави.
Характерноюособливістю соціально-культурної сфери є те, що вона пов'язана не тільки зматеріальними цінностями, а й значною мірою з духовними потребами громадян.Законодавство у цій сфері покликано забезпечити естетичне й моральне вихованнялюдини, її навчання, охорону здоров'я, задоволення соціально-культурних потреб.Спільність галузей законодавства в сфері соціально-культурного будівництвапроявляється в єдності мети, принципів, методів правового регулювання, у єдинійїх службовій ролі в суспільстві.
Уструктурно-функціональному плані соціально-культурне будівництво можнаохарактеризувати як систему, що об'єднує в собі різні напрямки державноїдіяльності. Це — діяльність щодо збереження й зміцнення здоров'я людей,задоволення їх інтелектуальних, естетичних та інших духовних потреб, їхсоціальний захист, формування особи, її навчання й виховання, підготовка йперепідготовка кадрів для народного господарства тощо.
Ворганізаційно-правовому аспекті розрізняються галузі (підгалузі) управліннясоціально-культурною діяльністю: загальною середньою освітою, вищою освітою,професійно-технічною освітою; мистецтвом і культурно-просвітницькою роботою,кінематографією, телебаченням і радіомовленням; видавничою справою, поліграфієюй книжковою торгівлею; охороною здоров'я, фізичною культурою та спортом,соціальним захистом населення.[8;101]
Процесидержавотворення в Україні вимагають дальшого підвищення якості державногокерівництва соціально-культурним будівництвом, формування на основі найсучаснішихдосліджень стилю цього керівництва розвитку методів управління з врахуваннямспецифіки цієї сфери суспільних відносин.
Можна визначититакий зміст державного керівництва соціально-культурним будівництвом в Україні:
— правоверегулювання відносин шляхом прийняття законодавчих актів, рішень державнихорганів, спрямованих на реалізацію державної політики у цій сфері;
— створеннясистеми центральних та місцевих органів управління конкретними галузямисоціально-культурного будівництва, визначення їх структури й компетенції;
— вжиттяорганізаційних та інших заходів щодо вдосконалення структури та поліпшенняорганізації, підвищення ефективності роботи;
— розглядВерховною Радою, Президентом, Кабінетом Міністрів найважливіших питань щодосоціально-культурного будівництва, визначення пріоритетів державної політики вцій сфері в конкретний період розвитку держави шляхом розробки та реалізаціїцільових комплексних програм;
— створеннясистеми соціальних гарантій та захисту прав громадян у конкретних галузяхсоціально-культурного будівництва;
— здійсненняфінансування й матеріально-технічного забезпечення соціально-культурної сфери;виділення у державному та місцевих бюджетах цільових коштів на фінансуваннядержавної політики в конкретних галузях соціально-культурного будівництва,залучення матеріальних і фінансових ресурсів підприємств, установ йорганізацій, об'єднань громадян, що функціонують у соціально-культурній сфері;
— створеннядостатньої мережі державних соціально-культурних закладів та установ широкого йрізноманітного призначення з урахуванням специфіки того чи іншого регіону(економічної та соціальної структури, традицій, демографічного складунаселення, особливостей географічного й кліматичною характеру тощо);
— утворенняспеціальних фондів.
Чекає свого вивченняпроблема кодифікації законодавства в сфері соціально-культурного будівництваУкраїни. Виходячи з концепції розвитку законодавства України, здаєтьсядоцільним більш широке використання такої кодифікаційної форми, як кодекси.
Слід зазначити,Україна щодо цього має цікавий історичний досвід — вже в 1922 р. вона малаКодекс законів про народну освіту (КЗпНО). Є всі підстави для прийняття замістьдіючого Закону «Про освіту», враховуючи різноплановість і розрізненістьправового матеріалу, — Основ законодавства України про освіту. Цей акт,врегулювавши основні питання в цій сфері, став би підґрунтям для створеннязаконів про базову школу, про вищу освіту, про професійну освіту тощо. [9;84]
З прийняттямнової Конституції, яка закріпила основні цілі, принципи та пріоритети політикидержави у галузі соціального розвитку й культури, соціально-культурнебудівництво в Україні отримало міцну конституційну основу.
