поняття права держави на самооборону

З М І С Т ВСТУП .….……………………………………………………………………………………....…………..….. 4 РОЗДІЛ 1. ПОНЯТТЯ ПРАВА ДЕРЖАВИ НА САМООБОРОНУ:ФОРМУВАННЯ ТА СУЧАСНИЙ СТАН 1.1. Історичні форми правового обмеження збройного насильства в міжнародних відносинах ………………..……………... 11 1.2. ^ Становлення сучасного інституту права на самооборону відповідно до розвитку принципу незастосування сили або загрози силою ………………………………………………………………..... 24 1.3. Право держав на самооборону в контексті юридичного поняття "право на захист" ………………………………………………..….. 44 1.4. Узгодження договірних та звичаєвих норм міжнародного права, що регулюють здійснення права на самооборону….……………………………………………………………………….… 66 ^ РОЗДІЛ 2. СТРУКТУРА ІНСТИТУТУ ПРАВА ДЕРЖАВИ НА САМООБОРОНУ В СУЧАСНОМУ МІЖНАРОДНОМУ ПРАВІ 2.1. Визначення правових підстав реалізації права на самооборону …………………………………………………………………….……. 80 2.1.1. Зміст поняття "збройний напад" ……………………..…….....………….. 80 2.1.2. Звернення потерпілої держави – підстава реалізації права на колективну оборону ……………………………………………………....… 92 2.1.3. Непревентивність самооборони ………….…………….……………….. 97 2.2. Визначення меж здійснення права на самооборону ………….. 103 2.2.1. Пропорційність/ цільова спрямованість дій в самообороні 103 2.2.2. Характер повноважень головних органів ООН щодо самооборони держав ………………………………………….………………… 114 РОЗДІЛ 3. МІЖНАРОДНО-ПРАВОВА ПРАКТИКА ЗДІЙСНЕННЯ ПРАВА НА САМООБОРОНУ ПІСЛЯ ЗАВЕРШЕННЯ ХОЛОДНОЇ ВІЙНИ (В ПЕРІОД 1990-2001 рр) 3.1. Становлення нових форм участі ООН у застосуванні військового примусу до держав-порушниць міжнародного миру і безпеки …………………………………………… 128 3.2. Зростання ролі НАТО в застосуванні міжнародно-правового примусу …………………………………….…………..…………… 142 3.3. Міжнародно-правові аспекти застосування збройної сили у відповідь на терористичні акти .………………………….… 155 3.4. Міжнародно-правова позиція України щодо реалізації державами права на самооборону …………………………………… 174 ВИСНОВКИ …………………………………………………………………………………………...….. 185 ^ СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ……………………………………………………... 190 Для заказа доставки работы воспользуйтесь поиском на сайте http://www.mydisser.com/search.html^ ВСТУПАктуальність теми дослідження. Незастосування сили або загрози силою визнане одним з основних принципів сучасного міжнародного права. Наявність вузького кола підстав так званого законного застосування державами збройної сили, у визначених межах і під контролем світового співтовариства, підтверджує дію зазначеного принципу і є його складовою. Історія міжнародних відносин другої половини ХХ століття засвідчує, що найпоширенішим випадком застосування сили державами є реалізація ними права на самооборону, закріпленого в загальному міжнародному праві і підтвердженого Статуту ООН. Це робить право держав на самооборону одним з фундаментальних інститутів сучасного міжнародного права, передусім – права міжнародної безпеки. Вдосконалення міжнародно-правового регулювання самооборони держав є чинником, що сприятиме зміцненню всієї системи гарантій міжнародного миру та безпеки в усьому світі. Проблема визначення правових засобів обмеження збройного насильства в міжнародних відносинах здавна привертало увагу багатьох представників науки міжнародного права – його розробкою займалися Г. Гроцій, Ш. Монтеск'є, Е. де Ваттель, а в ХХ ст. безпосередньо праву держав на самооборону присвятили свої дослідження А. Фердросс, Г. Кельзен, Л. Оппенгейм, Д. Боуетт, Я. Броунлі, О. Шахтер, М. Шоу, М. Райсман, Л. Хенкін, Б. Сімма, А. Кассезе, П. Маланчук і багато інших. У радянській доктрині міжнародного права пік досліджень права на самооборону припав на кінець 1960-х – початок 1970-х рр. і був пов'язаний з ухваленням Генеральною Асамблеєю ООН "Визначення агресії" і розробкою Комісією міжнародного права ООН Проекту статей про відповідальність держав. В рамках галузі права міжнародної безпеки право держав на самооборону досліджував Е.І. Скакунов, а в зв'язку з відповідальністю та санкціями в міжнародному праві – В.А. Василенко; окремих питань самооборони торкалися також І.Н. Арцибасов, С.А. Єгоров, Г.В. Ігнатенко при досліджені міжнародно-правових аспектів збройних конфліктів і гарантій міжнародної безпеки. У світлі концепції визнання миру як вищої загальнолюдської цінності В.