Іван Мазепа, як відомо походив із шляхетського роду, по одним джерелам волинського, по іншим — подільського походження. Його предки у XVI ст. Оселилися на Білоцерківщині. Його батько Степан-Адам Мазепа, був політичним діячем у партії Виговського та брав участь в укладанні славетного Гадяцького договору. Його мати Марина-Магдаліна походила зі старого шляхетського роду Мокієвських та була досить видатною жінкою. Після смерті чоловіка вона присвятила життя громадським та церковним справам : з 1686 року стала шгуменею Києво-Печерського Вознесенського монастиря, до самої смерті у 1707 році була дорадником свого сина. Все це свідчить про не аби-який інтеллект, культурність та високу освіту його матері. Іван Мазепа народився у 1639 році. Освіту здобув у Києво-Могилянській колеґії, і потім дуже виділяв свою Alma Mater, після Києво-Могилянській колеґії навчався в Єзуїтській колегії у Варшаві. Після цього був при дворі короля Казіміра. Король послав його до Франції, Італії, Німеччини для поповнення освіти молодого Мазепи. По поверненні до Варшави, Мазепа виконував доручення короля : їздив до Виговського у 1659 році, до Юрія Хмельницького у 1660, до Тетері у 1663. У 1663 році Мазепа вирішив змінити свою долю; він покидає службу у короля і (це пов’язують з його відомою любовною пригодою, яку оспівували багато поетів) у 1669 році приїзджає до Чигирина до гетьмана Дорошенка та присвячує своє життя справі України. Дорошенко дає Мазепі ранґ генерального осавула, Мазепа займається політикою : у 1673 році їздить до Криму, до Самойловича, у 1674 до Туреччини та Криму. Треба сказати, що у той час з’явилася невіра у політику Дорошенка і тому до лівобережного гетьмана Самойловича приходили видатні політиччні діячі правобережної України : Гамалій, Кочубей, Лизогуби, Ханеки, Кандиба, Скоропадські; до них пристав і Мазепа. Мазепа здобув велике довір’я Самойловича, став вхожим до його родини, навіть посвоячився з ним. Виконував важливі діпломатичні місії, майже щороку їздив до Москви : у 1686 році із застереженням з приводу « вічного миру » з Польщею. Він нав’язав близьки стосунки з князем В. Ґоліциним, що був Фаворитом царівни Софії і, фактично, робив політику. Але не зважаючи на відраджування Самойловича, московське керівництво таки приступило до союзу з Польщею, Австрією та Вєнєцією проти Туреччини та Криму. Угода була укладена, при цьому за Київ було доплочено 146 тис. рублів, та пообіцяло воювати з кримською ордою, у той час як Польща, Австрія та Венеція мали воювати з Туреччиною. Самойлович дуже неприхильно поставився до цього, тим більш що не вдалося виторгувати у Польщі зрічення прав на правий беріг Дніпра, як хотів того Самойлович. Але кінець-кінцем треба було йти походом на Крим разом з московським військом, з котрим йшов В. Ґоліцин. Самойлович, знаючи умови степової війни. дав дав розумні поради, але порад ціх не послухали та впохід виступили піздно, трава вже висохла і татари випалили степ. Не доходячи до січі, над р.Карачорак, Ґоліцин несподівано приказав військам відступити, лише 40 тис. московськог та українського війська під командою Неплюєва та Григорія Самойловича (сина гетьмана) пішла на Запоріжжя. Які були причини відступу ? Офіційна версія була — брак паші для коней, але сучасники спростували, бо паші було досить. Можливо, що знаючи про нехіть старшини і самого гетьмана проти походу Ґоліцин побоявся заходити далеко в степи. Однак треба було знайти винуватого, винуватим став гетьман. Проти гетьмана був використаний донос. Справа в тому, що козацька старшина давно вже хотіла позбавитися Самойловича, бо гетьман правив самовласно, не радився зі старшиною, ставився до них згорда, брав хабарі і навіть збирався передати булову сину, та зробити гетьманство наслідним. Тобто це означало б для України введення монархії. На Самойловича було написано багато наклепів, але їм не давали ходу, бо пам’ятали про вислуги старого гетьмана, але зараз для старшини з’явилася нагода свергнути гетьмана, одразу ж був написан донос. Донос було підписано старою, заслуженою старшиною серед неї були — Дудін-Борковський, Кочубей, Лизогуб, Забіла, гамалій та інші. У доносі писалося, що Самойлович не прихильний до Москви та про те що він має зв’язки з татарами. Це була чиста брехня, але Ґоліцин з царівною вхопилися за це і з москви прийшов указ про арешт гетьмана з родиною, військо в той час стояло під річкою Коломаком, в наказі говорилося відіслати гетьмана до Москви й вибрати нового гетьмана. Пізнійше гетьмана з родиною відіслали в Тобольск, де він і помер через 2 роки. Сина ж його полковника Григорія Самойловича, після тортур було страчено в Сівську. Після арешту гетьмана серед козацтва почалися непорядки, били та вбивали старшину та інших людей що були у дружбі з бувшим гетьманом, тому старшина просила від Ґоліцина скорійше вибрати нового гетьмана. Очевидно, що справа вибору була договорена наперед Іваном Мазепою, який був тоді вже генеральним писарем. Він пообіцяв Ґоліцину 10 тис. рублів і тому під впливом Ґоліцина його кандідатура не стріла ніяких перепон. 