Опубліковано: © В. С. Бігун, 2005. Антропологія, аксіологія та соціологія права. До питання про праворозуміння // Часопис Київського університету права. — 2005. — № 4. — С. 23—32. (Увага: наводиться без редакторського редагування Часопису КУП)В. С. БІГУН В’ячеслав Степанович Бігун, кандидат юридичних наук, доцент Київського університету права НАН УкраїниАНТРОПОЛОГІЯ, АКСІОЛОГІЯ ТА СОЦІОЛОГІЯ ПРАВА. ДО ПИТАННЯ ПРО ПРАВОРОЗУМІННЯ* Що таке «право»? На це запитання має вміти відповісти кожен і передусім юрист, адже останній займається правом і, природно, має найкраще знати предмет свого заняття. Однак навіть для досвідчених юристів (як теоретиків, так і практиків), як і всього правознавства це питання залишається найскладнішим. Складність полягає не в тому, щоб дати визначення права, а радше в тому, щоб зробити це якомога всебічніше і повніше, сформувати загальне поняття «права». Визначення права з певних позицій розуміння (праворозуміння), воно піддається критиці з інших позицій. Їхні представники переконані у власній правоті, що змушує задуматися: чи не йдеться про різні сторони одного явища, і відтак про «право» як про явище багатоаспектне. Тому видається виправданим спробувати описати різні боки того явища, яке називається «правом», і згодом, порівнявши їх, спромогтися, якщо це можливо, поєднати отримані результати в інтегрованому праворозумінні. Пропонується, не відкидаючи загальноприйнятих визначень права, стисло почерзі розкрити деякі риси розуміння права як антропологічного, аксіологічного і соціологічного явища. Результат пошуків, сподіваємося, сприятиме, з одного боку, глибшому розумінню права, а з іншого, звичайно ж, за відомих обставин, ефективнішому правотворенню та правореалізації. Антропологія права1: про право як людське явище і людину як юридичну істотуПраво не існує поза людиною Розуміючи «людину» як людський рід, з великою ймовірністю можемо стверджувати, що без існування людини на Землі не існувало б права. Розуміючи «людину» як психічну, розумну, свідому істоту, припускаємо: право не існує поза людською свідомістю. Можна заперечити це, звернувшись до поняття так званого «об’єктивного права», яке начебто існує поза людською свідомістю. Однак у даному випадку йдеться про індивідуальну свідомість певної людини. Обґрунтуємо це. Народжуючись, людина не знає про існування права, воно існує поза її свідомістю. Не маючи жодного уявлення про це, вона, звісно, не опиняється поза дією права: наділяється правовим статусом незалежно від її волі й знання про це. Зростаючи, дитина поступово виходить із стану «незнання» права, «освоюючи» його. Пересвідчитися у цьому ми можемо, або пригадавши власний досвід правопізнання, або розпитавши дитину про право. Це відбувається за допомогою свідомості, оволодіння інструментарієм пізнання, абстрактного і конкретного мислення через пізнання джерел права, а також через досвід і знання: соціалізуючись, вивчаючи мову, право як навчальну дисципліну, потрапляючи в правові ситуації. Отже, про «об’єктивне право» говоримо лише умовно, як про таке, що існує незалежно від індивідуальної людської свідомості, але не людської свідомості загалом. Право існує в свідомості людини, відтак можемо говорити про правосвідомість, і про неї як місце і прояв існування права. Водночас про «об’єктивне» право можемо говорити як про явище, що трансцедентує, трансцендентне право. Науково це складно обґрунтовувати: як довести, що право існує поза досвідом, передує йому? Разом з тим, пересвідчуємося в існуванні правонаступності, правових традицій, відображених у праві правових цінностей. Говорячи про право як про мистецтво добра і справедливості, пересвідчуємося, що добро і справедливість (хоча й не завжди) існують, торжествують, втілюються. Звісно ж, у даному контексті, про це стверджуємо, говорячи так би мовити історично, без звернення до суб’єкта дії, як про таке, що відбувається саме собою. Проте це не відбувається і без участі людини. Залишається питання: чи здійснюватиметься справедливість, існуватиме право без людини? Ми на нього відповідаємо негативно. Людина — творець права, творець добра і справедливості. ^ Правове людинорозуміння: про три претендуючі на універсальність підходи до визначення людини та їх використання в праві та науках про право Поява людини на Землі, її здатність до свідомої діяльності, самопізнання створили передумови та водночас зумовили потребу визначення людини, пошуку її differentia specifica? Під людиною в праві, як ми вже пересвідчилися, можна розуміти представника людського роду чи індивіда на психічному рівні, особистість тощо. Спираючись на результати досліджень загального людинознавства (теоретичної антропології), відзначимо дескриптивний, атрибутивний та сутнісний підходи2, як такі, що претендують на універсальність у визначенні, й прослідкуємо, як вони використовуються у праві та науках про право.