Н. Денисов розглянув ряд проблем самооборони, пов'язаних із роззброєнням у ракетно-ядерну еру. Постала велика і цікава наукова література, але і доктрина і практика міжнародного права засвідчують, що право на самооборону залишається одним з найскладніших і найсуперечливіших міжнародно-правових інститутів. Адже держави продовжують посилатися на це право в тому числі і для виправдання власної агресивної політики, наукові школи відрізняються у визначенні змісту норм міжнародного права, які обмежують здійснення права на самооборону. Під час "холодної війни" на дослідженнях міжнародно-правового інституту права на самооборону позначалася ідеологічна боротьба. З цієї причини одним із завдань сучасної науки міжнародного права стає знайдення такої юридичної концепції права на самооборону, яка лягла б в основу універсального розуміння призначення цього права в системі колективної безпеки за Статутом ООН. Окрім цього, потребують осмислення і правової оцінки події 1990-х років: активізація діяльності Ради Безпеки ООН, нова роль НАТО в системі європейської безпеки, поширення військових методів боротьби з міжнародним тероризмом і військової відплати за терористичні акти. Для України важливість проведення нових наукових досліджень міжнародно-правового інституту права на самооборону обумовлена необхідністю забезпечення національної безпеки, а засоби досягнення цієї загальнонаціональної мети для незалежної України відрізняються від підходів, які розроблялися вітчизняною наукою за часів Радянського Союзу. Україна є активним учасником міжнародних відносин і виступає важливим фактором стабільності в Європі. Наша держава неодноразово висловлювала підтримку універсальній системі колективної безпеки, заснованій на принципах Статуту ООН, і водночас налагодила партнерські відносини з НАТО, а влітку 2002 р. висловила намір вступити до НАТО. Національно-правові документи, в яких визначено засоби зміцнення безпеки нашої держави, залишаються неадаптовані до нових загроз, які швидко ростуть у сучасному світі. Отже, політика нашої держави в сфері національної і міжнародної безпеки потребує серйозної розробки теоретичних підвалин на основі діючих міжнародно-правових зобов'язань, що включає необхідність визначити ставлення України до сучасної практики реалізації права на самооборону.^ Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дане дисертаційне дослідження виконане в рамках загальної теми "Інтеграція України у світовий та європейський правовий простір" (№ 01БФ048-01), яку розробляє кафедра міжнародного права Інституту міжнародних відносин і яка є частиною Комплексної наукової програми Київського національного університету імені Тараса Шевченка "Розробка міжнародних, правових, політичних та економічних основ розбудови Української Держави" (№ 97128). Мета дослідження полягає у висвітленні еволюційного розвитку інституту права держави на самооборону, визначенні сучасного змісту підстав та меж його здійснення, відповідно до Статуту ООН і звичаєвих норм міжнародного права на основі аналізу і узагальнення відповідної міжнародно-правової практики держав та головних органів ООН, особливо – після завершення "холодної війни". Досягнення поставленої мети обумовлене розв'язанням наступних завдань: розкрити становлення інституту права держави на самооборону в міжнародному праві та визначити його місце в системі сучасного міжнародного правопорядку; визначити структуру інституту права держав на самооборону та ті соціальні чинники, що впливали на її розвиток в другій половині ХХ ст.; розкрити співвідношення договірних і звичаєвих норм міжнародного права в рамках інституту права на самооборону, узагальнити міжнародно-правову практику держав та відповідних міжнародних органів, міжнародних організацій, насамперед ООН, що вплинула на його розвиток; показати взаємозв'язки та взаємовідношення між практикою здійснення права на самооборону в 1991-2001 рр. та розвитком універсальної системи колективної безпеки і міжнародно-правової позиції України в перше десятиліття незалежності; розглянути роль права на самооборону для утворення та реформування міжнародних організацій, метою діяльності яких є зміцнення європейської безпеки; прогнозувати вплив відносно нових загроз для міжнародної безпеки, передусім – терористичних актів, на розвиток інституту права на самооборону в міжнародному праві. Об'єктом дослідження є система міжнародних правовідносин, що виникають в сфері дотримання миру і безпеки у взаємних відносинах держав. Предметом дослідження є становлення і розвиток міжнародно-правового інституту права держав на самооборону в рамках загального розвитку юридичних гарантій міжнародної безпеки, передусім – у зв'язку зі становленням і розвитком принципу незастосування сили або загрози силою як одного з основних принципів міжнародного права відповідно до Статуту ООН.