Виходячи заналізу організаційних зв'язків і повноважень державних органів, необхідновиділити органи, що здійснюють загальне керівництво соціально-культурнимбудівництвом, — Верховну Раду, Президента, Кабінет Міністрів, спеціальнігалузеві органи управління — міністерства і відомства.
Визначальну рольу керівництві соціально-культурним будівництвом відіграє Верховна Рада. Вона: — визначає відповідно до Конституції державну політику у сфері культури (ст. 4Закону «Про освіту»), правові, економічні та соціальні гарантії її реалізації,систему соціального захисту працівників культури (ст. 22 Основ законодавстваУкраїни про культуру);
— визначаєдержавну політику й здійснює законодавче регулювання відносин у сфері фізичноїкультури та спорту, а також здійснює контроль за реалізацією державної програмирозвитку фізичної культури й спорту в Україні та за виконанням законодавствапро фізичну культуру й спорт (ст. 27 Закону України «Про фізичну культуру іспорт»);
— визначаєдержавну політику щодо телебачення й радіомовлення, законодавчі основи їїреалізації, гарантії соціального та правового захисту працівників цієї галузі(ст. 4 Закону України «Про телебачення і радіомовлення»);
— визначаєдержавну політику в галузі архівної справи (ст. 5 Закону України «ПроНаціональний архівний фонд і архівні установи»);
— формує основудержавної політики охорони здоров'я шляхом закріплення конституційних ізаконодавчих засад охорони здоров'я, визначення її мети, головних завдань,напрямків, принципів і пріоритетів, встановлення нормативів і обсягівбюджетного фінансування, створення системи відповідних кредитно-фінансових,податкових, митних та інших регуляторів, затвердження переліку комплексних іцільових загальнодержавних програм охорони здоров'я. Для вирішення питаньформування державної політики охорони здоров'я при Верховній Раді можутьстворюватися дорадчі та експертні органи з провідних спеціалістів у галузіохорони здоров'я та представників громадськості. Порядок створення тадіяльності цих органів визначається Верховною Радою (ст. 13 Основ законодавстваУкраїни про охорону здоров'я).
Загальнекерівництво соціально-культурним будівництвом в Україні забезпечує КабінетМіністрів, який вирішує найважливіші питання у сфері соціального розвитку ікультури. Так, у сфері культури Кабінет Міністрів та підвідомчі йому органидержавного управління:[10;69]
— забезпечуютьреалізацію політики держави у сфері культури;
— здійснюють заучастю громадських об'єднань розробку державних програм розвитку культури та їхфінансування;
— створюють умовидля відродження й розвитку культури української нації, культур національнихменшин, які проживають на території України;
— встановлюютьдержавні замовлення на випуск літератури, творів мистецтва;
— сприяютьрозвитку нетрадиційних форм мистецтва;
— здійснюютьзаходи щодо повернення у власність народу України культурних та історичнихцінностей, що перебувають за її межами;
— вирішують увстановленому законодавством порядку питання про надання закладам культури, щовідіграють визначну роль у духовному житті народу, статусу національних;
— розробляють ізабезпечують впровадження науково обґрунтованих суспільне необхідних нормативівкультурного обслуговування населення різних регіонів України, матеріальних іфінансових норм забезпечення закладів культури;
— забезпечуютьпідготовку кадрів, створення необхідної мережі державних навчальних закладів,науково-дослідних установ та стимулюють розвиток наукових досліджень з проблемкультури;
— створюють базупо виробництву спеціального обладнання для закладів, підприємств і організаційкультури;
— організовуютьта здійснюють культурне співробітництво з зарубіжними країнами та міжнароднимиорганізаціями, сприяють створенню спільних інвестиційних фондів розвиткукультури в Україні, а також центрів української культури за кордоном;
— здійснюютькоординацію діяльності міністерств, відомств, наукових установ, творчих спілокта інших громадських організацій щодо реалізації політики держави у сферікультури (ст. 22 Основ законодавства України про культуру).