Дескриптивний підхід полягає у виокремленні й описі тих морфологічних, фізіологічних та інших рис, які вирізняють людину поміж представниками інших видів живих організмів, зокрема найближчих у таксономічному ряді. Він використовується у фізичній антропології, уможливлюючи детальний і широкий опис рис людини як Homo sapiens (від форм черепа до морфології зубів і будови нижніх і верхніх кінцівок). Його теж використовують у філософії (зокрема філософській антропології). Цей підхід використовується і в праві, науках про право. Наприклад, у криміналістиці, кримінології, судовій медицині та судовій антропологій, свідченнями чого є описи людини, її тіла. У тексті кодексу чи закону часто перераховуються ознаки, які слід мати людині, щоб бути наділеною певними правами (бути суб’єктом права, мати певний правовий статус) або за наявності яких на неї покладаються певні обов’язки. Вони стосуються різноманітних людських характеристик: статі, віку, юридичного зв’язку з державою (громадянства), сімейного стану, освітнього рівня, виду професії, рівня матеріального забезпечення, фізичного стану здоров’я тощо (наприклад: пасивне виборче право, яким наділяються дієздатні особи, громадяни певної держави, які досягли на день виборів 18 років). Кваліфікуючі ознаки (характеристики) — це певні риси людини, які мають певне правове значення. Вони, однак не можуть бути підставою для дискримінації (див. напр. ч. 2 ст. 24 Конституції України). Дескриптивний підхід кульмінує у дескриптивному (описовому) образі людини. Атрибутивний підхід, уникаючи опису людини, полягає у виокремленні визначальної характеристики (атрибуту) людини, яка відрізняє її від тварин чи інших істот, і, можливо, конечно визначає й решту її характеристик. Найбільш відомий з атрибутів — «розумність», раціональність людини, згідно з яким людина вважається істотою розумною, Homo sapiens. Згідно з іншими атрибутами людина може вважатися істотою діючою — Homo faber, символічною — Homo symbolicum (продуцентом символів, з яких найважливішим є слово), політичною чи соціальною — zoon politicon. Кожен атрибутів водночас може вказувати на певну характеристику природи людини. Атрибутивний підхід у праві та науках про право кульмінував у трактуванні людини як homo juridicus. Як влучно відзначав Жан Карбон’є, людина єдина з усіх інших живих істот наділена властивістю бути юридичною істотою. Вона здатна виробляти норми і додержуватися їх, тоді як інші живі істоти здатні лише мати звички. Мова йде не про конкретні норми — навіть про найбільш фундаментальні та універсальні, — не про конкретні рішення, а про абстрактну здатність створювати і сприймати юридичне3. Лише людині, зважаючи на «юридичну здатність», вважається, властиве почуття справедливості, здатність вступати у правові відносини, мати права та обов’язки. «Юридична здатність» характеризує людину як унікальну поміж інших істот, водночас уможливлює її подальшу спроможність творити й застосовувати право, вдосконалювати його й себе, оточуючий світ. Юридична здатність людини як homo juridicus відображена і в законодавстві, наприклад у цивільному, де воно деталізується у поняттях «правоздатності» та «дієздатності». Сутнісний підхід полягає у спробі визначити сутність людини і виробити її універсальну (або загальноприйнятну) концепцію. Філософська думка — це часто такі пошуки, спроби. В дескриптивному та атрибутивному підходах теж віднаходимо елементи таких спроб. Видається, що така концепція повинна поєднати в собі різні виміри людини: її емпіричну даність, ідеальні уявлення про неї, інші аспекти. Сутнісний підхід складно виявити у «чистому вигляді» в праві чи законодавстві. Причина: передусім абстрактний, концептуальний