РОЗДІЛ 1ОСНОВИ ФІНАНСОВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ СУБ’ЄКТІВ ГОСПОДАРЮВАННЯ1.КАПІТАЛ ПІДПРИЄМСТВА ТА ЙОГО ЕКОНОМІЧНА СУТНІСТЬЗа трактування капіталу як категорії фінансів підприємств у науково-практичній літературі, як правило, розрізняють дві його форми: Конкретний капітал; Абстрактний капітал.Конкретний капітал. Для здійснення господарської діяльності підприємству необхідні засоби праці (устаткування, будівлі, споруди тощо); предмети праці (сировина, матеріали) та праця. Окрім матеріальних, воно може мати у своєму розпорядженні нематеріальні ресурси (патенти, права, ноу-хау). Вартість майнових об’єктів, які відображені в активі балансу підприємства, називають конкретним капіталом. В активах заморожуються грошові кошти, інвестовані в підприємство. Ці кошти можуть бути вкладені в: Необоротній активи (основні засоби, довгострокові фінансові інвестиції, довгострокова дебіторська заборгованість тощо); Оборотні активи (запаси, поточна дебіторська заборгованість, поточні фінансові інвестиції тощо).Абстрактний капітал. Заслуговує уваги концепція капіталу, обґрунтована патріархом німецької економічної науки, засновником Кельнської школи економіки підприємства проф. Е.Шмаленбахом. За цією версією, під капіталом слід розуміти абстрактну вартість, яка відображається в балансі підприємства. При цьому під абстрактним капіталом розуміють сукупність усіх позицій пасиву балансу.Позичковий капітал характеризує частину активів підприємства, що профінансована його кредиторами всіх видів. У балансі позичковий капітал відображається за такими розділами пасиву: „II. Забезпечення наступних витрат та платежів. III. Довгострокові зобов’язання. IV. Поточні зобов’язання. V. Доходи майбутніх періодів”.Власний капітал – це сальдо між загальною сумою активів та позичковим капіталом. Він характеризує частину майна, яка профінансована власниками корпоративних прав підприємства (завдяки безпосереднім внескам грошових коштів (майнових об’єктів) чи в результаті реінвестування прибутку). Власний капітал відображається в першому розділі пасиву. У практичній діяльності суб’єктів господарювання (в контексті фінансового та управлінського обліку) під капіталом підприємства розуміють його пасиви, тобто капітал трактується саме як абстрактна вартість. Отже, капітал підприємства – це засвідчені в пасивній стороні балансу вимоги на майно, яке відображено в активах; він показує джерела фінансування придбання активів підприємства.^ 1.2.ЗМІСТ ТА ОСНОВНІ ЗАВДАННЯ ФІНАНСОВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ СУБ’ЄКТІВ ГОСПОДАРЮВАННЯУ нормативних актах, науково-практичній літературі, безпосередньо в контексті фінансово-господарської діяльності підприємств, їх фінансової звітності оперують дефініціями „фінансова діяльність”, „інвестиційна діяльність” та „операційна діяльність” суб’єктів господарювання. З метою формування каталогу функціональних завдань фінансових служб підприємств та чіткого розмежування зазначених понять розглянемо економічний зміст кожного з них.Інвестиційна діяльність. Згідно з П(С)БО, інвестиційна діяльність – це придбання та реалізація тих необоротних активів, а також тих фінансових інвестицій, які не є складовою еквівалентів грошових коштів. Отже, ця діяльність пов’язана з ефективним вкладенням залученого капіталу. Загалом під інвестиціями розуміють усі види майнових та інтелектуальних цінностей, що вкладаються в об’єкти підприємницької та інших видів діяльності, в результаті якої створюється прибуток (дохід). Рух грошових коштів у результаті інвестиційної діяльності визначається на основі аналізу змін у статтях таких розділів балансу: „Необоротні активи”; „Поточні фінансові інвестиції” (фінансові інвестиції на строк, що не перевищує один рік, які можуть біти вільно реалізовані в будь-який момент). До типових прикладів руху грошових коштів у результаті інвестиційної діяльності можна віднести такі: придбання фінансових інвестицій, необоротних активів, майнових комплексів; отримання відсотків, дивідендів; дезінвестиції.