З М І С Т
Вступ
1. Предметпсихології релігії.
Психологіярелігії і релігійна психологія
2. Структурапсихології релігії та її методи
3. Тенденціїпсихології релігії в контексті української релігієзнавчої думки
Висновки
Література
Вступ
Тема курсовоїроботи «Психологія релігії як релігієзнавча дисципліна».
Психологія релігії сформувалась завдяки зусиллям представників філософії,релігієзнавства, психології, соціології, теології, богослов'я: кожна із цихнаук по-своєму вимальовує психологічне поле релігії. Без урахування останньогонавряд чи можна зрозуміти особливості психології релігії. Спроби багатьохучених зарахувати психологію релігії до будь-якої галузі знань відображаютьрадше професійну орієнтацію автора, аніж пошук істини. Американський психологВ. Кларк вказував, що психологія релігії належить частково релігії, частковопсихології і «часто провалювалась між цими двома стільцями».
Мета роботи – розглянути психологію релігії і релігійну психологію,структуру психології релігії та її методи, тенденції психології релігії в контекстіукраїнської релігієзнавчої думки та ін.
1. Предметпсихології релігії. Психологія релігії і релігійна психологія
Психологія релігії як релігієзнавча дисципліна зосереджується на феноменірелігії та її виявах як об'єкті вивчення. Визначення предмета психологіїрелігії ускладнюється тим, що вчені використовують різноманітні підходи, яківідображають не тільки авторську позицію, а й вплив культурно-історичнихтрадицій, менталітету тощо.
Українськийрелігієзнавець О. Сарапін вважає, що психологія релігії вивчає афективний, емоційнийвиміри релігії, намагається зрозуміти і виявити релігійні феномени з їх іманентногоафективного боку. Однак психологія релігії вивчає не лише емоційний виміррелігії, який є її прерогативою, а й раціональне її осмислення. Ця наукадосліджує релігійні феномени не лише з іманентного боку, а й зтрансцендентного, оскільки прагне відшукати їх особливості як у глибинах буттялюдини, так і світу.
Спроби зводити предмет психології релігії до вивчення окремих релігійнихфеноменів (релігійних почуттів, релігійних уявлень, релігійного досвіду чи доїх комплексного розглядання) не мають сенсу, оскільки не дають змоги зрозумітивласне специфіку предмета психології релігії і поза увагою залишаються яксубстанціональний, так і функціональний її зрізи.
На думку Д. Угриновича, предметом психології релігії може бути вивченняпсихологічних особливостей релігійних людей, які відрізняють їх віднерелігійних та реалізуються в їхній поведінці. Це визначення ґрунтується наособливостях дихотомічної моделі психіки «релігійний — нерелігійний». Однак теоретичнийаналіз поняття психологічних особливостей зумовлює такі проблеми: сутністьпоняття «психологічні особливості релігійної людини» потребує пояснення івизначення; не існує критерію, який розмежовував би дихотомію «релігійний —нерелігійний».
О. Карагодіна наголошує, що психологія релігії вивчає переживаннянадприродного, його психологічні корені та значення для суб'єкта. Однак слідз'ясувати, чи переживання надприродного може бути сутнісною характеристикоюбудь-якої релігії.
Поняття надприродного безпосередньо пов'язане з трансцендентним, з тим,що лежить поза межами свідомості та пізнання, тобто надприродне єтрансцендентним, потойбічним.
Однак якщо ретроспективно звернутися до ранніх форм релігії, політеїстичнихрелігій Близького Сходу, релігійних систем античних Греції і Риму, то у нихнеможливо віднайти ідею надприродного. Обмеженість визначення предметапсихології релігії стає ще очевиднішою саме при поглибленому розгляді такихрозвинутих релігій, як буддизм, джайнізм, даосизм. У цих релігіях божественніістоти розглядаються в межах природного, чуттєво-конкретного.
Отже, питаннярозв'язання специфіки психології релігії є проблематичним. Розмаїття поглядівна проблему спонукає до більш детального аналізу предметного поля психологіїрелігії. З різноманітних спроб осмислення специфіки психології релігії можнавиділити принаймні чотири підходи, що демонструють радше ескізи становленняпобудови цього особливого дисциплінарного утворення в історичному контексті.
Суто психологічний підхід, відповідно до якого психологія релігії є переважногалуззю загальної психології, а її предметом є релігійність як психологічнийфакт, суть свідомості й релігійна поведінка людини як втілення її внутрішніхпереживань, неоднорідний, поле його досліджень надзвичайно широке — відобґрунтування теорії релігійного інстинкту (Дж. Коу, Й. Пастушко та ін.) дорозуміння релігії як глибинного пласта людської психіки (В. Джеме, К. Юнг таін.). Психологи досліджують релігію не лише у функціональному значенні, а й зточки зору її об'єктивації в теологічних, канонічних, культових утвореннях.Згодом під впливом ідей біхевіоризму до кола проблем, які вивчала психологіярелігії, були включені й проблеми релігійної поведінки, але основою розглядузалишався релігійний досвід, особливо ті моменти осяяння, коли розкриваєтьсянове релігійне розуміння сутнісного.
Учені дискутують з приводу того, чи входять до предмета психології релігіїпроблеми вивчення аномальних явищ релігійної свідомості. В. Джеме першийвключив до предмета психології релігії патологічні явища релігійної свідомості.
