1. Основи функціонування фондового ринку

Основні характеристики фондового ринку, типи фінансових посередників, акції та їх види, векселі.1. Основи функціонування фондового ринку Фондовий ринок є системою економічних та правових відносин, пов'язаних із випуском та обігом цінних паперів. Суб'єкти підприєм­ницької діяльності виступають на ринку як емітентами цінних папе­рів, так і інвесторами. Емітуючи цінні папери та залучаючи на різних умовах вільні фінансові ресурси, вони формують свій акціонерний і борговий капітал. Корпорації використовують залучені на ринку кош­ти для фінансування основного та оборотного капіталу, здійснення капітальних вкладень, збільшення обсягів виробництва. В результаті інвестування коштів вони отримують прибуток, за рахунок якого на­рощують як власний економічний потенціал, так і економічний потен­ціал держави. Фінансові інститути використовують залучені на ринку ресурси для надання позик іншим учасникам ринку та для інвес­тицій у цінні папери інших емітентів. Фінансові інститути виступа­ють на ринку інституційними інвесторами і мають значний вплив на формування інвестиційної політики інших учасників ринку. Залежно від ступеня розвитку фондовий ринок може виступати більш чи менш ефективним механізмом акумуляції, розподілу та перерозподілу вільних фінансових ресурсів серед галузей економі­ки. Ефективне функціонування фондового ринку в багатьох країнах забезпечує ефективне використання вільних фінансових ресурсів та стійкі темпи зростання економіки цих країн. Як сегмент фінансового ринку фондовий ринок підлягає класи­фікації за такими самими ознаками. За терміном обігу цінних па­перів фондовий ринок поділяють на ринок грошових та капітальних цінних паперів. На ринку грошових цінних паперів перебувають у обігу боргові зобов'язання з терміном обігу менш як один рік: короткострокові облігації, векселі, ощадні сертифікати, комерційні цінні папери тощо. На ринку капітальних цінних паперів мають обіг інструменти власності — акції, а також середньо- та довгострокові боргові зобо­в'язання, тобто безстрокові цінні папери та цінні папери з терміном обігу більше від одного року. За умовами емісії та механізмом обігу цінних паперів фондовий ринок поділяють на міжнародний та національні ринки. На націо­нальному ринку перебувають в обігу цінні папери, емітовані резиден­тами або нерезидентами відповідно до законодавства країни. На міжнародному ринку мають обіг цінні папери, емітовані поза юрис­дикцією будь-якої однієї країни, які пропонуються для продажу інве­сторам різних країн. Можливість інвестувати кошти в цінні папери, що є в обігу на міжнародному ринку, регламентується законодавством окремих країн, оскільки процес придбання іноземних цінних паперів пов'язаний із вивезенням капіталу та здійсненням інвестицій за межі окремої країни. Можливість залучати кошти на міжнародному рин­ку залежить від кредитного рейтингу емітента та інтересу до нього з боку потенційних інвесторів. Залежно від того, нові цінні папери пропонуються для продажу чи емітовані раніше, ринок цінних паперів поділяють на первинний та вторинний. Первинний ринок є ринком перших та повторних емісій, на яко­му здійснюється початкове розміщення цінних паперів серед інвес­торів та початкове вкладення капіталу в різні галузі економіки. Ціна цінних паперів при їх первинному розміщенні на ринку часто буває заниженою незалежно від стратегій ціноутворення, що пропонують­ся андерайтерами та іншими фінансовими посередниками. Тому рішення емітента про додаткову емісію акцій часто приймається тоді, коли менеджери корпорації вважають, що поточна ринкова ціна акцій завищена. У більшості випадків купівля цінних паперів за ціною первинного розміщення з подальшим їх продажем через деякий час приносить інвестору прибуток. На вторинному ринку мають обіг емітовані раніше цінні папери. Операції на вторинному ринку не збільшують загальної кількості цінних паперів та загального обсягу інвестицій в економіку. Вторин­ний ринок, якщо він функціонує ефективно, забезпечує високу лік­відність цінних паперів, що перебувають в обігу на ньому. Основни­ми операціями на вторинному ринку є перерозподіл сфер впливу та спекулятивні операції. На первинному ринку розрізняють публічне та приватне розмі­щення цінних паперів. При публічному розміщенні існує встановле­на законом