http://politican.com.ua/8/0/1/17118.htm05-05-2010«Велика Вітчизняна» і кільце змарнованого Україною історичного часу У стороннього спостерігача – звідкілясь із Латинської Америки чи Південної Африки – може скластися враження, що на пострадянському просторі (за винятком хіба що держав Балтії та Грузії) час рухається у зворотному напрямку. І справді: 10 років тому тут були відсутні широкомасштабні пропагандистські кампанії у зв’язку із тими чи іншими пам’ятними датами Другої світової війни, у ЗМІ точилися дискусії між фахівцями щодо оцінки тих чи інших подій цієї війни, на провідних каналах демонструвалися публіцистичні телефільми, які у своїй більшості об’єктивно показували антилюдяну сутність обох мілітарних машин – нацистської та більшовицької, виходили друком численні розвідки незалежних дослідників, які на основі великого фактичного матеріалу (в тому числі і таємних із донедавна закритих архівів) спростовували радянську воєнну міфологію. Перед тут вели Росія та Україна, проте навіть у Білорусі з її навряд чи демократичним режимом вільно виходили друком книги про криваві злочини радянської військової машини та художні фільми про трагедію народу, який опинився у ситуації вибору без вибору – між Гітлером та Сталіним. У шкільних підручниках з історії термін «Друга світова війна» впевнено витісняв «Велику Вітчизняну», а в Україні й узагалі був витіснив. Все більша частина громадян тих колишніх союзних республік, де у воєнний час діяли національні рухи Опору, сприймала цінності та ідеали цих рухів, звільняючись від радянських міфів про «запроданців-націоналістів». Звичайно, настанови вихідців із колишньої радянської номенклатури, яких вистачало у владних колах пострадянського простору та частини виборців, для яких старий лад був більш звичним та затишним, ніж нова реальність, а на додачу ще й політична активність відставних офіцерів-сталіністів, – усе це гальмувало переосмислення минулого. Але воно було суспільно значущим фактом, тим більше, що немала частина ветеранів війни підключилася до публічного обговорення типологічної спорідненості сталінізму та гітлеризму, додаючи до архівних документів закарбовані у їхній пам’яті жахіття – скажімо, про злочинні і бездарні дії «уславлених радянських полководців», про масові вбивства червоноармійцями цивільного німецького населення у 1944-45 роках, про розкішне життя партійних бонз в обложеному голодному Ленінграді тощо. Ясна річ, така війна «вітчизняною» бути аж ніяк не могла. А сформована 1992 року комісія при президенті Росії з реабілітації жертв політичних репресій на чолі з «архітектором перебудови» й офіцером-фронтовиком Олександром Яковлєвим назвала страшну цифру: 954 тисячі бійців Червоної армії були розстріляні за наказом свого ж командування – за реальні, а найчастіше уявні провини. Це дещо більше, ніж сумарні втрати Вермахту на всіх фронтах у 1941-42 роках... Минуло десятиліття, за яке, здавалося б, мали бути розставлені всі крапки над «і», міфологія сталінського і брежнєвського часу – відійти у минуле, візія війни – набути спільних рис із її баченням у західних державах. Та сталося інакше, і час справді наче рушив у зворотному напрямку. Неорадянська воєнна міфологія як одна з підвалин кремлівської влади Першою за справу відтворення і подальшого розвитку радянської воєнної міфології ревно, не шкодуючи коштів та організаційних ресурсів, узялася команда російського президента Путіна. Згодом, побачивши політичний зиск від тієї справи, до неї так чи інакше підключилася ціла низка пострадянських лідерів. Бо ж укотре стосовно масової свідомості у не надто (м’яко кажучи) демократичних державах справдилася знаменита теза Джорджа Орвела: «Хто контролює минуле – той контролює майбутнє». Нині щорічно виходять друком десятки книг, які «розвінчують» критиків дій сталінського режиму у воєнні роки та не менше число праць відверто апологетичних, у яких і колективізація, і терор 1937-38 років, і знищення чолівки Червоної армії, і навіть її відступ у 1941-42 роках до Москви та Сталінграду оголошуються єдино правильними у тодішній ситуації. Ба більше: з’явилися вже книги про інспіровані Британією та США змови проти Сталіна, про доцільність стратегічного союзу «батька народів» із соціалістом Гітлером, а