ЗМІСТВСТУП.............................................................................................................................3РОЗДІЛ 1. ІСТОРІОГРАФІЯ І ДЖЕРЕЛЬНА БАЗА ДОСЛІДЖЕННЯ..........10РОЗДІЛ 2. ІСТОРИКО–ПРАВОВИЙ АНАЛІЗ ПРЕДСТАВНИЦЬКИХ ОРГАНІВ ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ НІМЕЧЧИНИ..................................................30 2.1. Теоретичні основи представницьких (законодавчих) органів у механізмі державної влади.............................................................................................................30 2.2. Становлення та розвиток представницьких (законодавчих) органів державної влади Німеччини............................................................................................................62^ РОЗДІЛ 3. ОСОБЛИВОСТІ СУЧАСНОГО НІМЕЦЬКОГО ПАРЛАМЕНТАРИЗМУ ТА ІСТОРИКО–ПРАВОВИЙ ДОСВІД....................101 3.1. Федеральні збори Німеччини...........................................................................101 3.2. Бундестаг ФРН: правовий статус і організація діяльності............................109 3.3. Партійний склад Бундестагу............................................................................124 3.4. Депутати та допоміжні служби Бундестагу....................................................134 3.5. Законодавчий процес у ФРН............................................................................141 3.6. Бундесрат у системі державної влади Німеччини..........................................158ВИСНОВКИ................................................................................................................179^ СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ …..……….……………...…........……191ДОДАТКИ...................................................................................................................209Для заказа доставки работы воспользуйтесь поиском на сайте http://www.mydisser.com/search.html^ ВСТУПАктуальність теми дослідження. Головною ознакою сучасного етапу розвитку людської цивілізації є зближення та взаємопроникнення різних національних правових культур, взаємозбагачення та розвиток суспільних систем через засвоєння кращих надбань людства. Цей процес, обумовлений пріоритетом гуманістичних ідеалів у державно–правовій політиці багатьох країн, закономірно призводить до необхідності історико–юридичного дослідження особливостей функціонування різних форм державної влади з метою квінтесенції позитивного суспільного досвіду. Проголошення незалежності та прийняття Конституції України стали тими основоположними актами, які визначили стратегію розвитку нашої держави на майбутнє як демократичної та правової. Функціонування державної влади в режимі консенсусу — це той ідеальний стан речей, до якого прагне політична практика всього світу. Україна теж не стала винятком, а тому від моменту проголошення незалежності ведуться пошуки найбільш ефективної організації влади з метою надання стабільності політико–правовій системі України, збереження і розвитку демократичного ладу в державі. Здійснення реформ та європейський вибір може сприяти виходу України на новий етап суспільно–політичного розвитку, зміцненню демократії, наближенню до ідеалу правової та соціальної держави лише за умов виваженості та наукової обґрунтованості кожного кроку державотворення. У зв’язку з цим об’єктивно необхідним є дослідження юридичних процесів розвитку сучасної державності, методів здійснення державної влади у країнах із різними формами правління з метою виявлення позитивного досвіду організації та діяльності представницьких установ та максимального використання їх кращих надбань. Очевидним є визначення сучасного стану українського суспільства як перехідного. Досвід Німеччини є найбільш переконливим прикладом успішного переходу від авторитарно–терористичного режиму до стійкої демократії на основі поєднання ефективної ринкової економіки, державного регулювання і соціальної справедливості в інтересах політичної стабільності. Історико–правовий досвід німецького парламентаризму переконує, що особливості функціонування представницьких органів у системі державного устрою значною мірою обумовлюють рівень демократії у державі, створення реальних умов для забезпечення гідного життя і свободи особистості, захисту її соціальних і економічних прав, стабільність розвитку політичної системи та її здатність адекватно реагувати на зміни в суспільстві. У зв’язку з цим особливого значення