Сутність та обов язковість судового рішення

Курсова робота з правознавства
Сутність та обов’язковість судового рішення
П Л А Н
Вступ......................................................................................................................................2
1. Сутність судового рішення..............................................................................................6
2. Обов’язковість судових рішень як принцип правосуддя… ......................................8
3. Актуальні проблеми реалізації принципу обовязковості
судових рішень на практиці..............................................................................................16
Висновки.............................................................................................................................23
Список використаної літератури
Вступ
У становленні незалежної, демократичної, соціальної і правової Української держави важлива роль належить судовій владі. Конституція України вперше на конструктивному рівні закріпила судову владу як рівноправну і самостійну в системі двох інших гілок влади — законодавчої і виконавчої.
Судова влада відповідно до теорії та практики розподілу влади є самостійною, незалежною сферою публічної влади і являє собою сукупність повноважень із здійснення правосуддя, тлумачення норм права, з відповідними контрольними повноваженнями спеціально уповноважених органів — судів.
Але для того, що судова влада дійсно була незалежною та ефективною гілкою влади, треба надати судам можливість не тільки виносити рішення, але й забезпечувати його виконання, контролювати хід виконання рішення, а у разі наявності порушеня – застосувати заходи для забезпечення найшвидшого і правильного виконання рішення. Саме це на мою думку і випливає з принципу обовязковості судових рішень.
На жаль, насьогодні суд відсторонений від здійснення виконання своїх рішень. Однак в даній роботі зроблена спроба хоча б проаналізувати стан даного питання та проблеми, повязані з реалізацією принципу обовязковості судових рішень, а також намітити способи врегулювання даного питання на практиці.
Атрибутами судової влади є широкі юрисдикційні повноваження; це правовий статус судів як особливих органів державної влади; це й власне виконання владних суддівських повноважень.1
За даними соціально-правових досліджень, в Україні поступово відбувається трансформація ролі суду з органу примусу на гілку влади, яка покликана здійснювати державний захист прав і свобод людини. Так, з року в рік суд має найкращий рейтинг серед інших інститутів (засобів масової інформації, державних адміністрацій, у тому числі Адміністрації Президента, прокуратури) — найвищу загальну довіру і найнижчу недовіру.2
Слід зазначити, що судова влада реалізується через такі повноваження:
— здійснення правосуддя;
— конституційний контроль;
— контроль за додержанням законності та обґрунтованості рішень і дій державних органів та посадових осіб;
— формування органів суддівського самоврядування;
— роз’яснення судам загальної юрисдикції актів застосування законодавства;
— утворення державної судової адміністрації.
Здійснення судової влади за змістом є значно ширшим, ніж відправлення правосуддя. Судова влада реалізується у діях суду, які не пов’язані з розглядом справ. Це насамперед організаційні та інформаційно-аналітичні дії (узагальнення судової практики, аналіз судової статистики, внесення окремих ухвал у державні органи, установи, організації про усунення порушень закону, вирішення скарг підозрюваних, обвинувачуваних, адвокатів тощо).
Правосуддя — це державна діяльність, яку проводить суд шляхом розгляду і вирішення у судових засіданнях в особливій, встановленій законом процесуальній формі цивільних, кримінальних, господарських та адміністративних справ. Судочинство здійснюється Конституційним Судом України та судами загальної юрисдикції (ст. 1 Закону “Про судоустрій України”). Кількість розглянутих справ щороку збільшується. Так, у 1998 році судовим провадженням було закінчено 1,7 млн. справ. У 2001 році кількість розглянутих справ збільшилася майже на половину.
Зміни, що відбуваються у правовій системі, демократизація суспільства в цілому прямо впливають на якісний склад справ, що розглядаються позови громадян до держави. Статистичні дані свідчать, зокрема, що у 1991 році було зареєстровано всього 372 скарги громадян на неправомірні дії органів державного управління і службових осіб, тоді як у 2000 році їх кількість збільшилася до 23 тис. (у 85% таких справ позови задовольняються).3
Правосуддя характеризується рядом ознак, що відрізняють діяльність суду від правоохоронної діяльності.
По-перше, воно здійснюється шляхом розгляду і вирішення у судових засіданнях цивільних справ стосовно спорів, захисту прав і законних інтересів фізичних, юридичних осіб, держави; розгляду у судових засіданнях кримінальних справ і вжиття встановлених законом заходів покарання до осіб, які винні у вчиненні злочину, або виправдовування невинних; вирішення господарських спорів, що виникають між учасниками господарських правовідносин.
По-друге, розгляд і вирішення у судових засіданнях цивільних, кримінальних та інших справ ґрунтуються на конституційних засадах.
По-третє, правосуддя здійснюється відповідно до законодавства України, на основі кодифікованих актів (ЦПК, КПК, ГПК), які докладно регламентують порядок, процесуальну форму судового розгляду і рішень, які виносить суд.
По-четверте, судові рішення ухвалюються судами іменем України, вони обов’язкові до виконання на всій території України. Ці рішення є ніби законом у кожній конкретній справі.
