Вступ
Іслам одна з трьох (нарівні з буддизмом і християнством) так званих світових релігій, що має своїх прихильників практично на всіх континентах і в більшості країн світу. Мусульмани складають переважну більшість населення багатьох країн Азії і Африки. Іслам є ідеологічною системою, що впливає значний чином і на міжнародну політик.
У сучасному розумінні іслам – це і релігія, і держава, внаслідок активного втручання релігії в державні справи. Але розглянемо історичне коріння цього явища.
«Іслам» в перекладі з арабського означає покірність, «мусульманство» (від арабського» муслим») – що віддав себе Алаху.
Засновником ісламу є арабський «пророк» Мухамед (Мухаммед або Магомет), значення якого на загальні долі людства важко переоцінити, тому на цій історичній особистості треба зупинитися особливо [2; с. 210].
Муалід – як посланець великого Аллаха
Маулід – день народження пророка Мухамеда – відмічається 12 числа місяця раби алаввай по місячному календарю. Це сталося в «рік слона», тобто в 570 р. Маулід співпадає з днем смерті Мухамеда. Символічний збіг дат народження і смерті, тобто народження для вічного життя, був даний Мухамеду Творцем в знак його особливої місії носія Прозріння, останнього, як прочитає іслам, Пророка в історії людства.
Згідно з переказами, народження Мухамеда було передбачене пророками Ібрахимом (Авраамом), Ісмаїлом, Мусой (Моїсеєм) і Ісой (Іїсусом Христом). У цих «подвійних» іменах немає нічого дивного, оскільки іслам відноситься до так званих авраамічних релігій і мусульмани нарівні з іудеями і християнами шанують одних і тих же старозавітних пророків, а так само Іїсуса Христа як одного з них.
Мухамед був уродженцем Мекки, міста в західній частині Аравійського півострова, де давно осіло сильне плем'я курейш.
У час джахимеї, так іменується доісламська епоха, коли араби не знали істинного Бога, в Мекке влаштовувалися великі торгові ярмарки. У святилищі Кааба («куб») і на заборонній території («харам») не можна було сваритися, проливати кров, тому що все це могло образити релігійні почуття різних арабських племен, кожне з яких поклонялося своїм божествам, але однаково шанувало Каабу [1; с. 511–512].
У центрі язичницької Хааби стояв Хубал; древні араби шанували це божество племені курейш як повелителя небес і місяця, володаря громів і дощу. Статуя Хубала в образі людини із золотою рукою була виконана з сердоліку (золото замінило колись відбиту кам'яну руку). Чорний камінь, що знаходився з древніх часів в Хаабе (який на думку вчених мав метеоритне походження) втілював небесну силу Хубала.
Навколо головного божества розташовувалися численні ідоли бетіли, що зображали інші аравійські божества (до 300 в Хаабе).
Жили в Мекке і іудаісти, і християни, а так само ханіфи аскети, благочестиві люди, що сповідали суворе принцип єдиного Бога. Пантеон язичницької Мекки складався з безлічі богів, один з яких носив ім'я Алах.
Благополучний брак дав Мухамеду забезпечене життя, що дозволяло мати досить вільного часу, який протягом багатьох років він присвячував релігійному шуканню. Духовне напруження, що спонукало Мухамеда до роздумів про мету і значення життя, про основи світобудови, з роками все міцніло і, нарешті, оформилося в переконання, що саме він має дізнатися істинного Бога і виконати місію сповіщення одноплемінникам істинної віри1.
Я не буду зупинятися на видіннях і прозріннях, що неодноразово сходили на Мухамеда через обмеження роботи по об'єму, хоч це цікаве, скажу тільки, що Мухамед, подолавши невпевненість, все ж зважився на те, чого вимагав від нього Алах: він став проповідувати Слово Боже.
Мухамед зі схилу горба Сафа, криком, що звичайно попереджував городян про небезпеку, сповістив жителів Мекки про Слово Боже, що було низпослане йому. Він закликав відмовитися від поклоніння ідолам і звернутися до Алаха, одного-єдиного Бога. Ім'я Алах є лише одним з позначень Бога, істинного ж Його імені не знає ніхто з мешкаючих. Мухамед оголосив, що інших богів просто не існує, а віруючі в них будуть покарані Алахом. У світі все здійснюється по волі Алаха. Він нагороджує за упокорювання і віру, карає за гординю і негідність. З кожного на суді у Алаха спитається по його справах, і всім віддасться сповна.
