Мирон КапральSILVA RERUM АБО СОЦІАЛЬНА ІСТОРІЯ СХІДНОЇ ГАЛИЧИНИ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ XVIII СТ. ПЕРОМ ПОЛЬСЬКОГО ІСТОРИКА ДЕМОГРАФІЇРецензія на: Budzyński Zdzisław. Kresy południowo-wschodnie w drugiej połowie XVIII wieku. Tom III: Studia z dziejów społecznych. Rzeszów-Przemyśl, 2008. 592 s.Демографічні клопоти української історіографії Історична демографія віддана була та залишається не «пасією, а пасинком» для українських істориків середньовіччя та ранньомодерної доби. Демографічні дослідження теоретично повинні слугувати історикам підготовчим матеріалом, на підставі якого можна було робити слушні та виважені висновки. Адже без демографічного складника міркування та гіпотези істориків про суспільство, державу, владні структури, їхню ефективність чи слабкість часто залишають поле для дискусій та спростувань. В українській історіографії тільки поодинокі спроби зроблені для підрахунку чисельності населення в часи Київської Русі, українських земель напередодні та під час Хмельниччини1. Більш ґрунтовні демографічні дослідження могли б дати в руки вченим додатковий та зручніший інструментарій для розуміння історичних процесів, наприклад, про причини занепаду Галицько-Волинської держави. Чи справді тільки династичним чинником можна пояснити захоплення її земель сусідніми державами? Історики демографії досі не дали чіткої обґрунтованої відповіді щодо чисельності українських та російських земель на час укладання Переяславської умови2. Поодиноко досліджувалися такі важливі демографічні теми, як ясир з українських земель за наслідками татарських та турецьких нападів XV-XVII ст.3, переселення та міграційні процеси4, чисельність населення окремих українських міст5. Систематично демографічними дослідженнями стосовно українських етнічних територій займалися окремі дослідники, серед яких варто назвати Миколу Крикуна, Арнольда Перковського6 та російського дослідника Володимира (Владіміра) Кабузана7. В радянські часи в Києві виходив друком неперіодично збірник статей «Демографічні дослідження»: за період 1970 по 1996 рр. вийшло 18 томів праць різної наукової вартості, здебільшого присвячених новому та новітньому періоду. У польській історіографії демографічна складова незрівняно сильніша, про що свідчить хоча б нещодавно видана Цезарієм Кукльо монографія з підсумуванням стану досліджень у цій ділянці8. Польський дослідник Здзіслав Будзинський, дослідження якого рецензується у цій статті, віддавна працює в ділянці історичної демографії. Його наукові зацікавлення охоплюють, в основному, історико-демографічні аспекти українсько-польське пограниччя, про що свідчать його численні праці9. Також відомий Будзинський як бібліограф та історик науки з українськими зацікавленнями10. Його досягнення в дослідження демографічних аспектів українсько-польського пограниччя (в даному випадку Перемиську та Сяноцьку землю) другої половини XVIII ст. безсумнівні. Кропітка джерелознавча робота над багатьма масовими джерелами насамперед церковного походження протягом (без перебільшення!) кількох десятиліть дозволила йому ввести до наукового обігу велику фактичну інформацію про етнічний склад, чисельність, розміщення населення та інші дані демографічного характеру для Перемиської та Сяноцької земель як зони українсько-польського пограниччя. Історико-демографічна статистика відображена дослідником у двохтомній монографії «Ludność pogranicza polsko-ruskiego w drugiej połowie XVIII wieku» (1993), зокрема в численних таблицях та картах. «Креси» 2005-2008 рр. Однак дослідницька ініціатива Здзіслава Будзинського на суто історико-демографічній проблематиці не зупинилася і його новим проектом стало дослідження соціальної історії під назвою «Kresy południowo-wschodnie w drugiej połowie XVIII wieku» (2005-2008, тт. 1-3). У перших двох томах дослідник працював за виробленою раніше джерелознавчими та історико-демографічними методами, з публікацією таблиць, графіків, карт Галичини другої половини XVIII ст. Також і в третьому рецензованому томі Автор також помістив 102 таблиці (з них 57 у основному тексті), що мали узагальнюючий характер. Не можна не згадати надзвичайно багатий ілюстративний матеріал, що залучив Будзинський до своєї книги, де майже на кожній сторінці можна зауважити якщо не репродукцію гравюри, картини, то копію аркуша актової книги, графік автора тощо. А в кінці книги дослідник помістив низку кольорових репродукцій видів міст та містечок українського-польського пограниччя та власних опрацьованих карт. Враження ілюстрації складають двояке: милують