Вступ
Вкультурі народівСходу та Заходуздавна існувалиціннісні уявленняпро Віру, Надіюта Любов. Їхтрактуваннямало як специфічніриси, притаманнікожній культуріабо конкретнійтечії в ній, так і спільний, загальнолюдськийзміст. Ці поняттябагатогранніі багато аспектні.Вже в давнинурозрізняєтьсявіра як внутрішній, релігійно-екстатичнийстан і віра узовнішні ритуальнітрадиційно-моральніприписи. Релігійнавіра сприймаєтьсяв єдності догматів, доктрин таморальності(їх виділенняяк окремихвидів віри, атакож аналіззначення моральностів свій час булидані ЕммануїломКантом).
Віра, Надія, Любов– це непохитніістини у життікожної людини, якими вонакеруєтьсявпродовж всьогосвого життя.
1.Перші уявленняпро: Віру, Надію, Любов у давньоіндійськомувченні
Найдавнішіуявлення проВіру, Надію таЛюбов як важливускладову людськихвзаємин тапочуттів, якособливе ставленнядо вищих силбуло відображенов стародавніхзаклинаннях, обрядах, гімнах, ритуальнихтанцях, піснях, переказах, легендах. Урефлексивнійформі ця тріадаглибоко таґрунтовноосмислюєтьсяв релігійнійта філософськійлітературі.В залежностівід історичнихумов та культурноїтрадиції ціпоняття розглядаютьсяабо в межахпевної системирелігійно-міфологічнихкоординат (зрізними варіаціями), або поза їхмежами, як прояввільнодумства, а також в контекстісуто науково-раціональногосприйняттясвіту. Так, вдавньоіндійськихперед філософськихта філософськихтворах Віра, Надія та Любовмають, позаокремимивиключеннями, релігійно-міфологічнезабарвленняі посідаютьодне з провіднихмісць.
Слідвідзначити, що європейськийтип свідомостіне завжди здатнийадекватносприйнятиконтинуальністьмисленнядавньоіндійськоїфілософії. Вній розумінняєдності світута людства, відраза відзовнішньогосвіту та йогоспокус, прагненнядо приборканняпристрастейсвого «Я» зодночаснимпоглибленимсамопізнанням, психологізацієюетносу, безоб'єктнимзнанням тощопоєднуютьсяз вченнями проВіру, Надію таЛюбов. На відмінувід цього вєвропейськійкультуріфункціонуванняданих символічнихпонять ґрунтуєтьсяна протилежнихконцептуальнихзасадах мислення, які передбачаютьдиференціаціюбуття, наявністьіндивідуальних«самостей», пристрасніемоції, розрізненнясуб'єкта таоб'єкта тощо.Не вдаючисьдо аналізудумок різнихдослідниківз цього приводу, підкреслю, щонаявністьвідмінних однавід одної системсвітобачення, в яких конкретно-історичнимчином реалізуєтьсязагальнолюдськийзміст феноменівВіри, Надії таЛюбові, з інколидо кінця незбагненимдля не присвяченихсенсом, єднаєі збагачує всюсвітову цивілізацію.
Досліджуванатріада в індійськійтрадиції виступаєі як засіб досягненнявищої мети, іяк самодостатнянеминуча великацінність, хочапоняття Надіїу давньоіндійськіймудрості маєменший ступіньрозробленості, ніж уявленняпро Віру таЛюбов. Добревідоме сповіщанняБудди про те, що він прийшову світ для навчаннялюдей знанню, сповненоголюбові, пронизаногонею, як моресіллю. Слідзазначити, щопро віру та їїформи, милосердя, співчуття, жертовну любовйдеться в різнихбуддистськихтекстах (Дхаммапада,Ітивуттака, сутри Лотосова, Намиста таінше). За однимз них Віра – цеоснова обраногошляху, надійі прагненьлюдини, їїудосконаленняі звільнення.Але Віра неповинна бутидогматичною, сліпою. Не слідвірити «тількитому, що ви чули», вірити можнатільки тоді, коли явище«перевіренота сприйнятовашою свідомістю»
РозумінняЛюбові у давньоіндійськихвченнях, зокремав буддизмі, які уявлення проВіру, має багатоваріантів.«Любов – визволителькарозуму, вміщуєв себе все, сяючи, виблискуючи, випромінюючи»силу, яка завждимилосердна.«Є три типилюдей на землі, одні подібнідо засухи, інші– до невеликогодощику, треті– до дощу, щозаполонив всенавкруги».Перші не знаютьспівчуття імилосердя, другі лишеінколи, частководопомагаютьіншим, третімилосерднізавжди. Любов, стверджуючисьв буддистськихджерелах, охоплюєвсе оточуюче, виявляєтьсяв ставленнідо всіх живихістот, як доблизьких. Великоюцінністю є«любляче серце».На основі аналізубуддистськихтворів можнасказати, що всерці зосередженосвітіння нашого«Я» як часткиспільної сутностіі цілісностілюдства таусього світу.
В іншійвидатній пам'ятціДавньої Індії– «Бхагавадгіті»(шостої книгиепосу «Махабхарата», в якій простежуєтьсяпевний зв'язокз ведантою ітеїстичноюсанкх'єю), доситьдетально описуютьсярізновиди віри, пов'язані згунами «В світлійвірі – саттвапереважає, впристрасній– раджас, а втемній – тамас»[3, с. 211].
Навідміну відбуддизму з йогоідеєю рівностівсіх людей, уцьому творіне заперечуєтьсякастовий поділсуспільства, нижча, порівняноіз чоловіками, природа жінок,«Породженнялон нечистих– вайші жінки, шудри» [3, с. 186], вже за своїмнародженнямзв'язані з гунамираджаса і, особливо, тамаса (пристрасті, невігластва).Представникивищих каст вокремих випадкахтакож можутьзазнати певноговпливу цих гун(раджас властивийкшатріям). Спастивід цього можевіра. «Людинаскладаєтьсяз віри: яка їївіра, така вона»[3, сс. 211–21].
Віра, що відноситьсядо гун пристрастіта невігластва, служить тількитимчасовим, оманливимматеріальнимнаслідкам.Істинна Віразнаходитьсяв гуні доброчесності, вона очищаєсерце, має духовніплоди. Досягтиїї можуть інижчі кастита жінки, «якщоз вірою до мене(Всевишнього– І. О.) приходять, до вищої прямуютьмети» [3, 186], хочадля цього черезвроджені вадиїм потрібнозробити значнобільше зусиль.
