Реферат на тему: Каменяр: молот — його символ, зміст — праця Франко — це ж і є та сила, яка вміщує в найменшій іскрі нашої національної свідомості програму космосу — код не знищеної любові до праці, до правди, до свободи. Дмитро Павличко «Іван Франко — головний із сучасних представників малоросійської літератури, белетрист, поет, учений, публіцист і керівник демократичної партії малоросів Австрії», — писав академік Агатангел Кримський у 1902 році. Народився Каменяр у галицькому селі Нагуєвичі Львівської області (нині с. Івана Франка) в родині коваля. Після закінчення Дрогобицької гімназії, з 1875 року, навчання у Львівському, а потім Чернівецькому університетах (до 1891 року). 1893-го у Відні захистив докторську дисертацію. Друкуватися І. Франко почав 1874 року. Його світогляд формувався під впливом революційних, гуманістичних і визвольних ідей. Пріоритет віддавав соціал-демократизму. Перебував під впливом М. Драгоманова. Разом із М. Павликом у жовтні 1890-го зініціював утворення в Галичині Русько-української радикальної партії. Вивчав і популяризував праці К. Маркса та Ф. Енгельса, переклав українською мовою 24-й розділ першого тому «Капіталу», написав до нього передмову. Був не лише знавцем марксизму, а і його критиком. 1899 року разом із М. Грушевським створює Національно-демократичну партію з програмною вимогою державної незалежності України. Центральною проблемою творчості І. Франка була соціальна свобода, яка розглядалася через співвідношення свободи суспільства і свободи особистості, економічної і політичної, національної і культурної. Розвиток свободи суспільства він ставив у залежність від його «економічного стану», політичного устрою, рівня знань і освіти. Складовою соціальної свободи в його творчості була проблема праці. Д. Павличко пише: «Франко перший в українській і один із перших у європейській літературі всебічно й по-справжньому розробляє тему праці» як вічної природної потреби людини, яка розвилася пізніше в одну з провідних суспільних і філософських тем світової культури. Ще замолоду він ставить девізом свого життя працю без віддиху, благає матінку-землю наснаги, щоб вистояти в бою, — праці, «бо лиш боротись значить жить». У 18 років (1874 рік) він філософськи стверджує: «Лиш що набуде наш труд, своїм те можем називать». Пізніше, 1880 року, І. Франко з максималістським проханням звертається до матері-землі: Земле моя, всеплодющая мати, … Силу рукам дай, щоб пута ламати, Ясність думкам — в серце кривди влучать, Дай працювать, працювать, працювати, В праці сконать! Іван Франко — передусім Каменяр, який на різних нивах свого творчого життя і громадської діяльності: робітник, плугатар, керманич, проповідник, учитель, але всю творчість його пронизує каменярський камертон, символ якого — молот, зміст якого — праця. У своєму першому філософському трактаті «Поезія і її становисько в наших временах» Франко пише, що духовне ледарство — то злочин супроти гуманності. Він не визначає працю як безтурботні радощі чи солодку втіху. Навпаки, праця у його творчості має скорботне забарвлення. Звертаючись до журавлів «посланців півночі, в далекім юзі», він пише: Перекажіть про бідність, сльози вічні, Про труд безсонний в болі і натузі, Про чорний хліб твердий, печений в скузі, Про спів жалібний, мов вітри долішні! Проте, то героїчна скорбота, вона допомагає мужньому вихованню в собі активної волі, дії — основної ознаки людяності, суть якої в тому, що неробство — зло, а праця — добро. Праця у творчості Франка — єдине, що здатне творити і вдосконалювати людину, вселяти в неї живі пориви, давати їй життєву снагу — пісню, почуття гідності, правди, свободи. Це поет яскраво відобразив у вірші «Пісня і праця», де мати так звертається до сина: Синку, кріпися! — мені ти твердила. -Адже не паном родився ти чей! Праця, що в гріб мене вчасно вложила Та лиш тебе доведе до людей. А поет їй відповідає: Правда, матусю! Спасибі за раду! Я її правди раз досвідив. Праця дала до життя мні принаду, Ціль дала, щоб в манівцях не зблудив… Франко виконав прохання-настанови матері: важко та плідно трудився з юних літ і до кінця свого мученицького життя. У неповних шість років він пішов до школи. Всі роки навчання був першим серед учнів