Завданнями кримінального судочинства є охорона прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, які беруть у ньому участь, а також швидке й повне розкриття злочинів, викриття винних та забезпечення правильного застосування закону з тим, щоб кожний, хто вчинив злочин, був притягнутий до відповідальності і жоден невинний не був покараний (ст. 2 КПК України).
Завданнями цивільного судочинства є охорона прав та законних інтересів фізичних, юридичних осіб, держави шляхом всебічного розгляду та вирішення цивільних справ відповідно до чинного законодавства (ст. 2 ЦПК України).
Суди забезпечують захист і відновлення порушених прав громадян і юридичних осіб. Цивільне судочинство дедалі більш реально наповнюється новим змістом — захистом найважливіших прав людини.
Судовий захист прав має переваги перед вирішенням спорів у адміністративному порядку. У 1995 році до судів України надійшло всього 4 830 скарг на дії органів управління і посадових осіб. Але вже у другій половині 1996 року, коли почала діяти Конституція України, кількість поданих до суду скарг збільшилася до 7726, у 1997 році їх було вже 11033, у 1998 році — 17 217, а у 1999 році — 28847. Висновок очевидний: громадяни почали частіше ніж у п’ять разів звертатися за захистом до суду, що свідчить про неухильне зростання їхньої довіри до судової влади.
Таким чином, суд, здійснюючи правосуддя, на засадах верховенства права, забезпечує захист гарантованих Конституцією України та законами прав і свобод людини і громадянина, прав і законних інтересів юридичних осіб, інтересів суспільства і держави.
З вищезазначеного зрозуміло, наскільки важливою є діяльність суду. І слід памятати, що кожень день судами України виносяться тисячі вироків, рішень, ухвал та постанов. Вирішуються питання щодо захисту прав та законних інтересів громадян. І коли право особи встановлене в судовому порядку, найважливішим питанням є його реалізації. Якщо навіть суд прийняв правильне рішення, довіра до цього органу влади залежить також від того, чи правильно і своєчасно це рішення буде виконане. А отже і принцип обовязковості судових рішень напряму залежить від їх реалізації.
1. Сутність судового рішення
Дії суду в процесі різні за змістом: одні спрямовані на організацію процесу, інші — на регулювання конкретного провадження і треті – на закінчення процесу, серед яких головним є рішення судом власне кажучи конфлікту, і все це — дії по здійсненню правосуддя. Характерною рисою в даному випадку є те, що вся діяльністьсуду по здійсненню правосуддя одержує офіційне закріплення іобєктивізуєтьсяу відповідних процесуальних актах, дедетально регламентуєтьсяпорядок прийняття,форму, зміст цих документів.
Багато процесуалістів відзначають, що в актах судової влади – усудових постановах, що суд виносить у зв'язку з розглядом ісправ, тобто в більшій мірі в постановах судупершої інстанції, найбільше сконцентровано виявляється властива суду івідзначена владна воля:
-у судовому рішенні — постанові суду першої
інстанції, у якому власне кажучивирішкується справа;
-у постанові у формі ухвали, вирішуються лише ті питання, що виникають у ходісудового розгляду;--PAGE_BREAK--
.-деякі виділяють третю теоретичну форму даних постанов – судовийнаказ.
Отже, дія суду — рішення власне кажучи конкретної справи офіційно
закріплюється в постанові суду — судовому рішенні.Судове рішення — складне багатогранне явище, поняття якоговизначають по — різному.Абрамов С.Н. визначав судове рішення у кінцевому рахунку як наказсуду, звернений до сторін і інших осіб і державних органів.Клейнман А. Ф. писав, що судове рішення — це акт підтвердження судом, як органом правосуддя, наявності чи відсутності між сторонами процесу правовідношення, і наявності чи відсутності в відповідних випадках порушеного чи оскарженого права позивача.
Судове рішення розглядають як акт реалізації судової влади,як правозастосовчий акт, як постанова, що вирішуюсправу власне кажучи, як документ, у якому містяться елементивиховного впливу на сторони, що сперечаються та інших громадян, якпроцесуальний документ.
Зазначені властивості поняття судового рішення і точки зору різнихучених не можна протиставляти один одному, вони тісно взаємозалежні іутворюють сутність судового рішення як документа, що виходить від органувлади й містить в собі державно-владне, індивідуально-конкретне розпорядження по застосуванню норм права по встановленим у судовомузасіданні фактам і правовідносинам.
Для того щоб рішення суду було обовязковим для виконання, необхідно визначитись, які ж вимоги повинні бути направлені на сам зміст судового рішення. На мою думку найбільш повно дане питання висвітлив Ткачев Н.І1. Він виділив такі вимоги до рішення суду:
як до акта державної влади;
як до акта вирішення спору;
як до офіційного документу;
як до юрисдикційного акту;
Найважливішими в даному питанні є дві обовязкові вимоги до судових рішень: законність та обгрунтованіть.