Любовв «Бхагавадгіті»розглядаєтьсяв першу чергуяк відданеслужіння Божественнійсутності (хочатут говоритьсяі про інші типилюбові, зокрема, затьмареноїпобічнимимотивами, черезщо вона є недостатньовисокою). Такеслужіння злюбов'ю і шануваннямвиконуєтьсялюдьми, щостраждають, шукачами знаньі знаючими [3, с. 177]. «Лишезнаючі всіхпереважають»[3, гл. 7, 17]. Вони немають сумнівів, чужі егоїзмуі самості, сповненічистої любові-бхакті, проникаютьу Вище, досягаютьзв'язку з ним, що є головноюметою духовногоіснування.Взагалі, «бхакті»як благоговійналюбов-служінняв індійськійтрадиції постаєяк центральнийкосмічнийпринцип, щопідтримуєВсесвіт, з'єднуєлюдину з Абсолютом.
2.Визначення: Віри, Надії, Любові в творахкитайськихмудреців
Визначеннявіри, надії, любові в творахкитайськихмудреців маєспільне тавідмінне упорівнянніз індійськимиджерелами. Їхєднає афористичність, образність, конкретність, практичне, впершу чергу, нормативно-етичнепризначення.Разом з тим, давньокитайськафілософія неспоглядальна, в ній значноменше містики, релігійногоекстазу, немаєвідчуженнявід світу та«самості», атріада постаєяк необхіднійкомпонент вченьпро канони, правила політикита вмілогокеруваннякраїною. Вірата Надія в китайськихпам'ятках – цеетична тапсихологічнаоснова існуваннядержави, порядкув ній, вони знаходитьпрояв у взаєминахуправителіві підлеглих, старших і молодших, підсилюючисьта зміцнюючисьлюбов'ю. У Конфуція, наприклад, Любов виявляєтьсяу родиннихпочуттях, шанобливостідітей до батьківта молодшихбратів до старших, у підтримціродових відносин.Визнаєтьсяй «любов долюдей» [4, с. 161] як загальнийгуманістичнийпринцип («жень»)взаємовідносинміж ними, з певнимиправилами длярізних верств.Цей принципне заперечуєможливої ненависті, яку потрібностримувати, щоб не булозаколотів, непорушувалась«золота середина».Любить людейтой, вважавКонфуцій, хтоздатен розповсюджуватив державі п'ятьякостей: шанобливість, великодушність, правдивість, кмітливість, милість [4, с. 148–149]. Впровадженняцих якостейприноситькористь країні.
Противникомконфуціанствабув Мо-цзи. Вінне визнававродинної любовіяк окремогоїї виду, виступавпроти ієрархічностіу моральнихнормах. Замістьпринципу «любовідо людей» («жень»)Мо-цзи вводитьпринцип «всезагальноїлюбові» («цзянь-ань»).Для того, щоброзвивати всевигідне тазнищуватишкідливе, необхідне«об'єднаннядля замінироз'єднання»,– говорив цейфілософ. Роз'єднаннялюдей на близькихта далеких, родичів тачужих, сильнихта слабкихпороджує ненависть, яку можна подолативсезагальною, взаємною любов'ю.Шлях до цього– об'єднанняінтересів тацілей окремихлюдей, скріпленевзаємноюзацікавленістю, користю. Всезагальналюбов означаєставлення доінших, як досамого себе, це любов всіхдо всіх, вонане знає різниців ступеняхспорідненостіта соціальномустановищі, але, разом з тим, вній реалізуєтьсявзаємна користь.
3.Філософсько-релігійніпогляди Платонаі Аристотеля
Західноєвропейськадохристиянськасвітогляднапарадигмапредставленадавньогрецькоюфілософією.Раціональністьу пошуках граничнихоснов буттяй синтезу єдиногота множинного, а також об’єктивно-понятійнийспосіб рішеннябагатьох іншихонтологічних, гносеологічних, антропологічних, етичних проблем, розробкаіндуктивно-дедуктивногометоду пізнаннята системикатегорій, тобто, вихідна теоретичнийрівень мислення– далеко неповна характеристиказдобутківгрецьких мислителів.Проте Віра, Надія та Любовяк духовно-практичніфеномени залишалисьактуальнимидля античноїфілософії нарізних етапахїї існування, включно ізперіодом формуваннята розвиткурефлексивнихтеоретичнихсистем.
Самезавдяки згаданимрисам давньогрецькоготеоретико-рефлексивноготипу мисленняці поза теоретичніфеномени отрималирозвинутікогнітивнідефініції, втілилися удетальну класифікаціюосновних їхтипів. Особливовелика увагатут приділяласьЛюбові. Відповіднодо цього, єпристрасназакоханість– «ерос». В нійсамовідданістьпоєднуєтьсяз жагою володінняулюбленоюістотою, абоякимось об'єктомдуховності, схиляння передними. «Агапе»– це милосердна, жертовна любовдо «ближніх».Існує також«філія» –любов-дружба, приязнь, щореалізуютьсяміж людьми, внаслідок їхособистоговибору. «Сторге»– це любов-прихильність, особливо важливадля сім'ї, родиннихстосунків. Вподальшомувиникали й іншікласифікації, хоча все багатствота розмаїттясмислів однихтільки зазначенихпонять у їхповноті намще й досі нелегковичерпно осягнути.
Представникикласичної доби, зокрема, Платонта Аристотель, приділяли увагуй іншим елементамтріади. Дефініціїїх як понятьПлатон подаєв багатьохпрацях («Георгій»,«Тимей», «Бенкет»та інших). Прицьому наголошуєтьсяна відмінностяхмислення тапочуттів. Удуші, на думкуфілософа, навищому ступеніперебуваєрозум, на другому– розсудок, натретьому знаходитьсяіндивідуально-суб'єктназа своєю суттювіра, останнємісце займаєуподібнення.Розсудок тарозум належатьмисленню, умогляднійсфері, а Вірай уподібнення– чуттєвій.Мислення відбиваєсутність, Віра– це тількистановлення[6, с. 294, 318].
Віраможе бути істинноюабо хибною.Істинна Віра– це «правильнесприйняттяречей такими, якими вониуявляютьсясамій людині»[7, с. 618].Надія, за Платоном,– це думка відносномайбутнього,«чекання блага».Хоча вона можеспокушати ів наступномуне виконуватись, ми протягомусього життясповнені втішнихнадій, особливо, коли не знаємоза собою несправедливихвчинків [8, с. 43; 6, с. 83].
Любов, за Платоном, живе в усійприроді, в усьомусущому. У людинивона постаєяк жага первісноїцілісності(андрогінності)та безсмертя, прагнення доблага й красоти[9, сс. 101, 117, 122], до «насолодипрекрасним»[10, с. 146].Хоча любов першза все пов’язаназ особистоюдумкою, вонаспрямованане на себе тахарактеризуєтьсявідданістю, самозреченням, готовністювмерти за іншого.Розгляд цьогофеномену Платонпочинає з описуконкретнихзовнішніх ознакі через узагальненнядоходить довиявлення йогосутності. Любоврозглядаєтьсяним у розвитку, як сходженнявід нижчогодо вищого, відфізичноговаблення доодухотворення.На достатньовисокому рівнів цьому почуттіземне та небесне, тілесне тадуховне поєднуютьсяз розуміннямспільної сутів окремих прекраснихформах, алекінцевою метоює ідеальналюбов, що втіленав чисте, духовнеосягненняабсолютнихБлага та Красоти.Цікаво, що платонічналюбов з її містичнимсходженням, має певну аналогіюдо шляху «бхакті»в індійськійтрадиції.