не якимись там капіталістами з Черчіллем та Рузвельтом, про розквіт освіти, науки і техніки за сталінської доби тощо. Ті історики, які мали необережність у минулі роки заявити про себе як про послідовних критиків сталінського воєнного генія та радянської політичної системи, або пом’якшили свої оцінки, або виїхали за кордон, або дуже важко знаходять можливість для друку своїх нових досліджень. Дехто, щоправда, зумів обміняти свободу власних досліджень періоду Другої світової війни на участь у кампанії проти українських, литовських та інших націоналістів як «гітлерівських союзників» і «місцевих фашистів». Та погоду на книжковому фронті роблять інші автори, випускаючи за рік по кілька книг, у яких визнаються лише окремі недоліки «ефективного менеджера» та його оточення. І, звісно, автори більшості книг «викривають» підступних західних союзників СCСР та доводять, що на Східному фронті Німеччина та її союзники насправді втратили у кілька разів більше військ, ніж сказано в офіційних документах. Переважно такого ж ідейного штибу і численні російські кінофільми та телесеріали «про війну». Часом ловиш себе на думці, що навіть у радянський час на екрані можна було побачити більш правдиві – ясна річ, на рівні «окопної правди» – твори, ніж сьогоднішні замасковані під правду химерні фантазії про повітряних десантників, котрі знешкоджують нацистську диво-зброю – «літаючі тарілки», чи про підводників, котрі торпедують німецькі лінкори та крейсери. А загалом і книги (науковоподібні й художні), і фільми, і газетні публікації, й інтернет – усе сприяє формуванню у свідомості всіх прошарків російського суспільства – від науковців і бізнесменів до люмпенів – уявлення про те, що існує «правильний», «справедливий» тоталітарний лад, що СCСР був переможцем у Другій світовій («Великій Вітчизняній») війні, що західні демократичні держави поводилися з Радянським Союзом підло, що Сталін, попри свої недоліки, був і лишається взірцем мудрого правителя. А хіба недовіра до «чужоземної» демократії та уявлення про ефективність деспотичних форм правління – це не те, що потрібно багатьом політикам і політичним силам не лише в Росії, а і в інших пострадянських державах? Знову в полон до «останнього міфу»? Україна досі перебувала на периферії цього цілеспрямованого відновлення нерадянської політичної системи за допомогою «останнього міфу» (як назвали міфи, пов’язані з «Великою Вітчизняною війною» Радянського Союзу, автори зробленого у 1990-ті роки у Москві багатосерійного публіцистичного телефільму). Як уже було сказано, в українських підручниках було зникло навіть саме поняття «Великої Вітчизняної». Зникло не випадково: ця пишна назва – теж один із головних міфів, пов’язаних із тією війною. Ще 1918 року Сталін вживав термін «вітчизняна війна» для означення боротьби радянської Росії проти «світової буржуазії». А 1927 року він чітко сказав: «Червона Армія є армія Жовтневої революції, армія диктатури пролетаріату... Наша армія є армією світової революції, армією робітників усіх країн». А яким було гасло Комінтерну? Всесвітній Радянський Союз, і не менше. Тож 24 червня 1941 року, коли Червона армія одержала наказ наступати і вийти на територію Польщі та Румунії, московська газета «Известия» писала, що почалася «Вітчизняна війна» і точиться бій за країну Рад – тобто за «вітчизну всіх трудящих світу». Іншими словами, первинне значення поняття «Вітчизняна війна» в радянському лексиконі – це війна за розширення територіальних меж СCСР – «вітчизни всіх трудящих»... Проте навіть перебування на периферії процесів реінкарнації радянських міфів про Другу світову війну мало для України негативні наслідки. Ще за президентства Ющенка відбулося повернення терміну «Велика вітчизняна війна» до підручників та навчальних програм. Російські воєнні серіали та фільми заполонили телеканали України. А навалі книжок відповідного змісту майже нічого протиставити, і не тому, що відсутні фахівці з Другої світової війни, а тому, що українське книговидання перебуває у перманентній кризі. Утім, нова влада відверто прагне зрушити історичний час назад – як у Росії – і зробити воєнну міфологією однією з ідеологічних опор свого панування.Сергій Грабовський, www.radiosvoboda.org/content/article/2033385.html