КОНТРОЛЬНА РОБОТА
з курсу: “Релігієзнавство”
на тему: “Релігієзнавство як галузь науки”
План
Вступ1. Предмет релігієзнавства. Релігієзнавство як галузь соціогуманітарного знання;2. Особливості богословського і наукового феноменурелігії;
3. Структура релігієзнавства.Висновки
Література
В наш час відбуваються кардинальні, суперечливі засвоїм змістом, зміни, без розв`язання яких суспільство не може рухатися допобудови правової демократичної держави, необхідними атрибутами якої єдемократія та економічне процвітання, відродження культури, моралі,особистості.
Зараз в Україні, по суті, розпочався новий етап розвиткурелігійних конфесій. Однак він породив безліч проблем, пов`язаних з нормалізацією релігійного життя,пошуками шляхів врегулювання міжцерковних відносин, зокрема подолання гострих іболючих міжконфесійних конфліктів на основі конституційних положень принципусвободи совісті й відповідного законодавства про правове регулювання діяльностірелігійних організацій.
Певна відсутність необхідних фундаментальних досліджень зпроблем історії і теорії вітчизняної духовної культури зумовлює не завждиправильне орієнтування навколо релігійно-церковних питань як доктринального,так і практичного характеру. Їх поновлення – необхідна умова гуманітарноїосвіченості фахівця будь-якого профілю, котрий повинен мати уявлення продуховну спадщину людства, загальнолюдські цінності, зосереджені у вченняхсвітових релігій.
За цих умов, релігієзнавство – порівняно новий навчальнийпредмет у вищий школі, програма якого ще остаточно не визначилась, а навчальніпосібники та підручники фактично відсутні.
Як свідчить історія, численні релігійні вірування і культи єпродуктами суспільного розвитку, відображаючи в своїх специфічних вченнях ідоктринах суттєві риси різних соціальних епох. У зв`язку з цим релігія єуніверсальним духовним явищем в житті суспільства, що об`єднує за допомогоюдогматів, моральних і духовних цінностей певні верстви населення у ієрархічнопобудовані церковні організації, протиставляє за чітко визначеними конфесійнимиознаками різні угрупування віруючих і в контексті сучасних соціальних реформ можесприяти консолідації різних громад віруючих у їхній боротьбі проти негативнихсоціальних відхилень і явищ, виконувати інші функції.
Будь-яку форму релігії доцільно розглядати з позиційретроспективного методу, висвітлюючи історичні особливості виникнення таеволюції релігійних вірувань і вчень, ту роль, яку вони фактично відігравали напевних стадіях розвитку суспільства.
Однак історичний аналіз релігії необхідно поєднувати зтеоретичними дослідженнями їх побудови, функцій, системи духовних цінностей.Вивчати релігійне середовище доцільно лише в тісному зв`язку зконкретно-історичними, соціальними, етнічними, культурними явищами, під впливомяких формуються ті чи інші релігійні вірування і культи.
Отже, релігія – це історичне явище,яке необхідно вивчати, керуючись науковою точкою зору. Наукове релігієзнавствоє комплексом теоретичних та історичних поглядів на релігійну свідомість якформу суспільної, на соціальну природу релігії, закономірності її виникнення ірозвитку.
Релігія – це складне соціальне і духовнеявище, корені якого виходять з глибинних теренів суспільної історії. Соціальнаприрода та риси релігії вказують на її зв`язок з розвитком суспільства – певноїсамовідтворюючої системи, де один елемент пов`язаний з іншим. Процесипрогресивних змін або занепаду духовних цінностей, в цілому всього суспільстванеодмінно позначаються і на історичній революції релігійних вчень, зміст якихстановить основу релігійних вірувань. Звідси виникає необхідність комплексноговивчення релігійних вчень з урахуванням їхнього догматичного змісту і тихсуспільних факторів, що обумовлюють історичні особливості виникнення іфункціонування тих чи інших релігійних ідей.
Особливого значення набувають питання відношеннярелігієзнавства щодо атеїстичної теорії та ідеології. Атеїстичні ідеї і нормиоцінки релігійних явищ, як відомо за часів панування тоталітарного режиму вУкраїні клалися в основу антирелігійної й антицерковної політики. Це призвелодо порушення прав людини, а конституційний принцип свободи совісті лише декларувався,що породжувало значні деформації в духовному житті суспільства, правовійполітиці держави, створювало напруження у відносинах між віруючими іневіруючими.
Певний час релігієзнавство розвивалося на лоні атеїстичнихзнань і вважалося їх складовою частиною. В сучасних умовах релігієзнавча наукає самостійною теоретичною дисципліною і за своїми принципами та методамикорінним чином різниться від атеїзму.