Алах продовжував посилати Мухамеду нові знамення, роз'яснюючи, як мусульманам спілкуватися з іновірцями, як їм поводитися по відношенню до Пророка, як ділити військову здобич і успадковане майно. Були проголошені заборони на лихварство, азартні ігри, алкогольні напої, вживання в їжу свинини. Об'єднання людей, що Склалося навколо Мухамеда скріплялосятепер не кровною спорідненістю, а загальною вірою, братством духа. Доступ в умму (нову общину) був відкритий для всіх, хто приймав іслам і визнавав Мухамеда як духовного і світського вождя. Таким чином, в свідомості мусульман з самого початку злилися релігія і політика, духовна і світська влада, віросповідання і морально-правові встановлення [1; с. 520].
Не відкидаючи традиційного обряду поклоніння Каабе, Мухамед встановив нову для арабів форму служіння Богу із декількох поз, що виражають благоговіння, і багаторазове повторення фраз «Хвала Алаху» і «Алах великий». Завершуючи молитву, людина повинна була простертися ниць. Ця небачена раніше поза самоприниження – земний поклін – не подобалась багатьом жителям Мекки. Мухамед називав їх гордецями, не бажаючими підкоритися Алаху [1; с. 516].
У світогляді Мухамеда і в заснованій ним релігії відсутній ідеал людської досконалості або довершеного з'єднання людини з Богом – ідеал істинної боголюдяності. Мусульманство вимагає від віруючого не безмежного вдосконалення, а тільки акту безумовної відданості Богу. Віра Мухамеда ставить першу умову істинного духовного життя на місце самого цього життя. Іслам не говорить людям: будьте досконалі, як Батько ваш небесний, тобто досконалі у всьому; він вимагає від них тільки загального підкорення себе Богу і дотримання в своєму натуральному житті тих зовнішніх меж, які встановлені божественними заповідями. Релігія залишається тільки незмінною основою і нерухомою рамкою людського існування, а не його внутрішнім змістом, значенням і метою.
Якщо немає довершеного ідеалу, яка людина повинна здійснювати в своєму житті своїми силами, то, значить, немає для цих сил ніякої певної задачі, а якщо немає задачі і цілей для досягнення, то не може бути рушення уперед.
Ось істинна причина, чому ідея прогресу, як і самий факт його, залишається чужою магометанським народам. Їх культура зберігає чисто місцевийспеціальний характер і швидко відцвітає без наслідуваного розвитку. Світ ісламу не породив універсальних геніїв, він не дав і не міг дати людству «вождів на шляху до досконалості» [2; с. 209–210]. Це точка зору Вл. Соловйової, яка значною мірою відображає ті умови, в яких знаходилися народи, що сповідають іслам до початку ХХ ст. Але в цьому категоричному висловлюванні присутня раціональна і важлива для моєї роботи думка, що пояснює значну частку консерватизму прихильників ісламу, що в свою чергу дає можливість краще розуміти мусульманський мир. А будь-яке наближення до цього розуміння є метою даної роботи.
Арабські завоювання супроводили важке поширення ісламу по миру, і в 630 р. завойована Мекка після знищення зображення старих богів стала священним центром мусульман, куди щорічно в місяць зулхиджа (останній місяць року) здійснюються паломництва. Ятриб (Медіна) залишився столицею об'єднаної держави. У тому ж 630 р. Мухамеду підкорилися кочовики внутрішніх областей Аравії і місто Таїф. Арабське знання прагнуло до посилення своєї влади шляхом захоплення родючого Йемена і вторгнення бойових загонів в області Візантії і Ірану. Вже споряджалися війська, але в 632 р. Мухамед раптово помер[5; с. 438].
Після розбратів через владу між старими прихильниками Мухамеда і мединским знанням був вибраний «заступник» пророка – халиф купець Абу Бакр, тесть і друг Мухамеда. Надалі кожний правитель арабів оголошував себе халіфом. Був закріплений культ пророка Мухамеда, впорядкований Коран, записаний в основному вже за його житті, місяць прозріння пророка – рамазан став часом мусульманського поста[5; с. 438]. Для позначення мусульманської держави використовується термін «халіфат» («наслідування»). Більш того сучасні автори приходять до висновку, що халіфат аж ніяк не зводиться до індивідуального права або привілеї окремої особи на заняття поста голови мусульманської держави, а являє собою певну функцію по здійсненню верховної світської (політичної) влади і підтримці віри на рівні релігійної общини [6; с. 140].
