4.4. Універсальні елементи структури культури.загальна типологія. Дещо умовно, але не безпідставно, даємо таку типологію елементів культури.І тип. Сенсожиттєві регулятивні елементи культури: Норми; Цінності; Ідеали; Соціальні інститути.ІІ тип. Дієво-комунікативні (регулятивно-поведінкові): Поведінка, Обряди, Ритуали, Церемонії; Дійства, Культи.ІІІ тип. Концепти культури (головна сфера “сенсовості” значень). Сенси-поняття; Ідеї; Відношення; Категорії.ІV тип. Символічні засоби комунікації (ціннісно-сенсовий код культури). Знаки; Емблеми; Символи; Сталі чуттєві образи; Ейдоси; Мова; Символічні схеми-зразки поводження.^ V тип. Елементи культурного досвіду: Звички; Звичаї: Традиції; Знання; Вірування.Названі елементи взаємно пов’язані у цілісній системі, яку ми раніше розглянули. Вони присутні у всьому разом, але їх центрування дещо різне. Звідси формальна можливість згрупувати їх за вказаними типами. Віднесення до субстанційних елементів культури цінностей і норм вповні прийнятне за самою сутністю культури як духовного регулятора і консолідуючої сили спільнот.Емпіричні й факторні погляди на структуру культури панували досить довго. Тенденція визначати культуру через перерахування сукупності її елементів, яку започаткував Е. Тайлор, ще й досі не до кінця подолана. Ось які визначення ще недавно їй давали: Культура – “сукупність зразків поведінки: дій, суджень, оцінок і само-оцінок людей, які більш чи менш безпосередньо задаються їх економічною і соціальною практикою” (Соловйов Е.Ю.). Культура – “сукупність навичок, знань, ідей, почуттів, їх закріплення і матеріалізація в техніці виробництва, побутового обслуговування, в освітньому рівні народу і суспільних інститутах, які регламентують і організують суспільне життя, в досягненнях науки, техніки, творах мистецтва (Чесноков Д.І.) Різні об’єкти й завдання дослідження культури також диктують різні набори (сукупності) елементів структури культури. Так антропологи визначили для себе 4 головних елементи: поняття (концепти); відношення; цінності; правила і норми (всі уведені в нашу типологію). Будь який з елементів може в певних умовах і обставинах ставати провідним. «Найрізноманітніші елементи культури можуть виявитися висхідними точками культурного розвитку» (Соколов Е.В.). але є певні функціональні стабільні прив’язки: інформацію отримують, істину здобувають, сенс засвоюють, правдою живуть, цінності оцінюють, норми вживають. Так каже звична мова. І каже не випадково. Отже розглянемо більш добірно кожний тип і кожний з цих елементів окремо.І. Сенсожиттєві регулятивні елементи культури:Норми.Норми: стереотипи, еталони, зразки, правила, табу й імперативи, інституційні вимоги. «Значення, піднесені суспільством у ранг законів і правил – суть норми» (Соколов). Розрізняються вони за мірою обов’язковості. Норма – суспільна міра регуляції поведінки у спільноті, системна якість. Завдяки символічним зразкам перетворюють зовнішні вимоги у внутрішні регулятори поведінки, у звички. На відміну від біологічних властивостей людини норми культури не успадковуються генетично, а засвоюються лише методом навчання. Від соціальних норм норми культури відрізняються варіативністю – це особливого роду стереотипи. Норми існують у різних формах. Назвемо деякі з них:Стереотип – засіб прилучення до загальних форм культури, освоєння стійкого сумісного досвіду без примусу.Імперативи (жорсткі загальні вимоги) – тотальність зобов’язань для всіх у виконані суспільних норм. Заборони (табу) – символізовані системи табу легко за певним знаком утримують заборонні значення. У первісних знак був майже тотожним значенню.Правила – більш жорстке нормування, але по різному виявляє себе у різних сферах: правила поведінки, внутрішнього розпорядку, етикету, правових стандартів (загальноприйнятих норм життя, в техніці). Правила-стандарти також обґрунтовуються цінностями, але їх виконання вимагається навіть усупереч власним інтересам. Це стосується навіть стандартів моди. Молодіжні норми-стандарти субкультурні за своїм характером.