процедура, в результаті проходження якої цінні папери реєструються Комісією з цінних паперів, а емітент отримує свідоцтво про реєстрацію емісії. Для того щоб успішно пройти процедуру пуб­лічного розміщення та отримати свідоцтво про реєстрацію, емітент повинен задовольняти досить жорсткі вимоги щодо показників фінан­сово-господарської діяльності і повністю виконувати вимоги Комісії щодо проведення емісії та розміщення цінних паперів на ринку. Окремого визначення для приватного розміщення цінних паперів не існує. В законодавстві деяких країн просто обумовлюються випадки, коли емітент може не проходити процедуру публічного розміщення. При приватному розміщенні реєстрація емісії в Комісії з цінних паперів не проводиться. Приватне розміщення частіше використовують для облігацій з фіксованим купоном, а не для акцій. Розміщені у такий спосіб цінні папери заборонено продавати на ринку протягом певного періоду, оскільки вони є досить ризиковими в порівнянні з цінними папера­ми, розміщеними публічно. Цінні папери, розміщені приватне, є низьколіквідними і привабливими не для всіх інвесторів. Як правило, такі цінні папери розміщуються серед великих інституційних інвесторів, які зацікавлені в конкретному підприємстві і впевнені в його стрімко­му зростанні. В більшості випадків приватне розміщуються цінні папери нових компаній. У США до 1990 р. розміщені приватне цінні папери не підлягали перепродажу протягом двох років після їх емісії. Тільки в 1990 р. Комісією з цінних паперів було затверджено Правило 144а, згідно з яким розміщені приватне цінні папери могли бути перепродані ве­ликим інвесторам у будь-який час після їх розміщення, що підви­щило їх ліквідність. Приватне розміщення цінних паперів не є обов'язковим атрибу­том будь-якого національного ринку і зустрічається не у всіх краї­нах. Так, в Україні емісії цінних паперів підлягають обов'язковій реєстрації в Комісії з цінних паперів та фондового ринку, а отже, можуть розміщуватись тільки публічно. Залежно від місця, де здійснюється торгівля цінними паперами, розрізняють біржовий та позабіржовий ринки. Організатором торгівлі на біржовому ринку виступають фондові біржі, на позабіржовому — торговельно-інформаційні системи. Існують різні погляди на струк­туру цін біржового та позабіржового ринків. Одні вважають, що най­кращі ціни інвесторам можуть запропонувати в позабіржовій сис­темі, оскільки заявки виконуються за найвищими із запропонованих цінами, а велика кількість ділерів, що пропонують свої ціни купівлі-продажу, забезпечує можливість найкращого вибору із багатьох за­пропонованих. Інші вважають, що найвищі ціни складаються на біржі, де всі заявки групуються в єдиному центрі. Залежно від специфіки організаційної структури ринку розріз­няють вертикальний та горизонтальний ринки. Прикладом горизон­тального ринку є ринок США. На різних біржах країни котирують­ся цінні папери різних за своїм економічним статусом компаній. На Нью-йоркській біржі — головній біржі США — котируються акції корпорацій групи А (найвищого рівня), на Американській — групи В та ін. При цьому цінні папери різних груп обліковуються в різних депозитаріях.Рис. 1. ^ Структура фондового ринку Прикладом вертикальної організації ринку є Франція. Всі цінні папери котируються в системі Товариства французьких бірж, збері­гаються й обліковуються в національному депозитарії. Всі папери, що є в обігу у Франції, поділяють на три групи котирування: К1, К2, К3. До офіційного котирування в групі К1 потрапляють цінні папери найвищої якості, до К2 — цінні папери, які не допущені до офіційно­го котирування, але мають значний економічний потенціал, до групи К3 входять цінні папери, що не претендують на лістинг, в основному це цінні папери середніх і малих компаній. Структуру фондового ринку наведено на рис. 1. Безпосередні­ми учасниками фондового ринку виступають держава, корпорації, фінансові посередники, населення, а також іноземні інвестори та емітенти. Держава виконує на фондовому ринку дві важливі функції: здійснює регулювання ринку та емітує боргові зобов'язання для за­безпечення потреб бюджету. Функція регулювання здійснюється че­рез визначені державні інститути. В Україні такими інститутами є Комісія з цінних паперів та фондового ринку, а також Міністерство фінансів, Антимонопольний комітет, Фонд державного майна в ме­жах