^ Методи дослідження. У роботі зроблено спробу проаналізувати інститут права держави на самооборону з позицій трьох основних підходів сучасної міжнародно-правової до визначення місця й функції цього інституту в системі сучасного міжнародного права (обставина, що виключає протиправність міжнародно-неправомірного діяння; вид санкцій в порядку самодопомоги; виняток з принципу незастосування сили або загрози силою) та поєднати здобутки природно-правового і позитивістського методів. Генезис інституту права держав на самооборону досліджений із застосуванням діалектичного закону єдності та боротьби протилежностей, що в рамках даної теми проявляється як взаємодія загального та окремого, спільного і особливого при визначенні міжнародно-правових засад законного застосування сили. Елементи природно-правового методу використовувалися при дослідженні поглядів науки міжнародного права на законність застосування сили наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст.ст. (концепція основних прав держави у порівнянні з основними правами людини; порівняння війни і дуелі). Із застосуванням позитивістсько-правового, а також системного та аналітичного методів досліджувався зміст норм сучасного міжнародного права, які регулюють підстави та межі реалізації права на самооборону. При аналізі практики держав, діяльності Ради Ліги Націй, Ради Безпеки ООН та Міжнародного Суду ООН використовувалися формально-логічний та порівняльно-історичний методи. Теоретичною основою дисертації стали наукові праці відомих вчених: Л.А. Алєксідзе, В.А. Василенка, В.Е. Грабаря, Г.М. Даниленка, Ю.А. Іванова, І.А. Ілліна, С.В. Ісаковича, Д.Н. Колесника, С.Б. Крилова, І.І. Лукашука, О.О. Мережка, Л.А. Моджорян, Р.А. Мюллерсона, В.А. Незабитовського, Е.І. Скакунова, С.В. Черніченка, М.Ю. Черкеса та інш., а також роботи західноєвропейських і американських науковців – Я. Броунлі, Д. Боуетта, Дж.Л. Брайєрлі, Ж. Басдевана, Н. Блоккера, Б. Грефрата, Р. Дженнінгса, Е. Жиро, А. Кассезе, Г. Кельзена, Л. Кондореллі, Б. Конфорті, М. Коскенніемі, М. Мак-Дугала, П. Маланчука, Ш.Л. Монтеск'є, Л. Оппенгейма, А. Пелле, У. Райсмана, Б. Сімми, Дж. Стоуна, Б. Фассбендера, Дж. Фаусетта, А. Фердросса, Г. Фройденшусса, Ч. Хайда, Л. Хенкіна, Р. Хіггінс та багатьох інших. У дисертації використані резолюції та звіти засідань Ради Безпеки ООН, документи Комісії міжнародного права ООН, рішення Міжнародного суду ООН, документи НАТО та інших міжнародних організацій, міжнародні конвенції, концепції національної безпеки, законодавчі акти та проекти законодавства України, Російської Федерації та США. Близько 14 % інформаційних джерел дисертації складають матеріали обговорення науковою громадськістю США та Європи наслідків трагічних подій 11 вересня 2001 р. в Нью-Йорку, Вашингтоні та Пенсільванії, одержані за допомогою можливостей Всесвітньої мережі Інтернет. ^ Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що в роботі розкрито зміст права держави на самооборону, виходячи з сучасного міжнародного права та практики його застосування, зокрема, показано значення цього інституту для розвитку комплексу юридичних гарантій міжнародного миру та безпеки. Наступні положення виносяться на захист: обгрунтований зв'язок інституту права держав на самооборону з такими основоположними міжнародно-правовими категоріями як державний суверенітет і колективна безпека; досліджений як в історичному, так і в юридичному аспекті міжнародно-правовий досвід Ліги Націй щодо спорів про законність застосування сили в період між двома світовими війнами, та розглянуте значення цього досвіду для подальшого розвитку інституту права на самооборону і для становлення норми jus cogens незастосування сили або загрози силою; дістало подальший розвиток визначення міжнародно-правових підстав самооборони, розкриття поняття "збройний напад", проаналізована дискусія щодо припустимості превентивної (запобіжної) самооборони, принципу пропорційності самооборони з урахуванням появи нових ризиків для міжнародної безпеки, нових видів озброєнь, особливо ядерної зброї, так званої "несмертельної" зброї та концепції інформаційних війн; узагальнено практику Ради Безпеки ООН та Міжнародного Суду ООН щодо застосування норм міжнародного права, які регулюють здійснення державами права на індивідуальну або колективну самооборону, включаючи призначення Міжнародним Судом ООН тимчасових заходів захисту прав сторін у справах стосовно законності застосування сили; проаналізовано міжнародно-правові підстави операції "Буря в пустелі" та розглянуто їх зв'язок зі становленням нових форм участі ООН у застосуванні примусу до порушників міжнародного миру; проаналізовано роль НАТО у підтримці міжнародного миру та безпеки в Європі після завершення "холодної війни", реальну політику цієї організації співвіднесено з її компетенцією щодо застосування сили за її статутом; узагальнено міжнародно-правові наслідки терористичних актів 11 вересня 2001 р. в США, зокрема для визначення меж та функціонального спрямування права держав на самооборону.