МІНІСТЕРСТВООСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
ДЕРЖАВНИЙУніверситет ІНФОРМАТИКИ і ШТУЧНОГО ІНТЕЛЕКТУ
ФАКУЛЬТЕТФІЛОСОФІЇ і РЕЛІГІЄЗНАВСТВА
КАФЕДРАРЕЛІГІЄЗНАВСТВА
Рефератза темою:
СВОБОДАСОВІСТІ: ФРАНЦУЗЬКА СПЕЦИФІКА
Виконав:
магістрантгрупи ФіР-04М
Халіков Р.Х
Науковийкерівник:
доц. І.А.Козловський
Донецьк2009
ЗМІСТ
Вступ
1.Становлення принципу свободи совісті та відповідногозаконодавства у Франції
2.Французька модель відносин церкви та системи освіти
Висновки
Списоквикористаної літератури
ВСТУП
Інститут свободисовісті та світогляду є одним з засадничих у сучасному суспільстві, його станслугує показником розвитку особистих прав та свобод людини. Право на свободусовісті є, з одного боку, універсальним, а з іншого – залежить від унікальногорозвитку правової системи конкретної держави. Правова модель регулювання свободисовісті, що набула поширення у Франції, є показовою для європейського просторута демонструє т.зв. «антагоністичне розмежування» держави та релігії. Вивченнята аналіз особливостей французької моделі є особливо актуальним дляукраїнського релігієзнавства в світлі того, що Україна намагається назаконодавчому рівні сформулювати власну концепцію державно-церковних відносин,для чого уряд розробляє відповідний законопроект. Отже аналіз особливостейрозвитку та проблемних аспектів сталих моделей є необхідним для уникненняпомилок. Франція ж є прикладом сепараційної моделі, яка також властива дляУкраїни на сучасному етапі та витікає з Конституції та Закону «Про свободусовісті та релігійні організації» від 23.04.1991 р.
Мета даногодослідження – проаналізувати специфіку французької моделі розуміння свободисовісті в її розвитку, виявити проблемні питання у принципах лаїчності на рівнідержавно-церковних та освітньо-церковних взаємин.
Об’єктомдослідження обрано французьку правову систему врегулювання права на свободусовісті. Предмет – французьке законодавство про свободу совісті.
Робота розділенана два питання, в яких простежено розвиток і становлення принципів лаїчності тазаконодавства про свободу совісти у Франції взагалі, а також розвиток правовоїмоделі відокремлення системи освіти від церкви та релігійних організацій.Загальна ситуація досліджена в першому питанні, проблеми світської державноїосвіти та її альтернативи розглянуто в другому.
Методологіяроботи охоплює аналіз нормативної бази французької моделі інституту свободисовісті, компаративне порівняння моделей світської освіти в різних регіонахФранції, аналіз критичної літератури французьких фахівців зі свободи совісті талаїчності.
1. СТАНОВЛЕННЯ ПРИНЦИПУ СВОБОДИ СОВІСТІТА ВІДПОВІДНОГО ЗАКОНОДАВСТВА У ФРАНЦІЇ
Принцип свободисовісті складався у Франції протягом тривалого часу, і можна стверджувати, що процесйого становлення був невід’ємним від процесу становлення Франції якреспубліканської держави. Дослідники виокремлюють три великих етапи історіїсвободи совісті та формування лаїчності у Франції – етап виникнення (періодВеликої французької революції), етап «війни двох Францій» (змаганняпрокатолицької партії з прореволюційною республіканською у ХІХ столітті) тасучасний етап світського примирення, що прогресує [1; 2]. Проте можна говорити,що насправді вся історія розбудови французької держави й була тією «війною двохФранцій», для якої сучасні релігієзнавці віддали тільки ХІХ століття.
Початокстановлення специфічно французького, лаїчного, відчуття свободи совісті відноситьсядо часів Великої французької революції, що привела до виникнення Першоїреспубліки. Цей період позначений боротьбою Франції за незалежність відкатолицької церкви, а крім того – за рівність прав і свобод громадян. Відповідно,Декларація прав людини і громадянина, що була прийнята Установчими зборами 26серпня 1789 року «перед лицем і під покровительством Верховної істоти»,проголосила, серед іншого, що «ніхто не може підлягати утискам через своїпогляди, навіть релігійні, за умови, що їх вираження не порушує суспільногопорядку, який установлений законом» [3].У розвиток цього положення спеціально ліквідовано дискримінацію протестантів (грудень1789) та іудеїв (вересень 1791), а Конституція 3 вересня 1791 р. (преамбулою донеї стала згадана вище Декларація) проголосила свободу кожного «відправлятиобряди того віросповідання, до якого він належить» [4].