око, поліпшують поліграфічний вигляд книжки, але не всі з них мають наукове значення. Порівняно з попереднім історико-демографічним проектом, виконаним у 1993 р., дослідницька перспектива Будзинського зазнала двох засадничих змін. Автор включив до розгляду не тільки Перемиську та Сяноцьку землі Руського воєводства, але й загалом всі руські (українські) землі Польського королівства у складі Речі Посполитої, котрі відійшли до Австрійської імперії після першого поділу в 1772 р. Друга засаднича відмінність від попереднього доробку вченого полягає у тому, що Будзинський принципово та послідовно ввів у свій дослідницький інструментарій на позначення цієї території сумнівний з наукової точки зору термін «Kresy południowo-wschodnie». Здавалося б, мала відійти в минуле давня дискусія про цей суперечливий термін епохи польського романтизму, що віддавна був «каменем спотикання» в налагодженні конструктивних українсько-польських наукових контактів, адже фактично всі сучасні польські науковці-історики ранньомодерного періоду (Анджей Янечек, Єжи Мотилєвич, Фелікс Кірик, Пьотр Борек, Ришард Щиґел, Генрик Ґмітерек, Єжи Клочовський, Анджей Ґіль та ін.) уникають його у своїх дослідженнях. З цього приводу цілком слушно зауважив сучасний польський україніст Стефан Козак, якого цитує Автор (s. 9): це поняття надто обтяжене емоційно, несе конфронтаційні коннотації, що імпліцитно несе в собі поняття «культурного імперіалізму» та «цивілізаційної місії» з підкресленням вторинності, меншої вартості української культури11. Хоча Автор висловлює нелогічне передбачення про можливе сприйняття цього терміну в українській історіографії внаслідок політичних подій, а саме демократичної «помаранчевої» революції у Україні наприкінці 2004 р., якій активно симпатизувала польська суспільність (s. 10). З польської перспективи не можна заперечити певного евристичного значення цього терміну для істориків літератури, літературознавців ХІХ ст., коли власне почав застосуватися цей термін. Проте польські літературознавці у цьому випадку, вивчаючи польський культурний процес, мають іншу джерельну базу й уникають прямих наукових дискусій з українськими літературознавцями цієї доби. Подібно слід сказати про обмежене наукове значення залучених Будзинським деяких сучасних польських культурологічних та соціологічних досліджень (s. 10-12), часто налаштованих на реально існуючу в сучасній Польщі ностальгійну групу населення, переселенців з українських, білоруських та литовських етнічних земель, відомих під назвою «кресов’яків». Вводячи термін «Kresy południowo-wschodnie», Автор мав на меті показати перехідний характер не тільки властивого українсько-польського пограниччя, де різноманітні етнічні та культурно-релігійні контакти між обома групами населення були особливо інтенсивними (особливо, коли чисельність обох груп населення була значною, наприклад в регіоні Перемишля, Львова та Тернополя), але й загалом усіх західноукраїнських земель, адже термін «Kresy» Будзинський вживає для всієї території Галичини (s. 14, 381, також та сама карта на обох сторінках). Однак, за його науковою логікою, до «пограниччя» не можна віднести багато регіонів Сяноцької землі, де не було таких інтенсивних контактів між українцями та поляками, але котрі досліджувалися ними у такому «пограничному» контексті у згаданій монографії «Ludność pogranicza polsko-ruskiego w drugiej połowie XVIII wieku» (1993). З іншого боку, як бути з Волинню, Холмщиною, що відійшли до Росії наприкінці XVIII ст. Історик жодного разу не співвідносить у порівняльному плані аналіз та результати свого дослідження з цими близькими за історичною долею сусідніми українськими етнічними землями. Суперечливим є загалом термін «Kresy południowo-wschodnie» у дослідницькій еволюції Автора. Адже він цілком не узгоджується з видавничою серією ранньомодерних джерел XVII cт. під назвою «Polska południowo-wschodnia w epoce nowożytnej», яку з 1997 р. реалізує Будзинський12. Наприклад, якщо у цій серії вийшли джерела Перемиської та Сяноцької земель, то не зрозуміло Авторської логіки, запропонованої у рецензованій монографії: як слід розглядати ці землі – у складі «Polskі południowo-wschodniej» чи «Kresów południowo-wschodnich»? Якщо так, то хіба ці історико-географічні поняття тотожні: адже якщо «Polska», то це вже не «Kresy». Виникають також питання щодо географічного наповнення терміну «південно-східні / południowo-wschodnie». Яке ж тоді географічне наповнення матимуть землі Правобережної України (Поділля та Київщина) у XVIII ст.? З подібної дослідницької перспективи