^ Теоретичне значення одержаних результатів полягає в можливості застосування їх у вивченні процесу розвитку універсальної та регіональних систем колективної безпеки наприкінці ХХ ст., визначення засад взаємодії політики і права в сфері підтримки міжнародного миру й безпеки.^ Практичне значення одержаних результатів полягає у виробленні рекомендацій щодо напрямків наступних досліджень в сфері права міжнародної безпеки, вдосконалення національно-правових актів України щодо безпеки і оборони, вироблення її міжнародно-правової позиції з таких питань як засоби боротьби з міжнародним тероризмом, реформа ООН і розвиток міжнародних судових установ.^ Апробація та публікації результатів дисертаційного дослідження. Основні результати дисертаційного дослідження доповідалися на науково-теоретичних конференціях в Інституті міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка (засідання секції "Міжнародне право") у 1999, 2000 і 2001 роках, використовувалися при проведенні дисертантом семінарських занять з курсу "Право міжнародної безпеки" на відділенні міжнародного права цього Інституту та відображені у 7 публікаціях дисертанта. Праця дисертанта "Самооборона в сучасному міжнародному праві", яка є витягом з даного дисертаційного дослідження, удостоєна в 2000 році Грамоти Президії Національної академії наук України. Для заказа доставки работы воспользуйтесь поиском на сайте http://www.mydisser.com/search.htmlВИСНОВКИ Норми сучасного міжнародного права, які спрямовані на обмеження збройного насильства в міжнародних відносинах, формувалися на основі згоди суверенних держав і з розрахунку на те, що міжнародний конфлікт – це завжди міждержавне протистояння, зміст якого складають відносно передбачувані дії регулярних армій і сторони якого піддаються чіткому визначенню. Закріплене в сучасному міжнародному праві розуміння права держав на самооборону як визнаної за державою можливості застосовувати збройну силу з виключною метою відсічі протиправному збройному нападові, спрямованому проти неї або проти іншої держави, також виходить з уявлення про міжнародний конфлікт як конфлікт міждержавний і в цьому ракурсі досліджувалося в міжнародно-правовій науці ХХ ст. Обстоювання "нагальної невідворотної необхідності" або загрози збройного нападу як підстави для самооборони, характерне для міжнародного права ХІХ - початку ХХ ст. і в основному для сучасної західної науки, а також поняття про "непряму агресію", закріплене в останньому пункті "Визначення агресії" 1974 р. дещо розширюють це розуміння: загроза для держави може походити з території іншої держави, але створюватися не діями іноземних регулярних військ, а, наприклад, неурядовими збройними загонами. Відповідно ставиться питання про відношення національного уряду до дій, спрямованих проти іншої держави ("знали", "свідомо припускали", "потурали", "спонсорували" і под.), як про обставину, що уможливлює правомірність самооборони. Але і тоді не змінюється зміст дій, які носять назву "самооборона": рішення про застосування сили приймається від імені держави і її національні збройні сили посилаються на суверенну територію іншої держави, звідки, ймовірно, походить загроза. Виконання наукових завдань, поставлених в процесі дослідження, призвело до наступних висновків: у сучасному міжнародному праві інститут права на самооборону розвивається як складова принципу незастосування сили або загрози силою, проте інтерпретація його норм перебуває під впливом міжнародно-правових інститутів справедливої війни і основного/ невід'ємного права самозбереження, які виникли в міжнародному праві до 1945 р. і можуть вважатися його історичними попередниками. Тому призначення права на самооборону визначається через взаємодію і суперечність двох тенденцій: захищати міжнародний мир як загальнолюдську цінність (цьому відповідає розуміння військової допомоги як колективної самооборони/ оборони і узгодження права держав на самооборону з компетенцією