Навідміну відПлатона, Аристотельрозглядає ціпоняття в іншомуракурсі. Надумку філософа, з усіх живихістот тількилюдині властивавіра. Як і Платон, він пов'язуєїї з особистоюдумкою людини.Віра супроводжуєтьсяпереконанням, яке, хоча і маєрозумну основу, може бути абоадекватним, або хибним.Надія ж спрямованана майбутнє.Вона вільнавід стражданьі надає людині, як і надія, задоволення, незалежно відможливостейїї втілення[11, с. 255, 271]. Любов заАристотелеммає онтологічнийта етичнийсенс. Любов якприродна складовалюдських стосунківналежить допристрасноїчастини душі.Якщо вона непідкоряєтьсярозуму, устоямкультури, товеде до розбещеності, до надлишківу задоволеннях, або до стражданьвід їх недостатності.Тому людинінеобхідно бутирозважливою, дотримуватисяміри та «золотоїсередини» міжкрайнощами[13, с. 116–118].
Любовв її духовномувимірі реалізуєтьсяв дружбі. «Дружба– це дія, і у неїнемає іншоїмети, крімдії-любові, алетільки вонаодна» [13, сс. 9–370; 14, с. 247].В своєрідномуракурсі розглядаєАристотельтермін «себелюбець», вважаючи такулюдину доброчесною, тому що вонабільш за вселюбить задоволеннярозуму, інтелектуальнудіяльність, а всіх іншихблаг готовазректися. Торкаючисьродинних стосунків, філософ підкреслює, що у батьківпочуття любовідо своїх дітейзавжди більше, ніж у дітей добатьків, томущо це – їх створіння, з якими пов'язаніі спогади, інадії на майбутнє.Взагалі, всіістоти завждиє схильнимидо того, що вонисамі створили.Підсумовуючи, відзначимо, що розробказазначенихпонять Платономі Аристотелем, стала фундаментомдля роздумівта подальшогопереосмисленнявизначеньтріади Віри, Надії та Любовідіячами пізнішихперіодів, зокремапредставникамиукраїнськоїфілософії.
4.Християнськетрактування: Віри, Надії, Любові
Зприйняттямхристиянствавідбуваютьсязміни в світоглядіта взаєминахлюдей, черезщо космологізмпоступаєтьсятеоцентричніймоделі світу.Як відомо, ухристиянськомувіровченніВіра, Надія таЛюбов набуваютьособливогозначення, становлятьпевну цілісністьяк визначальнізасади СвятогоПисьма, якевважає їх необхіднимипочуттями тачеснотамикожного християнина.Згідно з Біблією,«праведнийжитиме вірою», а віра – то «підставасподіваного, доказ небаченого»[Євр. 11:1].З вірою немаєнічого неможливого, вона реалізуєтьсяв діяльності.«Бо як тіло бездуху мертве, так і віра безділ – мертва»[Як., 2:26; 1 Кор.,13:48]. Віра немає сумнівуі доповнюєтьсянадією, разомвони складаютьоснову любові, представленув багатьохбіблійнихкнигах і посланнях.В них мова йдепро любов доБога, до ближньогосвого, пронеобхідністьспівчуття, милосердя, жертовностіта про божественнулюбов до людей, сфокусованув діяннях тастражданняхІсуса Христа.«Люби ГосподаБога свого всімсерцем своїм,і всією душеюсвоєю, і всієюсилою своєю,і всім своїмрозумом, і свогоближнього, яксамого себе»говоритьсяв Євангеліївід Луки [Лк.,10:27] Любов над усе! Любов довготерпить, любов милосердствує, не заздрить, не величається, не надимається, ніколи любовне перестає![1 Кор., 13:4].
Данатріада є такожцентральнимпонятійнимкомплексомфілософськоїдумки середньовіччя.Віра і знання, віра й розуміння,їх співвідношеннята субординація, любов до Богаі Божа любовдо людей в різнихїї проявах –ось основнітеми творівсередньовічнихмислителів.При цьому вонивиходять абоз протилежнихмаксим – «вірю, щоб розуміти»(Августин, АнсельмаКентерберійського), або «розумію, щоб вірити»(Абеляр), а з 13-гост. – з ідеї їхгармонії (ХомаАквінського).Цей мислительподіляє чеснотина розумові, моральні танайвищі, богословські, якими є Віра, Надія та, найбільшдовершена –Любов.
АвгустинБлаженнийобґрунтовуєсвою позиціютим, що Віраширше за своїмобсягом, ніжрозуміння. Нашрозум обмежений, недосконалий, не здатнийусього охопити.Тому об'єктивіри філософрозділив натакі, що приступнітільки віріі ніколи – розуміннюта на ті, в осягненніяких віра йрозуміннятотожні. Алев цілому, вінне протиставляєвіру та знання, тим більше, щовіра все ж такипостає як засіб, а розумне пізнання– це мета [15, сс. 226–229]. Любов, за Августином,є виявленнямв людині космічноїсили, яка всерухає до «належнихмісць». Томулюбов є навітьу неживій природі.Це – вага, тяжкість, а у людини – цекохання чуттєвеі любов духовна, що наближаєїї до Бога [15, сс. 320–324].
РозглянутіінтерпретаціїВіри, Надії таЛюбові певноюмірою складаютьпідвалинипізнішої світової, в тому числі, українськоїфілософії.Рання українськафілософськадумка формуваласячерез відоміопосередковуючіланки перш завсе у річищісхідної християнськоїкультури. Вжена початковихетапах розвиткуфілософії вКиївській Русіперекладалисьі використовувалисьв аргументаціяхта роздумахтвори античнихавторів, булидобре відомізахідна патристиката схоластика.Ці впливипростежуютьсяпротягом значногочасу. Ідеї східнихмислителівдоходили якв переосмисленомувикладі, такі в перекладах(«Повість проАкира премудрого»,«Сказання проІосафа», тобтоБудду тощо), атакож – в описахта цитуваннях(наприклад, уКирила Смолятича).МаргінальнеположенняУкраїни визначилоформуваннятечій, що поєднувалисхідну та західнутрадиції. Зокрема, поширений вУкраїні у 15–17-мустоліттяхісіхазм яксинтез східноїта візантійськоїмістики, позначився, як відомо, упоглядах І.Вишенськогопро самовдосконалення.Зв'язок із світовоюкультуроюзбагачуваввітчизнянуфілософію, алеводночас підкреслювавїї специфіку.