Загальна характеристика мусульманського права
Шаріат (мусульманське право) органічно пов'язаний з ісламом, його вченням. Згідно з енциклопедією «Шаріат – це звіт релігійних і правових норм, складений на основі Корану і Сунни (мусульманських священних переказів), що містить норми державного, спадкового, карного і шлюбно-сімейного права» [7; с. 495].
Іншими словами, шаріат – це правові розпорядження, невід'ємні від теології ісламу, тісно пов'язані з його релігійно-містичними уявленнями. Іслам розглядає правові встановлення як частку єдиного божественого закону і порядку. Звідси наказам і заборонам, що складають норми шаріата, також приписується божественне значення.
Шаріат розвивався як суворо конфесіональне право. Особливо напочатку шаріат загалом і його власне доктринально-нормативна частина (фікх) увібрали в себе не тільки правові встановлення, але і релігійну догматику і мораль. Внаслідок норми шаріата (правила, розпорядження), з одного боку, регулювали суспільні («людські») відносини, а з іншою –визначали відносини мусульман з Алахом (ібадат). Введення в шаріат божественного проведення і релігійно-етичного початку знайшло своє відображення в своєрідності розуміння права, а також оцінці правомірної і неправомірної поведінки. Так, тісний зв'язок права з теологією ісламу знайшов своє вираження у встановленні в шаріаті п'яти видів дій мусульманина, яким додававались в рівній мірі правове і морально-релігійне значення:
обов'язкові,--PAGE_BREAK--
що рекомендуються,
дозволені,
покарання без застосування;
заборонені і що підлягають покаранню.
Визнання божественного зумовлення в шаріаті з неминучістю породила і велику значимість питання про свободу волі мусульманина і її межі. Релігійно-філософські школи, що Стикнулися з цього приводу зайняли різну позицію. Так, одна з цих шкіл (джабаріти) взагалі заперечувала свободу волі людини[8; 417–418].
Норми, що містять також обов'язки, визначили все життя правовірного мусульманина (щоденне здійснення молитви, дотримання поста і правил поховання і т.ін.). Не випадково особливістю норм, що складають шариат, є те, що вони застосовуються тільки до мусульман і у відносинах між мусульманами. Ранньому ісламу і шариату були властиві норми, висхідні ще до громадського ладу, утримуючі елементи колективізму, милосердя, турботи про калік. Але в шаріаті знайшли своє відображення і уявленні про безсилля людини перед богом, про витікаючу звідси споглядальність і покірність. У Корані особливо підкреслювалася необхідність для мусульманина виявляти терпіння і упокорювання: «Терпіння, адже Алах з терплячими». Таким же чином в шаріаті закріплявся обов'язок мусульманина підкорятися халифу і державної влади: «Коріться Алаху і коріться посланцю і тим, що мають владу серед вас».
Однією з характерних рис середньовічного мусульманського права була його цілісність. Разом з думками про єдиного бога – Алаха – затвердилася ідея єдиного правового порядку, що має універсальний порядок, мусульманське право на перший план висувало не територіальний, а конфесіальний принцип. Мусульманин, знаходячись в будь-якій іншій країні, повинен був дотримуватись шаріату, зберегти вірність ісламу. Поступово з поширенням ісламу і перетворенням його в одну з основних релігій світу шаріат став своєрідною світовою системою права[8; с. 419].
Як конфисіональне право шаріат відрізнявся від канонічного права в країнах Європи в тому відношенні, що він регулював не суворо окреслені сфери суспільного і церковного життя, а виступав в якості всеосяжної нормативної системи, що затвердилася в багатьох країнах Азії і Африки. Згодом норми шаріата вийшли далеко за межі Ближнього і Середнього Сходу, розповсюдилися на Середню Азію, на Північну, частково Східну і Західну Африку, на ряд країн Південно-Східної Азії. Однак таке бурхливе і широке поширення ісламу і шаріату викликало і все більший вияв в ньому місцевих особливостей і відмінностей при тлумаченні окремих правових інститутів. Так, згодом з твердженням двох головних напрямків в ісламі відповідним чином стався розкол в шаріаті, де нарівні з ортодоксальним напрямом (суннізм) виник і інший – шиізм[8; с. 419].
