Зміст
Завдання контрольної роботи. 3
1 Карл Густав Юнг та його внесок допсихології 5
2 Тестові завдання. 11
Список використанної літератури. 20
Завдання контрольноїроботи
/. Здійсніть реферативне дослідження.
До першого питання потрібно зробитидослідження про будь якого відомого психолога який зробив внесок до психологіїяк науки. Можна писати про всіх окрім Фрейда, Рубінштейна, Виготського.
II. Виконайте тестові завдання по пів сторінки на кожнувідповідь обґрунтовуючи її
1.Конкретно-науковий підхід до пояснення історії психологіїреалізували:
а) М. Г. Ярошевський;
б) В. А. Роменець;
в) К. Ясперс.
2.Ідею переселення душ визнавав:
а) Протагор;
б) Платон;
в) Аристотель.
3.Ідею про те, що річ існує безпосередньо в речі,стверджував:
а) Горгій;
б) Платон;
в) Аристотель.
4.Філософським фундаментом теології Аврелій Августин обраввчення:
а) Аристотеля;
б) Епікура;
в) Платона і неоплатоніків.
5.Патристика виникла:
а) у IV ст.;
б) у II ст.;
в) у VI ст.
6.Теологія — це:
а) вчення про Бога;
б) родовід богів;
в) вчення про Логос.
7.Конституційні теорії особистості створив:
а) Е. Кречмер;
б) У. Шелдон;
в) Дж. Таннер.
8.Теорію когнітивного дисонансу запропонував такийпредставник когнітивної психології:
а) У. Найссер;
б) Дж. Гібсон;
в) Л. Фестінгер.
9.Структуралізм і постструктуралізм найхарактерніші якнапрями сучасної філософської і психологічної думки:
а) Франції;
б) Німеччини;
в) США.
10.Принцип індивідуальності як принцип побудовипсихологічних теорій і створення самостійних напрямів у науці характерний:
а) для XX ст.;
б) для ХУ-ХУІ ст.;
в) для кожної історичної епохи.
1 Карл Густав Юнг та його внесок до психології
Швейцарський психолог К. Юнг (1875-1961) закінчив університетв Цюріху. Пройшовши стажування у психіатра П.Жане, він відкриває власнупсихологічну і психіатричну лабораторію. В цей же час він знайомиться з першимироботами Фрейда, відкриваючи для себе його теорію. Зближення з Фрейдом зробиловирішальний вплив на наукові погляди Юнга. Проте незабаром з'ясувалося, що, недивлячись на близькість позицій і прагнень, між ними існують і значнірозбіжності, примирити які їм так і не вдалося. Ці розбіжності були пов'язані,перш за все, з різним підходом до аналізу несвідомого. Юнг на відміну відФрейда стверджував, що «не тільки найнижче, але і найвище в особистостіможе бути несвідомим». Не погоджуючись з пансексуалізмом Фрейда, Юнгвважав лібідо узагальненою психічною енергією, яка може набувати різні форми.Не менш значущим були і розбіжності в тлумаченні сновидінь і асоціацій. Фрейдвважав, що сили волі є заступниками інших, витиснених предметів і ваблень. Напротивагу йому Юнг був впевнений, що тільки знак, що усвідомлено вживаєтьсялюдиною, заміщає щось інше, а символ є самостійною, живою, динамічною одиницею.Символ нічого не заміщає, але відображає психологічний стан, в якому знаходитьсялюдина в даний момент. Тому Юнг був проти символічної інтерпретації снів абоасоціацій, що розробляється Фрейдом, вважаючи, що необхідно йти за символікоюлюдини углиб її несвідомого [1,218].
Певні розбіжності у вчених були і з питання психокорекції.Фрейд вважав, що залежність пацієнта від психотерапевта постійна і не може бутизменшена, тобто він дотримувався концепції директивної терапії. У той же часЮнг вважав, що залежність пацієнта від лікаря повинна зменшуватися з часом, востанній фазі терапії, яку він називав трансформацією.
Остаточний розрив відбувся в 1912 році, після того, як Юнгопублікував книгу «Символи трансформації». Розрив був хворобливим дляобох сторін.