Санкції – покарання за недотримання чи заохочення до дотримання норм у вигляді особливих санкціональних засобів: штрафів, ув’язнень, грошових винагород, владних повноважень, посадових прав і пільг, моральних нагород, доган, піднесення престижу тощо. Заохочення – позитивні санкції. Можуть вживатися профілактичні санкції. Культурні санкції базуються на прийнятих зразках. Чи особистісно-осмислене освоєння норм збільшує можливості відтворення культури? Сумнівно, особливо в умовах перетворення культурних здобутків у безособову форму (інституалізовану). “Коли культурне надбання отримує безособову суспільно-тиражовану форму, коли духовна активність історично виділяється в спеціалізовану галузь наукового виробництва деперсоналізованих знань про світ, а суспільні контакти закріплюються у вигляді соціальних інститутів, законів і правил поведінки, норм гуртожитку тощо – вся ця ситуація перетворення культурно значимого в соціально обов’язкове чи нормативно з зовні стверджуюче породжує глибоку потребу сенсового поділу за ознакою культурної автентичності”. (Бистрицький Є.К. Бытие человека в культуре, 1992, с. 44). Але регулятивні можливості норм безсумнівні. Можна виділити кілька різних видів норм. По-перше, - норми являють собою систему дозволів і заборон на здійснення яких-небудь дій або висловлення яких-небудь суджень, оцінок і т.п. Норми, що розуміються в цьому сенсі, можна визначити як інституціональні, зафіксовані в якихось офіційних документах (політичних, юридичних, релігійних і інших) і підтримувані як за допомогою авторитету влади, так і застосуванням насильства в необхідних випадках. Класичним прикладом таких норм є державні закони і декрети, постанови церкви, кримінальний кодекс тощо. Подібні норми відіграють важливу роль у підтримці суспільного порядку і соціокультурної стійкості суспільства в цілому, але особливо в тій частині буття людини, що піддається публічному контролеві. По-друге, - норми можуть бути виключно статистичними, тобто, складатися стихійно у вигляді масового звичаю надходити так, а не інакше, оцінювати й осмислювати щось у цьому ракурсі, а не в якомусь іншому. Такі норми можна умовно назвати „етнографічними”, оскільки механізм їхнього прикладання і дії практично не відрізняється від інших етнічних правил, звичаїв, зразків. Неофіційний характер цих норм зовсім не гарантує ліберального відношення до їхнього порушника, що може піддатися і досить жорстокому покаранню. Типовим прикладом подібних етнографічних норм є народні традиції (хоча тільки нормативною функцією соціальна роль традиції не вичерпується). Походження тієї або іншої конкретної етнографічної норми іноді простежується, однак гігантський зібраний науковий матеріал так і не надав підстав для створення універсальної теорії породження подібних норм. По-третє, - норми можуть бути конвенціональними, тобто породженими в процесі суспільного договору, але вони не мають сили закону. Такі норми займають проміжне положення між інституціональними й етнографічними, у кожному конкретному випадку тяжіючи до одного або іншого полюсу. Типовим прикладом подібних норм можуть служити правила сусідського поводження, норми дружніх або любовних взаємин, де межі дозволеного, забороненого і залишеного на розсуд кожного, з одного боку, інтуїтивно і культурно більш-менш ясні, з іншого боку, не піддані твердій регламентації. Виконання конвенціональних норм переважно віддано на розсуд кожної людини і є справою його приватного життя (на відміну, від етнографічних норм, дотримання яких звичайно контролює вся громада або малий соціальний колектив). І, нарешті, по-четверте, - норми можуть бути еталонними, спеціально створеними як зразок для наслідування. Часом до подібної практики прибігають державні й інші влади, але, як правило, апеляція до цього типу норм — доля мистецтва і почасти релігії. Було б наївним припускати, що письменник, працюючи над образом свого героя, спеціально задумувався над тим, що йому будуть наслідувати читаючі книгу люди, те ж саме можна сказати і про кінематографістів, художників і т.п., але проте ми добре знаємо, що на практиці часто так і трапляється, особливо серед молодих споживачів мистецтва. У цьому сенсі вплив мистецтва на людей за допомогою демонстрації їм тих або інших еталонних норм поводження, судження, світогляду, способу життя є найбільш сильним. Що стосується деяких релігійних проповідників, то вони дуже часто прибігають до такого прийому навчання своєї пастви, орієнтуючи її на поводження, що сліпо наслідує вчинкам самого пастиря. Всі норми можуть бути застарілими і прогресивними, продуктивними і мало-дієвими.