До компетенціїКабінету Міністрів у сфері науки та науково-технічної діяльності такожналежить: [11;92]
— здійснення умежах, визначених відповідними законодавчими актами, функцій розподілу коштівбюджету, призначених для фінансування наукових досліджень, Державногоінноваційного фонду та інших державних фондів;
— визначенняпорядку формування й використання позабюджетних фондів для науково-технічноїдіяльності;
— створення наоснові чинного законодавства економічних, правових і організаційних механізмів,що стимулюють діяльність підприємств, об'єднань та організацій щодо прискореннянауково-технічного прогресу;
— організаціярозробки національних та державних науково-технічних програм, формуванняорганів управління й механізму реалізації програм, контроль за їх виконанням;
— організація йкоординація заходів щодо створення сучасної інфраструктури науково-технічноїдіяльності;
— укладанняміжурядових угод, договорів про співробітництво в науково-технічній сфері,координація діяльності підприємств, установ і організацій України у сферіміжнародного науково-технічного співробітництва (ст. 7 Закону України «Прооснови державної політики у сфері науки і науково-технічної діяльності»).
Кабінет Міністрівзатверджує систему програмно-оціночних нормативів і вимог щодо фізичногорозвитку і підготовки різних вікових груп населення, Державну програму розвиткуфізичної культури та спорту і на її основі передбачає відповідний розділ упрограмах економічного й соціального розвитку України (ст.ст. 26,27 ЗаконуУкраїни «Про фізичну культуру і спорт»).
Для здійсненнядержавної політики у соціально-культурній сфері уряд України створює відповідніорганізаційні структури.
Характерною рисоюсоціально-культурного будівництва в Україні, що вже зазначалося, є йогогалузевий характер. Як одна із сфер діяльності виконавчо-розпорядчих органів,управління соціально-культурним будівництвом охоплює декілька галузей: освіту;науку; культуру; охорону здоров'я; фізкультуру та спорт; соціальнезабезпечення. Причому управління освітою і культурою, у свою чергу, міститьпевні підгалузі.[12;138]
Управління кожноюгалуззю (підгалуззю) соціально-культурного будівництва покладено на відповіднеміністерство, державний комітет або інше відомство.
Для управління всфері соціально-культурного будівництва властиве поєднання як органівдержавного управління, так і органів громадського самоврядування.
Так, у Законі«Про освіту», зазначається, що для управління освітою створюються системадержавних органів управління і органи громадського самоврядування, які діють умежах повноважень, визначених законодавством.
Ст. 5 ЗаконуУкраїни «Про фізичну культуру і спорт» підкреслює, що фізкультурний рух вУкраїні спирається на різнобічну діяльність громадських організаційфізкультурно-спортивної спрямованості. Первинною ланкою самодіяльностіорганізації фізкультурного руху є колективи фізкультури на підприємствах, вустановах, організаціях, що об'єднують на засадах добровільності громадян за їхінтересами у фізкультурно-спортивному русі.
Окрема главацього Закону присвячена регулюванню самоврядування у сфері фізичної культури іспорту. Тут зазначається, зокрема, що органи державної виконавчої влади,відповідні органи місцевого самоврядування у межах своєї компетенції можутьделегувати громадським організаціям фізкультурно-спортивної спрямованостіокремі повноваження щодо розвитку видів спорт)' (підготовки спортсменів доучасті в змаганнях, організації спортивних заходів тощо), здійснюють контрольза реалізацією таких повноважень, визначають умови та порядок наданняспортивним федераціям статусу національних, статусу Національного Олімпійськогокомітету України, умови господарської та іншої комерційної діяльності,спрямованої на розвиток фізкультури та спорту.[13;145]
Радикальні зміниу системі управління економікою об'єктивно ведуть до аналогічних змін у системіуправління соціально-культурним будівництвом. Нові функції галузевих міністерстві відомств, переосмислення їх ролі у сфері управління соціально-культурнимбудівництвом викликають необхідність внесення відповідних змін у положення, щорегламентують роботу цих органів.
