Торгово-промышленная Немецкое Бюро Технического Севастопольская торгово- Севастопольская городскаяпалата Украины Сотрудничества промышленная палата государственная администрация«Инновационные инструменты и кластерный подход в реализации государственной региональной политики: опыт Украины и других европейских стран»Сборник научных докладов Y международной научно-практической конференции02-03 июня 2010 годагород Севастополь^ Тези до доповіді радника Віце-прем’єр-міністра України В.А.Бортницькогона тему:«Регіональні інноваційні системи як сучасний інструмент регіонального розвитку» Від набуття незалежності стан суспільно-економічного розвитку української держави відзначається незавершеними структурними економічними реформами, зменшенням впливу традиційних соціальних інститутів, розбалансованістю та низькоукладністю. Ситуація утруднюється значними темпами деградації людського потенціалу внаслідок погіршення здоров’я людей. За даними Держкомстату України, чисельність наявного населення країни з 1991 по 2009 рік зменшилася майже на 6 млн. осіб. Україна потерпає від передчасної смертності осіб працездатного віку та скорочення очікуваної тривалості життя, рівень захворюваності в кілька разів перевищує середні показники країн ЄС. Причому більшість бюджетоутворюючих регіонів (Дніпропетровська, Донецька, Запорізька і Харківська області) характеризуються одними із найвищих показників старіння населення, зростання дитячої та чоловічої смертності, розповсюдження соціально-небезпечних хвороб тощо. Все це гальмує темпи соціально-економічного розвитку, ставить під сумнів можливість досягнення рівня та якості життя високорозвинених країн, створює загрози національній безпеці України в умовах глобалізації та формує обґрунтовану потребу необхідності розробки нових підходів щодо регіонального розвитку. Таким чином, виходячи із програмних засад діяльності Президента України та Уряду (щодо створення умов для реалізації Україною свого економічного, інвестиційного та людського потенціалу, подолання економічного спаду та зростання економіки, розвитку регіонів і вирішення проблем територіальних громад) питання запровадження нових механізмів регіонального розвитку набуває особливої актуальності.^ 1. Вихідні умови забезпечення регіонального розвитку 1.1. Попередній SWOT аналіз в контексті факторів економічного росту Сучасна економічна теорія пояснює стале економічне зростання, зокрема: технологічним прогресом, капіталоозброєністю, накопиченням та продуктивністю капіталу, демографічними змінами, інноваціями (дослідженнями і розробками), освітою та накопиченням людського капіталу тощо. Зазначений перелік є далеко не вичерпним, однак містить ті складові, що стали основою економічного зростання багатьох країн і регіонів. Щодо технологічного прогресу та капіталоозброєності, то економіка України у більшості своїй орієнтована на 3-4 технологічні уклади і характеризується технологічно відсталими та енергоємними виробництвами, наслідком чого є низька продуктивність капіталу та значне відставання в темпах економічного росту у порівнянні із багатьма країнами, які розвиваються. Відсутність ефективних програм реформування науки та освіти, як двигунів технологічного прогресу, скорочення бюджетних асигнувань призвели до погіршення стану та стагнації цих життєво-важливих сфер, невідповідності потребам інтенсивного розвитку економіки, значного відставання прикладних наукових досліджень та дослідно-конструкторських розробок, сприяли послабленню наукового потенціалу України як у кількісному, так і в якісному плані. Накопичення національних заощаджень та капіталу, що повинні стати рушійною силою економіки, відбуваються незначними темпами. Цьому також сприяє несформованість банківської системи та зародковий стан фондового ринку. Статистичні дані Держкомстату України свідчать, що за багатьма складовими ВВП, доходами та рівнем життя населення до цього часу не досягнуто показників 1990-1991 років. В країні не сформовано середній клас, проте наявне значне розшарування між багатими та бідними. Проблеми бідності та безробіття, регіональні диспропорції сприяють масовій трудовій міграції економічно активних громадян (у т.