набуває вивчення основного гаранта економічної та соціально–політичної стабільності Німеччини – парламенту, в першу чергу історії його виникнення, розвитку, особливостей сучасного формування та функціонування. Актуальність даної проблеми, а також недостатня її розробленість в історико–правовій науці і зумовили вибір теми даного дисертаційного дослідження. ^ Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконано відповідно до п. 2.1 Постанови Президії Національної академії наук України від 27 вересня 2000 року № 257, п.1.2 Переліку державних наукових і науково–технічних програм з пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки на 2002–2006 рр., затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 24 грудня 2001 р. № 1716, п.10 Тематики пріоритетних напрямів дисертаційних досліджень на період 2002–2005 рр., затвердженої наказом МВС України від 30 червня 2002 р. № 635, п. 1.1 Головних напрямків наукових досліджень Національного університету внутрішніх справ на 2001–2005 рр., а також планів наукових досліджень кафедри теорії та історії держави і права Національного університету внутрішніх справ. ^ Мета і задачі дослідження. Мета дослідження полягає у комплексному аналізі правових засад виникнення та особливостей функціонування парламенту Німеччини та розробці на цій основі конкретних пропозицій, спрямованих на вдосконалення конституційного та поточного законодавства України. У роботі поставлено такі основні завдання: – розширити джерельну базу досліджуваної проблеми за рахунок залучення до наукового обігу значної кількості невідомих раніше документів; – визначити і обгрунтувати сучасні методологічні підходи до вивчення проблем парламентаризму; – дати загальну характеристику представницьких (законодавчих) органів у механізмі державної влади; – з’ясувати сутність та правовий статус перших прототипів парламентів на території сучасної Німеччини; – вивчити процес становлення парламентаризму Німеччини; – виявити правовий статус і організацію діяльності Бундестагу; – визначити партійний склад Бундестагу та охарактеризувати місце партій у системі державної влади ФРН; – виділити особливості правового статусу депутатів Бундестагу; – охарактеризувати специфіку діяльності допоміжних служб Бундестагу; – визначити місце Бундесрату в системі державної влади Німеччини та дослідити особливості його формування та функціонування; – дослідити особливості законотворчого процесу в ФРН; – розробити й обґрунтувати відповідні наукові теоретичні і практичні рекомендації щодо реалізації конституційної моделі демократичної, правової, соціальної держави в Україні.^ Об’єктом дослідження є історико–правові процеси формування та розвитку представницьких (законодавчих) органів у механізмі державної влади Німеччини у період з 1871 р. по теперішній час.^ Предметом дослідження є загальні та специфічні закономірності виникнення та розвитку представницьких (законодавчих) органів на території сучасної Німеччини, особливості їх формування та діяльності. ^ Методи дослідження. Методологічною основою дисертаційного дослідження є сукупність загальнонаукових та спеціально–юридичних методів і прийомів наукового пізнання. Історичний метод дав змогу дослідити виникнення, формування і розвиток представницьких (законодавчих) органів державної влади у світовій цивілізації (підрозділ 2.1) та у Німеччині, зокрема (підрозділи 2.2, 3.1 – 3.6), у хронологічній послідовності та виявити притаманні даному процесу закономірності і суперечності. За допомогою юридико–технічного методу було досліджено чинне законодавство Німеччини і практику його застосування державними органами (підрозділи 3.2 – 3.6). Метод абстрагування дозволив виділити найсуттєвіші ознаки розвитку парламентаризму в Німеччині (підрозділи 2.2, 3.1). Використання аналітичного методу дало змогу поділити предмет дослідження на складові частини та вивчити притаманні їм властивості (підрозділи 3.1–3.6). За допомогою логіко–семантичного методу поглиблено понятійний апарат парламентаризму (підрозділ 2.1). Компаративістський метод дав змогу проаналізувати спільні риси у розвитку парламентаризму у Німеччині та в Україні . Науково–теоретичним підґрунтям дисертації є загальнотеоретичні наукові праці, розробки провідних фахівців у галузі історії та теорії держави і права, конституційного права, галузевих правових дисциплін О.М.Бандурки, А.З.Георгіци, Ю.Д.Древаля, Г.С.Журавльової, В.С.Журавського, Ю.М.Коломійця, В.Ф.Погорілка, О.Ф.Скакун, М.М.