РОЗДІЛ 1ІНСТИТУЦІЙНО-РЕГУЛЯТОРНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ РУХУ ТОВАРНИХ ПОТОКІВ В УМОВАХ ТРАНСНАЦІОНАЛІЗАЦІ1.1. Теоретико-методологічне обґрунтування феномену транснаціоналізаціїСучасна економічна наука відзначає вагомі зрушення у світогосподарській системі протягом останніх десятиліть. При цьому в центрі уваги поряд з іншими ключовими процесами постає порівняно новий і надзвичайно динамічний феномен транснаціоналізації. Більшість сучасних авторів відводять домінуючу роль транснаціоналізації у процесі зростаючої економічної взаємозалежності країн та створення нової “геоекономічної карти світу” [159, с. 96], де поділ за країнами має другорядне значення і поступається поділу за економічними силами та інтересами. Проте, попри високий інтерес сучасних науковців до транснаціоналізації, чіткого і загальноприйнятого підходу до цього явища не існує. Здебільшого це пов’язано з певними ускладненнями дослідження транснаціоналізації як через її високу динамічність, що знаменується бурхливим розвитком та швидкою змінюваністю, так і через її певну неосяжність як процесу світового масштабу. Тому, на наш погляд, доцільно було б почати дослідження з пошуку суті транснаціоналізації через її генезис, внутрішню структуру та взаємозв’язок з іншими сучасними явищами світового господарства [137]. Внаслідок надзвичайно високої світогосподарської значимості транснаціоналізацію називають “однією з ключових характеристик сучасного розвитку світогосподарських процесів” [220, с.14] або “другою детермінантою світового економічного розвитку” [172, с. 44] поряд із загальним процесом інтернаціоналізації. При цьому, деякі вчені розглядають транснаціоналізацію як “якісно новий етап інтернаціоналізації господарського життя, який характеризується різким зростанням ролі зовнішніх факторів розвитку всіх держав і створенням транснаціонального капіталу”, інші трактують транснаціоналізацію “як більш вузьку категорію – лише одну, хоча й найважливішу, форму загального процесу інтернаціоналізації господарського життя” [180, с. 455; 199, с. 96-97]. Сьогодні інтернаціоналізація все більше спресовує світове господарство, роблячи його більш компактним та закладаючи його єдину технологічну основу. У цьому середовищі відокремлені ланки, що відносяться до різних національних економік, поєднуються у єдиний світовий інтернаціональний відтворюючий процес. При цьому Е.Г.Кочетов говорить про, так зване, інтернаціоналізоване відтворююче ядро, структуру якого складає інтернаціоналізована частина виробництва та сфери обігу [109, с. 25].Вырезано.Для доставки полной версии работы перейдите по ссылке.Нестримний ріст асортименту товарів, ускладнення їхніх споживчих властивостей, розгортання асортименту товарів одного найменування, тобто поява численних аналогів, що відрізняються за визначеною однією чи декількома провідними характеристиками, виступило логічним підсумком поєднання науково-технічних революцій з практичними результатами застосування системи маркетингу крупними фірмами. З виходом на світову арену у 70-80-х роках крупномасштабної інвестиційної та виробничої кооперації відбулися значні структурні зрушення у системі МПП. На динаміці міжнародного товарного обміну став позначатися новий, виробничо-збутовий характер суспільного поділу праці, коли зустрічні товарні потоки поступово наповнюються новим змістом – у зовнішньоторговельний оборот втягується не лише кінцева готова продукція, але й цілий спектр товарів, що використовуються для створення кінцевої продукції. Тобто, здійснюються поставки продукції на усіх стадіях єдиного виробничого процесу, що переступив через національні рамки (комплектуючі вузли і деталі, основні й допоміжні матеріали, стандартне й спеціалізоване оснащення, технічна документація тощо). У свою чергу, це не могло не відобразитись на характері обміну (торговельній ланці відтворюючого процесу). Вырезано.Для доставки полной версии работы перейдите по ссылке. Саме на стадії виникнення внутрішньофірмової спеціалізації транснаціоналізація набуває чітких рис. Внаслідок поєднання всіх попередніх форм інтернаціоналізації, включаючи експорт, іноземне інвестування, рух інших факторів виробництва, транснаціоналізація переходить на вищий рівень розвитку й утворює певну самостійну систему. Згідно твердження Д.