ч. працівників наукової сфери), створюють живильне середовище поширення суспільно-небезпечних хвороб, наркоманії, алкоголізму та суспільної депресії, що відображається у депопуляції та деградації людського потенціалу. Наші потенційні можливості визначаються географічним, геополітичним та геоекономічним положенням країни, зокрема:наявним транзитним потенціалом (газо-, нафтопроводи, щільна мережа залізнодорожніх та автомобільних шляхів, морські та річкові порти, авіаперевезення), можливістю доступу своєї продукції до великих ринків (зокрема, макро-регіонального і транскордонного значення);підтримкою з боку кран-світових лідерів, членством в ряді міжнародних організацій та проектів світового масштабу, можливостями отримання фінансової допомоги з боку міжнародних організацій;глобалізацією та науково-технічним прогресом. В той же час, крім окремих видів природних ресурсів (земля, вугілля, уран, залізна руда тощо), навколо яких розбудовано базові галузі промисловості, нашим головним активом залишається якість населення, що характеризується освіченістю, високим рівнем інтелектуального, наукового і творчого потенціалу. Не зважаючи на наявність зазначених негативних змін, що відбулися, українська наука ще має певні можливості в плані наукового забезпечення розвитку країни. Вітчизняна наука зберегла здатність за певних умов виконувати дослідження і отримувати результати світового рівня з наступних напрямів: розробка новітніх розділів математики (зокрема в теорії функцій, функціональному аналізі) та теоретичної фізики; дослідження наноструктур і розробка нанотехнологій; радіофізика міліметрового та субміліметрового діапазону; імунобіотехнології, біосенсорика та молекулярна діагностика; біотехнологія рослин та біофізика; біодеградація; кріобіологія та кріомедицина; нейронаука, зокрема нейрофізіологія; інформатика; мікро- та оптоелектроніка; аерокосмічні технології, а також у низці інших напрямів фізики, хімії, біології. Варто також згадати гіпотезу «пізнього розвитку», обґрунтовану англійським економістом Рональдом Дором (1973). Її зміст полягає у тому, що країни, які стали на шлях промислового розвитку пізніше інших, мають можливості зразу впроваджувати самі сучасні технології, а також організаційні та управлінські методи, використовуючи переваги, що дозволяють їм вирватися вперед. Гонконг, Малайзія, Південна Корея, Сінгапур, Тайвань, скандинавські країни довели це ще в минулому столітті. Бразилія, Індія, Мексика, Китай – доводять це сьогодні. ^ 1.2. Сучасні підходи до регіонального розвитку Теоретичні підходи та практичний досвід, накопичені людством щодо вирівнювання диспропорцій та економічного розвитку країн і регіонів є достатньо широкими. Протягом декількох століть економістами формулювалися підходи до економічного розвитку країн і регіонів, а також механізми створення їх конкурентних переваг. Так, починаючи із перших теорій регіонального розвитку: абсолютних та відносних переваг (А.Сміт та Д.Рікардо); сільськогосподарського (Й.Тюнен) і промислового штандорту (В.Лаунхардт, А.Вебер); центральних місць (В.Кристалер); регіональних ринків та просторової теорії цін (О.Курно); регіональної спеціалізації та міжрегіональної торгівлі (Е.Хекшер та Б.Олін); просторової економічної рівноваги (А.Льош);було закладено підходи до економічного розвитку країн і регіонів Проте, в працях основоположників регіональної економіки регіон тривалий час виступав тільки як зосередження природних ресурсів і населення, виробництва та споживання товарів, сфери обслуговування і не розглядався як суб'єкт економічних відносин, або носій особливих економічних інтересів. Варто відзначити, що ідея концентрації виробничих сил на певній території з метою оптимізації використання природних, трудових ресурсів регіону та комплексності розвитку знайшла широке застосування в колишньому СРСР, починаючи від схем економічного районування, що вперше були використані у плані ГОЕЛРО, п’ятирічних планів розвитку народного господарства, територіально-промислових комплексів та промислових вузлів. (географічний поділ праці – М.Баранський (20-ті роки ХХ ст.), утворення регіональних комплексів – М.Колосовський (60-ті роки ХХ ст.), територіально-промислові комплекси – М.Бандман (70-ті роки ХХ ст.)). Сучасні теорії регіонального розвитку ґрунтуються на створенні інноваційних конкурентних переваг різного рівня (починаючи від глобального, макрорегіонального і т.