своїх повноважень. Генеральним агентом з розміщення емісій державних цінних паперів виступає, як правило, Національний банк, емітентом казначейських зобов'язань — Державне казначейство. Фізичні особи здійснюють на фондовому ринку інвестиції в різні види цінних паперів. При цьому вони або інвестують кошти в ок­ремі види цінних паперів, або формують диверсифікований портфель цінних паперів через участь в інститутах спільного інвестування — інвестиційних фондах та компаніях. Інвестиції фізичних осіб в ос­новному здійснюються за посередництвом брокерських контор та через відповідні підрозділи фінансових інститутів, що виконують брокерські функції. Корпорації виступають емітентами цінних паперів при нестачі власних фінансових ресурсів та інвестують кошти в цінні папери ін­ших емітентів за наявності вільних фінансових ресурсів і вигідних про­позицій щодо інвестування коштів в інструменти фондового ринку. Іноземними учасниками ринку є уряди, корпорації, фінансові інсти­тути, населення інших країн, а також міжнародні фінансові інститу­ти й організації, їх можливості щодо залучення та інвестування коштів на національному фондовому ринку регламентуються чин­ним законодавством відповідної країни. Основою організаційної структури фондового ринку є фінансові інститути, які забезпечують у своїх інтересах чи інтересах клієнтів трансформацію фінансових ресурсів у цінні папери, а також інститу­ти інфраструктури ринку, що забезпечують нормальне функціонуван­ня ринку. До інститутів інфраструктури ринку належать організа­тори торгівлі на біржовому та позабіржовому ринках — біржі та позабіржові торговельні системи, депозитарії, реєстратори, клірингові палати, інформаційні і рейтингові агентства. Певну роль у забезпе­ченні функціонування ринку цінних паперів відіграють саморегульо­вані організації професійних учасників ринку, які виконують певні функції регулювання, а також захищають інтереси професійних учас­ників ринку та інвесторів. Найбільш розвинені фондові ринки світу функціонують відповід­но до принципів, розроблених за рекомендаціями Групи тридцяти — міжнародної організації незалежних експертів, яка займається роз­робкою стандартів фондових ринків. У 1989 р. у Лондоні з ініціати­ви цієї Групи було скликано симпозіум, на якому було обговорено питання організації розрахунків на провідних світових ринках, а також вироблено рекомендації щодо організації діяльності фондо­вих ринків, які отримали назву "рекомендації Групи тридцяти". Ре­комендації містять положення щодо поліпшення функціонування ринків цінних паперів, вдосконалення клірингу і розрахунків на фондових ринках світу, подальшу стандартизацію міжнародної тор­гівлі цінними паперами. Основними принципами функціонування фондових ринків згідно з рекомендаціями Групи тридцяти є забезпечення цілісності, прозо­рості, централізації ринків цінних паперів, відповідність національ­них систем обігу цінних паперів загальноприйнятим стандартам, введення системи електронного обігу цінних паперів, а також забезпе­чення інтересів та прав інвесторів. Прозорість ринку цінних паперів, що означає доступність для всіх учасників ринку значних обсягів до­стовірної інформації про цінні папери та їх емітентів, пов'язана з фор­муванням відповідної законодавчої бази. Цілісність ринку у межах окремої країни має забезпечуватись наявністю єдиної національної фондової біржі як єдиного місця котировки цінних паперів, єдиного центрального депозитарію цінних паперів і єдиного Клірингового банку. Централізація ринку повинна забезпечуватись спеціально створеними державними органами, які мають здійснювати держав­ний контроль та безпосереднє регулювання цілісної системи обігу цінних паперів. Фондовий ринок у різних країнах Європи становить більш-менш значущу частину фінансового ринку. Велике значення він має в Англії, Німеччині, Франції. Значно меншу роль він відіграє в економіці Австрії, Італії, Іспанії, а в таких країнах, як Греція, Португалія, Ірлан­дія, його роль несуттєва. В багатьох країнах держава активно кори­стується фондовим ринком для розміщення своїх боргових зобов'я­зань з метою фінансування державного дефіциту. Незважаючи на те, що Італія належить до економічно розвинених країн, фондовий ринок тут розвинений досить слабо і спрямований в основному на забезпечення фінансування державного боргу. На відміну