Страхова, Ю.М.Тодики, О.Ф.Фрицького, М.В.Цвіка, В.М.Шаповала, Ю.П.Ур’яса, О.Н. Ярмиша та ін. Були досліджені праці зарубіжних учених М.Амеллера, Р.Бернхардта, Я.С.Драбкіна, А.Жалінського, Ж. Зіллера, Й.Ізензее, П.Кірххофа, Г. Кречмера, М.Мертеса, Т.Маунца, А.Рьоріхта, А.Фріча, К.Хессе та ін. Нормативною основою роботи є законодавчі акти Північно–Німецького союзу, Німецької імперії 1871 року, Веймарської республіки, імперії ІІІ Рейха, конституційне та поточне законодавство ФРН, Конституція України, міжнародно–правові акти, закони України, а також нормативно–правові акти Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України, міністерств і відомств України. Використано також актуальну політико–правову публіцистику, на сторінках якої висвітлюються питання діяльності парламентів Німеччини та України. Емпіричну базу дослідження становлять статистичні та архівні матеріали, які стосуються діяльності Бундестагу та Бундесрату Німеччини.^ Наукова новизна одержаних результатів визначається, передусім, тим, що автор уперше у вітчизняній науці зробив спробу комплексного історико–правового дослідження виникнення, структури, розвитку та функціонування парламенту Німеччини. У дисертації проаналізовано історію зародження перших представницьких органів на території сучасної Німеччини, досліджено особливості правового статусу інституцій та посадових осіб федерального парламенту, його функцій та завдань в історичному контексті. У науковий обіг уведено велику кількість досі не досліджених в Україні історичних та правових праць з даної проблематики, зокрема, нормативно–правових актів та опублікованих у Німеччині архівних матеріалів. У результаті проведеного дослідження сформульовано нові наукові положення та висновки, запропоновані здобувачем особисто. Основні з них такі: уперше комплексно обгрунтовано історико–правовий розвиток німецького парламентаризму та розроблено його періодизацію; уточнено визначення поняття парламенту як вищого представницького виборного колегіального органу державної влади, який діє на постійній основі та має законодавчі, контрольні та установчі повноваження; уперше доповнено періодизацію розвитку парламентаризму новим етапом, пов’язаним із появою першого представницького органу держав – членів Європейського Співтовариства (Європейського Союзу) – Європейського парламенту; виявлено специфіку діяльності фракцій у Бундестазі та їх значення для забезпечення ефективної роботи парламенту; визначено, що в системі держаної влади ФРН Бундесрат виступає не як друга палата парламенту, а як окремий федеральний конституційний орган, через який землі здійснюють свій вплив на законодавство та управління державою на рівні Федерації та Європейського Союзу; обґрунтовано значення Бундесрату в системі державного устрою ФРН; досліджено вплив правового регулювання діяльності політичних партій у Німеччині на рівень демократії у державі, додержання прав, свобод та громадян; визначено правовий статус опозиційних партій; вперше показано еволюцію виборчої системи Німеччини; проведено комплексний аналіз особливостей законодавчого процесу в ФРН та виділено його стадії; сформульовано конкретні пропозиції щодо використання деяких державотворчих та правотворчих традицій Німеччини для подальшої розбудови демократичної, правової, соціальної держави в Україні.^ Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що викладені в дисертації висновки та пропозиції можуть використовуватись: а) у науково–дослідній роботі – для подальшого опрацювання загальних і спеціальних підстав виникнення, розвитку й функціонування представницьких (законодавчих) установ провідних держав світу; б) у правотворчості – при підготовці змін і пропозицій до чинного законодавства України з урахуванням позитивного досвіду Німеччини; в) у навчальному процесі – положення та висновки дисертації можуть бути використані в юридичних та інших навчальних закладах при вивченні курсів „Історія держави та права зарубіжних країн“, „Державне право зарубіжних країн“ та деяких інших курсів галузевих юридичних та історичних дисциплін, а також при розробці науково–практичних посібників і методичних рекомендацій.