25 липня 1687 року скликано було Генеральну Військову Раду, в якій взяло участь 2.000 козаків. Вона ухвалила нові статті, які уставлені були перед нею. Це був аналог Глухівських статтей 1672 року, ці статті називалися Коломацькими; постановлено було, що не може відбирати від старшин урядів без указу царського; Україна не сміла порушувати вічний мир з Польшею, було також заборонено вести дипломатичні відносини з іншими державами; аби Україну тіснійше зв’язати з Московщиною, ухвалено дбати про те, щоб більше було мішаних шллюбів. Після цього Ґоліцин порадив старшині вибрати Мазепу що і було зроблено. Але переміна гетьмана не зробила перемін у житті. Мазепа йшов протореним шляхом свого попередника, бо упадок Дорошенка послужив наукою та показчиком нових обставин. Дорошенко був останній діяч Хмельницької доби, що стояв за плани Українського визволення. Звісно, що та доля яка його спіткала — покинутого всіми, зненавидженного народом—наводила на думку, що Україні нема виходу з московської стежки. Московське правительство знало що робило, щедро роздаючи старшині маєтності, воно тим самим накладало ярмо на старшину, але ярмо це було солодке і старшина радо сприймало його танцюючи під дудку Москви. Старшина перетворювалась на поміщиків, освоювала землі, кріпостила людей і вірно служило московському правительству. Туж лінію вели Самойловіч і Мазепа. Вони вірно сповняли волю Москви та виконували накази, допомогали старшині освоювати нові землі та кріпостити людей. У цей час почалися московські смути : боротьба партії царя Петра першого з партією царівни Софії, було важко вгадати за кого триматися, але Мазепа вийшов з цього сухим. Падінню царівни Софії сприяла нова військова компанія, бо Мазепа успадкував чорноморську проблему Чорного моря. У березні 1689 року князь Ґоліцин рушив на Крим з 120-тисячним військом. На Колмаку до нього приєдналися українські війська під проводом Мазепи. Ця величезна армія 20 травня дійшла до Перекопу, примушуючи татар відступати, але другого дня несподівано відступила. Невідомі причини цього відступу, але історики склоняються до того що Ґоліцина підкупили татари. Після цього відступу відбулось падіння царрівни Софії та перехід влади до Петра I. Той факт, що Мазепа не тільки не постраждав за дружні відносини з Ґоліциним, а навіть навпаки попав в особливу ласку до Петра, виправив з Ґоліцинських маєтків ті гроші, що заплатив йому за свій вибір та й ще випросив для своїх родичів та своєї партії велику кількість маєтків; все це свідчить про не аби-яку здатність пристосовуватися до людей і обставин. Після двох невдалих походів стало зрозуміло, що щоб здобути Крим треба опануувати Чорноморське узбережжя. Почалися походи на Очаків, долішний Дніпро.На чолі походів на Очаків та Газі—Кармен у 1690 році, на Аккерман у 1691 році стяв полковни Семен Палій. У 1695 році відбувся перший похід московського війська на Озів. З ними разом йшли козаки під командою небожа Мазепи наказного гетьмана Івана Обидовського. Мазепа ж у той час атакував Гази—Кармен та інші турецькі фортеці над Дніпром. Завоювання цих фортець мало велике значення для України, а ще більше для Озовської компанії. У 1696 році Озов був здобутий, хоча Керченська протока залишалася ще у руках турків. На жаль Очаків не був взятий. Мазепа стає дуже заможним і починає витрачати гроші на духовні і просвітні цілі. Він намагається заглушити розмови про те, що він « Лях », чужий. скатоличений. Мазепа відновив Печерську Лавру, обвів її монументальною огорожею, відбудував братську церкву Богоявлення і поставив новий будинок для академії. Поставив церкву вознесення у Переяславі та інше... Але всі ці прояви доброчинності у бік церкви ніяк не заспокоювали народ. Військові походи через Україну руйнували її, багато людей гинуло в боях. У 1699 році Маазепа писав царю, що за 12 років гетьманування він відбув 11 разів у походах, однак наслідки