ДавньокиївськиммитрополитомІларіоном Віра, Надія та Любовсприймаютьсяцілком у біблійномурозумінні, колиїх цінністьвизначаєтьсяу ставленнідо Бога. Найголовнішевірити в Нього, з любов'ю благати,«щоб не відпаливід віри слабкі», зокрема ті, «щовіддалисяплотськимвтіхам», сподіватисьна спасіння[16, сс. 122–123; 17, сс. 124–125].У ВолодимираМономаха згаданатріада виступає, звичайно, врелігійномуконтексті, якестетично-етичнемилуваннястворенимсвітом, природноюгармонією йкрасотою, іразом з цим –як засада активноїдіяльностіта побудовиієрархічнихсоціальнихта сімейнихвідносин. Любовдо підлеглих, наприклад, реалізуєтьсяв мудрості тасправедливості, останнім женеобхіднослухатись ташанувати володарів.В сім'ї потрібно«з рівними собіі молодшимив любові перебувати».Дружину свою, радить автор«Повчання», любіть, але недавайте надсобою влади»[18, с. 167].
ВолодимирМономах якприхильникміри не кличедо відмови відусіх «земних»бажань. Спрямованістьйого думокоптимістична, сповнена віриу майбутнє.Протилежноїпозиції дотримуєтьсяФеодосій Печерський.Він репрезентуєідеї містики, аскетизму такульту мовчання.Слово для ньогомає як зовнішнє, поверхове, завиключенням«словес книжних», значення, такі внутрішній, глибиннийзміст. Тому, залучаючибіблійні настанови, Феодосій підкреслює:«Любов до Богане в словахвідбувається, а в дійснихсправах» (19, с. 154). Саме любов, в основі якоїлежать, безбудь яких сумнівів, безмежні Вірата Надія, наближаєлюдину дотрансцендентного.Зв'язок з Всевишнімможе відбутисьу сердечномуспілкуванні, де саме внутрішнєслово виявляєсвій потаємний, заповітнийсенс.
ГносеологічнаустановкамислителівКиївської Русівідбиваєтьсяв орієнтаціїна «любомудріє», в їх любові дознань та книг.Слід зазначити, що книжна мудрістьоцінюєтьсяв давньоруськихпам'яткахнеоднозначно.Негативнаоцінка її якхибного всезнаннята зарозумілості(крім СвятогоПисьма), зустрічаєтьсяв «Житії Феодосія»Нестора, в окремихфрагментахКиєво-Печерськогопатерика, позитивна– у «Повістіминулих літ»,Ізборнику 1076, в притчах йпосланняхК. Туровського, К. Смолятичата у багатьохінших творах.
Впізнанні особливемісце відводитьсяфілософії. ЇївизначенняІ. Дамаскінимв «Діалектиці», значно поширеноїу нашій тогочаснійкультурі, закінчуєтьсяузагальненимвисновком:«філософія– любов до мудрості;істинна жемудрість є Бог.А тому любовдо Бога є істиннафілософія»[20, с. 622] Ця класичнадефініціяфілософіїсвідчить проблизькістьавтора дохристиянізованогонеоплатонізму, а також пройого розумінняфілософії, якаототожнюєтьсяз найвищимпроявом людськоїлюбові. Книжністьта «любомудріє»в давньоруськихтворах є ознакоювисоких чеснотлюдини, сформованих, у першу чергу,«святими книгами».«Кінь управляєтьсяі утримуєтьсяуздою, праведникже – книгами»[21, сс. 149–150].В них слово є«солодшим замед», а ті, хтопізнає – «блаженні»,– говоритьсяв «ІзборникуСвятослава»1076 р. Панегіриклюбові до мудростізнаходимо в«Повісті минулихліт». Книги –це «ріки, щонаповнюютьвсесвіт, в нихглибина невимірна»,«хто книгичитає, той розмовляєз Богом» [22, сс. 302–303].
Новінапрямки мисленнядемонструютьпредставникиукраїнськогоВідродження.Гуманізм, інтересдо земних проблем, більш вільнітлумаченнята коментарірелігійнихсюжетів відбиваютьсяна своєріднійформі вираженнята акцентуванніна тих чи іншихаспектах Віри, Надії та Любові.Ці поняттяпов'язуютьсяз патріотичнимимотивами, соціальнимисподіваннями, з духовною татілесною сутністюлюдини. Так, скажімо, важкоуявити, щоб влітературі, орієнтованоїсуто на ортодоксальнетлумаченняБіблії, можнабуло, навітьмимохідь сказати, що «Боговівластиво помилятися», або що «Діва…чи то Бога налюдину (о таїна), чи людину наБога перетворила»[24, сс. 344, 347].
Розумінняу творах цьогоперіоду Любовів її трансцендентномузначенні визначаєрозуміння їїролі як рятівникалюдства, оскількижиття та Віра– від Любові.Віддаючи належнедуховностілюдини, закликаючипастирів «бутиприкладом умові, спілкуванні, любові, віриі чистоти», українськімислителізвертають увагуна тілеснуприроду людинита її потреби, на важливістьчуттєвостів коханні. Водному з творів, Петро Могила, наприклад, порівнюєтьсяз «ясним світломтілесногосонця», там жезгадується«чудове, понадусі форми, тіло», підкреслюється, що «людствовідчуло його(Ісуса Христа)тілесну з'яву, а не божественність,і полюбило»[24, с. 347].
--PAGE_BREAK--
5. Віра, Надія та Любову працях професорівКиєво-Могилянськоїакадемії
ЗрозбудовоюКиєво-Могилянськоїакадемії (17-те– перша половина18-го століття)в Україні з'являєтьсяпрофесійнафілософія.Увібравши всебе вітчизнянітрадиції, ідеїгуманізму, Реформаціїта ранньогоПросвітництва, маючи виразніриси бароко, києво-могилянціу своїх оригінальнихцілісних концепціяхдають зразкиглибокої теоретичноїрефлексії.Віра, Надія таЛюбов розглядаютьсяу них, як правило, в працях з етики.В їх трактуванніпростежуєтьсялінія аристотелізму(хоча у них наявнітакож і елементинеоплатонізму), що знайшлопрояв ураціоналізовано-схоластичномупідході допитань, щовивчаються.В працях нашихперших професорівпевним чиномпозначиласьтакож тенденціядо розмежуванняфілософії татеології. Домінуючийу ті часи релігійнийсвітогляд длякиєво-могилянцівє загальнимконтекстомїх досліджень.Слід відзначити, що увага вфілософськихтворах нашихславетнихмислителівздебільшогоконцентруєтьсяна феноменахНадії та Любові, тоді як Віразгадуєтьсяними лише побічно, як супроводжуючедані феномениначало.