Операційна діяльність. Це основна діяльність підприємства, пов’язана з виробництвом та реалізацією продукції (товарів, робіт, послуг), що є головною метою створення підприємства і забезпечує основну частку його доходу, а також інші види діяльності, які не підпадають під категорію інвестиційної чи фінансової діяльності. До типових прикладів руху коштів у рамках операційної діяльності належать такі: грошові надходження від продажу товарів, робіт, послуг; грошові виплати постачальникам за товари і послуги; грошові виплати з оплати праці; сплата податків. На основі систематизації руху грошових коштів у результаті операційної діяльності визначають операційний Cash-flow, який досить часто є основним джерелом фінансування діяльності підприємства. Перевищення вхідних грошових потоків від операційної діяльності над грошовими витратами є підґрунтям для забезпечення стабільної ліквідності підприємства та залучення коштів із зовнішніх джерел.Фінансова діяльність. Успішна інвестиційна та операційна підприємницька діяльність можлива лише за наявності надійного фінансового фундаменту, тобто достатнього обсягу капіталу. Мобілізація підприємством необхідних для виконання поставлених перед ним планових завдань фінансових ресурсів називається фінансуванням. З іншого боку, система використання різних форм і методів для фінансового забезпечення функціонування підприємств та досягнення ними поставлених цілей називається фінансовою діяльністю. Згідно з П(С)БО фінансова діяльність – діяльність, яка веде до змін розміру і складу власного та позичкового капіталу підприємства (який не є результатом операційної діяльності). Отже, основний зміст фінансової діяльності (у вузькому розумінні) полягає у фінансуванні підприємства. Рух грошових коштів у результаті фінансової діяльності визначається на основі змін у статтях балансу за розділами: „Власний капітал”; „Довгострокові зобов’язання”; „Поточні зобов’язання”; До типових прикладів руху грошових коштів у результаті фінансової діяльності слід віднести: надходженні власного капіталу; отримання позичок; погашення позичок; сплата дивідендів.Інакше кажучи, фінансова діяльність (у широкому розумінні) включає весь комплекс функціональних завдань, здійснюваних фінансовими службами підприємства і пов’язаних з фінансуванням, інвестиційною діяльністю та фінансовим забезпеченням (обслуговуванням) операційної діяльності суб’єкта господарювання.^ 1.3.ФІНАНСОВА ДІЯЛЬНІСТЬ У СИСТЕМІ ФУНКЦІОНАЛЬНИХ ЗАВДАНЬ ФІНАНСОВОГО МЕНЕДЖМЕНТУ ПІДПРИЄМСТВАПоняття „менеджмент” характеризує процес управління на підприємстві. Він включає такі основні фази: планування, управління імплементацією, контроль. Фінансовий менеджмент – це цілеспрямоване управління всіма грошовими потоками на підприємстві, тобто процес управління формуванням, розподілом та використанням фінансових ресурсів суб’єкта господарювання з метою досягнення фінансово-економічних цілей підприємства. Згідно із сучасними тенденціями в галузі фінансової науки, найвищою фінансово-економічною метою діяльності менеджменту є зростання вартості підприємства та доходів його власників. Фінансового менеджера можна розглядати як свого роду посередника між підприємством і капіталодавцями, а суб’єкта господарювання – як „клієнта” інвесторів. Виходячи з цього менеджмент можна розглядати як процес управління генеруванням додаткової вартості, її збереженням та створення умов для використання додаткової вартості власниками (інвесторами) підприємства. Базовими елементами цього процесу є планування, контроль та аналіз. Зміст фінансового менеджменту полягає у виробленні управлінських рішень щодо найефективнішого використання фінансового механізму для досягнення тактичних і стратегічних завдань підприємства. Основні цілі діяльності фінансового менеджменту можна розглядати в рамках класичного управлінського трикутника цілей: забезпечення стабільної ліквідності (платоспроможності); максимізація рентабельності (як власного так і сукупного капіталу); мінімізація ризиків. Виходячи з функцій фінансів підприємств (формування фінансових ресурсів, їх розподіл і використання; контроль за формуванням і використанням фінансових ресурсів) можна відокремити три основні функціональні блоки фінансового менеджменту: фінансування; оптимізація вкладення коштів в інвестиційну та операційну діяльність (управління активами); фінансовий контролінг. Наведені функціональні блоки фінансового менеджменту тісно пов’язані між собою і складають цілісну систему функцій фінансового