Отже, в кожному конкретному випадку треба якнайповніше аналізувати таке складне правове явище, як судове рішення, зрозуміти особливості механізму дії різних вимог, що ставляться до судових рішень. Такий підхід представляє безумовну цінність, насамперед для зясування питання про подальшу дію принципу обовязковості судового рішення.
2. Обов’язковість судових рішень як основний принцип правосуддя
У правовій державі судочинство має бути побудовано на демократичних принципах, у яких відображено політико-правові ідеї, погляди носія влади і суверенітету — народу — на право як соціальну цінність. Демократичність цих принципів полягає в тому, що закріплені в нормах права вони забезпечують здійснення правосуддя тільки судом, на засадах рівності громадян перед законом і судом, одноособовість і колегіальність розгляду справ, незалежність суддів і підкорення їх лише законові, гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами, державну мову судочинства. Широкі й реальні процесуальні права учасників правовідносин, надійні гарантії їх реалізації, доступність і простота судочинства дають можливість кожній заінтересованій особі реалізувати право на звернення до суду за захистом і на судовий захист, дане Конституцією України. Отже, у принципах відображені демократичні риси і загальна спрямованість права та його найважливіших інститутів.
Принципи здійснення судочинства мають важливе значення і для правоохоронної діяльності. Ідеї і погляди народу України повинні реалізовуватися у завданнях і меті правосуддя в цивільних, кримінальних та господарських справах, його організаційній побудові і правоохоронній діяльності.
Усі принципи тісно взаємопов’язані і в сукупності становлять єдину систему. Кожний з них відіграє самостійну роль, характеризує галузь законодавства у цілому, але між ними існує взаємозв’язок і взаємодія, які визначаються єдністю мети і завдань судочинства. Дія одного принципу зумовлює дію інших. Кожний з принципів не може існувати відокремлено від принципів системи в цілому.
Система принципів у нормативному порядку не передбачена і в науці визначається по-різному.
До принципів правосуддя необхідно віднести:
1) здійснення правосуддя тільки судом;
2) незалежність суддів і підкорення їх лише законові;
3) державна мова судочинства;
4) принцип законності;
5) гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами;
6) колегіальність і одноособовість судового розгляду;
7) рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом;
8) забезпечення доведеності вини;
9) змагальність сторін та свобода у наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості;
10) забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду;
11) обов’язковість рішень суду та інші.4
На мою думку обов’язковість рішень суду – це один з важливіших принципів і ознак правосуддя. Конституція України (ст. 124) проголошує, що рішення ухвалюються судами іменем України і є обов’язковими на всій території України. Рішення — найважливіший акт здійснення правосуддя. Обов’язковість рішень суду підкреслює авторитет судової влади і сприяє утворенню режиму законності і зміцненню правопорядку в державі. Процесуальне законодавство встановлює (ст. 403 КПК України, ст. 14 ЦПК України), що вирок, рішення, ухвала і постанова суду, що набрала законної сили, є обов’язковими для всіх державних і громадських підприємств і організацій, службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України.
Судові рішення інших держав є обов’язковими до виконання на території України за умов, визначених законом України, відповідно до міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України (п. З ст. 11 Закону України “Про судоустрій України”).
Суд, розглянувши цивільну справу по суті, ґрунтуючись на доказах, які були досліджені у судовому засіданні приймає рішення яке складається зі вступної, описової, мотивувальної та резолютивної частини.
У вступній частині рішення зазначається час та місце його постановлення, найменування суду, що постановив рішення, склад суду, прізвище секретаря судового засідання, прізвище прокурора, який брав участь у справі, найменування сторін та інших осіб, які брали участь у справі, представника громадської організації або трудового колективу. Описова частина повинна містити в собі вказівку на вимоги позивача, заперечення відповідача і пояснення інших осіб, які беруть участь у справі.
У мотивувальній частині рішення повинні бути наведені обставини справи, встановлені судом, докази, на яких ґрунтуються висновки суду, доводи, за якими суд відхиляє ті чи інші докази, а також закони, якими керувався суд.
Резолютивна частина рішення має містити в собі висновок суду про задоволення позову або про відмову в позові повністю чи частково, вказівку на розподіл судових витрат, строк і порядок оскарження рішення.
У резолютивній частині рішення по справі про розірвання шлюбу суд, окрім того, повинен:
• визначити, при кому з подружжя, що розлучається, і хто з дітей залишається, а також з кого з батьків і в якому розмірі стягуються кошти на утримання дітей;
• встановити порядок поділу майна в натурі або в частковому відношенні між подружжям, що розлучається;
• визначити суму в передбачених законодавством про державне мито розмірах, яка підлягає сплаті подружжям (одним з подружжя або обома) при реєстрації розірвання шлюбу.
Постановлене рішення викладається в письмовій формі головуючим або одним із суддів при колегіальному розгляді справи і підписується всім складом суду, який бере участь у постановленні рішення.