Інтенсивний розвиток соціології та соціальної психології вніс корективи врозуміння предмета психології релігії, спричинив виникнення підходу, який можнаідентифікувати як соціально-психологічний. Але багато вчених, досліджуючипсихологію віруючого у цьому напрямі, надають пріоритет або соціологічним, абопсихологічним аспектам. Французький психолог Р. Грассері наголошував, щобудь-яка релігія — злиток із людського духу і несе в собі відтінок всіх йогоособливостей, виникаючи як психічне явище в своєму безпосередньому прояві, а вподальшому розвитку стає явищем соціальним. Німецький філософ і соціологЗіммель підкреслював однаковість структур як у релігійних, так і в соціальнихформах існування людини. Деякі психологи вважають, що в межах психологіїрелігії потрібно відмовитися від питання'істинності надприродної дійсності (Т.Флурнуа, А. Годен, Р. Тулес, Г. Кжистечко, Ю. Макселон), але можна досліджуватистворені людьми відображення, образи, поняття надприродної дійсності.
Після Другоїсвітової війни в багатьох країнах посилився процес теологізації психологіїрелігії, саме існування релігійних вірувань пояснювалося як результат впливу«святого», «Абсолюту», «трансцендентного» на людську психіку, як результатзустрічі людини з Богом. Предметом психології релігії стає вічний зв'язоклюдини з трансцендентним, Абсолютом, тобто констатуєтьсябогословсько-теологічний підхід до предмета психології релігії. Однак він уженатепер далеко не однорідний. Це особливо стосується католицької тапротестантської теологій, в яких теїстична думка все частіше звертається допроблеми людини, до її самовизначення у світі.
Найбільш повно репрезентує всі названі вище аспекти вияву специфікипсихології релігії релігієзнавчий підхід. Академічне релігієзнавство дотримуєтьсясвітоглядного нейтралітету щодо релігії, неупереджено ставиться допредставників різних релігій і конфесій, торує шлях до нової парадигми розуміннярелігії. Психологія релігії як релігієзнавчої дисципліни поєднує всі надбання,напрацьовані різноманітними представниками філософії, психології, соціології,богослов'я, теології і водночас виходить на більш широкий теоретично-методологічнийпростір, не обмежений світоглядними орієнтаціями.
Одним із найважливіших аспектів концептуально-категоріального аналізурелігійного феномену є поняття «релігійність» як сутнісна характеристикапсихічного стану особистості. Саме релігійність як форма буття релігії і як їїсуб'єктивний вияв дає змогу чіткіше окреслити предметне поле релігії. Найбільшзначущими її компонентами є релігійне світорозуміння, релігійне світовідчуття,релігійне світоставлення. Таке трактування доречне лише в плані розуміннярелігійності як відповідного способу життя. Якщо в релігійному світогляді переважновідображається спосіб життя людини (а він може проявлятися досить різноманітно— у бісоодержимості, крикливстві, фанатизмі, святості тощо), то релігійнадуховність «самоконструює» свій власний образ відповідно до образу Божого.Людина «шукає» в образі Бога насамперед власний сенс і відповідь на своїпочуття та водночас заражається всім домінуючим емоційним настроєм божественноїреальності. Через співпереживання вона осягає всезагальну духовність, основисвоєї екзистенційної буттєвості.
Релігійність можнавизначити, використовуючи певні якісні й кількісні емпіричні показники, зокремаїї ступінь, рівень, стан, динаміку та характер. Ступінь релігійностіхарактеризує її з точки зору інтенсивності релігійних ознак. Цей показниквизначає силу релігійної віри,
глибину релігійних почуттів, активність культових дій. Ступінь релігійностінайчастіше використовують при дослідженні індивідуальної релігійності. Рівеньрелігійності є кількісним показником, індикатором екстенсивності релігійнихознак, у якому відображаються територіальні та соціально-демографічніособливості поширення релігій. Стан релігійності є інтегральною характеристикоюпроцесу змін і розвитку релігійних явищ як на рівні індивідуальної свідомості,так і колективної. Перехід від одного стану релігійності до іншого прийнятоназивати динамікою релігійності. На неї впливають соціально-економічні,демографічні, екологічні та інші чинники. Характером релігійності є сукупністьстійких якісних особливостей, що формуються і розвиваються в процесі релігійноїдіяльності. Саме цей показник дає змогу визначити значущість релігійності, їївплив на психічне здоров'я окремої особи та суспільства загалом. Ступінь,рівень, стан, динаміка, характер релігійності визначаються за допомогоюкритеріїв, щодо яких в науковій літературі немає однозначної думки. На думкуодних дослідників, для фіксації релігійності достатньо вивчення релігійноїповедінки, інші основну увагу зосереджують на ставленні людини до релігії.Очевидно, що дослідження релігійності повинно бути цілісним системнимкомплексом, де б ураховувалися як психологічні, так і соціальні чинники.
Отже, предметом вивчення психології релігії є релігійність як психічнийстан людини та його вияви. Релігійність як людський акт завжди пов'язана зекзистенційними проблемами, з проблемами вибору.
Психологія релігії безпосередньо пов'язана з релігійною психологією —сукупністю релігійних образів, містерій, ілюзій, настроїв і почуттів, у якихбезпосередньо відображаються умови життя людей, а також всі порухи людськоїдуші (раціональний, емоційний, вольовий). Домінуюча роль у релігійнійпсихології все-таки належить емоційно-вольовому аспекту.
У розвинутих формах релігії спостерігається взаємодія і взаємовплив міжрелігійною ідеологією та релігійною психологією. Релігійна психологія збагачуєідеологію емоційним відтінком, посилюючи або послаблюючи її сприйнятливість усуспільстві, а релігійна ідеологія надає релігійній психології спрямованості татенденційності.
Отже, термін«релігійна психологія» вживають для виокремлення психологічного зрізурелігійної свідомості.
Однак нерідко ним позначають ті напрями психології релігії, які так чиінакше ведуть до психологічного «обґрунтування» віри у надприродне, Абсолют.При цьому феномен віри сприймається як даність, аксіоматична істина, інструментосягнення. У цьому розумінні релігійна психологія не виходить за межі Слова проБога, про Боже слово; вона має конфесійну зорієнтованість. Натомість психологіярелігії як релігієзнавча дисципліна вивчає релігійну психологію поза їїконфесійною спрямованістю, орієнтується на світоглядний плюралізм, необов'язково ґрунтується на інтуїтиві віри.