ЗгіднопоглядівС. Калиновського, Надія та Любов– це пристраснібажання, пов'язаніз перетерплюванням.Любов, за думкоюавтора, якоюсьмірою «є коренемусіх іншихчеснот». Вонавизначаєтьсяяк здатністьдо добра, незалежновід того, дійсневоно, чи ні. Любовза своєю суттюподвійна. Викликанаволею, вона єперетерплюванням, а викликаначуттєвим бажанням– пристрастю.Остання постаєяк «любов додеякої речі, якогось добра, що розливаєтьсяв нас», тобтовона може бутиегоїстичною.Любов-прихильністьабо любов-дружба, спрямованіна когось іншогозаради ньогосамого, а незаради насолодичи користі, єпроявом волі.
Любовмає свої причиний наслідки.Серед її причинперше місцепосідає добро, спільністьзвичаїв тапрагнень, атакож – привітливість, шляхетність, родинні зв'язки.Нарешті, «самалюбов викликаєлюбов», – пишефілософ і, посилаючисьна Сенеку, додає:«Хочеш бутикоханим, кохай»[27, с. 259].До наслідківлюбові С. Калиновськийвідноситьуподібненняодин одному, спілкування, союз, екстаз, бо силою коханнялюблячий нібипереходитьу коханого, живе в ньому, забуваючи просебе. Негативнимїї наслідкомє ревнощі. Цікавими, на мій погляд, виглядаютьрекомендаціїавтора щодоуникненнялюбовної пристрасті.
НадіятрактуєтьсяС. Калиновськимяк перетерплюваннямбажання, якеспрямованена добро. Досягтийого важко, алеможливо. Причиноюнадії може бутияк досвід таобізнаність, так і неосвіченістьта незнання.Надія проявляєтьсяв довготерпінні, чеканні, натхненніта піднесенні.
Схожівизначенняцих понятьзнаходимо йв інших текстахукраїнськихфілософів цієїдоби. С. Кулябкатакож виділяєлюбов дружнюта пристрасну.Але, на відмінувід С. Калиновського, він вважаєможливою дружбузаради користі.За його думкою,є головна тадопоміжнапричини любові.Головною їїпричиною єдуша, допоміжною– чуттєве бажання.Відповідно, любов виявляєтьсяв раціональних, чуттєвих, атакож вродженихбажаннях (схильностяхвід природи).Надію мислительпов'язує з прагненнямдо пізнаногодобра.
Славетніне тільки вУкраїні філософита громадськідіячі М. Козачинський(вчитель Г. Сковороди)й Г. Кониськийтеж ретельнодосліджувалиці питання.Говорячи пролюбов, М. Козачинськийвизнає складністьцього поняття, виділяючиприродню, чуттєвута інтелектуальнулюбов (подібнутипологіюлюбові ми знаходимоу Августината Томи Аквінського).Природня любовзустрічаєтьсяу неживих речахна кшталт любовідо центра землів камені. Любовчуттєва зустрічаєтьсяу будь-якійживій істотій є власнопристрастю.Любов інтелектуальнавластива розумнійприроді [28, с. 405].
Визначаючилюбов як «початокруху, спрямованогодо улюбленоїмети», подібногодо руху душісеред перетерплювань[28, сс. 405, 408], М. Козачинськийвживає це поняттясуто в моральномузначенні. І це– відхід відАристотеля, у якого схожадефініція малаонтологічнийзміст. Цінністьдружньої любовіпротиставляєтьсяцим авторомпристрасній, егоїстичнійлюбові. Нимвиділяєтьсятакож любов-милість, що надає цьомупочуттю довершеності.Розмірковуючинад причинамилюбові, він, навідміну відвже згаданихкиєво-могилянців, називає середних красотуі, посилаючисьна авторитетПлатона, підкреслюєїї не роз’єднаністьз добром, вважаючи, що любов тимбільша, чимбільшою є добротата красотаулюбленогооб'єкту [28, сс.406].
Середумов здійсненнянадії М. Козачинськийвиділяє, зокрема, труднощі, пов'язанііз ймовірністюздійсненнябажаних змін.Адже, надіючись, люди частосподіваютьсяна такі зміни, що не завждив їх владі. Якщоу Платона Надіятлумачитьсяяк чекання наблаго, то нашмислитель, поділяючи думкуХоми Аквінського, вважає, що Надіявідрізняєтьсявід поняття«чекання» тим, що перша бачитьвласну доброчесність, а друга – чужу.Для надії, підкреслюєвін, необхіднемайбутнє, бонемає надіїна теперішнєабо на минуле.Щодо спрямованостінадій людини, то вони передусімзосередженіна блага душі, тіла й долі.
Оглядаючипитання Віри, Надії та Любовів працях професорівКиєво-Могилянськоїакадемії, можназробити деякізагальні висновки.По-перше, длявсіх з них характернаорієнтаціяна античнізразки, а такожна середньовічнихрелігійнихмислителівта їх активневикористання.До них відносятьсяпереважноАристотель, Хома Аквінський, меншою міроюПлатон танеоплатоніки.По-друге, цяорієнтаціяне ставить підсумнів самостійностідумок києво-могилянців.Ця самостійністьавторів проявляєтьсяв оригінальнійінтерпретаціїпонять та визначеньїх сутності, розвитковівласних підходівдо розумінняконкретнихбуттєвих ознакта властивостейявищ, причинїх виникненнята наслідківдії. По-третє, тлумаченнятріади у більшостіпопередніхвітчизнянихавторів малопідкресленорелігійнезабарвлення.При цьому засадніфункції належалиВірі, а любовбула підсумковиммоментом їхтрансцендентногосенсу. У києво-могилянцівці поняттярозглядаютьсятільки в межахлюдських стосунків, пов'язаних зчуттєвістюта пристрастями.Тому Віра неє предметометики (як, доречі, Любов іНадія в їхрелігійномузначенні). Основою,«коренем всіхчеснот» людинистає любов, доповненанадією як одниміз видів перетерплюванням.Обидві ці, Любовта Надія, зв'язаніз добром (завизначенням)та спрямованіна нього.
Особливемісце в історіїукраїнськоїфілософіїпосідає ГригорійСковорода.Навчання вКиєво-Могилянськійакадемії, безумовно, позначилосьна формуваннійого світогляднихзасад. Але вінне успадкувавраціоналізовано-схоластичнупарадигмумислення своїхвчителів, виробившисвій, неповторний, лише йому властивийобразно-символічний, алегоричнийстиль мислення, особливостіякого відбилися, зокрема, найого етико-гуманістичнійконцепції. ХочаВіру, Надію таЛюбов Г. Сковородаспеціальноне досліджував, але в своїхтрактатах, діалогах талистах віншироко висвітлюєцю проблематикув межах своєїголовної теми– «Мікрокосму», тобто людинита її внутрішньогосвіту. У відповідностідо особливостейсвоєї «мовиопису» та вченняпро «три світи», де Біблія постаєяк символічнийсвіт, що даєнам ключ длярозумінняМакрокосмута Мікрокосму, дана тріадарозглядаєтьсяним передусіму релігійномуконтексті.