д.), що базуються на нематеріальних факторах розвитку («економіці, що навчається»; спільному інформаційному просторі; мережевих можливостях поширення знань і технологій, що сприяють появі синергетичних ефектів і нових комбінацій факторів виробництва), що сприяють інноваційній діяльності, а регіон досліджується як багатофункціональна та багатоаспектна система. Наприклад, теорія життєвого регіонального циклу (базується на теорії «великих циклів» М.Кондратьева та теорії дифузії інновацій Т.Хегерстранда) розглядає процес виробництва товарів як процес з кількома стадіями: поява нового продукту, зростання його виробництва, зрілість (насичення), скорочення. На стадії інновацій потрібні значні персональні контакти, тому найбільш сприятливим місцем для розміщення інновацій є великі міста. Активне виробництво може бути розміщено у периферійних регіонах, але це створює ризик для невеликих міст, оскільки слідом за стадією насичення починається зниження або припинення виробництва, поки не з'являться інші інновації у великих містах. У відповідності з цією теорією регіональна економічна політика повинна концентруватися на створенні сприятливих умов для інноваційної стадії у менш розвинутих регіонах, наприклад, у вигляді створення наукових центрів: технополісів (наукоградів), академ- та університетських містечок тощо. Такі центри – це одна із форм вільних економічних зон, що створюються для активізації, прискорення інноваційних процесів, сприяння швидкому й ефектному застосуванню техніко-технологічних нововведень. Ядро технополісу утворює регіональний центр розробки та освоєння виробництва високотехнологічної продукції світового класу. Програма діяльності технополісу звичайно включає проведення фундаментальних і прикладних наукових досліджень з наступним просуванням їх результатів у виробництво. Технополіси користуються державною підтримкою і широко відомі по всьому світу (Сан Хосе (США), Кансай і Тсукуба (Японія), Оксфорд (Великобританія), закриті міста колишнього СРСР (Дубна, Обнінськ, Томськ-7, Челябінськ-40 та ін.). В основі теорії полюсів росту висунутій Ф.Перроу (підсилює теорію центральних місць В.Крісталлера, подібна до теорії територіально-виробничих комплексів М.Колосовського, використовує метод «витрати-випуск» В.Леонтьева), лежить уявлення про провідну роль галузевої структури економіки, і в першу чергу галузей-лідерів, які створюють нові товари та послуги. Такі центри та ареали економічного простору, де розміщуються підприємства провідних галузей, стають полюсами тяжіння факторів виробництва, оскільки забезпечують найбільш ефективне їх використання. Це призводить до концентрації підприємств, капіталу, людських ресурсів тощо. Ф.Перроу та його учень Ж.Будвіль, показали, якості полюсів росту можна розглядати не тільки сукупності підприємств провідних галузей, але й конкретні території (населені пункти), здатні акумулювати всі необхідні ресурси та створювати умови для локального інноваційного розвитку і представляти власні держави на міжнародних ринках. Полюс росту можна трактувати як географічну агломерацію економічної активності або як сукупність міст, які володіють комплексом виробництв, що швидко розвиваються. Теоретичні положення про полюси росту, як свідчать різноманітні інформаційні джерела, використовуються в багатьох країнах при розробці стратегій просторового (регіонально) розвитку. При цьому ідеї поляризованого розвитку по-різному застосовуються, коли мова йде про господарсько-освоєні регіони або про регіони, нові для господарського освоєння. У першому випадку поляризація відбувається в результаті модернізації та реструктуризації промислових та аграрних регіонів, створення в них передових (інноваційних) виробництв разом з об'єктами сучасної виробничої та соціальної інфраструктури. Такий підхід застосовувався у Франції, Нідерландах, Великобританії, Німеччині, Казахстані, Російській федерації та інших країнах з досить високою щільністю господарської діяльності. У другому випадку найбільш характерними полюсами зростання стають промислові вузли і особливо територіально-виробничі комплекси, які дозволяють системно освоювати природні ресурси, створюючи технологічний ланцюжок виробництв разом з об'єктами інфраструктури. Основний економічний ефект досягається завдяки концентрації та агломерації. В сучасній практиці просторового (регіонального) економічного розвитку ідеї полюсів росту широко реалізуються у створенні вільних економічних зон, технополісів, технопарків в усьому світі. В контексті регіонального розвитку важливою також є теорія кластерів, яку традиційно ототожнюють з А.