від італійського ринку, який є виключно національ­ним, швейцарський фондовий ринок характеризується своєю міжна­родною спрямованістю. Головна біржа країни — Амстердамська — є однією із найстаріших бірж світу, налічує 255 членів і на сьогоднішній день являє собою приватну установу, що об'єднує банки та маклерські контори. Позабіржового ринку в країні немає. Торгівля цінними паперами, що не котируються на біржі, відбувається на фондовій біржі до або після торгової сесії. Іноземні акції становлять більш як поло­вину біржового обороту. Особливістю фондового ринку Англії є те, що там переважно емі­туються іменні цінні папери — акції та облігації. Якщо говорити про величину ринків різних цінних паперів, то можна зазначити, що в Європі найбільшим ринком акцій є англійський, а облігацій — німецький. Найбільші в світі національні ринки акцій належать СІЛА, Японії та Англії. Ємність цих ринків у середині 90-х років станови­ла відповідно 4,6 млрд дол. СІЛА, 3,6 та 1,1 млрд дол. СІЛА. У західноєвропейських країнах акціонерний капітал має більш незмінну структуру, ніж у США. Значна частина корпорацій перебу­ває у володінні окремих осіб або сімей, які допускають дуже незнач­ну частину акцій або й зовсім не допускають свої акції на ринок. У багатьох країнах акції перебувають у власності тісно пов'язаних між собою інвесторів — банків, страхових та інвестиційних компаній, що має суттєвий вплив на ліквідність ринку. Негативно впливають на ліквідність фондового ринку і зміни в складі інвесторів. Протягом останнього десятиріччя кількість дрібних інвесторів на ринку знач­но зменшилась, а кількість великих значно зросла. У результаті поглиблення процесу глобалізації фондових ринків здійснюється міжнародна торгівля акціями, яка проводиться прак­тично неперервно протягом 24 год. на добу. Постійно-збільшується також кількість іноземних компаній, акції яких котируються на Нью-йоркській біржі — одній із головних бірж світу. На більшості фондових ринків комісійні на сьогоднішній день вста­новлюються на договірній основі. Як правило, чим більша сума замов­лення, тим менші комісійні. За передачу прав власності комісійні становлять до 1%. Лібералізація ринків, що триває сьогодні, приводить до скорочення розриву між розмірами витрат на проведення операцій на різних ринках. Проте все-таки ці витрати різні і залежать як від країни, так і від біржі, на якій здійснюється торгівля відповідними цінними паперами. Якщо оцінити розмір витрат на проведення опе­рацій на різних ринках, то на ринку США ці витрати становлять менш як 0,8% від обсягу операцій і є одними із найнижчих у світі. Значну роль у цьому відіграють нульова ставка оподаткування таких опе­рацій, незначні комісійні (0,2%) та невеликий розмір інших витрат. Біржові кризи на фондовому ринку є своєрідною реакцією ринку на надмірне розростання фіктивного капіталу. Результатом таких криз стає повернення до рівня, що відображає реальний стан еконо­міки. Одна з найбільших біржових криз мала місце в жовтні 1987 р., коли на фондових біржах багатьох країн різко впали курси акцій на 35—50%. За період кризи багато великих компаній, побоюючись скуповування їх акцій конкурентами, викупили велику кількість власних акцій, і чимало слабких підприємств збанкрутіло. Остання криза на світовому фондовому ринку, яка виявилась найбільшою за останні роки, сталася в жовтні 1998 р. 27 жовтня індекс Доу-Джонса упав відразу на 554 пункти (7,16%), що виявилось найзначнішим падінням індексу з 1987 р. ^ 3. Визначення і види акційАкція — цінний папір без встановленого терміну обігу, що засвід­чує пайову участь у статутному фонді акціонерного товариства, під­тверджує членство в акціонерному товаристві та право на участь в управлінні ним, дає право його власнику на одержання частини при­бутку у вигляді дивіденду, а також на участь у розподілі майна при ліквідації акціонерного товариства. Отже, акція — безстроковий цінний папір, емітентом якого може бути винятково акціонерне товариство. Власник акції є співвласни­ком акціонерного товариства. Він приймає на себе і поділяє з іншими акціонерами всі підприємницькі ризики цього товариства. У разі погіршення фінансового становища товариства акціонер не має права вимагати повернення коштів, вкладених в акції. Він може лише запро­понувати свої акції іншим учасникам ринку (якщо такі акції