Смислова, транснаціоналізація “виникає лише на визначеному етапі інтернаціоналізації – коли вона призводить до виникнення транснаціонального монополістичного, фінансового капіталу і ніби відбруньковується від інтернаціоналізації та отримує самостійний розвиток” [219, с. 28-29], що дозволяє відобразити її як умовно відокремлену, нову форму інтернаціоналізації (рис. 1.1). Інтенсивний розвиток крупномасштабного науково-технічного і виробничого інвестиційного кооперування призвів до зрушення кордонів обміну товарами і послугами на новий стик – міжфірмовий (міжкорпораційний) обмін між крупними виробничо-інвестиційними комплексами. Утворився новий поділ праці, який Е.Г.Кочетов називає міжанклавним, що полягає у спеціалізації господарюючих суб’єктів, які сформувалися на транснаціональній основі і виступають в організаційно-управлінському плані як інтернаціоналізовані відтворюючі ядра. При цьому самі національні економіки “розтаскуються” одразу декількома транснаціональними фірмами як ланки різних комплексів. Інше питання виникає при визначенні суті транснаціоналізації, віднесенні її до того чи іншого рівня. Зокрема, В.Є.Новицький, говорячи про багатоаспектну інтернаціоналізацію, вказує на її розгортання на двох рівнях – на рівні інтеграції національних економічних комплексів та в комерційному середовищі. Причому в останньому випадку, як наголошує автор, частіше йдеться про “транснаціоналізацію”, тоді як терміном “інтернаціоналізація” здебільшого позначають процеси інтеграції на національному рівні, посилення глобальної взаємозалежності та утворення регіональних економічних угруповань [165, с. 418]. Проте, як вже було відмічено вище, інтернаціоналізація є поняттям ширшим, репрезентованим різними формами, серед яких зокрема інтеграція і транснаціоналізація займають чільні позиції. Хоча остання й набула певного самостійного статусу, проте за своєю природою є невіддільною від загального процесу інтернаціоналізації, як, власне, й інтеграція. Тому зводити інтернаціоналізацію суто до інтеграції на наш погляд не є доречним. Доцільніше тут погодитися з позицією Ю.М.Пахомова і Д.Г.Лук’яненка, що виділяють мікро- та макрорівень інтернаціоналізації. На мікрорівні інтернаціоналізація являє собою процес залучення фірми до міжнародних операцій, якому притаманний переважно стадійний характер. Серед основних етапів такого процесу, спираючись на модель EPRG Х.Перлмутера, автори виділяють початковий, локальної ринкової експансії та, власне, транснаціональний [172, с. 38]. На макрорівні інтернаціоналізація виявляється в розширенні та поглибленні світогосподарських зв’язків за рахунок підвищення міжнародної мобільності факторів і результатів виробництва [172, с. 41]. З іншого боку, постає питання, чи доречно зводити транснаціоналізацію до мікрорівня. На противагу такому підходу В.В.Рокоча стверджує, що саме транснаціоналізація розгортається переважно на двох рівнях: на рівні інтеграції національних економічних комплексів і на рівні комерційного середовища [220, с. 14]. У цьому випадку варто відштовхнутися від протилежного, звернувшись до визначення міжнародної економічної інтеграції. Наприклад, Д.Г.Лукяненко і К.В.Жеваго подають її як відносини і як процес і відзначають, що у першому випадку їй має бути властива відсутність будь-якої форми дискримінації іноземних партнерів у кожній із національних економік, а в другому - стирання відмінностей між економічними суб’єктами-представниками різних держав [212, с. 215]. Загалом, обидва ці аспекти можна звести до поняття взаємозалежності, яке Д.Коляр трактує як поєднання залежностей один від одного. За словами автора “взаємозалежність” включає велику кількість форм - політичну, дипломатичну, стратегічну, економічну, культурну - та примушує держави співпрацювати з метою управління сукупністю цих “взаємозалежностей”. Зіставляючи ж явища “взаємозалежності” і “транснаціоналізму”, автор стверджує, що “в обох випадках йдеться про розвиток солідарності у міжнародному просторі, проте, якщо при “взаємозалежності” держава контролює ці зв’язки, то транснаціональні феномени перетинають кордони багатьох держав і вислизають з-під їхнього контролю або не узгоджуються із суверенітетом” [241, с 216]. За такого підходу транснаціоналізація переважно тяжіє до мікрорівня інтернаціоналізації, характеризуючись здебільшого комерційним колом інтересів, які не завжди збігаються з державними, залишаючи макрорівень інтеграційним процесам. Проте і в цьому випадку чітко відмежувати транснаціоналізацію від інтеграції практично неможливо.