Поступово Юнг дійшов думки, що його інтерпретація символу даєйому ключ до аналізу не тільки сновидінь, але і міфів, казок, релігій,мистецтв. Він досліджував не тільки європейську, але і індійську, китайську, тибетськукультури, їх символіку. Це і привело Юнга до одного з найважливіших йоговідкриттів – відкриття колективного несвідомого.
Юнг вважав, що структура особистості складається з трьохчастин [1,221]:
· колективного несвідомого;
· індивідуального несвідомого;
· свідомості.
Якщо індивідуальне несвідоме і свідомість є чисто особистісними,прижиттєвими набуттями, то колективне несвідоме – свого роду«пам'ять поколінь», то психологічний спадок, з яким дитиназ'являється на світ. Юнг писав: «Зміст колективного несвідомо лише вмінімальному ступені формується особистістю і в своїй суті взагалі не єіндивідуальним набуттям. Це несвідоме – як повітря, яким дихає все і яке неналежить нікому».
Зміст колективного несвідомого складається з архетипів, які єформами, організуючими і каналізуючими психологічний досвід індивіда. Юнг частоназивав архетипи «первинними образами», оскільки вони пов'язані зміфічними і казковими темами. Він також вважав, що архетипи організовують нетільки індивідуальну фантазію, але і колективну. Вони лежать в основі міфологіїнароду, його релігії, визначаючи його самосвідомість.
Основними архетипами індивідуального несвідомого Юнг вважав Его,Персону, Тінь, Аніму (або Анімус) і Самозвеличення [1,221].
Его і Персона знаходяться в основному в свідомих пластахпсихіки індивіда, тоді як інші головні архетипи розташовуються віндивідуальному несвідомому.
Его є центральним елементом особистого пізнання, якби збираючи розрізнені дані особистого досвіду в єдине ціле, формуючи з нихцілісне і усвідомлене сприйняття власної особистості. При цьому Его прагнепротистояти всьому, що загрожує крихкій зв'язності нашої свідомості, прагнепереконати нас в необхідності ігнорувати несвідому частину душі.
Персона – та частина нашої особистості, яку ми показуємосвіту, якими ми хочемо бути в очах інших людей. Персона включає в себе і типовідля нас ролі, стиль поведінки і одяг, способи самовираження. Персона має іпозитивний, і негативний вплив на нашу особистість. Домінуюча Персона може надаватиіндивідуальність людині, розвинути в ній конформізм, прагнення злитися з тієюроллю, яку нав'язує людині середовище. В той же час Персона і захищає нас відтиску середовища, від цікавих поглядів, прагнучих проникнути в нашу душу,допомагає в спілкуванні, особливо з незнайомими людьми.
Тінь є центром особистого несвідомого. Як Его збираєдані про наш зовнішній досвід, так Тінь фокусує, систематизує ті враження, якібули витиснені зі свідомості. Змістом Тіні є ті прагнення, які заперечуютьсялюдиною як несумісні з її Персоною, з нормами суспільства. При цьому, чимбільше домінує Персона в структурі особистості, тим більше зміст Тіні, оскількиіндивіду необхідно витісняти в несвідому всю більшу кількість бажань.
Фактично розбіжності між Юнгом і Фрейдом якнайбільшевідносилися саме до ролі Тіні в структурі особистості. Юнг вважав її однією зіскладових цієї структури, тоді як Фрейд ставив її в центр особистості,досліджуючи головним чином саме її зміст. У той же час Юнг не вважав за можливепозбавитися Тіні, не визнавати її, бо вона є законною частиною особистості, ілюдина без Тіні так само неповноцінна, як і без інших частин душі.Найшкідливіше, з точки зору Юнга, – не помічати, ігнорувати Тінь, тоді якуважне відношення до неї, те, що Юнг називав «технікою поводження зТінню», допомагає подолати її негативний вплив [1,223].
Аніма (у чоловіка) або Анімус (у жінки) – це ті частинидуші, які відображають інтерсексуальні зв'язки, уявлення про протилежну стать.На їх розвиток великий вплив здійснюють батьки (мати – у хлопчика і батько – удівчинки). Цей архетип робить великий вплив і на поведінку, і на творчістьлюдини, будучи джерелом проекцій, нових образів в душі людини.