^ Апробація результатів дисертації. Підсумки розробки проблеми в цілому, окремих її аспектів, одержані узагальнення і висновки були оприлюднені дисертантом на на XІ міжнародній науково–практичній історико–правовій конференції „Місцеві органи державної влади та самоврядування: історико–правовий аспект” (Суми, 16–18 квітня 2004 р.), міжнародній науково–практичній конференції „Методологічні проблеми сучасного перекладу” (Суми, 18–21 травня 2004 р.), XІІ міжнародній науково–практичній історико–правовій конференції „Етнонаціональні чинники в історії державно–правового будівництва” (Бахчисарай, 10–13 вересня 2004 р.), а також шляхом подання пропозицій та зауважень до законопроекту „Про внесення змін до Конституції України”. Публікації. Основні положення та результати дисертації викладені у п’яти статтях, опублікованих у фахових виданнях, та трьох публікаціях за матеріалами науково–практичних конференцій. ^ Структура дисертації зумовлена цілями і характером дослідження. Робота складається із вступу, трьох розділів, які об’єднують вісім підрозділів, висновків, списку використаних джерел та додатків. Повний обсяг дисертації становить 208 сторінок, у тому числі 18 сторінок списку використаних джерел (238 найменувань).Для заказа доставки работы воспользуйтесь поиском на сайте http://www.mydisser.com/search.htmlВИСНОВКИУ результаті дисертаційного дослідження, виконаного на основі аналізу законодавства Німеччини і практики його реалізації, теоретичного осмислення численних наукових праць у різних галузях юриспруденції та історії, автором сформульовано ряд висновків, пропозицій і рекомендацій, спрямованих на розуміння сутності німецького парламентаризму на різних етапах його розвитку та удосконалення законодавчого регулювання представницьких засад державної влади в Україні. Основні з них такі: Парламент – це вищий представницький виборний колегіальний орган державної влади, який діє на постійній основі та має законодавчі, контрольні та установчі повноваження. Періодизація розвитку парламентаризму має охоплювати п’ять етапів: 1) період закладення основ народного представництва; 2) утілення в державно–правову практику принципів визнання законодавчої діяльності прерогативою парламенту, визнання закону актом вищої юридичної сили з–поміж усіх актів, наділення парламенту контрольними повноваженнями за виконавчою владою; 3) формування парламенту як державного інституту в переважній більшості країн світового суспільства; 4) утвердження парламентаризму як взаємодії держави та суспільства при провідній або особливій та істотній ролі у здійсненні владних функцій загальнонаціонального представницького органу в державно–правову практику більшості країн світу; 5) поява першого представницького органу народів держав – членів Європейського Співтовариства (Європейського Союзу) – Європейського парламенту. Моментом утворення єдиної німецької держави необхідно вважати квітень 1871 р., коли було ухвалено конституцію Німецької імперії. За конституцією вищими представницькими органами вважалися Союзна рада та Рейхстаг, але їх компетенція була досить обмеженою, оскільки імператору (кайзеру), яким міг бути лише прусський король, належало право здійснювати законодавчі, установчі та контрольні функції. Кайзер призначав голову виконавчої влади – імперського канцлера та здійснював контроль за діяльностю останнього, розпоряджався збройними силами, вирішував питання війни і миру, представляв Німеччину у міжнародних справах. До компетенції Союзної ради, члени якої призначалися урядами союзних держав, належало право схвалення (санкціонування) законів, видання указів, які мали силу законів, контроль органів виконавчої влади, розпуск Рейхстагу до закінчення терміну його повноважень, призначення союзної екзекуції у випадку невиконання одним із союзних урядів своїх зобов’язань. Право голосу у Союзній раді належало державі, тобто її члени повинні були виражати лише волю своєї держави, а не особисту точку зору. Рейхстаг, депутати якого обиралися на основі загального виборчого права (правом голосу користувалися чоловіки, що досягли 25–річного віку, за винятком військовослужбовців), володів законодавчою ініціативою, але всі його ухвали підлягали затвердженню імператором та Союзною радою. Згода Рейхстагу була умовою ратифікації міжнародних договорів, якщо предмет договору входив до кола повноважень законодавчої влади. Разом із Союзною радою Рейхстаг мав повноваження у сфері розгляду та затвердження державного бюджету та державної позики. Контроль за діяльністю виконавчої влади до кола повноважень Рейхстагу не належав. Отже, безсумнівними здобутками розвитку парламентаризму в Німецькій імперії необхідно вважати загальне виборче право та, хоч і обмежену, законодавчу компетенцію Рейхстагу. Проте відсутність контролю за виконавчою