Норма – часткова визначеність діяльності, яка знаходить вираз у алгоритмі способу дій: копіювання, масовість, штампи за зразком тощо. Індивідуальний засіб відтворення культури через розпредметнення норми – це її творче засвоєння в індивідуальній діяльності (не в жорсткій детермінації власних дій, а в якості можливості, засобу здійснення власних задумів). По суті, – це ціннісне відношення до норми, як і до самої предметності. Зобов’язання – це внутрішня, цінно мотивована нормативність особистості. Чим значніше цінуємо, тим ретельніше дотримуємося норми (хоча б і формально, “як цивілізовані люди”).Цінність приватної власності найбільше обставлена нормами: заборони на крадіжку, привласнення чужого, руйнування чи пошкодження. Суспільна власність так не оберігається. Природа задає людині універсальність, культура накладає на неї свої обмеження (норми). Нормативність, виражена в знаково-символічній формі, – це те, що специфічне для культури. ”Культура виступає як своєрідна нормативна система. Криза культури починається там і тоді, де і коли загальні її норми затискають і обмежують розвиток індивідуальності, перетворюють людину в “стадного” індивіда, конформіста, в одномірно-стандартну особу” (Коган Л.Н. Цель и смысл жизни,1984, с. 177-178). При всій важливості культурних норм у соціальному житті суспільства, вони є не єдиним механізмом: у культурі кожна функція і канал її реалізації багаторазово дубльовані різними резервними підсистемами. І це одна з причин разючої стійкості культури в складних перипетіях історії. Найзначніший засіб культурної регуляції поведінки людей здійснюється у відповідності з певними цінностями. Цінності, у свою чергу, підтримуються нормативно. Наприклад, цінності життя та благополуччя забезпечуються законодавчими та моральними нормами: не вбий, не вкради, не порань, не погрожуй, не інтригуй, не шахрайствуй, не побажай чужої жінки собі, а своєї дружини іншому тощо. “Оцінка служить виявленню значимості, норма приписує характер дії”, бо ж ціннісно-оцінне відношення має регулятивне значення: оцінка переростає в правила, принципові норми, які приписують лінію поведінки. Нема серйозних підстав відмежовувати нормативне (як цінності-засоби) від ціннісного (як цінності-цілі). Цей поділ геть надуманий.Цінності. Культура, як і суспільство, ґрунтується на системі цінностей. З раннього дитинства кожна дитина опановує рідну мову і засвоює культуру, до якої належить. Це відбувається в процесі спілкування з близькими людьми, у домашньому середовищі, за допомогою вербальних і невербальних способів спілкування. У повсякденній життєвій практиці люди самі визначають для себе шкідливість чи корисність різних предметів і явищ навколишнього світу з погляду добра та зла, істини й помилки, справедливого і несправедливого. Роль цінностей у житті як окремого індивіда, так і суспільства в цілому надзвичайно велика. Відповідно до них відбувається добір інформації в процесі спілкування, установлюються соціальні відносини, формуються афекти (емоції і почуття), навички взаємодії і т.п.Цінності – безпосередньо це значимості, значення, оцінки й самооцінки. Цінності – універсально-людська або етноментальна сенсова значимість „опредметненого” світу: внутрішнього і зовнішнього, природного й соціального („фюзис” і „техне”). Цінності – база духовних принципів (цільових переконань, наскрізних ідей). Цінності не дають змертвіти результатам соціокультурного досвіду: людина не втрачає себе в ньому, актуалізується ним сама і впливає на інших. Цінностями можна вважати багато чого, але тільки не самі предмети. Цінується різне навіть у межах одного етносу. Цінність – першоклітина культури. Культурна трансценденція – це перш за все духовно-практичне творення – творчість вищих культурних цінностей (рівень рефлексивного усвідомлення самоцінного значення). Її результат – духовний вихід за межі наявного історичного процесу життя. Галузь духовного (духовної культури взагалі) – це вища реальність, покликана до життя суперечливою єдністю всього природного з одного боку, та суб’єктивної активності людини – з іншого. „Відтворення” – поняття для подолання розриву залежності від природного й активності: індивід відтворює у своїй життєдіяльності також і саму історичну форму залежності: пасивність чи активність. Отже, цінності – важливий компонент людської культури на рівні норм та ідеалів, їх існування ґрунтується на активності суб'єкта культурної творчості, його діалозі з іншими людьми, з усім світом.Цінність – як поняття – ввели неокантіанці Р.