Самозвеличення, з точки зору Юнга, є центральним архетипомвсієї особистості, а не тільки її свідомої або несвідомої частини; це«архетип по ряду і цілісності особистості». Її головне значення утому, що вона не протиставляє різні частини душі (свідому і несвідому) одна одній,але сполучає їх так, щоб вони доповнювали одна одну. В процесі розвитку особистістьзнаходить все велику цілісність і, індивідуалізуючись, стає все більш вільною всвоєму самовираженні і самопізнанні.
Ідеї про необхідність збереження цілісності ііндивідуалізації при розвитку особистості Юнг розвивав вже в 50-ті роки. Доцього ж часу відносяться його положення про роль свідомості в духовномузростанні і організації поведінки. Така трансформація деяких положеньпсихоаналізу, що приймалися Юнгом на початку століття, була для нього особливоважлива: Юнг постійно підкреслював відвертість своєї концепції для нового навідміну від ортодоксальності теорії Фрейда [1,224].
Виходячи зі структури душі, Юнг створює і свою типологіюособистості, виділяючи два типи: екстраверти і інтроверти.
Інтроверти в процесі індивідуалізації звертають більшеуваги на внутрішню частину своєї душі, будують свою поведінку виходячи звласних ідей, власних норм і переконань. Екстраверти, навпаки, більше зорієнтованіна Персону, на зовнішню частину своєї душі. Вони на відміну від інтровертівчудово орієнтуються в зовнішньому світі і в своїй діяльності виходять головнимчином з її норм і правил. Якщо інтроверту загрожує повний розрив контактів іззовнішнім світом, то для екстравертів не меншою небезпекою є втрата себе. Усвоїх крайніх проявах екстраверти є догматиками, а інтроверти – фанатиками[1,225].
Проте Самозвеличення, прагнення до цілісності особистості, якправило, не дає можливості одній з її сторін повністю підпорядкувати іншу. Томуці дві частини душі як би ділять сфери свого впливу. Як правило, екстравертидобре будують відносини з великим громадянством, враховують їх думки іінтереси; в той же час у вузькому колі близьких людей вони відкриваються з іншоїсторони своєї особистості, інтровертної. Тут вони можуть бути деспотичні,нетерплячі, не враховують думки і позиції інших людей. Спілкування з широким коломмало знайомих людей надзвичайно складне для інтроверта, який виходить тільки зісвоїх позицій і не завжди може збудувати лінію поведінки, зрозуміти точку зоруспівбесідника. Інтроверт або наполягає на своєму, або просто йде від контакту.В той же час в спілкуванні з близькими він, навпаки, розкривається, верх берейого екстравертна, звичайно пригнічувана сторона особистості, і він є м'яким,дбайливим і теплим сім'янином. Як і Фрейд, Юнг часто ілюстрував свої висновкипосиланнями на ту або іншу історичну особистість. Так, він відносив Л.М. Толстогодо типових екстравертів, а Ф.М. Достоєвського – до інтровертів.
Розвиток Самозвеличення пов'язане не тільки з типологієюособистості за лінією інтроверсії – екстраверсії, але і з розвитком чотирьохосновних психічних процесів мислення, чуттєвості, інтуїції та відчуття. Укожної людини, вважав Юнг, домінує той або інший процес, який в поєднанні з інтроверсієюабо екстраверсією і індивідуалізується шлях розвитку особистості. Мислення івідчуття є альтернативними способами ухвалення рішення. Мислення зорієнтованена логічні посилки: люди з домінуючим мисленням над усе цінують абстрактніпринципи, ідеали, порядок і системність в поведінці.
Чуттєві люди, навпаки, ухвалюють рішення спонтанно,орієнтуючись на емоції, віддаючи перевагу будь-яким відчуттям, навітьнегативним, нудьзі і порядку. Якщо мислення і почуття характеризують активнихлюдей, здатних ухвалювати рішення, то відчуття і інтуїція характеризують швидшеспособи отримання інформації, і люди цього типу більш споглядальні. Відчуттяорієнтуються на прямий, безпосередній досвід, та типи, які відчувають, якправило, краще реагують на безпосередню ситуацію, тоді як інтуїтивні – наминулу і майбутню. Для них те, що можливе, важливе за те, що відбувається по-справжньому.Хоча всі ці функції і притаманні людині, домінуючою є якась з них, яка частководоповнюється іншою.