вони можуть бути властивими «Kresami południowo-wschodnimi», адже знаходяться і південніше, і східніше від Галичини. У 2003 р. Будзинський був співорганізатором проведеної у Ряшеві (Жешові) конференції під назвою «Dwa pogranicza: Galicia Wschodnia i Górny Śląsk. Historia-Problemy-Odniesienia». Чомусь у титулі жодної з опублікованих доповідей, у тому числі й самого Будзинського, не йшлося про «Kresy»13. Очевидно, з огляду на це Автор не долучив жодного матеріалу з цього збірника до огляду історіографії та навіть не включив до списку літератури своєї монографії. Хочу навести ще один приклад наукової «послідовності та консеквентності» Будзинського в термінологічному контексті. В одній з своїх попередніх публікацій у 1993 р. він запропонував «зарезервувати» назву «русини» для позначення етнічної спільноти, а «українці» — для етапу національного (narodowego) розвитку того ж народу14, а вже в іншій статті наступного 1994 р. він вважав за потрібне вживати етнонім «русини» для періоду Речі Посполитої, а «українці» – для пізніших періодів15, проте у цій монографії він цілком не дотримався своєї задекларованої концепції. Неупередженому досліднику можна знайти ще багато аргументів проти застосування у даному випадку «архаїчного» терміну, що вносить значну плутанину в історичну дійсність. Зрозуміло, що складність виникає з того огляду, що вчений взяв до вивчення загалом другу половину XVIII ст., коли досліджувані території перейшли зі складу Речі Посполитої до Австрійської імперії та набули нових адміністративних вимірів. На мою думку, з конструктивної точки зору українсько-польського наукового діалогу виправданим було б послідовне вживання нейтрального терміну «Східна Галичина» з наголосом на географічне спрямування, для позначення східних земель провінції, що мала гучну офіційну назву «Королівство Галичини та Володимирії».Історіографія: бібліографія на тему, про тему і навколо теми Концептуальні вади роботи далися взнаки і в історіографічному підрозділі. При відсутності конкретної літератури по темі дослідження, окрім його власних досліджень, у цьому підрозділі Автор намагався «втиснути» відомі йому праці з історії «Кресів», історичної демографії, соціальної історії, урбаністики, історико-правових досліджень, історичної географії, міжетнічних та міжрелігійних взаємин, церковної історії різних визнань, історії культури та етнографії тощо (s. 20-35). Як колишній бібліограф, Будзинський вносить у свій перелік велику кількість літератури, однак не керується при цьому якимись виробленими критеріями, чинить це часто хаотично. Так, серед дослідників українсько-польського пограниччя згадує Даніеля Бовуа та Луцію Капральську, хоч їхні праці і не стосуються досліджуваного Автором конкретно періоду. Поза його увагою чомусь опиняються класичні на цю тему роботи Кароля Шайнохи та Александра Яблоновського16. З сучасних досліджень Автор оминув матеріали міжнародних конференцій про українсько-польське пограниччя17, а також загалом літературу в західних мовах про інші пограниччя в другій половині XVIII ст. (наприклад, польсько-німецьке, польсько-білоруське та ін.) в порівняльному аспекті18. А конкретно одна з таких конференцій, що мала представницький міжнародний склад учасників австрійських, німецьких, польських та українських дослідників, стосувалася безпосередньо Галичини досліджуваного Автором періоду19. Окремі історіографічні сюжети, котрі також розкидані по всьому тексту монографії, Будзинським хибно представлені або інтерпретовані, особливо, коли мова йде про українські дослідження. З робіт Наталі Яковенко Автор виділяє її монографію про шляхту Волині та Центральної України, відому синтезу з історії України середньовічного та ранньомодерного періоду (правда, не помічаючи змін, внесених Яковенко до другого видання 2005 рр.) та джерелознавчу розвідку про конверсії в середовищі князівської верстви наприкінці XVI – першій половині XVII ст.20 Про останню роботу Будзинський не уточнює, що йдеться у ній про релігійні конверсії еліти українського суспільства – князівського прошарку, а джерельною підставою для її розвідки стали, в основному, панегірики, написані на замовлення княжих родів. Коли Автор пише про Михайла Грушевського, то складається враження, що він керується формулою: «не бачив, не читав, але засуджую». Так, за твердженням Будзинського, «українець Михайло Грушевський» нібито в одній з своїх археографічних публікацій висловив тезу про «полонізаційну акцію Католицької церкви проти православних українців напередодні Берестейської унії»21. Насправді у згаданому