військовї компанії проти Криму та Туреччини не відповідали жертвам. В решті—решт Австрія та Польща підписали мир з Туреччиною у 1699 році, а Москва з туречинною у 1700 році отримав Озів на 30 років. Престиж Москви було поднято, а що Україна ?? Україна не вигадала з цього нічого, навпаки через Коломацьку угоду вона повинна була не тільки брати участь у бойових діях, а ще й давати людей для судобудівництва, копання окопів та інше. Таке становище шкодило Мазепі, якого сучасники вважали за прихильника Москви, не розуміючи важкої ситуації в якій він опинився внаслідок Коломацької угоди. На Україні зростало соціальне та економічне напруження. Мазепу називали « відчимом » України. До того ж не припинялися повстання, що почалися ще під Коломаком. Люди тікали до Запоріжжя, де утворився осередок опозиції проти політики Мазепи. Мазепа вживав заходів щоб заспокоїти народ : ввів, як норму, дводенну панщину, на будування фортець відряжалися козаки, а не селяни, але цього було замало. Становище Мазепи, що стояв між місцевою опозицією та політикою Москви, погіршувало ще те, що серед старшини було багато свояків та приятелей Самойловича, з його небожем Михайлом Самойловичем на чолі. Мазепа їх по змозі усував, призначаючи полковниками своїх родичів та друзів. Проти Мазепи почалися заколоти, перший очолював Василь Кочубей. Друга під керівництвом Петра Іваненко (Петрика), який став гетьманом Ханської України — між Богом і дністром. Треба сказати, що відносини між Україною і Москвою за гетьманування Мазепи з початку царювання Петра набули особливого характеру. Мазепа, як я вже казав, мав значний авторитет ще за правління царівни Софії, завдяки його дружним стосункам з В. Ґоліциним. При Петрі Мазепа отримав багато милостей, орденів та інших відзнак і в міру своєї можливості використовував довiр’я царя для України. Трагедія Мазепи поягала в тому, що, ясно розуміючи інтереси України, він повинен був брати участь у війні з Туреччиною і Кримом, не зважаючи на протести старшини. Гетьман був самотній і ця самотність яскраво виявилася під час війни зі Швецією, яка своїми наслідками стала величезною катастрофою для України, хоча причини, які викликали її були далекі від інтересів України. Головною причиною тієї війни було прагнення Петра « прорубати вікно у Європу » вийшовши до берегів Балтийського моря, що належали Швеції. Була утворена антишведська коаліція, до якої входили Данія, Польща та Росія. Війна почалася у 1700 році, коли данські війська увійшли до Гольштинію, що була у союзі зі Швецією, а поляки зайняли Ліфляндію та обложили Ригу. На допомогу їм йшли Московськи війська. Але у цей час Швеція нападає на Данію та змушує її вийти з війни. Москва не знаючи про це почали облогу Нарви—шведської фортеці, 19 листопада 1700 року Карл XII розбиває Московське військо. Це сталося так миттєво, що Українське військо, яке йшло під керуванням наказного гетьмана Івана Ободинського, не встигло дійти, тому обмежилося нападами на Шведський кордон, а потім на початку 1701 року повернулися на Україну. У цей час Карл XII кинув усі сили на Полшу і тим самим дав Петру «time out», за цей час Петро встиг зробити військову реформу та дістати нову зброю. У 1701 році Петро знову почав бойові дії, Українсько—Московськи сили виступили на допомогу Польсько—Саксонським. У 1703 році почалися успіхи Петра : він здобув Нотебурґ та Нієшанц, де заснував Петропавлівську фортецю — майбутній Санкт—Пітербурґ (на будові Санкт—Пітербурґа загинуло більша людей ніж на північній війні), у 1704 році було захоплено Дерпт і Нарву. В результаті уся Інґрія опинилась під владою Москви. У цей час Карл XII захопив вже половину Польщі, серед польських магнатів почалася боротьба : одні підтримували короля Авґуста II — короля Польщі, інші підтримували Швецію. Польша поділилася на дві ворожі частини. Авґуста II підтримували московські та українські війська з гетьманом на чолі. У 1705 році Петро I займає Литву та Курляндію. Україні ж ця війна нічого не давала, а тільки навпаки—помирало на чужині багато українців, будувалися нові фортеці, що були великим тягарем для населення, війська, що весь час переходили через Україну вимагали фуражу, коней, харчів, волів. Петро не рахувався з військовим укладом українців : українці мали слухатися московських військових начальників, а не гетьмана. В Москві навіть виникали думки скасувати козацькі порядки, а керування Україною віддати Меньшикову або гециґу Мальборо. Зрозуміло і без зайвих слів, яка