Хоча головним змістом душі Юнг вважав її несвідомі структури,він не тільки не заперечував можливість їх усвідомлення, але і вважав цейпроцес одним з найважливіших в особистісному зростанні людини. Один з варіантівтакого усвідомлення себе психотерапія, і лікар-психотерапевт є помічникомпацієнта, який допомагає йому зрозуміти себе, повернути собі цілісність [1,229].
2 Тестові завдання
1.Конкретно-науковий підхід до пояснення історії психології реалізував М.Г.Ярошевський
Якпоказали дослідження М.Г. Ярошевського, в становленні наукової картинипсихічного життя ключова роль належить принципу детермінізму [1,17]. Принципдетермінізму вимагає від історика уміння розкрити спосіб причинного поясненняпсихічного, як обумовленого чинниками, що породжують його. Згідно Ярошевському,в історії представлені різні типи детермінізму:
· передмеханічний;
· механічний;
· біодетермінізм;
· психодетермінізм;
· соціодетермінізм.
Кожнийз них протистоїть індетермінізму в трактуванні психічних явищ як нібитовиникаючих спонтанно.
Принципиісторико-психологічного дослідження в сукупності з конкретними методамискладають основу наукового аналізу історичного шляху розвитку психології.
М.Г.Ярошевським розроблений категоріальний підхід як історико-психологічний метод.Розрізняючи в науці три ряди концептуальних одиниць — емпіричні дані (факти),теорії і категорії, М.Г. Ярошевській виділяє специфічні конкретно-науковікатегорії, відтворюючі різні сторони психологічної реальності: образ, дія,мотив, психосоціальні відносини, особистість [1,18]. Трансформація їх змісту вході історичного розвитку психологічних знань шляхом включення в них все новихданих дозволяє розглядати категорії як стадії знання, що послідовнорозгортається, про психічну реальність. За допомогою категоріального аналізу зазміною наукових теорій, різноманіттям нових фактів стає можливим виділенняістотних постійних компонентів знань, їх інваріантного ядра.
2. Ідею переселення душ визнававПлатон
Платон вважав, що існує ідеальний світ, в якому знаходятьсядуші, або ідеї, речей, ті досконалі зразки, які стають прообразами реальнихпредметів. Досконалість цих зразків не досяжна для предметів, але примушуєпрагнути бути схожими на них. Таким чином, душа є не тільки ідеєю, але і метоюреальної речі. У принципі ідея Платона є загальним поняттям, якого немає вреальному житті, але відображенням якого є всі речі, що входять в це поняття.Так, не існує якоїсь узагальненої людини, але кожна з людей є, як би варіацієюпоняття «людина» [2,131].
Оскільки душа постійна і людина не може її змінити, то ізміст тих знань, які зберігаються в душі, теж незмінний, і відкриття, якіздійснює людина, є по суті не відкриттями чогось нового, але лише усвідомленнямтого, що вже зберігалося в душі. Таким чином, процес мислення Платон розумів якпригадування того, що душа знала в своєму космічному житті, але забула привселенні в тіло. І саме мислення, яке, він вважав головним когнітивнимпроцесом, по суті є мисленням репродуктивним, а не творчим (хоча Платон іоперує поняттям "інтуїція", ведучим для творчого мислення).
Платон вважав душу паломницею, мандруючою по тілах і іншихсвітах.
3. Ідею про те, що річ існує безпосередньо в речі,стверджував Аристотель
Аристотель в своїх філософських міркуваннях виходив перш за все з визнання існування об'єктивного світу, який матеріальний. Виходячи зі своєї критики платонівських "ідей", що знаходяться зовні речей, Аристотель спробував створити теорію, згідно якої суть знаходиться в самих речах.
За Аристотелем, кожна конкретна плотська річ є єдністю «матерії» і «форми». «Форма» розуміється Аристотелем як суть речі. Форма в той же час нематеріальна, але вона не є чимось зовнішнім по відношенню до матерії. Матерія і форма – це «те, з чого складаються речі». Кожна річ виступає як оформлена матерія. Як приклад можна узяти мідну кулю, що є єдністю міді (речовини) і кулястості (форми). Протилежність «форми» і «матерії» для Аристотеля відносна. Мідь може виступати матерією по відношенню до одного предмету (наприклад, кулі) і формою по відношенню до іншого предмету (наприклад, фізичним елементам). Мідь може не бути оформленою, але в той же час в потенції вона містить форму, як можливість. Тобто форма – є реалізована можливість матерії. Таким чином, у Аристотеля відбувається співвідносний перехід від матерії до форми і навпаки. Ця ієрархія форм приводить до вищої «форми», яка є останньою і за якою вже не слідують ні форма, ні матерія. Останньою формою виступає першодвигун, або Бог.
