Історія та історизм у повісті І. Филипчака та І.Зубенка „Княгиня Романова” Леся Вацлав м. Самбір Серед творчого доробку українського письменника, публіциста, педагога, громадського діяча І.Филипчака вагоме місце належиться його історичним повістям, які в 20 – 30 роках минулого століття мали неабияку популярність серед читачів. „За Сян!”, „Будівничий держави”, „ Іванко Берладник”, „Дмитро Детько”,”Над Калкою”, „Княгиня Романова”, ”Юрій Кульчицький – герой Відня”– цими полотнами художник слова особливо прислужився своєму народові, бо в них наша історія, наші злети і падіння, радість успіхів та біль невдач. І хоч тематичний спектр історичних повістей І.Филипчака доволі широкий, та все ж найбільше спрямований він на ту площину, що була йому найближчою: той куточок краю, де митець народився, де виріс і де, зрештою, став письменником. Це, звичайно, Галичина. Її він любив понад усе, їй присвятив життя. Очевидно, тому у повістях „ За Сян!”, „Будівничий держави”, „Іванко Берладник , „Княгиня Романова „ І.Филипчак пропонує нам власне оригінальне прочитання історії Галичини. У співавторстві із І.Зубенком І.Филипчак написав повість „Княгиня Романова”, і ,за словами критика П.Сороки, „сьогодні важко сказати, який внесок зробив кожен з авторів, що було написано рукою одного письменника, а що іншого. Але текстологічний аналіз дозволяє припустити, що головна роль у написанні книги належала все-таки І.Филипчаку, оскільки тут збережено головні принципи його творчого методу і особливості стилю, а саме: простота і ясність викладу матеріалу, надання подіям, фактам і колориту епохи першорядного значення, реалістичне зображення персонажів, повчальна вмотивованість сюжетних структур” ( 12, 259). У повісті автори уявно переносять читача у далеке ХІІІ ст., коли княжив Роман (1173 – 1205). Але основні події розгортаються після смерті Романа. Це важлива сторінка нашої історії, бо зберегти державу і захистити її від „доброзичливців” судилось саме княгині Романовій. На основі літописів та історичних досліджень авторам вдалося оживити образ княгині, змалювати його настільки правдиво, що перед читачем постає не тільки сама Романова, а й той історичний період, про який розповідається в повісті: „Вона, молода красуня, Їй тільки 24 роки. Хоч останні події змінили її, вона виглядала старшою, була поважна, задумана. Після смерті мужа перейшла ціле пекло мук. Він щиро любив її, поважав, високо цінив її талант, гарячу любов до діточок й до всього народу . Вона своїм тактом добірно впливала на двір”, - читаємо в повісті ( 14, 211). Літописці чомусь мало і не дуже охоче писали про жінок. Але Галицько-Волинський літопис постійно згадує княгиню як одну із найактивніших жінок. Її діяння не пройшли повз увагу І.Филипчака та І.Зубенка. Автори дуже добре простудіювали всі історичні матеріали і подали нам не просто нанизування історичних подій у хронологічному порядку, а в художній формі воскресили минувшину, доповнивши реальні факти чистим струменем особистих почуттів, переживань, художніми домислами та вимислами. „Ясне маєве сонце показалося з-за гір на тому березі Босфору й кинуло жмут теплого проміння на столицю світу – Царгород. Заіскрилося проміння живими жемчугами в срібних хвилях Босфору і Золотого Рогу, поцілувало золоті бані святої Софії і розсипалося золотим піском на вулицях і площах великого міста.” (14,169) Так починається повість І.Филипчака та І.Зубенка „Княгиня Романова”. Легко і невимушено автори через віки і відстані ведуть читача до місця зображуваних подій – у Царгород, на батьківщину княгині Анни. Серед істориків не одне десятиліття точилися суперечки про походження княгині: одні вважали, що вона була полькою, інші – угоркою. Та на початку ХХ ст. відомий київський вчений у галузі генеалогії М.Баумгартен довів, що Анна не могла бути ні угоркою, ні полькою. Однак, історичні факти засвідчують, що „у травні 1200 р. у Константинополі побувало посольство Романа – чи не сватало воно якусь дівчину для князя?...” (7, 198). Цей факт письменники взяли до уваги, і повість розпочинається епізодом сватання. Белетризуючи цей історичний факт, автори додають ще і романтичну розповідь про лицарські поєдинки заради вродливої нареченої, племінниці (братаниці ) імператора Олександра – Анни. І ось на турнірах читач уперше знайомиться з героїнею: „Серед пишно вдягнутих жінок, в лівому переділі ложі, як троянда з-посеред інших квітів, вирізнялася дівчина літ двадцяти, високого росту, струнка, з чарівним личком. Великі чорні очі у кожному погляді говорили про її непересічний ум. Вся її постать була схожа на статую скульптора Праксителя. ( 14, 171 ) Оскільки „історична повість – це не історія” (вислів І.