характер підходу як інструменту. Однак ми можемо прослідкувати його відображення в принципах права. Виявленню цього сприяє зокрема філософії права. Філософський вимір проблеми людини охоплює проблему людинорозуміння, її образу, сутності. Вона конкретизується у дискусії про форми людинорозуміння (напр. індивід (індивідуум), індивідуальність, особа, особистість тощо), відображеній вказаною термінологією4. При цьому «людина» загалом — це не конкретний індивід, а поняття, яким позначається типовий представник певного середовища, правової системи5. Образ людини формується на основі певної концепції (розуміння) людини, й може бути, напр., реалістичним чи ідеалістичним; або загальним (щодо права загалом) чи партикулярним (щодо певної галузі права). Образ людини яскраво відображений у концепції прав людини. Права людини, притаманні людині від народження, покликані задовольнити універсальні потреби та інтереси людини, й мають на меті забезпечення «само-визначального, значущого та відповідального способу ведення життя» кожній людині («формула» образу людини концепції прав людини, заснована на п’яти рівнозначних елементах: автономність, значущість, відповідальність, повага до життя, спосіб життя) (В. Брюґґер)6. Дискусія про природу людини пов’язана з питаннями про природу права. Право — це людський феномен, що прямо або опосередковано твориться людиною, має відповідно до цього мету і завдання. Правові норми відображають зміст певної концепції людини. Зокрема правом може захищатися свобода людини, людська гідність, людське прагнення до самовдосконалення та щастя. На тлі протистояння особи та держави актуалізується тема захисту та реалізації прав та свобод людини («право прав людини» — сукупність національних та міжнародних правових норм у сфері прав людини). Ідею прав та свобод людини, як набутих від народження, невід’ємних і непорушних можливостей людини, які має гарантувати держава, можемо розглядати як прояв застосування сутнісного підходу до визначення людини в праві. Підсумовуючи, відзначимо, що застосування кожного з підходів (дескриптивного, атрибутивного та сутнісного) кульмінує у певному образі людини. Дескриптивний підхід представляє багатоманітність, багатовимірність людини, та правове значення цього; атрибутивний підхід виявляє «людину правову» (homo juridicus) з її правоздатністю та праводієздатністю; сутнісний підхід вказує на значення сутності людини як правової істоти та права як людського явища. Підходи уможливлюють представлення різнорівневого, водночас ціліснішого образу людини в праві, правового людинорозуміння.^ Людина як осердя права. Про «людину в праві» та «право(ве) у людині» Вищезазначене дозволяє стверджувати: право й людина — пов’язані явища (їхні взаємовідношення вивчає антропологія права). Цей, на перший погляд, банальний висновок має фундаментальне значення, й відтак мав би бути відображеним в понятті, визначенні права. Зокрема він дає підстави говорити про антропологію права, розуміння права як людського явища — антропологічне праворозуміння. Така інтерпретація дозволяє урівнювати значення людини і права*, підносити її значення до розумних меж (саме до таких, адже інше може стати крайністю). Право не уявляється чимось важливішим за людину, а людина його служителем. Натомість — людина стає в центрі права, його головним творцем і водночас метою. І навіть держава з її апаратом, що традиційно уявлялася творцем права, у такій інтерпретації, є лише інструментом у руках людини для творення права. Як ми пересвідчимося далі, розглядаючи право як соціологічне явище, держава — не обов’язково може вважатися основним творцем права. Реалізовується право теж людиною. Воно, і зокрема в такому його прояві як законодавство, не здійснюється саме собою. Для цього необхідні діяння, зазвичай дії, людини. Писані закони, нормативно-правові акти творяться людьми, схвалюються ними (хоч переважно і через спеціальні органи), судові рішення не виконуються автоматично, їх слід комусь виконати. Все це робить людина. Тому зміст, форма права, правореалізація залежать від людини. Людина є осердям права, правовим активістом. Зв’язок права і людини має два аспекти: «людина в праві» та «право(ве) у людині». Право існує для людини, що дозволяє нам вести мову про відповідний характер