менеджменту. Приоритетним є блок завдань, пов’язаний з фінансуванням підприємства, оскільки за відсутності фінансових ресурсів неможливим є виконання інших функціональних завдань. Разом з тим рішення щодо залучення коштів слід приймати лише за наявності ефективних проектів їх використання та розрахунків потреби в капіталі. Позиції, яки відображаються в балансі, звіті про фінансові результати, звіті про рух грошових коштів та іншій звітності, повинні формуватися саме в процесі виконання фінансовим менеджером підприємства своїх функцій. З цих позицій слід керуватися принципом узгодженості рішень щодо залучення та використання капіталу. Узгодженню підлягають обсяги залучення та використання капіталу в розрізі окремих періодів, рентабельність інвестицій та вартість капіталу, а також інвестиційні та фінансові ризики. Рішення щодо реалізації інвестиційних проектів слід приймати лише за умови перевищення рентабельності інвестицій над вартістю залучення капіталу за наявності дійових інструментів управління ризиками. Інструменти узгодження (координації) фінансових рішень, фінансове планування, контроль за ефективністю освоєння капіталу, управління ризиками, пов’язані з функціональним блоком завдань „фінансовий контролінг”, є свого роду сполучною ланкою між функціями залучення та використання фінансових ресурсів. Окремо слід визначити антикризове управління фінансами – один із напрямків фінансового менеджменту, основним завданням якого є організація фінансової діяльності на підприємстві з урахуванням можливостей профілактики та подолання фінансової кризи. Антикризовий фінансовий менеджмент значною мірою повинен спиратися на функціональний та методологічний інструментарій контролінгу, а також враховувати вимоги законодавства про банкрутство. Особливий акцент у процесі організації антикризового менеджменту робиться на впровадженні ефективних методик прогнозування банкрутства та інструментів попередження фінансової кризи. За організації антикризового менеджменту відокремлюють такі основні блоки проблем: прогнозування банкрутства та оцінка санаційної спроможності підприємства; проблематика фінансування; вибір найпріоритетніших напрямків використання обмежених фінансових ресурсів. Прийняття правильних рішень ускладнюється, з одного боку, наявністю багатьох альтернатив під час вибору методів прогнозування банкрутства, джерел залучення фінансових ресурсів і напрямків їх використання, а з іншого – значною кількістю обмежувальних чинників: дефіцит часу, високий рівень ризику, рестрикцій ні умови використання капіталу тощо. Саме цим і зумовлена складність організації дійового антикризового фінансового менеджменту.^ 1.4. ОРГАНІЗАЦІЯ ФІНАНСОВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ПІДПРИЄМСТВОрганізаційна структура фінансових служб та їх місце в ієрархії підприємства значною мірою залежать від форми організації бізнесу, галузі та обсягів діяльності господарювання. Для підприємств малого бізнесу, як правило, характерною є централізація всіх управлінських функцій, у т.ч. і функції управління фінансами на рівні керівника підприємства, який досить часто є і його власником (або співвласником). На середніх за величиною підприємствах відповідальність за управління фінансами, як правило, покладається на головного бухгалтера, який підбирається таким чином, щоб його рівень кваліфікації дозволяв виконувати функції фінансового менеджера. Принципові рішення щодо управління фінансами на таких підприємствах приймаються за узгодженістю між головним бухгалтером і директором. На великих підприємствах прийняття рішень у галузі управління фінансами є компетенцією фінансового директора, якому підпорядковані всі фінансово-економічні служби підприємства. Місце фінансових служб у структурі підприємства та їх функціональні компетенції залежать від типу організаційної структури, яка запроваджена на підприємстві. Розрізняють функціональну, дивізіональну та матричну організаційні структури. Характерною для функціональної структури є концентрація на рівні окремих відділів однотипних чи споріднених функціональних завдань з метою забезпечення ефективності їх виконання за рахунок переваг спеціалізації (таку організаційну структуру можуть запроваджувати також підприємства малого і середнього бізнесу). Як