і студентів. За два роки навчання в початковій школі він добре вивчив арифметику, а також навчився читати й писати німецькою, польською та українською мовами. У нього була феноменальна пам'ять. Ось як він згадує про період гімназії: «Шевченка… я вивчив майже всього напам'ять (а пам'ять у мене була така, що лекцію історії, котру вчитель цілу годину говорив, я міг опісля продиктувати товаришам майже слово в слово!)». Ще гімназистом, 1874 року, Іван Франко почав друкуватися. Першою публікацією був сонет «Народні пісні» (за автографом — «Пісні народні») у Львівському журналі «Друг». Хоча пізніше поет не без гумору писав: Хто власного ума не має, То з книг не вийде ум йому; Хто є сліпий на обо оці, То що по дзеркалі йому? Сердешними словами згадує поет матір та її співанки, які заронили в його душу перші зерна поезії, що з часом проросли художніми творами: Тямлю як нині: малим ще хлопчиною В мамині пісні ще заслухувавсь я; Пісні ті стали красою єдиною Бідного мого тяжкого життя. Про материнську любов, яка понад усе, він пише: Немає друга понад мудрість, Ні ворога над глупоту, Так, як нема любові в світі Над матірню любов святу. У таку духовну силу може обертатися лише праця, в якій живе свідомість «діяння для добра суспільного», громадянська свідомість, яка не тільки виправдовує, а й визначає мету і сенс людського покликання на землі: Лиш в кого праця потом скронь зросила, Наверх той виб'єсь з темної юрби. У вірші «Товаришам із тюрми» Франко переконує: Не від бога те царство нам спаде, Не святі його з неба знесуть, Але власний наш розум посяде, Сильна воля і спільний наш труд. У творінні німецького просвітителя Гете «Фауст» поет бачить себе «зворот від особистих мук і розкошей до ограниченої, але тривкої і твердої праці для суспільства». Іван Франко страждає більше, ніж герой Гете. Адже знає, що вище благо — це праця для суспільства, і намагається викотити з трясовини на гору не камінну брилу, як Сізіф, а цілу Галичину, закуту міщанськими і клерикальними путами. Він змушений пройти через пекло насмішок, знущань, арештів, тюрем. Далося взнаки і нерозділене кохання. Відкинутий і зневажений верхами Франко не втрачає фаустівського ідеалу, він стає на службу до безправних, гнаних, голодних, бідних низів. Він відчуває, вірить і знає, що поряд з працею існує внутрішній світ людини, її творче натхнення, її пісня, здатна хоча б на певний час відірвати душу від важких земних буднів, перенести її понад проваллям розлуки на вершину ясної надії і віри у завтрашній день: раю мій, моя ти муко, Пісне!.. І дотик твій із терня рожі радить, І по серцях, мов чар солодкий, ходить, І будить, молодить, і оп'яняє Гімназистом на канікули приїздив у рідне село і допомагав на польових роботах, бачив, як важко трудяться люди. У творі «Спомини» поет згадує: «Маленький хутір серед лук і нив на горбику над річкою шумною — отам я в простій хлопській хаті жив, і самота, і сум жили зо мною». Згадує Франко також і батьківську кузню «на горбі край села стоїть кузня немала. А в тій кузні коваль клепче, а в коваля серце тепле»… І, звичайно, згадує поет про свою важку працю: Багато праці, і турбот, і скрут, та не було вдоволення, утіхи; мов віл в ярмі, я чув на собі прут і тяг чужого скарбу повні міхи. Він любив своє рідне село і ніколи з ним не поривав зв'язків. У творчості Франка період Нагуєвичів був дуже інтенсивним. Узагальнивши багатий життєвий матеріал, письменник створив там повість «Борислав сміється», в якій йдеться про важку працю робітників, їхню боротьбу за краще життя. У Нагуєвичах з його літературної кузні вийшли також оповідання «Добрий заробок», «Слимак», історична повість «Захар Беркут», цикл поезій «Галицькі образки», в яких подано правдиві картини життя трудящих. Мрією поет сягав у ті часи, коли земля і праця належатимуть сільським трударям: І бачив я в думці безмежні поля: Управлена спільним трудом, та рілля Народ годувала щасливий, свобідний. Тричі перебуваючи в тюрмі (1877, 1880, 1889 роки) за революційну діяльність, І. Франко близько познайомився з трудівниками, доведених нуждою і експлуатацією до тюрми. Вони додавали йому низку тем для белетристичних творів, які друкувались у журналах «Дзвін», «Молот», «Народ», «Світ». У них ідеться