Будзинським тексті (що недавно був перевиданий, а рецензент його коментував22) немає жодної подібної тези у викладі Грушевського, котрий помістив коротку передмову, давши публікованим документам говорити самим за себе. Загалом науковий апарат видання викликає суттєві зауваження: деякі українські прізвища перекручені: замість Галини Петришин у тексті, покажчику та в списку літератури хибно фігурує «Галина Петрушин». Покажчик Автор вибудував незвично для польської видавничої традиції у латинській та кириличній частині. Ніби Будзинський керувався «благими» намірами з метою передати оригінальне написання українських імен та прізвищ дослідників, однак через відсутність практики чи з іншої причини – не зробив перехресні поклики між обома частинами покажчика. У ньому наприклад фігурує Наталя Яковенко та Ярослав Дашкевич у латинській та кириличній частинах (s. 526, 546). Ігор Скочиляс, Мирон Капраль та деякі інші автори у тексті книжки занотовані у двох мовних версіях, а в покажчику віднесені тільки до кириличної. До дрібних зауважень слід віднести неретельне бібліографічне опрацювання списку літератури, де зустрічаються випадки відсутності сторінок у статтях в часописах та збірниках статей; помилки в місцях видань, наприклад, видання «Ekonomiczny rozwój Lwowa w latach 1771-1914» Станіслава (а не «Стефана»!) Гошовського23 вийшло у 1935 р. у Львові, а не в Кракові (s. 409). Але слід визнати, що при такій великій кількості бібліографічних позицій, багато з яких Будзинський не мав змогу тримати в руках, важко було не помилитися. Вводячи в історіографічний перелік багато праць, тільки далеко дотичних до теми його дослідження, Автор не вважав за потрібне подати і рядка про монографічне дослідження Меланії Бордун24. Її праця безпосередньо стосується теми дослідження рецензованої монографії, вводить в науковий обіг важливе джерело, а саме відому візитацію о. Миколая Шадурського за 1758-1765 рр. Можливо, Будзинський чинить таким чином, що саме собі приписує честь наукового «першовідкривача» цієї унікальної для історії нашого регіону пам’ятки (s. 40). Хоч повною жменею черпає з її напрацювань: як показує іменний покажчик, саме на її працю в тексті своєї книжки він посилається найчастіше з українських авторів. Історіографічні сюжети не вичерпуються в Будзинського тільки оглядом праць в початковому підрозділі книги. Автор системно використовує історіографічні набутки інших авторів, особливо, це помітно при опрацюванні ним заключного четвертого розділу монографії, де йдеться про міжетнічні та міжконфесійні взаємини на українсько-польському пограниччі. При всій повазі до творчої спадщини Будзинського як історика-демографа, немає в ній фактично розвідок з ділянки історико-правових досліджень XVIII ст. Тому при описі історичних процесів в правовому вимірі, де слід залучати документи нормативного, канонічного характеру, він віддається на довіру до авторитетних на його думку авторів, серед яких особливою увагою виділяються церковні історики права Тадеуш Сліва й Володимир (Влоджімєж) Осадчий. Так, підрозділ 2.1. четвертого розділу під назвою «Akta normatywne i ramy formalne działalności Kościołów» (s. 284-289) Автор вибудував здебільшого на підставі досліджень Авґуста Фенчака та Володимира Осадчого25. Також майже виключно на історіографічний матеріал опирається автор при аналізі вірменських та єврейських етнічних реляцій з іншими громадами (s. 372-380). Текстовий матеріал останнього четвертого розділу з великою історіографічною складовою послужив Автору для ширшого використання у висновках. Читач не знайде у висновках Будзинського історико-демографічних викладок, які мали би бути присутні у підсумкових твердженням на основі матеріалу трьох розділів. Автор зробив наголос саме на соціальній історії, так «широко», як він її розуміє (s. 15), тому деякі тези з історіографії, використаної у книзі, у прямому чи опосередкованому, переробленому вигляді потрапили до резюмуючої, підсумкової частини праці Будзинського.