загроза нависла над Україною. Україна опинилася проміж Сциллою та Харибдою : українці втрачали б свою державу хто б не виграв, якщо б виграв Петро I та Авґуст II Україна була б поділена між Польшею та Москвою; в разі перемоги Карла XII та його польських союзників Україна б опинилась би під владою Польщі. В обох випадках про автолномію і мови не було. Єдиним шляхом було визволення з-під московської влади, і при тому заздалегідь, до закінчення війни. Про можливості від’єднання з-під московської влади думав не тільки Мазепа, а й інша старшина. Виробилось дві концепції : або створення Великого Князівства Руського у федерації з Річчю Посполитою; інша — альянс з Кримом і Туреччиною для боротьби за незалежнісить. Перша концепція пов’язана з Гадяцькою угодою 1658 року, вона мала найбільше прихильників серед старшини північної та центральної України. переважно правобережного походження. Серед прихильників цього варіанту були : Д. Апостол, Д.Горленко, Д. Зеленський, М. Миклашевський. Ця концепція мала прихильників серед польських та литовських маґнатів, навіть серед прихильників Авґуста II. М. Миклашевський починає вести переговори з литовсько-польськими маґнатами. Іншу концепцію підтримували Василь Кочубей та полтавський полковник Іскра та Кость Гордієнко кошовий отоман Запоріжжя. Припускають, що сам Мазепа не був проти обох концепцій. Не втаємничуючи не від кого зі старшини. за вийнятком генерального писаря П. Орлика. Мазепа, всупереч вимогам Петра, затримав Волинь та Київщину і з ініціативи Лещинського розпочав у 1704 році переговори з королем Станіславом Лещинським. Допомагала у переговорах княгиня Дольська, особиста знайома з Карлом XII, рідна тітка Лещинського та кума Мазепи. На початку 1708 року переговори скінчилися формальною угодою між Мазепою та Лещинським про те, що Україна. як велике князівство, входила б до складу Речі Посполитої, за ґарантією шведського короля. Але цей договір був лише інструментом у руках Мазепи, бо гетьмана цікавив союз зі Швецією. І ось підписується Альтранштатський мир, король Авґуст зрікається престола і Польща виходить із союзу з Москвою. У Карла нарешті розв’язані руки та він може почати поход на Москву. Зносини України зі Швецією пожвавилися у 1706 році, скорійш за все тоді була підписана й угода. У той же час Мазепа веде переговори з лещинським про про Федерацію. Справу Мазепи гальмували і примушували до конспірації настрої старшини. Хоча всі були незадоволені політикою Петра, але також старшина була незадоволена абсолютизмом Мазепи —старшина хотіла брати участь у керуванні. Незадоволення підсилювали чутки, що Мазепа хоче зробити гетьманство спадковим. Час від часу на Мазепу приходили доноси на Мазепу, при чому ініциатором доносів, як правило був генеральний писар Василь Кочубей. На початку 1708 року Кочубей та полтавський полковник Іскра повідомили Петра про таємні відносини з Польщею. Почалося слідство. Мазепа дав можливість Іскрі та Кочубею втекти, але вони відмовились, сподіваючись довести Петру зраду Мазепи. Петро їм не повірив та після багатьох катувань їх було страчено у липні 1708 року. Щоб розвіяти можливу підозру Петра, Мазепа взяв активну участь у придушенні повстання донських козаків, що було піднято Булавином. Стан склався безвихідний : Україна була заполнена московськими військами, серед старшини не було єдності, серед селянства та козацтва виникали заколоти, будівельні роботи та реквізиції. І у цей час Карл починає поход на Москву, щоб Петро зрікся трону. Мазепа ретельно заготовляє провіант, військові запаси у Батурині, Полтаві та Новгород—Сіверському. Карл мав величезну по тим часам армію 70.000 вояків, але вона була поділена : 16.000 з генералом Левенгаупом у Ліфляндії, 12.000 з генералом Лібекером у Фінляндії, 8.000 з генералом Крассав залишилися в Польщі, 35.000 з королем на чолі. Крім того Карл чекав підтримки Польщі, Криму, Мазепи. Московська армія захищала Новгород та Псков, тому Карл вирішил йти через Смоленськ або Брянськ. Але Шведська армія опинилась в тяжких умовах; справа в тому, що населення, примушене московськими військами кидало двори, нищило всі запаси їжи та фуражу. Шведи голодували, а з 28 на 29 вересня генерал Левенгаут, що вів артилерію та обоз з 7.000 возів був розбитий військом Петра під Лісною. при чому шведи втратили всю артилерію та пів війська та весь обоз. Ця поразка вирішила подальшу долю війни; Карл XII розгубився бо залишився без артилерії та був відрізаний від бази, крім того генерал Лагеркона заблукав по дорозі та не встиг взяти Стародуб, у цей час Стародуб, Мглин, Почеп та Погар взяли зайняли московські частини. Карл вирішує іти на Лівобережну Україну. На той час в Україні було лише три полки : Миргородський. Лубенський та Прилуцький. До Батурина наближався Меньшиков з кіннотою. 