Виокремлення в структурі релігійної свідомості релігійної ідеології тапсихології є більш доцільним при розгляді їх історичної генези, становлення. їхісторичний зв'язок був неоднозначним, тому ідентифікувати релігійну психологіюяк щось меншовартісне порівняно з релігійною ідеологією є науковоневиправданим.
Релігійна свідомість фіксує спосіб ставлення людини до світу через релігійнупсихологію як комплекс психологічних явищ, станів і процесів індивіда чи певноїгрупи. У цьому плані релігійна свідомість переплітається з релігійнимсвітоглядом.
Деякі священнослужителі розмежовують наукову і християнську психологію,наголошуючи, що перша не звертає уваги на неповторність людських душ, вишукуєсеред них загальне і закономірне. Наукова психологія не вимагає покаяння,смирення, подвигу очищення серця, натомість християнська психологія основнимзавданням вважає турботу про душу. У цьому сенсі християнська психологія постаєяк вид релігійної психології і має яскраво виражену конфесійну спрямованість.
О. Смирнова також розмежовує психологіюрелігії і релігійну психологію. Тоді як джерелом пізнавального пориву впсихології релігії виступає «голова» — свідомість, інтелектуальна здатність іпонятійна пізнавальна незадоволеність людства, в релігійній психології цеджерело «виходить з серця» — моральнісного русла, зав'язаного більше начуттєво-емоційному, ніж розумовому началі. У першому разі переважаєінтелектуальний аспект, у другому — етичний. Іншу відмінність релігійноїпсихології від традиційно наукової дослідниця вбачає у підході до об'єктадослідження. О. Смирнова висловлює навіть думку про наукові перспективирелігійної психології, яка включатиме існування двох світів: повсякденного ісвященного, рівністьучасників дослідницької царини перед цариною священного; різне переживаннярелігійного досвіду як містичне злиття зі священним чи як опосередкованерелігійною традицією, де засобом для дослідження виступатиме свідомість (надсвідомість);використання термінології тієї традиції, релігійне переживання якоїдосліджуватиметься. У такому ракурсі невідомими залишаються проблемивзаємозв'язку психології релігії та релігійної психології, по суті, вонинівелюються.
Релігійна психологія насамперед є реакцією на релігійні догми, віроповчальніпринципи тощо. У свою чергу, психологія релігії вивчає ці «відповіді» якпсихічний факт — релігійність — на індивідуальному і колективному рівнях.Відтак психологія релігії вивчає психологічні особливості релігійності як нарівні індивідуальної, так і колективної свідомості та з'ясовує при цьому їївияв як на рівні світорозуміння, так і світовідчуття та світоставлення.
2. Структурапсихології релігії та її методи
Психологія релігії є складним і багатогранним явищем. Суттєва відмінністьїї від інших дисциплін полягає в тому, що її предмет має багаторівневуструктуру. Можна виділити низку напрямів, у руслі яких ведуться дослідженнярелігійної свідомості.
1. Загальнотеоретичний рівень психології релігії, який охоплює розв'язанняпитання про походження, сутність релігії, структуру, зміст і функції релігійноїсвідомості, досліджує релігійні почуття, уявлення, феномен віри, психологіюрелігійних процесів (навіювання, навернення) таін. «Виростаючи» переважно ізсинтезу психології та релігієзнавства і використовуючи етнографічний матеріал,представники цього напряму співпрацюють з авторами, які репрезентуютьісторичний зріз проблеми (В. Вундт, С. Токарев, Дж. Фрезер та ін.).
2. Другий рівеньформують соціально-психологічні теорії типологій віруючих. Його представникирозглядаютьдинаміку становлення релігійності в процесі розвитку індивіда, особливостіструктури, змісту релігійних уявлень, почуттів та поведінки в різнихстатевовікових групах, залежність релігійності від соціального статусу ісоціальної орієнтації (Дж. Леуба, Ю. Макселон, Г. Оллпорт, А. Міллер, Дж.Хоффман, О. Петрович, Г. Писманик та ін.). Світова психологічно-релігієзнавчадумка у цій сфері досягла значних здобутків. Використовуючи соціологічнідослідження, вчені довели вікові, статеві відмінності у сприйнятті релігійнихвірувань, залежність релігійності від соціального статусу і поведінки.
3. Релігійна психопатологія, що досліджує різноманітні психопатологічніформи релігійної свідомості. Вона тісно пов'язана з проблемами психіатрії,психотерапії, кримінальної психології. Рівень розвитку сучасної психології тапсихіатрії дає змогу на якісно новому рівні осмислити проблеми релігійноїпсихопатології, трансперсональні явища. Однак не всі неординарні стани свідомостіможна зараховувати до патологічних. Якщо переживання такого стану призводить додеградації особистості (патологічної, фізичної, соціальної, професійної,інтелектуальної), то його слід вважати патологічним. Якщо такої деградації не спостерігається,а, навпаки, отриманий досвід стимулює творчі потенції людини, відкриває новідуховні орієнтири, то він, безперечно, не є психопатологічним.
4. Релігійні феномени, що, як і будь-які інші продукти психічної діяльності,існують у формі психофізіологічних процесів у свідомості конкретних людей. Прицьому слід чітко розрізняти два питання: питання про існування фізіологічнихоснов релігійних вірувань та переживань і питання про те, чи існують у мозкутакі фізіологічні структури, центри та процеси, які є суто специфічними длявіруючих.
