25 березня 2012 рокуУкраїнаДоповідь, представлена до Універсального періодичного огляду Організації Об’єднаних НаційЧотирнадцята сесія Ради з прав людини ООН з Універсального періодичного огляду (другий цикл)2012Коаліція громадських організацій:Всеукраїнська асоціація громадських організацій «Українська Гельсінська спілка з прав людини»Асоціація українських моніторів дотримання прав людини в діяльності правоохоронних органів (Асоціація УМДПЛ)Громадська організація "Інститут правових досліджень та стратегій " (м. Харків)Центр правових та політичних досліджень «СІМ» Коаліція є неформальним об’єднанням, що працює з 2004 року з метою моніторингу порушень прав людини та підготовки щорічної доповіді правозахисних організацій «Права людини в Україні»i. Доповідь містить аналіз порушень понад 25 прав і свобод протягом року, а також рекомендації органам влади для покращення ситуації. Ця доповідь спрямована на висвітлення таких проблем дотримання прав людини: Загальна оцінка виконання міжнародних зобов’язань; Виконання Україною рішень міжнародних органів Право на справедливий суд Свобода мирних зібрань Доступ до інформаціїДо складу Коаліції входять:Всеукраїнська асоціація громадських організацій «Українська Гельсінська спілка з прав людини»Україна, 04071, м. Київ, вул. Олегівська, 36, кімната 309 (3-й поверх) Тел./факс: +38 044 417-41-18, www.helsinki.org.ua Асоціація українських моніторів дотримання прав людини в діяльності правоохоронних органів (Асоціація УМДПЛ)Україна, 03062, м. Київ, вул. Басейна, 9 г, оф. 25, E-mail: umdpl.association@gmail.com, http://umdpl.info^ Громадська організація "Інститут правових досліджень та стратегій " (м. Харків)61002, Україна, м. Харків, вул. Іванова, 27, к. 6/8, тел./факс: +38 (057) 600 6772, e-mail: strategic.litigations@gmail.com; http://www.hr-lawyers.orgЦентр правових та політичних досліджень «СІМ»а/с 10666, м. Львів, 79000, УкраїнаE-mail: centre@centre7.org.ua, телефон: (032) 243-25-50, (032) 297-19-32 (внутр 16)http://www.centre7.org.ua Контактна особа: Володимир Яворський, Українська Гельсінська спілка з прав людини 04071, м. Київ, вул. Олегівська, 36, кімната 309 (3-й поверх) Тел./факс: +38 044 417-41-18 Е-mail: yavorskyy@helsinki.org.ua Загальна оцінка виконання міжнародних зобов’язань Протягом 2004-2009 років Україна здійснила істотний прогрес у дотриманні прав людини, особливо у забезпеченні політичних прав і свобод. Однак після президентських виборів 2010 року ситуація стала істотно погіршуватися. Помітними тенденціями у 2010-2011 роках стали використання кримінального судочинства для політичних переслідувань представників політичної опозиції та громадянських рухів та звуження політичної свободи, руйнування незалежності судової системи та політичні втручання в судові процеси, жорстокість кримінально-правової політики, значне збільшення порушень свободи мирних зібрань, збільшення випадків обмеження свободи слова та утисків журналістів. Нова адміністрація поступово перейшла до політичних переслідувань своїх опонентів та критиків. Першими ластівками переслідувань громадських активістів було ув’язнення на 15 діб двох протестувальників проти вирубки дерев у харківському лісопарку в червні 2010 року, яких «Міжнародна Амністія» визнала в’язнями сумління (єдиний такий випадок за 20 років незалежності був у 2004 році). 11 серпня 2010 року, за підозрілих обставин, зник журналіст Василь Клімент’єв, що займався антикорупційними розслідуваннями представників органів влади та був редактором місцевої газети «Новий стиль». До цього часу пошуки не дали результатів й кримінальне розслідування не було проведено швидко й ефективно. Правозахисник Андрій Федосов декілька разів піддавався фізичним нападам після оприлюднення результатів моніторингу дотримання прав людини в психіатричних закладах АР Крим, після чого він мусив переховуватися та врешті отримав політичний притулок в іншій країні. У кримінальному розслідуванні цих випадків йому було відмовлено. Правозахиснику Дмитру Гройсману, співголові Вінницької правозахисної групи, з 2010 року висунуто кримінальне обвинувачення у