Вырезано.Для доставки полной версии работы перейдите по ссылке.Рис. 1.2. Взаємозв’язок між процесами транснаціоналізації, регіоналізації та глобалізаціїПри цьому поряд із транснаціональним ядром, система транснаціональних потоків, формує й транснаціональну периферію, представлену рядом країн, що розвиваються та країн з транзитивними економіками, що під дією законів глобалізації все більше відділяються від центру. З іншого боку, формування та розвиток транснаціональних каналів поряд із регіоналізацією та глобалізацією характеризуються значною динамічністю та гнучкістю внаслідок їхнього розвитку на мікрорівні. Тобто межі існування таких каналів визначаються здебільшого їхньою комерційною основою, або комерційним колом інтересів, що притаманне саме приватним підприємницьким структурам або транснаціональним корпораціям. Згідно філософії єдиного світового ринку, як зазначає М.І.Захматов, зараз ТНК розглядають у якості головної мети своєї діяльності не “максимізацію прибутку”, а “максимізацію ринку” [84, с. 15]. У результаті формується глобальна мережа виробництва і збуту, коли ці корпорації вже не задовольняються створенням виробництва із завершеним циклом в окремих країнах, а прагнуть спеціалізувати кожне підприємство глобальної мережі на найбільш раціональному виробництві кожного компонента кінцевої продукції там, де це є найбільш вигідним. Таким чином, утворюється система транснаціональних каналів руху виробничих факторів і підприємницьких одиниць, які переміщуються в напрямку тих країн, де рівень прибутковості є вищим, а умови діяльності є найбільш сприятливими. Отже, найбільш широковживаним є саме корпоративний підхід до визначення транснаціоналізації. Наприклад, В.С.Савчук та О.В.Ткаченко визначають транснаціоналізацію як “формування внутрішньокорпоративних міжнародних ринків, що охоплюють переважну частину світових потоків товарів, послуг, капіталу і робочої сили” [180, с. 462]. Також, згідно нещодавнього визначення ООН, транснаціоналізація виступає як “інтернаціоналізація міжнародних ринкових трансакцій всередині окремої структури, що приймає рішення, тобто транснаціональної корпорації” [195, с. 635]. В основі такого підходу лежить принцип інтерналізації, який поряд з екстерналізацією виступає основним шляхом розвитку інтернаціоналізації. На мікрорівні екстерналізація характеризується розширенням міжнародної діяльності фірм за рахунок використання конкурентних переваг партнерів на зарубіжних ринках, що динамізує міжнародну торгівлю товарами та послугами в традиційній структурі відповідних національних ринків. Основою ж інтерналізації є організація власних філій, дочірніх компаній і набуття контролю над вже діючими зарубіжними фірмами. Таким чином, формуються специфічні внутрішньокорпоративні міжнародні ринки [172, с. 42], які відповідають саме транснаціональному рівню інтернаціоналізації підприємства.Вырезано.Для доставки полной версии работы перейдите по ссылке. За іншими даними термін “ТНК” та його еквіваленти вперше з’явилися у 1960-1962 роках [12, с. 4]. Серед таких еквівалентів у зарубіжній та вітчизняній літературі зустрічається досить велика кількість різних назв: мультинаціональні (багатонаціональні) корпорації (Multinational Corporation), мультинаціональні (багатонаціональні) підприємства (Multinational Enterprise), багатонаціональні монополії, глобальні (наднаціональні) компанії тощо. При цьому, розмаїття наведених понять зумовлене варіюванням обох частин складного терміну, як тієї частини, що виражає переважно характер контролю над капіталом або стратегії розвитку, так і тієї, що відображає суто організаційну форму. Серед варіантів останньої можуть використовуватись такі поняття як “підприємство”, “фірма”, “компанія”, “корпорація”, “концерн”, “трест”, “акціонерне товариство” тощо. При цьому існує думка, що наведені поняття є еквівалентними і взаємозамінними, як зокрема, вважає В.В.