права, його гуманізм. Твердження «право має слугувати людині» хоча й означає, що воно повинно слугувати конкретному індивіду, не обов’язково передбачає пріоритет даного індивіда на задоволення правом його потреб — у порівнянні з іншими індивідами. Тут право нейтральне й рівне для всіх. Узурпація прав призводить до заперечення рівноправності. У «боротьбі за право» люди можуть проявити свої не найкращі якості. Звідси і завдання права — бути стабілізатором, сприяти вирішенню конфліктів та стимулювати прояв кращих людських якостей. Твердження «право повинно бути гуманним, людяним» (про гуманізм права) означає, що право повинно утверджувати людину як найвищу (соціальну) цінність. Право також підтверджує і утверджує людяність. Олюднення права водночас не можливе без «олюднення людини»7. А це означає моральний розвиток особистості, досконалості якому немає меж (інтерпретація ідеї природного права П. І. Новгородцевим як ідеального морального критерію масштабу прогресу в праві, як «найвищого морального критерію оцінки будь-якого закону»8). Натомість, без права (звісно, і не тільки без нього) людина може перетворитися на звичайну тварину, скотитися до дикого примітивізму. Водночас людина є самоцінністю, тобто є метою, і не може використовуватися як засіб. Ймовірною підставою для таких тверджень є й прагнення людини (людського роду) до самозбереження, й, по можливості, до поступу в своєму розвитку. Для поступу людині слід приймати «правильне» рішення на «антропологічному перехресті»9, зокрема, у праві (тобто зважаючи на реалії та ідеали, враховуючи традиції та мету права). Розвиток права, в ідеалі, — це олюднення права, рух до людського права шляхом вдосконалення людини.Аксіологія права10: про право як цінність і цінність як належне, що здійснюється. Передусім з’ясуємо розуміння цінності11, зокрема в даному контексті, через її інтерпретацію як «значущого» та «належного».^ Цінність права як його значущість Для кращого розуміння цінності як значущості, розв’яжемо гіпотетичну задачу. Уявіть собі: ви працюєте у складі спеціальної медичної комісії, якій терміново слід вирішити кому одному з групи далі перелічених осіб пересадити одне серце (яке підходить будь-кому з них). У групі: (1) відомий лікар, який єдиний, хто знає як виробити ліки проти СНІДу; (2) відомий молодий хірург-кардіолог, який врятував життя тисячам людей; (3) президент сусідньої держави, з якою встановлено теплі стосунки; (4) вчителька школи, розташованої в передмісті одного з обласних центрів; (5) школяр випускного класу, який мріє стати інженером; (6) рідна мати головного лікаря країни. Вирішуючи цю задачу, студенти, провівши консультації в невеликих групах, переважно вирішували її, керуючись оцінкою соціальної значимості кожної з вказаних осіб. Більшість віддавала перевагу лікареві через ймовірність, врятувавши його життя, врятувати життя інших. Альтернативи майже завжди було ігноровано; хіба що за винятком: лікаря-кардіолога (нове серце — заслужене спасіння) та школяра, якому дехто «був» готовий віддати серце (аргументація: йому слід надати шанс, бо він, на відміну від інших, ще не мав шансу реалізуватися). Прикметно, що майже ніхто (були, щоправда, одиниці) із студентів не відзначав (і це, слід визнати, було певною мірою зумовлено характером поставленого запитання), що кожен із зазначених, саме тому, що він є людиною, може отримати «шанс на серце», і це мало б вирішуватися інакше (скажімо жеребом). Думається, що зміна задачі не змінила б цього підходу. (Наприклад: рішення слід було приймати не колективно, а індивідуально, а серед людей було б вказано матір того, хто приймає рішення. У такому разі, припускаємо, що обрано було б матір через її значимість для обираючого). Зазначений ціннісний підхід можна охарактеризувати підходом значимості: він засвідчує розуміння цінності, як чого значущого з певних причин. Звідси, екстраполюючи, можемо говорити, про цінність права як його значущість загалом та для певного суб’єкта зокрема. Цей підхід конкретизовано, наприклад, у «погребово-мотивувальному» підході, детально розробленому П. М. Рабіновичем, за яким цінність права — «це його позитивна значущість (роль) у задоволенні потреб учасників суспільного життя». Вона може формуватися стосовно кожної людини (особистісна цінність), соціальних спільнот і об’єднань (групова цінність) і, зрештою, суспільства загалом (загальносоціальна цінність)12. Цінність права притаманна як загальносоціальному праву (виникає та існує незалежно від держави, зокрема правам людини, правам нації), так і праву спеціально-соціальному (юридичному праву), що є волевиявленням держави.