перебу­вають в обігу на ринку). Акціонерне товариство може викупати свої акції, однак не несе зобов'язань щодо їх викупу. Акціонер також не зобов'язаний повертати акції акціонерному товариству. Акції випускаються іменні та на пред'явника, прості й привілейова­ні. Власниками акцій можуть бути юридичні, фізичні особи, держава. Перевага на національних ринках того чи іншого виду акцій залежить від багатьох причин. В одних країнах емітуються пере­важно іменні акції, в інших — на пред'явника. Однак в останні десятиріччя в усьому світі має місце тенденція до збільшення частки акцій на пред'явника. В деяких країнах акції на пред'явника ста­новлять до 90% усіх акцій, що перебувають в обігу. Це пов'язано на­самперед з розвитком сучасних електронних технологій обігу цін­них паперів, при застосуванні яких набагато ефективніше здійсню­вати операції з цінними паперами на пред'явника. При цьому мож­на мати вичерпну інформацію про всіх власників акцій на пред'яв­ника і перешкоджати таємному придбанню контрольних пакетів акцій. Розглянемо особливості володіння простими та привілейованими акціями.1. Власнику простої акції сплачуються дивіденди, якщо протя­гом року акціонерне товариство отримало прибуток і загальні збори акціонерів прийняли рішення про спрямування всього чи частини прибутку на виплату дивідендів. Право власника простої акції на відповідну частку майна у разі ліквідації товариства забезпечується після забезпечення прав влас­ників облігацій та привілейованих акцій. Право на участь в управлінні реалізується згідно з правилом: "одна акція — один голос на загальних зборах акціонерів". Однак відпо­відно до Закону України "Про господарські товариства" статутом акціонерного товариства може встановлюватись мінімальна кількість акцій, що дає право на участь в голосуванні, а також максимальна кількість акцій, що може належати одному акціонеру. Отже, може бути обмежена участь в управлінні рядових акціонерів, які володі­ють незначними пакетами акцій, а також обмежене придбання знач­них пакетів акцій небажаними особами.2. Власник привілейованої акції має переважне право на отри­мання дивідендів. Виплата дивідендів провадиться у розмірі, зазна­ченому в акції, незалежно від розміру одержаного товариством при­бутку. Якщо прибуток відповідного року недостатній, виплата диві­дендів здійснюється за рахунок резервного фонду. Дивіденди по привілейованих акціях, як правило, фіксовані і ви­значаються в процентах до їх номінальної вартості. У разі, коли розмір дивідендів по простих акціях перевищує розмір дивідендів по при­вілейованих акціях, власникам останніх може провадитися доплата до розміру дивідендів, виплачених іншим акціонерам. Власник привілейованої акції має переважне право на частку майна акціонерного товариства у разі його ліквідації. Це право за­безпечується після забезпечення прав власників облігацій, емітова­них цим товариством. Власники привілейованих акцій відповідно до Закону України "Про цінні папери і фондову біржу" не мають права брати участь в управлінні акціонерним товариством, якщо інше не передбачено статутом товариства. Тобто фактично, маючи переваги матеріально­го характеру, власники привілейованих акцій можуть брати участь в управлінні товариством нарівні з власниками простих акцій, якщо це обумовлено в статуті. Статутом може визначатись і порядок здій­снення переважного права на одержання дивідендів. Дивіденди всім акціонерам сплачуються за підсумками року в порядку, передбаче­ному статутом товариства. Загальна кількість привілейованих акцій не має перевищувати 10% статутного фонду акціонерного товариства. Це обмеження пов'яза­но з необхідністю фіксованих дивідендних виплат по привілейова­них акціях, що може, як і необхідність процентних виплат по обліга­ціях, емітованих цим товариством, значно впливати на його фінан­сову стійкість. Привілейовані акції можуть бути таких видів: 1) кумулятивні, які дають власникам право не тільки на поточ­ний, а й на не виплачений раніше з якихось причин дивіденд; 2) з часткою участі, яка дає право на додаткові дивіденди, якщо дивіденди по простих акціях більші; 3) конвертовані, які можуть бути обміняні на встановлену кількість простих акцій; 4) зі ставкою дивідендів, що коригується; 5) відзивні, які акціонерне товариство має право викупити; 6) ретрективні, які власник має право