Наталуха, визначаючи їх як “однопорядкові поняття” [160, с. 11]. Така ситуація викликана, зокрема тим, що, наприклад, у Німеччині та Голландії найбільш вживаним є термін “концерн”, у Великобританії – “компанія”, у США та більшості держав-членів ООН – “корпорація”. Так, говорячи про ТНК, поряд із провідними американськими корпораціями згадують такі найбільш крупні англійські компанії, як “Брітіш Петролеум”, “ІКІ” та ін., німецькі концерни – “Хехст”, “Сіменс”, “БАСФ” та ін., голанський концерн “Філіпс” тощо [34, с. 367]. Оскільки ж більшість ТНК виникли в результаті міжнародної експансії американських компаній, термін корпорація є найбільш розповсюдженим. Щодо економічної організації, в ході своєї еволюції сучасні ТНК змінювалися від картелів, синдикатів і перших трестів до потужних холдингів. Тим не менш, самі організаційно-економічні чи юридичні форми і механізми функціонування ТНК можуть бути різними, про що свідчать й визначення ТНК, сформульовані впливовими міжнародними організаціями. Саме вони вважаються найбільш вагомими та авторитетними і, власне, на них й спирається більшість сучасних авторів. Так, за визначенням ООН, ТНК – це “підприємства, що є власниками, або такими, що контролюють виробництво товарів і послуг за межами країни, в якій вони базуються” [105, с. 414]. Згідно з ОЕСР, ТНК включають компанії приватної, державної або змішаної форм власності, що знаходяться в різних країнах. При цьому одна чи більше з цих компаній може значно впливати на діяльність інших, особливо в сфері обміну знаннями і ресурсами. Визначення, що схвалене ЮНКТАД, характеризує ТНК як підприємство, що об’єднує юридичні особи будь-яких організаційно-правових форм і видів діяльності у двох і більше країнах, проводить координуючу політику і втілює в життя загальну стратегію через один або більше центрів прийняття рішень [12, с. 5; 172, с. 40; 86, с. 219]. На сьогодні сформувалися ТНК п’ятого покоління. Їхні відмінні риси пов’язані насамперед із глобальними економічними і політичними умовами функціонування, коли за своєю фінансовою та економічною потужністю вони стають самостійними гравцями у світовій економіці поряд із національними державами [137]. Загалом ТНК п’ятого покоління відрізняються від попередників підсиленою економічною могутністю та участю у світовій економіці в якості незалежного від національних держав суб’єкта. За твердженням багатьох авторів вони створюють ядро сучасного світового господарства. Стратегія таких ТНК характеризується прагненням до утворення мереж внутрішньофірмових зв’язків, що забезпечують інтегрування НДДКР, матеріально-ресурсної бази, виробництва, розподілу і збуту, не лише на регіональному, а й на глобальному рівні. У найбільшому ступені до глобалізації тяжіють хімічна, електротехнічна, електронна, нафтова, автомобільна, інформаційна та банківська галузі [2, с. 218]. До того ж, виключну роль у механізмі діяльності сучасних ТНК відіграють банківські та фінансові інститути, що під впливом гострої конкурентної боротьби у фінансовій сфері сприяло розгортанню діяльності ТНБ.Вырезано.Для доставки полной версии работы перейдите по ссылке. Другий підхід передбачає, що транснаціональний статус визначається належністю власників фірми або її вищого управлінського персоналу до різних країн при тому, що діяльність ТНК контролюється штаб-квартирою, розміщеною в одній конкретній країні. У зв’язку з цим до різних ТНК прив’язується певна національна ідентифікація як, наприклад, американські, японські, французькі, німецькі ТНК тощо. З цього приводу Ф.Р.Рут і А.Філіпенко стверджують, що для міжнародних компаній уже звично укомплектовувати штат своїх закордонних філій місцевими жителями на всіх рівнях аж до найвищих, а деякі з цих громадян у даний час просуваються по службі до материнських компаній. У результаті, як зазначають автори, багатонаціональне правління є радше наслідком еволюції ТНК, ніж його визначальною рисою [195, с. 634]. Ф.Катеора при цьому відзначає наявність представників різних національностей у вищому управлінському персоналі як одну з ключових ознак глобальної компанії. У той час як традиційна БНК або ТНК, за твердженням автора, характеризується тим, що закордонний менеджмент забезпечується кадрами та керується першочергово з материнської компанії з невеликою кількістю представників різних національностей у вищому управлінському персоналі [263, с. 647]. Тут можна відзначити взаємозв’язок між критерієм 1.2 і 3 (рис. 1.4), адже рівень глобалізації ТНК відображається також у її поведінковому критерії.Вырезано.