владою не дозволяла Рейхстагу повною мірою впливати на суспільно–політичні процеси у державі. Розвиток представницьких засад в управлінні часів Німецької імперії свідчить, що там існував синтез дуалістичної монархії та раціоналізованого парламентаризму – режиму, при якому парламент позбавлений таких повноважень, як інвеститура, тобто юридичне затвердження уряду та зменшення можливостей контролю за урядом з боку парламенту. Період Веймарської республіки (1919–1933 рр.) характеризувався значною демократизацією суспільно–політичних процесів. Уведення республіканської форми правління, суттєве розширення повноважень парламенту в сфері контролю за виконавчою владою, уведення загального виборчого права для чоловіків і жінок з 20–річного віку, активна участь Рейхстагу у виробленні зовнішньополітичного курсу дозволяють зробити висновок про певне зміцнення парламентаризму в Німеччині. Але конституційне закріплення за Президентом значних повноважень у поєднанні з недоліками законодавчого регулювання діяльності партій у державі за умов економічної кризи призвели до нестабільності демократичних засад народного представництва та мали своїми наслідками встановлення нацистської диктатури. Розвиток парламентаризму за часів Веймарскої республіки дає підстави стверджувати про зміщення державно–політичного розвитку Німеччини у напрямку президентської республіки. Період нацистської держави (1933–1945 рр.) характеризується руйнуванням парламентської системи Веймарської республіки. Посада Президента імперії згідно з законом від 1 серпня 1934 р. поєднується з посадою рейхсканцлера, ліквідується місцеве самоврядування, забороняється діяльність всіх партій, окрім нацистської, а Рейхстаг формується за партійним принципом. Інституалізація нацистської партії у фашистській системі здійснюється в напрямку перетворення монопартії у партію–державу. Відбулося конституційне вростання партії в державу,. “Вождь партії” є главою держави, керівником уряду, подібна унія стосується і цілого ряду інших посад у державному та партійному апараті. Партія стає частиною державного апарату, а тому на неї поширюються норми державного права. Після закінчення Другої світової війни у 1945 р. західна частина країни була організована на федеративних засадах як Федеративна Республіка Німеччина (ФРН). У новій парламентській системі, розробленій у 1948–49 роках та закріплених у Конституції 1949 р., були збережені як інститут президентства, так і народно обрана законодавча влада — два найвпливовіші інститути Веймарської системи. Проте інститут президентства був позбавлений майже всіх політичних повноважень, а також свого колишнього права скликати всенародне голосування, Президент практично став номінальною фігурою. Нижня законодавча палата (тепер названа Бундестаг) мала дуже обмежене право на зміщення Уряду та Кабінету Міністрів (канцлера та міністрів). Щоб уладнати проблему нестабільності виконавчої влади, Основний закон передбачає „конструктивний вотум недовіри”. Це означає, що Бундестаг може змістити канцлера шляхом проголошення йому вотуму недовіри лише за умови, якщо спочатку визначиться з кандидатурою наступника. Згідно з Основним законом Бундестаг, новостворений парламент, який обирається безпосередньо суверенним народом, мав вищість над двома іншими владами, виконавчою і судовою. Пам’ятаючи уроки Веймарської республіки, де голова уряду був відповідальним одночасно перед парламентом і президентом як головою держави, автори Конституції 1949 року подбали про те, щоб виконавча гілка влади – канцлер і його кабінет – була політично відповідальною перед Бундестагом і обиралася його членами таємним голосуванням. Конституція ФРН 1949 р. заклала підвалини парламентського правління – режиму, що характеризується верховенством парламенту та наявністю основних принципів парламентаризму – формуванням уряду на підставі співвідношення сил у парламенті, політичною відповідальністю уряду перед парламентом, переходом виконавчої влади від голови держави до уряду. Аналіз конституційних норм та законодавчої практики ФРН свідчить про двоєдину сутність Бундесрату. З одного боку, згідно з Основним Законом Німеччини він має такі ознаки вищого представницького і законодавчого органу, як право брати участь у законодавчому процесі (ст.50), вимагати звіту від членів Федерального уряду (ст.53). З іншого боку, його формування здійснюється на невиборній основі, шляхом призначення членами Бундесрату членів урядів земель (ст.51), згода