В сучасному суспільстві існує розмаїття релігієзнавчихконцепцій, кожна з яких має право на самостійне існування, незважаючи напротилежність ідеологічної орієнтації. Однак плюралістичність у поясненнірелігії виходить з того, що релігія є важливим інститутом суспільства, сфероюзагальнолюдської культури, вплив якої на вирішення соціально-гуманітарних іморальних питань в даний час зростає. До найпоширеніших релігієзнавчихконцепцій можна віднести матеріалістичну, об’єктивно- ісуб’єктивно-ідеалістичні, а також натуралістичну і соціологічну.
Для того щоб зрозуміти внутрішню логікуматеріалістично-філософських поглядів на природу релігії, необхідно розглянутипринципові методологічні положення історико-філософського змісту.
Філософія як продукт суспільної свідомості людстваформувалася поступово в міру відокремлення людини первісно-родового устрою відприроди і роду, усвідомлення людиною себе не тільки як біологічної, а й,насамперед, як соціальної істоти (соціалізовані особи). У сфері людськогомислення поступово відбувався процес самоусвідомлення, самоаналізу,самопізнання, самовдосколення свого внутрішнього “я” – системи внутрішніхдуховних цінностей. Процес самоусвідомлення себе як діючої істоти відображавриси внутрішнього інтелектуального світу людини, але він ґрунтувався напідкоренні людській волі сил природи, вивченні певного кола матеріальних явищ іпредметів. На основі складних процесів самопізнання і залучення сил природи досфери людської діяльності історично, спочатку в межах міфологічної, а пізнішерелігійної свідомості, виникає особливий тип мислення – рефлексія. Саме вона йстановить тло філософствування. Рефлексія ґрунтується на самосвідомості, власнекажучи, виступає її найвищим інтелектуальним продуктом, реалізує в собі моментиабстрагування й узагальнення.
Рефлексія як особливий тип мислення оперує тимизнаннями, які на певний час уже склалися. За допомогою рефлексивного методу: а)вивчається внутрішня побудова знань, духовних цінностей та, в цілому, всіхелементів світогляду, якими людина володіє в результаті пізнання певних явищ,практичної діяльності, спілкування з іншими людьми; б) досліджується наявністьрозбіжностей і суперечностей між різними елементами знань і цінностей, з якихвиводиться певна проблема (актуальне питання) щодо необхідності вивченняякогось явища і внесення відповідних змін у внутрішній світогляд людини; в) обґрунтовуєтьсяшлях вирішення такої проблеми та вдосконалення в необхідному напрямі системидуховних цінностей.
Внутрішній механізм рефлексії мислення над продуктамивласної інтелектуальної діяльності сприяє пізнавальній активності людини,критичному переосмисленню світогляду і духовних цінностей в напрямі, щовідповідає новим умовам суспільної практики.
Філософія використовує міфологічно-релігійний матеріалі спочатку за своєю зовнішньою формою виступає як міфотворчість. Однак вжеперші універсальні філософські ідеї щодо сутності буття і природи людинипочинають руйнувати міфологічну і релігійну свідомість. Філософські вченняпоступово відокремлюються у відносно самостійну галузь. Від попередфілософії(міфотворчості) філософська свідомість приходить до свого власного предмета –світогляду і проблеми людини.
З наведених положень випливають такі висновки: іфілософія, і релігія є продуктами суспільної свідомості. Між нами існуютьвнутрішні взаємозв’язки. Наприклад, є філософські системи, що у своїй основібазуються на різних міфах: так звана міфологізована філософія Шопенгауера,Ніцше. Але необхідно акцентувати увагу і на тому, що філософські і релігійнівчення – це протилежні системи духовних цінностей, вони спираються на різнітипи рефлексивного мислення. Філософська рефлексія має раціоналізованийхарактер, релігійна рефлексія – в теоретичному плані – менш розвинута і взагаліорієнтується на певні містифікації.
Історично філософія виникає як наївний матеріалізм.Він відображав певні ідеї критицизму і скептицизму щодо міфологічних і ранніхрелігійних поглядів. Внаслідок цього духовне життя розшарувалося на релігійну інерелігійну сфери. Релігія була головною формою суспільної свідомості понад дватисячоліття. Лише у ХVІІ – ХVІІІ ст.філософія, наука й етика почали складати ідеологічну конкуренцію релігії. Таквиник атеїзм – вчення, спрямоване на заперечення релігійних поглядів. Атеїзм якформа вільнодумства протиставляється релігії тп відображається уфілософського-матеріалістичних концепціях.
Марксистка релігієзнавча концепція – це певний ступіньв розвитку матеріалістичних поглядів. Домарксистські філософи стверджували, щорелігійні поняття є “помилковими”, і намагалися їх подолати просвітницькимизаходами, розкриттям помилковості релігійного світогляду.