Законифункціонування фізіологічних структур та процесів у корі головного мозкуспільні для всіх людей, незалежно від їх ставлення до релігії. Величезнийпотенціал, який криється в півкульній асиметрії головного мозку, людина досінедостатньо використовує. Довгий час залишалося нез'ясовним питання про внесоккожної півкулі в загальну роботу мозку. Згодом було встановлено, що лівапівкуля головного мозку відповідає за мову, письмо, пам'ять на слова, логічніміркування; права півкуля сприймає просторові відношення, має музичний слух,розпізнає ціле за частиною. У кожної людини постійно відбувається взаємодіявербально-логічного і просторово-образного сприйняття реальності. Великезначення для розуміння релігійної свідомості мало вчення фізіолога А.Ухтомського (1875—1942) про домінанти (лат. dominans — панівний) — тимчасово переважаючізони збудження в центральній нервовій системі, які мають здатність притягуватий накопичувати збудження, що надходять у мозок, і гальмувати роботу інших йогоцентрів, що дає змогу пояснити, чому домінуючий осередок збудження в корівеликих півкуль мозку не гальмується, а навпаки, посилюється іншими зонамизбудження.
Стереотипи народжуються і закріплюються в людській свідомості на основіреальних факторів, які з часом набувають домінуючого характеру. Поняття«динамічний стереотип», яке запровадив фізіолог Іван Павлов (1888—1901),допомагає глибше зрозуміти психологію віруючого, зокрема ті труднощі ісуперечності, що виникають під час розумової кризи, зміни звичного способужиття, вірувань. Більше того, вони мають фізіологічне підґрунтя у зв'язку зруйнуванням старого домінантного стереотипу. Людині доводиться постійнореагувати на системи зовнішніх впливів, які повторюються, тобто на зовнішні стереотипи.Саме динамічний стереотип є складною системою, яка урівноважує внутрішніпроцеси. Утворення нейродинамічних стереотипів полегшує подальшу «нервовупрацю».
5. Емпіричний рівень, сутність якого полягає в накопиченні фактичногоматеріалу, зокрема автобіографічних свідчень, розповідей, документів віруючихлюдей. Емпіричний напрям, започаткований у США, найбільш повно був розробленийу Німеччині, де виникли самостійні школи, що експериментально вивчають різніаспекти релігійно-психологічного життя.
Карл Гіргензон(1875—1925р.р.), вивчаючи проблему релігійногопочуття і його структуру, теоретично довів можливість і допустимістьзастосування експерименту у вивченні «психічного» в релігії. Його послідовникВернер Грюн (1887—1961р.р.), досліджуючи проблему цінності релігії, специфікувікового релігійного розвитку, використав достовірні емпіричні дані якдопоміжний засіб для вивчення шляхів використання досягнень психології врелігійній практиці.
Збір первинноїінформації відіграв позитивну роль на початковій стадії становлення психологіїрелігії. Згодом постало питання необхідності змістовного аналізу явищрелігійного життя.
6. Питання релігійної педагогіки, пастирської психології, релігійноїпсихотерапії.
Значна увага нині приділяється пастирській психології, яка охоплюєпсихологію культу, релігійного виховання, приходську і позаприходську роботусвященнослужителів з віруючими. Пастирська психологія, ґрунтуючись на знанняхзаконів психіки, розробляє ефективні методи впливу на віруючих.
Виникнення релігійної психотерапії пов'язують із появою «Руху св.Емануїла» (Бостон, 1905р.). Ідеологи цього руху виступали заспівробітництво священиків і лікарів. У той час в Англії також виник «Союзздоров'я», представники якого пов'язували лікувальну практику з релігією. Принципирелігійної психотерапії розробляли А. Бойзен, К. Штольц, Р. Мей, К. Гумпертс та ін. Особливо широко впроваджена релігія в медичну і психіатричну практику в США. У 1961 р. Американська медичнаасоціація організувала відділення медицини і релігії, при медичних закладахбуло відкрито відділення релігії. При Техаському медичному центрі створеноІнститут релігії, який здійснював медичну і психіатричну підготовку священиків.
Багато психологів-релігієзнавців переконані, що релігія переважаєпсихологію і психіатрію не тільки в пізнанні внутрішнього світу людини, айвефективності його лікування. Г. Оллпорт стверджує, що саме священик можезаповнити екзистенційний вакуум людини, а не працівник лікарні, девикористовується багато безособистісних методів лікування.
Сутність релігійної психотерапії полягає в тому, що священнослужитель,організовуючи для хворих служби, розмовляючи з ними і сповідуючи їх, тим самимстимулює у них відтворення соціальних зв'язків, відвертає увагу від душевноїскрути, формує позитивний і цілісний погляд на світ.
Протягом столітьпредставники різних релігій віднаходили оптимальні шляхи відповідногоформування людської особистості та способи впливу на свідомість, почуття, волюлюдини. Набутий досвід поступово складався в послідовну систему виховання.Згодом щоденна поведінка формувала звичку, міцну традицію, яка передавалась ізпокоління в покоління. Традиції мали виховний характер і переростали у правилаповедінки, у своєрідну життєву науку, принципи життя. Отже, поряд зістановленням пастирської психології виникала й пастирська педагогіка.
Наприклад, у християнстві перші педагогічні розробки належать отцям тавчителям церкви: Клименту Александрійському, Орігену, Іоанну Златоусту,блаженним Ієроніму і Августину та ін. В особі святих отців та вчителів церквихристиянство створило свою систему виховання, заклало серйозний фундамент длярозвитку педагогічної теорії та духовної практики.