24 жовтня Мазепа з 4.000 війська виїхав з Батурина. 28 жовтня його прийняв Карл. Залишається досі нез’ясованним питання : чому Карл одразу не прийняв Мазепу та не вислав військо на захист Батурина ??? Справа ускладнювалася тим, що Мазепа не зміг підготувати громадської думки : після закликів боротися зі шведами ніхто не розумів, що шведи прийшли як «визволителі». Петро I одразу ж почав діяти : 27 жовтня він видав маніфест до українців де казав, що Мазепа « беззвестно пропал » та пропонував обрати нового гетьмана, 28 жовтня він вже написав про зраду гетьмана, нібито Мазепа хоче Віддати Україну Польщі, а церкви уніатам. Одночасно Меньшиков починає облогу Батурина. Облога могла б тривати дуже довго, бо у Батурині була 23.000 залога та великі запаси пороху і харчів для артилерії. Зрадив Батурин Іван Ніс, що показав московським військам підземний ход; 2 листопада Меньшиков увійшов до Батурина. Усе населення, навіть немовлят було катовано. Місто спалено. Після Батурина хвиля терору прокотилася по всій Україні. Негайно розпочалася підготовка до виборів нового гетьмана. Новим гетьманом Петро намітив Івана Скороапдського. Скоропадський був однодумцем Мазепи, але раптово відрізаний від нього московським військами і не мав іншого виходу окрім засвідчити Петру свою лояльність. Мазепу предали анафемі та вжили заходів по його діскредетації. Люди, що не були підготовані зустріли шведів як окупантів, розташувавшись на зимові квартири шведи вимагали продуктів та фуражу. Це викликало опір серед населення, на опір шведи відповіли репресіями. Становище Мазепи погіршувалося, багато старшин втекло до Петра серед них Д. Апостол. І. Суліма, Г. Ґалаґан, А.Кандиба та інші. Почалась партизанська війна. На партизанські дії шведи відповідали репресіями. Мазепа у цей час проводить широку дипломатичну діяльність, намагаючись утворити антимосковську коаліцію з Туреччини, Криму, Молдавії, Валахії, Трансильванії, донських козаків, кубанських черкесів, калмиків, казанських татар та башкирів. Найбільшим дипломатичним успіхом було приєднання 8.000 козаків з кошовим Костєм Гордієнком. Відповіддю на це було знищення Запоріжжя. Карл XII вирішив дати генеральний бій під Полтавою. Полтава мала велике значення для ходу кампанії : вона стояла на схрещенні шляхів із Запоріжжя, Криму, Туреччини, Правобережної України, Дону та Московщини. Крім того в Полтаві були великі запаси їжї та фуражу. Але в Полтаві стояли Московські війська. Сили були нерівними : Петро мав 50.000 вояків та 72 гармати, шведів було не більше 25.000, а більша частина їх артилерії загинула під Лісною, крім того бракувало набоїв, військо було втомлене та деморалізоване. Карл збирався почати наступ 29 червня, але почувши, що Петро збирається наступати 28, вирішив наступати 27, передавши командування генералові Реншільду. Війська Мазепи стояли біля села Пушкарівки та захищали шведів від обходного маневру. На світанку 27 червня шведи почали наступ на земляні укріплення, які не змогли здобути, тоді вони спробували обійти ці укріплення — і знову невдача, тоді вони відступили до Будищенського лісу, перешикувались там та почали рішучий наступ о 9-й годині, але тут відбулася катастрофа : гарматне ядро розбило ноші у яких знаходився поранений Карл XII, він сідає верхи на коня, але коня під ним вбивають і його виносять непритомним з бою. Шведи відступають. залишають табір та масу полонених. Перемога Петра була несподіванкою навіть для нього. Сп’янілий успіхом він на деякий час забуває про Мазепу та Карла. А вони 30 Червня дійшли до Перволочної, намагаючись переправитися на правий берег Дніпра, але майже всі човни було знищено. Тільки Карл XII, Мазепа та невелика частина війська встигли переправитися, а 16.000 славетної піхоти Карла та 28 гармат під командою генерала Левенгаупта здалися кінноті Меньшикова та Скоропадського. Армія Карла практично перестала існувати. Це була величезна катастрофа для України та Швеції. : липня 1709 року Мазепа і Карл XII були в Очакові, а 1 серпня перейшли до Бендер, де турецький уряд призначив їм місце перебування. З Мазепою були тільки Орлик з родиною та кілька старшин. Гетьман прибув до Бендер вже зовсім хворий, не вставав з ліжка. Карл ще сподівався на продовження війни, чекав нових військ із Швеції. Мазепа вірив у можливість укласи коаліцію поти Москви. 