Ради Безпеки ООН) і захищати свою національну безпеку (цьому відповідає визначення права на самооборону як невід'ємного, тобто пов'язаного з суверенітетом держави). Якщо в міжнародному праві самооборона пов'язується передусім із захистом суверенних прав держави, то в концепціях національної безпеки держав можуть визначатися як об'єкт захисту інтереси, не пов'язані безпосередньо з суверенними правами. Крім цього, до об'єкту національної безпеки за національним правом обов'язково включається захист прав людини, який виділяється і ставиться на перше місце порівняно з безпекою держави. Ця відносна розбіжність між міжнародним правом і національно-правовими документами справляє вплив на реалізацію права на самооборону, особливо у практиці великих держав; структура інституту права держав на самооборону включає дві групи норм міжнародного права: а)  ті, які визначають підставу реалізації суб'єктивного права на застосування сили;  б)  ті, які визначають межі його реалізації. Наукова дискусія ведеться переважно навколо першої групи норм, в той час як в очах громадськості і в діяльності міжнародних правозахисних організацій, особливо в 90-ті роки, на перший план вийшли проблеми застосування норм другої групи (через захист прав цивільного населення). З-поміж соціальних чинників, які вплинули на практику реалізації права на самооборону в другій половині ХХ століття, слід відзначити роль "холодної війни", яка оголошена, але не велася як відкрите збройне протистояння, а також розвиток нових видів зброї масового знищення. У 90-ті роки таким фактором залишається небезпека застосування ядерної зброї, хімічної та біологічної зброї, також поступово зростає острах перед інформаційною зброєю (пропагандою та втручанням в електронні інформаційні системи). Ймовірно, в подальшому розвиток нових військових технологій, особливо в інформаційному просторі, відображатиметься в радикальній деформації сучасного інституту права на самооборону. Сучасні вчені-міжнародники пропонують як можливий вихід міжнародно-правове обмеження нових видів озброєнь та вироблення правового регулювання "інформаційних воєн", виходячи з загальних принципів права та діючих принципів сучасного міжнародного права; сучасний інститут права держав на самооборону являє собою комплекс взаємопов'язаних звичаєвих і договірних норм; у випадку виявлення між ними суперечностей першорядну роль в усуненні цих суперечностей відіграє не форма існування норми, а встановлена ієрархія норм міжнародного права. Через недодержання державами заборони агресивної війни та розвиток нових видів загроз для міжнародної безпеки в науці міжнародного права є поширеним питання про роль неправомірної практики у зміні діючих норм позитивного права і зміст загального принципу права ex iniuria non ius oritur (правопорушення не створює права). Самооборона держав, на відміну від необхідної оборони індивідів, є актом реалізації публічно-владних повноважень держави, відтак легше піддається зловживанням і спотворенням, від яких потерпають люди. Тому, на думку автора цієї роботи, розширення міжнародно-правових рамок для самооборони держав, хоча і є фактом дійсності, проте становить явище в кінцевому рахунку небажане. У майбутньому, в зв'язку з розвитком нових видів озброєнь, з'являтимуться нові, звичаєві або договірні режими, всередині єдиного інституту права держав на самооборону, проте вони матимуть невелике значення (образно кажучи – значення закритої і забутої книжки), якщо їм не відповідатиме активна правозастосовча практика компетентних міжнародних органів – Ради Безпеки ООН і Міжнародного Суду ООН; у 90-ті роки ХХ ст. віхами, які відмічали розвиток практики реалізації державами права на самооборону, стали: а)  втрачена можливість для ООН дещо зміцнити контроль над прийняттям рішень про застосування сили національними урядами і пошук нею шляхів співробітництва з регіональними організаціями безпеки;  б)  застосування сили НАТО в ситуаціях, відмінних від колективної самооборони, без формальної зміни нею статутних документів; в)  розповсюдження збройної відплати за терористичні акти з боку великих держав. Тероризм як асиметрична загроза відіграє вирішальну роль у можливому розширенні міжнародно-правових обмежень самооборони держав. Діяльність терористичних угруповань лише в непрямий спосіб зачіпає суверенітет та могутність держави, а безпосередніми її жертвами є безневинне цивільне населення. Відступилися на другий план війни регулярних армій із визначеними супротивниками, і розвиток інституту права держав