Марксизм підійшов до аналізу сутності релігії нетільки з боку дослідження її внутрішніх закономірностей. Релігія вивчається уширокому контексті вивчення суспільства як складного соціального організму, щорозвивається.
Ф. Енгельс так визначав специфіку релігії: “… усякарелігія є не що інше, як фантастичне відображення в головах людей тих зовнішніхсил, які панують над ними у їх повсякденному житті, — відображення, у якомуземні сили приймають форму неземних”.
Релігія відображає той аспект соціального буття, де присутніймомент залежності людей від умов їхнього життя, момент несвободи. Марксизмдоводить, що неістинне відображення світу в релігійних віруваннях – це не лишенезнання законів природи, а й відображення певних соціальних умовжиттєдіяльності людини. Реальні сили, які панують над ними, відображаються урелігійній свідомості у деформованому вигляді і виступають як сили неземні,понадприродні. Цей момент у марксизмі складає поняття – “соціальні коренірелігії”.
Окрім того, марксистська релігієзнавча концепціяконцентрує увагу на такому питанні: яким чином момент соціальної несвободи,який позначається терміном “соціальні корені релігії”, усвідомлюються у системірелігійних поглядів? Чітке усвідомлення цього питання дуже важливе, тому щофактично існування релігії, процес її виникнення ґрунтуються на усвідомленнілюдиною власного безсилля перед природними і соціальними силами. Тому людиназмушена звертатися до понадприродного з проханням допомоги і захисту. Цейаспект марксистського дослідження отримав назву “гносеологічних (пізнавальних)коренів релігії”. Він містить у собі такі судження.
Людське пізнання складається з суб’єктивної формипізнання та його об’єктивного змісту. У галузі пізнання світу виникає процеспоширення як форм, так і змісту відображення об’єктивної реальності. Однаккожна нова форма пізнання є більш складним відображенням, яке все меншспівпадає з безпосередньо існуючим у полі зору пізнавального суб’єктуматеріальним об’єктом. Тобто з розвитком пізнавальних здібностей людини йосвоєнням природного та соціального середовища, а також з проникненням углибини пізнавальних явищ мислення набуває рис абстрактного характеру. Нагрунті абстрактного мислення виникають розбіжності між людською думкою іреальністю. З точки зору марксизму, цей момент розбіжностей складає основувиникнення релігійних поглядів як ілюзорного відображення дійсності. Поняття“Бог” і “дух” є не що інше, як наслідок відриву загальних понять (абстракцій)від реальних предметів, які вони (поняття) позначають.
Релігія виникає на певному рівні емоційної структурилюдської особистості. У зв’язку з цим марксистка концепція окреслює поняття«психологічні корені релігії». До них необхідно віднести деякі негативніемоційні почуття індивіда, такі, як страх, відчай, горе, самотність. На ранніхетапах розвитку людського суспільства релігійні уявлення формуються у природнихумовах і значною мірою під впливом прагнення людини зрозуміти оточуючий їїсвіт, виходячи з уявлень про свою особисту природу. Тому первісна людинапояснює природу за аналогією зі своїми практичними вчинками: неживі об’єктивона наділяє свідомістю, волею, приписуючи їм раціоналістичну сутність.
Отже, марксистська релігієзнавча концепція фіксуєсоціальний, пізнавальний і психологічний аспект розуміння релігії. Вона стверджуєісторичний характер існування релігії, яка виникає в нерозвинутих умовахпервісного суспільства і зникає з оволодінням людиною силами природи іподоланням антагоністичних (непримиримих) протиріч у стосунках між людьми всоціально-економічній та політичних сферах суспільства.
У сучасні й західній філософії та релігієзнавствівиокремлюються три основні концепції, що пояснюють сутність і природу релігії:а) об’єктивно-ідеалістична; б) суб’єктивно-ідеалістична; в) натуралістична(біологізаторська).
Домінуючою є об’єктивно-ідеалістична концепція.Вихідним її принципом при пояснення релігії є визнання існування надістотногоджерела: Бога, «абсолюта», «трансцендентного», «світового духу». Цей постулатпоєднує теологів усіх основних християнських конфесій: католицизму,протестантизму, православ’я і філософів-ідеалістів, які формально знаходятьсяпоза конфесійними межами. Якщо християнські теологи надістотним джереломрелігійної віри вважають християнського Бога, сутність якого визнається увідповідності з «символом віри», то філософи-ідеалісти під таким джереломрозуміють якийсь об’єктивний духовний початок, що у кожній ідеалістичнійісторико-філософській, об’єктивного напрямку системі має власну назву. Такимчином, сутність релігії виводиться з поняття Бога (ідеї). Людина – це «творіннябоже», яке прагне до злиття з «абсолютом» (Богом). Отже, на грунті визнаннянадістотного і надприродного джерела теологи й ідеалісти зводять питання проіснування і сутність релігії до питання про існування і сутність Бога. Обґрунтуваннярелігії з цих позицій переходить в обґрунтування буття Бога.