Цивільно-процесуальним кодексом встановлюються правила, за якими підлягають виконанню:
1) рішення, ухвали і постанови судів у цивільних справах, а також постанови народних суддів про стягнення аліментів;    продолжение
--PAGE_BREAK--
2) вироки, ухвали і постанови судів у кримінальних справах в частині майнових стягнень;
3) постанови судці або суду в частині майнових стягнень у справах про адміністративні правопорушення;
4) мирові угоди, затверджені судом;
5) постанови прокурора про виселення в адміністративному порядку громадян, які самоправно зайняли жиле приміщення або проживають у будинках, що загрожують обвалом;
6) виконавчі написи нотаріусів;
7) рішення господарського суду в передбачених законом випадках;
8) рішення Міжнародного комерційного арбітражного суду і Морської арбітражної комісії при Торгово-промисловій палаті України, арбітражів (третейських судів), спеціально утворюваних для розгляду окремих справ;
9) не сплачені в строк платіжні вимоги, акцептовані платником;
10) рішення товариських судів про майнові стягнення;
11) рішення третейських судів;
12) рішення комісій з трудових спорів;
13) постанови профспілкових комітетів підприємств, установ, організацій по спорах про відшкодування шкоди, заподіяної каліцтвом чи іншим ушкодженням здоров’я або втратою годувальника;
14) постанови адміністративних органів або службових осіб, яким законом надано право провадити стягнення з громадян у безспірному порядку;
15) рішення виконавчих комітетів районних, міських, районних у містах Рад народних депутатів про примусовий продаж другого будинку, що належить громадянинові на праві особистої власності;
16) рішення виконавчих комітетів міських, селищних і сільських Рад народних депутатів про стягнення з державних підприємств, установ, організацій, колгоспів, інших кооперативних організацій, їх об’єднань, інших громадських організацій шкоди за потрави посівів і пошкодження насаджень;
17) рішення іноземних судів у передбачених законом випадках;
18) постанови комісії в справах неповнолітніх щодо грошових стягнень;
19) рішення державних органів, прийняті з питань володіння і користування культовими будівлями та майном;
20) рішення комісій Рад народних депутатів з питань поновлення прав реабілітованих;
21) рішення Антимонопольного комітету України та його територіальних відділень у передбачених законодавчими актами випадках;
22) судові рішення виконуються після того, як вони набрали законної сили, за винятком випадків негайного їх виконання.
Виконання судових рішень здійснюється на підставі відповідного виконавчого документу.
Виконавчими документами є:
1) виконавчі листи;
2) виконавчі написи нотаріусів;
3) накази господарського суду, рішення Міжнародного комерційного арбітражного суду та Морської арбітражної комісії при Торгово-промисловій палаті України;
4) посвідчення комісій з трудових спорів підприємств, установ, організацій;
5) інші рішення і постанови, передбачені статтею 348 ЦПК.
По кожному рішенню, яке набрало законної сили, видається один виконавчий лист.
У виконавчому листі зазначається: 1) найменування суду, який видав виконавчий лист; 2) справа, по якій видано виконавчий лист; 3) час постановлення рішення; 4) резолютивна частина рішення (дослівно); 5) час набуття рішенням законної сили; 6) час видачі виконавчого листа; повне найменування стягувача, боржника та їх адреси.
Виконання судових рішень викладених у виконавчих документах здійснює судовий виконавець.
Виконання здійснює судовий виконавець того суду, в районі діяльності якого знаходиться майно боржника або боржник постійно проживає чи працює.
Судовий виконавець починає виконавчі дії на усну або письмову заяву стягувача, прокурора, осіб, які мають право звертатися до суду з заявами на захист прав та охоронюваних законом інтересів інших осіб, органів Антимонопольного комітету України на підставі належно виданих виконавчих документів.
Рішення суду в справі, в якій хоча б однією із сторін є громадянин, може бути пред’явлене для примусового виконання протягом трьох років з моменту набрання ним законної сили, а в усіх інших справах — протягом одного року.
До яких дій може вдатися судовий виконавець, коли боржник не хоче добровільно виконувати рішення суду?
Судовий виконавець удається до примусового виконання, якщо боржник не виконає добровільно судового рішення у встановлений строк.
Заходами примусового виконання є: 1) звернення стягнення на майно боржника накладенням арешту і продажем майна; 2) звернення стягнення на майно і грошові суми боржника, що знаходяться в інших осіб; 3) звернення стягнення на заробітну плату або інший заробіток, пенсію та стипендію боржника; 4) вилучення у боржника і передача стягувачеві певних предметів, зазначених у рішенні суду; 5) інші заходи, передбачені рішенням суду.
Перелічених заходів примусового виконання судовий виконавець повинен вжити не пізніше десяти днів з дня закінчення строку на добровільне виконання.
В разі відмови боржника допустити судового виконавця в приміщення, судовий виконавець, коли це необхідно, запрошує представника міліції або представника виконавчого комітету селищної, сільської Ради народних депутатів, а також понятого, у присутності яких відкриває приміщення.