Джерела мусульманського права
Коран
Найважливішим джерелом шаріата вважається Коран (від араб. «яскраво-червоний-куран» – «читання вголос», «повчання») – священна книга мусульман, що складається з притч, молитов і проповідей, вимовлених Мухамедом між 610 і 632 рр. Дослідники знаходять в Корані положення, запозичені з більш ранніх правових пам'ятників Сходу і із звичаїв доісламскої Аравії.
Спочатку пророчі прозріння передавалися в общині усно, по пам'яті. Деякі з них віруючі записували з власній ініціативи поки, нарешті, в Медіне по вказівці Мухамеда не стали вестися систематичні записи. Канонізування змісту Корану і складання остаточної редакції сталося при халіфє Аліфі (644–656 рр.). Коран наказує арабам покинути «звичаї батьків» на користь правил, встановлених ісламом. У самому Корані його правова значущість визначається таким чином: «Отже, ми ниспослали його як арабський судебник»[2; с. 165–166].
Коран складається з 14 розділів (сур), розчленованих на 6219 віршів (аята). Велика частина цих віршів має міфологічний характер, і лише біля 500 віршів містять розпорядження, що відносяться до правил поведінки мусульман. При цьому не більш ніж 80 з них можна розглядати як власне правові (в основному це правила, що відносяться до браку і сім'ї), інші торкаються релігійного ритуалу і обов'язків[8; с. 420].
Велика частина положень Корану носить казуальний харктер і являє собою конкретні тлумачення, дані пророком в зв'язку з окремими випадками. Але багато які встановлення мають вельми невизначений вигляд і можуть мати різне значення в залежності від того, який зміст в них вкладається. У подальшій судово-богословській практиці і в правовій доктрині внаслідок досить вільного тлумачення вони отримали своє вираження в суперечливих, а нерідко і у взаємовиключаючих правових розпорядженнях [8; с. 420].
Сунна
Іншим авторитетним і обов’язковим для всіх мусульман джерелом права була Сунна («священний переказ»), що складається з численних розповідей (хадісів) про думки і вчинки самого Мухамеда. У хадісах також можна зустріти різне правове нашарування, що відображає розвиток соціальних відносин в арабському суспільстві. Остаточне редагування хадісів було здійснене у IX ст., коли були складені в ортодоксальних збірниках сунни, найбільшу популярність з яких отримав Бухарі (помер в 870 р.). З сунни також виводяться норми шлюбного і спадкового, судового права, правила про рабів і т.ін. Хадіси сунни, незважаючи на їх обробку, містили багато суперечливих положень, і вибір найбільш «достовірних» цілком відносився до розсуду богословів-правознавців і суддів. Вважалося, що мають силу лише ті хадіси, які були переказані прихильниками Мухамеда, причому, на відміну від суннітів, шиіти визнавали дійсними лише ті хадіси, які сходили до халіфу Алі і до його прихильників [8; с. 421].
Таким чином, «Сунна посланця Алаха» (повна назва Сунни) – зведення текстів, що описують життя Мухамеда, його слова і справи, а в широкому значенні – збірник благих звичаїв, традиційних встановлень, доповнюючий Коран і шановний нарівні з ним як джерело відомостей про те, яка поведінка або думка є богоугодною, правовірною. Навчання Сунни – важлива частина релігійного виховання і освіти, а знання Сунни і проходження їй – один з головних критеріїв авторитетних ватажків віруючих[4; с. 226].
Іджма
Третє місце в ієрархії джерел мусульманського права займала Іджма, яка розглядалася як «загальна згода мусульманської общини». Нарівні з Кораном і Сунной вона відносилася до групи авторитетних джерел шаріата. Практично Іджма складалася з співпадаючих думок з релігійних і правових питань, які були висловлені прихильниками Мухамеда або згодом найбільш впливовими мусульманськими теологами-правознавцями (імамами, муфтіями, муджатахідами). Іджма розвивалася як у вигляді інтерпретацій тексту Корану або Сунни, так і шляхом формування нових норм, які вже не зв'язувалися з Мухамедом. Вони передбачали самостійні правила поведінки і ставали обов'язковими внаслідок одностайної підтримки муфтіїв і муджатахідфів.