Маршалом та М.Портером. В цілому, кластери можуть бути визначені як мережеві структури виробництва взаємозалежних фірм та їх постачальників, виробників знань (університетів, науково-дослідних інститутів та лабораторій), посередницьких установ (брокери, консультанти) і клієнтів, пов'язаних один з одним у виробничий ланцюжок формування доданої вартості. В межах кластера продукти діяльності кількох фірм або науково-дослідних центрів поширюються мережею технологічних зв’язків у загальному регіональному економічному просторі. Диверсифікація джерел нових знань спрощує комбінацію факторів виробництва та активізує інноваційну діяльність. В той же час, кластеризація може як посилювати конкурентоспроможність і сприяти розвитку інноваційної діяльності, так і привести до її занепаду, оскільки вона не застрахована від пасток через свої власні ризики: вразливість (через однорідну спеціалізацію регіону); ефект замкнутості (домінування усталених практик і специфічних знань, в комбінації з нехтуванням зовнішніми зв'язками та нестачею стратегічного бачення); нееластичність (затримки або перешкоджання радикальній переорієнтації); зменшення конкурентних тисків як рушійних сил підприємницької активності тощо. Незважаючи на вищезазначені застереження, кластерний підхід з середини 1990-років було взято на озброєння урядами найбільш високорозвинених країн. Особливий інтерес до кластерного підходу сьогодні проявляють більшість країн, що розвиваються.^ 2. Інноваційні системи – як інструмент економічного росту 2.1. Інноваційна теорія та інноваційні системи Висновок, що інновації є основним джерелом довгострокового економічного зростання було сформульовано в 1930-х рр. Й.Шумпетером. В подальшому ця ідея була розвинута М.Кондратьєвим, С.Кузнєцом та багатьма іншими науковцями світового рівня. В Україні перші публікації з інноваційної тематики з’явилися на початку 1990-х років (Ю.Бажал, А.Гальчинський, В.Геєць, В.Семиноженко). Сьогодні інноваційну тематику досліджують М.Ворончук, І.Єгоров, О.Корінний, І.Крючкова, В.Кузьменко, І.Макаренко, Б.Малицький, Ю.Полунєєв, Л.Федулова тощо.Довідково: Основні постулати сучасної інноваційної теорії виглядають наступним чином:інновація – це: джерело розвитку людства (оновлюючого руйнування, переходу до нових історичних (економічних) епох, технологічного прогресу, науки і т.д.); товар (продукт), технологія, процес, нова виробнича функція, форма організації діяльності (зміна конфігурації факторів виробництва); результат: творчого підходу; високої кваліфікації та рівня освіти; впливу інституційного оточення та ефективного управління; діяльності великих корпорацій та малих і середніх підприємств; ринкової орієнтації;інноваційна діяльність – це діяльність щодо створення, освоєння, розповсюдження та використання інновацій; результатом якої є нові або додаткові товари чи послуги із новими властивостями;інноваційний процес – це інституційно-оформлений процес, що забезпечує: створення, розповсюдження, та використання інновацій; перетворення нових видів і способів людської життєдіяльності в соціально-культурні норми та зразки, що забезпечують їх інституційне оформлення, інтеграцію та закріплення у культурі суспільства; зростання граничної корисності і продуктивності, що розподіляються в національній економіці, а також підвищують рівень та якість життя населення. У період після Другої світової війни на Заході. панувала так звана «лінійна модель інновацій», в рамках якої система науково-дослідних та дослідно-конструкторських робіт (далі – НДДКР) розглядалася в якості основного і єдиного джерела інновацій на національному рівні. Під впливом досягнень науково-технічної революції та появи нових галузей економіки (наприклад: електронна, ракетно-космічна промисловість), починаючи з 1960-х років цей погляд поступово змінювався. Спочатку ринковий попит на продукцію окремих секторів економіки почав розглядатися як детермінанти інновацій. Потім емпіричні дослідження, в яких давалася порівняльна характеристика інноваційної діяльності в США, Японії, Європі та СРСР, змусили західних економістів прийти до висновку про те, що поява інновацій, їх поширення і зростання продуктивності залежать, крім НДДКР, від великої кількості інших факторів в рамках національних наукової та освітніх систем. Що ж до Радянського Союзу, як антипода США та західного ринкового світу, то в умовах адміністративно-командної системи управління науково-технічним прогресом було просто неможливо оцінити як ефективність самих інновацій, інноваційних процесів, так і доцільність їх серйозного вивчення та впровадження, оскільки були відсутніми ринкові механізми. Основи теорії системної інноваційної діяльності були сформульовані Б.