Якщо при виконанні рішення судовому виконавцеві вчинено опір, судовий виконавець у присутності понятих складає про це акт і для усунення перешкод звертається за допомогою до органів внутрішніх справ. Складений судовим виконавцем акт передається судці для вирішення питання про відповідальність осіб, які вчинили опір судовому виконавцеві.
Судовий виконавець, приступаючи до примусового виконання, зобов’язаний роз’яснити сторонам їх процесуальні права й обов’язки.
Виконання рішення припиняється у випадках:
1) прийняття судом письмової відмови стягувача від стягнення;
2) скасування актів, що були підставою виконання;
3) затвердження судом мирової угоди між боржником і стягувачем;
4) смерті стягувача або боржника, якщо передбачені рішенням права або обов’язки не переходять до правонаступника померлого;
5) закінчення зазначеного законом строку давності.
На ухвалу судці про припинення виконання може бути подано скаргу, внесено окреме подання.
У разі припинення виконання всі вжиті судовим виконавцем заходи для примусового виконання (опис майна, арешт майна тощо) відміняються, а виконавчий документ повертається стягувачеві з написом про виконання або із зазначенням обставин, з яких рішення не може бути виконане. Припинене виконавче провадження не може бути розпочато знову.
Якщо боржник не в змозі виплатити суми стягнень, визначені судом, стягнення провадиться шляхом опису майна боржника, опечатування і продажу його.
Стягнення звертається як на особисте майно боржника, так і на його частку в спільній власності, в спільній власності подружжя, а так само в майні колгоспного двору або господарства громадян, які займаються індивідуальною трудовою діяльністю в сільському господарстві.
Майно боржника описується в кількості, необхідній для задоволення стягнення і покриття витрат, пов’язаних з виконанням рішення.
При проведенні опису боржник вправі вказати майно, на яке сліп звернути стягнення в першу чергу. Судовий виконавець зобов’язаний задовольнити заяву боржника, якщо вона не порушує інтересів стягувача і не перешкоджає виконанню рішення.
Стягнення може накладатись і на грошові вклади боржника і на його будинок, який може бути виставлено на продаж.
Аналогічно стягнення накладаються і на юридичних осіб незалежно від форм власності.
Здавалось би, процедура виконання рішення прописана просто, і немає сумніву щодо правильності та своєчасності такого виконання. Однак на практиці дане питаннє є чи не найскладнішим. Оскільки повноваження по виконаннню рішень суду передані здебільшого Державній Виконавчій Службі, постає питання, навіщо розмежовувати функцію по прийняттю рішення і контролю та забезпеченню його виконання. Оскільки суд на сьогодні фактично позбавлений можливості притягати до відповідальності судових виконавців, реалізація принципу обовязковості судових рішень поставлена під сумнів.



3. Актуальні проблеми реалізації принципу обовязковості судових рішень на практиці.
Для втілення в життя принципу обовязковості судових рішень слід розглянути найголовнішу на мою думку проблему – проблему виконання судових рішень. Адже саме своєчасне та правильне втілення в життя рішень суду є гарантією нормальної та ефективної діяльності всієї судової системи України. Однак саме щодо цього питання в законодавстві наявний цілий комплекс юридичних колізій.
Аналізуючи положення нещодавно прийнятого Верховною Радою Цивільного процесуального кодексу України (від 18 березня 2004 року), слід зазначити, что деякі норми, що були внесені в цей Кодекс, раніше уже діяли. Однак дивує і повернення окремих положень ЦПК ще радянських часів, зокрема, що стосується виконавчого провадження. У зв'язку з цим створюється враження, що реформування виконавчого провадження взагалі не відбувалося. Звернемося до положень нового ЦПК України. У ньому варто виділити три розділи, що регулюють правовідносини у виконавчому провадженні: разділ VI«Процесуальні питання, пов'язані з виконанням судових рішень по цивільних справах і рішень інших органів (посадових осіб)», розділ VII«Судовий контроль за виконанням судових рішень», розділ VIII«Про визнання і виконання рішень іноземних судів на Україні». Подібний зміст Кодексу варто розглядати критично. Більш того, деякі його положення просто суперечливі. Зокрема, чому суд вирішує питання, пов'язані з виконанням не тільки судових рішень по цивільних справах, але і рішень інших органів (посадових осіб), і в той же час здійснює судовий контроль за виконанням тільки судових рішень5.Більш докладно хотілось би зупинитися на аналізі розділу VII, оскільки навряд чи можна погодитися з наявністю подібних норм у ЦПК України. Навіть його назва «Судовий контроль за виконанням судових рішень» є невдалим, оскільки не відповідає змісту розділу. У ньому законодавець фактично називає оскарження дій державного виконавця судовим контролем за виконанням судових рішень. Однак як з теоретичної, так і з практичної точки зору, поняття судового контролю за виконанням судового рішення і оскарження рішень, дій чи бездіяльності державних виконавців варто розмежовувати.     продолжение
--PAGE_BREAK--
Оскарження рішень, дій чи бездіяльності державних виконавців є лише однієї з форм судового контролю за виконанням судового рішення, яку не можна розглядати як єдину чи основну з усіх можливих. Більш того, розділ VIнового ЦПК України “Процесуальні питання, пов'язані з виконанням судових рішень по цивільних справах і рішень інших органів (посадових осіб)” має більше спільного з контрольними повноваженнями суду за виконанням судових рішень регулюючи питання, віднесені до компетенції суду при проведенні виконавчих дій (наприклад, відновлення пропущеного терміну для пред'явлення виконавчого документа до виконання, відстрочка і розстрочка виконання, чи зміна встановлення способу і порядку виконання й інші)1. Доцільним у даному випадку було би звертання до редакції відповідних норм ЦПК 1963 року до проведення реформування виконавчого провадження (тобто до 2000 року). У ньому також буластаття 373, яка мала назву «Контроль за виконанням рішень і оскарження дій судового виконавця», але Закон чітко розділяв ці два поняття: правило щодо контролю за виконанням рішень містилося в першій частині, а правило про оскарження — у всіх інших частинах даної статті. Судові виконавці в той час знаходилися при судах, і контроль здійснював народний суддя цього суду.