^ Про цінність та право як належне Поділ на суще (що є) і належне (що повинно бути) доречний для розуміння права. Право, принаймні в певному розумінні, постає як прояв належного. По-перше, йдеться про те, що норми права вказують на те, яким повинен бути певний «стан речей». По-друге, з допомогою правових норм досягається пізнання світу таким, яким йому слід бути, а процес пізнання розкривається за такою схемою: пізнання світу і відображення (ціннісно-нормативне) цього світу в праві -> пізнання права -> і знову пізнання світу (Н. Неновскі). Таким чином право виступає (потенційно) інструментом трансформації сущого в належне. Доречно також згадати широко відому в правозастосуванні (зокрема суддям) антиномію «факт / судження», що має конструктивний характер. Вона дозволяє не тільки з’ясувати, серед численних представлених «частинок інформації», обставини справи (встановити факти), але й дати оцінку останнім згідно з відповідними нормами законодавства, зокрема, нормами, які відображають цінності даного права, правопорядку. Однак між нормами права і цінностями є відмінності. «Якщо норми — це тільки належне, обов’язкове, то цінності — це не тільки належне, а ще й бажане. Якщо нормам людина підпорядковується із усвідомлення необхідності, почуття страху чи обов’язку, то до цінностей вона приваблюється вільно, в силу внутрішніх потреб свого духу»13. Така властивість цінностей в праві бути цілями свідомих зусиль соціальних суб’єктів дозволяє говорити про телеологічність (аксіології) права. А також про конструктивний потенціал норми права за умови правильності їхнього змісту. Що є право — реальністю чи ідеалом? Визначення права може включати як уявлення про фактичну дійсність права, так і про бажаність, належність насправді неіснуючого права. Одні правознавці розрізняють право і правознавство (Г. Кельзен), інші ж вказують на значення правознавства у виробленні наукового поняття права, яке б охоплювало як теоретичне конструювання, так і відображення реальності права (Б. О. Кістяківський). ^ Про «цінності в праві». Антиномія цінностей Цінність права також може полягати і в його значенні для втілення інших цінностей. Право має ціннісний характер ще й тому, що утверджує певні цінності («цінності в праві»). Наприклад, свободу, рівність, справедливість, демократію, порядок, безпеку та мир (Н. Неновскі). Так, з допомогою права певні суб’єкти (наприклад, суспільство) утверджує свої цінності. Основними правовими цінностями, для прикладу, західного суспільства вважаються порядок, справедливість і свобода (П. Штайн, Дж. Шенд)14. Формуючись у суспільстві, цінності утверджуються через право з часом стаючи правовими цінностями. Правовою формою втілення цих цінностей є принципи права (принцип гуманізму), юридичні права та свободи особи, які можна класифікувати за різними критеріями. Тему цінностей в праві актуалізує розгляд антиномії основоположних цінностей права (свобода, рівність, справедливість, правопевність, доцільність, тощо). Філософія права розробляє підходи до розв’язання таких антиномій, і тому певна її концепція може поставати як аксіологія права («ідея права», «формула» Г. Радбруха15), зважати на ціннісні аспекти права у поєднанні з іншими (онтологічними, гносеологічними). Низка питань залишаються науково складними: чи має право абсолютну цінність? Чи є цінності абсолютними? Чи наявні універсальні цінності? Яка характеристика конфліктів (правових) цінностей у трансформаційних процесах (наприклад, інтеграції правових систем)? Загалом аксіологія права засвідчує утвердження певних цінностей, таких як свобода, рівність, справедливість, демократія, порядок, безпека, мир та ін. Вона слугує науковою основою підвищення правової культури і правової освіти населення, професійної відповідальності юристів, здійснення правових ідеалів. В Україні вона сприяє з’ясуванню і втіленню ціннісно-правових засад сучасного українського суспільства, правовим фундаментом якого є Конституція України.