розповсюдженні порнографії, він знаходиться на підписці про невиїзд й судовий процес триває. Під час розслідування у жовтні 2010 року проведено незаконний обшук у приміщенні Вінницької правозахисної групи, під час якого були вилучені матеріали понад 300 справ жертв порушень прав людини та вся оргтехніка, які до сьогодні не повернуті. У жовтні 2010 року за поданням прокуратури було прийняте рішення суду про примусову госпіталізацію до психіатричної клініки профспілкового активіста Андрія Бондаренка через подання занадто великої кількості скарг на працівників суду та прокуратури. Він мусив переховуватися і лише через декілька місяців це рішення було скасовано судом у касаційному порядку. Загалом, за нашими спостереженнями, в 2010–2011 році були піддані різним формам політичного переслідування близько 60 представників громадськості та 11 громадських організацій з 17 регіонів країни. Щодо 30 людей були порушені кримінальні справи, у 3 випадках були порушені адміністративні справи, у двох випадках — цивільні справи про відшкодування шкоди. Відносно однієї людини було винесено рішення про застосування примусових заходів медичного характеру. 27 людей зазнали обмеження свободи (арешт, утримання під вартою або ув’язнення) на різні терміни, 16 чоловік зазнали фізичного насильства, троє емігрували й отримали статус біженця. З нашою оцінкою, безсумнівне політичне підґрунтя мають також кримінальні справи проти учасників «Підприємницького Майдану»ii, проти членів ВО «Тризуб» (за спиляння голови погруддю Сталіна у Запоріжжі 28 грудня 2010 р.), проти осіб, що пофарбували пам’ятник Дзержинському. Найбільш помітними стали кримінальні переслідування проти колишніх урядовців — Ю. Тимошенко, Ю. Луценка, Б. Данилишина, Є. Корнійчука, В. Іващенка, І.Діденка, А.Макаренка та інших, — які відбувалися з численними порушеннями права на справедливий судовий розгляд і в яких кримінальний закон був застосований до політичних рішень або дій, що здійснювалися на виконання службових повноважень.iii В усіх цих справах кримінальний закон був застосований до прийняття політичних рішень або дій, що здійснювалися на виконання службових повноважень, справи мають ознаки політичного переслідування, а розслідування та суди відбувалися з численними порушеннями права на справедливий суд. Незважаючи на численні рекомендації міжнародних інституційiv, Україна не ратифікувала Статут Міжнародного кримінального суду, підписаний нею 20 січня 2000 року Україна. Відповідно до висновку Конституційного Суду України від 11 липня 2001 року Статут положення абзацу десятого преамбули та стаття 1 Статуту не відповідають Конституції України, оскільки «Міжнародний кримінальний суд… доповнює національні органи кримінальної юстиції», що не передбачено Конституцією. За понад 11 років Україна навіть не підготувала змін до Конституції з метою ратифікувати Статут. Більше того, таких завдань не передбачено у новоствореної Конституційної асамблеї, що планує підготувати розширені зміни до Конституції. Це свідчить про небажання держави ратифікувати Статут та фактичну обструкцію діяльності Міжнародного кримінального суду. Україна не має законодавчих та інституційних механізмів для імплементації рекомендацій міжнародних інституцій, окрім часткової регламентації виконання рішень Європейського суду з прав людини. Заключні рекомендації органів ООН не перекладаються українською та не доносяться до відома відповідних органів влади й громадськості. Не існує жодної програми дій чи концепції дій органів влади у сфері прав людини.