про працю й побут робітників і підприємців на нафтових промислах у Бориславі. Варто зазначити, що й сам Франко жив та працював у великій матеріальній скруті, не кажучи вже про його душевний стан. Після виходу з тюрми від нього, як від небезпечної особи, відвернулось усе галицьке «обскуратноє» суспільство — не тільки москвофіли, а й народовці — українські націоналісти. Публіцистичну діяльність і керівництво радикальною партією Франко вів цілком безкорисливо. Засоби для життя доводилося добувати старанною платною роботою у польських газетах. Приблизно від 1893 року Франко віддається науковій роботі і 1894 року захищає докторську дисертацію: «Варлаам і Йоасаф». 1895 року професорський сенат обирає його на кафедру малоросійської і старо-російської літератури, і Франко міг радіти, що врешті-решт зміг скинути «ярмо барщини» і присвятити себе науковій і літературній праці. Проте галицький намісник граф Казимір Бадені не допустив до затвердження професором людину, «яка три роки сиділа в тюрмі». Важливий песимістичний настрій Франко відобразив у збірнику віршів «Мій Ізмарагд». Обурене польське суспільство закрило для нього доступ до польських газет і журналів. Джерелом засобів для існування залишалася робота в німецьких, чеських і російських журналах. Однак це були випадкові заробітки, яких було дуже мало, і тому деякий час йому загрожувала сліпота від темної квартири і голодна смерть сім'ї, як свідчить А. Кримський. У цей час Наукове товариство імені Шевченка у Львові під головуванням професора М. Грушевсько-го почало видавати серію оплачуваних наукових і літературних праць. До цієї роботи залучили і Франка, який від 1898 року став редактором «Літературно-Наукового Вісника», найкращого українського журналу, який видавало НТШ. Франко продовжував стверджуватись: Я буду жити, бо я хочу жити! Не щадячи ні трудів, ані поту, При ділі, що наш вік бересь вершити, Найду й свою я тихую роботу… На те віддам свій труд, свою охоту. І вже звучить як заклик-поклик Франка: Я син народа, Що в гору йде, хоч був запертий в льох. Мій поклик: праця, щастя і свобода, Я є мужик, пролог, не епілог. Попри бідність свого народу і власну матеріальну скруту Франко найвище ставить скарби людського духу. Він пише: «Хто здобуде всі скарби землі і над все їх полюбить, той сам стане їх рабом, скарби духа загубить». У творчості Франка поряд ідуть дві взаємно великі і вірні сили: пісня і праця, дух і матерія: Пісня і праця — великі дві сили! Їм я до скону бажаю служить; Череп розбитий — як ляжу в могилі, Ними лиш зможу й для правнуків жить. Служба пісні й праці, які поєднуються і допомагають людям, створюють умову для повноцінного життя. Поет по-філософськи і суто по-людськи розуміє сутність праці в житті людини і суспільства, тільки завдяки праці людина стала вершиною творіння природи. І це у Франка звучить як гімн: Лиш в праці мужа виробляєсь сила, Лиш праця світ таким, як є, створила, Лиш в праці варто і для праці жить. Іван Франко глибоко і витончено у своїй творчості художньо і правдиво висвітлює людину праці, яка включена в природу власною важкою поневоленою працею, «але те поле, оре не собі… Бо від колиски він в недолі пережив і в труді вік цілий… Щоб жити, він життя, і волю власну, й силу за кусник хліба продає, хоча не кормить той хліб… Той наймит — наш народ, що поту ллє потоки над чужою нивою і панщини ярмо тверде… Та в серці, хоч і як недолею прибитім, надія кращая жиє». Так Франко описує працю наймита у вірші «Наймит». У вірші «Якось-то буде!» Іван Франко пише про безвихідь через безробіття та голод: З голоду й нужди вмирає мужик, Крадіж, рабунки, весь край — один крик… Батько кидає кохану родину В Росію, Молдавію тягнуть плачучії На заробітки отарами люде… Щось схоже на сьогодення в Україні, звідки виїхало за кордон у пошуках роботи до 7 млн наших громадян. За даними Держкомстату України, у січні–лютому 2006 року рівень безробіття становив 7% економічно активного населення [10]. І як наслідок нашої «прихватизації» і безробіття ми маємо: 1% — дуже багатих, 5–6% — багатих, 70% — бідних. Варто нагадати, що 1991 року українська економіка за структурою зайнятості була близька до розвинутих індустріальних країн. Ось в чому проявляється геній