погасити у визначений мо­мент за визначеною ціною. Вважаючи на ступінь ризику та очікувану дохідність, акції мож­на поділити на такі класи: 1) "з блакитними корінцями" — акції найбільш солідних і вели­ких корпорацій; 2) дохідні — акції, дивіденди по яких перевищують середній рівень; 3) зростання — акції корпорацій, доходи яких вищі від середньо­го рівня, проте дивідендні виплати невисокі (переважно акції ком­паній, що стрімко розвиваються); 4) циклічні — акції, ціна яких змінюється відповідно до змін в економіці. В основному це акції базових галузей економіки. Інвес­тори намагаються придбати ці акції, коли відбувається підйом в га­лузі, і продати їх до початку спаду; 5) спекулятивні — акції молодих та маловідомих компаній; 6) захищені (антициклічні) — акції, ціна на які досить стабільна навіть при спадах в економіці.4. ВекселіВексель — цінний папір, який засвідчує безумовне грошове зобо­в'язання векселедавця сплатити після настання терміну визначену суму грошей власнику векселя (векселедержателю). Розрізняють два види векселів — прості та переказні.Простий вексель виписується і підписується боржником і містить його безумовне зобов'язання сплатити кредитору визначену суму в визначений термін у визначеному місці. Простий вексель містить такі реквізити: а) найменування "вексель"; б) просту і нічим не обумовлену обіцянку сплатити визначену суму; в) зазначення терміну платежу; г) зазначення місця, де має здійснюватись платіж; д) найменування того, кому або за наказом кого платіж має бути здійснений; е) дату і місце складання векселя; є) підпис того, хто видає документ (векселедавця). Правильність оформлення векселя — необхідна умова його дій­сності. Відсутність будь-якого з названих вище реквізитів робить вексель недійсним.Переказний вексель (тратта) містить такі самі реквізити за винятком п. б), який має вигляд: б) просту і нічим не обумовлену пропозицію сплатити певну суму та найменування платника. Отже, переказний вексель на відміну від простого виписується і підпи­сується кредитором (трасантом) і містить наказ боржнику (трасату) сплатити у зазначений термін визначену у векселі суму третій особі (ре­мітенту). При цьому боржник зобов'язаний письмово на лицьовій сто­роні векселя підтвердити свою згоду сплатити по векселю (здійснити акцепт векселя). Якщо платник відмовляється акцептувати вексель (що означає його відмову від сплати по векселю), держатель (власник вексе­ля) може подати позов до суду, не очікуючи терміну сплати по векселю. Ремітент володіє векселем, пред'являє його до сплати й отримує гроші або передає вексель з допомогою передавального підпису іншій особі в погашення свого боргу. Передавальний підпис, або індосамент, власник векселя (індосант) робить на користь іншої особи індосатора) на зворотній стороні векселя. Існує кілька видів індосаменту: • іменний, коли вказується особа, якій передають всі права по векселю; • бланковий, коли індосант ставить на зворотній стороні векселя лише свій підпис (у такому разі вексель може бути переданий будь-якій особі); • цільовий, коли зазначено мету передачі векселя іншій особі; • безоборотний, коли в тексті індосаменту є слова "без обороту". В цьому випадку до індосанта не можуть бути пред'явлені вимоги у випадку несплати векселя трассантом. Термін платежу по векселю може встановлюватись: • по пред'явленню; • по закінченні визначеного терміну після пред'явлення; • по закінченні визначеного терміну після складання векселя; • на визначену дату. По тому, як визначається в тексті назва отримувача коштів, век­селі поділяють на: • іменні, коли конкретно встановлюється назва отримувача; • ордерні, коли треба сплатити конкретній особі або за його нака­зом іншій особі; • на пред'явника. Сфера застосування векселів охоплює відносини між: • державою та суспільством при випуску казначейських векселів; • господарюючими суб'єктами при оформленні комерційного кредиту; • банками та клієнтами при емісії банком власних векселів та здійснення операцій з векселями. На ринку перебувають три види векселів: комерційні, фінансові та фіктивні.