^ Джерелознавча наповненість та пробіли Зазвичай дослідники обирають для вивчення завершений період, що має певну логіку та конфігурацію, коли історичні процеси, а в даному випадку йдеться про соціальні, можуть бути розглянуті в зручній для сприйняття перспективі (початок, розгортання та завершення). Будзинський же вибрав такі хронологічні рамки на межі двох епох (польської та австрійської), коли потрібно, з одного боку, пояснити як розвивалися соціальні процеси в Речі Посполитій до цього періоду, а з другого, показати, які засадничі зміни відбулися після 1772 р., після переходу Галичини під владу Австрійської імперії. Автор не робить цього в своїй монографії, його відповідь на цей дослідницький виклик в простому поясненні: після першого поділу Польщі в 1772 р. соціальні процеси в Галичині просто пришвидшилися26. На мою думку, хронологічні межі праці не були обрані Автором з якихось структурних чи засадничих принципів, бо Будзинський прямо пов’язує їх зі збереженням джерельної бази для статистичних історико-демографічних досліджень (s. 18, 36). Вірогідними джерелами для його праці стали масові джерела церковного походження, дані яких доповнювалися в разі потреби військовими чи цивільними реєстрами населення австрійського періоду. В багатьох попередніх публікаціях Автор послідовно обстоює думку про вищу джерелознавчу вірогідність та достовірність церковних реєстрів, як Римо-католицької, так і Вірменської католицької, а особливо Греко-католицької, церков. Однак в останній синтезі з історичної демографії Речі Посполитої до кінця XVIII ст. Цезарій Кукльо висловив окремі джерелознавчі обмеження і застереження при використанні саме деканальних реєстрів (щодо чисельності євреїв, низького числа неповнолітніх, достовірності інформації при опитуванні священиками вірних тощо), на основі яких побудована значна частина праці Будзинського27. Опис масових джерел церковного походження Будзинський ґрунтовно зробив у передмові до першого тому видання, втім у третьому томі також помістив великий джерелознавчий підрозділ, побудувавши його за структурним поділом своєї праці. На мою думку, це спричинило значні хиби у викладі тексту. Дивно було читати у джерелознавчому підрозділі пасаж Автора, у якому він намагався щось конструктивне написати про джерела до першого історико-географічного розділу28. По-перше, Автор не є фаховим істориком географії, клімату, водних ресурсів, «елементів фауни» тощо, про які йшлося у цьому підрозділі. По-друге, трохи дивним загалом виглядає конструкція праці з підтитулом «Studia z dziejów społecznych» і наголосом на соціальну історію, де десятки сторінок присвячені історико-географічним описам, що нічого нового не подають в науковій інтерпретації, адже Автор використовує результати польських та українських вчених у цих ділянках науки. Коментуючи джерела до другого розділу «Ludność. Stan, struktura i gеografia rozmieszczenia», Автор дає цікаві порівняльні джерелознавчі характеристики масових джерел Римо-католицької та Греко-католицької церков. За його спостереженнями, львівські унійні владики наприкінці польського періоду володіли більш докладною статистикою вірних, ніж латинські єпископи. Наприклад, йдеться про деканальні списки Львівської унійної єпархії за 1758, 1763 та 1765 рр., що проводилися в рамках генеральної візитації, хоча й вони мали вади неповноти та вибірковості (s. 37). У цій частині своєї праці Будзинський покликається на історико-демографічне дослідження про давній Львів польської дослідниці Данути Моравіцької, написаної на семінарі проф. Францішека Буяка у Львівському університеті у міжвоєнний період (s. 22). Але Автор помиляється у кількості аркушів цієї праці (повинно бути 103, а не 1329). Дивно, що ввівши цю працю в джерелознавчий огляд, Автор зовсім поминув її в списку джерел та літератури. Джерела до третього розділу «Społeczość lokalna w środowisku wielokultorowym», на думку Будзинського, важко віднайти щодо суспільних інституцій, а особливо їх внутрішньої організації та способу функціонування (s. 38). Тільки у випадку шляхетського стану, вважає Автор, зберігся нарраційний документ – автобіографія дрібного шляхтича Францішека Карпінського30, котрий дає уявлення зсередини про типові риси життя цього стану (s. 39). Будзинський навіть окремий параграф виділяє у структурі монографії для ширшого впровадження та ознайомлення читачів з цією цікавою постаттю другої половини XVIII ст. (s. 268-280). Деякі мальовничі описи Карпінського про суспільний шляхетський уклад на українсько-польському пограниччі справді залишають яскравий слід при читанні монографії31. Деякі деталі цього опису, на мою думку, слід було б Автору прокоментувати в руслі розвитку теми своєї монографії. Так, Карпінський 25 квітня 1754 р. був присутній на страті в Станіславові відомого опришка Василя Баюрака (S. 278), однак Будзинський цілком іґнорує розвиток цього сюжету, що міг вилитися у опис Автором опришківського руху у Прикарпатті (розмах, причини тощо). Звичайно, Автору може стати на позицію польського шляхтича XVIII ст., вважаючи опришків «асоціальними елементами», проте від факту масового поширення опришків