Соціологія права16: про право як соціальне явище та соціум як правовий чинник Пересвідчившись, що право не існує незалежно від людини, і що воно має ціннісний характер, розглянемо право як соціальне явище. Аксіоматичним вважається визнання права соціальним явищем, а відтак і його соціальної зумовленості. Спірним є питання про те, чи є право продуктом діяльності суспільства чи держави. ^ Соціологія права. Суспільство, а не тільки держава, як творець права. Вивченням права як соціального явища займається науково-практичний міждисциплінарний напрям соціологія права. Соціологія права вивчає право й суспільство, виявляючи закономірності їх взаємопов’язаного виникнення, розвитку та функціонування, опосередковані дії таких закономірностей з урахуванням випадковостей. Соціологія права, доводячи, що право є результатом й інструментом соціальної самоорганізації (а не тільки діяльності держави), зосереджується на вивченні «живого права», «права в дії», «правової емпірики». Якщо філософія права зазвичай вказує на те, яким повинно бути право, правова догматика — на те, яким є, так би мовити «право в книгах», в законах, то соціологія права — на те, яким воно є в дійсності. Як виникає право? На це питання студенти права одержують готову відповідь в університеті. Їм зазвичай вказують на те, що право можна розглядати як право «об’єктивне» та право «суб’єктивне», що право це система загальнообов’язкових правил поведінки, встановлених або санкціонованих державою. Державі, згідно з цими визначеннями, відводиться провідна роль у визначенні того, що є правом. Разом з тим, часом вказується на те, що право може виникати й існувати незалежно від держави (загальносоціальне право), наводиться приклад прав людини. Чи є це соціологічним праворозумінням, залишається питанням. Водночас питанням про те, що право виникає й незалежно від держави, вже висвітлювалося й обґрунтовувалося представниками соціологічного праворозуміння, поставшою на її засадах соціологічною юриспруденцією. Один із батьків «соціології права» Євген Ерліх17 присвятив цій темі низку своїх основних праць. Так, у статті «Соціологія права» (1922/23 рр.), пропонуючи відправитися в уявну подорож у країну, яку анітрохи не знаємо, від відзначає, що «в [цій] країні нам зустрінуться такі інститути, як шлюб, сім’я, володіння. Ми звичайно ж розраховуємо на те, що зможемо отоваритися за наші гроші, винайняти кімнату, дати або взяти кредит, успадкувати власність після смерті. Усе це, шлюб, сім’я, володіння, договори — справи юридичні, функціонування яких не можливо уявити без права. І якщо ж вони трапляються у кожній цивілізованій державі усіх цивілізованих народів, то природно, що їм повинно бути притаманне щось спільне для всіх правових систем». Ерліх влучно вказує на те, що часто під однаковими термінами мають на увазі різний зміст, обґрунтовують «діаметрально протилежні позиції». Так і в англійській мові, словом law позначається і закон, і право. Ерліх також відзначає, що «ті, хто проголошує множинність права або законів (Laws) під «правом» або «законом» («Law») розуміють ніщо інше, як правові положення, а останні, принаймні на даному етапі, відмінні у кожній країні. З іншого боку, ті, хто виокремлюють спільне у такій множинності, наголошують не на правових положеннях, а радше на соціальному устрої, котрий своїми основними рисами подібний в цивілізованих державах і народах». Ці однакові риси випливаються з подібного «соціального устрою», соціальних інститутів. Ставлячи питання про те, «чи може існувати правова система без правових положень, чи можливо уявити правову систему, котра заснована на чимось іншому, окрім як соціального устрою?», Ерліх пояснює, що суспільство є більш давнім, аніж правові положення, й тому впорядкування мало існувати ще до появи правових положень. Слід розрізняти між соціальними інститутами, як-от шлюб, сімейні союзи, володіння, договори, спадкування, які виникли в силу соціальної самоорганізації, та державними інститутами, які виникли внаслідок законів. Більшу масу правових положень створено не законами, а судовим правом і правом юристів. Як підмічає Ерліх, щоб судді та юристи могли зайнятися юристичним спором, задіяні в цьому інституції вже повинні були б існувати й призвести до спору. Держава давніша