Судовий контроль за виконанням судових рішень полягав у перевірці організації виконання рішень, обліку виконавчих документів, закінчення виконавчих проваджень, ведення фінансових операцій. У зв'язку з цим суддя здійснював організаційно-методичний діяльність щодо судового виконавця і затверджував складені їм акти. Крім того, голови і народні судді повинні були щокварталу перевіряти роботу кожного судового виконавця. Як випливає з вищевикладеного, практично усі форми контролю збережені і сьогодні, однак в основному вони розподілені між органами Міністерства юстиції України і керівниками органів Державної виконавчої служби. Крім того, з огляду на утворення ДВС у складі органів Міністерства юстиції України, поняття “контрольь за виконавчим провадженням» отримало інше значення, тепер це державний контроль у сфері виконавчої влади1. У той же час частина контрольних повноважень збережена і за судами. Це дозволяє зробити висновок про розходження контрольних повноважень державних органів за проведенням виконавчих дій. Але називати повноваження суду по розгляду скарг на дії державних виконавців контролем суду за виконанням судових рішень термінологічно неправильно, оскільки зміст поняття «контроль» у виконавчому провадженні має інше значення. Після прийняття законів України «Про виконавче провадження», «Про Державну виконавчу службу» і внесення змін у главу 5 ЦПК 1963 року «Виконання судових рішень» порядок і форми здійснення контролю за виконанням судових рішень також змінилися. Зокрема, у статті 10 Закону України «Про Державну виконавчу службу» сказано, что контроль за діяльністю державних виконавців здійснюють Міністерство юстиції України через Департамент ДВС Міністерства юстиції України, а Головне управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, управління юстиції в областях, містах Києві і Севастополеві — через відповідні відділи ДВС. Стаття 8 Закону України «Про виконавче провадження» встановлює, что контроль за своєчасністю, правильністю і повнотою виконання рішень державних виконавців здійснює начальник відділу ДВС, якому безпосередньо підлеглий державний виконавець, і керівник вищестоящого органу.
Специфіка «судового контролю» полягає в тому, що він здійснюється лише при розгляді конкретної цивільної справи судом і тільки у випадку звернення особи за захистом. Суд при цьому перевіряє законність рішень, дій чи бездіяльності державних виконавців, а не доцільність їх дій, і не має повноважень реагування на порушення законності, як інші контролюючі органи (наприклад, керівники органів ДВС). Особливою рисою такого контролю за діями державних виконавців є і те, що він має ані поточний, і навіть не періодичний характер, властивий іншим контролюючим органам у сфері державного управління, а ініціюється учасниками виконавчого провадження. Тобто  лише з відповідним процесуальним засобом ініціювання цивільного процесу зв'язується контрольна функція суду, а саме скаргою чи позовною заявою. Крім того, державний виконавець не має права розглядати питання про незаконність чи необґрунтованість рішення суду — цим правом наділені зацікавлені особи, що можуть звернутися за оскарженням судового рішення в суд апеляційної чи касаційної інстанції1. Проблемним є також і сама наявність розділу VII «Судовий контроль за виконанням судових рішень» у ЦПК України. Для з'ясування цього питання розглянемо структуру нового ЦПК України, що одночасно передбачає і нові види судочинства. Так, на відміну від сьогоднішніх позовного та спеціального судочинства по справах, що виникають з адміністративно-правових відносин, цивільне судочинство складається з позовного, наказового й особливого провадження. Новий ЦПК України не має розділу «Провадження по справах, що виникають з адміністративно-правових відносин», з огляду на підвідомчість усіх перерахованих у статті 236 діючого ЦПК України категорій цивільних справ адміністративним судам. Одна з таких категорій викладена в главі 31-Г діючого ЦПК «Скарги на рішення, дії чи бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи Державної виконавчої служби».