недолік такої структури можна відзначити низький рівень координації роботи різних функціональних підрозділів. Для великих підприємств чи концернів типовою є дивізіональна організаційна структура. За дивізіонального порядку організації підприємства децентралізація повноважень здійснюється в розрізі окремих об’єктів чи секторів, наприклад за групами продуктів чи клієнтів (споживачів), за регіональним принципом. На базі виділених секторів (дивізіонів, філій) можуть формуватися так звані центри прибутковості (Profit center). У кожному дивізіоні сформовані відповідні функціональні підрозділи, які дисциплінарно підпорядковуються керівникові дивізіону, а функціонально – керівникові відповідного підрозділу на рівні центрального управління підприємством. Переваги такої форми організації полягають у можливості поєднання стратегічної лінії центрального керівництва та переваг спеціалізації на місцях. Успішна діяльність такого підприємства значною мірою залежить від ефективності виконання завдань координації та контролю службами контролінгу. Серед недоліків дивізіональної структури організації підприємства здебільшого виділяють зростання адміністративно-управлінських витрат, певний рівень дублювання окремих функцій тощо. В основі матричної організаційної структури лежить відокремлення сегментів діяльності залежно від обраних критеріїв без утворення окремих функціональних одиниць. Сегментація здійснюється в розрізі окремих проектів, продуктів, цілей тощо за горизонтальним принципом.^ 1.5. ФОРМИ ФІНАНСУВАННЯ ПІДПРИЄМСТВОсновне завдання фінансової діяльності підприємств полягає в мобілізації капіталу для фінансування їх операційної та інвестиційної діяльності. Термін „фінансування” характеризує всі заходи, спрямовані на покриття потреби підприємства в капіталі, які включають мобілізацію фінансових ресурсів (грошових коштів, їх еквівалентів та майнових активів), їх повернення, а також відносини між підприємством та капіталодавцями, які з цього випливають (платіжні відносини, контроль та забезпечення). Основні форми фінансування класифікують за такими критеріями: залежно від цілей фінансування; за джерелами надходження капіталу; за правовим статусом капіталодавців щодо підприємства.Залежно від цілей фінансування відокремлюють такі його форми: фінансування при заснуванні підприємства; на розширення діяльності; рефінансування; санаційне фінансування. За джерелами мобілізації фінансових ресурсів розрізняють зовнішнє та внутрішнє фінансування; за правовим статусом інвесторів – власний капітал і позичковий капітал. Власний капітал може бути сформований за рахунок внесків власників підприємства або шляхом реінвестування прибутку.. В іноземних літературних джерелах фінансування за рахунок нерозподіленого прибутку та амортизаційних відрахувань досить часто позначають також як Cash-flow-фінансування. Позичковий капітал, як і власний, може бути мобілізований із зовнішніх та внутрішніх джерел. До зовнішніх джерел формування позичкового капіталу належать: Кредити банків (довго- та короткострокові); Кредиторська заборгованість за матеріальні цінності, виконані роботи, послуги; Заборгованість за рахунками (з одержаних авансів, з бюджетом, з оплати праці тощо). До внутрішніх джерел формування позичкового капіталу можна віднести: Нараховані у звітному періоді майбутні витрати та платежі (у т.ч. так звані стійки пасиви); Доходи майбутніх періодів. Як джерела фінансування можна розглядати фінансові ресурси підприємств, що формуються в результаті реструктуризації активів, під чим розуміють заходи, пов’язані зі зміною складу та структури окремих позицій активів. У підприємств можуть бути різні альтернативи залучення капіталу. В одних випадках фінансові ресурси слід формувати через збільшення власного капіталу, в інших – на основі залучення додаткових позичок.^ 1.6.