Франка), тому авторам необхідно не тільки достеменно вивчити цю історію, а й, за І.Стоуном, проникнути в „дух епохи”: „Авторові належить ознайомитися з соціальною, психологічною, духовною, естетичною, науковою і міжнародною атмосферою, в якій його герой жив і під впливом якої вироблялася лінія його поведінки. Щоб створити правдиве тло того часу, йому доведеться перечитати всі друковані джерела того часу, тобто вивчити силу деталей, які завжди повинні бути у нього під рукою, аби повніше відтворити картину минулого: як тоді одягались, яка була архітектура і т.д.” (13,338).Окрім того, все це треба „пропустити” через призму власних почуттів і, за словами Б.Мельничука „переплавити у справді художню композицію”, „в достеменний” історичний твір. Адже автор історичного полотна „завдає собі щонайменше дві ноші – ношу науковця, дослідника і ношу митця, художника. Кожна з них вимагає надзвичайно великих зусиль. І насамперед - ноша науковця. (9,18) .До речі, І.Филипчак за фахом був істориком. Тому автори не могли відступити від історичної правди. Вона є основою повісті і під пером художників слова історична правда стала правдою художньою. „ Вірне розуміння письменником історичної дійсності допомагає йому яскравіше в досконалих мистецьких формах відтворити її, тобто сприяє глибшому виявленню правди художньої. Історична фальш, як правило, веде до фальші художньої, а в художньо безпорадній, немічній формі неможливо висвітлити історичну істину на всю її глибину і багатоманітність. Коротше: в мистецькому творі існує цільний у своїй єдності комплекс – правда історична і художня” (11, 6). Автори докладно опрацювали історичні джерела і з відстані часу оцінили наявні в них події, майстерно вплели їх у композицію повісті, силою слова, уяви та інтуїції створили живі образи реальних історичних осіб, змалювали картини природи, побуту, архітектури і таке інше. Словом, письменники дуже майстерно трансформували історичну правду в правду художню. Тому перед читачем постають зримі образи героїв, він (читач) милується красою гір на Засянні, захоплюється церквами і дізнається дещо з архітектури, чітко уявляє собі страхіття битв на полі брані тощо. Перетворення історичної правди в художню невіддільне від таких понять, як художній вимисел і художній домисел. „Незалежно від того, чи є образи героїв і сюжет твору цілком вигаданими, чи автор узяв їх із життя безпосередньо, - правда твору мистецтва, художня правда виникає лиш як наслідок взаємодії життєвих фактів і художнього вимислу, як наслідок їх злиття.” ( 9,10) Літературний критик Б.М.ельничук у своїй монографії „Випробування істиною” диференціює поняття „художній вимисел” і „художній домисел”. Спираючись на літературознавчі праці таких учених, як І.Матяшов, Л.Климович, автор конкретизує це в такий спосіб:” Звичайним словом „вимисел” ми називаємо в художньому творі те, чого насправді, можливо, і не було, але, що неодмінно повинно було бути, не могло не бути за даних, зображених автором обставин.” І тут же дається тлумачення другого розглядуваного поняття Л.Климович: „Однак часто трапляється, що автор зображує те, що справді існувало: реальну особу, історичний факт і т.п. Проникаючи в їх сутність, пізнаючи їх, автор також вдається до вимислу, який прийнято називати домислом. Особливо велика роль домислу в творах історичного жанру, де автор користується фактами історії, які дійшли до нас без багатьох характерних і таких, що потребують відновлення, подробицях” (9, 37). За ілюстрацію до цих теоретичних міркувань може правити історична повість І.