Г. Лотце та Г. Коген.. Воно широко увійшло у науку. Спеціалізована на цінностях наукова галузь має назву аксіологія. Цінність вбачається у предметі (матеріальному чи ідеальному), але вона ні в якому разі – не сам предмет. Цінність – якісна особливість всього, що включене у соціокультурний простір буття й обумовлене людино-мірною значимістю для особи, спільноти, всього суспільства. Цінності мають величезне значення в будь-якій культурі, оскільки визначають відносини людини з природою, соціумом, найближчим оточенням і самим собою. Виходячи з такого розуміння, К. Клакхон і Ф. Стродбек визначили цінності як "складні, певним чином згруповані принципи, що додають стрункість і спрямованість різноманітним мотивам людського мислення і діяльності в ході рішення загальних людських проблем". Олег Дробницький, який так влучно назвав цінності „світом ожилих предметів”, уважав що чим більше даний предмет виключний, тим більш високо він цінується. Цінність – рідкісне, важливе, потрібне, інтересне.Вітально-натуралістичний (утилітарно-споживчий) рівень ще не має справи з цінностями культури. Називають цінностями самі блага життя і культури, самих людей певного суспільства (дійсних чи в ідеалі). називають цінностями й самі предмети, явища та їх властивості, які людині потрібні (корисні, приємні), а також ідеї та спонукачі в якості норми, мети, ідеалу. Інша крайність – зведення цінностей до цілепокладання (оцінка й цінність входять у нього). “Безпредметними” виявилися цінності у тих авторів, що цінність ототожнюють з оцінкою. “Універсальна значимість” також не подолала всього шляху до сутності цінності. Не слід також всю культуру зводити до цінностей. Чавчавадзе Н.З. (Человек – культура – ценности, 1981, с. 59-69) дав аксіологічне визначення культурі: “Під культурою ми розуміємо світ втілених цінностей, перетворену у відповідності до них природу людини та її середовище – світ знарядь її матеріальної та духовної діяльності, соціальних інститутів і духовних досягнень. Культура є продукт праці у найширшому і найвищому сенсі цього слова – продукт творчої, перетворюючої і само-перетворюваної діяльності”. Культура – “упровадження цілевідповідності у стихію сліпої необхідності”. Аксіологія – лише аспект культурології.Культурна цінність – діяльне сенсо-значиме освоєння людиною себе у дійсному світі, заперечний момент стосовно кожної окремої змістовної складової: моралі, мистецтва, релігії, політики тощо. Культурна цінність предмету – це міра того, наскільки в ньому представлена, знайшла вираз певна людська здібність (могутність, сила). З того, що можна різними очима дивитися на один і той же предмет, Ніцше та Хайдеггер зробили вчення про піднесення самотньої суб’єктивної волі, нігілізували цінності. Та справжні цінності культури не призначені для вдоволення будь-яких потреб окремих індивідів. Швидше самі цінності, їхня наявність визначають сенс їх існування. Вони не просто задовольняють потреби, а у цілком реальному відношенні духовно творять чи відроджують людину з усіма її потребами. Кожна справжня зустріч із мистецтвом та духовними здобутками людства відроджує, збагачує, оновлює, насичує новим сенсом, незнаним раніше. Отже, виділяють принаймні два типи цінностей: 1. Сенс визначається наявними потребами й інтересами людини; які обслуговують самоствердження людини, якою вона є; 2. Надають сенс самому існуванню людини; творять людський зміст, принципово нові якості. Це і є цінності культури: «вищі», сенсожиттєві або самоцінності. До вищих цінностей культури належать святині – своєрідні точки концентрації надприродного, але цілком реального буття, символи сакралізації. Святині значно впливають на людей, залучають їх до нових якостей і сфер. Багато чого є для людини такого, про що вона впевнено і з повагою каже: „Це святе !”.Цінність – унікальність загального та загальність унікального сенсу і значення, втілених у певних предметах і явищах: особливий перетин єдиного та множинного, цілого й часткового, утилітарного й ідеального, речового й особистісного, абсолютного й відносного, тимчасового та вічного, подій і стану тощо. Перетин у фокусі істини, добра та краси, де вони суть три іпостасі єдиної духовності. Істини у ціннісному вимірі – наперед існуючі, не виводяться з чогось іншого. Як і краса та добро. Вони поза часом і простором повсякденного. Звідси Платон знайшов “світ ідей”. Оволодіння реальними суб’єктами (що у часі й просторі) ціннісними істинами надає їм видимого вигляду історичності, речового характеру. Мабуть була слушною думка М. Гартмана, що залежність ступеню свободи естетичної цінності (міра її незалежності) від способу організації матеріалу значніша , ніж від самого матеріалу як такого. А ось думка Шитової, що наукова істина куди значніше залежить від предметного матеріалу, а не від мовних та інших формоутворюючих засобів, – вимагає міркувань.