Актуальноюпроблемою залишається раціоналізація структури апарату управління (створеннянових структурних підрозділів, ліквідація старих, їх злиття тощо).
З прийняттямзаконів України «Про місцеве самоврядування» та «Про місцеві державніадміністрації» підвищується роль регіонів у соціально-культурній сфері. Зчітким законодавчим розподілом повноважень, відповідальності,фінансово-економічної бази між загальнодержавним, територіальним і місцевимирівнями управління центр ваги управління соціально-культурною сферою має бутиперенесений на рівень регіонів. Соціальна інфраструктура, освіта, охороназдоров'я тощо — все це має перейти переважно до компетенції місцевих органівдержавної виконавчої влади і органів місцевого самоврядування та складатиголовний зміст їх діяльності. Це мусить супроводжуватися створенням адекватноїнезалежної фінансово-економічної бази місцевого самоврядування.
Разом з тим,передаючи на місцевий рівень основну долю відповідальності за соціальнуінфраструктуру і соціально-культурний розвиток, держава зберігає за собоюздійснення загальнонаціональних соціальних програм забезпечення й іншихсоціальних гарантій, які встановлюються законом, фінансуваннязагальнонаціональних об'єктів культури, окремих учбових закладів, об'єктів іпрограм охорони здоров'я, а також надання мотивованої конкретними умовами цілеспрямованоїфінансової допомоги регіонам. [16;161]
Характерноюособливістю соціально-культурної сфери є те, що вона пов'язана не тільки зматеріальними цінностями, а й значною мірою з духовними потребами громадян.Законодавство у цій сфері покликано забезпечити естетичне й моральне вихованнялюдини, її навчання, охорону здоров'я, задоволення соціально-культурних потреб.Спільність галузей законодавства в сфері соціально-культурного будівництвапроявляється в єдності мети, принципів, методів правового регулювання, у єдинійїх службовій ролі в суспільстві.
Процесидержавотворення в Україні вимагають дальшого підвищення якості державногокерівництва соціально-культурним будівництвом, формування на основінайсучасніших досліджень стилю цього керівництва розвитку методів управління зврахуванням специфіки цієї сфери суспільних відносин.
Чекає своговивчення проблема кодифікації законодавства в сфері соціально-культурногобудівництва України. Виходячи з концепції розвитку законодавства України,здається доцільним більш широке використання такої кодифікаційної форми, яккодекси.
Виходячи заналізу організаційних зв'язків і повноважень державних органів, необхідновиділити органи, що здійснюють загальне керівництво соціально-культурнимбудівництвом, — Верховну Раду, Президента, Кабінет Міністрів, спеціальнігалузеві органи управління — міністерства і відомства.
Висновки
Актуальністьдослідження теорії соціально-культурної діяльності обумовлена потребамисоціально-практичного та наукового характеру. У період глибокого перетворенняпрактики діяльності в соціально-культурній сфері не може не змінюватися ітеорія, осмислюються закономірності цієї діяльності. І такі зміни справдівідбуваються, вони стосуються не лише зовнішніх атрибутів — таких як названаукової спеціальності. Зміни зачіпають саму серцевину теоретико-методологічноїпроблематики; впливають на всю систему пізнавальних засобів, якими користуютьсявчені; перетворять ціннісно-смислові, змістовні, технологічні підходи, якіреалізуються в сучасних наукових дослідженнях соціально-культурної діяльності.
Поняттям«парадигма» сьогодні визначають «визнані всіма науковідосягнення, які протягом певного часу дають модель постановки проблем та їхрішень науковому співтовариству». Звернення до аналізу педагогічних парадигм соціально-культурноїдіяльності висловлює гостру потребу теоретиків і практиків у узагальнюючомуосмисленні теоретичних уявлень про її сутність, організації, методику тарезультати. Теоретичне узагальнення є однією з умов для визначенняперспективних цілей розвитку галузевої науки, побудови моделей і технологійпедагогічної діяльності в соціально-культурній сфері.