Цей етапдержавотворення засвідчив також і претензії французької держави на місцедуховного керманича нації, узурпацію деяких функцій, що традиційно належалицеркві. Першим значним кроком на цьому шляху була Громадянська конституціядухівництва (12 липня 1790), яка затвердила новий адміністративний поділ діоцезів,проголосила обрання єпископів та кюре громадянами (не обов’язково католиками)та без необхідності затверджувати рішення громади римським єпископом; такожслід згадати декрет про присягу духівництва на вірність громадянському устроювід 27 листопада 1790 року. Більшість кліриків не прийняла нововведень ірозірвала стосунки з державою, а Законодавчі збори зіткнулися в цьому питанні зкоролем. У 1792 році було введено обов’язковий громадянський шлюб, а за рік –уже без короля – республіканські цінності вже остаточно набули релігійних рис,зі своїм культом, ієрархією та богами. Як пише Жан Боберо, «Підсумок революціївиглядає доволі неоднозначно: проголошення основних засад світськостісупроводжувалося подіями, що охоплювали одночасно антирелігійні та контррелігійніаспекти (вони відрізняються тим, що перші є боротьбою проти релігії як такої, адругі схильні до зміни форм релігійності)» [1]. Проте цей сумбурний час давприклад державної політики ворожості щодо релігії, послідовного танаполегливого відмежування від релігійних організацій, і Франція досі пам’ятаєці уроки.
Під часправління Наполеона Бонапарта бурхлива та емоційна антикатолицька діяльністьфранцузького керівництва перейшла до більш спокійної фази, а антирелігійнуполітику замінив проголошений державою світський плюралізм і сепарація. ПісляКонкордату 1801 року католицька церква отримала публічний статус і стала одниміз «визнаних культів», поряд із лютеранством, реформатством та іудаїзмом. Зіншого боку, перестали діяти положення Громадянської конституції духівництва,що розмежовували лояльних і нелояльних до режиму священників. Громадянськийкодекс 1804 року продовжує тенденції до розмежування держави та церкви; хоча зарелігійними організаціями залишається право на духовне та моральне виховання,школа (як і медицина) вже остаточно відокремлені від церкви. Доба Наполеона тавзагалі ХІХ століття стали часом «війни двох Францій», коли сперечалися партії,що відстоювали монархічні та прокатолицькі цінності з одного боку, та ідеалиДекларації 1789 року з іншого. Кожна зі сторін почергово приходила до влади,проте не могла її втримати надовго. Остаточно республіканці закріпили своїпозиції після падіння режиму Наполеона ІІІ в 1871 році.
Кінець ХІХ ст.пройшов у Франції з акцентом на відокремлення системи освіти від релігійнихінституцій. Розпочався процес із того, що було скасовано закон Фаллу (від 1850року), який надавав «служителям культів право інспекції, нагляду та управлінняв громадських та приватних початкових школах» [2,с. 160].Новий закон «Про обов’язкове початкове навчання» від 28 березня 1882 року відокремлювавшкільне адміністрування від релігійних організацій, натомість надавав окрімнеділі ще один вихідний день, щоб батьки за бажанням надавали своїм дітямрелігійної освіти (ст. 2). Цей та інші закони про відокремлення школи відцеркви (наприклад, закон від 30 жовтня 1889 р.) отримали загальну назву«законів Феррі» на честь Жюля Феррі – міністра народної просвіти та витонченихмистецтв, ініціатора «вигнання Бога зі школи» та яскравого антиклерикала тихчасів, якому належить вислів про те, що «віднині моральність тримається зарахунок власного авторитету» [1]. Нарешті було запропоновано вилучити будь-якузгадку про релігію зі шкільної програми, поза межами курсу історії релігій.