Розвиток і ефективність досліджень психології релігії залежать відметодів, які вона використовує. Їх можна об'єднати в такі групи:
— загальнофілософські методи (діалектика, позитивістський підхід,прагматичний підхід тощо);
— загальнонаукові методи (метод системного аналізу,структурно-функціональний метод, аналіз і синтез, дедукція та індукція та ін.);
— соціологічно-психологічніметоди (спостереження за самим собою — інтроспекція, спостереження за іншими особами, експеримент,психологічний тест, анкетування, інтерв'ю).
Інтроспекція (самоспостереження) полягає у детальному описі власнихпереживань віруючою людиною. Цей метод характеризує можливості розкриття сутоособистісних вражень від зустрічі з Богом, найглибші духовні пластиособистості. Багато відомих психологів у своїх працях використовувалищоденники, автобіографічні записи релігійних містиків, аскетів, відлюдників.Існують різні варіанти використання методу самоспостереження — пасивна йактивна інтроспекція, експериментальне самоспостереження, сьогочаснесамоспостереження тощо.
На відміну від спостереження за поведінкою віруючих людей цей методфіксує зовнішні прояви релігійності під час богослужіння, молитви та інше, щовимагає особливого такту. Під час спостереження потрібно уникати веденнябудь-яких записів, зважаючи на особливості об'єкта спостереження. Спостерігачи,дослідники повинні дотримуватися поставленої мети.
Експеримент упсихології релігії не передбачає зовнішнього втручання в релігійне життявіруючих. В експерименті застосовують схему S-0-R, тобто експериментатор за допомогоюзбудника (S) впливає на особу (О) йспостерігає, як вона реагує (R). Використовується в експерименті метод соціометрії, який дає змогувивчити особистісні якості віруючого і відносини між членами релігійноїгромади.
До експериментальних методів у психології релігії належить тест (англ. taste — пробувати, перевіряти). Завдяки тестуванню можна зафіксуватиреальну поведінку віруючого в стандартних умовах. Наприклад, йому пропонуютьвідповісти на запитання. Результати тесту дають змогу з'ясувати психічні рисивіруючого, ступінь його внутрішньої чи зовнішньої релігійності тощо.
У психології релігії широко використовується метод опитування за двомаосновними формами — анкетування та інтерв'ю.Анкета (лат. inquirere — допитуватися) — комплексспеціально підібраних питань, на які віруючі мають дати відповіді. Питанняповинні бути коректними, більш цінними є відповіді на питання, побудовані затипом відображувальної життєвої ситуації, наприклад: «Як би Ви поставилися дофакту залучення Вашої дитини до релігійної групи близьким родичем або другом?».
Особа, яка проводить інтерв'ю, повинна добре розуміти, що збираєтьсядосліджувати, тому перед проведенням інтерв'ю визначають мету й основніпитання. Дуже важливо під час проведення інтерв'ю зберігати невимушену,доброзичливу обстановку, щоб віруюча людина могла щиро, неупереджено вести розмову.
Кожен із зазначених методів по-своєму відображає особливості релігійноїсвідомості, тому тільки комплексний підхід до вивчення психіки віруючих дастьзмогу отримати ефективні результати.
3. Тенденціїпсихології релігії в контексті української релігієзнавчої думки
Значні зміни у вітчизняному релігієзнавстві загалом та в психологіїрелігії зокрема пов'язані як з реаліями нашого національного буття, так і зсвітовими глобалізаційними процесами, які, актуалізуючи екзистенційнунапруженість людини, з одного боку, прагнуть надати їй всезагального,універсального статусу, з іншого — посилюють її бажання зберегти національнусамобутність та унікальну самоідентичність.
Релігієзнавчанаука прагне збагнути всю складність релігійного феномену, зорієнтуватися врелігійно-церковних питаннях як доктринального, так і практичного характеру,вчить вдаватися до діалогу та співробітництва між невіруючими та віруючимирізних конфесій як засобу досягнення консенсусу, громадянської злагоди всуспільстві.
Українське релігієзнавство переживає складний і цікавий період розвитку.Не задовольнившись марксистською парадигмою витлумачення релігії, релігієзнавчанаука опинилася перед необхідністю вибору, наукового самовизначення.
Соціологічний підхід до осмислення релігійних феноменів, який упродовжбагатьох років домінував у релігієзнавстві, сприяв її розвитку, поглибиврозуміння релігії як соціального і духовного феномену, виявив особливості їїфункціональності в різноманітних суспільствах і культурах. Завдяки застосуваннюсоціологічного підходу стали зрозумілішими соціальні вияви релігії, а також їївплив на ті чи інші соціокультурні процеси. Однак з часом дедалі більшевідчувається обмеженість такого підходу. Релігіє-знавці звертаються допсихоаналітичних концепцій релігії 3. Фройда, К. Юнга, В. Франкла, прагнутьосмислити її «зсередини». Ці розвідки значно посилились у зв'язку здосягненнями в трансперсональній психології. Реалії сьогодення змушуютьзамислитись над такими проявами релігії, як релігійний фанатизм, релігійні почуття,уявлення, віра тощо. Стає зрозумілим, що ці феномени пов'язані не лише зсоціальними реаліями, а й із певним особистісним станом людини, її внутрішнімсвітом.
У релігії людина, посилюючи екзистенційно-межові основи власного буття,вибудовує на основі них власне «Я», своє ставлення до світу, прилучається добезконечного процесу сходження до Бога, стає співпричетною Абсолютному. Будучивираженням ірраціональної сторони духовності людини, релігія виявляє глибинилюдського духу, особистісну забарвленість, що іноді доволі химерно вплітаєтьсяв реальне буття.
Однак переважаюче зосередження на проблематиці соціології релігіїнекоректне, оскільки релігія, перш ніж виявитися в соціальному, проходить черезсмислове ядро особистості, її переживання, надії, сподівання. В пошуках Вищоголюдина прагне доторкнутися до вселенського, космічного через занурення увласний внутрішній Всесвіт.