І. Франко — бачення проблеми на віки, а також «мудрість» керівництва нашою країною, яке довело її до такого стану: Рідну країну з слізьми споминав він, Але з прокляттям із неї тікав він… Гей, розіллялось те руськеє горе Геть по Європі і геть поза море! Водночас Франко благав: «Мій рідний краю … одного лиш тобі благаю з неба, щоб з горя й голоду не бігли геть від тебе твої найкращії сини». Ус і твори І. Франка, де висвітлюється важка праця робочого і селянського люду спрямована на те, що: Він побідить, порве шкарлущі пересуду — І вольний власний лан Ти знов оратимеш — властивець свого труду, І в власнім краї сам свій пан! Однак для цього потрібно було «звалити наш суспільний лад» і пам'ятати: «Ти слуга нещасних! Працюй для них словами і руками без бажань власних, без вдоволень власних!» Іван Франко жив і працював задля того, щоби праця стала суспільно корисною, вільною, мирною. Він робив спробу заглянути далеко вперед, хотів поміркувати, що ж воно чекає наш трудящий народ та інші людності на світі. «Запеклий соціаліст, проповідник марксизму обертається в одного з найпроникливіших критиків класової теорії суспільства і тих рецептів, за якими намагалися будувати пізніше в СРСР», — пише про І. Франка Дмитро Павличко. Це підтверджує філософська праця Каменяра «Що таке поступ?» Щоб глибше зрозуміти Франкові думки, викладені в цьому творі, ми нижче наводимо один його фрагмент повністю, який, на наш погляд, чітко відображає суть усього твору: «Що все на світі зміняється, що ніщо не стоїть на місці, се відомо кождому, се пізнає кождий сам по собі і по своїм окруженню. Але чи ті зміни йдуть на ліпше, чи на гірше, на се вже відповідь не у всіх однакова… З усього того, що ми сказали досі, видно деякі цікаві речі, які слід затямити собі. Перше те, що не весь людський рід поступає наперед. Велика його частина живе й досі в стані, коли не повної дикості, то в стані, не дуже далекім від неї. Друге те, що той поступ не йде рівно, а якось хвилями: бувають хвилі високого підйому, а по них наступають хвилі упадку, якогось знесилля і зневір'я, потім хвиля знов підіймається, знов по якімось часі опадає і так далі. А третє, що той поступ не держиться одного місця, а йде мов буря з одного краю до другого, лишаючи по часах оживленого руху пустоту та занепад… Що ж воно таке? — спитаєте. Що ж се за поступ, що з усім своїм шумом і гуком, з усіма науками і штуками, ціною тисячолітньої боротьби, мільйонів жертв і моря пролитої крові допровадив людей аж до такого раю? Чи варто ж було добиватися його і чи варто працювати для його піддержання, для дальшого людського розвою, коли він іде блудними дорогами? Отсе ми дійшли до найтяжчої рани нашого теперішнього порядку. Величезні багатства з одного боку, зібрані в немногих руках, і страшенна бідність з другого боку, що душить мільйони народу. З одного боку неробство, що привикло жити з праці інших і навіть думати не потребує само про себе, а з другого боку тяжка, чорна, ненастанна праця, що оглуплює чоловіка, не даючи йому думати ні про що інше, крім кавалка чорного хліба. З одного боку пишний розвій науки, штуки* та промислу, що витворюють скарби і достатки нібито для всіх людей, а з другого боку мільйони бідних та темних, що жиють ось тут обік тих скарбів, не знаючи їх і не можучи користати з них. Нерівність між людьми ніколи не була більша як власне в наших часах, коли думки про рівність та демократизм непохитно запанували в головах усіх освічених людей. Що ж воно таке? — запитують себе найрозумніші і найчесніші люди нашого віку, у яких болить душа дивитися на такі суперечності. Невже ж воно так мусить бути? Невже поступ мусить іти раз у раз у парі з чиєюсь кривдою? Невже люди тисячі літ мучилися, мордували себе, працювали, думали та винаходили на те тільки, щоб запевнити панування та розкошування всяким Ротшільдам, Бляйхредерам, Астонам та Гіршам? І невже нема ніякого способу змінити се і зробити рівновагу між поступом багатства, знання і штуки і зростом добробуту та розвою всеї народної маси? Розуміється, всі ми віримо в те, що такий спосіб можливий, хоч, певно, не легкий… …По думці соціал-демократів, держава — розуміється, будуща, народна держава — мала статися всевладною панею над життям