Для доставки полной версии работы перейдите по ссылке. Щодо диверсифікованих ТНК, сьогодні серед них виділяють, так звані, “транснаціональні монополії” [184, с. 56], що являють собою найбільш крупні міжнародні компанії з глибоко диференційованою географічною та галузевою системою, яка функціонує на основі міцної інтеграції виробничо-фінансово-комерційних структур вітчизняного та зовнішнього секторів. З точки зору галузевої диференціації такі ТНК мають вигляд багатогалузевих концернів і трестів. Таким чином, узагальнюючи вищенаведені підходи до визначення та критерії транснаціоналізації, можна вивести наступні відмінні риси ТНК: - міжнародний масштаб діяльності, заснований на національному капіталі та інтернаціональному складі вищого керівництва; - наявність групи підприємств (дочірніх) у різних країнах (двох і більше), керованих з одного чи більше центрів (материнською компанією/ материнськими компаніями), що розташовані в одній країні (переважно провідній промислово розвиненій, що визначає, так звану, “метропольну природу” ТНК [165, с. 439]); - функціонування у будь-якій організаційно-юридичній формі (акціонерне товариство (у більшості випадків), партнерство і т.п.), будь-якій формі власності (приватна, державна чи змішана) та у будь-якій сфері діяльності (автомобілебудівна промисловість, нафтопереробна промисловість, роздрібна торгівля, банківська справа і т.п.); - переважно монопольне становище у країні базування і на світових ринках завдяки великому фінансово-економічному і технологічному потенціалу, галузевій диверсифікації; - формування внутрішньокорпоративних міжнародних ринків, які охоплюють значну частину світових потоків товарів, послуг, капіталу і робочої сили. Виходячи з останнього параметру, в цілому будова ТНК відповідає системній моделі, внутрішній оборот якої планується з визначеного центру і для обслуговування цього обороту використовуються трансфертні ціни, які визначаються стратегічними цілями корпорації, а не зовнішніми ринковими факторами. При цьому характер діяльності ТНК накладає істотний відбиток на розвиток міжнародного товарообміну, оскільки корпорації контролюють більше половини світової торгівлі і перетворили понад третину міжнародного товарообміну на внутрішньокорпораційні поставки, одержуючи можливість здійснювати регулюючий вплив на систему міжнародних торговельних потоків. ^ 1.2. Сучасний інструментарій наддержавного регулювання діяльності ТНКВырезано.Для доставки полной версии работы перейдите по ссылке. Таким чином, тенденція до формування між- і наддержавних механізмів регулювання глобальних економічних процесів, у тому числі транснаціоналізації виробництва, не закриває можливості децентралізованим тенденціям самоорганізації населення з метою впливу на поведінку ТНК. Реалізуючи принципи мережевої децентралізації, частина руху антиглобалістів підтримує локалістично-децентралізаторські тенденції. Позиція таких груп базується на переконанні у непотрібності єдиної системи правил і нормальності ситуації, коли у кожної малої спільноти існує своя система правил. У той самий час йде формування нового за змістом і формою руху за глобалізацію в інтересах громадян. Механізми регулювання транснаціональної діяльності дійсно повинні мати свою структурно-фінансову організацію та використовувати методи управління, адекватні природі глобальної соціальної, екологічної та економічної системи, підсистемою якої виступають транснаціональні виробничі мережі. Очевидно, що ця система не має жорсткої вертикалі управління, оскільки вона включає в себе суверенні країни, і тому найбільш прийнятними є синергетичні методи управління, орієнтовані на цілеспрямоване стимулювання самоорганізації підсистем у відповідності з внутрішніми тенденціями їхнього розвитку, не допускаючи шкоди стану системи вищого рівня. Основним критерієм ефективного регулювання міжнародної господарської діяльності як системного процесу є взаємообумовлена безпека світового господарства та його структурних рівнів і елементів. Підвищення ступеня системної безпеки на основі міжнародного регулювання процесів транснаціоналізації передбачає здатність оперативно спільно вирішувати виникаючі проблеми, реалізовувати синергетичні ефекти міждержавної взаємодії. Важливо також врахувати підвищення ступеня і якості інформованості для попередження неузгодженості