У християнській теології й ідеалістичній філософії вобґрунтуванні буття Бога існують дві тенденції – раціоналістична йірраціоналістична.
До першої належить неотомізм. Це найбільш впливовийнапрям сучасної релігійної філософії. Назва походить від імені середньовічногобогослова Фоми (Tomas) Аквітанського і набула поширення у країнахкатолицького віросповідання. Вчення Ф. Аквітанського акцентує увагу нанаявності у християнському одкровенні двох істин – якими можна оволодіти задопомогою людського розуму і які за своєю природою є “над розумними”, тобтовиходять за межі пізнавальних можливостей людини. Відносно останніх фундатортомізму додавав, що вони “над розумні”, але не “протирозумні”. Перші істинидосліджуються за допомогою пізнання реальних речей і явищ, що оточують людину.Другі познаються лише через одкровення Бога за допомогою церкви.
Свого часу Ф. Аквітанський, використовуючи вченняАристотеля, розробив п’ять доказів буття Бога засобами людського розуму і наоснові вивчення природних явищ.
- У світі усе рухається,тому повинен існувати “першодвигун”, яким і є Бог.
- Одна природна річобумовлює іншу; у світі існує загальна природна обумовленість. Такою“першопричиною” є Бог.
- Світ також складається звипадкових явищ. Ці явища не можуть існувати самі по собі, вони повинніпороджуватися необхідною причиною, тобто Богом.
- Різні речі містять у собій різні “ступені вдосконаленості”. Про них можна говорити лише в порівнянні зчимось найбільш досконалим. Такою абсолютною досконалістю є Бог.
- Розвиток світупідпорядкований якійсь певній меті. Отже, повинен існувати початок, що визначаєнапрям розвитку світу до означеної мети. Таким початком є Бог.
Перелічені “докази” ґрунтуються наобмеженій метафізичній інтерпретації загальнофілософських проблем, що єхарактерним в епосі середньовіччя.
Сучасний неотомізм на об’єктивно-доктринальному рівніпрагне синтезувати у цілісну гармонійну систему прямо протилежні принципи –віру і розум, релігію і науку. Неотомізм трактує світ як “реальне створінняБога”, який необхідно прийняти відповідно до його внутрішніх законів. Наука –це нижчий вид знання, релігія – вищий. Наука, філософія та релігія вивчаютьодну й ту саму проблему, тільки на різних рівнях: розум, наука охоплюють лишесферу зовнішнього досвіду, а релігія володіє абсолютною істиною.
Ірраціоналістичне “обґрунтування” віри у Бога єважливою тенденцією у сучасній теології і релігійній філософії. Її представленопротестантською “неортодоксальною” школою, що нерідко називають “діалектичноютеологією” і “теологією кризи”. Значним представником цієї школи був Карл Барт.
Протиставивши своє вчення томізму, К. Барт доводив, щоіснування Бога не можна виявити за допомогою розуму. Барт також заперечувавможливість “природного одкровення”, тобто “одкровення” Бога у природі тасуспільстві. Відповідно заперечувалась і можливість “природної теології”,“християнської філософії”. “… Бог християнства, — заявляв Барт, — не може бутиприсутнім у будь-якій можливій концепції світу”.
Раціоналізму Барт протиставив сліпу віру: в акті віринароджується пізнання. Віра – не суб’єктивний стан людини, а те, що йде відБога і надається людині через “одкровення”.
Точка зору Барта розвивається іншими представникамихристиянсько-протестанської неоортодоксії – існування Бога не може бутидосліджено за допомогою розуму. Тому наука протиставляється вірі.Протестантський теолог Е. Бруннер, наприклад, вважає, що віру можна зрозумітилише через “одкровення”. Раціональне мислення можна інтерпретувати, лишевиходячи з його засад у людському розумі.
Аналогічні ірраціоналістичні тенденції присутні й усучасному православ’ї. Віра характеризується як внутрішній психологічний акт.По відношенню до неї аргументація буття Бога є щось зовнішнє, від чого самавіра не залежить. Тому віра – це засіб ірраціоналстичного, містичного“залучення до Бога”. Віра відмежовується від знання про Бога. Бог недоступнийлюдському розуму. Разом з тим православні ідеологи, на відміну відпротестантських, не обмежують різницю між Богом і світом, Богом і людиною,навпаки, вони прагнуть побудувати антропологію, тобто вчення про людину якчастину християнської філософії.
