Підсумки здійснення судочинства Вінницьким апеляційним адміністративним судом на початку своєї процесуальної діяльності Конституцією України визначено нашу державу як демократичну, соціальну і правову. Правова держава передбачає панування у країні правового закону, ієрархічність законодавства, юридичну (конституційну) організацію публічної (державної та публічно-самоврядувальної) влади, визнання державою невідчужуваних конституційних прав та свобод людини, кореспондування прав та обов'язків людини та громадянина як обов'язку держави. Варто зазначити про високозначуще становище у суспільному державному житті судових органів як, у певному розумінні, вирішальної, найбільш надійної юридичної гарантії прав людини. Таке становище судових органів – своєрідний «лакмусовий» папірець, щоб оцінити, є держава правовою чи ні. Це пояснюється унікальними, найефективнішими можливостями саме цієї «гілки» державного апарату у визначенні того, що є право, правомірність, правда, справедливість з будь-якого конфліктного питання. Такі можливості зумовлюються специфікою формування судових органів, їх внутрішньою організацією (структурою), змістом повноважень, порядком (процедурою) судочинства. До основних показників, за якими «діагностується» зазначене становище суду, можуть бути віднесені: залежність здійснення правосуддя виключно від закону, відсутність будь-яких позазаконних чинників щодо ухвалення судових рішень; доступність судового захисту для громадян, яка характеризується тим, що лише загально-дозволенним принципом регулювання визначається можливість звернутися до суду зі скаргою на порушення, обмеження прав особи; максимально широке коло державних органів, дії та акти яких можуть бути визнані судом незаконними. Повному, швидкому та всебічному розгляду адміністративної справи з урахуванням її конкретних особливостей, дотриманням принципу законності та рівності всіх учасників адміністративного процесу перед законом і судом сприяє дотримання правил підсудності адміністративних справ, зокрема інстанційної підсудності або як її ще називають «функціональної». Судова інстанція визначає повноваження окремо взятого суду при розгляді конкретної справи, позначає самостійну стадію, через яку проходить конкретна справа в різних судах. Кожна така стадія (стадія процесу), відрізняється характерними рисами судочинства. Інстанційність при здійсненні судочинства забезпечує всім суб’єктам правовідносин право на судовий захист, а також є гарантією законності та обґрунтованості прийнятих судом рішень. Інстанційність виключає будь-яку підпорядкованість, скажімо, місцевих судів апеляційним чи касаційним, завдяки принципу незалежності суддів, а отже не допускається вплив на внутрішнє переконання суддів судів І інстанції. Процесуальним законодавством України визначено такі судові інстанції:- І інстанція, де справа розглядається вперше, і в судовому засіданні суд постановляє судове рішення по суті;- апеляційна інстанція, де переглядаються рішення судів І інстанції та розглядаються окремі категорії справ;- касаційна інстанція, де переглядаються постанови, рішення, ухвали, вироки судів І та апеляційної інстанцій. Апеляційні суди є судами апеляційної інстанції, тобто переглядають рішення, вироки, постанови та ухвали місцевих судів, що не набрали законної сили, а також розглядають окремі категорії справ, віднесені до їх компетенції процесуальним законодавством, як до судів І інстанції (наприклад, апеляційні суди розглядають справи по скаргах на рішення, дії, чи бездіяльність територіальної, дільничної виборчої комісії по виборах Президента). Апеляція (лат. appelatio – звернення, скарга) – основний, найефективніший спосіб оскарження рішень судів І інстанції, які не набрали законної сили з метою перевірки їх законності та обґрунтованості. У системі судів загальної юрисдикції функціонують загальні та спеціалізовані апеляційні суди. До повноважень апеляційних судів відноситься:1) розгляд справ в апеляційному порядку відповідно до процесуального закону;2) розгляд справ, визначених законом, як судом І інстанції (крім апеляційних господарських судів);3) ведення та аналіз судової статистики, вивчення та узагальнення судової практики; 4) надання методичної допомоги у застосуванні законодавства місцевими судам;5) здійснення інших повноважень, передбачених законом. До апеляційних спеціалізованих судів належать апеляційні адміністративні та апеляційні господарські суди.