у поставленні та досягненні мети – забезпечення збалансованості інтересів усіх сторін, охоплених транснаціональною діяльністю. Можливості вирішення цих завдань суттєво зростають у зв’язку з розвитком інформаційних технологій. Використання сучасних інформаційних систем, підвищуючи якість і оперативність рішень, що приймаються, ставить ряд нових проблем. Необхідне узгодження і гармонізація традиційного національного та міжнародного законодавства та Інтернет-законодавства, що знаходиться на стадії становлення. Загалом відзначають три рівні правового регулювання ТНК ззовні: внутрішнє (національне) законодавство, двосторонні та багатосторонні угоди [125, 83]. У сучасних умовах внутрішнє законодавство приймаючої держави не здатне адекватно регулювати відносини, пов’язані з діяльністю ТНК, оскільки у цій сфері виникає також проблема впливу правових актів держави базування головного підприємства, що свідчить про недостатність інститутів національного законодавства приймаючої держави. Поряд із двосторонніми угодами у сфері правового регулювання діяльності ТНК, до числа яких можна віднести інвестиційні угоди між приймаючою державою та державою базування, особливої актуальності набувають багатосторонні угоди у сфері цієї проблематики, що зумовлюється міждержавним характером діяльності ТНК. Важливим при цьому є те, що особлива природа ТНК ускладнює контроль за ними з боку окремих країн чи груп країн. Крім того, зараз жодна держава не може стверджувати, що вона володіє юрисдикцією над усіма складовими певної ТНК у цілому. Саме тому для ефективного регулювання діяльності ТНК необхідними є зусилля усіх держав. Такі зусилля проявляються на третьому рівні регулювання діяльності ТНК шляхом укладання багатосторонніх міжнародних договорів. Проте більшість сучасних авторів зазначають, що в наш час можливості національних урядів щодо регулюючої діяльності філій ТНК досить обмежені. Використовуючи Вашингтонський консенсус, МВФ, ТНК перерозподіляють світове багатство на свою користь, шляхом вивезення товарів і/або капіталів впливають на процеси розвитку окремих національних господарств, а також на глобальні процеси світової економіки, мають можливість змінювати процеси в міжнародній кооперації праці. При цьому поки що не існує жодної міжнародної угоди, яка б на національному рівні обмежувала або регулювала діяльність ТНК. В юридичній літературі звертається увага, що у Хартії економічних прав та обов’язків держав, затвердженій резолюцією ООН в 1974 р., міститься принцип: “держава має право регулювати та контролювати діяльність транснаціональних корпорацій у межах дії своєї національної юрисдикції та вживати заходів до того, щоб така діяльність не суперечила законам, нормам та постановам й відповідала її економічній та соціальній політиці. Транснаціональні корпорації не повинні втручатися у внутрішні справи приймаючої держави” (ст. 2) [249, с. 125]. Крім того, ООН заснувала Центр по ТНК та Комісію по ТНК. У 1975 р. у результаті численних скарг великої групи бідних країн, що створювала, так звану “Групу-77”, а сьогодні нараховує понад 100 слаборозвинутих країн, в ООН був створений Центр з транснаціональних корпорацій. Центр займається збором інформації стосовно діяльності ТНК, розглядає колективні скарги, розробляє інструкції з норм поведінки ТНК в інших країнах. Між тим у 1976 р. ОЕСР, у яку входять промислові країни, розробила свої норми поведінки. Правила запропоновані “Групою-77”, а також ОЕСР, не мають жорстких рамок, що дозволяє досягати згоди між різними країнами та впливовими групами всередині окремих країн. Дотримання встановлених правил також не є обов’язковим, відповідно, згода ТНК дотримуватись їх не є вимушеною [57, с. 413]. Комісія по ТНК у 1976 р. розробила “Кодекс поведінки ТНК”, норми якого також мають рекомендаційний характер. В юридичному плані реалізація багатьох цих норм стримується принципами національного права. У той же час деякі держави з метою зовнішньоекономічної політики намагаються закріпити принцип, відповідно до якого на систему ТНК поширюється дія законодавства країни базування. Кодексом передбачені деякі обов’язки ТНК, які можна звести до наступних: 1) поважати суверенітет країни перебування; 2) виходити з економічної мети та політичних завдань, що проводяться державою у країні перебування; 3) поважати соціально-культурні цілі, цінності та традиції країни перебування; 4) не втручатися у внутрішні справи країни перебування; 5) не займатися діяльністю політичного характеру; 6) утримуватися від практики корупції; 7) дотримуватись законів та постанов, що стосуються обмежувальної ділової практики; 8) дотримуватись положень, що стосуються передачі технологій та охорони навколишнього середовища [249, с. 125-126].