Филипчака та І. Зубенка „Княгиня Романова”. До скупих літописних записів автори додали чимало таких картин життя, таких вчинків героїв, яких не було, але які логічно випливають з характеру героя того чи іншого історичного факту. Наприклад, повернімося до вже згаданого епізоду сватання Анни у Царгороді. Для цього, аби оживити цей історичний факт і водночас зробити повість хвилюючою, письменники подають захоплюючий опис ігрищ, що не залишить байдужим жодного читача. Один за одним відбувалися двобої різних лицарів, що були претендентами на руку і серце Анни. Змагалися кращі з кращих. „Удари були такі міцні, що ламалися списи, наче тонкі гілочки,” – читаємо в повісті. Переміг незнайомий. „На лицаря посипались квіти. Він під’їхав до цісарської ложі, поклонився імператорові, а відтак зійшов з коня і, ставши на одне коліно, поклонився княжні Анні. І в цей спосіб він, переможець на лицарських змаганнях, дав знати, що бився на честь княжни і що вона є королевою турніру” (14, 174). Так за допомогою домислу автори повісті зуміли передати дух епохи, традиції того часу. Автори настільки вдало переплели „те, що було” із тим, „ що могло бути”, що читач вірить: було саме так, а не по-іншому. Отож маємо приклад моноліту історичної правди із правдою художньою, у якій художній домисел настільки виправданий, що немислимий від твору. Основні події повісті „Княгиня Романова”, як уже відомо, розгортаються після смерті Романа. До того ж, смерть князя була загадковою, оповитою таємницями. У 1205р. Він загинув неподалік польського міста Завихоста під час походу проти малопольського князя Лєшка Краківського. Історики засвідчують, що Роман нерідко допомагав одним польським князям у боротьбі з іншими. Суздальський літопис оповідає, що Роман пішов на ляхів і взяв два городи, але коли його військо стояло табором над Віслою, він відлучився з малим окруженням від табору, і ляхи, наїхавши на нього несподівано, вбили його разом з тою малою дружиною. „У старих польських річниках не знаходимо ніяких подробиць цього походу, окрім докладного означення дня і місця Романової смерті: його вбито на св. Гервасія і Протасія 19 червня 1295р. в Завихості на Віслі. До цього пізніше долучаються ріжні подробиці – щобитва була так страшна, аж Вісла почервоніла від крови русинів; що багато їх потонуло в ріці...” (3, 15). Як би там не було, Романа в розквіті сил не стало. Автори повісті художньо змальовують цей задокументований факт, розгортаючи його в розповіді очевидця цієї події боярина Негвара. За його словами, князь, зібравши дружину, вирушив до Кракова на допомогу польському князю Лєшку в боротьбі проти Владислава Лісконогого, що хотів завоювати Краків. Та Роман зумів примирити польських князів, На другий день зібралися всі на лови. Захопившись, не зчулися, як настало полудне. Усі зійшлися, окрім князя. Ловці занепокоїлись, подались у пошуки. „Ми їхали мовчки, і враз на нашому крилі загавкали пси, у той напрям ми подалися і прибули майже до берегу Вісли. На поляні були сліди боротьби – земля довкруги збурена й де-не-де калюжі крові. Один кінь лежав вбитий, біля нього лежав наш дружинник; а подальше в кущах ми побачили... Ох, нещаслива наша година! Ми побачили князя Романа. Він був ще теплий. В спині князя - стріла, а крім того, мав рани на грудях і боках від мечів чи ножів. Довкруги нього лежало п’ятеро незнайомих людей” (14,183). Так автори на основі літописної згадки в художній формі зобразили нерозгадану донині смерть князя Романа. І.Филипчак та І.Зубенко не тільки відтворили цей історичний факт, а й доповнили його особистими версіями вбивства. На думку авторів, це була жорстока помста Романові за Анну, яку Лєшко колись покохав. Княгиня Романова – центральна постать, заради якої написаний твір. „Глибоко проник письменник у внутрішній світ своєї героїні, змалював його доволі детально. Перед нами складна особистість, що пройшла з гідністю усіма колами земного пекла, прийнявши це як випробування Боже без нарікань і проклять” (12, 273). Бо після смерті Романа на утлі плечі молодої княгині лягла нелегка ноша: іменем малолітнього сина – князя Данила – управляти князівством. Про це пишуть історики і про це розповідає нам повість „Княгиня Романова.” Галицько-Волинський літопис сповіщає, що восени 1205 р. Рюрик зібрав половців і русичів багато і прийшов на Галич, облишивши монаший чин, який він прийняв через боязнь перед Романом. На річці Сереті його військо билося із галицько-володимирівським військом, зібраним боярами, і зазнало поразки. Белетристи І.