В творі«Вступні дверідо християнськоїдобронравності»мислитель пишепро віру в двохзначеннях –вселенськостіта істинності.Це, відповідно, Віра в таємницюта силу, що «повсьому розливаєтьсяі що всім володіє».Тобто, йдетьсяпро визнаннявищого началата необхідностіслужіння йому.Друге значеннямає Віра зарадирозумінняблагості Бога, щоб прийнятий любити Його.Така Віра «захованевсім радамблаженства, ніби здаляпроглядає упідзорну трубу».Ця Віра необхіднопов’язана ізНадією, котрапідтримуєлюдське серцепри цій істині.«Ці добродійностіприводять, нарешті, людськесерце, начебтонадійний вітеркорабля, у гаваньлюбові та їйдоручає» –підсумовуєГригорій Сковорода[30, с. 148] В дусіхристиянськоїтрадиції, вінвбачає у віріоснову (твердускелю, «Петра»)чеснот людини, духовної усталеності, пізнання Вищогов собі і черезсебе, оскільки»…Віра риє і рухаєгори» [31, с. 195], «Розплющоко віри, – закликаєвін, і побачишу собі… владуБожу, таємну, невидиму» [31, с. 177]. «Віра бачитьБога і самабожественна»[32, с. 267].
В творахвеликого українськогофілософа Любов, визначаючи, як Віра і Надія, чесноти людини,є найвищимпроявом людськогота поза людськогобуття. Тому вній виділяютьсяонтологічний, етичний іпізнавальнийаспекти. Етичнийаспект любові, згідно ідейфілософа, реалізуєтьсяу власних якостяхлюдини, у їїстосунках зіншими та уставленні доВсевишнього.Але любов тежбуває різною.Вона може бутивульгарною, удаваною, огидною, та «християнською, тобто істинною».Саме така духовналюбов «приємна, солодка іживотворна».«Хіба мені неуявляютьсяпозбавленимисонця і, навіть, мертвими, –пише мислитель, ті, хто позбавленілюбові, і я анітрохине дивуюсь, щосаме Бог називаєтьсялюбов'ю… Хорошалюбов та, якає істинною, міцною та вічною»…Вона не можебути такою,«якщо породжуєтьсятлінними речами», наприклад, багатством.«Міцна та вічналюбов виникаєіз спорідненостівічних душ, якізмінюютьсядоброчесністютих, хто її гартує, а не тих, хтоїї руйнує» [32, с. 286].
ДляГригорія Сковородисутність любовіміж людьми, які для Аристотелята києво-могилянців, полягає у дружбі.«Як гниле деревоне склеюєтьсяз іншим гнилимдеревом, такі між негіднимилюдьми не виникаєдружби» [32, с. 286]. До цьоговін додає: «Дружбатака божественна…ніби вона сонцежиття» [32, с. 244]. В іншомумісці читаємо:«Що таке християнськарелігія, як неістинна і досконаладружба?» [32, с. 264]. Такимчином, дружбапідіймаєтьсяна передостаннісходинки, щоведуть до найвищоговиявленнялюдськогопочуття – любовідо трансцендентного, яка є «вічнимсоюзом міжБогом та людиною.Вона – вогоньневидимий, якимсерце розпалюєтьсядо Божого словачи волі, а томувона сама Бог»[30, с. 148].
Слідвідзначати, що у світовій, в тому числі,і українськійкультурі поняття«вогонь» та«серце» вжездавна вживаютьсяяк глибокозмістовнісвітогляднісимволи. СимволічнетрактуванняБіблії розпочалосьще за часівФілона (кінецьІ ст. до н. е. –початок І ст.н. е.). Особливоактуальнимстало використаннясимволів в17–18-му століттях(стиль бароко).Вогонь частотлумачитьсяяк символ світла, активності, очищення, любові, а символічнезначення серцяполягає у наданнійому ознакжиттєвої силита духовногоцентру людини.Цими значеннями, звичайно, весьзміст данихсимволів невичерпується.Особливо багатимє їх культурно-світогляднийзміст у ГригоріяСковороди, символіка якогоскладна табагатозначна.Досить згадатийого образ«палаючогосерця» та уявипро «друге»,«тілесне серце».
Самез серцем пов'язаніВіра, Надія та, нарешті, Любов, яку він називає«найвеличнішою»з чеснот. Моральніякості людинипорівнюютьсяфілософом зякостямидорогоцінногокаміння, де«сила терпіннясхожа на діамант, цнотлива чистотана прозорузелень смарагда, Віра і любовБожа – на вогнянийрубін» [34, с. 399]. Ці якостіможуть бутитільки в чистомусерці, томумислительвживає вислів«любов, абочистосердечність».Їй належатьтакі властивості, як «доброзичливість, незлобність, схильність, покірливість, не лицемірність, добронадійність, безпечність, задоволення, бадьорість».У такій любові, подібної «дочудового саду, що повний тихихвітрів, солодкодухмяних квітівта втіхи», відчувається«дихання» та«віяння»трансцендентного.Щоб цього досягти, людині потрібнопройти нелегкийшлях, вважаємислитель.Головне прицьому – дотримуватисьпринципу «нічогонад міру».«Надмірністьпороджуєпересиченість, пересиченістьнудьгу, нудьгаж – душевнийсмуток, а хтохворіє на це, того не можнаназвати здоровим»[32, с. 227]– пише філософ.
Несприймаючині гедонізму, ні аскетизму, він, як Будда, Конфуцій, Аристотель, деякі іншівітчизняніфілософи, виступаєприбічником«золотої середини», завдяки якійтільки й можливедуховне і фізичнездоров'я. ГригорійСковородазасуджує пристрасті, якщо їх не стримують«вуздою розуму, немов дикихконей». Як іГ. Кониський, він критикуєстоїків. Безпристрасниймудрець, найого думку,«був би стовпом, а не людиною».Турботи, страхі подібні афектинеобхідні, блаженствоє там, де є приборканняпристрастей, а не «їх відсутність»[32, с. 269].Віра, Надія таЛюбов сприяютьпоміркованостіу житті. Вонивпливають наволю, стримуютьбажання, непотрібнероблять зайвим, спрямовуютьдії на добро, творять його.«Властивістьвіри – помічатиабо розуміти, а чим більшехто помічає, тим більшеплекає надії, тим полум'янішелюбить, з радістютворить добро, безмежно ібезмірно, наскількице можливо.Тобто, в твореннідобра міра непотрібна. Яквипливає зрозглянутого, Григорій Сковородане заперечуєнеобхідностіфізичних, тілеснихпотреб та зв'язанихз ними почуттів, зокрема, віри, надії, любові.Але це його нецікавить. Названатріада розглядаєтьсяфілософомтільки в духовномусенсі.