Спроби ірраціоналістичного обґрунтування надістотногоджерела релігії властиві сучасній західній ідеалістичній філософії, яка тіснопов’язана з теологією. Прикладом такого синтезу є праця німецького теолога ірелігієзнавця Р. Отто “Святе”, що має певний вплив на сучасне західнерелігієзнавство.
Р. Отто прагне поєднати психологізм і суб’єктивізм зтеологією. Він наводить такі принципові положення власної концепції:
а) реально існують об’єкти релігійного поклоніння –“святе”, трансцендентне, “зовсім інше”. Вони не мають нічого спільного зреальними об’єктами, що оточують людину;
б) релігія – це зустріч людини зі “святим”, щопороджує у його психіці особливі відчуття і переживання, головні з яких – страхі захоплення. Таким чином, на грунті психологічного аналізу релігійних емоційОтто намагається побудувати концепцію сутності релігії.
Початок суб’єктивістської традиції у теологіїпов’язується з вченням німецького протестантського богослова ФрідріхаШлейєрмахера. Він не заперечував існування надприродного джерела релігії. Однакцентр релігійної проблеми він переніс у сферу окремого індивіда і передусім угалузь його почуттів. Шлейєрмахер започаткував вивчення релігії якіндивідуально-психологічного феномену, як певного стану людської свідомості талюдських переживань. Найбільш послідовно ця суб’єктивістська йірраціоналістична лінія провадилася американським філософом-прагматистом У.Джемсом. Він доводив, що релігія є істиною по відношенню до індивіда, оскількивона є “корисною” для нього. Корисність релігії Джемс вбачав у тому, що вонанейтралізує психологічні конфлікти, перетворює негативні емоції у позитивні. Націй підставі релігійний досвід індивіда ототожнювався з науковим досвідом.Кожний індивід, виходячи з власних почуттів, вибирає той чи інший світогляд.Тому світогляд людини визначається його емоційним станом. Таким чином, Джемдійшов висновку, що основою релігії є почуття, а релігію необхідно визначати якпородження людської свідомості, результат суб’єктивних переживань людини.
Сучасний американський психолог Гордон Олнортабсолютизує суб’єктивні особливості релігійних переживань, притаманних окремійлюдині. Він твердить: “З самого початку і до кінця шлях релігійних пошуків єізольованим.” Концепція Олнорта доводить суб’єктивізм у розумінні релігії докрайності. Її сенс полягає в тому, що кожний віруючий має власну релігію. Отже,релігій стільки, скільки віруючих.
Така послідовна форма суб’єктивізму з точки зорутеології має ряд істотних недоліків. По-перше, релігія розглядається якпородження людської свідомості, а не як продукт божого одкровення.Понадприродне джерело релігії або відсовується на задній план і має риси“філософського”, а не християнського бога, або зовсім ігнорується. По-друге,абсолютизація ролі почуттів як основи релігії веде до розгляду догматики якчогось вторинного. Таким чином руйнується концепція “істинної” церкви,належність до неї віруючого перестає бути обов’язковою.
Подальший розвиток суб’єктивізму фактично призводитьдо руйнування релігійної ідеології. Тому сучасна західна філософія релігіїпрагне подолати крайності суб’єктивізму, а саме – прагне обґрунтувати єдністьсуб’єктивного ідеалізму з теологією. Суб’єктивно-ідеалістична концепція релігіїрозглядає людську свідомість як особливу духовну сутність, що сама виробляєрелігійні ідеї та уявлення, але не дає відповіді на головне питання: звідкивиникає зміст індивідуальної свідомості.
Згідно з натуралістичною концепцією релігії, релігіяпороджується внутрішніми проблемами людського організму, його фізіологічнимипроцесами. У такій інтерпретації релігія стає атрибутом біологічної природилюдини. Коротко розглянемо дві концепції.
Фрейдизм створив один з варіантів натуралістичногопояснення релігії. З. Фрейд у праці “Тотем та табу. Психологіяпервісної культури і релігії” намагався застосувати власний психологічнийметод, щоб пояснити виникнення тотемізму – найдавнішньої форми релігії. Всісоціальні явища, культура розглядаються як система забобонів, за допомогою якихсуспільство стримує ворожі йому сексуальні потяги людини (“лібідо”). Завдякикультурним нормам поведінки природні інстинкти і потяги людини або змішуються усферу безсвідомого, або “сублімізуються”, тобто перетворюються на формисоціальної творчості, до яких Фрейд відносив і релігію. Таємницю виникненнятотемізму він вбачав у перенесенні первісною людиною свого подвійноговідношення до батька, обумовленого так званим едиповим комплексом, на“замісника” батька – тотем.