Бундесрату вимагається лише під час прийняття певної частини законів, а в разі його незгоди з іншими діє принцип пріоритетності федерального права над правом земель (ст.70). Аналізуючи статистичні дані, можна побачити, що кількість законопроектів, унесених Бундесратом протягом 1949 – 1987 років була досить незначною: лише 5,8% від загальної кількості законопроектів, у той час як 60,5% законопроектів було внесено Федеральним урядом, 33,7% – Бундестагом. Але протягом 1972–1976 років Комітет з конфліктів (посередницький комітет) за ініціативою Бундесрату з–за незгоди останнього із формулюванням прийнятого Бундестагом закону було скликано у 96 випадках, у період з 1976 по 1980 рік – у 69 випадках, а сьогодні спостерігається тенденція до більш частого застосування даної процедури. Вказане свідчить про поступову втрату Бундесратом значення як законодавчого органу з одночасним підвищенням його значення як противаги Бундестагу та Федеральному уряду у системі розподілу влади. Розгляд правового статусу та змісту діяльності Бундесрату в динаміці дозволяє зробити висновок, що в системі держаної влади ФРН він виступає не як друга палата парламенту, а як окремий федеральний конституційний орган, через який землі здійснюють свій вплив на законодавство та управління державою на рівні Федерації та Європейського Союзу. Значення Бундесрату у системі державної влади Німнччини обумовлено такими чинниками. По–перше, його функціонування дозволяє гарантувати недопущення зосередження влади в одних руках, оскільки коло повноважень Бундестагу стримується існуванням Бундесрату, що формується на іншій основі. По–друге, за допомогою Бундесрату землі отримують можливість здійснювати свій вплив на законодавство та управління державою на рівні Федерації та Європейського Союзу. По–третє, це гарантування прав меншості від можливих ексцесів з боку ситуативних більшостей, що формуються у Бундестазі в результаті чергових виборів. По–четверте, діяльність Бундесрату дозволяє підвищити якість законотворчої діяльності завдяки подвоєнню законотворчого процесу і контролю. По–п’яте, часткове оновлення складу Бундесрату щоразу, коли проводяться вибори до парламентів окремих земель, які відбуваються у різний час, підкреслює відмінне становище Бундесрату та надає йому певні організаційні переваги. Ця властивість неперервності в його статусі робить Бундесрат постійно діючим інститутом у системі органів державної влади та забезпечує безперервність та стабільність останньої. Згідно з Конституцією ФРН 1949 р. Бундестаг (нім. Bundestag – З’їзд Федерації) — це вищий орган влади, який здійснює представництво німецького народу та має значні законодавчі повноваження. Бундестаг є найвищим демократичним органом ФРН. Він відіграє ключову роль у системі органів державної влади і формуванні політичної волі. Компетенція Бундестагу включає: а) здійснення законодавчої функції; б) участь у формуванні федеральних органів; в) здійснення парламентського контролю за урядом; г) прийняття рішень щодо бюджету країни, встановлення воєнного стану. Депутати Бундестагу відповідно до Конституції Німеччини обриються в процесі загальних, безпосередніх та прямих виборів (ч.1 ст.38) терміном на чотири роки. Законодавча функція Бундестагу є прямою, але здійснюється сумісно з Бундесратом, Федеральним урядом і Президентом. Участь Бундестагу у формуванні федеральних органів здійснюється шляхом: а) вибору Президента при участі у Федеральному уряді половини депутатів особисто; б) обрання Федерального канцлера (який пізніше повинен бути на підставі результатів виборів призначений рішенням Президента), а також відкликання канцлера шляхом обрання його наступника (з подальшим звільненням канцлера від займаної посади Президентом ФРН); в) прийняття присяги у канцлера та міністрів; г) участі у спеціальній колегії, яка обирає членів Конституційного суду; д) участі в комісії з обрання членів вищих судів країни; е) виборів уповноваженого зі справ оборони (Wehrbeauftragter) та президента Рахункової палати. Ключова роль Бундестагу у формуванні уряду визначається співвідношенням партійного представництва та коаліційними узгодженнями. Бундестаг ФРН формується шляхом виборів. Основний закон у ст. ст. 20, 38 містить лише загальні положення виборчого права, установлюючи, що депутати Бундестагу обираються на основі загального, прямого, рівного виборчого права таємним голосуванням. Ст. 38 Основного закону містить також указівку на вік, що дає право обирати