Головнимаспектом духовності, за Сковородою,є не тількипізнання людиноюоб'єктивногосвіту, але й їїсамопізнання.Останнє є більшважливим, бокінцева йогомета – це невидиманатура, наближеннядо трансцендентного.В обох випадкахцей процеспов'язаний зВірою, Надієюта Любов'ю. «Насіннявсіх наук ховаєтьсяв серединілюдини, тутприховане їхджерело» [34, с. 367]. «А щоє віра, коли невикриття чивиясненнясерцем зрозумілоїневидимоїнатури?» [35, с. 356]. Пізнанняє цілісністю, але здійснюєтьсявоно як раціональнимиметодами, такі у процесімістичногоосяяння. Раціональнепізнання передбачаєвідрізненнясуб'єкту таоб'єкту, а такожрозуміння своєїсамості. ТутВіра, Надія таЛюбов постаютьелементамита стимуламидосягненнянаукової істини, більш того, любов «досліджуєта розмірковує».«Коли не любитивсією душеюкорисних наук, то всякий трудбуде марним…»[32, с. 227].Григорій Сковородапідкреслює, що Віра – це«світильникстежкам твоїм»[31, с. 195].
Висновок
Дослідженняінтерпретаційпонять Віри, Надії та Любовів згаданихпам'ятках українськоїкультури, розглянутихв контекстікультури світової,і перш за все, в контекстірелігійноорієнтованоїфілософії, даєпідстави узагальнитита показатиїх сутнісніхарактеристикита субординацію.Ці категоріїмають багатоспільного встатусі, функціяхта структуріі разом з тим, відмінностіу певних значеннях, у порядкупідпорядкованостіна різних щабляхсвоєї наявності.
Віра(Надія розглядаєтьсяяк її уточнення, доповненняі підсилення)виступає якоснова, фундаментсакральногозв'язку. Вірамає чуттєвіта раціональніпочатки, вихіднізасновки ікінцеву мету.Вона експлікуєтьсяяк основаочікуваного.На повсякденномурівні, колиочікуванездійснюється, вона втрачаєсвою актуальність, надаючи місцевірі в новеочікуване.Тобто, для неїхарактернідинаміка іпевна дискретність.Якщо Надіяорієнтована, в основному, на майбутнє, то Віра індиферентнадо часовихпараметрів, а її значеннядля людини можебути однакововажливим і щодомайбутнього, теперішньогота минулого.І Віра і Надіяхарактеризуютьвнутрішнійстан особи таспрямовані, у першу чергу, на рішення неюсвоїх проблем, сподівань тамрій. Але Вірачастіше, в порівняннііз Надією, спонукаєлюдину звертатисядо явищ, які неторкаютьсяїї особисто, більшою міроюстимулює бажаннявпливати наподії, що відбуваютьсяза межами власногобуття. Отже, уставленні дозовнішньогосвіту виявляютьсярізні ступенісуб'єктивногозабарвленняцих екзистенціалів.
На щаблісвітськогобуття Віра таНадія можутьопосередкованопов'язуватисяз категорією«любов», абоіснувати позанею. В останньомувипадку це вірата надія, щореалізуютьсяу пізнавальнійзацікавленості, у корисних танеобхіднихдля людинисправах, якіне мають безпосередньоговідношеннядо любові. Нарівні духовногосходженнялюдини, їїтрансцендентногозв'язку з Абсолютом, Віра та Надія, як необхіднівисхідні етапицього шляхуз самого початкуз'єднані з Любов'ю.З подальшимудосконаленнямлюдини Вірата Надія поступоворозчиняютьсяу Любові, стаютьніби зайвими, внаслідок чогоЛюбов перекриває, поглинає їх.Тобто, є межаВірі та Надії, але немає межіЛюбові. Любов, як одне з найважливішихпонять філософсько-світоглядноїдумки, маєрелігійно-етичнийта сакральнийзміст. При цьомув пам'яткахкультури Любоврозглядаєтьсяяк благоговінняі як жертовність, як самозбагаченнята самозречення, як терпіннята втішання, що обов'язковопередбачаєспівпереживання, милосердя, подоланняегоїзму.
Віра, Надія та Любовяк категоріївтілюють єдністьоб'єктивногота суб'єктивного, котра реалізуєтьсяу кількох аспектах.Перший з них– онтологічний.Об'єктивнетрактується, як свідчатьпам'ятки світовоїрелігійноїта філософськоїдумки, у декількохсмислах. По-перше, Абсолют, самБог і є Любов.Він же виступаєпричиною усьогосущого, в томучислі – Віри, Надії та Любовіяк феноменівдуховностілюдини. ЯкщоЛюбов безпосередньонаявна у світіта є творчимімпульсом йпочатком творення, то Віра і Надія– це певні модусибуття, заданіЛюбов'ю. Вірай Надія данівід Бога і вцьому розуміннііснують долюдини і позанею – як потенційнаможливість, що закладаєтьсяв особистістьта може бутинею реалізована.По-друге, онтологічнезначення цихкатегорійполягає в їхоб'єктивованомуіснуванні вкультурі, відокремленомувід конкретноїособи, внаслідокчого культуроюнабуваютьсянові якостіта виникаютьспецифічніфункції.
Другий, гносеологічнийаспект робитьВіру, Надію таЛюбов «вмонтованими»у пізнавальнийпроцес, котрінаявні як уприродномучуттєвому тарозумовому, так і в надприродному, понад розумовомупізнанні. Вдвох першихвипадках вонисупроводжуютьпізнанняфеноменальногосвіту, функціонуючияк необхідні, але не визначальніскладові пошуківістини. За іншоюточкою зору, головною метоюлюдськогопізнанні єнаближеннядо невидимого, ноуменальногосвіту, що існуєпоза нашимпроявленимбуттям. Длядосягненнятакої Істининеобхідне понадчуттєве, понадрозумове пізнання, в якому Віра, Надія та Любовмають першоряднезначення, оскількибез них ця метанездійснима.Крім сказаного, зазначеніпоняття саміможуть бутиоб'єктом дослідження.Вони маютьетичне спрямуванняі оцінюютьсярелігійно-філософськоюдумкою як високічесноти, з якихнайдосконалоювважаєтьсяЛюбов.