У праці “Майбутнє однієї ілюзії” Фрейд розширює своїідеї відносно існування релігії у сучасному суспільстві. Релігійні уявлення –це ілюзії, що випливають з бажань людини. Релігія визначається як загальнолюдський“нав’язливий невроз”. Якщо первісним “замісником” батька був тотем, то усучасному суспільстві таким “замісником” є Бог. Таким чином, Фрейд прагнепояснити релігію на рівні окремої людини з її імпульсами і нахилами. Невроз якстан окремої людини переноситься на все суспільство.
Е. Фром – представник сучасного неофрейдизму, в основуякого покладено принцип соціологічного підходу з психоаналітичним. У праці“Психоаналіз і релігія” Фром пояснює потребу людини у релігії“екзистенціанальним” конфліктом між душею і тілом. Тіло є часткою природи, арозум підіймається над природою. Людина постійно прагне вирішити проблемурозколу між тілом і душею, але ніколи не зможе її вирішити. На цьому грунті улюдини виникає потреба у вірі та релігії. Фром пропагує релігію без Бога, уцентрі якої людина. З його точки зору, “немає жодної людини, у якої не було бпотреби у релігії”, тобто обрунтовуєтьсяіснування релігії у будь-якомусуспільстві.
Соціологічна концепція релігії Дюркгейма полягає втому, що на його думку, розуміння людської природи принципово неможливе безвивчення суспільства, у якому діє людина. Інтегруючою основою суспільства вінвизначає суспільну свідомість – загальні вірування, почуття, цінності, норми.За Дюркгеймом, послаблення загальних вірувань і почуттів призводить допослаблення соціальних зв’язків між людьми і в перспективі погрожуєдезінтеграцією суспільства, його розпадом.
Релігія у Дюркгейма – соціальне явище. Однак релігіяототожнюється з суспільною свідомістю взагалі. Для Дюркгейма релігійними є всіколективні, суспільні уявлення і вірування, якщо вони мають обов’язковий длявсіх членів суспільства характер і підкоряють собі діяльність індивіда.
У даній концепції в релігійних уявленнях та ритуалахперсоніфікуються і символізуються всі соціальні явища. Для Дюркгейма релігійноївіри, як головної ознаки релігії, не існує. Він фактично ототожнює формирелігійної і нерелігійної свідомості, а з іншого боку, релігійна свідомістьототожнюється з суспільною свідомістю взагалі. Дюркгейм доходить висновку, щоіснування релігії має вічний характер, вона є необхідним елементом в кожномусуспільстві.
В даний час, в релігієзнавстві виділяються два важливінапрямки: — теоретичний та історичний.
Теоретичне релігієзнавство складається з філософських,соціологічних і психологічних аспектів.
Історичне релігієзнавство вивчає історію виникнення іеволюцію окремих релігій та релігійних вірувань у їхньому взаємозв`язку,акцентує увагу на послідовності розвитку релігійних культів.
Обидва напрями складають цілісну систему науковогодослідження релігії. Однак теоретичні і історичні питання релігієзнавства маютьвласну специфіку і повністю не зливаються, не ототожнюються. Така точка зорувідображає об`єктивні процеси інтеграції та диференціації наукових знань про соціальнусутність релігії та її функції.
Отже, одним з предметів релігієзнавчої теоріївиступають релігійні вчення – складова частина релігійного комплексу. Тобто,релігієзнавство – це галузь науки, релігійні вчення відносяться до системибогослов`я, теоретично обґрунтовують релігійні цінності.
Однак крім рис цих протилежностей, які протиставляютьнаукові принципи релігієзнавчої теорії і богословських концепційрелігієзнавство і богослов`я мають деякі спільні риси, оскільки вивчаютьвідповідно з наукової та релігійної точок зору одне й те саме явище – релігіюта її церковні інституції.
Релігієзнавство як комплексна галузь наукового знаннядосліджує суспільно-історичну природу релігії, механізм її соціальних зв’язківз економічними, політичними і духовними структурами суспільства, впливу наособистість віруючих у контексті конкретно-історичних умов. На цьому рівнірелігія вивчається не як “залишок минулого”, а як об’єктивний процес, щоспирається на відповідні соціальні передумови і фактори, відображаючи їх всвоїх догматах. Отже, релігієзнавство визначає релігію як складову частинусуспільства, що розвивається разом з ним і впливає на людську свідомість.
Богослов’я у будь-якій формі виступає системоюрелігійно-догматичних доказів і обґрунтуванням надприродних, “абсолютних”істин, що випливають з необмеженої, надчасової природи Бога. Релігійні вченнятакож існують у формі апології (захисту) віровчення і культу від іншихрелігійних (конфесійних) впливів, руйнування з боку наукового світогляду. Разомз тим богослов’я не ізолюється повністю від суспільства. За допомогою своєїсоціальної доктрини релігійні авторитети формують суспільну позицію церкви,вимагаючи від віруючих здійснення конкретних соціально корисних дій, залучаючидо церковних організацій нових членів з різних прошарків суспільства.