на самооборону відбувається переважно за рахунок відповідей на терористичні акти, близькі за масштабами до непрямої агресії. Підсумувати вплив практики держав у реалізації права на самооборону на розвиток і сучасний стан правових гарантій міжнародної безпеки можна наступним чином: перебільшенням буде сказати, що повністю зникає поняття суверенітету і суверенних прав, адже зовнішня загроза є випробуванням, яке здатне надзвичайно згуртувати націю. Але відмирає принцип суверенної рівності, оскільки великі держави виразно нехтують ним, бажаючи покарати терористів чи знешкодити уряди держав-вигнанців. У світлі цих висновків для політики України в сфері безпеки можна зробити наступні рекомендації: 1)  на універсальному рівні – а)  ініціювати в Міжнародному Суді ООН процес одержання серії консультативних ухвал з питань нового тлумачення поняття "збройний напад" в зв'язку з розвитком засобів і методів ведення війни і переоцінкою загроз для міжнародного миру й безпеки; b)  паралельно ініціювати цей процес в міжнародних неурядових установах і організаціях, таких як Інститут міжнародного права і под.; c)  сприяти тому, щоб подальший розвиток міжнародних угод про боротьбу з тероризмом, рівно як розробка інших можливих спеціальних режимів в рамках інституту права на самооборону (інформаційні впливи і інш.), супроводжувалися створенням ефективного міжнародного механізму тлумачення цих документів і розв'язання спорів; d)  у віддаленій перспективі – сприяти переосмисленню відносин між Міжнародним Судом та Радою Безпеки в системі ООН, з тією метою, щоб збільшити авторитет міжнародного права в діяльності Ради і підвищити ефективність наказів Суду про призначення тимчасових заходів захисту прав сторін, зокрема у збройних конфліктах; 2)  на регіональному рівні – по мірі сил сприяти тому, щоб у регіональні організації, з якими Україна має тісні відносини, відмежовували в своїй діяльності примус до миру та гуманітарні силові операції від колективної самооборони і щоб це розрізнення знайшло відображення в їх статутних документах, в засобах здійснення цих операцій та в механізмах контролю за ними; 3)  на національному рівні – в новій редакції Концепції національної безпеки запровадити градацію загроз для національної безпеки за ступенем їх серйозності і встановити відповідність між характером загрози і засобами захисту від неї, розглядаючи військові засоби як виключні.Для заказа доставки работы воспользуйтесь поиском на сайте http://www.mydisser.com/search.html^ СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 1. Устав Организации Объединенных Наций, 1945 г. // Действующее международное право. В 3-х томах. Составители Ю.М.Колосов и Э.С.Кривчикова. Том 1. – Москва: Издательство Московского независимого института международного права, 1996. – с.7-33. 2. Легенды и сказания Древней Греции и Древнего Рима / Сост. А.А.Нейхардт. – Москва: Правда, 1987. – 576 с., ил. 3. Баскин Ю.Я., Фельдман Д.И. История международного права. – Москва: Наука, 1990. – 183 с. 4. Скорина Л.П., Чуракова Л.П. Латинська мова для юристів: Підручник. –К.: Атіка, 2000. – 416 с. 5. Гай "Институции". – Москва, – 1892. – 387 с. 6. Фердросс А. Медународное право / Пер. с. нем. Под ред. и с пред. Г.И. Тункина. Москва, 1959 г. – 637 с. 7. Оппенгейм Л. Международное право, т. ІІ., п/т.1. Москва, 1949. – 387 с. 8. Hinde R. The Psychological Bases of War. – American Diplomacy. Retrieved from the Internet on 11.02.01. 9. Легойда В. "Не мир, но меч? О Церкви, армии и антиномиях православной культуры". "Экспорт вооружений", март-апрель 2000 г. – С. 22-26. 10. Молчанов Н.Н. Дипломатия Петра Великого. – 3-е изд. – Москва: Международные отношения, 1990. – 448 с. 11. Ильин И.А. О сопротивлении злу силою // Собрание сочинений. – Москва: Русская книга, 1994. – Т.5. – 526 с. 12. Блюнчли И. Современное международное право цивилизованных государств, изложенное в виде кодекса. – Москва, 1878. – 561 с. 13. Незабитовский В.А. Новейшие проекты международного Устава. / Собрание сочинений. – К.: Типография Федорова, 1884 г. – 369 с. 14. Лотман Ю.М. Беседы о русской культуре: Быт и традиции русского дворянства (ХVIII – начало XIX века) – СПб: Искусство-СПБ, 1999. – 415 с., 5 л. ил. 15. Анцилотти Д. Курс международного права. Т. 1, – Москва: Наука, 1956. –406 с. 16. Мартенс Ф.Ф. Современное международное право цивилизованных народов. Т1. – Спб. 1898., 434 с. 17. Алексидзе Л.