Зростання значущості особистісного начала в релігійному житті, зміщенняакцентів у відношенні «людина –Бог» у бік людини, її самовизначення ісамоствердження актуалізують осмислення релігійності як вираження «людськоїситуації». Отже, людина виступає носієм надлюдського, що дає змогу їйперевершити саму себе і самоствердитись у Вищому, Величному. Відтак, релігіявиражає не лише статичний стан людини, а й засіб прилучення до Абсолюту, вякому задіяні всі її сутнісні сили, включаючи ірраціонально-інтуїтивну сферу. Утеології теж спостерігається зміщення акцентів у бік людини, її домінування врелігійній картині світу.
Позалюдське, духовне начало є тим стрижнем, який конституює особу, задаєїй певні сенсожиттєві орієнтири. Дослідження ірраціонального вимагає включенняв пізнавальний процес духовних проявів людини, які дуже складно вербалізувати.Однак без цього аналізу неможливо збагнути комплекс феноменів людського духу — молитви, сповіді, віри, надії,любові, які донедавна розглядались досить поверхово. У минулому цю проблематикудосліджували філософсько-містичні вчення, які натепер актуалізуються і до нихзвертаються не лише гуманітарні, а й природничі науки.
Релігія не лише відображає зв'язок, відношення людини і Бога, а йсвітовідчуття і світорозуміння людини, які він зумовлює.
Автори українського «Релігієзнавчого словника» найбільш повно підійшли довизначення поняття релігії, врахувавши сучасні напрацювання в науці. «Головнасуть релігії не в тому, що вона дає змогу людині усвідомити свою причетність доВсесвіту, а в тому, що служить засобом самовизначення її у світі на основівідчуття наявності в собі якогось надприродного Начала і віри в можливістьсвого прилучення до Вищої Сутності не за допомогою раціо чи якоїсь обрядовоїдії, а через містичну інтуїцію, т. зв. ай-детичне бачення» [15, с. 279]. Таке розуміння релігії суголосне українській релігієзнавчійтрадиції, де внутрішнє спілкування з Богом, набуваючи емоційно-чуттєвиххарактеристик, глибоко інтимізується, стає центром формування духовності якпевного типу релігійності.
Значне місце релігійності як рисі українського національного характерувідводив ще Микола Костомаров (1817—1885р.р.), який наголошував, що середусього слов'янського світу саме українці є найрелігійнішими,найхри-стияннішими. Характеризуючи зміст української релігійності, М.Костомаров підкреслював те, що релігійна духовність українця глибоко вкоріненав його буттєвості.
Українцям притаманна внутрішня релігійність, в якій упродовж столітьплекалась, духовно формувалась ота сковородинівська «внутрішня» людина, яка йвизначала сенс її буття як співжиття, сердечний порив до таємничого світу,утверджувалася в самовдосконаленні і тим самим вносила зміни в навколишнійсвіт.
У руслі цієї проблематики перебувають дослідження будівничого українськоїцеркви і культури Арсена Річинського (1892—1956р.р.), який визначав релігійнийсвітогляд як комплекс ідей, «защіплюваних» народом у низці поколінь, що формуєнаціональний характер і позначається на психіці народу. У результаті цьогостановлення окреслились основні особливості українського релігійногосвітогляду, насамперед відсутність посередників між людиною і божеством.Сільська хата набуває значення Божого храму, де поєднуються два світи — мікрокосм та макрокосм. Первісномусвітогляду українців, як зазначав А. Річинський, не був притаманний дуалізмдобра і зла, навіть відьми наділялися рисами, що не несли злої волі. Вукраїнському релігійному світогляді укорінений природний оптимізм, що спиравсяна Бога як людського Добродія. Ще одна риса, яку описує А. Річинський, — космічне почуття, що дозволяєгосподареві вийти за межі своєї оселі, особистості й запросити в свою господувсі сили, навіть злі. Інтуїтивне передчування внутрішньої єдності світу давалозмогу переступити часові, просторові межі й навіть окреміш-ність поодинокихістот. Отже, А. Річинський ототожнював релігійну свідомість і світогляд.
В'ячеслав Липинський (1882—1931р.р.) зазначав, що в кожній людинівкорінене бажання жити і розгортати своє життя, вона прагне поєднати своє «Я» зБожественним, присутність якого вкорінена в її чуттєвості, відчутності. Такийсоюз В. Липинський називає містицизмом, що притаманний як ірраціональним, так іраціональним проявам віри: в першому разі це віра в Бога, в другому — віра в закони, які осягаютьсярозумом. Отже, містичне начало пронизує всю буттєвість людини, проте, якнаголошує дослідник, уміщує і деструктивний елемент, коли в ньому проявляються«гордість і тілесні, звірячі пристрасті». Велику роль у збереженні творчогоначала в містицизмі вчений відводить чернечим чинам, які оберігають містицизмвід анархічних форм. Отже, В. Липинський указує, що лише причетність до Вищого,Абсолютного, а не утвердження себе в якості Бога, додає людині сил, слугуєжиттєдайним джерелом, на якому тримається світ.
Упродовж багатовікової історії українці створили певний спосіб мислення,відчування і поведінки, які відрізняють їх від інших спільнот, етносів. ОлександрНальчицький (1895—1980) виокремлює чинники, які впливали на формуваннянаціональної психіки українців: геопсихічні (вплив природного довкілля якцілісності), історичні (спільність історичної долі народу, що живе в ситуаціях«межовості»), соціопсихічні (соціальна структура українського суспільства здомінуванням селянства), культурно-морфічні (належність української культури доєвропейської, периферійний характер цієї приналежності), глибинно-психічні(комплекс меншовартості, визначальні архетипи в колективному несвідомому).Кожен із чинників має певну специфікацію, що виявляється через функціональністьі відповідні історичні трансформації.