Цінність – щось сутнісно-буттєве, всезагальне для людського буття, особливий простір руху людини до універсуму: свободи, досконалості, прогресу, сублімації. Це предметне втілення сенсів. Просочення істини з макрокосму у мікрокосм залежить від особистої духовної здібності людини трансформування універсуму. Подія (событие – співпричетність з буттям) – це спалах ідеального в певній іпостасі духовності, блиск якого доходить до емпірії буття. У цінностях тимчасове, психологічне, просторове “застигає” до відносної поза-часовості. Цінності – чуттєво-надчуттєві, просторово-надпросторові, часово надчасові явища, які окреслюють сенсовий простір культури, перекладають предметні сенси на мову суб’єкта (”Я”), згортають тимчасове, скороминуще у вічність, піднімають перекладину смислових дій (подій) людини. Час згортається завдяки символіці значимих властивостей предметності, алегорізації та метафоризації образів. Бог виступає вищою сенсовою точкою прикладання вічності, фокусом часу: всякий фрагмент пов’язується з загально-значимим, всі попередні часи “розпредметнюються” (минуле живе у прийдешньому). Звідси й потяг людини до Універсуму. Пам’ять – “довга вічна тінь істини” (Набоков). У цінностях інтегруються змістовності різних форм людських стосунків і діяльності, різні способи усвідомлення буття. Цінність – усталена міра людського в соціальному й предметно-природному космосі. “Матеріальна” культура також є ціннісним відношенням. В реліктах попередніх станів суспільства нас цікавить не сама по собі знахідка-предмет, а його ціннісний сенс. Навіть цінність праці не утилітарна, а універсальна (ідеальна, особистісна, одухотворююча предметний світ). Цінність не річ, це ірреальна або квазі якість, що “перебуває” у речі, предмет перцепції, здібності оцінювання. Отже, у цінностей особливий спосіб буття – це не лише світ „ожилих предметів”, це все оживляючий сенс. Поза цінністю предмети вмирають до стану натуральної невизначеності. Щоб оживали предмети треба сенсово-безпредметне життя душі.Загальна Правда у тому, що лише впадаючи у духовні підвалини світовідношення людини (істина-добро-краса), життя отримує вагомість і гідність буття. Осмисленого життя. Хоча при цьому кожний тип культури своєрідно розуміє духовність і благо. Цілі й цінності культури виробляються на засадах ціннісних уявлень людини про довкілля, себе саму й місце своє у світі. Тобто, вони світоглядні, цілісні. Культура – це перш за все “спосіб виробництва” цінностей, що консолідують великі спільноти. Вибір точки зору – початковий акт культури. Якщо вже Просвітництво поклало відповідну парадигму, то люди ніяковіють від невігластва, від зустрічі з тими, хто живе лише заради життя.^ Що відносять до цінностей? Якщо розглядати цінність як значимість чого-небудь для людини і суспільства, то це поняття наповнюється суб'єктивним змістом, оскільки в світі немає явищ, однаковою мірою значимих для всіх людей. Існують цінності особисті, цінності, властиві певній статі чи віку, цінності великих чи малих груп людей, різних епох і держав та загальнолюдські. Тому в науці прийнято культурні цінності поділяти на дві основні групи. До першої з них належать сукупні здобутки інтелектуальної, художньої й релігійної творчості (шедеври – видатні архітектурні споруди й інші спорудження, унікальні досягнення ремесел, археологічні та етнографічні раритети вже в силу їхньої стародавності й унікальності кожного екземпляра тощо). До другої належать ті культурні цінності, що виправдали себе і довели свою ефективність як квінтесенція соціального досвіду суспільства, на практиці (удачі, звичаї, стереотипи поведінки, поводження та свідомості, думки, зразки, оцінки, образи, інтерпретації тощо), що ведуть до інтеграції суспільства, росту взаєморозуміння між людьми, їх солідарності, взаємодопомоги тощо. Такі цінності – це принципові норми поводження і судження, що ведуть до підвищення соціальної інтеграції співтовариства, до росту взаєморозуміння між людьми, їх компліментарності, солідарності, взаємодопомоги й ін. Обидві групи культурних цінностей на практиці становлять "ядро" будь-якої культури і визначають її неповторність. Культурна цінність не є ні обов'язковою до виконання нормою, ні теоретично переслідуваним ідеалом. Вона, скоріше, деякий «резерв» уже знайденого і накопиченого соціального досвіду, що лежить в основі історичної і соціальної стійкості даної культури.