А. Некоторые вопросы теории международного права: императивные нормы (jus cogens). Тбилиси, 1982. – 325 с. 18. Монтескье Ш. Л. О духе законов. – Москва: Мысль, 1999. – 672 с. 19. Хайд Ч. Международное право, его понимание и применение Соединенными Штатами Америки /Пер. с англ. Т.1. – Москва, 1950. – 432 с. 20. Maine H.S. International Law. A Series of Lectures Delivered Before the University of Cambridge, 1887. – The Whewell Lectures, London, 1915. – 67 с. 21. Communication of Mr. D. Webster, the Secretary of State, to Lord Ashburton, the British Minister, dated 6 August 1842. // Henkin L, Pugh R.C., Shachter O., Smit H. International law: cases and materials. West Publishing Co. 1980. – pp. 900-903. 22. Скакунов Э.И. Самооборона в международном праве. – Москва: Прогресс. – 136 с. 23. Шалимов О. Отношение ранних Отцов Церкви к проблеме ненасилия // Русский Журнал. – – 10 апреля 2001 года. 24. Грабарь В.Э. Война и международное право // Академічна юридична думка. – К.: Ін Юре, 1998. – 503 с. – С.200-213. 25. The Covenant of the League of Nations (including Amendments adopted to December, 1924). //Avalon Project -. Retrieved from the Internet on 11. 02.01 26. Giraud E. La théorie de la légitime défense. – // Recueil des cours 1934 III Académie de droit international. – Paris, Sirey, 1934. – P.691-865. 27. Rousseau Ch. Le Droit des Conflits Armés. – Paris: Pedone, 1982. – 632 p. 28. Fawcett J. Law and Power in International Relations. – London: Faber and Faber limited. 1982. – 536 p. 29. Литвинов М.М. Речь о плане Эррио и определении нападающей стороны, произнесенная в Генеральной комиссии конференции по разоружению. 6 февраля 1933 г. – // Литвинов М.М. Внешняя политика СССР. – Москва: ОГИЗ. СОЦЭКГИЗ. – 1937. – 432 с. – С.62-72. 30. Дюрозель Ж-Б. Історія дипломатії від 1919 року до наших днів /Пер. з фр. – К.: Основи, 1995. – 903 с. 31. Литвинов М.М. Речь на заседании Совета Лиги наций об итало-абиссинском конфликте 5 сентября 1935 г. – // Внешняя политика СССР. – Москва: ОГИЗ. СОЦЭКГИЗ. 1937. 432 с. – С.129-132. 32. Convention on Rights and Duties of States (Inter-American), December 26, 1933, 49 Stat. 3097; Treaty Series // Treaties and other international agreements of the United States of America. 1776 -1949. – V.3 Multilateral 1931 - 1945. – Washington , DC: Government printing office, 1969. 33. Brierly J.L. Règles générales du droit de la paix // Recueil des cours. 1936. IV Académie de droit international. – Paris, Sirey, 1936. – P.5-237. 34. Нота министерства иностранных дел Германии Советскому правительству от 21 июня 1941 года (впервые в советской прессе) – // Военно-исторический журнал – 1991. – № 6. – С.32-40. 35. Маланчук П. Вступ до міжнародного права за Ейкхерстом /Пер. з англ. – Харків: Консум, 2000. – 592 с. 36. Крылов С.Б. История создания Организации Объединенных Наций. Разработка текста Устава ООН (1944-1945 г.) – Москва: Издательство ИМО, 1960. – 344 с. 37. The Corfu Channel Case (United Kingdom of Great Britain and Northern Ireland v.Albania) (MERITS) Judgment of 9 April 1949 //www.icj-cij.org 38. The Case Concerning Military and Paramilitary Activities in and Against Nicaragua (Nicaragua v. United States of America). ICJ Reports 1986. 39. Определение агрессии. Резолюция, принятая ХХІХ сессией Генеральной Ассамблеи ООН, 14 декабря 1974 г. // Действующее международное право. В 3-х томах. Составители Ю.М.Колосов и Э.С.Кривчикова. Том 2. – Москва: Издательство Московского независимого института международного права, 1996. – с.199-202. 40. Проект статей об ответственности государств, предварительно одобренный в первом чтении Комиссией международного права. Доклад Комиссии международного права о работе ее тридцать второй сессии //А/35/388. – 1980. – 22 aug. 41. Международное право: Словарь-справочник / Сост. Додонов В.Н., Панов В.П., Румянцев О.Г. – Москва: ИНФРА-М, 1997. – 368 с. 42. Basdevant J. Règles générales du droit de la paix // Recueil des cours. 1936. IV Académie de droit international. – Paris, Sirey, 1936. – P. 475-691. 43. Article 34. Self-Defence. Commentary of the International Law Commission to the Draft Articles of State Responsibility //Yearbook of the International Law Commission 1980, vol. II (Part Two), pp. 52-61. 44. Кримінальний кодекс України, 2001 р. ст. 36 ч. 3. 45. Kelsen H. Principles of International Law. – New-York, 1967. – 367 p. 46. Шармазанашвили Г.В. Понятие самопомощи в международном праве. – Москва: СЕМП 1959, 1960. – с.300-311. 47. Лукашук И.И. Международное право. Особенная часть. Учебник. – Москва: БЕК, 1997. – 410 с. 48. Василенко В.А. Международно-правовые санкции. – К.: Вища школа, 1976. – 250 с. 49. Василенко В.