Незважаючи на виключення зазначених положень з нового ЦПК, у ньому фактично міститься четвертий вид цивільного судочинства, яким і є розділ VII «Судовий контроль за виконанням судових рішень», оскільки одна категорія цивільної справи з провадження по справах, що виникають з адміністративно-правових відносин була в ньому залишена, просто змінилася її назва. Доказ цьому — практично дослівне перенесення змісту всієї глави 31-Г у цей розділ. При цьому законодавець чомусь ніяк не виділив цю главу і помістив її наприкінці Кодексу.
Слід зазначити, что проект Адміністративного процесуального кодексу України спеціально передбачає главу 32 «Заяви на рішення, дії чи бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи Державної виконавчої служби». З її змісту випливає, що до підвідомчості адміністративних судів повинні відноситися скарги на рішення, дії чи бездіяльність державного виконавця при виконанні виконавчих листів, наказів господарського суду й інших виконавчих документів. Це дозволяє створити уніфікований процесуальний порядок розгляду всіх скарг на рішення, дії і бездіяльність державних виконавців. Положення нового ЦПК України свідчать про те, що неправомірні дії державного виконавця при виконанні судових рішень оскаржуються в суд загальної юрисдикції. При цьому відпадає необхідність розгляду подібних справ, крім виконання рішень судів, адміністративними судами. Куди варто оскаржити дії державного виконавця при виконанні рішень інших органів, що підлягають виконанню ДВС невідомо. Якщо вони оскаржуються в адміністративний суд, це створює незручності в практиці застосування такої норми, оскільки дії того самого державного виконавця в одних випадках будуть підлягати оскарженню в місцевий суд, в інші — в адміністративний, отже, недоцільно регламентувати одне й те саме питання в різних кодексах. Крім того, не визначений порядок оскарження дій державного виконавця при виконанні рішень господарського суду.
Новий ЦПК містить положення, не узгоджені з законодавством про виконавче провадження. Так, у статті 384 оскарження дій державних виконавців відноситься до повноважень суду, що видав виконавчий документ, что суперечить статті 85 Закону «Про виконавче провадження», що передбачає також інші правила підсудності такої скарги. З цього положення випливає, что контроль за виконанням рішень здійснюється загальними судами тільки за районними відділами ДВС, і чомусь відсутній при виконанні рішень вищестоящими відділами і Департаментом ДВС, на які в силу статті 201 Закону «Про виконавче провадження» також покладені повноваження по виконанню рішень суда. При задоволенні скарги в заявника можуть бути підстави для порушення позовного провадження з метою відшкодування заподіяної державним виконавцем матеріальної чи моральної шкоди. Нечітко викладена в новому ЦПК і стаття 217. У ній сказано: «Суд, що ухвалив рішення, може визначити порядок його виконання, надати відстрочку чи розстрочку виконання, вжити заходів для забезпечення його виконання, про що вказує в рішенні». Ця норма вводить нововведення, у тому числі й у виконавче провадження. Але в Кодексі не визначені види забезпечення виконання рішення і процесуальний порядок їхнього застосування, що дозволяє суду діяти на свій розсуд. Варто зупинитися і на окремих положеннях постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду судами скарг на рішення, дії чи бездіяльність органів і посадових осіб Державної виконавчої служби і звернень учасників виконавчого провадження» № 14 від 26 грудня 2003 року1. Як відомо, державні виконавці, отже, і суди при оскарженні дій державних виконавців ще з 1999 року застосовують нове законодавство про виконавче провадження. З 1 січня 2005 року набирає сили новий ЦПК України, також регулюючі ці правовідносини. Виникає закономірне питання: наскільки доцільним є прийняття названої постанови Верховного Суду України наприкінці 2003 року, і наскільки тривалим буде її дія, навіть з огляду на взаємозв'язок вступу в силу нового ЦПК України з прийняттям Адміністративного процесуального кодексу України? Не витримує критики положення пункту 19 вищевказаної постанови, відповідно до якого «при розгляді справ по скаргах на постанови державного виконавця чи начальника відповідного відділу ДВС про накладення штрафів, передбачених статтями 87, 88 Закону № 606-XIV, суд повинен виходити з того, що вони є не адміністративним стягненням, а санкцією за невиконання зазначених у цих статтях вимог. Такі постанови підлягають оскарженню за правилами розділу 31-Г ЦПК». Дійсно у статтю 88 Закону «Про виконавче провадження» були внесені зміни, згідно з якими постанову про накладення штрафу у виконавчому провадженні за невиконання законних вимог державного виконавця виносить не суддя місцевого суду, а начальник відділу ДВС. Виходить наступне: доки штрафи накладалися судом, дані діївважаються адміністративним правопорушенням, а якщо штраф за ті ж дії стала накладати сама ДВС, ці дії перестали бути адміністративним правопорушенням. Непослідовність законодавця проявилася ще й у тому, що у зв'язку зі змінами в статтю 88 Закону «Про виконавче провадження» не відбулося виключення з Кодексу України про адміністративні правопорушення статті 18813 «Невиконання законних вимог державного виконавця», що вжевтратило свою юридичну чинність.