саме у XVIII ст. і саме на українсько-польському пограниччі, що є об’єктом дослідження рецензованої монографії, не можна відмахнутися. Справді автобіографія Францішека Карпінського є унікальним документальним свідченням своєї епохи, проте всупереч твердженням Автора32 є багато документів, які відображають саме внутрішнє життя конкретної місцевої громади, як з правового, так і організаційного боку. Йдеться про місцеву громаду, братство парафіян при Успенській церкві у Львові, відоме як Львівське ставропігійське братство, що у 1788 р. було реорганізоване у Ставропігійський інститут. Ця місцева, недержавна інституція чи не єдина на українських землях, що з кінця XVI ст. зберегла без втрат свій архів, надає дослідникам в своє розпорядження різнопланові джерельні свідчення у вигляді протоколів засідань, реєстрів своїх членів, описів майна, привілеїв тощо33. За словами Будзинського (s. 40), він довший час працював в Україні в архівних, музейних та бібліотечних сховищах. З деякими фондами він ознайомився ще в радянські часи (назви деяких справ він подав російською мовою), наприклад з відомим 201 фондом (Греко-католицька консиситорія) Центрального державного історичного архіву в м. Львові, що тепер недоступний історикам з огляду на триваюче опрацювання. Тому матеріали до відновлення організаційних структур Церков він черпав як з власних архівних пошуків, так і з системних опрацювань польських та українських колег (Станіслава Літака та Ігоря Скочиляса). Найбільше фахових питань виникає, коли Автор пише про джерельну підставу до четвертого розділу монографії «Zależności i dystansy społeczne», в якому власне йшлося про суспільні взаємини на «пограничній» території. Цікаво, що спочатку Будзинський згадує про протоколи візитації з 1758-1765 рр., що розпочав проводити о. Антоній Онуфрієвич, а продовжив з надзвичайною докладністю о. Миколай Шадурський. Доповненням до них мали служити детальні списки парафіян, так звані «списи вірних» (status animarum), що відтворюють родинну, організаційно-професійну структуру місцевих релігійних громад (S. 41-42). Далі Автор перейшов до відомого документу унійного духівництва Львівської єпархії, спрямованого до Апостольського престолу про утиски з боку латинників під назвою «Connotatio iniuriarum»34. Джерело було створене в унійному церковному середовищі в 1758-1765 рр. та давало, в основному, перелік несанкціонованих канонічним правом переходів з унійного обряду на латинський, що відбувався шляхом хрещень чи шлюбів. Будзинський чомусь називає це видання документу «тенденційним» («W pracy przeprowadzimy szczególową analizę treści tej wyraźnie stronniczej edycji...», s. 43), хоч не наводить поважних фактів та аргументів, які б показали фальшування цього документу істориком-археографом Яковом Головацьким, котрий надав документ до публікації: мовляв він був опублікований у 1871 р., коли можна говорити про початок загострення українсько-польських взаємин, у відомому своїм проросійським спрямуванням корпусі джерел «Архив Юго-Западной России»35. Цілком помилковим та суперечливим є звинувачення Будзинським, очевидно видавця тому Володимира Антоновича, у перекладі латинської назви документа російською мовою у археографічній легенді: «Подробный перечень насильственных мер, принятых католическим духовенством для обращения униатов в латинство», адже: iniuria = krzywda, bezprawie36; praeiudicium = uszczerbek, szkoda, krzywda, ujma, naruszenie (zwł. prawa)37. У чому ж полягає ця «тенденційність», коли документ є цілком вірогідним та був опублікованим відповідно до тогочасних археографічних вимог. В іншому місці, при конкретному джерелознавчому аналізі Автор наперед накидає своє бачення вірогідності свідчень джерел, згадуючи про внесені до них інформації «o rzekomych wystąpieniach antyunickich» (s. 297). Насправді, чи не за кожною згадкою стояли людські долі, які ламалися, а часом людям загрожувала реальна небезпека розправ та побоїв, як у випадку греко-католицьким священиком з Куткора, що наважився виступати посередником у суперечках його парохіян з єврейськими орендарями графа І. Цетнара, і як наслідок був побитий та зневажений (s. 310)38. Будзинський поставив собі на меті проконтролювати та зверифікувати подані дані в «Connotatio iniuriarum» з його власними архівними пошуками в намісницьких реєстрах, а також реляціях парохів (s. 43) і тільки на цій основі, як він вважає, можна зробити висновки про міжетнічні взаємини двох найбільших суспільних груп українсько-польського пограниччя39. Фактично в такий спосіб Автор монографії про