А. Ответственность государства за международные правонарушения. – К.: Вища школа, 1976. – 267 с. 50. Bowett D. The Law of International Institutions, - London: Butterworths, 1963. – 380 p. 51. История политических и правовых учений. Учебник для вузов. /Под общей редакцией В.С. Нерсесянца. – Москва, 1995. – 736 с. 52. Загальна Декларація прав людини. – К.: Право,1995. – 12 с. 53. Грибанов В.П. Пределы осуществления и защиты гражданских прав // Грибанов В.П. Осуществление и защита гражданских прав. – Москва: "Статут", 2000. 411с. – С. 19-213. 54. Гражданское право. Учебник. Часть I /Под. ред. А.П. Сергеева, Ю.К. Толстого. – Москва: "ТЕИС", 1996. – 600 с. 55. Концепція (основи державної політики) національної безпеки України // Постанова Верховної Ради України 16.01.1997. № 3-97-ВР. 56. Концепция национальной безопасности Российской Федерации. Утверждена Указом Президента РФ № 24 от 10 янв. 2000 г. // Независимое военное обозрение, № 1 (174), 2000. 57. A National Security Strategy for a New Century. The White House. December 1999. – 84 p. 58. Черниловский З.М. Всеобщая история государства и права – Москва: Юристъ, 1995. – 576 с. 59. Римское частное право: Учебник /Под ред. проф. И.Б.Новицкого и проф. И.С.Перетерского. – Москва: Юрист, 1994. – 544 с. 60. Хартия экономических прав и обязанностей государств, 12 декабря 1974 г. // Действующее международное право. В 3-х томах. Составители Ю.М.Колосов и Э.С.Кривчикова. Том 3. – Москва: Издательство Московского независимого института международного права, 1996. – с.135-145. 61. Stone J. Legal Controls of International Conflict. A Treatise on the Dynamics of Disputes and War-Law. – London: Stevens and Sons Limited, 1954. – 851 p. 62. Броунли Я. Принцип неприменения силы в современном международном праве // Международное право: советский и английский подходы (материалы советско-английского симпозиума), Москва, май 1989 г.: тезисы – Институт государства и права АН СССР, Москва, 1989. – с. 4-14. 63. Договор о коллективной безопасности, 15 мая 1992 г. // Действующее международное право. В 3-х томах. Составители Ю.М.Колосов и Э.С.Кривчикова. Том 2. – Москва: Издательство Московского независимого института международного права, 1996. – с.269-272. 64. Murase Sh. The Relationship between the United Nations Charter and General International Law regarding Non-Use of Force: The Case of NATO's Air Campaign in the Kosovo Crisis of 1999. – Lauterpacht Center, 2000. – 36 p. 65. Kelsen H. The Law of the United Nations. - Grotius Publications. Cambridge University Press.1950. – 578 p. 66. Венская конвенция о праве международных договоров. Комментарий. – Составление А.Н. Талалаева. – Москва: Юридическая литература, 1997. – 336 с. 67. Тункин Г.И. Вопросы теории международного права. – Москва: Юридическая литература, 1962. – 400 с. 68. Даниленко Г.М. Обычай в современном международном праве. – Москва: Наука, 1988 г. – 278 с. 69. Броунли Я. Международное право. В 2 т. – Т. 2. – Москва: Прогресс, 1977. – 598 с. 70. ^ UN DOC: A/RES/7/686 (1952). 71. Graefrath B. Leave to the Court What Belongs to the Court: The Libyan Case // EJIL. – 1993. – Vol. 4, №2 – P.184 205. 72. International Convention for the suppression of terrorist bombings (New York : 12 January 1998). - Avalon Project: Retrieved from the Internet on 01.03.01. 73. Koskenniemi M. Hierarchy in International Law: A Sketch // EJIL. – 1997. – Vol.8, № 4. – p.566-583. 74. Черниченко С.В. Теория международного права. В 2-х томах. Том 2: Старые и новые теоретические проблемы. – Москва: НИМП, 1999. – 531 с. 75. Simma B. NATO, the United Nations and the Use of Force: Legal Aspect // EJIL. – 1999. – Vol.10, № 1 – P.1-22. 76. Cassese A. Ex injuria jus oritur: are we moving towards international legitimation of forcible humanitarian countermeasures in the world community ? // EJIL – 1999. – Vol.10, № 1 – p.23-30. 77. Boed R. State of Necessity as a Justification for Internationally Wrongful Conduct. // Yale Human Rights and Development Law Journal. – 2000. – Vol. 3:1. – p.1-43. Retrieved from the Internet on 10. 05. 2001. 78. Bowett D.W. Self-Defence in International Law. – Manchester, 1958. – 328 p. 79. Ago R. Addendum to the Eighth Report on State Responsibility. –UN.Doc.A/CN.4/318/ADD.5-7. 80. Article 33. Necessity. Commentary of the International Law Commission to the Draft Articles of State Responsibility // Yearbook of the International Law Commission 1980, vol. II (Part Two), pp.34-52. 81. Мюллерсон