Ієрархія цінностей. Цінності існують не хаотично, вони певним чином упорядковані одні щодо інших. Система цінностей являє собою ієрархію, в якій цінності розміщуються по наростаючій значимості. Завдяки цій системі забезпечуються цілісність даної культури, її неповторний вигляд, необхідний ступінь порядку і передбачуваності. Освоюючи цінності навколишнього світу, людина спирається на усталені в його культурі традиції, норми, звичаї і поступово формує систему основних і загальноприйнятих цінностей, що керують її життям. На цій основі в кожній культурі складається своя система цінностей, яка показує її специфічний стан у світі. Греки високо цінували художню культуру, римляни військову доблесть. Буддизм вищою цінністю визнавав небуття. Це є в світогляді багатьох азіатів, але лише в буддизмі воно так акцентовано вживане культурою. Християнство: життя гріховне у мирському вимірі, та цінне у трансцендентному. “Час – вир нещастя, благородним він стає лише при впаданні у вічність”. “Чесноти язичників суть блискучі пороки” (Августин.).Оцінка. Залежить як від якості предмету оцінки, так і від особливостей того, хто оцінює. То чи ж можлива ціннісна система, якась загальна шкала цінностей? Можлива на рівні ціннісних орієнтацій (вищого рівня диспозиційної структури особи). Поза певною висотою переживання значень неможливі серйозні знання, як і висока насолода (наприклад, естетична – катарсис). Оцінка – лише акт надання цінності певної форми, завдяки якій ми віднаходимо себе, своє сутнісне (ноуменальне), або хоча б злегка намацуємо його. ^ Переоцінка цінностей. Відносність поза-часовості цінності надає можливість переоцінці цінностей, навіть радикальній. Таку переоцінку здійснив Фрідріх Ніцше). “Квазі форма поза-часовості” розглянута уважно Ортега-і-Гассетом. Переоцінка цінностей на рівні світогляду може радикально змінювати функцію культурних цінностей, полишаючи значення: З обрядово-культових дій народився театр (культура видовищ). Релігійні вірування перетворюються у символи моральних цінностей та переживань Культові функції живопису, музики, архітектури перетворились в естетичні явища Технічні, медичні, психологічні, соціальні знання перетворюються у норми. Утилітарне або й сакральне перетворюється у декоративне. Розвага стає працею, а праця розвагою і т.п. Завдяки переоцінці можуть відбуватися функціональні заміни значень. Матеріал, з якого формуються цінності – бажання й інтереси, але як дуже вони світоглядно трансформуються, багаторазово переосмислюються.^ Ціннісне відношення і ціннісна свідомість. Категорія цінності утворюється в людській свідомості через оцінне порівняння різних явищ. Осмислюючи світ, людина вирішує для себе, що для неї важливе в житті, а що – ні, що істотне, а що несуттєве, без чого вона може обійтися, а без чого не може. Внаслідок цього формується її ціннісне ставлення до світу, згідно з яким усі предмети і явища розглядаються нею за критерієм важливості і придатності для життя. Формується загальне ціннісне ставлення людини до світу, при якому ті чи інші явища мають для людей визначений зміст і значимість. “Відмінність цінностей є щось більше, ніж різниця окремих підходів до сприйняття зовнішньої інформації. Вони є швидше відображенням відмінностей у самому відношенні до речей, уявляють собою питання не просто деяких загальних нормативів, а основних поглядів на світ, того чи іншого розуміння його походження і способу існування” (Бруннер Дж. Психология познания, 1977, с. 325). Цінність містить у собі можливість давати уявлення про щось більше, ніж буквальний сенс, оскільки вона і не предмет сам по собі, і не те, що лише поза предметом. Первісна людина не розрізняла „людський предмет” і „опредметненість людини”, тому предмет жив людським життям, а людина сенсопредметним. Накручувалися вузлові сенсовирування, з яких усвідомлювалися категоріально-мовні фіксації у вигляді стабільно-стійких „знань”. Без виявлення сенсових вузлових відношень світу, загальних типів