Проблеми курсовоїроботи актуалізуються також тією обставиною, що методологічні основи теоріїсоціально-культурної діяльності, генезис її основних принципів, функцій,ціннісно-цільових установок ще слабо вивчені. І практично відсутній аналізособливостей функціонування наукового співтовариства, ролі особистісногофактора в соціокультурних дослідженнях, за винятком, мабуть, декількох статей зісторії науково-дослідної роботи окремих вузів культури і мистецтв.
Отже, можназробити наступні основні висновки:
1. Теоріясоціально-культурної діяльності — це система ідей, висновків про закономірностій сутності робочого процесу, принципи його організації і технології(соціальних, культурних, психолого-педагогічних та ін.) розвитку особистості вумовах соціально-педагогічної, освітньої, художньо-творчої, дозвільної іншихвидах діяльності. Теорія соціально-культурної діяльності є самостійною,цілісною, організованою галуззю педагогічної науки. Ця теорія відповідаєвимогам єдності історії, предметного поля науки, методологічної спільностівчених, інституційної організації; має специфічний об'єкт — культурнообумовлені аспекти діяльності особистості, соціальних спільнот, оптимізаціядуховного розвитку різних соціальних груп, що виділяються за віковою,тендерному, регіональному, етнічною, релігійною, економічному, політичному таіншими ознаками; предмет теорії соціально-культурної діяльності — процесрозвитку соціокультурної активності особистості та спільнот усоціально-педагогічної, освітньої, художньо-творчої, дозвільної інших видахдіяльності. При цьому розглядається їх соціально-культурна обумовленість,виявляється їх вплив на потреби, інтереси і ціннісні орієнтації особистості тасоціальних груп. У найбільш розгорнутому вигляді методика цієї діяльностіхарактеризується як сукупність освітніх, розвиваючих, рекреаційних тавалеологічних та інших методів, які постійно поповнюються і збагачуються зарахунок як історичного, так і сучасного досвіду, накопиченого у сфері культурита освіти.
2. Позитивнадинаміка теорії соціально-культурної діяльності як науки визначається наявністюв її структурі спеціалізованих педагогічних парадигм і спеціальної методології,що забезпечують ціннісно-смислову єдність методів педагогічного дослідження.Формування педагогічних парадигм, методології та теорії соціально-культурноїдіяльності відбувається під впливом інтелектуальної філософсько-педагогічноїтрадиції; соціально-культурного контексту, в якому розвивається виховнадіяльність у сфері дозвілля і осмислюються її наука; переважаючих цінніснихорієнтації дослідників.
Аналізісторичного розвитку вітчизняної теорії соціально-культурної діяльностіпоказав, що в міру зміни соціокультурної ситуації в країні змінювалисястандарти наукового викладу знання, способи бачення реальності в науці, стилімислення, які формуються в контексті культури. Відбувалося самовизначеннятеорії соціально-культурної діяльності, що характеризується включенням різнихсоціокультурних факторів у процес генерації власне наукового знання іформуванням найбільш загальних дослідницьких програм.
3. Аналізсучасної динаміки теорії соціально-культурної діяльності показує, що доситьвідчутним якісним змінам піддаються всі її принципи, цільова спрямованість,технології. Видозміни методологічного контексту визначаються подоланнямпозитивістської спрямованості наукових досліджень, формуванням їхфеноменологічної орієнтації.
4. З іншихпозицій, соціально-культурна діяльність може бути зрозуміла як особливий видпедагогічної діяльності, в процесі якої цінності культури сутнісно обумовлюютьформування якісно нових суспільних відносин (у динаміці духовно цінніснихопозицій особистість-суспільство, соціальна група-суспільство, соціальна група- соціальна група та ін.)
Соціально-культурнадіяльність — це сукупність педагогічних технологій, які забезпечуютьперетворення культурних цінностей у регулятив соціальної взаємодії, а такожтехнологічно визначають соціалізуючи виховні процеси.