У порівнянні з релігієзнавством – системою наукових знань –релігійні теорії не виводять релігію з глибинних надр суспільної історії тапрактики, а, навпаки, стверджують богопоходження суспільства. Суспільство врелігійно-доктринальній інтерпретації виступає лише як момент результату“еманації” (прояву) сутності Бога, його творчої потенції. Виходячи з цихпринципових положень релігійна думка ставить суспільний процес у прямузалежність від кінцевої реалізації релігійних істин, що викладені в різнихцерковних документах і канонічних книгах.
Таким чином, релігієзнавство і богослов’я – це протилежні,хоча і зв’язані єдиним предметом дослідження, типи світогляду ісвітосприйняття, різні системи духовних і культурних цінностей. Тому їх не слідототожнювати.
На відміну від атеїстичних поглядів, релігієзнавствовивчає релігійні явища як складний комплекс соціально-історичних, філософськихі психологічних проблем. Тому необхідно звернути увагу на конкретні галузірелігієзнавчої науки.
Ядром теоретичного релігієзнавства виступає “філософіярелігії”. Під останньою розуміється філософське пояснення релігії. В сучаснійфілософській думці існують два напрями обґрунтування філософії релігії:ідеалістичний (релігія вивчається як центральне суспільне явище, в релігійнійсвідомості відображається зміст потойбічних, надприродних факторів) іматеріалістичний (релігія є суспільно-історичним продуктом з її внутрішнімизакономірностями розвитку). Від ідеалістичної філософії слід відрізняти релігійнуфілософію. З цієї причини неможливо ототожнювати філософію релігії, яка,наприклад, випливає з корінних принципів філософського ідеалізму (об’єктивногочи суб’єктивного), з конкретною формою релігійної філософії. Сучасна релігійнафілософія представляє сукупність різних напрямів і течій, які розвиваються ухристиянстві, ісламі, буддизмі та інших розвинутих релігійних системах.
Безумовно, релігійна філософія у будь-якій формі виступаєспецифічним різновидом ідеалізму. Однак вони спираються не на теоретичніпостулати філософсько-ідеалістичних систем, а на вихідні принци віровченняконкретної релігії. Між раціональними філософськими постулатами і релігійними,містифікованими принципами віровчення існують досить значні розбіжності, які неслід ігнорувати.
Релігійна філософія з теологічних позицій також вирішує певнісуспільно-політичні й соціальні проблеми, прагне вплинути на практичну сферурелігійності віруючих. Таким чином, у концептуальному відношенні необхідновідділяти філософію релігії від релігійної філософії, а також від самоїтеологічної доктрини, на яку спирається релігійно-філософська система.
Філософія релігії локалізує предмет вивчення релігії. Останнявиступає об’єктом філософського знання, насамперед як соціальне явище.Досліджується не тільки механізм виникнення релігії, а й процес її відображенняу свідомості людини, особливості формування релігійних понять, символів ідуховних цінностей. При цьому об’єктом філософського вчення є не тільки самарелігія, а й те соціальне та природне середовище, що впливає на процесформування релігійних вірувань.
Другою, не менш важливою частиною релігієзнавствавиступає “соціологія релігії”. Ґрунтуючись на загальних положеннях філософіїрелігії, соціологічний розділ релігієзнавства вивчає релігію як певну соціальнуструктуру, складову частину суспільства з властивими їй структурою, функціями,соціальними зв’язками. На соціологічному рівні релігія визначається яксоціальна підсистема, яка в межах конкретної суспільної системи виступаєводночас і в якості об’єкта зовнішніх впливів, і в якості суб’єкта своговласного впливу на різні соціальні інституції. Соціологія релігії, базуючись нависвітленні цих питань, досліджує механізм функціонування і соціальної еволюціїрелігійних вірувань і вчень в різних соціальних середовищах, групах віруючих,аналізує особливості їхніх індивідуальних релігійних рис з тим, щоб визначитиголовні тенденції релігійної ситуації з врахуванням дій тих чи інших соціальнихфакторів.
Третьою частиною системи релігієзнавства виступає такаважлива дисципліна, як “психологія релігії”. Релігійні вірування – це не тількитеоретичні погляди, організаційні форми діяльності віруючих. Релігійна віра –ядро будь-якої релігійної системи – є феноменом психічного життя з відповіднимиемоціями, що спрямовані на сприйняття ідеї Бога (або інших аналогічних ідей) іпохідних від неї істин. Світ релігійної психології – це особливий внутрішнійстан духовних цінностей віруючої людини. Він поєднує релігійні та нерелігійніцінності в складний емоційно-інтелектуальний комплекс світосприйняття.Релігійні почуття, настрої, типи містифікованого мислення складають доситьчутливу, динамічну первинну основу, що сприймаючи релігійні ідеї, перероблює їху своїй індивідуальній свідомості, впливаючи на напрям подальшої еволюціїрелігійних вчень.