21 вересня 1709 року помер Іван Мазепа, поховано його було з початку біля Бендер, а потім перенесено до манастиря в Галаці. Але навіть після смерті жили ще ідеї вільної України. І доказ тому — славетна конституція Пилипа Орлика, що стала примірником демократичної конституції для усього світу.Література : Наталія Полонська-Василенко «Історія України» Київ «Либідь» 1993 рік «Гетьмани України»Київ 1991 рік Михайло Грушевський « Історія Ураїни» Київ—Львів 1913 У вихорі великої всесвітньої війни, в запалі боротьби за визволення України з-під московського панування і її незалежність - тихо, непомітно пройшли 175-ті роковини одного з найбільших і найщиріших аполоґетів незалежності України і борців за її визволення з-під «тиранського ярма російського панування»і утворення з неї «вільної, ні від кого незалежної республіки» - Пилипа Орлика, того самого милого, симпатичного Пилипа Орлика, що, продовжуючи після нещасливої Полтавської баталії діло Мазепи, залишений, покинутий всіма на чужині, як «Дон-Кіхот, в ліпшім, ідеальнім значінню» сього слова, до самої смерті «не покладав рук в невтомній боротьбі за вимріяні образи, котрі він уявляв собі в будучині», і весь згорів в огні сеї боротьби і непереможного бажання визволити рідний край з-під московського ярма... Доля хотіла, щоб Орлик не побачив здійснення своїх мрій і з думками про рідний край і визволення його з-під «тиранського ярма московитів» помер на чужині, далеко від рідних місць і рідного краю. Але мрії його все ж таки здійснились. 9 січня 1918 року (с. ст.) Україна визволилась з-під московського панування і оголосила себе вільною, самостійною, ні від кого незалежною республікою, як того ціле своє життя добувався Орлик. Спосіб, яким Орлик сподівався досягти своєї мети, полягав в утворенні такої військової коаліції західно-європейських держав проти Росії, котра оповістила б війну Росії в цілях визволення Ук раїни і примусила б Росію зректись України. На власні сили українського народу Орлик не покладав багацько надій. Спроби Виговського, Мазепи й інших гетьманів показали, що на власні сили не можна розраховувати. Орлик був глибоко переконаний, що без чужоземної допомоги Україні не визволитись з-під Росії ні за його часу, в період більшої національної свідомості, ні тим більше в будучині, коли Москва остаточно вб'є національну свідомість в українськім народі і зрусифікує його до решти. Для нього се було так ясно, що утворення такої коаліції він вважав єдиним шляхом, яким Україна може прийти до самостійності. Можна, розуміється, різно ставитись до питання про визволення України межинародним шляхом - шляхом допомоги чужоземного війська. Є люди, котрі придержуються тієї думки, що Україні треба покладатись тільки на свої і тільки на свої сили. І є люди, котрі кажуть, що власними силами Україна нічого не може зробити, бо вони занадто малі, отже треба шукати шляху до визволення України тільки в зброї чужоземних Держав. Ми не є прихильниками ані тієї, ані другої гадки в цілості. На нашу думку, Україні потрібні й власні сили, й чужоземна допомога. Одними власними силами Україні важко визволятись. Події останнього часу, коли Україні довелось прохати на допомогу центрально-европейські держави, красно довели се. Приклади визволення інших держав також підтверджують се. Межинародним шляхом прийшли до самостійності Болгарія, Сербія, Румунія й інші держави. По сьому ж шляху йде й Україна. Але для того, щоб Україна могла розраховувати на чужоземну допомогу, треба, щоб українська справа в Європі була відповідно спопуляризована, щоб політичні круги Європи були нею зацікавлені. Нам, українцям, не можна поскаржитись, щоб українська справа була в Європі невідома або щоб європейські держави були не зацікавлені нею. Українське питання тепер - межинародне питання. І велика заслуга в сьому - Орлика. Найбільше від усіх українських історичних діячів доклав зусиль із ознайомленням урядів європейських держав з українською справою – Орлик. Поставивши ціллю свого життя утворення західноєвропейської коаліції проти Росії, він, щоб схилити до сього держави, входив з ними в зносини, умовляв правительства їх для загального добра до війни з Росією, піднімав українське питання на різних мирових конференціях і, взагалі, всіма силами старався поставити українське питання на степень межинародного питання. Не було