КРИТЕРІЇ ПРИНЯТТЯ ФІНАНСОВИХ РІШЕНЬОдним з головних завдань фінансового менеджера є обґрунтування рішень щодо вибору оптимальних для конкретних фінансово-економічних умов форм фінансування підприємства. У цьому зв’язку фінансисти досить часто постають перед необхідністю прийняття рішень щодо вибору найкращої з існуючих альтернатив: емісія облігацій чи акцій? залучення банківських позичок чи капіталу власників? емісія простих чи привілейованих акцій? реінвестування прибутку чи виплата дивідендів? Для прийняття правільних фінансових рішень слід зважити на критерії, за допомогою яких можна оцінити переваги та недоліки залучення позичкового і власного капіталу, зовнішніх і внутрішніх джерел фінансування тощо До типових критеріїв можна віднести такі: Прибутковість/рентабельність. Ліквідність. Структура капіталу (незалежність) Обсяг накладних витрат, пов’язаних із залученням капіталу. Мінімізація оподаткування. Відсутність об’єктивних обмежень. Особливості законодавства про банкрутство. Максимізація доходів власників (дивідендна політика).^ 1.7.ТЕОРЕТИЧНІ ДЖЕРЕЛА ФІНАНСОВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ПІДПРИЄМСТВПредметом дослідження теорії фінансування є визначення та обґрунтування критеріїв, на основі яких можна оптимізувати рішення у сфері інвестування та фінансування, тобто йдеться про вироблення наукового підходу при прийнятті рішень щодо формування окремих позицій активів і пасивів підприємств. Залежно від характеру теоретичних і практичних висновків, а також методів і принципів дослідження відокремлюють три основні теоретичні підходи до визначення критеріїв прийняття фінансових рішень: Класичний Неокласичний Неоінституційний.1.7.1.Класична теорія фінансуванняЗгідно з класичним підходом процес формування фінансових ресурсів підприємства слід розглядати як „допоміжну функцію другого порядку”, яка повинна забезпечити підприємство необхідним капіталом для здійснення інвестицій з метою підвищення ефективності виробничої діяльності. Отже, інвестиційні рішення та пропозиції щодо фінансування можуть розглядатися ізольовано. В рамках класичної теорії відокремлюють дві основні концепції: теорія інвестування; теорія фінансування. У теорії інвестування досліджується широкий спектр питань, пов’язаних зі здійсненням інвестором капіталовкладень, у т.ч. питання фінансового аналізу, оцінки інвестиційної привабливості об’єктів вкладень, планування фінансових інвестицій тощо. Теорія фінансування вивчає питання оптимізації процесу залучення фінансових ресурсів з погляду капіталоодержувача, за заданих напрямків інвестування та обсягів потреби в капіталі. Для класичної теорії характерним є використання дескриптивного (описового) підходу до вивчення економічних процесів, в основі якого лежить метод дескриптивного аналізу. Цей метод ґрунтується на даних дескриптивної статистики, яка описує певну сукупність даних за допомогою побудови таблиць, графіків, у т.ч. шляхом знаходження середнього значення досліджуваних показників і дисперсії. Під час прийняття рішень у сфері інвестування чи фінансування класики рекомендують використовувати зазначний метод для тестування наявних альтернатив на предмет відповідності визначеним критеріям. До типових критеріїв за класичною теорією належать: походження та строки повернення капіталу; вартість залучення капіталу, у т.ч. накладні витрати; законодавчі (нормативні) обмеження; можливості контролю та участі в прийнятті рішень для капіталодавця; ризиковість об’єктів інвестування (рівень кредитоспроможності, інвестиційна привабливість, наявність кредитного забезпечення тощо); податкові та фінансові зобов’язання.1.7.2. Теорема іррелевантностіНеокласична теорія управління фінансами підприємств досліджує процеси, що відбуваються на ринку капіталів, і побудована на гіпотезі досконалого ринку, який існує за виконання таких основних умов: Нейтральний вплив оподаткування та інших обмежувальних чинників, зумовлених державним регулюванням економіки; На товарному ринку та ринку капіталів переважає досконала конкуренція; Однаковий доступ усіх учасників ринку до інформації про економічні процеси, які відбуваються на ринку; Діяльність усіх учасників ринку є раціональною і спрямована на максимізацію власної вигоди. На думку неокласиків, вартість фінансових інструментів визначається двома основними параметрами: ризиковістю та рентабельністю. Взаємозв’язки між цими параметрами оцінюються безпосередньо на ринку капіталів. Неокласики не вбачають істотної різниці між використанням різних форм фінансування і не пояснюють природу впливу правової форми організації бізнесу на фінансову діяльність суб’єктів господарювання. Серед численних концепцій неокласичного напрямку відокремимо основні: теорема іррелевантності; теорія вибору портфеля інвестицій; модель оцінювання дохідності активів (САРМ); теорія арбітражного ціноутворення. Теорема іррелевантності, яка обґрунтована в 1958 р. Американськими економістами Ф. Модільяні та М. Міллером, характеризує причинно-наслідкові зв’язки між ринковою вартістю підприємства (його корпоративними правами(, структурою та вартістю капіталу. В основі теореми Міллера та Модільяні покладено три тези: 1.