за державне право. Правові положення шлюбу та сімейного права передують існуванню шлюбу та сім’ї. Правові положення, які закладають право володіння, не могли виникнути до виникнення системи володіння. Положення договірного права не могли виникнути до укладення відповідних угод. Люди спадкували власність упродовж століть до формулювання правових положень про спадкування. Водночас соціальний устрій, як відзначає Ерліх, це не фіксоване, не незмінне явище, воно постійно видозмінюється. Право — це соціальне явище, яке виникає в суспільстві і часто незалежно від держави. Будучи однією з форм соціальної регуляції, воно може включати й певні традиції — соціальні норми, які склалися у співжитті шляхом тривалого фактичного застосування. Визнавши чи санкціонувавши їх, вони можуть стати правовими звичаями, а відтак і джерелами права. В основі таких норм лежать і певні цінності, які транцедентують через культуру шляхом соціалізації — «перетворення людини із індивіда в особистість». А разом з традиціями передається і його зміст, яким відображаються і цінності, на які вони орієнтуються. Це соціалізовані цінності людини. ^ Право як соціальне явище і факт Право — це не тільки соціальне явище. Соціальним явищем так само є література, наука, мистецтво. Отож, це, можна стверджувати, не є головною характерною рисою права, а лише однією з них. Підкреслюючи очевидний соціальний характер права, Б. О. Кістяківський стверджував, що сутність правових норм полягає не в їх внутрішній цінності, а в тому, що ці норми постійно здійснюються в житті. Право Кістяківський розглядав як соціальний факт. Розуміння права як соціального факту уточнюється у співставленні з станом аномії, притаманний певним періодам суспільства. Аномія — стан системи, для якого характерна відсутність загальноприйнятих цінностей і норм як універсальних регуляторів соціальної поведінки людей. Таким, мабуть, був стан початку 90-их рр. ХХ ст. в Україні, коли понизився рівень дотримання законності, інтенсивно розвивалося соціальне життя, за яким законодавство та його реалізація не поспівало. Стан аномії супроводжується станом «змін цінностей», котрий привносить нові норми поведінки, співжиття, які можуть трансформовувати й правову систему.^ Прикладне значення соціології права. Правник як практикуючий соціолог Соціологічні дослідження права виявили чимало соціальних чинників впливу на право, правові відносини та поведінку (напр. соціальна стратифікація — нерівний розподіл матеріальних ресурсів; соціальна морфологія, в тому числі форми та характер міжособистісних відносин; культура, в тому числі символічна поведінка; організація як ступінь людської мобілізованості задля колективних дій; інші форми соціального контролю (природа і значимість неправових механізмів ідентифікації та реагування на правопорушення). Різні суспільства, людські спільноти та ситуації відрізняються щодо цих чинників, що є однією з причин різноманітності правових систем та впливу на результат розв’язання правових питань. Значення соціології права зумовлене її концептуальною, моральною і політичною доречністю. Концептуальна доречність виявляється у її здатності виробляти або з’ясовувати реальний зміст фундаментальних правових концепцій (напр., концепції «розсуду» в прийнятті судових рішень, «розумної людини»). Моральна доречність соціології права полягає в її спроможності виявити певні тенденції, риси тощо правової поведінки в правовій системі суспільства. «Приймаючи перспективу оглядача», соціологія права виявляє докази систематичної мінливості правової поведінки, й пропонує варіанти реагування: від визнання поведінки аморальною та її усунення до визнання недопустимості певної соціальної дискримінації чи виправдання її допустимості певною мірою. Політична доречність соціології права виявляється в її інструментальності (через методи, способи тощо) в руках тих, хто бажає змінити, контролювати чи маніпулювати правовою системою (наприклад з допомогою «соціального сутяжництва», систематичного використання соціологічного знання в щоденній юридичній практиці). Соціальні чинники також можуть впливати на процес прийняття юристами рішень (наприклад при визначенні суми гонорару, вибору учасників процесу, тактики ведення справи тощо). Здобутки соціології права доречні для визначення