Отже, психологічний аспект релігієзнавства зосереджуєувагу на внутрішніх психічних механізмах діяльності прихильників різнихрелігійних вірувань і культів, вивчає їхні духовні цінності та орієнтації,класифікує і систематизує найпоширеніші типи релігійно-психологічних рисповедінки віруючих. Психологія релігії є науковою дисципліною, яка за допомогоювласних специфічних методів психологічного дослідження і психодиагностуванняпоглиблює відповідні галузі загальної та соціальної психології стосовно психікилюдини та її діяльності у сфері релігійності. Особливого значення набувають ціпроблеми в контексті психологічного забезпечення діяльності робітників органіввнутрішніх справ в умовах тих конфліктних ситуацій, коли віруючі стають жертвамизлочинів з боку інших віруючих з релігійних мотивів або, навпаки, самі стаютьсуб’єктами правопорушень.
Таким чином, релігієзнавча наука є комплексомвзаємопов’язаних наукових дисциплін (філософія релігії, соціологія релігії,психологія релігії), які за допомогою певних методів теоретичного (теоретичнерелігієзнавство) та історичного (історичне релігієзнавство) досліджень вивчаютьрелігію як соціальне явище, пізнають закономірності її розвитку і відображенняу людській свідомості. Практичний сенс релігієзнавства полягає в тому, що вонодопомагає своїми глибокими розробками і рекомендаціями корегувати основнінапрями державної політики щодо дотримання прав людини у забезпеченніконституційного принципу свободи совісті.
Таким чином, розглянувши всі питання цієї роботи,можна пересвідчитися у важливості релігієзнавчої проблематики і констатуватитой факт, що в умовах демократизації суспільного життя значно зростає інтересдо релігії та її культури, знімаються ті штучні перепони, що відокремлюваливіруючу особу від релігійних цінностей, а також протиставляли релігійні верствинаселення атеїстично мислячим громадянам. Це викликає гуманістичнупереорієнтацію суспільної свідомості, вносить нові акценти в правову політикудержави. Українська незалежна держава може стати дійсно правовою лише тоді,коли її практична діяльність буде забезпечувати право людини, в тому числі і вгалузі свободи совісті. Однак для того, щоб даний процес відбувся, необхіднодеідеологізувати ті соціальні науки, які нещодавно теоретично обґрунтовувалинеобхідність і доцільність ліквідації такого суспільного інституту, як релігіяз її церковними інституціями. Йдеться не про викриття окремих хибних,помилкових поглядів деяких науковців. Проблема становиться значно ширше. Якщоза часів тоталітарного режиму рілігієзнавча наука не мала ніякої самостійностіі фактично виконувала соціальне замовлення, то на даному етапі демократичнихперетворень наука, що займається релігійною проблематикою, має поступововідходити від ідеологізованих шаблонів недіалектичного мислення. Така наукаповинна слугувати громадянському суспільству як надійний та ефективнийінструмент глибоко вивчення усіх тих процесів, що відбуваються врелігійно-світоглядній сфері й безпосередньо в релігійно-побутовому середовищі,аналізуючи найважливіші сучасні тенденції в розвитку релігійної сфери длякоригування практичної політики держави та її органів щодо релігії та церкви.
Тому значну актуальність набувають положеннярелігієзнавства – системи наукових знань (філософських, соціологічних,психологічних) про релігію, її походження, побудову і функції. Деідеологізованерелігієзнавство приділяє значну увагу вивченню соціальної природи релігії, їїмісця в суспільстві. В такий спосіб воно виступає як раціоналістичний науковийтип знання про релігію, позбавлений рис як ідеологізованих, так імістифікованих теорій.
У вищих навчальних закладах України курсрелігієзнавства ще тільки опановується, але ті знання, які повинні здобутислухачі в процесі оволодіння даною дисципліною, відіграють певну роль увстановленні їхньої світоглядної і правової культури, формуванні професійнихрис фахівців.
Література:
1. Грушевський М. Зісторії релігійної думки на Україні. – Львів, 1925.
2. Попова М.А.Фрейдизм и религия. – М., 1985.
3. Токарев С.А. Религияв истории народов мира. – М., 1986.
4. Угринович Д.М. Введение врелигиеведение. – М., 1985.
5. Фрейд З. Тотем и табу. –М., 1923.
6. Енгельс Ф. Анти-Дюрінг // Маркс К., Енгельс Ф. Твори. – Т.20.