Комерційні векселі мають товарний характер і завжди пов'язані з оплатою реальних товарів чи послуг, коли у покупця тимчасово відсутні кошти для оплати. На відміну від комерційних, фінансові та фіктивні векселі не мають під собою реальної поставки товарів. Фінансові векселі застосовуються комерційними банками для тим­часового залучення коштів на ринку, фіктивні — для обслуговуван­ня протизаконних угод. "Дружній" та "бронзовий" векселі є прикладами фіктивного век­селя. "Дружній" вексель — це вексель, виданий з дружніми наміра­ми з надією, що не виникне потреба відповідати по зобов'язаннях цьо­го векселя. Такий вексель може видаватись кредитоспроможним підприємством неплатоспроможному в оплату непоставлених товарів або невиконаних робіт чи послуг. Неплатоспроможне підприємство може потім покрити "дружнім" векселем свої зобов'язання або отримати кредит у банку через облік чи заставу векселя. Якщо таке підприємство не поліпшить свого фінансового становища, відповідати по "дружньому" векселю буде підприємство — емітент цього векселя. "Бронзовий" вексель видається неплатоспроможним або неісну­ючим підприємством. При цьому отримувач векселя не підозрює про фіктивність векселя та неплатоспроможність підприємства-емітента. Частіше "бронзовими" є прості векселі, а не переказні. За допомо­гою "бронзового" векселя підприємство, що перебуває на межі банк­рутства, може штучно збільшити свої борги, виписавши вексель фік­тивному кредитору. При банкрутстві частина майна, що має бути передана дійсним кредиторам, залишиться в розпорядженні фіктив­ного кредитора і самого підприємства. Фіктивні векселі можуть бути емітовані з метою подальшого обліку цих векселів банком. Вексель виконує дві важливі функції: розрахункову (він може виконувати роль платіжного засобу) та кредитну, коли його викори­стовують для відстрочки платежу та оформленні ним боргового зо­бов'язання. Оскільки основні функції банків — кредитна і розрахун­кова, банки відіграють значну роль на ринку векселів. Вони можуть емітувати власні векселі та здійснювати операції з векселями. Банківські векселі є досить ліквідними цінними паперами. Емі­сія банком власних векселів дає змогу їх власникам вигідно вклас­ти кошти, а банку отримати додаткові фінансові ресурси. Векселе­давцем і платником по банківському векселю виступає банк-емітент. Банківський вексель може виконувати багато функцій. Він може виступати як одна з форм надання кредиту, як застава і як платіж­ний засіб. Для самого банку він є однією з форм залучення коштів. До банківських операцій з векселями належать: • облік (дисконт) векселя; • кредит під заставу векселя; • акцепт векселя; • аваль векселя; • інкасація та доміціляція векселя; • участь в опротестуванні векселя.Інкасація та доміціляція — основні розрахункові операції бан­ку, які пов'язані з оплатою векселів. Інкасація векселя передбачає стягнення банком платежу з боржника. Доміціляція полягає в до­рученні векселедавця або трасата банку сплатити по векселю у за­значений термін за рахунок залишку коштів, що є на рахунку. Опла­та такого векселя гарантована і здійснюється швидко. Якщо платіж по векселю не відбувається у визначений термін, такий вексель має бути опротестований. Для вчинення протесту про несплату векселі приймаються нотаріусами на наступний день після закінчення дати платежу, але не пізніше 12.00 наступного після цьо­го терміну дня. Опротестований вексель банк платника направляє до банку векселедержателя зі списанням суми з відповідного рахунку. Банк кредитора, списавши суму заборгованості по векселю, повертає опротестований вексель векселедержателю. Особа, що сплатила по векселю, має право вимагати сплати векселя в порядку регресу від інших осіб, які підписали вексель. До настання дня оплати вексель може бути об'єктом купівлі-продажу. При цьому ціна його буде меншою від номінальної вексельної суми на величину так званого облікового процента, або дисконта. Купівлю векселя здійснюють до настання терміну оплати комерційні банки, називаючи таку операцію обліком або дисконтом векселя. При обліку векселя банк отримує дохід, що дорівнює сумі дисконта. Цей дохід утримується банком в момент обліку векселя. Проведення обліку банком відбувається з допомогою індосаменту — передаточ­ного запису на зворотній стороні векселя. Індосамент містить дору­чення попереднього власника векселя одержати банку оплату за дисконтованим векселем. При обліку комерційного векселя комер­ційний кредит перетворюється на банківський. Існують операції з векселями, які не обов'язково мають проводи­тись банками. До таких операцій належать аваль та акцепт вексе­ля — операції, що значно підвищують надійність векселів.