Филипчак і І.Зубенко історичні події часто „вмонтовують” у діалоги героїв. Так, про вищезгаданий факт у повісті ми дізнаємося із реплік воводи Витановича та дружинника бирича: - Рюрик з усіма своїми силами вирушив з Києва, злучився з Ольговичами, а Ігоровичі ідуть за ним. Також відправив послів до Владислава Лісконого в Польщу, щоб він наступав на Володимир-Волинський, зайнявши перед тим Дорогочин та Берестя для себе. Рюрик планує прогнати княгиню Романову і зайняти Галицький престіл. - Го, го, го! Який в то в Рюрика великий апетит. Недаром напостився в монастирі, куди його загнав покійний князь Роман. Не знати, чи, напостившись, матиме силу ...(14, 189). Трансформуючи історичну правду в художню, белетризуючи при цьому історичні факти, автори змальовують не лише портрети, пейзажі тощо, а й відтворюють картини баталій: „Бій розвивався правильно. З високого холма воєвода Вотанович бачив майже все поле бою. Він бачив, як зійшлися перші ряди військ. З обох боків засурмили, забили в мідяні котли, залопотіли в повітрі стяги і до бойових окликів зливалось іржання коней, дзвін зброї, витворюючи пекельний концерт”(14, 193). У Галичині в той час точилася запекла боротьба, у якій „добрі” сусіди, скориставшись смертю князя, розривали державу на шматки. Події розвиваються одна за одною з шаленою швидкістю. Розуміючи непевність свого становища, княгиня Анна звернулася за допомогою до, здавалось би, найближчих друзів – угорського короля Андрія та польського - Лешка. „Від того часу почалася велика мандрівка княгині Романової. Як у сні, проходили перед нею бурхливі події неспокійного часу”, – читаємо в повісті. Описи усіх пригод, що мають місце в повісті, – це данина романтичному пафосу. У повісті добре передано динаміку художньої панорами історичних подій, чим автори показали своє уміння заінтригувати читача, прикувати читацьку увагу. „Шлях втечі княгині Романової проліг від рідного Галича до Сянока, відтак до Кракова, далі в Угорщину, нарешті до Сандомира і знову в Галичину. На її боці залишалася група відданих боярів, а решта стали лютими ворогами. Сили були надто нерівними, і прибічники княгині Романової були розбиті. На галицько-волинський престіл зазіхнули київські князі Ігоровичі. Розгорнулася страшна запекла ворохобня”, – пише П. Сорока (12, 265). І можна лише позаздрити мужній вдачі княгині, яка знайшла в собі сили вистояти і через великі випробування добитися свого: Галицько-Волинське князівство повернулося під скіпетр Романовичів. За повістю „Княгиня Романова” можна вивчати історію Галицько-Волинського князівства ХІІІ ст. Усі описані в творі історичні факти задокументовані в літописах і відповідають історичній істині. Ілюстрацією до вищесказаного може бути описаний у повісті літописний факт про те, що Ігоровичі, яких бояри запросили на галицький престіл, у князівстві не прижились. Тоді відбулася нечувана у світі подія: князем став ворохобник боярин Кормильчич. Автори повісті „Княгиня Романова” художньо розробили цей достеменний в історії матеріал і сказали про це так: „Тоді один з його прихильників порадив: – А що, Володиславе, ти мало натерпівся, мало наскитався по світу, мало насидівся невинно по тюрмах?... Хіба ти не варт бути у нас князем? Ти, ніхто інший, бо ти перший між боярами! У нас князів не стало. Романовичі Бог зна де, може не живуть! Нащо нам чужих князів спроваджувати ... Ти у нас князь!.. І Владислав завагався... Однак посіяна пропозиція не сходила йому з голови. Дав наказ своїм прихильникам її поширювати. Почав загравати з черню, роздаючи хліб із княжих житниць. Він, як каже літописець, „В’їхав у Галич і вокняжився і сяде на столі!” (14, 259). Майстерне вкраплення в творі цитати із літопису надає повісті переконливості в тому, що відбувалося. У повісті правдиво описаний і той факт, що два, здавалося би, найкращі приятелі княгині Романової – польський князь Лешко та угорський король Андрій – у найважчий для Анни час не тільки відступили, але й скористалися її нещастям і внаслідок умови (1214 р.) у Спішу поділили Галичину між своїми малолітніми дітьми: королевичем Коломаном та Лєшковою донькою Соломеєю, яких вирішили посватати. Цей поступок вразив княгиню. Про це вона зізнається о. Юрію:”Уся дружба до Романа, співчуття до дітей, то