Рекомендації Ратифікувати Статут Міжнародного кримінального суду та внести усі необхідні зміни в національне законодавство; Підписати та ратифікувати Міжнародну конвенцію ООН щодо захисту всіх осіб від насильницького зникненняv; Впровадити в адміністративну практику Декларацію ООН щодо правозахисниківvi та зупинити переслідування правозахисників і громадських активістів; розширити співпрацю органів влади з громадськими правозахисними організаціями через проведення постійних консультацій, створення дорадчих консультаційних органів, обговорення проектів нормативно-правових актів у сфері прав людини; Розробити відповідний національний механізм для впровадження рекомендацій органів ООН та інших міжнародних організацій, що передбачав би переклад українською мовою усіх рекомендацій, розсилання їх відповідним органам влади та створення спеціальних планів дій на їхнє виконання, що мали би затверджуватися різними центральними органами влади (Президентом, Кабінетом Міністрів, парламентом тощо). Надати можливість засудженим представникам колишнього уряду ініціювати перегляд їх справ з метою забезпечити справедливий судовий розгляд. ^ Виконання Україною рішень міжнародних органів Україна має спеціальний закон щодо виконання рішень Європейського суду з прав людини. Проте будь-якого спеціального регулювання щодо виконання рішень інших міжнародних органів в Україні не існує. Вищий спеціалізований суд з розгляду цивільних і кримінальних справ зайняв позицію, за якою висновки Комітету ООН з прав людини не розглядаються як рішення міжнародної судової установи, що робить неможливим виконання заходів індивідуального характеру. 19 липня 2011 році Комітет ООН з прав людини ухвалив два висновки за індивідуальними повідомленнями у справі Щітка проти Україниvii та Бутовенко проти Україниviii. У обох справах Комітет визнав порушення статті 7 та різних аспектів статті 14 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права. У обох висновках було зазначено, що держава-учасниця зобов’язана надати «ефективний засіб правового захисту, включаючи: проведення безстороннього, ефективного та ретельного розслідування заяв про катування та жорстоке поводження, а також порушення кримінальної справи щодо відповідальних за них; розгляд питання про повторний судовий розгляд із додержанням усіх закріплених у Пакті гарантій або про його звільнення; надання жертві повного відшкодування, у тому числі виплату відповідної компенсації». 25 вересня 2011 року пан Щітка звернувся до Верховного Суду України із заявою про перегляд судових рішень, винесених у його кримінальній справі. Але 3 листопада 2011 року Вищий спеціалізований суд України із розгляду цивільних і кримінальних справ відмовився допустити справу до розгляду у Верховному Суді України. ВССУ дійшов висновку, що «Комітет з прав людини не є судовим органом, його рішення за формою та змістом не є судовими рішеннями та з юридичної точки зору не мають обов’язкової сили». Аналогічне рішення було прийнято Вищим спеціалізованим судом за зверненням пана Бутовенка. Проблеми з визнанням обов’язкової сили судових рішень не постають щодо рішень Європейського Суду з прав людини. Однак процедура перегляду рішень національних судів за наслідками встановлення порушення права на справедливий суд викликають достатньо серйозні труднощі, особливо у людей, що перебувають під вартою. Процесуальні закони обмежують право звернутися із заявою про перегляд судових рішень строком лише в один місяць з моменту, коли особі стало відомо про те, що рішення Європейського суду стало остаточним. Такий строк є вкрай коротким, особливо для особи, що перебуває в ув’язненні, особливо, якщо врахувати, що судова практика практично позбавила таку особу права на юридичне представництво. У справі за заявою Нечипорука про перегляд судових рішень унаслідок рішення Європейського суду у справі Нечипорук та Йонкало проти Україниix Вищий спеціалізований суд постановив, що заяву про перегляд судових рішень вправі подати лише сама особа, на користь якої постановлено рішення Європейського суду, тому заява, подана його адвокатом, не може розглядатися. Це фактично позбавляє особу права на юридичне представництво та робить практично неможливим виконання усіх вимог, які висуває Вищий спеціалізований суд як умову прийнятності заяви. З практики відомо, що ВССУ все більше розширює перелік вимог до такої заяви, значно виходячи за межі, передбачені законом. Узагальнення практики ВССУ дозволяє скласти перелік таких вимог, невиконання яких може призвести до визнання заяви неприйнятною. Серед іншого, ув’язнений має надати: прошнуровані, пронумеровані та скріплені печаткою відповідного суду копії