Ринкова вартість підприємства за заданого рівня ризику не залежить від структури його капіталу 2.Вартість залучення власного капіталу є лінійно-зростаючою функцією до рівня заборгованості підприємства. 3.Рішення щодо фінансування (джерел покриття потреби в капіталі) та інвестицій на підприємстві можуть прийматися автономно.1.7.3.Теорія оптимізації портфеля інвестиційАвтором цієї теорії є американський економіст Г.Марковіц. У 1952 р. Він уперше обґрунтував, що вкладення заданого обсягу інвестиційного капіталу в один об’єкт інвестицій є ризикованішим, ніж інвестування цієї ж суми в різні об’єкти (диверсифікація). За Марковіцем, портфель інвестицій вважатиметься оптимальним, якщо, з одного боку, за однакового рівня прибутковості не існуватиме будь яких-інших інвестиційних можливостей з меншим рівнем ризику; з іншого – не існуватиме інших, прибутковіших інвестиційних портфелів, які характеризуються таким самим рівнем ризику. При цьому йдеться про так звані несистематичні ризики. Несистематичні ризики – це специфічні ризики, властиві конкретним активам. Логіку концепції можна простежити, дослідивши модель формування інвестиційного портфеля за рахунок двох фінансових активів (А та В ), після чого одержані висновки можна спроектувати на інвестиційний портфель з великою кількістю цінних паперів. Згідно з припущенням, очікувана прибутковість портфеля інвестицій (rp) може розраховуватися за формулою середньої арифметичної зваженої; вагами (ai) при цьому виступають частки окремих фінансових активів у структурі інвестиційного портфеля: n rp = ∑ai ri, (1) I=1 де n – число цінних паперів, які складають інвестиційний портфель; ri – прибутковість і-го фінансового активу, питома вага якого в структурі портфеля становить аі. Рівень ризику портфеля інвестицій залежить від питомої ваги окремих цінних паперів, які до нього входять, та коефіцієнта кореляції між їх прибутковістю. В моделі з двома активами величина ризику (який вимірюється показником квадратичного (стандартного) відхилення) описується такою формулою: σр = √ α2σА2 + (1 – α)2σВ2 + 2К(rA;rB) α (1 – α ) σА σВ (2)де α – питома вага інвестицій А в інвестиційному портфелі; σр – рівень ризику портфеля інвестицій; σА – рівень ризику (показник квадратичного відхилення) інвестицій А; σВ – рівень ризику ( показник квадратичного відхилення) інвестицій В; К(rA;rB) – коефіцієнт кореляції, щільність зв’язку між рентабельністю активів А и В. Ризикованість портфеля інвестицій, як правило, не дорівнює сумі ризиків окремих об’єктів, які складають інвестиційний портфель, чи середньому показнику їх ризиковості. Це можна спостерігати лише в тому разі, якщо прибутковість окремих об’єктів інвестицій повністю перебуває у прямій функціональній залежності), тобто коефіцієнт кореляції складає +1. Формула 2 буде мати такий вигляд:σр = ασА + (1 – α)σВ. (3)У разі, коли кореляційний зв’язок повністю зворотній (зворотна функціональна залежність) і коефіцієнт кореляції К (rA;rB) = -1, рівень ризику інвестиційного портфеля рекомендується визначати як σр = ασА - (1 – α)σВ. (4)^ Головний висновок для фінансистів-практиків, який випливає з концепції Марковіца, полягає в тому, що в рамках стратегії мінімізації інвестиційних ризиків ризиків слід підбирати такий портфель інвестицій, в якому пріоритет віддається не стільки цінним паперам, рівень ризику кожного з яких є мінімальним, скільки комбінації активів з мінімальним кореляційним зв’язком між рівнями їх рентабельності. Така стратегія є прагматичнішою, ніж вибір найбільш прибуткових чи найменш ризикових фінансових активів. При чому за заданого рівня прибутковості ризик буде тим меншим, чим диверсифікованішим є інвестиційний портфель.1.7.4. Модель оцінки доходності капітальних активів (САРМ)Модель САРМ характеризує процес формування ринкової ціни окремих цінних паперів ( інших об’єктів реальних і фінансових інвестицій) за умов досконалого ринку капіталів та з урахуванням систематичного ризику, який не підлягає диверсифікації.