й реалізації широкомасштабних стратегій реформування. Наприклад, при запровадженні заходів, спрямованих на покращення існуючого дисбалансу правових привілеїв шляхом створення спеціальних організацій для захисту й представлення інтересів їхніх носіїв («інкорпорація конфлікту»), применшення ролі права в сучасних суспільствах шляхом скорочення наявних правових ресурсів і заохочення звернення до неправових засобів соціального контролю («делегалізація суспільства») тощо. Загалом соціологія права сприяє глибшому розумінню права та закону, що потенційно може кульмінувати у підвищенні їхньої ефективності на практиці, а також у заохоченні до позиціонування правника як «практикуючого соціолога», здатного зробити свій внесок у вдосконалення соціуму й права. Соціологічний підхід до права — доповнюючий (а не універсальний) підхід до праворозуміння. Звичайно в рамках невеликої статті не можливо висвітлити всі антропологічні, аксіологічні та соціологічні аспекти права. Разом з тим видається обґрунтованим вже цим матеріалом говорити про право як багатоаспектне явище, і про те, що розуміння права із зазначених позицій сприяє його глибшому розумінню. Це відтак може сприяти ефективнішому правотворенню та правореалізації. Знаючи що ми творимо й робимо, ми маємо шанс робити це краще. Давайте скористаємося цим шансом. * Автор з 2002 р. в КУП НАН України читає курс, присвячений антропологічним, аксіологічним та соціологічним аспектам права. Ця стаття — стислий, але далеко не повний, виклад деяких тематичних узагальнень, зроблених автором під час роботи над курсом та іншими дослідженнями. Див. дет.: Вступ до антропології права, аксіології права та соціології права / Навчально-методичний комплекс для студентів-правників (Програма навчального курсу та читанка). — К.: Київський університет права, 2003 (зберігається у бібліотеках КУП НАН та Інституту держави і права НАН України). Автор вдячний тим студентам, які надали свої коментарі на проект цієї статті. * Історія загалом й історія права зокрема відображає розвиток правового положення людини — як реального, так і декларованого. Законодавство може принижувати положення людини й саму людину, її гідність (раби не визнавалися суб’єктами права у Давньому Римі, положення Французької декларації прав людини і громадянина не стосувалися жінок (як французьких, так і інших), чорношкірих та євреїв (за винятком португальських). 1 Антропологія права (правова (юридична) антропологія, правове людинознавство, антропологічне правознавство) (від грец. anthropos — людина та logos — слово, вчення) — міждисциплінарний напрям вивчення взаємовідношення людини і права. Антропології права властивий предметний плюралізм, зумовлений як розмаїттям проблематики, варіантами тлумачення засадничих термінів (людина, право, антропологія тощо), так і особливістю національних та індивідуальних (авторських) дослідницьких підходів. Відтак антропологія права може розглядатися як філософсько-правова антропологія (напрям філософії права), як етнографія права чи етнологія права, як галузь певної «антропології» (соціальної, культурної, політичної). В українській правовій думці пропонується як розмежовувати юридичну та філософську антропології права, так і розвивати її як багатодисциплінарний напрям у формах філософсько-правової антропології та етноправознавства. Водночас існує консенсус щодо міждисциплінарності, евристичної здатності антропології права. Див дет.: Рулан Н. Юридическая антропология. — М, 1999 (те саме: М., 2000); Пучков О. А. Теоретико-правовые основания юридической антропологии: Дис. ... д-ра юрид. наук : 12.00.01. — Екатеринбург, 2000; його ж: Пучков О. А. Антропологическое постижение права: монография. — Екатеринбург, 1999; Бачінін В. А., Панов М. І. Філософія права. — К., 2002. (Розділ IV. Філософсько-правова антропологія); Ковлер А. И. Антропология права. — М., 2002; Максимов С. И. Правовая реальность. — Х., 2002; Філософія права / За ред. О. Г. Данільяна. — К., 2002. (Розділ. 6. Правова антропологія); Бігун В. С. Правова антропологія // Часопис Київського університету права. — 2002. — № 1, 2, 4; його ж: Правова антропологія // Юридична енциклопедія. — Т. 4. — 2003. — С. 34—36; Людина в праві: аксіологічний підхід (дисертація). — К., 2003; Див. також щодо загальнотео