Остаточневідокремлення церкви від держави закріпив Закон «Про взаємне відокремленняцерков та держави» від 9 грудня 1905 року. Під час його обговорення зіткнулисявже не дві, а більше Францій, серед яких, наприклад, І.В. Понкін виокремивточки зору «радикальних противників розмежування церкви й держави» (у своючергу, цю позицію розділяли католицькі ієрархи, а також – світські чиновники),«державників – противників розмежування», «радикальних прихильників» та«поміркованих прихильників розмежування церков і держави» [5, с. 13-22]. Важкібагаторічні дебати приводили до того, що законопроекти щодо сепарації не моглинабрати більшості в парламенті, хоча ставилися на розгляд у 1881, 1882, 1885,1886,1891 та 1897 роках. Але з 1903 року дебати прихильників Конкордату тасепарації стають все гострішими, а в 1904 р. було створено варіант законопроектупро розмежування (автор – Еміль Комб), де католицька церква була звинувачена впорушенні Конкордату, який через те втрачав свою чинність. Проте прийнятий бувтільки наступний варіант законопроекту (автори – А. Бріан, Ф. Бюіссон, Л. Межані П. Грюнбом-Баллен), менш агресивний відносно церкви та поміркованіший.
Серед положеньЗакону І.В. Понкін відзначає встановлення правових засад розмежування церков ідержави, ліквідацію всіх державних релігійних установ, створення умов дляфункціонування недержавних релігійних організацій, націоналізацію значноїчастини релігійного майна [5, с. 25-26]; з іншого боку, Закон регламентувавсфери, де все ж існувала співпраця держави та релігійних організацій(наприклад, фінансування інституту капеланів). Виконання цих положеньзабезпечувалося та впорядковувалося Декретом від 16 березня 1906 року відноснорегламенту публічної адміністрації щодо виконання Закону від 9 грудня 1905 р.
Католицькацерква відреагувала різко негативно, вийшли дві енцикліки папи Пія Х «VehementerNos» та «Gravissimo»,де засуджувалося розмежування та заборонялося католикам створювати «релігійніасоціації» та взагалі мати стосунки з державою. Після цього почалася боротьба,взаємні звинувачення, прийняття чергових законів тощо. На початку 20-х років ХХстоліття було досягнуто прогресу у стосунках. Жан-Поль Віллем пояснює: «ДляКатолицької Церкви, що відмовилася від статусу культурної «асоціації», наданогоїй у 1905 р., бо цей статус не враховував її ієрархічної структури та владиєпископів, було в 1923 р. запропоновано статус «діоцезійної асоціації», якийвона прийняла» [2, с. 260]. А протягом 1923-1924 рр. було прийнято угодиПуанкаре-Серетті. Слід зазначити, що некатолицькі релігійні організації Франціївіднеслися до сепарації більш лояльно від самого початку, навіть брали участь устворенні цього законопроекту. Також треба зазначити, що Закон від 1905 рокунабув чинності не на всіх французьких територіях, наприклад, в Ельзас-Мозелівін не функціонує повною мірою, як і на території Гвіани.
Законодавство ХХстоліття передовсім було спрямоване на подальший розвиток і доповнення Законувід 1905 року, не змінювало правової моделі антагоністичної сепарації державита церкви, що властива Франції. Проте поступово відносини держави та церковлібералізуються.
2. ФРАНЦУЗЬКА МОДЕЛЬ ВІДНОСИН ЦЕРКВИ ТАСИСТЕМИ ОСВІТИ
Французькамодель взаємин релігійних організацій та системи освіти не є уніфікованою навсій території Франції. Загальна концепція формувалася протягом останньоїчверті ХІХ – першої чверті ХХ ст.ст… Ціла низка законодавчих актів, починаючизі згаданих вище «Законів Феррі», а також низка заходів на кшталт конференційта семінарів було присвячено якомога більшому відокремленню церкви від системигромадської освіти. Тогочасні вчителі або не торкалися релігійних питаньзовсім, або були налаштовані різко атеїстично (при тому, що священників булоусунено від викладання ще у 1880-х роках).
Не тількивикладання релігійних дисциплін було поставлене під сумнів, а й моральневиховання у школах пропонувалося зробити суто світським. Ж.-П. Віллем надаєінформацію про те, що «В 1901 р. новостворені товариства вчителів виступили звимогою вилучити згадку про обов’язки щодо Бога з програми моралі, і того жвимагала Ліга навчання на своєму ХХІ конгресі в серпні 1901 р. в Кані» [2,с. 161]. Ліга навчання також запропонувала замість релігійного виховання ввестиу школах курс історії релігій, що було підтримано радикально-соціалістичноюпартією. Проте відповідних законодавчих рішень не було прийнято, і Ліганавчання до 1982 року взагалі не згадувала на своїх Асамблеях про історіюрелігій у школах.