судових рішень, про перегляд яких йдеться; автентичний переклад рішення Європейського суду, завірений Міністерством юстиції України; повідомлення Європейського суду про набрання рішенням статусу остаточного, отриманий особисто ним, а не його представником, та належним чином завірений його переклад; завірену копію рішення Європейського суду; оформлену належним чином копію паспорта громадянина України чи довідку від установи виконання покарань. Крім того, на заяві не може стояти підпис юридичного представника, навіть якщо вона одночасно підписана особисто зацікавленою особою та заява може бути надіслана лише з адреси в’язниці, де він перебуває. Жодна з цих вимог не передбачена законом, деякі з них неможливо виконати й всі вони викликають сумніви щодо їхньої виправданості. Також виникають проблеми з виконанням рішень щодо застосування катувань та відсутності ефективного розслідування. У багатьох випадках прокуратура, навіть після встановлення міжнародним органом факту застосування поганого поводження, не проводить розслідування. Наприклад, у згаданій справі Щітки прокуратура міста Києва відмовилася виконувати вказівки, що містяться у висновку Комітету ООН з прав людини, зазначивши у листі від 12 грудня 2011 року, що «висновки Комітету… щодо порушення права Щітки В.В. за ст.ст. 7 та 14 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, зокрема, його катування під час досудового слідства, несправедливого та необ’єктивного судового розгляду, підтвердження у ході проведеної перевірки не знайшли». Крім того, у багатьох випадках сплив строку притягнення до кримінальної відповідальності перешкоджає проведенню кримінального розслідування.Рекомендації Поширити норми законодавства, що передбачає перегляд судових рішень за наслідками рішень міжнародних судових інституцій, на рішення чи висновки будь-яких міжнародних органів, за якими Україна визнала компетенцію розглядати індивідуальні скарги чи повідомлення; Збільшити строк для подачі заяви про перегляд судових рішень, скасувавши взагалі такий строк для перегляду вироків у кримінальних справах; Чітко передбачити у законодавстві право на юридичне представництво для осіб, що подають заяви, у тому числі на етапі подання заяв; Спростити процедуру ініціювання перегляду рішень, що набрали законної сили, внаслідок винесення рішень міжнародними судовими установами, виключити з умов прийнятності бюрократичні вимоги, не виправдані з погляду ефективного перегляду справ; Переглянути правила про строки давності притягнення до кримінальної відповідальності осіб, що підозрюються у діяннях, що підпадають під визначення статті 1 Конвенції проти катувань та інших видів жорстокого, нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження. ^ Право на справедливий суд Ситуація з дотриманням права на справедливий суд стрімко погіршується в останні роки. У травні-липні 2010 року була проведена судова реформа. Цю реформу очікували багато років, проте значною мірою вона не призвела до поліпшення ситуації. Більше того, внаслідок реформи посилилася політизація правосуддя та залежність суддів від політиків. Крім того, не вирішеними проблемами залишаються:Порушення розумних строків при розгляді справ;Масове невиконання судових рішень (близько 70 %);Проблема фінансової та адміністративної залежності суддів;Незавершеність реформи процесуального права: кримінальний процесуальний кодексx та кодекс про адміністративні правопорушення прийняті за часів СРСР, їхня концепція та положення суперечать багатьом стандартам прав людини;Перевантаженість судів та недостатня прозорість їхньої діяльності;Недостатнє фінансування судової влади;Неналежний рівень кваліфікації значної частини суддівського корпусу та малоефективність системи професійної відповідальності суддів;Високий рівень корупції суддів. 