Отже, на думку О. Кульчицького, українцям притаманні світосприймальнінастанови, в яких відображаються цілісність поглядів на світ, цілісністьпізнань і оцінок світу, проте і в них домінує чуттєво-емоційна«увнутріш-неність». Світовідчування українця вчений характеризує як глибокоперсоналістичне, що призводить до інтенсифікації внутрішнього життя людини, ане її експансії у світ.
Дослідники, аналізуючи українську духовність, доходять висновку, що в нійемоційно-чуттєвий компонент домінує над інтелектом і волею. Отже, неможливістьствердження себе в зовнішньому світі зумовлювала розвиток внутрішнього життя,на противагу його зовнішнім виявам.
Зазвичай емоційні переживання проявляються не тільки як активідображення, а і як особливі стани «душевних сил» (І. Кант) людини, що активновпливають на її сприйняття, уяву, мислення. Вони інтенсифікують або паралізуютьвольовий компонент людини, спонукають до певного емоційного зараження.Переживання піднімається до рівня продукуючого процесу, де поєднується зпродукуванням сенсу і виходом із критичної ситуації.
До джерел української релігійності звертається також представник українськоїнауки в діаспорі, історик, психолог, соціолог Володимир Янів (1908—1991),виокремлюючи геополітичний чинник як перебування на грані двох світів;селянськість як своєрідне відчуття природи; зорієнтованість на літературу тамистецтво, в яких найяскравіше відчувався дух української релігійності;перевагу почуттєвого, емоційного елементу над раціональним, що й зумовилоутворення своєрідної української почуттєвості, релігійності; інтровертизм якпостійне звернення, вчування в свій внутрішній світ; індивідуалізм як нахил доіндивідуального землеволодіння, дбайливе ставлення до приватної власності,лагідність і сумирність вдачі, невойовничість. Ці чинники формували релігійнудуховність українця, яка стала тим своєрідним архетипом, що зберігся і в тих чи інших формах проявлявся в йогодуховному житті. Спираючись на позитивний потенціал досліджень з проблематикиформування релігійної духовності українця, можна дійти висновку, щопсихоповедінкові архетипи, виникаючи на перших етапах формування етносу, в ходіісторичного процесу модифікуються. Проте зберігається певний інваріант,зумовлений спільними культурними, релігійно-етичними чинниками. Саме він даєзмогу народу зберегти національну ідентичність, те, що називають «духом нації»,«душею народу».
Релігійна духовність українця зазнала трансформаційних змін. Реабілітаціярелігії скоріше є свідченням наявності духовного вакууму, аніж відродженнямрелігійної духовності. Тим паче, релігійність нині доволі різнолика, починаючивід суто адаптивної її вираженості до прагнення віднайти в ній відповіді наактуальні сенсожиттєві проблеми. Релігійність як переживання своєїекзистенційної ситуації притаманна небагатьом. Декого, собливо молодь,приваблює екзотичність релігійних новоутворень, прагнення набути новоїідентичності, іноді до цього спонукає суто прагматичний інтерес.
Відродження релігійної духовності не вирішується директивнимипостановами, відбудовою храмів тощо. Прагнення людини до духовності укорінені вїї буттєвості; їх потрібно плекати, активізувати і оберігати. Модельрелігійного світогляду праукраїнців пройшла тривалий розвиток як складниксинкретичного світорозуміння та світоставлення і, набуваючи образності,символічності, діалогічності, інтимності, складного та суперечливого поєднанняілюзорного і реалістичного, емоційної насиченості, формує українську духовнурелігійність.
Натепер процеси сакралізації і секуляризації сфери функціональностірелігії також зазнають трансформаційних змін: їх полярність долається набуттямнових змістовних характеристик. Процес сакралізації, розширюючи сферу своговпливу, дедалі більше набуває мирських ознак, а секуляризація модифікує своєзмістове наповнення: не звільняє життєдіяльність людей від релігійно-церковногосанкціонування, а надає йому нових форм функціонування, іноді доволісакралізованих.
Релігійна карта України ускладнюється і змінюється також у зв'язку збурхливим розвитком новітніх релігійних рухів. Часто людина, захопившисьекзотичним духовним вченням, прагне дедалі більшого входження в нього, щовикликає негативну реакцію близьких. У розвинутих країнах діє розгалуженамережа організацій, які здійснюють консультації з психологічних проблемновітніх релігій, у нашій країні така діяльність ще не налагоджена.
Часто проблеми виникають тоді, коли група прагне відокремитись відсуспільства, її лідер демонструє свою богообраність, втручається в приватнежиття адептів, наполегливо змінюючи їх поведінку. У таких групах «задіюється»насамперед емоційно-чуттєва сфера людини, немовби блокується інтелект, що йзабезпечує некритичне сприйняття ситуації.
Деякі неорелігійні культи володіють психодинамікою, в процесі якоїзмінюється свідомість. Спершу адепти емоційно дестабілізують людину, викликаютьдовіру, створюючи підґрунтя для посилення контролю над думками і почуттями. Цесвоєрідне емоційне зараження вплетене в усі ступені залучення людини до групи,йому підпорядковуються лекції, курси, індивідуальні бесіди. Такожвикористовуються психокорекційні техніки, основна мета яких — досягти стану зміненої свідомості.Колишня особистість немовби «вмирає», змінюється її самоідентифікація, вонапориває з минулим, сім'єю, близькими. її життя стає життям релігійної групи.Психотехніки підштовхують «архаїчний мозок» до стимулювання галюцинацій,марень, фантазій, посилюється залежність від «Вчителя-гуру», «Бога», який можеяк завгодно маніпулювати свідомістю.