Лундваллом (Швеція) та К.Морганом (Великобританія), що наголошували на взаємодії різних суб'єктів інноваційного циклу та на інституційних формах інноваційних процесів. Крім різних типів установ та організаційних структур, інституційна сформованість передбачає макроекономічне, науково-технічне, освітнє, соціальне та інше оточення, в якому здійснюється інноваційна діяльність. Щодо системної взаємодії, то, незалежно від організаційної структури установи, вона вже перебуває рамках різноманітних мереж (наприклад, елементарних: постачальники сировини – виробники продукції – реалізатори – кінцеві споживачі). Будь-яка організація, для виживання та успішності в умовах ринку, вимушена розробляти різні підходи для підвищення ефективності своєї діяльності, просування в напрямку комерціалізації її результатів. Для ринкових умов це є природнім явищем. Оскільки провідну роль у формуванні сприятливого системного середовища для розвитку інновацій відіграє держава, то таке бачення інноваційного процесу закріпилося наприкінці 1980-х років в категорії «національна інноваційна система» (далі – НІС). Довідково: Вперше поняття НІС було використано К.Фріменом (Великобританія) у його дослідженні технологічної політики Японії (1987). НІС він визначив як «мережу взаємопов’язаних інституцій в державному та приватному секторах чия діяльність і взаємодія ініціюють, привносять, видозмінюють та розповсюджують нові технології». Б.Лундвалл визначив НІС як «елементи та зв’язки, що взаємодіють у виробництві, розповсюдженні та використанні нових, економічно корисних знань … та розташовані в, або походять з національних держав, обмежених кордонами». Р.Нельсон (США) сформулював визначення НІС як «сукупності інституцій чиї взаємодії визначають інноваційні характеристики … національних фірм». Доповнюючи К.Фрімена, Б.Лундвалла, Р.Нельсона та інших теоретиків інноваційних систем ОЕСР наголосила на важливості потоків знань, технологій і інформації серед людей, підприємств та установ, а також взаємозв’язків між ними. Спочатку самостійно, а потім спільно з ЄС, ОЕСР формалізувала підходи щодо НІС у ряді документів, що набули статусу системи стандартів (National Innovation Systems (1997), Managing National Innovation Systems (1999), Oslo Manual: Guidelines for Collecting and Interpreting Innovation Data (2002, 2005), Frascati Manual (2002)). Однозначної думки щодо того, чи адекватний термін «національна» по відношенню до інноваційних систем немає. Багатьма авторами було відзначено, що система інститутів, які підтримують технологічні інновації в одній галузі, суттєво відрізняється від аналогічної системи, характерної для іншої. Крім того, в окремих технологічних областях інноваційна система може бути транснаціональною або, навпаки, охоплювати тільки конкретний регіон всередині країни. Тому можна говорити про галузеві, або секторальні інноваційні системи, а також регіональні та транснаціональні інноваційні системи. Однак, як зазначає шведський економіст Ч.Едквіст (1997), застосування терміна "національна інноваційна система" все-таки виправдане з двох причин. По-перше, дослідження НІС в конкретних країнах дозволяють зробити висновок про наявність значних відмінностей між інноваційними системами окремо взятих країн, оскільки кожна з НІС спрямована на вирішення свого комплексу питань. По-друге, державна політика, спрямована на стимулювання інновацій, реалізується здебільшого на національному рівні. Аналіз інноваційних систем на національному рівні дозволяє не втратити роль держави в інноваційному процесі. Здійснені впродовж 1990-х років дослідження дали можливість визначити основні елементи НІС. З одного боку, це комплекс інститутів, що беруть участь у генерації, використанні та передачі знань (фірми та їх мережі, наукова система, установи з НДДКР, елементи економічної інфраструктури). З іншого – компоненти, що впливають на інноваційний процес (середовище, що створюється макроекономічною політикою та іншими формами державного регулювання; система освіти та професійної підготовки; особливості товарних та інших ринків, зокрема, факторів виробництва; особливості ринку праці, система фінансування інновацій; комунікації і т.