Відповідно до Указу Президента України «Про утворення місцевих апеляційних адміністративних судів, затвердження їх мережі та кількісного складу суддів» у системі адміністративних судів України утворено Вінницький апеляційний адміністративний суд. З початку своєї процесуальної діяльності по 31 січня 2011 року, на розгляд до Вінницького апеляційного адміністративного суду надійшло 750 апеляційних скарг на рішення таких судів першої інстанції:Вінницької області: - Вінницького окружного адміністративнного суду (349 рішень); - Вінницького районного суду Вінницької області (2 рішення); - Гайсинського районного суду Вінницької області (1 рішення); - Замостянського районного суду м. Вінниці (15 рішень); - Калинівського районного суду Вінницької області (3 рішення); - Ладижинського міського суду Вінницької області (1 рішення); - Ленінського районного суду м. Вінниці (16 рішень); - Липовецького районного суду Вінницької області (1 рішення); - Погребищенського районного суду Вінницької області (1 рішення); - Староміського районного суду м. Вінниці (2 рішення); - Теплицького районного суду Вінницької області (2 рішення); - Томашпільського районного суду Вінницької області (1 рішення); - Тростянецького районного суду Вінницької області (3 рішення); - Тульчинського районного суду Вінницької області (3 рішення); - Хмільницького міськрайонного суду Вінницької області (3 рішення); - Чечельницького районного суду Вінницької області (1 рішення);Хмельницької області: - Віньковецького районного суду Хмельницької області (1 рішення); - Волочиського районного суду Хмельницької області (1 рішення); - Городоцького районного суду Хмельницької області (1 рішення); - Господарського суду Хмельницької області (1 рішення); - Кам’янець-Подільського міськрайонного суду Хмельницької області (2 рішення); - Нетішинського міського суду Хмельницької області (1 рішення); - Хмельницького міськрайонного суду (1 рішення); - Хмельницького окружного адміністративного суду (233 рішення); - Шепетівського міськрайонного суду Хмельницької області (1 рішення); - Ярмолинецького районного суду Хмельницької області (1 рішення).Чернівецької області: - Глибоцького районного суду Чернівецької області (3 рішення); - Господарського суду Чернівецької області (7 рішень); - Заставнівського районного суду Чернівецької області (1 рішення); - Першотравневого районного суду м. Чернівці (5 рішень); - Сокирянського районного суду Чернівецької області (2 рішення); - Хотинського районного суду Чернівецької області (1 рішення); - Чернівецького окружного адміністративного суду (82 рішення); - Шевченківського районного суду м. Чернівці (1 рішення);м. Київ: - Окружного адміністративного суду м. Києва (1 рішення);Кодексом адміністративного судочинства визначено, що апеляційні адміністративні суди переглядають судові рішення місцевих адміністративних судів. Так, предметом перегляду в апеляційному порядку були:• 356 рішень, де однією зі сторін є органи Державної податкової служби;• 87 рішень за участю органів Пенсійного фонду;• 24 рішення, за участю органів Державної судової адміністрації;• 24 рішення за участю органів Міністерства внутрішніх справ;• 24 рішення за участю Державної виконавчої служби;• 19 рішень за участю Державної інспекції з контролю за цінами; • 16 рішень, де однією зі сторін є міська рада;• 14 рішень у справах за позовом органів Пенсійного фонду до органів фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань; • 14 рішень за участю органів контрольно-ревізійної служби;• 11 рішень, де стороною виступали органи фонду соціального захисту інвалідів; • 11 рішень, де однією зі сторін виступає районна державна адміністрація; • 9 рішень за участю органів Державної митної служби;• 5 рішень щодо оскарження рішень територіальних виборчих комісій;• 136 рішень за участю інших суб’єктів владних повноважень.Питання підвідомчості та підсудності справ адміністративним судам завжди було актуальним у доктрині вітчизняної правової системи. Предметом судового розгляду спеціалізованими адміністративними судами є конфлікти публічно-правового характеру. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 3 Кодексу адміністративного судочинства України (далі – КАС України) справа адміністративної юрисдикції – це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. Отже, необхідною ознакою суб’єкта владних повноважень є здійснення цим суб’єктом владних управлінських функцій. Якщо владні управлінські функції здійснюються суб’єктом владних повноважень саме у тих правовідносинах, у яких виник спір, то, відповідно, справа повинна бути розглянута адміністративним судом, а не будь-яким судом іншої юрисдикції. У період з грудня 2010 року по січень 2011 року Вінницьким апеляційним адміністративним судом було розглянуто ряд справ, предметом розгляду яких, було саме питання підвідомчості. До районного суду звернувся гр. Ч. з позовом до Вінницької міської ради про скасування та визнання не чинним рішення, зобов’язання вчинити дії та скасування свідоцтва про право власності на квартиру. Ухвалою районного суду провадження у справі в частині вимог щодо скасування свідоцтва про право власності та дублікату свідоцтва на квартиру - закрито, оскільки судом встановлено, що вимоги про скасування свідоцтва про право власності на квартиру не відноситься до категорії публічно-правових спорів, тому що існує спір про право, і дані вимоги вирішуються в порядку цивільного судочинства. Зі змісту ст. 19 Конституції України вбачається, що правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Закриваючи провадження у справі суд першої інстанції виходив із того, що заявлені позивачем позовні вимоги передбачають спір про право та підлягають розгляду в порядку цивільно-процесуального судочинства, відповідно до п.1 ч.1 ст.157 КАС України. Колегією суддів зазначено, що предметом спору в даній справі є право на житло, тобто між сторонами існує спір про право, що, в свою чергу, виключає її розгляд в порядку адміністративного судочинства. Як вбачається з позову, гр. Ч. звернувся до суду з позовом, в якому просив скасувати та визнати не чинним рішення, зобов'язання до вчинення дій та скасувати свідоцтво про право власності на квартиру. Апеляційним судом встановлено, що спірні правовідносини виникли між сторонами у зв'язку тим, що відповідачі порушили право позивача на користування власною квартирою. Отже, предметом спору є порушення права на користування нерухомим майном, тобто спір про право цивільне, а не публічно-правовий спір, що, у свою чергу, виключає розгляд даного спору в порядку адміністративного судочинства.Колегія суддів прийшла до висновку про те, що даний спір не містить ознак публічно-правового, між сторонами існує спір про право, а тому його слід вирішувати в порядку цивільного судочинства. З урахуванням наведених доводів, Вінницький апеляційний адміністративний суд ухвалу суду першої інстанції залишив без змін, а апеляційну скаргу без задоволення. За період з 15 грудня 2010 року по 31 січня 2011 року апеляційним адміністративним судом прийнято 247 рішень за результатами розгляду апеляційних скарг. Так, Вінницьким апеляційним адміністративним судом постановлено:- 166 ухвал про залишення апеляційної скарги без задоволення, а судового рішення без змін;- 28 ухвал про повернення апеляційної скарги;- 23 ухвали про відмову у відкритті апеляційного провадження;- 9 ухвал про закриття апеляційного провадження, у зв’язку з відмовою від апеляційної скарги;- 7 постанов про скасування або часткове скасування постанови суду першої інстанції і прийняття нової постанови;- 5 ухвал про передачу справи до іншого адміністративного суду;- 5 ухвал про залишення апеляційної скарги без розгляду;- 2 ухвали про залишення апеляційної скарги без розгляду, у зв’язку з відмовою в поновленні строку апеляційного оскарження;- 2 ухвали про скасування ухвали суду першої інстанції, яка перешкоджає подальшому розгляду справи. Варто зазначити, що немало спорів виникає з приводу прийняття, проходження та звільнення громадян з публічної служби. Прикладом цього є розглянута Вінницьким апеляційним адміністративним судом апеляційна скарга Департаменту України з питань виконання покарань на постанову Вінницького окружного адміністративного суду у справі за адміністративним позовом гр. Т. до Департаменту України з питань виконання покарань про визнання протиправними та скасування наказів, поновлення на посаді, стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу. Постановою окружного адміністративного суду позов задоволено повністю. Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що, при прийнятті оскаржуваних рішень, відповідачем не дотримано вимоги Дисциплінарного статуту, Інструкції щодо порядку проведення службового розслідування, що призвело до незаконного звільнення позивача. Колегія суддів погодилася з висновком суду першої інстанції стосовно того, що наданий Висновок “за результатами службового розслідування за фактом виявлених недоліків під час цільової перевірки діяльності органів і установ виконання покарань управління Держдепартаменту у Вінницькій області” не може бути доказом на підтвердження проведення службового розслідування щодо позивача, оскільки складений за результатом проведеної цільової перевірки діяльності органів і установ виконання покарань управління Держдепартаменту у Вінницькій області. При цьому, цільова перевірка проведена відповідно до розпорядження “Про проведення цільової перевірки діяльності органів і установ виконання покарань Державної кримінально-виконавчої служби України у Вінницькій області” та згідно з планом-завданням “на виїзд комісії працівників Державного департаменту України з питань виконання покарань у службове відрядження для проведення цільової перевірки діяльності органів і установ виконання покарань Державної кримінально-виконавчої служби України у Вінницькій області”. Судом апеляційної інстанції вказано, що жодних доказів щодо проведення службового розслідування стосовно позивача, отримання пояснень щодо виявлених в ході розслідування обставин, ознайомлення з результатом проведення розслідування висновком відповідачем суду не надано. Таким чином, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що службове розслідування з метою з’ясування всіх обставин дисциплінарного проступку стосовно позивача не проводилось. За вказаних обставин, підстави для відсторонення позивача від виконання службових обов’язків відсутні. Колегія суддів, також, погоджується з окружним адміністративним судом стосовно відсутності підстав для звільнення гр. Т.(позивачу по справі присвоєно високе військове звання та його вік становить 50 років). У силу пункту 7 Положення про проходження служби особи вищого начальницького складу вказано, що особи середнього, старшого і вищого начальницького складу залежно від присвоєних їм спеціальних звань перебувають на службі в органах внутрішніх справ до такого віку: генерал-майори міліції, генерал-майори внутрішньої служби, генерал-лейтенанти міліції та генерал-лейтенанти внутрішньої служби - 55 років. В оскаржуваних наказах йдеться про звільнення позивача з підстав порушення службової дисципліни, тоді як, в наказі підставою для звільнення став підпункт “а” пункту 65 Положення про проходження служби, відповідно до якого особи рядового і начальницького складу звільняються зі служби у відставку (із зняттям з військового обліку) за віком. Судом першої інстанції встановлено, що оскаржувані накази були видані під час перебування позивача на лікарняному, що є протиправним. Відповідно до частини 3 статті 40 КЗпП недопустимим є звільнення працівника в період тимчасової непрацездатності, а також у період перебування у відпустці. Це правило стосуються як випадків передбачених статтями 40, 41(1) КЗпП, так і інших випадків, коли розірвання трудового договору відповідно до чинного законодавства провадиться з ініціативи власника або уповноваженого ним органу. При цьому, маються на увазі щорічні, а також інші відпустки, що надаються працівникам як із збереженням, так і без збереження заробітку. Розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу не може бути визнано обґрунтованим, якщо в день звільнення працівнику видано лікарняний листок (довідку в установлених законом випадках) про його тимчасову непрацездатність. Приймаючи до уваги роз’яснення, що містяться в Аналітичній довідці Вищого адміністративного суду України “Про вивчення та узагальнення практики розгляду адміністративними судами спорів з приводу прийняття громадян на публічну службу її проходження, звільнення з публічної служби” від 01.02.2009 р., відповідно до яких, є неприпустимим звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу в період його тимчасової непрацездатності. Колегія суддів повністю погодилась з висновком суду першої інстанції щодо неприпустимості прийняття наказу про зміну підстав та дати звільнення, який було прийнято через три місяці після фактичного звільнення особи з посади. Отже, колегією суддів Вінницького апеляційного адміністративного суду апеляційну скаргу Департаменту залишено без задоволення, а постанову окружного адміністративного суду – без змін. Проілюстроване дає підстави стверджувати, що адміністративні суди, які покликані захищати права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб’єктів владних повноважень, дієво здобувають авторитет арбітра між громадськістю та органами державної влади в Україні. Водночас, продовжує розвиватись та вдосконалюватись з урахуванням міжнародно-правових стандартів законодавство, що забезпечує право на захист в адміністративному суді.