в Європі ні однієї такої війни за все його життя, щоб він не пробував скористуватись нею для українських цілей. Хто б не воював з Росією або хто б не був вороже настроєний до Росії, він завше старався в справу війни внести й українське питання або нахилити якусь державу до війни з Росією. Ж и т т я О р л и к а - с е о д н а б е з п е р е р в н а є в р о п е ї з а ц і я у к р а ї н с ь к о г о п и т а н н я я к п и та н н я д е р ж а в н о - м е ж и н а р о д н о г о , котру він проводив безупинно в урядах різних держав. От чому, говорячи про Орлика, ми назвали його людиною, що найбільше з усіх українських історичних діячів спричинилась до поширення українського питання в європейських державах. І коли тепер сі держави допомогли нам в визволенні з-під московського ярма, то велика заслуга в сьому Орлика.От чому перша наша думка по визволенню з-під Росії - до Орлика. Колосальна праця Орлика по європеїзації української проблеми стояла весь час у нас якось в тіні. Тінь славетної постаті Мазепи як би затьмила собою не менш славетну постать гетьмана-міґранта Але Тепер сього вже не повинно бути. Постаті великих діячів України повинні стати перед нами у весь свій зріст. Причини, Що спонукали нас видати сю книжку, такі: 1) Здійснення самостійності України Орликовим шляхом, себто шляхом утворення протиросійської коаліції держав, над переведенням в життя котрої найбільше попрацював Орлик; 2) Відсутність на книжному ринкові в числі інших видань, присвячених борцям за українську державність (Дорошенкові, Виговському, Мазепі), видання, присвяченого Орликові З) 175 роковини з часу смерті Орлика. Cцена з «Полтавы» Пушкіна якнайкраще відбиває в собі те представлення про Орлика, в якому малюють його собі широкі круги національно-несвідомого українського громадянства. Велетенська, кремезна, масивна фігура ката, «свирепый», нелюдський вираз обличчя, люті, звірячі, кров'ю налиті очі, хижий, орлиний, кручкоподібний ніс - таким він встає в уяві читача «Полтавы» і в такім вигляді його представляють в різних драматичних і оперних театральних виставах, збудованих на сюжеті Пушкінової «Полтавы». Не помилимось, коли скажемо, що до такого уявлення духовної і фізичної постаті Орлика в великій мірі спричинилась "Полтава» Пушкіна й драматично-оперні вистави переробок її під назвою «Мазепа», ціль котрих була - здискредитувати ідею Мазепи й український національно-державний рух. Пушкінові, як московському патріотові, здавалось, що коли йому в немилих рисах в'являється якась людина, що робить не на користь Москві, то в таких же рисах обов'язково повинен в'являтись і кожен, хто пособляє сій людині або робить те ж саме. От чому він наділив Орлика в своїй «Полтаве» самими негативними, одворотними і несимпатичними рисами характеру душі й тіла. Але історія - історія знає Орлика зовсім іншим, одмінним, ані крихти не схожим з тим Орликом, що намалював Пушкін. По історії - се цілком ідеальна, позитивна, симпатична постать, що, висловлюючись словами одного з його історіографів, як людина й національний діяч не мала в собі ані однієї скази. Високоосвічений, з тонким національнополітичним розумом і щирим серцем, патріотборець за незалежність України - він різко виділявся навіть серед тодішнього, сучасного йому, культурного українського громадянства. Навіть Костомаров, котрий в своїй характеристиці Мазепи не дуже далеко одійшов од характеристики Мазепи Пушкіна в «Полтаве», - і той, незважаючи на все своє негативне відношення до ідеї Орлика як такої, і нічого не міг закинути йому щодо щирості й чистоти його замірів і планів... Безперечно, що як борець за державно-політичну й національну незалежність України і аполоґет її самостійності П. Орлик займає цілком окреме місце в галереї українських національних діячів визвольного руху XVIII віку. Той негаснучий оптимізм, вічне піклування за долю України і завше незмінний ідеалізм, котрим він горів все своє життя,- роблять його особу цілком симпатичного навіть і в тому разі, «коли він стоїть на кепській дорозі». Характеризуючи його як людину й діяча, що продовжив діло Мазепи, Альфред Єнсен каже, що в порівнянні з гетьманами часів Руїни моральний характер Орлика не мав в собі «ані однієї скази». Взявшись продовжувати діло Мазепи, він мусів взяти на себе і весь тягар тих бід, нещасть і митарств, що були зв'язані з сим. «Тим симпатичнішою, - продовжує далі А. Єнсен, - уявляється мені постать Орлика, що він, як новий Дон-Кіхот, в ліпшім, ідеальнім значінню не покладав