зв’язку у ціннісних системах уявлень не з’явилось би й теорій, які стимулювали інший рівень сенсових уявлень. Цінність – це наче посередник між світом у собі і його суб’єктивними образами, який долає прямолінійність „натуралізму” і „суб’єктивізму” у формі духовно-практичного (не теоретичного) феноменалізму. Багатоаспектність зв’язку людини і світу вирізнила різні форми окультурення. Істина, Добро і Краса – найсуттєвіші вузли людиномірних сенсоворотів (тому то вони – вищі цінності людини). Різниця ціннісних відношень – чи не головний критерій поділу суспільної свідомості на окремі форми: моральність, сакральність, інтелектуальність, естетичність тощо.^ Пізнавальне й ціннісне відношення. Поширене уявлення про цінність як суб’єктивну значущість певних явищ реальності в протилежність пізнавальності (об’єктивній сутності): не які вони є, а яке значення мають для нас з точки зору наших потреб і інтересів. Можна різними очима дивитися на один і той же предмет, але, скажімо, без визнання істини вищою цінністю – наука неможлива. Якщо наука не служить істині – вона не наука. Поняття "цінності" через ціннісне відношення пов'язане з поняттям "ціннісна орієнтація".^ Ціннісна орієнтація виступає як детермінанта та індикатор духовної діяльності людини на особистісному та груповому рівні, а також відповідних їй соціально-психологічних утворень, які мають позитивну оцінку. Такими детермінантами можуть бути уявлення, знання, інтереси, мотиви, потреби, ідеали, а також установки, стереотипи тощо. Наявність ціннісних орієнтацій характеризує зрілість людини. Наприклад, стійка структура ціннісних орієнтацій визначає такі людські якості, як активність життєвої позиції, завзятість у досягненні мети, вірність певним традиціям та ідеалам, цільність, надійність, совість, і, навпаки, - протиріччя в ціннісних орієнтаціях тягне за собою непослідовність, непередбачуваність поведінки людини; нерозвиненість соціально значущих ціннісних орієнтацій особистості визначає її інфантильність, перевагу зовнішніх стимулів в її поведінці. Як підкреслює Е. Фромм, більшість людей знаходяться між різними системами цінностей і тому ніколи не розвиваються повністю в тому чи іншому напрямі, у них немає самобутності й само тотожності. Поняття "ціннісні орієнтації" застосовують до окремої людини або групи людей, але не до суспільства в цілому. Для цілісного аналізу суспільства вживають поняття "цінності культури", "духовні цінності". Ціннісні орієнтації і цінності культури виступають мотивацією культурної поведінки людини, стимулами для досягнення мети і захисту деяких ціннісних надбань. За допомогою ціннісних орієнтацій і цінностей культури в суспільстві формуються стандарти культурних оцінок, визначається ієрархія життєвих цілей і вибір методів їх досягнення.^ Ціннісний вплив культури на особистість суперечливий. З одного боку, він здійснюється як консолідація через залучення особистості до існуючих у суспільстві цінностей, норм, знань, а з іншого, – через індивідуалізацію людини, розвиток її неповторних рис та здібностей. Індивідуалізація особистості здійснюється шляхом вибіркового засвоєння всіх накопичених суспільством цінностей, обмежуючись спрямованістю особистості, системою тих цінностей, що скеровують людину. У зв'язку з обмеженням індивідуального життєвого потенціалу особистість вимушена будувати свої цілі і цінності, визначати для себе їхні переваги. Вибір цінностей культури, які має засвоїти людина, залежить від ієрархічності індивідуальної системи цінностей, її своєрідності та унікальності особистості.Ціннісна свідомість – певний спосіб осмисленого практично-духовного відношення (ставлення) людини до світу.Ціннісне потрясіння. Цінності – активні за природою феномени, база духовних принципів, цільових переконань, наскрізних ідей. Цінності складають і мотиваційний остов людської поведінки, забезпечують стійкість суспільних стосунків, інтенсивність праці тощо. Як мотиваційний засіб вони здібні різко змінити й стан душі, виробити стійку настанову на все життя. Знаний у світі математик Софія Ковалевська згадувала про своє дитяче потрясіння від розмов про математику, що велися у їхньому домі під час відвідань визначних учених. “Він мене глибоко всього переорав” – так висловився колись Ленін про Чернишевського. Або ось Альбер Камю, в 40 років, у виступ по радіо 1955 року, казав: “Я зустрівся з творами Достоєвського, коли мені було 20 років, і потрясіння, пережите мною при цій зустрічі, живе і сьогодні”. Кожна людина й неодноразово протягом свого життя має такі потрясіння, але далеко не всі вони й не у всіх бувають масштабно-продуктивними.