Такий спосіб розвитку норм мусульманського права отримав назву «іджтіхад». Правомірність Іджми як одного з основних джерел шаріата виводилася з вказівки Мухамеда: «Якщо ви самі не знаєте, спитаєте тих, хто знає».
Велика роль Іджми в розвитку шаріата полягала в тому, що вона дозволяла правлячій релігійній верхівці Арабського халіфата створювати нові правові норми, пристосовані до умов феодального суспільства, що міняються, що враховують специфіку завойованих країн. До Іджми як джерела права, доповнюючого шаріат, примикала і фєтва – рішення і думки окремих муфтіїв з правових питань [8; с. 421].
Кияс
Одним з найбільш спірних джерел мусульманського права, що викликає гострі розбіжності між різними напрямками, був кияс – рішення правових справ. Згідно киясу правило, встановлене в Корані, Сунні або Іджмі, може бути застосовано до справи, яка прямо не передбачена в цих джерелах права. Кияс не тільки дозволяв швидко врегулювати нові суспільні відносини, але і сприяв звільненню шаріата в цілому ряді моментів від теологічного нальоту.
Але в руках мусульманських суддів кияс часто ставав і зброєю відвертого свавілля. Найбільш широко ций метод був обгрунтований Абу Ханіфом і його послідовниками ханіфатами.
Як додаткове джерело права шаріат допускав і місцеві звичаї, що не війшли безпосередньо в саме мусульманське право в період його становлення, але що не суперечили прямо його принципам і нормам. При цьому признавалися правові звичаї, що склалися в самому арабському суспільстві (урф), а також у численних народів, підкорених внаслідок арабського завоювання або ж що зазнали в більш пізній час впливу мусульманського права (арати), зокрема у народів, що населяють нашу країну.
Фірмани, кануни
І нарешті, похідним від шаріата джерелом мусульманського права були накази і розпорядження халіфов – фірмани. У подальшому в інших мусульманських державах з розвитком законодавчої діяльності як джерело права стали розглядатися і грати все зростаючу роль закони – кануни. Фірмани і кануни також не повинні були суперечити принципам шаріата і доповнювали його передусім нормами, що регламентують діяльність державної влади з населенням[8; с. 442].
Висновки
Отже, підводячи підсумки роботи хочу узагальнити: детально розглянуто процес виникнення і формування ісламу, приділена велика увага батькові «релігії покірних» – пророку Мухамеду, представлена загальна характеристика шаріата і розглянуті основні його джерела.
На прикінці, повернемось до пророка Мухамеда. У переказі про його нічну поїздку в Ієрусалім розровідається, як в «будинку поклоніння» пророку після молитви були запропоновані три чаші: одна з медом, інша з вином і третя з молоком, – і він вибрав з них останню. Між язичницькою чуттєвістю (мед) і християнською духовністю (вино) іслам дійсно є здоров'я і тверезе молоко: своїми загальнодоступними догматами і заповіддями він живить народи, що покликані до історичної дії, але не зрозуміли вищих ідеалів людства [3; 49].
Список використаної літератури
Религии мира. Енциклопедия. т. 6. Москва «Аванта +».1996 р.516–520 с.
Будда. Конфуций. Магомед. Франциск Ассизский. Савонарола. Бібліографічна бібліотека Ф. Павленкова. Москва. Республика. 1995 р. 209–211 с.
Видишенко В.М. Матеріали до вивчення курсу Релігієзнавство для студентів всіх спеціальностей і всіх форм навчання. – Суми. – 71 с.
Докаш В. І., Лешан В.Ю. Загальне релігієзнавство: Навчальній посібник. – Чернівці: Книги – ХХІ, 2005. – 376 с.
История государства и права зарубежних стран. Підручник під ред. П.Н. Галазни. Москва. Юридичская литература. 1980 р.432–439 с.
Ислам. Проблеми идеологии, права, политики и економики. Під ред. М.Ф. Ким. Москва. Наука. 1985 р.420–226 с.
Юридическая енциклопедия под ред. М.Ю. Тихомирова. М.1997 р.495–497 с.
История государстваиправа зарубежнихстран. Під ред. О.П. Жідкова. ч. 1 Норма. Москва. 1996 р.420–441 с.