рук в невтомній боротьбі за вимріяні образи визволення України з-під «тиранського ярма російського панування». Обрання Пилипа Орлика в гетьмани України одбувалось 5 квітня 1710 року, себто більш аніж через півроку після смерті Мазепи ( † 22 серпня 1709 р. с. ст.). На виборах його під Бендерами брали участь запорожці, генеральна старшина й козацтво, що пішло за Мазепою. Окрім Пилипа Орлика, кандидатами на гетьманську булаву були тоді ще - Войнаровський Андрій, небіж Мазепи (син його сестри), і прилуцький полковник Дмитро Горленко, свояк Мазепи по жінці останнього. Але кандидатура Дмитра Горленка як людини, що не користувалась особливою популярністю, незабаром одпала, і зосталось два кандидати - ґенеральний писар Пилип Орлик і найбільш улюблений родич Мазепи, його небіж, Андрій Войнаровський. Щодо Войнаровського, то, власне, се споріднення його з покійним гетьманом і утворювало підстави до обрання його в спадкоємці гетьманської булави. Од нак опріч сього споріднення та Мазепиної спадщини, котра дісталась до його, як до законного спадкоємця Мазепи по смерті останнього, Войнаровський більш нічого не мав. До того ж він був і молодший за Орлика, і не мав того державного стажу, що Орлик. Карло XII, що спочатку було ставився прихильно до кандидатури А. Войнаровського, незабаром переніс свою прихильність до Пилипа Орлика, узнавши, що Войнаровський має менше прихильників для того, щоб бути обраним в гетьмани. В гетьмани був обраний ґенеральний писар Пилип Орлик, як людина, що найбільш відповідала вимогам української політики того грізного часу, в котрий спіткала смерть Мазепу, і як людина, що, стоячи дуже близько по роду своєї праці до особи Мазепи і користуючись його любов'ю, найкраще була знайома з думками й замірами покійного гетьмана іпосвячена у всі справи тодішньої української дипломатії. Мазепа, незважаючи на порівнюючу молодість Орлика, дуже любив його. Після Войнаровського, котрого Мазепа любив як родича, се була людина, котру він найбільше любив з усіх своїх близьких людей. Орликові першому, задумавши перейти на бік шведів, він одкрив свої таємні думки і плани про се, поклявшись перед хрестом з чесного животворящого древа, що «не для приватної своєї ползи» робить се, «не для вишших гонорів, не для більшого обогащення, а не для иних якових-небудь прихотей, но для вас всіх, під властю і реїментом моїм зостаючих, для жон і дітей ваших, для общого добра матки моєї отчизни бідної України...» Коли в 1708 році ґенеральна старшина, зібравшись на раді в Борзні увечері, стала гудити Мазепу за те, що він одкладає від'їзд до Карла ХІІ, Мазепа, бажаючи ще більш прихилити до себе старшину, прикликав її до себе і, зробивши гнівний вигляд, в запалі сказав: «Що се? Ви не радитись зібрались, а для того, щоб мене гудити? Чорт вас бери! Я от візьму з собою Орлика та й поїду до двору царського величества, а ви хоч пропадайте..». Як рано Орлик почав свою громадсько-урядову діяльність - ми не знаємо, але ім'я його вже стрічається в 1698 році. В сьому році генеральний суддя Василь Кочубей оддавав заміж за ніжинського полковника Івана Обидовського свою дочку Ганну. Вінчання її одбувалось в Батурині в одній з тамтешніх церков і носило торжествснний характер. Стефан Яворський говорив «весільне казання», а Пилип Орлик підніс молодому надрукований в друкарні Київської Печорської лаври панегірик під назвою «Hippomenes Sarmacki », котрого він, певно, сам і написав. Пилип Орлик, як се видно з його листів, промов і універсалів, володів неабиякою красномовністю і публіцистичними здібностями в своїх писаннях, «підіймаючись не; раз в своїм способі вислову до поезії». Рада, на котрій П. Орлик обирався в гетьмани, одбувалась під Бендерами, «на приличнім тому акту елекціальному місці». По обранню Пилипа Орлика в гетьмани межи новообраним гетьманом, виборцями й Карлом XII, як протектором України, був заключений договір, на підставі котрого Україна мала керуватись в своєму внутрішньому житті і одходила під шведську протекцію. Договору сьому не довелося опісля здійснитись; однак, незважаючи на се, він має для нас дуже важче значення як яскравий покажчик постулатів Мазепи і всього освіченого тодішнього українського громадянства. Складається він з вступу і 16 статтей. Вступ починається з пояснення причин, чого Україна розриває з Московщиною переходить під шведську протекцію. Коли український народ визволився з-під польського панування, він, як рівний до рівного, прилучився до Московщини, заключивши