15-16 жовтня Венеціанська Комісія Ради Європи затвердила висновок щодо Закону про судоустрій та статус суддів,xi прийнятого в 2010 році. Попри позитивну оцінку певних аспектів, спрямованих на забезпечення незалежності суддів: впровадження автоматично розподілу справ у судах, переведення Державної судової адміністрації під контроль судової влади та ліквідацію військових судів, у висновку міститься понад 30 серйозних зауважень та рекомендацій щодо зміни цього закону. Така диспропорція у висновку свідчить про більш негативну, ніж позитивну оцінку цих змін. Частиною судової реформи можна вважати прийняття Парламентом в травні 2010 року Закону «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо недопущення зловживань правом на оскарження». Законом передбачено, що Вищому адміністративному суду як суду першої інстанції підсудні справи щодо встановлення Центральною виборчою комісією результатів виборів або всеукраїнського референдуму, а також справи щодо оскарження актів, дій чи бездіяльності Верховної Ради України, Президента України, Вищої ради юстиції (ВРЮ). При цьому в цих справах відсутня процедура подачі апеляції. Крім того, закон надає надзвичайно широкі повноваження Вищій раді юстиції щодо проведення дисциплінарного провадження проти суддів. Значно розширено повноваження ВРЮ щодо звільнення суддів з посади, зокрема, за порушення присяги – надзвичайно нечітко визначеної підстави, що фактично дозволяє звільнити будь-якого неугодного суддю. Венеціанська комісія Ради Європи дуже критично поставилася до цього закону . Вони стверджували, що за умови політичного формування Вищої ради юстиції необхідно навпаки зменшувати її повноваження. Також вона висловила занепокоєння щодо політизації дисциплінарного провадження проти суддів. У висновках висловлено стурбованість щодо зростання ролі Вищої ради юстиції при збереженні її формування політичними органами та звуження повноважень та ролі Верховного суду. До сьогодні рекомендації Венеціанської комісії залишаються не виконаними. Вища рада юстиції є надзвичайно політизованою структурою. Вона складається з двадцяти членів. Верховна Рада України, Президент України, з’їзд суддів України, з’їзд адвокатів України, з’їзд представників юридичних вищих навчальних закладів та наукових установ призначають до Вищої ради юстиції по три члени, всеукраїнська конференція працівників прокуратури — двох членів Вищої ради юстиції. До складу Вищої ради юстиції входять за посадою Голова Верховного Суду, Міністр юстиції, Генеральний прокурор. Для зміни порядку формування ВРЮ необхідно змінити Конституцію. Але це жодним чином не виправдовує наділення цього органу такими надзвичайними повноваженнями. Якщо більшість у парламенті та посада президента належить представникам однієї політичної сили, то ця політична сила призначає працівників виконавчої влади (керівників юридичних вищих навчальних закладів, міністрів, Генерального прокурора тощо), то максимально незалежність можуть зберігати лише не більше 7 членів ВРЮ. Разом з тим Вища рада юстиції сконцентрувала в собі надзвичайно важливі функції: вона відіграє ключову роль у призначенні та звільненні суддів; члени ВРЮ мають право ініціювати дисциплінарне провадження проти судді та мають широкі повноваження щодо витребування будь-яких документів; призначає голів судів. Вплив Вищої ради юстиції спричинив суттєву втрату незалежності суддями та зростання їхньої політизованості та керованості ззовні. Політична залежність породила надзвичайно дивні з правової точки зору рішення судів, починаючи від місцевих і закінчуючи Конституційним судом. Але наступ на незалежність суддів йшов і за іншими напрямками. Влада проводила кадрові ротації в судах аби встановити повний контроль над судовою системою. Сьогодні голови ключових судових інстанцій є вихідцями із Донеччини або, так чи інакше, мають відношення до діючої влади. Як приклад, голова Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ Леонід Фесенко, попри законодавчі норми, тривалий час суміщав свою посаду із обов’язками народного депутата Верховної Ради від Партії Регіонів. Голова Вищого господарського суду Віктор Татьков раніше працював головою Донецького апеляційного господарського суду й взагалі не мав досвіду роботи в суді касаційної інстанції. Вплив ВРЮ проявився і при звільненні судів за порушення присяги. Численними стали випадки, коли прокуратура через своїх представників у