і бути обраним. Подробиці виборчого права регламентуються виборчими законами, що приймаються, як правило, напередодні нових виборів, але головні риси виборчої системи ФРН склалися на основі Законів 1949, 1953 і 1956 рр. Фракціями є об’єднання, що представляють щонайменше п’ять відсотків від загального чисельного складу Бундестагу, належать до однієї партії або партій, які не є конкурентами у жодній із земель, маючи відмінні політичні цілі. Фракції наділені значними повноваженнями й завданнями, викладеними у Регламенті Бундестагу. Більшість прав виступати із законодавчою ініціативою i робити запити не можуть здійснюватися одним депутатом, а закріплені, за мінімального розміру фракції, за 33 членами Бундестагу. Основне право виступу в Парламенті фактично визначається фракціями, оскільки їх представники у Раді старійшин намічають усі обговорення, розподіляючи час i тривалість виступів. Фракція вирішує, якого члена направити до того чи іншого комітету i має право відкликати членів з комітету. У Раді старійшин щодо посад голів комітетів між фракціями ведуться переговори. Компетенція фракцій фактично включає майже всі види парламентської діяльності. У ФРН Конституція і регламент Бундестагу не регулюють правового статусу опозиції і не надають їй закріплених виключно за опозицією прав. Однак саме опозиція має найбільшу користь з гарантованих у парламентських регламентах прав меншості. Зокрема: а) якщо у Парламенті є кілька фракцій опозиції, то вони не повинні зливатися в єдину опозицію. На практиці лідером опозиції визначається здебільшого керівник найбільшої опозиційної фракції; б) опозиційні фракції можуть добровільно укладати угоди про спільні дії; в) Конституційний Суд ФРН в одному із своїх рішень виголосив, що не лише правом, а й обов’язком опозиції є висловлення, крім своїх політичних, також і конституційно–правових застережень щодо законопроектів. Важливими структурними підрозділами Бундестагу, що створюють умови для його ефективного функціонування, є комітети. Законодавство і практика парламентської діяльності дозволяють виділити постійні, спеціальні та слідчі комітети. Основний закон передбачає створення п’яти постійних комітетів: з іноземних справ, з питань оборони, бюджету, петицій, а також з перевірки результатів виборів, імунітету та регламенту. Кількість інших комітетів, їх склад та напрямки роботи визначаються самим Бундестагом (у діючому скликанні — 23). Слід зауважити, що діяльність слідчих комітетів, які знайшли своє визначення в Конституції, не регламентується Бундестагом. Найважливішу роль відіграють постійні комітети, основне завдання яких — участь у підготовці законопроектів. Ці комітети формуються Бундестагом з урахуванням розподілу в ньому партійних сил за допомогою системи пропорційного представництва. Кандидати на посади Голів комітетів та їх заступників висуваються фракціями і призначаються за згодою Ради старійшин таким чином, щоб найбільші фракції отримали місця голів у найважливіших комітетах. Аналіз історичних процесів, які відбувалися в Німеччині протягом її існування, свідчить, що рівень демократії у державі, додержання прав, свобод та інтересів громадян в значній мірі залежать від наявності рівноваги у розстановці політичних сил. Федеративна республіка Німеччина в 1967 році однією з перших у світі прийняла спеціальний закон, який регулює правовий статус політичних партій – Закон про політичні партії, який, з низкою поправок, є чинним і сьогодні. Згідно з даним Законом, політична партія – це об’єднання громадян, яке постійно або тривалий час впливає на формування політичної волі в межах Федерації або однієї з земель та прагне брати участь у представництві народу в Бундестазі або ландтазі, за умов, що серйозність її намірів достатньою мірою підтверджується загальним характером фактичного відношення до справи, зокрема, чисельністю та постійністю організацій, кількістю членів та активною суспільною діяльністю. У 1949 році в ФРН існувало близько 10 партій. На початок 60–х років ХХ століття з них залишилося лише три партії – дві народні та одна ліберальна. Оскільки ні християнські демократи, ні соціал–демократи не набирали більшості голосів в парламенті, то ліберальна партія відіграла дуже важливу роль під час встановлення парламентської більшості. Таке положення зберігалося до початку 80–х років, коли в Бундестазі з’явилися „зелені”. Сьогодні разом з ПДС, яка з’явилася після німецького об’єднання, у національному парламенті є