усіх горожан. Держава опікується чоловіком від колиски до гробової дошки. Вона виховує його на такого горожанина, якого їй потрібно, запевнює йому заробіток і удержання, відповідне до його праці й заслуги. Вона, знаючи потреби всіх своїх горожан, регулює, кілько й чого треба робити в фабриках, кілько вся суспільність потребує хліба й живності, кілько кождий чоловік має працювати, а кілько спочивати, а кінець кінців може дійти й до того, кілько в ній людей має родитися, аби цілість не була обтяжена, дбаючи про надмірне число дітей, і аби живі мали чим вигодуватися. Отся віра в необмежену силу держави в будущім устрою то головна прикмета соціальної демократії. По її думці, кожний чоловік у будущім устрої від уродження до смерті буде державним урядником та пенсіоністом: держава дасть йому наперед відповідне підготування; потім буде визначувати йому роботу і плату, давати заохоту та відзнаку, а на старість або в разі слабості ласкавий хліб. Нема що й казати, є дещо привабного в такім погляді, особливо для тих бідних людей нинішнього часу, що не знають сьогодні, де дітися і що в рот вложити завтра; для тих мільйонів беззахисних дітей, що виростають або зовсім без опіки родичів, або терплять не раз муки і знущання від злих, темних, п'яних або хорих родичів та опікунів. Життя в Ен-гельсовій народній державі було би правильне, рівне, як добре заведений годинник. Але є й у тім погляді деякі гачки, що будять поважні сумніви. Поперед усього та всеможна сила держави налягла би страшенним тягарем на життя кожного поодинокого чоловіка. Власна воля і власна думка кожного чоловіка мусила би щезнути, занидіти, бо ану ж держава признає її шкідливою, непотрібною. Виховання, маючи на меті виховувати не свобідних людей, але лише пожиточних членів держави, зробилось би мертвою духовою муштрою, казенною. Люди виростали б і жили би в такій залежності, під таким доглядом держави, про який тепер у найабсолютніших поліційних державах нема й мови. Народна держава сталась би величезною народною тюрмою. А хто були б її сторожі? Хто держав би в руках кермо тої держави? Сього соціал-демократи не говорять виразно, та в усякім разі ті люди мали би в своїх руках таку величезну власть над життям і долею міліонів своїх товаришів, якої ніколи не мали найбільші деспоти, і стара біда — нерівність, вигнана дверима, вернула би вікном: не було би визиску робітників через капіталістів, але була би всевладність керманичів — усе одно, чи родовитих, чи вибираних — над міліонами членів народної держави. А маючи в руках таку необмежену власть хоч би лише на короткий час, як легко могли би ті керманичі захопити її назавсігди! І як легко при такім порядку підтяти серед людності корінь усякого поступу й розвою і, довівши весь загал до певного ступеня загального насичення, зупинити його на тім ступені на довгі віки, придушуючи всякі сили в суспільності, що пхають наперед, роблять певний заколот, будять невдоволення з того, що є, і що шукають чогось нового. Ні, соціал-демократична «народна держава», коли б навіть було можливим збудувати її, не витворила би раю на землі, а була би в найліпшім разі великою завадою для дійсного поступу… Поступ цілої людської — се величезна і дуже складна машина. Вона порушується силою, на яку складаються тілесні й духові сили всіх людей на світі; ані одному чоловікові, хоч який би він був сильний та здібний, ані одній якісь громаді годі запанувати над рухом тої машини, годі керувати нею. Як у цілій природі, так і в розвою людства керму держать два могутні кондуктори, то ті самі, яких пізнав вже великий німецький поет і вчений Йоганн Гете, а то голод і любов. Голод — се значить матеріальні і духові потреби чоловіка, а любов — се те чуття, що здружує чоловіка з іншими людьми. Людського розуму в числі тих кондукторів нема і, певно, ще довго не буде… Чоловік хіба на найближчім ступені дикості задовольнявся такою вовчою боротьбою за єствування, та й то ще хто знає, чи так; у деяких мавп ми бачимо вже життя в більших або менших громадах, серед яких видно початки певного порядку й дружності. А ціла історія людського роду, то властиво історія здруження людей, зливання одиниць і дрібних родин у громади, племена та держави. Первісна, вовча боротьба