Вищій раді юстиції ініціювала дисциплінарні провадження щодо порушення присяги суддями, котрі виносили рішення не на користь прокуратури. З документів, що потрапили до Української Гельсінської спілки з прав людини, стало відомо, що 7 червня 2011 року заступник Генерального прокурора України Михайло Гаврилюк, що є одночасно членом Вищої ради юстиції, звернувся до ВРЮ з пропозицією про звільнення з посади трьох суддів апеляційного суду міста Києва Мороза Ігоря Миколайовича, Лашевича Валерія Миколайовича та Бартащук Людмили Вікторівни. Представник Генеральної прокуратури хотів покарати суддів фактично за дотримання ними Конституції України та Європейської конвенції про захист прав людини. Так, зазначені судді прийняли рішення звільнити обвинуваченого з-під варти в зв’язку з відсутністю конкретних фактів, що обґрунтовували б підстави подальшого тримання людини за ґратами. Таке рішення повністю узгоджувалось зі статтею 29 Конституції та статтею 5 Європейської Конвенції, які передбачають право на свободу як невід’ємне людське право, з чого випливає, що ніхто не повинен доводити, що в нього є підстави перебувати на свободі. Це підтверджує й практика Європейського суду, який багато разів повторював, що «існує презумпція на користь звільнення», що «до вироку особа має вважатися невинуватою», і що «вона має бути звільнена до вироку, як тільки її тримання під вартою стає необґрунтованим». Фактично заступник генпрокурора звинувачував суддів в тому, що обвинувачення не змогло аргументовано довести необхідність утримання людини під вартою. Прокурор в суді не навів жодного конкретного факту на користь такого рішення. УГСПЛ направило численні звернення в органи влади. Прокуратура тим часом відкликала своє подання щодо цих суддів. В іншому випадку Центр стратегічного захисту повідомив у листопаді 2011 року, що отримав документи про подання прокурати до ВРЮ щодо звільнення судді Романа Брегея. Він попав в немилість за винесення двох виправдувальних вироків на цілком обґрунтованих доказах. Суддя при винесенні цих рішень також виніс окрему ухвалу щодо допущених слідством недоліків. Апеляційний суд скасував ці вироки й направив справи на новий розгляд, але прокуратура вирішила ще використовувати позасудові способи розправи з таким суддею.xii Також варто нагадати, що Генеральна прокуратура ініціювала розслідування в ВРЮ щодо усіх суддів Судової палати з розгляду кримінальних справ ВСУ напередодні виборів Голови Верховного суду України. За нашими даними, тиск на суддів з боку прокуратури через ВРЮ набув масового та системного характеру. Взагалі є неприпустимим, коли одній зі сторін процесу, невдоволеній результатами судового розгляду, надається право впливати на суд за допомогою адміністративного тиску. Відповідно до європейських стандартів незалежності суддів «судді повинні приймати свої рішення цілком незалежно і мати змогу діяти без обмежень, без неправомочного впливу, підбурення, тиску, погроз, неправомочного прямого чи непрямого втручання, незалежно з чийого боку та з яких мотивів воно б не здійснювалось. У законі мають бути передбачені санкції проти осіб, які намагаються у такий спосіб впливати на суддів» (Рекомендація Комітету Міністрів Ради Європи № (94) 12). Залежність та політизованість суддів відобразилася під час розгляду кримінальних справ проти лідерів опозиції Луценко, Тимошенко, Іващенко та інших. Застосовуючи вибіркове кримінальне переслідування, представників опозиції було засуджено з численними порушеннями права на справедливий суд. Реформа не вирішила старі проблеми судочинства. Драматично погіршується ситуація з тривалістю судових процесів понад розумні строки та ростом навантаження на одного суддю (у середньому навантаження суді місцевого суду виросло до 130 справ на рік, а судді Вищого Адміністративного Суду — до 138). Погіршується ситуація з невиконанням рішень судів, де стороною є держава. Не зменшилася проблема корупції в судах, і в громадській думці вони надалі займають одне з перших місць за корумпованістю, а кількість скарг на них щорічно зростає. Не покращилася якість добору суддів, і дається