Вже 80-і роки ХХстоліття знов підняли питання співвідношення релігії та шкільної освіти. «Так,у березні 1984 р. у Версалі, – пише Віллем, – тисячі французів на чолі з єпископомвисловилися за приватну школу проти урядового проекту створення «великоїоб’єднаної та лаїчної служби національного виховання». Десятьма роками потому,в січні 1994 р., в Парижі відбулася велелюдна маніфестація цього разуприбічників публічної школи: це було реакцією на спробу уряду дозволитимісцевим спільнотам фінансувати витрати на інвестування приватних закладівпонад дозволені доти 10%» [2, с. 266]. Про те, що процес не закінчився у ХХст., свідчить хоча б той факт, що ще через десять років, 15 березня 2004 р.,було прийнято відомий Закон № 2004-228 «Про застосування принципу світськостівідносно носіння в школах, коледжах та громадських ліцеях знаків чи предметіводягу, що виявляють релігійну приналежність» [5, с. 68-69], який призвів до акційпротесту з боку мусульманської умми.
Цікаво, що післяприйняття Закону від 15.03.2004 французькі мусульмани почали масово відправлятидітей до католицьких приватних шкіл, де його виконання не є обов’язковим. Заразучнів-мусульман у таких закладах близько 10%. Російський сайт «Газета.ру»приводить фрагмент з інтерв’ю колишнього головного муфтія Марселя СохейбаБеншейха: «Це доволі смішно, але сьогодні католицька церква толерантніша доісламу, ніж французький уряд… Секуляризація стала у Франції державною релігією,а державні школи – її храмами» [6].Вибір пав саме на католицькі навчальні заклади через те, що їх у країнінараховується близько 8500, порівняно з чотирма ісламськими, а відносно дешевенавчання та можливість вчитися для не католиків роблять ці школи доволібажаними з боку мусульман.
Отже, кожне новерішення про зміни у відносинах системи державної освіти та релігійнихорганізацій у Франції супроводжується значним соціальним дисонансом, розпалюєзаворушення на релігійному ґрунті. З іншого боку, частина французьких територійще навіть не позбулася всіх положень Конкордату 1801 року, і не прийняла дообов’язкового виконання суперечливі закони про антагоністичну сепарацію церквита держави. Йдеться, насамперед, про східні департаменти країни – Мозель (Лотарингія),Нижній Рейн і Верхній Рейн (Ельзас). Ці території мають складну історію, кількаразів послідовно приєднувалися до Франції та Німеччини, тому законодавство(зокрема, модель державно-церковних відносин) в цих департаментах відображаєособливості і французького, і німецького розуміння світської освіти. Закон від9 грудня 1905 р. не змогли провести для цього департаменту ні після Першої світовоївійни (в 1918), ні після Другої (1944), коли Ельзас-Мозель знову стававфранцузьким після перебування під німецької владою. Досі на території Ельзасута Мозеля мають особливий статус католицизм, лютеранство, реформатство таіудаїзм, Страсбурзький університет має факультети протестантської такатолицької теології, а у громадських школах проводиться конфесійне навчання.
Згідно зістаттею 36 Закону Фаллу від 1850 р., початкові громадські школи в Ельзасі талотарінгському Мозелі є конфесійними (зараз вони здебільшого міжконфесійні,проте не лаїчні у загально французькому розумінні), при чому релігійне навчанняпроводиться для учнів-представників кожної релігії окремо. У 1974 р.спеціальний декрет ствердив принцип добровільності викладання релігії, алепосада її викладача залишилася конфесійною. Що стосується закладів середньоїосвіти (коледжів і ліцеїв), то вони не є конфесійними, проте в них такожобов’язкове релігійне навчання. А оскільки така норма регулюється неКонкордатом 1801 р., а спеціальним указом 1887 р., то релігійне навчання в цихзакладах не обмежене т.зв. «визнаними конфесіями», хоча на практиці здебільшогоне йде далі них. У 1936 році учням була надана можливість звільнитися відрелігійного навчання, а в 1974 р. її було підтверджено.