Вырезано.Для доставки полной версии работы перейдите по ссылке. У контексті організації ТНК своєї діяльності у рамках визначених світових регіонів, реально деякий прогрес у соціалізації капіталу спостерігається лише в Європі, тоді як в інших вищеназваних регіонах проблеми створення єдиного соціального і юридичного простору поки не стоять на порядку денному. Однак і в Європі процес формування соціальних відносин ускладнений внаслідок дії таких факторів, як відсутність юридичного і податкового статусу “європейського підприємства”, збереження національних відмінностей, значні обсяги витрат трансакцій. Усе це змушує сумніватися у безхмарному майбутньому європейського континенту в епоху геоекономіки, що починається і характеризується зіткненням між “континентальними економічними державами” [270, с. 37 - 38]. Економічна могутність ТНК, їхній вплив на світову політику стали передумовою виникнення концепцій про визнання за ТНК міжнародної правосуб’єктності. Водночас, сьогодні ці концепції не стали основоположними у питаннях регулювання та контролю за діяльністю ТНК. У зв’язку із тим, що ТНК тривалий час знаходились за межами міждержавного правового регулювання, в сучасний період розвитку суспільних відносин регламентація їхньої діяльності може мати місце лише шляхом прийняття норм спільними зусиллями, як певної держави, так і ТНК, щодо визначення та регулювання діяльності останніх у визначеній державі. Як зазначає Л.Радченко, незважаючи на те, що вони мають не міжнародно-правовий, а цивільно-правовий характер, вони є особливо важливими для визначення режимів інвестування та дієвого функціонування ТНК [188, с. 137]. Нині правове регулювання діяльності ТНК здійснюється насамперед на рівні двосторонніх інвестиційних угод, що інколи погіршує економічне становище певних держав. Головна проблема полягає саме в тому, що ТНК не є суб’єктами міжнародного права й їхні угоди з державами не можуть розглядатися у якості міжнародно-правових. З іншого боку, будучи сукупністю юридичних осіб різноманітної юрисдикції, ТНК не можуть бути об’єктом регулювання права певної держави. Загалом, на міжнародному рівні регулювання діяльності ТНК характеризується деякими перевагами порівняно з національним та регіональним регулюванням, що є наслідком міжнародного характеру діяльності ТНК. Ці суб’єкти здійснюють діяльність відповідно до норм приватного права. Водночас, міжнародна юрисдикція щодо них може мати місце незалежно від їхньої згоди. Проте проблема міжнародного регулювання діяльності ТНК залишається невирішеною. Будь-які універсальні правила не прийняті, а існуючі нормативні акти носять декларативний характер, оскільки механізмів їхньої реалізації недостатньо. Проте саме міжнародний рівень регулювання та контролю за діяльністю ТНК може бути найбільш ефективним. Таким чином, у сучасних умовах формується системний і суперечливий загальносвітовий рух – прагнення до централізації міжнародних механізмів регулювання транснаціональної діяльності і одночасної децентралізації, розвитку самоорганізації населення з метою контролю діяльності ТНК. Така ж суперечливість існує у поглядах на співвідношення ролі держави і ТНК у розвитку світового господарства і окремих національних економік. При цьому чітко відстежуються прибічники і противники ТНК. Фахівці стверджують, що „криза корпорацій і корпоративного глобалізму поглиблюється, оскільки вона відбиває конфлікт інтересів корпорацій та суспільства, корпорацій та націй-держав” [21, с. 12]. Держави до середини ХХст., виходячи з національних інтересів, виступали монопольними ініціаторами утворення військових, економічних, політичних та інших організацій, які суттєво впливали на світову політику. Тепер поряд із державами – генераторами формування інтеграційних угрупувань й, відповідно, полюсів сили виступають і недержавні суб’єкти, зокрема, ТНК, для яких провідними є вже не військово-політичні, а економічні інтереси. ^ 1.3. Регуляторна інфраструктура світової торгівліВажливою особливістю сучасного світового господарства є зростання кількості його суб’єктів та ускладнення системи регулювання торговельно-економічних процесів. При цьому традиційна “одноповерхова” міжнародна регулююча система відходить у минуле, поступаючись місцем новій “багатоярусній” глобальній, де між собою тісно взаємодіють національні держави, міжнародні урядові і неурядові організації, ТНК і міжнародні засоби масової інформації, які приймають на себе роль досить впливової міжнародної політичної сили.