д.). Потоки знань, технологій та інформації між людьми, підприємствами та науковими закладами відіграють ключову роль в інноваційному процесі, а технологічний розвиток є результатом складного комплексу взаємозв'язків між учасниками системи – державою, підприємствами, університетами, науковими установами тощо. НІС, здебільшого, розглядають як інструмент, що застосовується для прискореного економічного зростання. Довідково: Теоретичні концепції формування та діяльності інноваційних систем не є формальною теорією, оскільки базуються на міждисциплінарному підході. Він не дає чітких і стабільних співвідношень між змінними, однак створює основи понятійного мислення та аналітичних досліджень для виявлення різних факторів, які впливають на інноваційний процес. В той же час, в країнах ЄС (зокрема, після Лісабонського саміту (2000)), цей інструмент насичений практичним змістом – Еврокомісією та Євростатом запроваджена система індикаторів оцінки інноваційної політики держав. Крім країн ОЕСР, активізація діяльності урядів та профільних відомств щодо розвитку інноваційної діяльності, впровадження, або підвищення ефективності інноваційних систем з початку ХХІ ст. спостерігається в країнах БРІК (Бразилія, Росія, Індія, Китай), в країнах СНД (Білорусі, Казахстані, Киргизії), Мексиці тощо. В Азійсько-Тихоокеанському регіоні питання інноваційних систем та політики розбудови технологічних можливостей з 2006 р. стоїть у порядку денному регіональної Комісії ООН з економічних та соціальних питань. Про актуальність інноваційних систем різного рівня, їх практичне значення в частині прискорення соціально-економічного зростання окремих макрорегіонів, країн та їх регіонів свідчать численні публікації в економічній літературі та електронних засобах масової інформації. ^ 2.2. Регіональні інноваційні системи Перші теоретики та практики НІС зосереджували увагу здебільшого на національному рівні інноваційних систем, не розглядаючи регіональні чинники, що впливають на інноваційну діяльність та викликають суперечливі процеси. Через це не відбувалося подолання регіональних диспропорцій, оскільки регіонам (провінції) відводилися другорядні ролі. З часом, значення розвитку регіонів для діяльності НІС зростало, оскільки саме регіони є джерелом ресурсів для розвитку НІС. В результаті, інноваційні системи, що функціонують на регіональному рівні, або регіональні інноваційні системи (далі – РІС), почали привертати увагу дослідників паралельно з НІС. Значною мірою зростанню уваги до РІС сприяли глобалізація та результати впровадження сучасних теорій регіонального розвитку. Довідково: Поняття РІС було введене Ф.Куком (Великобританія) в результаті аналізу дієздатності регіону в економіці, що заснована на знаннях (learning economy). РІС визначена ним як система, що стимулює інноваційну спроможність фірм (за рахунок їхньої взаємодії) для збільшення потенціалу зростання регіону та підвищення регіональної конкурентоспроможності. Взаємодія, за Ф.Куком та К.Морганом, є соціальним процесом встановлення зворотних зв'язків на різних стадіях розвитку знань, їх поширення та розподілу для стимулювання інноваційної діяльності в регіоні. Під системою вони розуміють локалізовану мережу дійових осіб, установ державного та приватного секторів, діяльність та взаємодія яких генерують, імпортують, змінюють і поширюють інновації. Б.Ашейм (Швеція) та А.Ісаксен (Норвегія), на відміну від попередніх авторів, визначають РІС як сукупність регіональних кластерів. Вони стверджують, що у РІС є два головні компоненти – фірми в регіональному ключовому кластері та інституційна інфраструктура. На думку Б.Ашейма та А.Ісаксен, найбільш очевидною причиною зосередитися на розгляді кластерів є той факт, що вони (як географічна близькість) мають тенденцію сприяти розв'язанню ключових питань «навчання через взаємодію» (learning through interaction), визначених системним підходом, а відтак – створюють значні переваги. НІС та РІС є схожими з точки зору застосування постулатів інноваційної теорії та підходів, що використовуються в процесі розбудови систем, проте відрізняються з точки зору цілей і завдань, що стоять перед ними, а також наступних складових: елементів системи, форм зв’язків в середині системи; інфраструктури знань; ролей, що відіграють у суспільстві, форм відносин