суспільне життя ставить в центрі свого дослідження один документ (Connotatio iniuriarum), хоч і досить важливий у історичній перспективі. Детальніше інші джерела (артикули львівського римо-католицького архиєпископа Яна Скарбка від 1714 р.40, консисторська анкета за 1758-1765 рр., візитації костелів та церков) Автор чомусь аналізує у власне четвертому розділі своєї монографії (s. 284-295, 303-304), розкидавши в різних місцях наррації свої джерелознавчі судження, руйнуючи і без того розмиту структуру книжки. Джерелознавчі розшуки Автора призвели до появи нової інформації на низинному рівні деканатів та парохій про кривди з боку латинського духівництва, і цей реєстр він побільшує на 20% (s. 300), подаючи відповідну статистичну інформацію в розрізі конкретних унійних деканатів (s. 295-302). Хоч не зрозуміло з логічної точки зору, які підстави робити такий висновок, коли він суперечить твердженню Автора, зробленим на кількох сторінках раніше про те, що він зумів знайти підтвердження в деканальних анкетах тільки 41,2 % (з додатком шести повних парохіяльних реляцій) з опублікованих випадків зміни обряду в «Connotatio iniuriarum» (s. 293). Ще в іншому місці Автор суперечливо пише, що тільки частину (?) закидів уніатської сторони вдалося підтвердити після джерелознавчого перегляду документів на низинному рівні41. При таких суперечливих твердженнях, з одного боку, статистично контраверсійних, а з другого боку, стилістично розмитих, важко визначити однозначну авторську позицію по конкретній дослідницькій проблемі. Про те, що до цифр, якими оперує Будзинський у контексті аналізу даних «Connotatio iniuriarum», слід відноситися з певною осторогою, переконує й кілька інших випадків. Аналізуючи випадки конфліктних ситуацій у окремих намісництвах Львівської єпархії, Автор у тексті про Чортківське намісництво пише про три таких випадки, а в графічній ілюстрації на цій же сторінці подано інша цифра – 4 (s. 301). Подібно для Косівського намісництва: у тексті йдеться про п’ять міжконфесійних суперечок, а в графічному оформленні – вже 7 (s. 302). Треба визнати, що Автор заплутався в математичних підрахунках: початково число конфліктних ситуацій могло бути більше, але в процесі «доопрацювання» воно зменшилося. У третьому підрозділі четвертого розділу Будзинський послідовно проходить по зібраному джерельному матеріалі, зіставивши його у тематичному вимірі за цитатами з «Артикулів 1714 р.» львівського латинського архиєпископа Яна Скарбка (s. 306-362). Цей аналіз на основі невідомого та маловідомого архівного матеріалу, що доповнює, поширює відомості «Connotatio iniuriarum», є найціннішим науковим здобутком Автора у третьому томі його монографії. Втім хронологічно «Connotatio iniuriarum» та контрольні до нього джерела покривають тільки 1758-1765 рр. Не зрозуміло, чому Автор не провів пошук («кверенду») інших джерел того типу, насамперед у консисторських книгах обох обрядів, де мали б фіксуватися подібні суперечки, справи про перехід з одного обряду на інший. Аналіз консисторських книг за період 70-90-х років XVIII ст. дозволив би дати відповідь на твердження про зростання полонізайціних процесів в середовищі українських громад вже в австрійський період (s. 371). Читача дивує у монографії «про соціальну історію» (studia z dziejów społecznych), написаної істориком-демографом, відмова від використання таких підставових для вченого-демографа метричних книг. Зрозуміло, що цих книг збереглося досить багато, але їх можна було залучити б хоча у вигляді репрезентативному, для окремих місцевостей та регіонів. Яскравий приклад використання метричних книг для з’ясування багатьох традиційних історико-демографічних проблем (смертність, народжуваність, число дітей тощо), а також нових підходів та цікавих аспектів (наприклад, схема контрацепції, цикл життя, родина та діти, позашлюбні народження тощо) продемонстрував нещодавно Цезарій Кукльо на прикладі дослідження окремої варшавської парафії св. Хреста, а також інших міст Речі Посполитої саме для другої половини XVIII ст.42 У контексті міжетнічних та міжрелігійних взаємин метричні книги були б добрими джерелами для з’ясування кількості мішаних подружніх пар, контрольним джерелом для інших церковних джерел, що залучає Автор у монографії, наприклад «списів вірних», деканальних реляцій тощо. Наукові підсумки дослідження були б набагато вагомішими, якщо б Автор залучав не тільки масові, актові церковні, але й світські джерела, з яких він вибірково опрацював тільки окремі державні реєстри населення австрійського періоду. Не зрозуміло, які