Виходячи заналізу організаційних зв'язків і повноважень державних органів, необхідновиділити органи, що здійснюють загальне керівництво соціально-культурнимбудівництвом на державному рівні, — Верховну Раду, Президента, КабінетМіністрів, спеціальні галузеві органи управління — міністерства і відомства.
Списоквикористаної літератури
1. Актуальные проблемысоциально-культурной деятельности. — М.: МГУК, 2004.
2. Арнольдов А.И. Культура и горизонтыXXI века / А.И. Арнольдов // Вестник МГУКИ. — 2003. — №1. — С.9-18.
3. Дуликов В.З. Социальные аспектыкультурно-досуговой деятельности за рубежом. — М.: МГУК, 2003.
4. Жаркова Л.С. Культурно-досуговаядеятельность: теория, практика и методика научных исследований: Учеб. пособие /Л.С. Жаркова, А.Д. Жарков, В.М. Чижиков. — М.: МГУК, 2006.- 110 с.
5. Киселева Т.Г., Красильников Ю.Д.Основы социально-культурной деятельности: Учеб. пособие / Т.Г. Киселева, Ю.Д.Красильников. — М., 2000.- 164 с.
6. Киселева Т.Г. Социально-культурнаядеятельность: основные тенденции развития / Т.Г. Киселева, Ю.Д. Красильников,Ю.А. Стрельцов // Актуальные проблемы социально-культурной деятельности. — М.:МГУК. — 2006.
7. Культура досуга / В.М. Пича, И.В.Бестужев-Лада, В.М. Димов и др.; Ред. В.И. Григорьев. — Киев: Изд-во при Киев.гос. ун-те, 2000.- 237 с.
8. Культура и социум: Матер. Всерос.науч.-практ. конфер. — Тюмень: Изд-во ТГУ, 2000. — 232 с.
9. Культура на перепутье: Сборник /Сост.: Б.Ю. Сорочкин, Л.М. Зайцева; Под. общ. ред. Б.Ю. Сорочкина. — М., 1994.-248 с.
10. Культурно-досуговая деятельность:Учебник / Под науч. ред. академ. РАЕН А.Д. Жаркова и проф. В.М. Чижикова — М.:МГУК, 2004. — 461 с.
11. Культурно-досуговая деятельность:перспективы развития и проблемы регулирования: Сб. науч. тр. — Свердловск: УрОАН СССР, 1991.- 108 с.
12. Литовкин Е.В. Социально-культурная деятельность в контекстесовременного исторического знания / Е.В. Литовкин // Вестн. МГУКИ. — 2003. — №1. — С.86-94.
13. Мосалев Б.Г. Досуг: Методология и методика социол. исслед.: Учеб. пособие/ Б.Г. Мосалев. — М.: МГУ, 2001.- 96 с.
14. Новые пути наук о культуре. — М.: МГУК, 2000. — 158 с.
15. Соколов А.В. Феноменсоциально-культурной деятельности / А.В. Соколов. — СПб: СПб ГУП, 2003. — 204с.
16. Социально-культурная деятельность:достижение, поиски, проблемы: Сб. ст. / Науч. ред. Т.Г. Киселева, Ю.А.Стрельцов. — М.: МГУК, 2007.- 145 с.
17. Социально-культурная деятельность:история, теория, образование, практика: Межвуз. сб. науч. ст./ Ред.- сост. В.В.Туев. — Кемерово: КемГАКИ, 2002. — 177 с.
18. Социально-культурная деятельность:история, теоретические основы, сферы реализации, субъекты, ресурсы, технологии/ Учеб. программа. — М.: МГУКИ, 2001. — 136 с.
19. Стрельцов Ю.А. Свободное время иразвитие социокультурной деятельности / Ю.А. Стрельцов// Вестн. МГУКИ. — 2003,№ 1. — С.76-85.
20. Ярошенко Н.Н. Социально-культурнаядеятельность: парадигмы, методология, теория. — М.: МГУК, 2005.