представники 5 партій. Проте можна прогнозувати, що процес змін буде продовжуватися і в майбутньому. Це обумовлено такими причинами. По–перше, традиційні партії не так оперативно реагують на нові проблеми. Наприклад, успіху партії зелених наприкінці 70–х років істотно сприяло те, що інші партії досить довгий час не сприймали важливість розв’язання екологічних проблем. Великі за складом партії, які об’єднують у собі різноманітні течії, постійно зазнають небезпеки перетворитися в жорстку та нездатну до необхідних швидких дій систему розподілу влади. По–друге, зміни в системі цінностей усередині суспільства призводять до того, що традиційні соціальні групи, а разом з ними і традиційні групи виборців, поступово позбуваються чітких диференційних ознак. По–третє, унаслідок зростання індивідуалізму у способі життя люди все частіше починають відчувати антипатію до великих організацій. Замість цього, вони обирають нові форми діяльності, з низькою формалізацію контактів та більш конкретними діями. Як вважається, можливість політичних партій зберегти приоритетні позиції залежатиме від їх можливості бути відкритими для поповнення новими членами з новими світоглядними орієнтаціями. Іншою необхідною умовою збереження рівня політичного впливу є розуміння ролі партії не лише як засобу для захоплення політичної влади, але і як структурної складової цивілізованого суспільства. Правовий статус депутатів Бундестагу визначається ч.1 ст.38 Конституції ФРН, відповідно до якої вони обираються шляхом загальних, прямих, рівних та таємних виборів, є представниками всього народу, не пов’язані наказами або вказівками та підкоряються лише своїй совісті. Принцип вільного мандату, тобто представництва, вільного від доручення, забезпечується забороною відкликання депутата виборчим округом, збереженням мандата навіть за умов виключення депутата із партії. Депутати мають право в різних формах брати участь у роботі Бундестагу, а саме: право на виступ, питання, отримання інформації, співробітництво у фракції, голосування тощо. Вони володіють індемнітетом, згідно з яким депутата навіть після припинення мандата не може бути притягнено до відповідальності або переслідуватись будь–яким чином за голосування, висловлювання у Бундестазі або іншу діяльність, пов’язану з виконанням депутатських обов’язків; а також імунітетом, який розглядається як свобода депутата від усіх державних мір переслідування, наприклад, кримінального переслідування, кримінально–виконавчих заходів та обмежень свободи, які можуть перешкодити діяльності депутатів. Застосування означених заходів є можливим лише за умов згоди Бундестагу. Відповідно до Регламенту Бундестагу існує три роди служб (відділів). По–перше, це служба парламенту, у компетенцію якої входять питання організації пленарних засідань Бундестагу й інша організаційна діяльність (установлення міжнародних контактів і взаємодія з федеральними органами влади усередині країни і т.д.). По–друге, це наукова служба. За змістом своїх завдань наукова служба подібна дослідницькому відділу. Головною метою її функціонування є надання довідкових і описових матеріалів за обговорюваними у комітетах чи на пленарних засіданнях проблемами і питаннями, які надійшли від окремих депутатів. По–третє, це центральна служба, у компетенцію якої входить забезпечення технічних умов діяльності Бундестагу (кадрова система, інформаційно–технічна служба, поліція). Законодавство ФРН включає до себе: а) закони у формальному ^ СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ Бандурка О.М., Древаль Ю.Д. Парламентаризм в Україні: становлення і розвиток: Монографія. – Х.: Ун–т внутр. справ, 1999. – 288 с. Эпштейн А.Д. История Германии от позднего средневековья до революции 1848 г. – М.: Наука, 1961.– 618 с. Козюченко В.А. Германский социал–шовинизм и центризм в годы первой мировой войны (август 1914–июль 1917 г.).– М.: ЦПК, 1948. – 244 с. Айзин Б.А. Подъем рабочего движения в Германии в начале XX века (1903–1906). – М.: Политиздат, 1954. – 395 с. Айзин Б.А. Революционная германская социал–демократия против империализма и войны (1907–1914 гг.). – М.: Мысль, 1974. – 116 с. Головачев Ф.Ф. Рабочее движение и социал–демократия Германии в годы первой мировой войны (август 1914–октябрь 1918 г.). – М.: Политиздат, 1960.– 218 с. Овчаренко Н.Е. В борьбе за революционный марксизм. – М.: Политиздат, 1967. – 424 с. Овчаренко Н.Е. Германская социал–демократия на рубеже двух веков. – М.: Мысль, 1975. – 274 с.