Вырезано.Для доставки полной версии работы перейдите по ссылке. Включення окремих держав у процес глобалізації значною мірою залежить від того, який політичний курс оберуть і будуть впроваджувати їхні уряди. Розробка цього курсу може відбуватися під впливом інтересів конкуруючих соціальних груп чи державного апарату, що грає самостійну роль (як у Франції і Японії). Проте, успішно підтримувати економічний розвиток країни державний апарат може, як показує досвід країн Східної Азії, що розвиваються, лише за наявності ефективно працюючих інститутів демократії. За думкою М.Деова, деяке послаблення ролі держави в економіці супроводжується появою нових форм економічного регулювання на міжнародному, регіональному чи світовому рівнях. Інтенсифікація міжнародного обміну призводить до того, що простір в рамках якого створюються і розподіляються доходи, все менше співпадає з простором, де вони споживаються [266, с. 30]. У результаті знижується ефективність політики регулювання попиту, що певною мірою компенсується розширенням трансфертів між державами. Однак, оскільки в цьому випадку зв’язки між попитом і пропозицією стають не прямими, а опосередкованими, це посилює їхню нестабільність і непередбачуваність. Поява нових форм міждержавного співробітництва відкриває можливості для формування способів економічного регулювання, більш адаптованих, ніж попередні, до змін умов виробництва і обміну, пов’язаних з інтернаціоналізацією економіки і розширенням ринків. За думкою автора, необхідна стабілізація міжнародних економічних відносин можлива лише при створенні поліцентричної валютної системи, розділеної на окремі підсистеми в рамках регіональних торгових блоків, що складаються. Необхідна також інституціоналізація відносин між цими локальними підсистемами і окремими системами. Приклад подібного підходу показує ЄС. Питання полягає в тому, чи підуть таким шляхом й інші крупні регіональні об’єднання. За думкою більшості фахівців, починаючи з 60-х років ХХ ст. економіка виступила основою і “локомотивом” глобалізації, сприяла її зародженню як нової сторінки у світовій історії. Прийшло усвідомлення нового поділу світу, здійснюваного не лише за політичними (адміністративно-географічними) кордонами, в результаті чого формувалося однорідне ідеологічне, політичне і силове середовище, коли світ став транскордонним. Вихід економік за національні рамки заклав основу для формування світової економіки і світових фінансів, з’явилися економічні кордони. Поряд із ними виявилися й інші рухомі кордони: цивілізаційні, культурологічні, демографічні, інноваційні тощо. Усе це створює складну мережу поділу світу, де кордони не співпадають, а взаємоперетинаються [176, с. 57]. А.Мішин стверджує, що “розвиток міжнародної системи, і в першу чергу паралельні процеси глобалізації та регіоналізації міжнародних відносин, означають доведення її різних структурних рівнів до логічного завершення, до створення визначених модулів - підсистем зі своєю внутрішньою регуляцією і порядком, зі здатністю цих підсистем до різноманітної взаємодії із собі подібними, відповідно до загальних закономірностей глобальної системи” [136, с. 1]. Проте, згідно із властивою ТНК конкуруючою комерційною основою та зниженням ролі держави як основного законодавця, й заперечується впорядкованість у системі світових господарюючих та регулюючих сил. Зокрема, Ш.Зоргбіб, висвітлюючи питання міжнародних неурядових організацій, виокремлює серед них “приватну транснаціональну владу”, тобто організації та інститути, що символізують появу на світовій арені нових “економічних, окультних і неконтрольованих сил”, серед яких помітну роль відіграють транснаціональні корпорації [241, с. 243]. В одній із своїх статей О.Білорус також прогнозу