Авалем називають поручительство по векселю третьої особи, при якому особа, яка здійснила поручительство (аваліст), переймає на себе відповідальність за виконання зобов'язань будь-якою зобов'язаною за векселем особою: векселедавцем, акцептантом, індосантом. Аваліст несе по векселю таку саму відповідальність, як і особа, за яку він дав поручительство. Проте після сплати по векселю аваліст стає його власником і отримує право вимоги до того, за кого він дав поручи­тельство, і до тих осіб, які заборгували по векселю перед останнім. Кредитор може бути впевнений у вчасній сплаті по векселю, якщо цей вексель авальований банком. Аваль може бути здійснений при видачі векселя або на будь-якому етапі його обігу.Акцепт векселя — напис, яким підтверджується згода акцептанта на оплату векселя. Якщо акцептантом виступає банк, ліквідність акцептованого векселя значно підвищується. Для вільного обігу век­селя на фондовому ринку його акцептування є необхідним. Векселі, акцептовані банками, часто називають банківськими акцептами. Такі векселі є інструментами грошового ринку і використовуються в ході здійснення міжнародної торгівлі вже багато років. Вони мають значний вторинний ринок і користуються попитом у інвесторів як високоліквідні надійні цінні папери поряд з борговими зобов'язан­нями казначейства та іншими інструментами грошового ринку. У більшості країн світу основним документом, який регулює век­сельний обіг, є Уніфіковані правила про переказний і простий век­сель, затверджені Женевською конвенцією в 1930 р. В Україні вперше було дозволено застосовувати векселі в розра­хунках Законом України "Про підприємства в Україні". Ст. 24.5 цього Закону передбачалось, що підприємство може постачати про­дукцію, виконувати роботи та послуги в кредит, використовуючи для цього векселі. В 1992 р. Україна фактично приєдналась до рішень Женевської конференції, затвердивши відповідно до постанови Ка­бінету Міністрів і Національного банку України Положення про пере­казний і простий вексель від 10 вересня 1992 р. № 528. Новим кро­ком у розвитку вексельного обігу стало затвердження Національним банком України в 1993 р. Порядку здійснення банками операцій з векселями. В-ньому було встановлено порядок надання вексельних кредитів та здійснення банками комісійних операцій з векселями. З метою забезпечення умов для подолання платіжної кризи, підви­щення майнової відповідальності підприємств за несвоєчасне вико­нання платіжних зобов'язань 14 вересня 1994 р. був виданий Указ Президента України "Про випуск та обіг векселів для покриття взаєм­ної заборгованості суб'єктів підприємницької діяльності України". Протягом 1996р. провадилось оформлення простроченої забор­гованості векселями відповідно до постанов № 379 від 31 травня 1995 р. та № 960 від 1 грудня 1995 р. "Про проведення заліку взаємної заборгованості суб'єктів підприємницької діяльності України і оформлення заборгованості векселями". Відповідно до постанов про­водився залік взаємної заборгованості суб'єктів підприємницької діяльності України всіх форм власності станом на 1 червня 1995 р. та 5 грудня 1995 р. з оформленням в установленому порядку непо­гашеної за заліком заборгованості векселями на користь кредиторів із терміном платежу не більш як 90 днів від складання кожного векселя з можливістю здійснення дисконту за цими векселями. Підприємства, організації та установи незалежно від форми влас­ності, які є постачальниками товарів (робіт, послуг), здійснюють оформ­лення платіжних вимог за прострочену заборгованість за платежами товарного характеру до всіх суб'єктів підприємницької діяльності, а також до організацій та установ, які не займаються підприємниць­кою діяльністю. До заліку також подаються платіжні вимоги по заборгованості за простроченим банківським кредитом та несплаченими процентами по них. Наказом Міністерства фінансів України від 13 лютого 1996 р. № 26 було затверджене Положення про порядок видачі, обліку, по­гашення та відстрочення оплати векселя, що видається суб'єктом підприємницької діяльності при здійсненні операції з давальниць­кою сировиною у зовнішньоекономічних відносинах, згідно з яким суб'єкти підприємницької діяльності видають простий вексель у сплату ввізного (вивізного) мита, податків і зборів, що спра