за єствування приймає в такім громадськім житті зовсім інші форми, вироджує інші почуття та цілі, а поперед усього почуття єдності та дружності людського роду супроти всієї решти природи. От тим-то думка дарвіністів, що люди повинні боротися за своє єствування без огляду на людяність, по-вовчому, по засаді: хто дужчий, той ліпший, є властиво запереченням поступу в тій формі, в якій він одиноко можливий між людьми, і значила би властиво цофнення чоловіка на становище вовка або дикуна» [1]. У Франка і раніше (повість «На дні», 1880 рік) з'являлися нотки скептицизму щодо здатності соціалізму всіх ощасливити. Але то все були глибокі роздуми щодо долі трудящого люду в її еволюційному розвитку. Такі промовисті контрасти-роздуми можна пояснити тим, що у своїй літературній творчості Франко обирав духовний світ героїв, а у наукових працях все ж домінував владний розум — «здобутки новочасної науки». Він вважав, що власні переконання необхідно виробляти за допомогою «фактів, досвідів, контролю». Треба було якось погодити суперечність: «розум-серце, душа, повнота чуття»; але з «вірою в силу духа». Кваліфікуючи теорію соціалізму як «велике культурне надбання новіших часів», Франко запропонував власне розуміння соціалістичного ладу. У його основу він поклав ідеали справедливості, рівності, братерства; «повну громадську і політичну свободу»; поєднання інтересів особистих і національних; пріоритетності еволюційного шляху реформ перед збройною боротьбою; «економічну рівність» як результат відміни «продуктивної власності» (земля, фабрики) за умови збереження «власності споживчої»; відсутність експлуатації і соціального гніту; обов'язок працювати «за своїми власними здібностями», «Лиш що набуде наш труд, своїм те можеш назвати» тощо. Майбутній устрій він уявляв як «одне політичне ціле, побудоване на повному самоуправлінні»: «Над народом не буде управління зверху, але сам народ знизу (від суспільства) управляє сам собою, працює сам на себе, сам освічується і сам захищається». Він щиро вірив: «Лиш праця ржу зотре, що грудь з'їдає». Його прогресивне мислення і діяння «за поступ, щастя й волю» «до храму людських змагань, праць і трудів», «і поступається, міцніє. І спішить туди, де дніє: словом сильним, мов трубою, міліони зве з собою, — міліони радо йдуть, бо се голос духа чуть». «І, наче золото в горнилі, сей світ очистеться зовсім. І чиста, в невичерпній силі, засяє правда й воля в нім». Ус е це дуже чітко і яскраво відображено в багатьох його творах, як от «Гімн», «Товаришам із тюрми», «Про соціалізм» — 1878 рік, «Соціальна акція, соціальне питання і соціалізм» — 1904 рік та інших численних працях, де Каменяр стверджує: «Люди, люди! Я ваш брат, я для вас рад жити, серця кров'ю горя рад ваше горе змити. А що кров не зможе змить, спалимо огнем то! Лиш боротись — значить жить». Франко був проти збройної боротьби, аби «звалити наш суспільний лад». Він віддавав перевагу демократичним реформам. У вірші «На суді» (1880) сказано: А ще скажіте, як сей лад Перевернути хочем ми. Не зброєю, не силою Огню заліза і війни, А правдою і працею, Й наукою. А як війна Кривава понадобиться — Не наша буде в тім вина. Незважаючи на драматичне протиборство ідей, яке вирувало в душі Каменяра, він залишився монолітним генієм, до кінця вірним сином свого народу, його поклик був «праця, щастя і свобода». Він глибоко вірив «День світла, щастя й волі засвітає» та «хтось добрим словом і мене згадає». І. Франко благав і заклинав: Єднаймося, братаймося В товариство чесне, Нехай братерством, щирими трудами Вкраїна воскресне! Література Франко І. Твори: У 20 т. — К., 1955–1956. Франко І. Зібр. творів: У 50 т. — К., 1986–1997. Франко І. Сонети. — К.: Дніпро, 1984. Павличко Д. В. Іван Франко // Франко І. Твори: У 3 т. — К.: Наукова думка, 1991. — Т. 1. Калинович В. І. Політичні процеси Івана Франка та його товаришів. — Львів, 1967. Павличко Д. Сучасні акценти у поемі І. Франка «Мойсей». — Дрогобич, 2005. Шляхами Івана Франка на Україні. — Львів: Каменяр, 1982. Сакун О. Ф. Франко Іван Якович: Державні, політичні та громадські діячі України. Політичні портрети. Книга 1. — К.: Видавничий дім, 2002. Брокгауз Ф. А., Эфрон И. А. Энциклопедический словарь. — СПб., 1902.