Висновки
Зейдер Н.Б.писав:“Судове рішення — це акт, значення якого простягається далеко за межі вузьких інтересів сторін в конкретній справі; це процесуальний акт, що являє собою результат діяльності суду, показник здійснюваної ним діяльності по встановленню фактичних обставин справи, розгляду спору, захисту порушеного права...”.
Діяльність всієї судової системи покликана на захист прав та законних інтересів громадян та держави. Ступінь відповідальності, який лежить на судових органах важко переоцінити. Кожень день вирішується доля людини. В судовому засіданні суд повно та обєктивно досліджує всі обставини справи, і результатом такої діяльності є винесекння судом рішення.
Однак особа, яка звертається в суд, прагне в першу чергу задоволеня своїх інтересів та захисту права не на папері, а в реальному житті. Тому принцип обовязковості судових рішень є одним з найважливіших принципів судочинства. А для того, щоб даний принцип реалізовувався на практиці потрібно створити належні умови.
Першим серед правових заходів на мою думку повинно бути розширення повноважень суду по правовому впливу на хід виконання судового рішення, а також надання можливості притягнення до відповідальності судового виконавця за неправильне, часткове або несвоєчасне виконання судового рішення.
Ознакою будь-якої влади є можливість застосування примусу, і саме тому необхідно внести зміни до діючих нормативних актів, вилучити з них положення, які втратили чинність або суперечать одне одному для того щоб надати суду можливість в повній мірі втілювати свої рішення у життя. Адже судова система та її ефективність є одним з найважливіших показників рівня розвитку демократії.     продолжение
--PAGE_BREAK--Список використаної літератури
Конституція України від 28.06.1996 р. // Відомості Верховної Ради, 1996, N 30, ст. 141.
Закон України «Про судоустрій України» від 07.02.2002 р. // Відомості Верховної Ради, 2002, N 27-28, ст. 180.
Цивільний процесуальний кодекс України від 18 березня 2004 р. //Відомості Верховної Ради, 2004, №7, ст.150.
Збірник постанов пленуму Верховного суду України. 1963-1995 / Верховний суд України; Українська правнича фундація / Віталій Бойко (ред.). — К.: Укр.Правнича Фундація, 1995.
Волков Олександр Федорович, Захарова Олена Семенівна, Іртегов Володимир Костянтинович, Кармазін Юрій Маркович, Ковальський Віктор Семенович. Коментар до Закону «Про судоустрій України» / Верховний Суд України / Василь Тимофійович Маляренко (заг.ред.). — К.: Юрінком Інтер, 2003.
Юрчак В.Виконання судових рішень: окремі питання // Право України — 2003, -№3.
Суд та інші правоохоронні органи. Правоохоронна діяльність: Закони і коментарі: Навч. посібник / Микола Іванович Мельник (ред.), Микола Іванович Хавронюк (ред.). — К.: Атіка, 2000.
Василюк С. Теорія поділу влади і судова влада в Україні // Право України — 2002 — № 5.
Городовенко В. Про становлення незалежної судової влади // Право України,- 2002, — № 8.
Білоус В. Т., Захарова О. С., Карабань В. Я., Ковальський В. С., Лукомський В. С. Суд, правоохоронні та правозахисні органи України: Підручник / В.Т. Маляренко (відп.ред.). — К.: Юрінком Інтер, 2004.
Моісеєнко С. Авторитет судової влади в Україні //Життя і право 2004 № 3.
Автореф… Канд.юрид.наукБибило В.Н. Компетенция суда в стадии исполнения приговора. //Минкс, 1979.
Автореф… д-ра юр.наук: Заворотько П.П.; Процессуальные гарантии исполнения судебных решений //Киев, 1969.
Молдован В.В. Судові та правоохоронні органи України: Навч. посіб. / Держ. мит. служба України. Акад. мит. служби України. — Дніпропетровськ, 2000. — 192 с.
Молдован В.В., Молдован А.В. Судоустрій України. — К., 2000. — С. 80.
Притика Д. Ровесники незалежності // Дзеркало тижня. — 2001. — 9 липня. — № 22.
Скомороха В. Окремі питання поділу влади, визначення державної та судової влади, незалежності судової влади // Вісник Конституційного Суду України. — 2000. — № 1. — С 65.
Стефанюк B.C. Судова система України та судова реформа. — К, 2001. — С. 21.
Стефанюк В.С. Верховний Суд, судова влада і правосуддя в Україні // Вісник ВСУ. — 1998. — № 3. — С. 7.
Стефанюк В. Правозахисна діяльність судів України // Право України. — 1999. — № 5. — С. 18.
Авдюков М.Г. Судебное решение //М.,1959.
Кац С.Ю. Судебный надзор в гражданском судопроизводстве//М.,1960.
Ткачев Н.И. Законность и обоснованность судебных постановлений по гражданским делам//Саратов СГУ, 1987.