Таким чином, матерія і форма, у Аристотеля, є єдністю, взаємозв'язком, розвиток же явищ він розумів як оформлення матерії.
Аристотель розробив оригінальне вчення про чотири види причин. Він розрізняє чотири види причин:
· матеріальну, або матерію;
· формальну, або форму;
· виробляючу;
· кінцеву, або мета.
Матеріальна причина – це матерія, вона «позначає вхідний до складу речі матеріал, з якого, речі виникають» [3,207]. Формальна причина полягає в тому, що під впливом форми матерія перетворюється на дійсність. Виробляюча причина – це те, що створює речі. «Так, наприклад, людина, що дала раду, є причиною того, що робиться, і те, що змінює – причина того, що змінюється» [3,209]. Цільову причину Аристотель розуміє в значенні, що щось робиться ради чогось. «Наприклад, мета гуляння – здоров'я». Теорія причин Аристотеля може бути пояснена прикладом, що приводиться ним самим: архітектор будує будинок, в цьому випадку матеріал – це матерія, план будинку – це форма, архітектор – це виробляюча причина, а закінчена будівля – це мета.
У питанні співвідношення форми і матерії він вважав, що матерія пасивна і безформна, а форма – активна, діяльна. Форма, таким чином, перетворювалася на суть буття. Більш того, форма розглядалася як такий початок, який передує матерії, з огляду на те, що форма діяльна, а матерія пасивна. Проблема форми і матерії ввела у філософію два дуже важливих поняття – це можливість і дійсність, які мали величезне значення для подальшого розвитку філософії, оскільки дозволили на основі їх застосування вирішувати проблему виникнення, яке в цьому випадку пояснювалося конкретними особливостями речі. Ці категорії вказували на джерело руху, що розглядається вже не як зовнішнє по відношенню до речі, а як те, що лежить безпосередньо в ній. Природа для Аристотеля виступала як перетворення можливості в дійсність. Він уподібнював життя природи людської діяльності, вказуючи, що подібно тому, як скульптор створює з глиби мармурову фігуру, перетворюючи можливості мармуру в реальність, так і в природі можливості насіння актуалізуватися в рослині. Аристотель розрізняв «першу» і «останню» матерії. «Перша» матерія – це основа всякого буття, вона тільки можливість, яка може виступити будь-якою дійсністю, але сама не є дійсністю, вона тільки мислиться, утворюючи потенційну передумову існування. На відміну від «першої» матерії «остання» є і можливістю якої-небудь форми, і в той же час дійсність, оскільки ця матерія володіє певними ознаками і про неї може бути виказане, сформульоване поняття. У прикладі, що розглядався раніше, такою «останньою» матерією є мідь, куля. Розглянуте вище питання про матерію, форму, причинах охоплюють область так званої першої філософії як вчення про незмінну і нерухому суть, хоча і в їх зв'язку з рухом [3,211].
4. Філософським фундаментом теології Аврелій Августин обраввчення Платона і неоплатоніків
НавчанняПлатона зробило вплив на Августина (354-430 рр. н.е.), творчість якого ознаменувалаперехід від античної традиції до середньовічного християнського світогляду.Августин додав трактуванню душі особливий характер: вважаючи душу знаряддям,яке править тілом, він стверджував, що її основу утворює воля, а не розум. Тимсамим він став засновником навчання, названого пізніше волюнтаризмом.
Надумку Августина, воля індивіда залежить від божественної та діє в двохнапрямах: управляє діями душі і обертає її до себе самої. Всі зміни, щовідбуваються з тілом, стають психічними завдяки вольовій активності суб'єкта.Так з «відбитків», які зберігають органи чуття, воля створює спогади.
Всезнання закладене в душі, яка живе і рухається в Богу. Воно не отримується, авитягується з душі знову-таки завдяки спрямованості волі. Підставою істинностіцього знання служить внутрішній досвід: душа повертається до себе, щоб осягнутиз граничною достовірністю власну діяльність і її незримі продукти.