з державним сектором; організаційною структурою; формами фінансування; інфраструктурою, стратегіями та відношенням до конкуренції. РІС може поширюватися на кілька секторів у регіональній економіці, а різні типи РІС можуть паралельно існувати в межах НІС. Кластери та РІС можуть співіснувати на тій самій території, а регіональна інноваційна система може фактично складатися з декількох кластерів. Однак кластер – не завжди є частиною РІС. У США та Японії, термін "кластер" більш популярний ніж термін РІС. В країнах OEСР поняття кластерів використовується як по відношенню до РІС, так і до НІС. Найбільш відомими РІС світового рівня є Силіконова долина (США), Бангалор (Індія), Іль-де-Франс (Франція), Баден-Вюртемберг (Німеччина), Тосканія та Емілія-Романья (Італія) тощо. З точки зору економічної теорії та теорії інновацій, інноваційні системи можна визначити як концентроване середовище функціонування детермінант економічного зростання: капіталу (фізичного) та інвестицій, трудових ресурсів найвищої якості (людського капіталу), сприятливого інституційного середовища, наукових досліджень і дослідних конструкторських робіт (технічного прогресу), передової освіти і навчання, різних форм державного регулювання тощо. Поєднання і взаємний вплив цих детермінант призводять до виникнення позитивних мультиплікативних ефектів, що дозволяє розглядати інноваційні системи як механізми прискорення соціально-економічного розвитку країн і регіонів, де вони розміщені. В Україні сучасні теоретичні та практичні підходи до створення інноваційних систем, НІС та РІС досліджують В.Головатюк, Г.Коренятко, В.Соловйов (Центр досліджень науково-технічного потенціалу та історії науки ім. Г.М.Доброва НАН України), П.Бубенко (Північно-Східний науковий центр НАН і МОН України, Харків), І.Макаренко (Науково-дослідний економічний інститут Міністерства економіки України), П.Копка, О.Рогожин (Інститут проблем національної безпеки РНБО України), В.Кузьменко (Інституту проблем міжнародної безпеки РНБО України), А.Поручник та І.Брикова (КНЕУ ім. В.Гетьмана) тощо.^ 2.3. Нові мультиплікативні ефекти, пов’язані з діяльністю РІС Мультиплікативні ефекти, що обумовлені діяльністю інноваційних систем, зокрема РІС, є сукупністю причинно-наслідкових та позитивних зворотніх зв’язків, що широко відомі. Вони проявляються у: зростанні продуктивності праці та доданої вартості, зростанні інвестиційного потенціалу та темпів накопичення капіталу; структурному оновленні економіки та зростанні питомої ваги високотехнологічних, наукомістких галузей у структурі виробництва та експорту; інтенсивному продукуванні та використанні нових знань (за рахунок впровадження яких в освіті, технологіях, організації виробництва, товарах на сьогодні досягається від 70% до 85% приросту ВВП розвинених країн); зростанні рівня конкурентоспроможності економіки; підвищенні якості продукції, і, як наслідок, розширення ринків збуту тощо. Все це сприяє інтеграції економічного простору країни та регіону із світовою господарською системою, закріплює їх місце у міжнародному та регіональному поділі праці, формує основу сталого розвитку та зростання добробуту їх населення.. В той же час, економічні дослідження національних та регіональних інноваційних систем виявили несподіваний результат. Він полягає у новому, раніше не описаному ефекті впливу інноваційного середовища та інноваційних процесів, що формують економічний аттрактор, на: покращення здоров’я, зростання тривалості життя, зменшення темпів і рівня смертності населення, яке проживає на інноваційній території тощо. Суть питання полягає у наступному. Сучасною наукою доведено, що в умовах традиційної економіки капітал здоров’я населення відіграє важливу роль не тільки як складова людського капіталу, а й як окремий фактор економічного зростання, що викликає різні позитивні мультиплікативні ефекти. Довідково: Аналіз матеріалів з економіки здоров’я дозволяє стверджувати, що здоров’я (капітал здоров’я) суттєво сприяє накопиченню людського капіталу, як одному із ключових факторів економічного росту. За допомогою низки механізмів, явних та прихованих, воно пов’язане із виробничим капіталом та технологіями (професійна захворюваність, стан технічної безпеки підприємств, попит на нові фармацевтичні розробки або медичні технології). Стан здоров’я впливає й на державну політику багатьох країн, визначаючи її пріоритети щодо забезпечення