Віра, Надія та Любоввиступаютьтут фундаментом, на якому зростаютьчистота, смиренність, що через істиннебуття і передоденьбожественного– «славу», ведутьдо восьмогорівня, до Творця.Сфера Абсолютуможе досягатисьі безпосередньоЛюбов'ю. Остання, як це видно зджерел, має сімсходинок своєїзначущості.Перша – це любовдо неживоїприроди. Їїхарактернимирисами є спогляданнята милуваннядовкіллям. Надругій сходинці– любов до живоїприроди, котрає більш активною, включає до себеспівчуття тамилосердя. Цістадії любовівиражаютьблагоговінняперед красотоюта гармонієюсвіту, створеногоВищим началом.На рівні людинитретьою сходинкоює природналюбов, чуттєваоснова якоївизнаєтьсяабо виправдовуєтьсялише у зв'язкуз духовноюкомпонентоюцього почуття.Четверта сходинка– любов до родини, своїх близьких.В ній долаєтьсясебелюбство, але може залишатисьродинний егоїзм.На п'ятій сходинцізнаходитьсялюбомудрієяк вираз інтелектуальногоначала в людині, певного способужиття і бажанняпізнати нетільки феноменальний, але і ноуменальнийсвіт. Шостасходинка –любов до людейпоза родиннимистосунками.Вона, певноюмірою, позбавленаегоїзму, реалізуєтьсяв конкретнихдіях на основіспівпереживання, милосердя, жертовностіта інших подібнихпочуттів, проголошуючимайже нездійсненийдля пересічноїлюдини принцип«любити ворогівсвоїх». На сьомійсходинці любовіостаточнодолаєтьсяегоїзм, концентруютьсявсі попереднідуховні почуттяв найбільшчистому, бездоганномувигляді і пануєвсеосяжнепрагнення йтиза Творцем докінця. Якщоцьому заважаєсвітське життя, треба зректисяйого та наближатисьдо Бога черезсамітництво, чернецтво, святість. Восьмасходинка –АбсолютнабожественнаЛюбов, зверненана наш світ, налюдей.
Порівняльнийаналіз розумінняВіри, Надії таЛюбові в джерелах, що належатьдо різних культур, дозволяє виявитив них спільнеі особливе, дослідити«зв'язок часу», спадкоємністьта своєрідність, провести аналогіїз інтерпретацієюцих понять вукраїнськійта світовійфілософії, побачити певнівпливи та перетинаннядумок, а такожвиявити самобутністьвітчизняноїдуховної спадщини.
Використаналітература
Біблія або книги святого Письма Старого й нового Заповіту /Переклад проф. І. Огієнка/. – К.: Українське біблійне товариство. 2002. – 1375 с.
Мадтхима Никоя. Цит. за: Рерих Е.И. Основы буддизма. – Таллин, 1990.
Итивуттака. // Всемирное писание. Сравнительная антология священных текстов. – М., 1995.
Бхагавадгита. – М., 1985.
Луньюй. // Древнекитайская философия. Собр. соч. в 2-х тт. – М., 1972. – Т. 1.
Мо-цзы. // Древнекитайская философия. Собр. соч. в 2-х тт. – М., 1972. – Т. 2
Платон. Государство. // Платон. Собр. соч. в 4-х тт. – Т. 3. – М., 1994.
Платон. Определения. // Платон. Собр. соч. в 4-х тт. – Т. 4. – М., 1994.
Платон. Филеб. // Платон. Собр. соч. в 4-х тт. – Т. 3. – М., 1994.
Платон. Пир. // Платон. Собр. соч. в 4-х тт. – Т. 2. – М., 1993.
Платон. Федр. // Платон. Собр. соч. в 4-х тт. – М., 1994.
Аристотель. Никомахова этика. // Аристотель. Сочинения в 4-х тт. – Т. 4. – М., 1983.
Аристотель. Метафизика. // – Т. 1. – М., 1976.
Аристотель. Большая этика. // – Т. 4. – М., 1983.
Аристотель. Первая аналитика. // – Т. 2. – М., 1978.
Майоров Г.Г. Формирование средневековой философии. – М., 1979.
Иларион. Молитва. // Златоструй. Древняя Русь Х-ХІІ веков. – М., 1990.
Иларион. Исповедание веры. // Златоструй. Древняя Русь Х-ХІІ веков. – М., 1990.
Мономах Владимир. Поучение. // Златоструй. Древняя Русь Х-ХІІ веков. – М., 1990.
Печерский Феодосий. Слово о терпении и о любви. // Златоструй. Древняя Русь Х-ХІІ веков. – М., 1990.
Дамаскин И. Диалектика. // Антология мировой философии в 4-х тт. – Т. 1. – М., 1969.
Слово некоего калугера о чтении книг. // Златоструй. Древняя Русь Х-ХІІ веков. – М., 1990.
Повесть временных лет. – М.-Л., 1950.
Смолятич Климент. Послание к Фоме. // Златоструй. Древняя Русь Х-ХІІ веков. – М., 1990.
Калимон І. Сонце, що сходить після заходу. // Українські гуманісти епохи Відродження. Антологія. – К., 1995. – Ч. 2.
Орiховський Ст. Напучення польскому королевi Сигизмунду Августу. // Українські гуманісти епохи Відродження. Антологія. – К., 1995. – Ч. 2.
Орiховський Ст. Промова у справі закону про целібат. // Українські гуманісти епохи Відродження. Антологія. – К., 1995. – Ч. 2.
Калиновский С. Десять книг Аристотеля к Никомаху, то есть этика. // Памятники этической мысли на Украине ХVІІ – первой пол. ХVІІІ вв. – К., 1987.
Козачинский М. Нравственная философия или этика. // Памятники этической мысли на Украине ХVІІ – первой пол. ХVІІІ вв. – К., 1987.
Конисский Г. Нравственная философия или этика. // Памятники этической мысли на Украине ХVІІ – первой пол. ХVІІІ вв. – К., 1987.
Сковорода Г. Вступні двері до християнської добронравності. // Сковорода Г. Твори у 2-х тт. – Т. 1. – К., 1994.
Сковорода Г. Наркіс. // Сковорода Г. Твори у 2-х тт. – Т. 1. – К., 1994.
Сковорода Г. Листи до М. Ковалинського. // Сковорода Г. Твори у 2-х тт. – Т. 2. – К., 1994.
Сковорода Г. Розмова названа Алфавіт, або Буквар миру. // Сковорода Г. Твори у 2-х тт. – Т. 1. – К., 1994.
Сковорода Г. Кільце. Дружня розмова про душевний мир. // Сковорода Г. Твори у 2-х тт. – Т. 2. – К., 1994.
Сковорода Г. Розмова п'яти подорожніх про істинне щастя в житті (товариська розмова про душевний мир). // Сковорода Г. Твори у 2-х тт. – Т. 2. – К., 1994.
Сковорода Г. Убогий жайворонок. // Сковорода Г. Твори у 2-х тт. – Т. 1. – К., 1994.
Сковорода Г. Книжечка про читання Святого Письма, названа жінка Лотова. // Сковорода Г. Твори у 2-х тт. – Т. 2. – К., 1994.