^ Функції цінностей. Основною функцією цінностей є регулятивна функція, а саме регулювання поведінки особистостей у певних соціальних умовах. Особа, щоб відчувати себе повноправним членом суспільства, повинна оцінювати себе, свою діяльність і поведінку з позицій відповідності до вимог культури. Відповідність життя і діяльності особи усталеним у суспільстві нормам і правилам створює в неї почуття особистої соціальної повноцінності, яка є умовою нормального соціального самопочуття, і навпаки, почуття невідповідності поведінки вимогам суспільства занурює людину в стан дискомфорту, може стати причиною тяжких переживань і психічних відхилень. Таким чином, людина потребує постійного контролю за ступенем своєї соціальної зрілості. Зовнішній контроль за цим здійснюється інститутом соціальної думки, правовими органами тощо. Внутрішній контроль проводиться самим індивідом з позицій норм і вимог суспільства, засвоєних ним у процесі соціалізації, і виступає як самоконтроль. Самоконтроль є діючим механізмом розвитку особи, оскільки передбачає послідовну корекцію її поведінки згідно із зазначеними нормами. Для здійснення самоконтролю за ступенем своєї соціальної цілісності, особі необхідно зіставити себе з певним ідеалом, прийнятим у суспільстві, подивитися на себе з позицій іншої людини. Можливість зайняти таку позицію дає людині дзеркало. Так, дивлячись на себе в звичайне оптичне дзеркало, людина оцінює соціальну повноцінність своєї зовнішності згідно з регламентуючими нормами. Але якщо соціальні норми поширюються на інші, невидимі аспекти буття людини – на її думки, погляди, в якості таких дзеркал виступають культурні інституції. У такому розумінні культура в її багатогранних виявах виступає як велетенська система соціальних дзеркал, обслуговуючи ту чи іншу сферу соціального буття. Цінності виступають критеріями оцінки як усього життя особи, так і окремих її вчинків і дій. Цінності є також критеріями оцінки і навколишньої дійсності: через систему цінностей ніби фільтрується вся інформація, яка сприймається і переробляються особою. "Призма цінностей" посилює одну інформацію і послаблює іншу. Усі явища й події, які відбуваються у світі, людина бачить у різному світлі, відповідно до позиції, з якої вона дивиться на них. У цінностях відбивається весь життєвий досвід людини. Він, на думку вчених, являє собою "вісь свідомості", навколо якої обертаються думки і почуття людини, з погляду якої вирішуються життєві проблеми. Таким чином, цінності – це ядро структури особистості, яке визначає їх спрямованість та рівень їх соціальної скерованості. Іншою важливою функцією цінностей є прогностична функція, оскільки на її основі ґрунтується життєва позиція і програма створення образу майбутнього, перспективи розвитку особистості та її життєдіяльності. Отже, цінності регулюють не тільки теперішній стан і визначають не лише принципи життя людини, а й її мету, завдання, ідеали. Залучення особистості до культури є, насамперед, процесом формування індивідуальної системи цінностей. У процесі освоєння культури індивід стає особистістю, що дає людині можливість жити в суспільстві як повноправному і повноцінному його члену, взаємодіяти з іншими людьми і розгортати діяльність по створенню предметів культури.Ідеали.Ідеали: мета, цільові орієнтації, вищі зраз^ СИМВОЛІЗМ КУЛЬТУРИ Коли, як, чому, коли як, при яких умовах змінюються значення словесних і невербальних знаків і явищ, понять, норм і цінностей? АКСІОЛОГІЯ цінності ДЕОНТОЛОГІЯ норми СЕМІОТИКА Не прикріплені жорстко норми деонтичні диспозиційні універсально-людської настанови особи значимості ЗНАКИ семантика (МОВНЕ ЗНАЧЕННЯ)ЗНАЧЕННЯ СЕНСИ Слово – єдність знаку і значення. Мовне звучання – знак у матерії звуку. Всяке живе слово, позначаючи фізичні предмети, не зводиться просто до позначення фізичного предмету, але є тим чи іншим його розумінням, його сенсовою конструкцією, особливого роду внутрішньою формою: розплавлення глухої предметності в матерії відношень; ціннісно-сенсове, прагматичне насичення; знакові відношення – це світ “сенсової все-загальності” (понятійні кристали). Значення – “ідеальна духовна форма кристалізації суспільного досвіду, сусп