прав громадян на охорону здоров’я, соціальне забезпечення і т. ін. Водночас на стан здоров’я впливає політичний устрій країни та державні інститути, рівень розвитку людського капіталу (краща освіта стимулює потребу у кращому здоров’ї), розвиток технологій (особливо в НДДКР з медицини та біотехнологій). Стан здоров’я також безпосередньо пов’язаний зі зростанням доходів населення і ліквідацією бідності, оскільки покращення здоров’я призводить до зменшення особистих та інших витрат на підтримку і охорону здоров’я. Основні показники впливу здоров’я на економіку по-різному систематизовані на макро- та мікроекономічному рівнях. На мікроекономічному рівні (окрема особа, сім’я, домогосподарство, фірма, корпорація, підприємство) здоров’я впливає на:продуктивність праці (у здорових продуктивність праці вище, вони більш активні розумово і фізично, ефективніше використовують технології, машини та обладнання);рівень освіти (міцне здоров'я в дитинстві і юності сприяє підвищенню продуктивності праці, отриманню більш якісної освіти, формуванню перспективи тривалого життя і створює більше стимулів вкладати кошти в освіту та професійну підготовку);участь громадян у підприємницькій та науково-дослідній діяльності (погане здоров’я негативно позначається на такій участі, зменшує сукупну продуктивність факторів виробництва та економіки в цілому);інвестиції, накопичення, споживання (здорові люди розраховують на більш довге життя, більш схильні до накопичення та інвестицій; вони споживають більше і триваліший час; погане здоров’я призводить до збільшення витрат на медичне обслуговування на рівні сім’ї та особи, зменшує рівень накопичення та споживання, можливості для інвестицій; збільшує витрати працедавців на оплату лікарняних тощо);заробіток (чим вища продуктивність праці, тим більший заробіток; люди з обмеженнями працездатності заробляють менше);пропозицію праці (здоров'я впливає на ймовірність зайнятості і, відповідно, на дохід, оскільки при погіршенні здоров’я зростає вірогідність залишитися без роботи; для людей з обмеженнями працездатності ймовірність зайнятості менша);вихід на пенсію (погане здоров’я або різке його погіршення є головним фактором у рішенні людини вийти на пенсію раніше настання пенсійного віку). На макроекономічному рівні (держава, крупний регіон), – на:зростання добробуту населення (за рахунок скорочення витрат на лікування та зростання споживання інших товарів та послуг ніж ті, що пов’язані із хворобами);прискорення темпів економічного розвитку (стрімкий розвиток Великобританії в роки промислової революції (XVIII-XIX ст.), розквіт південних штатів США на початку ХХ ст., розвиток південно-європейських країн та Східної Азії в 1950-1960-х роках супроводжувалися значними успіхами в громадській охороні здоров’я, боротьбі з хворобами та поліпшенням якості харчування); тривалість життя та чисельність робочої сили (збільшення тривалості життя при пенсійному віці, що значно нижче рівня середньої тривалості життя, призводить до скорочення робочої сили та сповільнює економічне зростання, збільшуючи демографічне навантаження на працюючих, витрати на охорону здоров’я і соціальне забезпечення на рівні держави. Однак воно не впливає на здоров’я працюючих, відтак на продуктивність праці). Крім того, галузь охорони здоров’я є джерелом попиту на НДДКР, сприяючи економічному зростанню через створення нових робочих місць, покращення якості життя населення, підвищення сукупної продуктивності факторів виробництва, зовнішні ефекти, що виходять за рамки компаній, галузей та країн (наприклад, застосування результатів фармацевтичних розробок у ветеринарії, або біотехнологій у сільському господарстві). ^ Вищенаведене дозволяє ідентифікувати здоров’я як окремий фактор економічного та технологічного росту.В умовах традиційної економіки механізм впливу здоров’я на економічний розвиток у загальних рисах можна описати так: розвиток економіки сприяє збільшенню доходів; більші доходи формують попит на здоров’я; більш здорове населення сприяє зростанню темпів розвитку економіки через збільшення всього трудового потенціалу, покращення працездатності, підвищення продуктивності праці, рівня накопичень, інвестицій та споживання в економіці, накопичення людського капіталу; людський капітал, висока працездатність та продуктивність праці сприяють ще більшому зростанню випуску продукції та зростанню доходів. За рах