все неправда, омана ... То ж вони в такий жорстокий спосіб поступили! Ну що ж? Люди мене залишили, то справедливий господь мене не покине. Покладаюся на його волю і сама буду добиватися прав для своїх дітей” (14, 259). Таким чином, автори не тільки відтворили конкретні історичний факт, а й дали йому таке своєрідне художнє продовження, у якому ще глибше, ще переконливіше виписані герої, їх характери, а крім того, між рядками вичитуємо оцінку цій події: справжні друзі в біді не залишать тим паче – не зрадять. Крок за кроком читач знайомиться з подіями, що мали місце в історії. Після болючої зради Лєшка і Андрія Анна з синами поселяється у маленькому містечку Кам’янці, що на Волині. „Кам’янець став тепер душею цілого князівства Галицько-Волинського, - пишуть автори повісті. Там княгиня ростила дітей і плекала велику надію на те, що сини князюватимуть на батьківській землі. У повісті відчувається велика симпатія до Анни авторів. Вона мудрий і справедливий політик, - у всіх діях керується законами „Руської правди”. Неадекватні поступки бояр обурювали Романову. Вона від усіх вимагала жити „по правді Божій і людській.” „Боярин мусить бути взірцем чесноти, справедливості і громадської карності. Йому багато дано, але й багато від нього вимагається. А де ж подіється правда, коли самі бояри почнуть робити беззаконня?.. Покійний князь Роман не стерпів би такого потоптання українських законів.” (241) Анна твердо вирішує продовжити справу мужа, втрата якого була для неї незагоєною раною. „Інколи ,як сини вже спали, вона сідала біля них і поринала у призадуму, тоді, мов наяву, бачила вона, як удвох з Романом будували плани на майбутнє: перш за все, щоб всі українські землі злучити від пінських боліт по багна Оки, від нового Сутеча по Тьмуторокань. А тоді-то, Галич засяє жемчугом у короні України-Руси” (14, 118) – читаємо в повісті. Автори повісті були щирими патріотами, пишалися Україною, самовіддано її любили, болісно переживали всі її невдачі. І це неважко запримітити. Княгиня Романова і сьогодні може бути прикладом для сучасних матерів, бо не просто годує синів і зігріває своєю безкорисною любов’ю. Сама закохана в Україну, Анна плекає в синів ці щирі почуття. Вона вчить дітей бачити неповторну красу рідного краю: його ліси, річки, краєвиди. Любов до праці та терпіння, витривалість у досягненні мети княгиня прищеплює синам, пропонуючи простежити за мурашкою: „Княгиня спостерігала за однією мурашкою, що сім разів несла якийсь патичок угору і завжди падала з ним удолину, аж за восьмим разом удалося їй витягнути його туди і покласти на місці, де він був потрібний. Княгиня показала мурашку дітям і сказала, що вони повинні собі брати приклад з витривалої праці комашки і так само в своїм житті робити.” (223) Цей епізод дуже скидається на художню вигадку. Але , Грушевський зауважує: „Відси їх (Романовичів) витривалість, з якою вони змагають до привернення своєї батьківщини, не вважаючи на всі невдачі, пригадуючи того павука, що сім раз спадав додолу, поки зачепив своє павутиння, - і дійсно осягають своє.” (36). Тільки павука автори замінили мурашкою, підкреслюючи тим самим не тільки настирливість у досягненні мети,а й працьовитість при цьому, бо мурашка, як відомо, - приклад працьовитості. Очевидно, тому завдяки працьовитості і великому терпінню та любові до рідного краю мріям Романовичів після довгих років випробувань судилося здійснитися. Коли згода між Андрієм і Лєтком захиталася, княгиня використала, спираючись на руську рать, момент і зайняла Володимир. А тим часом підросли сини і мати благословляє Данила на перший бій під Грабовцем, „Крім того, у найважливіший, найвирішальніший момент Анна сама намітила план та із „свіжими силами та ще з запілля” вирішила результат бою. „А коли роги засурмили збір і на горбі замаяли стяги княжі, в усіх на устах було одне слово: – Чудо! Чудо! Сталася небувала річ, коли програна битва майже в останню хвилину обернулася в блискучу перемогу.” (263) Так описують автори важливу історичну подію. І вслід за авторами радіє читач. Але ще залишилось до володимирівських земель приєднати Галич. Княгиня Романова радить здобути його без бою, бо у Мстислава Удатного, який в той час правив краєм, була дочка – красуня Марійка. Вдаючись