^ Систематичні ризики досить часто позначаються як ринкові. Вони характеризують ризик можливих для інвесторів втрат внаслідок кон’юнктурних коливань, зміни процентних ставок, прийняття різного роду політичних рішень, інфляції тощо. Враховуючи природу цих ризиків, вважають, що їх неможливо зменшити на основі диверсифікації вкладень. Систематичний ризик у САРМ, як правило, позначається через β-коефіцієнт. Він характеризує залежність між середньою дохідністю ринкового портфеля та ціною окремого ринкового інструменту, який входить до його складу. Вказаний коефіцієнт може бути розрахований стосовно окремих акцій, інших об’єктів інвестування чи портфеля інвестицій. Для обчислення β-коефіцієнта слід обробити статистичні дані, які характеризують варіацію (коливання) рентабельності обраного об’єкта інвестицій за кілька попередніх періодів, без ризикову процентну ставку і середню дохідність ринкового портфеля. З цією метою слід розрахувати такі показники: середнє квадратичне (стандартне) відхилення (σА) значень рентабельності аналізованого активу (RA) в окремі періоди від середньої рентабельності активу за досліджуваний період (RA); коефіцієнта кореляції К (RA; RM),щільності зв’язку між нормою дохідності досліджуваного активу (RA) та середньою нормою дохідності по ринку в цілому (RM); середньоквадратичне (стандартне) відхилення (σм) рентабельності інвестицій (RM) по ринку в цілому. За наявності заданих показників, β-коефіцієнт (систематичний ризик інвестицій в актив А) рекомендується розраховувати за таким алгоритмом:βА = (σА * К(RА; RМ) : σм (5)Значення β-коефіцієнта слід інтерпретувати таким чином: якщо β = 1, то ризик інвестицій в аналізований актив знаходиться на рівні ринкового, а отже, і премія за ризик буде наближеною до середньо ринкової ставки дохідності; якщо β > 1, то вкладення в актив вважатимуться такими, яким властивий вищий, ніж середньо ринковий рівень ризиковості, а отже, інвестори вимагатимуть більшу, ніж середньо ринкову норму дохідності; якщо β якщо β = 0, то це означає, що ризик вкладень в актив становить 0; ідеться про без ризикові інвестиції. САРМ передбачає, що існує лінійна залежність між ризиком (бета-коефіцієнтом) та премією за ризик, яку очікують інвестори. Модель оцінки капітальних активів (САРМ) можна уявити у вигляді очікуваної рівноважної рентабельності вкладень, яка дорівнює сумі без ризикової процентної ставки та премії за ризик вкладень у певний актив, що визначається як добуток рівня систематичного ризику, властивого цьому активу, та середньо ринкової премії за ризик:САРМ (RA)= I + (RM – i) * βА (6) Де САРМ (RA) – очікувана інвестором рентабельність капітальних активів за умови ринкової рівноваги. Правило прийняття інвестиційних рішень згідно з САРМ має такий вигляд: слід вкладати кошти в ті інвестиції, прогнозована рентабельність яких є вищою, ніж рівноважна рентабельність, розрахована за САРМ. У разі наявних багатьох альтернатив слід віддати перевагу тим, рентабельність яких найбільш відрізняється від рівноважної у бік збільшення. 1.7.5. Неоінституційна теорія фінансуванняНа відміну від неокласичної, неоінституційна теорія фінансування досліджує діяльність окремих інституцій та фінансові відносини, які виникають між ними, у комплексі та взаємозв’язку. Серед численних концепцій неоінституційної теорії відокремлюють дві основні: теорія агентських відносин; теорія фінансового посередництва.Теорія агентських відносин. Предметом дослідження теорії агентських відносин є форми коопераційних зв’язків між окремими економічними суб’єктами, які прагнуть якомога краще реалізувати свої (власні) інтереси. Проблема полягає в тому, що, досягаючи своїх цілей, одні групи інтересів вступають у протиріччя з іншими групами. Діючі економічні суб’єкти вважаються агентами, а суб’єкти, досягнення цілей яких безпосередньо залежать від указаної діяльності ,- принципалами. Головна мета неоінституційної теорії – узгодити фінансові відносини та умови відповідних договорів таким чином, щоб забезпечити баланс інтересів принципала та агента. Теорія агентських відносин досліджує принципал-агент-конфлікт