взнаки низька якість юридичної освіти, що надається вищими навчальними заходами, підпорядкованими виконавчій владі. Судова реформа істотно обмежила строки позовної давності у справах, де відповідачем є органи державної влади. Зокрема, в адміністративному процесі скорочено загальний строк позовної давності з одного року до шести місяців, а також розширено застосування спеціального строку в один місяць. Так, «для звернення до адміністративного суду щодо оскарження рішення суб'єкта владних повноважень, на підставі якого ним може бути заявлено вимогу про стягнення грошових коштів, установлюється місячний строк». Наприклад, це стосується усіх справ щодо соціальних виплат тощо. Також істотно обмежені строки апеляційного та касаційного оскарження у цих же категоріях справ. Ці строки є надзвичайно короткими, враховуючи необхідність збирання необхідних доказів, і є суттєвим обмеженням права на доступ до суду. Інший аспект порушення права на справедливий суд. У липні 2010 року були внесені зміни до Цивільного процесуального кодексу України, що передбачили спрощений (наказний) порядок провадження за позовами підприємств, що надають житлово-комунальні послуги. Після зазначених змін законодавства було видано більше 70 тисяч судових наказів за заявами таких підприємств. Внесені зміни погіршили стан реалізації прав громадян на доступ до суду у випадках видачі суддями судових наказів про стягнення заборгованості. В результаті застосування наказного провадження відповідач не має інформації ані про факт надходження до суду заяви про видачу щодо нього судового наказу, ані про зміст заяви до суду та про наявність доказів, там самим не маючи можливості представити свою позицію у справі. Крім того, суди, як правило, не вимагають від позивача доказів беззаперечності вимог позивача, тобто доказів того, що відповідач погоджується із заявленими вимогами або існують беззаперечні докази того, що такі послуги справді надавалися чи повинні були надаватися, за яких тільки й дозволяється наказне провадження. Фактично, наказне провадження у цій категорії спорів перетворилось у масове порушення права споживачів комунальних послуг на справедливий судовий розгляд. Відповідач, як правило, дізнається про виданий щодо нього судовий наказ після того, як відбувся судовий розгляд і він отримав копію вже виданого судового наказу. Лише після цього відповідач може ініціювати процедуру скасування судового наказу. Якщо до 3 серпня 2010 року суд мав безумовно скасувати наказ у разі незгоди з ним боржника, то після внесення згаданих вище змін відповідач має надати обґрунтування своєї заяви про скасування судового наказу. Розгляд заяви про скасування судового наказу не надає стороні прав, гарантованих статтею 14 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права та статтею 6 Конвенції з прав людини. У той же час, така форма фактично переміщує на відповідача тягар доведення того, що позивач не має підстав для позову. Крім того, враховуючи складність правових та фактичних обставин переважної кількості спорів цієї категорії, а також той факт, що більшість відповідачів у цих справах є малозабезпеченими особами, держава мала б надавати у таких справах безоплатну правову допомогу, яка у законодавстві не передбачена. Рекомендації Невідкладно змінити спосіб формування Вищої ради юстиції, передбачивши, зокрема, її формування з’їздом суддів, або ліквідувати цю інституцію з передачею її функцій органам, що відповідають критеріям незалежного формування органу судової влади. Розширити компетенцію Верховного суду України, зокрема, надати можливість усім сторонам процесу звертатися до нього в певних випадках конфліктів компетенції, неоднакового застосування норм матеріального чи процесуального права. Надати повноваження Верховному Суду України самостійно і незалежно від вищих спеціалізованих судів вирішувати питання перегляду справ. Удосконалити процедуру розгляду справ про адміністративні правопорушення, встановивши гарантії справедливого судового розгляду, передбачені статтею 14 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права й статтею 6 