до художнього домислу, автори цей факт помістили в добру материнську пораду: – Отож, синку, чи не будемо ми замість Галича здобувати красну дівицю? Що? Вона одиначка у князя Мстислава, а сам князь уже старенький... Чи не здобудемо Галича без крові? Та ще й князівну?” (266) Такий розумний план, у першу чергу дозволив зміцнити військо і, звичайно, державу. Княгиня Романова у повісті – дуже релігійна жінка. Часто перед іконою Белзької Богоматері вона молиться за щасливу долю своїх дітей. Її материнське напучування – розумне, щире. Від нього віє теплом: „А як засядете на окремі престоли, боюся я, щоб не було поміж вами таке, як між іншими князями,... от хоч би, як було поміж Ігоровичами... Пам’ятай, сину, що ваша сила буде в єдності, любові і братерстві... Не дайте себе спокусити лукавому ворогові роду людського, що йому ім’я заздрість, захланність, жадоба власті!... Ти, Данилку, старший, ти мусиш бути Василькові замість батька... Я накажу, щоб він тебе слухав і поважав, як батька” (267). Ці слова княгині можуть бути настановою кожної матері для сина чи доньки, бо в них (у тих словах) зерно християнської любові, на якій тримається весь світ. „Головне, що письменник зумів змалювати жінку сильної вдачі, – пише Р.Коритко, – яка, правильно оцінивши політичну ситуацію, змогла опертись на своїх прибічників і не лише врятувати синів від фізичного винищення, але й повернути їм батьківський престол” (12, 261). Історики сповіщають, що близько 1219 року, коли Данило виріс і не потребував уже материнської опіки, княгиня Романова пішла до монастиря. Не знати, скільки ще вона прожила. Відомо, що довго. Принаймні, 1254 року Анна брала участь у державній раді, скликаній сином. Тоді папа Римський запропонував Данилові корону. Після цього літописи її не згадують. Автори повісті „Княгиня Романова” теж не відступають. Княгиня, виконавши на цій землі свою місію, звертається до дітей палкими, зворушливими словами: „Душею і серцем буду з вами, діти мої, і буду радіти вашою любов’ю та згодою. А тілом піду туди, куди вже давно тягне мене: піду молитися Богові за Русь-Україну, за вас, дітей, і за вашого батька... Піду до монастиря” (12, 267). Повість закінчується епілогом, де ми бачимо княгиню уже монашкою. Її відвідує боярин Негвар, який сповіщає, що виконав найголовніше: дізнався про те, що до вбивства Романа був причетний Лешко. Боярин обдумував план помсти, та князь загинув від рук підданих. Як бачимо, від першої до останньої сторінки автори повісті „Княгиня Романова” не відступають від історичної правди. Художні домисли та вимисли природньо вплітаються до реальних історичних подій. Отже, белетризація історичних матеріалів виправдана. Авторам вдалося перетворити правду фактів на художню істину. Тому повість „Княгиня Романова” становить цінність як із мистецької точки зору, так із історичної.Література 1. Грушевський М. Ілюстрована історія України. – К.: Либідь, 1990. 2. Грушевський М. Нарис історії українського народу. – К.: Либідь, 1990 . 3. Грушевський М. Історія України-Руси в ХІ тт. –Т.3. – К.: Наукова думка, 1993. 4. Дипко І. Вступне слово //І.Филипчак. Дмитро Детько. – Буенос-Айрес: В-цтво Юліана Середняка, 1985. 5. Дипко-Филипчак І. Післяслово //І.Филипчак. Анна Ярославна – королева Франції. – Дрогобич: Відродження, 1995. 6. Коритко Р. Життя мов полум’я свічки... // І.Филипчак. Княгиня Романова. – Львів: Червона калина, 1990. 7. Котляр М. Історія України в особах: Давньоруська держава. – К.: Україна, 1996. 8. Крип’якевич І. Галицько-Волинське князівство. – Львів. – 1999. 9. Мельничук Б. Випробування істиною. Проблема історичної та художньої правди в українській історико-біографічній літературі. – К.: Академія, 1996. 10. Семчишин В. До життєпису Івана Филипчака //І.Филипчак. Над Калкою. – Самбір. – 1988. 11. Сиротюк М. Український радянський історичний роман: проблема історичної та художньої правди. – К.: В-цтво АН УРСР, 1962. 12. Сорока П. І.Филипчак. Літературний портрет. – Тернопіль: Джура. – 2001. 13. Стоун И. Биографическая повесть. Лекция, прочитанная в Оксфордском университете //Прометей: Историко-биографический альманах серии „Жизнь замечательных людей». – М. Молодая гвардия,1966. – Т.1. 14. Филипчак І. Княгиня Романова. – Львів. Червона калина, 1990.