застереження у Будзинського викликають акти судових процесів, які відклалися у міських, ґродських книгах і щодо джерельної придатності яких Автор хотів, але не вступив, в дискусію з рецензентом43. На мою думку, саме судові процеси дозволяють виявити безпосередньо інтереси зацікавлених сторін, їхню правову й суспільну позицію у конкретній історичній ситуації. Не буду у цьому місці повторювати інші свої висновки про джерелознавче значення цих та інших правових джерел для з’ясування багатьох питань соціального життя у ранньомодерному Львові44. Дослідники соціального життя Галичини другої половини XVIII ст. ніяк не можуть поминути джерел, які відтворюють соціальну структуру населення, котра вибудовувалася в спрощеному вимірі як соціальний трикутник: польський шляхтич, український селянин та єврейський орендар та шинкар45. Галичина була не тільки українсько-польським соціо-культурним пограниччям, у ньому активну роль відігравала й третя сторона, досить чисельна єврейська сторона: судячи з підрахунків Будзинського тільки у Львові на 1785 р. проживало 10,7 тис. осіб з 33 тис. усього загалу населення46, у 1795 р. у Львові на 5516 будинків в християнських руках, євреї утримували 3316 будинки, отже більше третини нерухомості (s. 166, tabl. 35). Поза статистичними викладками демографічного характеру, читач не знайде, окрім натяків (s. 310), у рецензованій книзі ширший огляд джерел та свідчень про складні соціальні та етнічні взаємини українського та польського з єврейським населенням. Хіба не до соціальної історії можна віднести голосний в тих часах характеристику постаті Зельмана Вольфовича, старшого єврейської громади в Дрогобичі, котрий в середині XVIII ст. при оренді доходів староства допускався численних зловживань, знущався над людьми та їхніми релігійними почуттями47. Вольфович унаслідок судового процесу в 1752-1755 рр. був засуджений до смертної кари, заміненої пізніше довічним ув’язненням. Ця постать дрогобицького орендатора-єврея навіть увійшла в український фольклор у вигляді дитячого хороводу-гри «Зельман іде»48. Вибір тільки церковних джерел значно звузив загалом дослідницьку перспективу вивчення соціального життя, котре отримало дещо однобічне джерельне висвітлення. Хіба відома реляція губернатора графа Йоганна Антона Перґена з 1773 р.49 про стан захопленого краю не могла бути залучена до вивчення соціальних аспектів? Подібне риторичне питання також можна віднести і до свідчень іноземних подорожників другої половини XVIII ст., колосального джерельного масиву Йосифінської метрики, дані з якої могли доповнювати масові церковні джерела про колонізацію та залюднення краю. Втім це стосується і багатьох інших світських джерел, якими оперують дослідники в своїх працях з соціальної історії. З огляду на сказане, Автору слід було додати до монографії ще один підтитул з вказівкою, що праця написана головно «на підставі церковних джерел». Тоді читач з меншою прискіпливістю міг би оцінювати аналіз джерелознавчих тверджень, запропонованих для акцептації Автором, що мають часом однобічний характер, не враховують всього багатства доступних джерельних свідчень.Львівські сюжети Як історик Львова, хотів би детальніше зупинитися саме на «львівських сторінках» монографії Будзинського. З багатої львівської історіографії Автор чомусь бачить тільки одного історика, до досліджень якого виявляє особливий, навіть прискіпливий інтерес. З одного боку, приємно, що цією особою є рецензент цієї книжки, але з другого боку, над соціальною історією Львова працювало багато інших науковців. Втім Будзинський складає досить широкий перелік недоліків та недопрацювань, як він вважає, моєї львівської творчої спадщини, а саме йдеться про монографію з соціально-правової історії ранньомодерного Львова50, з котрої черпає всі відомості, хоч у списку літератури зазначає значну кількість моїх статей. Загалом його зауваги, розкидані у кількох місцях книги, можна звести до кількох пунктів: структура книги, що призводить до вибудови антагоністичних двобічних взаємин інших національних громад до домінуючої польської51; тенденційність, підваження домінуючої позиції поляків у Львові, що виливається одночасно в оборону позиції українців, вірмен і певною мірою євреїв52; довіра до фіскальних джерел при демографічних підрахунках53; критичність щодо асиміляційних процесів у Львові54. І останнє, підсумовуюче зауваження, що нібито присутність в методологічному інструментарії позаджерельного знання, очевидно ідеологічного походження, водить моїм пером історика55. Наводжу тут нижче, в примітках аргумен