Варто зазначити,що приклад Ельзас-Мозеля свідчить про те, що вивчання релігійних засад удержавних школах забезпечує стабільно високий рівень релігійності громадянтрьох вище описаних департаментів і усуває багато проблем у стосунках державита релігійних організацій. Що ж до Франції загалом, то постійні конфлікти нарелігійному ґрунті значною мірою пов’язані не тільки з невизнаним статусомрелігійних організацій у країні, а й з релігійним невіглаством громадян. Дляусунення таких конфліктів було б доцільно як переглянути деякі положеннязаконодавства, так і ввести нарешті історію релігій до системи світськоїдержавної освіти. Ці питання постійно обговорюються у колах релігієзнавців,правників і релігійних діячів (наприклад, 21-23 листопада в Ліоні булопроведено 83 міжнародну конференцію «Тиждень французького суспільства», щоносила назву «Релігії – загроза чи надія нашого суспільства?», де докладнорозглядалося місце релігій у французькому суспільстві та намагалися знайтиоптимальні позиції для налагодження діалогу держави та релігійних систем [7]).Проте досі законодавство про стосунки релігії та системи освіти у Франції є однимз найбільш конфліктогенних у Європі.
ВИСНОВКИ
Відповідно допоставленої мети, протягом виконання роботи було досягнуто конкретних висновківщодо специфіки французького розуміння свободи совісті. Французька модельінституту свободи совісті є складною та такою, що розвивалася паралельно зістановленням Франції як світської республіки. Процес формування світоглядної танормативної бази принципів лаїчності проходив у постійній «війні двох Францій»– консервативної та релігійно налаштованої частини населення з прихильникамиреспубліканських цінностей, встановлених Великою французькою революцією. Кожненововведення мало пройти складне обговорення представниками ворожо налаштованихтаборів, щоб бути сприйнятим на законодавчому рівні.
Нині французькамодель відносин державно-релігійних стосунків є прикладом принципово світськоїполітики держави, яка намагається повністю розмежуватися з релігійнимиорганізаціями та дистанціюватися від релігійних почуттів своїх громадян. Ценерідко призводить до напруження у французькому суспільстві, до конфліктів нарелігійному підґрунті. Зіншого боку, така позиція в певний історичний момент дозволила Франціїпозбутися влади католицької церкви та перейняти разом з її повноваженнямизначну частину її власності на території держави. Специфіка релігійної політикиФранції характеризується намаганням держави взяти на себе виконання всіхможливих ролей, які раніше виконувала в соціумі церква, наприклад,проголошувача та легітиматора моральних цінностей.
Системадержавної освіти у Франції відповідає політиці світськості та послідовнонамагається позбавити громадські навчальні заклади впливу релігійнихорганізацій, залишивши останнім можливість мати власні заклади приватної формивласності, де не заборонено торкатися питань релігійної освіти учнів. При цьомурелігійна освіта все ж присутня на державному рівні в трьох департаментахкраїни, що, в свою чергу, пов’язане з їхнім історичним розвитком якприкордонних із Німеччиною. Таким чином, «війна двох Францій» у освітнійплощині триває досі.
СПИСОКВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
1. БобероЖ. Светскость: французская исключительность или универсальная ценность? //Зеркало недели / Человек. – 2002. № 28 (403) // www.zn.ua/3000/3690/35532/
от 27.07.2002.
2. Віллем Ж.-П. Європа та релігії. СтавкиХХІ-го століття. / Пер. з фр. Д. Каратєєва.– К.: Дух і літера, 2006. – 331 с.
3. Декларация прав человека и гражданина1789 года // Французская Республика: Конституция и законодательные акты. – М.:1989. – С. 26-29 // www.liberte.newmail.ru/declaration.html от02.01.2009.
4. Конституция Франции. 3 сентября 1791 // historydoc.edu.ru/catalog.asp?cat_ob_no=14837&ob_no=14838
от 02.01.2009.
5. Понкин И.В. Столетие французького законао разделении церквей и государства. – М.: Издательство Учебно-научного центрадовузовского образования, 2005. – 78 с.
6. Химшиашвили П. Распятиеприветствуетполумесяц:французские мусульмане предпочитают католицизм государству // www.gzt.ru/world/2008/09/30/223019.html
от 30.09.2008.
7. Denis J.-P. L`espoir est – il unemenace? // La vie. – 2008 (20 novembre). — №3299, P. 5.