Державне втручання в економіку

Державне втручання в економіку У постсоціалістичних країнах одержавлення економік перешкоджало економічному зростанню, перетворенню соціальних відносин, підривало можливість демократизації та розгортання суспільних починань. Тому роздержавлення стало в 90-ті роки XX ст. центральною ланкою всієї трансформації суспільства. Не оминув цей процес і Україну, що і призвело до сучасного розподілу підприємств за формами власності. Проте висновок про неможливість функціонування економіки на засадах тільки одного сектора ( державного

чи приватного) підтверджено практикою багатьох країн. Державні підприємства доповнюють ринкову систему та забезпечують задоволення попиту у сфері суспільних товарів. Крім того вони упорядковують конкурентну боротьбу, розв’язують галузеві чи регіональні проблеми. Державна політика в регулюванні структури економіки є складовою показника економічної свободи. Структурні перетворення всіх сфер господарства нашої держави

мають на меті реалізацію моделі відкритої конкурентної економіки і втілення на практиці стратегії євро­пейського вибору З огляду на це, особливої ваги набирає аналіз тенденцій щодо трансфор­мування галузевої структури української економіки і напрямів державного регулювання даного процесу. Як відомо, внаслідок економічної кризи та нарощування зовнішнього боргу наша держава перетворилася

на довгострокового фінансового реципієнта, який повинен весь час наздоганяти передові країни світу. Це, в свою чергу, зумовлює її слабку позицію в діалогах з міжнародними фінансовими інституціями і необхідність прийняття нею західних сценаріїв економічного розвитку, лейтмотивом яких є загальна лібералізація. Найвагомішим фактором структурних перетворень внутрішнього національного ринку є антимонопольна політика держави, яка за допомогою цінових факторів забезпечує розподіл прибутків між

галузями та підприємствами. У свою чергу нормальна прибутковість галузей сприяє формуванню фінансових ресурсів національного походження для подальшого реінвестування виробництва і безперебійного процесу розширеного відтворення Водночас кількісне скорочення підприємств державного сектора ніяк не можна ототожнювати з якісними змінами щодо демонополізації виробництва. Станом на 1січня 2004 р в Україні офіційно визнано монополізованими загальнодержавні ринки 584 товарів

(товарних груп) і 4186 регіональних і локальних ринків 184 товарів (товарних груп). На цих ринках монопольне становище займали 3395 суб'єктів господарювання .Протягом усього перехідного періоду особливо високий рівень монополізації зберігався на ринках постачання електроенергії, централізованих тепло-і водопостачання, нафтопостачання, транзитних послуг, зв'язку, матеріально-технічного забезпечення АПК, комунальних послуг (газопостачання населенню), продовольчих

і речових послуг, спеціалізованих послуг морських портів тощо. Механізм надання кредитів під гарантії Уряду та система пільгового оподаткування є вкрай неефективними факторами фінансово-кредитної підтримки реального сектора національної економіки і проведення її структурної перебудови. За умов збереження досить високого рівня монополізації виробництва та лобіювання інтересів окремих підприємств така система сприяє лише розпорошенню коштів державного

бюджету та відходу кредитів, сумнівних щодо повернення, до тіньової сфери. Міжнародна практика свідчить, що найдійовішим заходом щодо державного регулювання галузевих структурних змін в економіці залишаються державні інвестиції за рахунок централізованих капітальних вкладень з державного бюджету. Скорочення централізованих інвестицій у за останні 10 років оцінюється в більш як 10 разів. Отже, слід зауважити, що лібералізація цін, офіційно визнана одним з провідних напрямів ринкового трансформування,

торкнулася лише окремих сегментів української економіки. Заходи щодо лібералізації не тільки не вирівняли показники рентабельності галузей, але й ще більше викривили їх. Наслідками стали нестабільне формування фінансових ресурсів або взагалі відсутність цього процесу. У свою чергу, ці «викривлення» щодо рентабельності у галузевому вимірі вкрай ускладнили процес реального інвестування національної економіки за рахунок власних коштів українських товаровиробників.

За таких умов найдійовішими напрямами економічного впливу на структурні зміни в галузевих пропорціях залишаються державне інвестування через капітальні трансферти сектора загального державного управління; державні інвестиції в галузі бюджетної сфери; реінвестування доходів (прибутків) підприємств державної форми власності. Крім того, великого поширення набирає і непряме інвестування, яке відбувається шляхом надання з бюджетних джерел кредитів під гарантію

Уряду, а також за умови широкого використання податкових пільг суб'єктами господарювання всіх форм власності. За даними Міністерства фінансів України, в цілому з 1992 р. під гарантії держави залучено іноземні кредити на суму понад 5 млрд. дол. Загальну суму простроченої заборгованості по кредитах під державні гарантії визнано на рівні 900 млн. дол. В 2001 було введено мораторій на видачу кредитів під гарантії Уряду. Цей процес було відновлено у 2004 році, коли були надані гарантії на кредити під будівництво

автобану Київ-Одеса і місту через Дніпро в Києві. Підсумовуючи сказане, можна дійти висновку, що пасивний характер державного регулювання галузевих пропорцій став однією з причин кризового стану української економіки в 90-х роках. Незадовільно використовувався й інший регулюючий потенціал можливого державного впливу на структурні галузеві перетворення. Так, гарантовані державою іноземні кредити, по суті, перетворилися на неефективні державні

інвестиції. Про це свідчать поширення практики відсутності офіційно декларованих доходів у підприємств і досить регулярна практика державного погашення боргів за рахунок бюджетних коштів Отже, аналіз сфер і методів регулювання тенденцій трансформування галузевої структури економіки України при розробці сучасної економічної політики потребують особливої уваги з боку органів державного управління і не можуть бути вирішені лише за рахунок механізмів ринкового саморегулювання.

Державна промислова політика має забезпечувати випереджальні темпи зростання обсягів наукомісткої продукції машинобудування, для якого характерний високий рівень технологій, а також легкої та харчової промисловості, які можуть давати швидкий обіг капіталу, при збереженні темпів зростання у базових галузях (зокрема -таких, як металургійна і хімічна), а також при зниженні питомих сировинних і енергетичних затрат. Запорукою відродження української економіки

є формування повноцінного внутрішнього ринку вітчизняної продукції та послуг. Аксіомою у світовій практиці торгівлі давно стала первинність внутрішнього ринку, з якого надалі відбувається експансія товарів і послуг на зовнішні ринки. Лише після формування повноцінного вітчизняного ринку він стає суб'єктом міжнародного ринку і міжнародного поділу праці. Промислова політика, насамперед, повинна виходити з необхідності посилення присутності наших підприємств

на внутрішньому ринку. Першим і головним показником успішної промислової політики у галузі затратності, ресурсомісткості, технологічності, дизайну мають стати конкурентна перевага і домінування на внутрішньому ринку вітчизняної (а не зарубіжної) промислової продукції. Проблема створення свого внутрішнього ринку, імпортозаміщення стає актуальнішою з урахуванням того, що створено єдиний внутрішній ринок ЄС. Отже можна оцінити державне втручання в економіку як помірне

– 3,0 бали