Ідеяпро внутрішній досвід, відмінний від зовнішнього, але володіючий вищоюістинністю, мала у Августина теологічний сенс, оскільки передбачалося, що цяістинність дарується Богом. Надалі трактування внутрішнього досвіду, звільненевід релігійного забарвлення, злилося з уявленням про інтроспекції як особливий,властивий тільки психології, метод дослідження свідомості [2,318].
5. Патристика виникла у II ст.
Патристика(відлат. pater — батько), термін, що позначає сукупність теологічних, філософськихі політико-соціологічних доктрин християнських мислителів ІІ-VІІІ ст. (такзваних батьків церкви). Патристика виникла в умовах глибокої кризипізньоантичного рабовласницького суспільства і формувалася в боротьбі проти гностицизма,а також проти традиційного язичницького світогляду, вступаючи в складнувзаємодію з платонічним і неоплатонічним ідеалізмом [1,297].
6. Теологія — цевчення про Бога
Теологія (від греч. – слово проБога) – віроповчальна дисципліна або «наука про віру», створюванацерковною общиною для всебічного осмислення і систематичного викладу змістусвоєї віри. Ґрунтується на духовному досвіді, догматизмі, літургійному житті іпрактиці Церкви, в припущенні, що самі теологи мають досвід богоспілкування ірозуміння віри і здатні відволікатися від особистих смаків і захоплень. Св.Писання, згідно церковному розумінню, — душа всієї теології. У ХХ ст. відтеології чекають не тільки інтелектуально розвиненого викладу віри, але ірішення численних теоретичних і практичних проблем життя і дії згідно вірі. Усучасній ситуації кризи релігійних традицій теологію нерідко оцінюють як мовленнєвугру, яка має для інших сенс лише якщо той, що говорить веде духовне життя,переконливе крім слів, в яких він її виражає: «Теологія, наполягаючи навживанні особливих слів і фраз і забороняючи інші, нічого не прояснює. Вона якби жестикулює словами, бо, стараючись щось сказати, не знає, як це виразити.Значення словам додає певна практика» [3,420]. Це не значить, що релігійнаобщина повинна відмовитися від теології, але теологічне осмислення общиноюсвого духовного життя припускає її достовірність і практичну дієвість.
7. Конституційні теорії особистості створивУ. Шелдон
Одназ привабливих сторін конституційної теорії особистості У. Шелдона – в їїпростоті та всебічності. На відміну від багатьох теорій особистості, якізалишають необмежену кількість «незаповнених чеків», які можуть бутизаповнені для створення заплутаних поведінкових рівнянь, Шелдон визначаєобмежену кількість змінних, що відносяться до статури і темпераменту, які маютьпервинне значення для репрезентації людської поведінки [4,195].
Відповіднодо підходу більшості інших конституціональних психологів, Шелдон намагаєтьсявизначити зручні критерії для опису фізичних компонентів людського тіла.Важливо зрозуміти, що він не просто шукає засіб класифікації або описузовнішності. Він претендує на більше – дати «ярлик біологічноїідентифікації». Він допускає, що генетичні і інші біологічні детермінантивиконують найважливішу роль в розвитку індивіду. Він вважає також, що можливоодержати деяку репрезентацію цих чинників за допомогою системи вимірювань, щобазуються на зовнішньому вигляді. З його точки зору, існує гіпотетичнабіологічна структура (морфогенотип), що стоїть за зовнішнім, спостережуванимскладанням (фенотип) і виконує важливу роль не тільки в детермінації фізичногорозвитку, але і в оформленні поведінки. Соматотип представляє спробу оцінкиморфогенотипу, хоча повинен йти до цієї мети не прямо, і його виведення багатов чому засноване на вимірюванні фенотипу (складання) [4,197].