Конвенції про захист прав людини. Розробити та прийняти законодавчі норми для забезпечення розумних строків розгляду справ судом. Також необхідно передбачити можливість компенсації особам за порушення їх права на розумний строк розгляду справи; Передбачати у Державному бюджеті України окремим рядком кошти на виконання рішень українських судів, за якими боржником є держава, органи державної влади, державні установи та організації. Визначити у законі чіткі докази безспірності вимог позивача у разі подання позову у наказному провадженні. Передбачити надання безоплатної правової допомоги у спорах із підприємствами, що надають комунальні послуги, зокрема, під час процедури ініціювання та розгляду заяв про скасування судових наказів, виданих за заявами таких підприємств.^ Свобода асоціацій та мирних зібрань Законодавство щодо свободи мирних зібрань є не чітким та не передбачуваним. З однієї сторони, свобода мирних зібрань регулюється статтею 39 Конституції України, яка встановлює повідомчий порядок здійснення свободи зібрань, а також порядок її обмеження виключно судом на підставі закону за певних обставин. Досі такого профільного закону не прийнято. Це призводить до необґрунтованих обмежень цієї свободи, оскільки суди надто широко тлумачать підстави для цього. З іншої сторони, всупереч Конституції з-за відсутності профільного закону поширеною є практика ухвалення місцевими органами державної влади та органами місцевого самоврядування нормативно-правових актів, що регулюють реалізацію свободи мирних зібрань. При цьому обсяг цієї свободи значно непропорційно та необґрунтовано звужується. Поширеною є практика застосування судами Указу Президії Пленуму Верховної ради СРСР від 28.07.1988 року «Про порядок організації і проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій в СРСР». Чинність цього акту в Україні викликає сумнів, але на практиці він часто застосовується. У таких умовах реалізувати свободу мирних зібрань достатньо складно. Суди використовують виключно один спосіб обмеження свободи мирних зібрань — заборону їх проведення. Інші варіанти обмежень, як-от у часі, місці, використанні допоміжних засобів, судами практично не застосовуються. У рішеннях про заборону мирних зібрань суди неодноразово в якості основної підстави для заборони визнають повідомлення органів внутрішніх справ про неспроможність забезпечити належну охорону громадського порядку під час проведення мирного зібрання, що суперечить позитивній складовій свободи мирних зібрань — обов’язку держави гарантувати безпеку учасників мирних зібрань. Суди у більшості випадків забороняють проведення мирних зібрань у випадках, коли декількома організаторами було заявлено про проведення мирних зібрань, які перетинаються чи співпадають у часі та місці проведення. При цьому судом забороняється проведення усіх оскаржуваних мирних зібрань. Суди часто застосовують заборони проведення мирних зібрань усім протягом певного часу чи на певних територіях. У таких випадках обмеження не є пропорційним та необхідним у демократичному суспільстві відповідно до міжнародних стандартів. Крім того, таке рішення стосується необмеженого кола осіб, що позбавляє можливості його оскарження суб’єктом, право якого обмежено. Процедура апеляційного оскарження рішень суду про обмеження свободи мирних зібрань не гарантує можливість їхнього оскарження до заявленого початку мирного зібрання. Поширене непропорційне застосування сили і спеціальних засобів з боку працівників правоохоронних органів проти учасників мирних зібрань. Працівники правоохоронних органів практично ніколи не притягаються до відповідальності за перевищення влади або службових повноважень, незаконне перешкоджання проведенню мирних зібрань, перешкоджання законній діяльності об’єднань громадян. Це зумовлено, зокрема, відсутністю належного розслідування органами прокуратури випадків порушення прав людини правоохоронцями. Частими є випадки протиправної бездіяльності працівників міліції у випадках виникнення сутичок на мирних зібраннях та провокацій на контрзібраннях, що ставить під загрозу життя та здоров’я уча