між капіталодавцем (інвестором, кредитором) та капіталоодержувачем (об’єктом інвестицій, боржником, менеджерами), який може виникнути в результаті асиметрії в інформаційному забезпеченні. Наслідком інформаційної асиметрії іі зумовленої нею проблеми відносин принципала та агента є виникнення так званих агентських витрат, до яких належать: витрати на контроль за діяльністю агента з боку капіталодавця, так звані витрати на моніторинг і контроль (діяльність ревізійної комісії, супроводження кредитних договорів, призначення тимчасової адміністрації тощо); гарантійні витрати агента, що виникають у процісі переконання принципала в доцільності вкладення коштів у підприємство та доведення принципалу, що агент свою діяльність підпорядковуватиме інтересам принципала (витрати на санаційний аудит, оцінку кредитоспроможності та кредитного забезпечення тощо); часткові збитки принципала, зумовлені відхиленням результатів діяльності агента від парето-оптимальних (можуть виникати в результаті дії як об’єктивних, так і суб’єктивних чинників). З метою зменшення ризиків, зумовлених принципал-агент-конфліктом під час кредитування підприємств, неоінституційний підхід передбачає використання таких інструментів: оцінка кредитоспроможності і санаційний аудит; призначення представників кредиторів у виконавчі органи підприємства; постійний моніторинг діяльності об’єкта інвестування; надійне кредитне забезпечення; спеціальні фінансові застереження у кредитних договорах.Теорія фінансового посередництва. В основу цієї теорії покладено дослідження ролі та механізму функціонування фінансових посередників, що розглядаються як проміжна ланка в русі капіталів між безпосередніми капіталодавцями та капіталоодержувачами. На відміну від неокласичної теорії, яка розглядає процеси фінансування за умови існування досконалого ринку капіталів, концепція фінансового посередництва вивчає можливості зменшення операційних витрат, фінансових та інвестиційних ризиків, дефіцитів в інформаційному забезпеченні учасників недосконалого ринку капіталів (який існує насправді) шляхом активізації діяльності фінансових посередників (банківських установ, інвестиційних фондів, торговців цінними паперами та ін.).1.7.6. Концепція максимізації вартості капіталу власників (Shareholderr-Yalue-Konzept)Згідно з цією концепцією діяльність менеджменту підприємства в цілому і фінансового менеджменту закрема оцінюється за критерієм максимізації капіталу, який належить власникам. Характерною особливістю концепції SYK є те, що вона передбачає конкуренцію підприємства як на ринку збуту готової продукції, так і на ринку капіталів. Концепція ґрунтується на положенні про те, що інвестори не зобов’язані вкладати свої кошРОЗДІЛ 2^ ОСОБЛИВОСТІ ФІНАНСОВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ СУБ’ЄКТІВ ГОСПОДАРЮВАННЯ РІЗНИХ ОРГАНІЗАЦІЙНО-ПРАВОВИХ ФОРМ2.1 КРИТЕРІЇ ПРИЙНЯТТЯ РІШЕННЯ ПРО ВИБІР ПРАВОВОЇ ФОРМИ ОРГАНІЗАЦІЇ БІЗНЕСУПриймаючи рішення щодо створення нового суб’єкта господарювання чи реорганізації існуючого перед власниками і менеджментом постає питання щодо вибору найприязнішої з погляду оптимізації фінансової та інвестиційної діяльності організаційно-правової форми ведення бізнесу. За правом власності в Україні можуть діяти суб’єкти господарювання, що належать до державної та комунальної, колективної та приватної форм власності. Господарська діяльність, реалізація певного інвестиційного проекту може здійснюватися зі створенням юридичної особи в результаті об’єднання ресурсів згідно з договором про спільну діяльність та на основі підприємницької діяльності без створення юридичної особи. Отже, в Україні можуть діяти підприємства таких видів: Приватні, засновані на власності фізичної особи; Колективні, у т.ч. господарські товариства, кооперативи; Комунальні, засновані на власності відповідної територіальної громади; Державні; засновані на державній власності, в т.ч. казенні; Суб’єкти господарювання з іноземними інвестиціями. Найбільшою групою суб’єктів господарювання в Україні є підприємства колективної форми власності. Право такої власності виникає на підставі: А) добровільного об’єднання майна громадян та (або) юридичних осіб для створення кооперативів, акціонерних товариств, інших господарських товариств і об’єднань;