8. Теорію когнітивного дисонансу запропонував такийпредставник когнітивної психології— Л. Фестінгер
Теоріякогнітивного дисонансу Л. Фестінгера, яка як би замикає мотивацію в рамкахкогнітивних процесів – одна з найвідоміших теорій. Згідно цієї теорії, невідповідністьдвох знань, використовуваних суб'єктом, спонукає його ліквідовувати дисонанс,тобто породжує мотивацію. Мотивацію можуть також продукувати відносини міжновими знаннями і існуючими когнітивними структурами [5,317]. Суть теорійкогнітивного дисонансу прозора: наявність суперечностей між знаннями, якісприймаються суб'єктом, приводять до виникнення у нього мотиваційного стану, щовикликає активність, направлену на ліквідацію цієї суперечності. Це пов'язано зтим, що, на думку представників когнітивної психології, людям властивепрагнення уникати стану сумніву і досягати стану знання [5,319]. Л. Фестінгерувдалося одержати ряд цікавих експериментальних даних, що спростовують непорушнуроль підкріплення в поведінці людини. Він показав, що люди якнайбільше цінуютьту альтернативу, за яку мають недостатню нагороду [5,327]. Важливість«суперечностей в пізнанні», «проблем», «когнітивного дисонансу» для виникненнямотивації достатньо відома. Значення теорії Л. Фестінгера для когнітивноїпсихології полягає, мабуть, у тому, що вона є спробою подолати її мотиваційнупустоту.
ТеоріяЛ. Фестінгера є однією з теорій когнітивної відповідності, домінуючих взарубіжній психології з 60-х рр.
9. Структуралізм і постструктуралізм найхарактерніші якнапрями сучасної філософської і психологічної думки Франції
Структуралізм (Ф. Соссюр, К. Леві-Стросс),що виник у свій час із структурним функціоналізмом у Франції, ґрунтується на структурномуметоді, який припускає виявлення структури об'єкту дослідження як сукупностівідносин, незмінних при перетвореннях даного об'єкту [6,138]. Структурарозглядається не просто як стійкий «скелет» об'єкту, а як сукупністьправил, за якими з даного об'єкту можна одержати інший, третій і т.д.шляхом перестановки елементів його структури. Виявлення єдиних структурнихзакономірностей деякої безлічі об'єктів досягається не за рахунок відкиданнявідмінностей між ними, а шляхом виведення відмінностей як конкретних варіантівєдиної абстрактної першооснови, що перетворюються один на одного.Структуралісти переносять увагу з елементів об'єкту і їх природних властивостейна відносини між елементами і залежні від них властивості.
Структурнийметод припускає наступні операції [6,141]:
· виділення первинної безлічі об'єктів (масиву), в яких можнаприпускати наявність єдиної структури (К. Леві-Стросс, наприклад, досліджувавмасив міфів народів басейну Амазонки);
· розчленування об'єктів на елементарні сегменти (частини), в якихтипові, повторюються відносини зв'язують різнорідні пари елементів;
· розкриття відносин перетворення між сегментами, їх систематизаціяі побудова абстрактної структури шляхом безпосереднього синтезу абоформально-логічного і математичного моделювання;
· виведення із структури всіх теоретично можливих слідств(варіантів) і перевірка їх на практиці.
Критикаосновних положень структуралізму в 1960-х рр. привела до появи постструктуралізму(М. Фуко) [7,452]. Постструктуралісти відкинули ідею про наявність усоціального світу якої-небудь засновницької логіки або структури. На їх думку,існує лише поверхневий, зовнішній світ, позбавлений яких-небудь глибиннихзв'язків.
10. Принцип індивідуальності як принцип побудовипсихологічних теорій і створення самостійних напрямів у науці характерний длякожної історичної епохи
Прирозробці психологічних теорій кожний науковець, психолог, філософ, вносить щосьнове у теорію: власні ідеї, погляди, переконання. В цьому і полягає принципіндивідуальності при побудові психологічних теорій, цей принцип характерний недля певного століття, а він характерний для кожної історичної епохи.
Список використаної літератури
1. Ярошевский М.Г. Историяпсихологии от античности до середины ХХ в. – М., 1996. – 416 с.
2. Ждан А.Н. Историяпсихологии. – М., 1990. – 367 с.
3. Шкуратов В. Историяпсихологии. – М., 1997. – 505 с.
4. Келвин С. Холл, ГарднерЛиндсей Теории личности. –М.,1997.–384 с.
5. Зинченко Т.П. Когнитивнаяи прикладная психология. – М., 2000. – 608 с.
6. Косиков Г.К. Отструктурализма к постструкурализму (проблемы методологии). – М., 1998. – 498 с.
7. Блинников Л.В. Краткийсловарь философских персоналий. – М., 2001. – 680 с.