Отже, насамперед піддається впливу емоційна сфера людини, поступововиробляється некритичне сприйняття ситуації і тим самим блокується можливістьрозглядання її з різних точок зору й зміцнення своєї поведінки на власнийрозсуд. Відтак людина втягується в механізм психологічної залежності від групи,окремої людини, обставин.
Утвердження раціонально-прагматичних критеріїв людської життєдіяльності,домінування зовнішнього вияву релігійності, засилля різноманітних духовнихсурогатів, наступ новітніх релігійних рухів не тільки призводять до розмиваннятрадиційних релігійних цінностей, а й породжують особисті драматичні колізії,конфлікти. У цьому контексті перед дослідниками в сфері психології релігіїпостає низка завдань не лише теоретичного осмислення, а і їхнього практичноговтілення.
Нині проблематика психології релігії значно розширюється і ускладнюється,що, безперечно, актуалізує проблему уточнення і розробки їїпонятійно-категоріального апарату. Без розв'язання цього завдання неможливенаукове самоствердження психології релігії в межах релігієзнавчої науки. У ційцарині плідно працюють В. Москалець, А. Сафронов, О. Карагодіна, А. Колодний,Б. Лобовик, О. Сарапін та ін.
Висновки
Предметним полем психології релігії є релігійність як «увнутрішнена»релігія, певний особистісний, душевний стан, функціональні вияви якого залежатьвід духовної наповненості індивідуального буття, від його людинотворчихможливостей.
Психологія релігії опирається на емпіричний матеріал, використовуєкількісні методи, математичний апарат, що суттєво відрізняє її від традиційнихгуманітарних дисциплін, які оперують описово-оцінювальними методами.
Українські науковці прагнуть уточнити та розробитипонятійно-категоріальний апарат психології релігії, визначити її роль у системірелігієзнавства, розробити моделі релігійної особистості, що можливо лише заумови проведення фундаментальних досліджень, міждисциплінарного співробітництварелігієзнавців, соціологів, психологів.
Сучасне вітчизняне релігієзнавство загалом і психологія релігії зокрема,наслідуючи світові тенденції, стають плюралістичними. Посилення людськогоначала свідчить про окреслення тенденції до методологічної інтеграції, в якійби провідним принципом був екзистенційно-антропологічний. Величезне значеннядля нинішньої релігієзнавчої науки має розвиток засобів масової інформації такомп'ютеризація науки, науковим контактам сприяє використання Інтернету.
Стрижневою ідеєю вітчизняної психології релігії є її потужнийлюдинотворчий потенціал. А це означає, що ті розвідки, що будуть спрямовані наосмислення цього потенціалу та виявлення чинників і форм його актуалізації йтрансформації у новітніх соціокультурних умовах, зберігатимутьдослідницько-людинознавчу перспективність. Дедалі помітнішою стаєекзистенційно-персоналістична спрямованість психології релігії, підґрунтя якоїбуло закладено потужною традицією як світової, так і вітчизняної релігієзнавчоїдумки.
Література
1. Академічне релігієзнавство. Підручник / За ред. проф. А. Колодного. — К.: Світ Знань,2000. — 862 с.
2. Бучма О. Релігійність особи: мотиви та вияви.Показники та критерії релігійності // Академічне релігієзнавство: Підручник. — К.: Світ Знань, 2000. — С.528—534.
3. Грассери Р. де-ла Психология религии/ Пер. с франц. В. И. Писаревой. — СПб.:Изд. Ф. Павленкова, 1901. — 332 с.
4. Джемс В. Многообразиерелигиозного опыта. — СПб.: Андреев и сыновья, 1993. — 418 с.
5. Зиммель Г. Религия.Социально-психологический этюд. — М., 1909. — 65 с.
6. Карагодіна О. Релігія яксоціально-психологічне явище //Академічне релігієзнавство: Підручник/ За наук. ред.проф. А.Колодного. — К.: Світ Знань, 2000. — С.501—519.
7. Колодний А. Феномен релігії: природа, структура,функціональність, тенденції. — К.:Світ знань, 1992. — 52 с.
8. Красников А.Н. Методология классического религиеведения. — Благовещенск:Библиотека журнала «Религиеведение», 2004. — 148 с.
9. Кульчицький О. Проблематика взаємин етнопсихології і дифе-ренційної психології релігії // Релігія в житті українського народу. — Мюнхен — Рим — Париж, 1966. — С. 65—75.
10. Липинский В. Релігія і церква в історії України. — К.: Рада, 1995. — 16 с.
11. Начала христианской психологии. Опыт самоиспытания. Сатис. — СПб.,2000. — 31 с.
12. Оллпорт Г.-В. Личность впсихологии. — М.—СПб., 1998. — 345 с.
13. Попова М. А. Критика психологической апологии религии (Современнаяамериканская психология религии). — М.: Мысль, 1973. — 261 с.
14. Психологія. З викладом основ психології релігії. — Л.: Свічадо, 1998. — 320 с.
15. Релігієзнавчий словник / За ред. професорів А. Колодного і Б. Лобовика. —К.: Четвертахвиля, 1996. — 392 с.
16. Річинський А. В. Проблеми української релігійної свідомості. — Вид. 3-тє. — Тернопіль, 2002. — 448 с.
17. Смирнова (Дубова) Е. Т. Введение врелигиозную психологию: Учеб. пособ.— Самара: Издательский Дом «Бахрах». — М., 2003. — 160 с.
18. Угринович Д. М. Психология религии. — М.: Политиздат, 1986. — 352 с.
19. Цимбалістий Б. Родина і душа народу // Українська душа. — К.: Фенікс, 1992. — С. 66—97.
20. Янів В. Релігійність українця зетнопсихологічного погляду // Релігіяв житті українського народу. — Мюнхен — Рим — Париж,1966. — С. 179—203.