Становленняпсихологічної діагностики
Розвитоктестології стало причиною жаркої соціальної полеміки, що не вщухає й понині. В1912 році Годдард, що переклав на англійську мову тест Вине й увів в обігтермін moron, відвідав Еллис Айленд у Нью-Йорку — місце, де вперше ступали наамериканську землю сотні тисяч іммігрантів з Європи. Він думав, що тест Бинебуде корисний для виявлення людей із психічними порушеннями, що прибувають уСША з інших країн.
У свій першийвізит в Еллис Айленд Годдард помітив парубка, якого він порахував психічновідсталим. Проведений через перекладача тест підтвердив діагноз. Перекладачзаперечив, що слабкий результат тестування можна пояснити хвилюванням відприбуття в Америку, і крім того, даному тесту неправомірно піддавати людей, незнайомих з американський культурою. Але Годдард із ним не погодився.
Наступнітестування більших груп іммігрантів показали, що більшість із них — приблизно87 відсотків росіян, 85 відсотків євреїв, 80 відсотків угорців і 79 відсотківіталійців – слабоумні, їхній розумовий вік нижче 12 років. Ці так званісвідчення тестування інтелекту пізніше використовувалися в підтримкуфедерального закону про обмеження на імміграцію для тих расових і етнічнихгруп, яким приписували «низький рівень розумового розвитку».
Ідея расовихрозходжень у рівні інтелекту одержала додаткову підтримку в 1921 році, колибули оприлюднені результати тестів новобранців, що проводилися під час світовоївійни. Дані показали, що розумовий вік призовників і, як наслідок, білогонаселення в цілому, становить тільки 13 років. Згідно із цими даними чорношкіріамериканці, як, втім, і іммігранти із країн Середземномор'я й ЛатинськоїАмерики, мали більше низький показник IQ, чим білі. По IQ з білими американцямизмогли зрівнятися тільки іммігранти із країн Північної Європи.
Ці результатипідняли буру збурювання серед учених, політичних діячів і журналістів. На чомуж тримається американська система, якщо народні маси настільки дурні? Чи вартодозволяти голосувати групам з низькими показником IQ? Чи треба уряду відмовитиу в'їзді іммігрантам із країн з низьким IQ? А як бути з тим постулатом, що всілюди створені рівними?
Концепція расовихінтелектуальних розходжень була висунута в Сполучених Штатах ще в 80-е рокиминулого сторіччя, коли лунали численні заклики обмежити приплив іммігрантів ізСередземномор'я й латиноамериканських країн. Думка про нібито низький рівеньінтелекту чорношкірих американців широко існувало ще до появи першихінтелектуальних тестів.
Одним з найбільшрізких критиків подібних поглядів був Горас Менн Бонд (1904-1972),афро-американець, учений, президент університету Линкольна зі штатуПенсільванія. Бонд, що одержав докторський ступінь по педагогіці в Чиказькомууніверситеті, опублікував безліч книг і статей, де затверджував, що будь-якірозходження в показнику ІQ між чорношкірим і білими обумовлені середовищем, ане спадковістю. Його дослідження показали, що результати тестування чорношкірихз північних штатів вище результатів білих з південних штатів — висновок, щовсерйоз похитнув думку про те, що по своєму рівні розумового розвиткучорношкірі стоять на сходинку нижче білих.
У відповідь назаяви про расові інтелектуальні розходження багато психологів припустили, щовідповідні тести були складені пристрасно. Згодом дебати затихли, але не дужедавно це питання знову підняли автори книги «Графік Белла» (The Bell Curve)(Hermstein & Murray. 1994), які, покладаючись на результати тестуванняінтелекту, затверджують, що рівень розумового розвитку чорношкірих нижче рівнярозвитку білих.
Психологипрацюють над розробкою тестів, вільних від упереджень, що мають відношення докультури й утворення, тестів, що більш точно оцінюють весь діапазон здатностейлюдини.
Лайтнер Уїтмер(1867-1956)
У той час як Холпрагнув до перевороту в американській психології за допомогою її застосування вдитячої психології й у педагогіці, а Кеттел використовував психологічні методидля оцінки розумових здатностей, один зі студентів Кеттела й Вундтавикористовував психологію для встановлення діагнозу й лікування аномальногоповодження. Усього через 17 років після підстави Вундтом сучасної психологіїйого колишній учень знайшов ще одне практичне застосування психології, що явносуперечило позиції вчителі.
В 1896 роціЛайтнер Уїтмер, що перемінив на пості університету Пенсільванії Кеттела, — тойсамий Уїтмер, що вимагав, щоб на його лекціях в аудиторії завжди підтримуваласяпостійна температура 68 градусів по Фаренгейтові, — відкрив першу у світіклініку психології.
Уїтмер — повідкликаннях, «безнадійно сварливий і потайливий», «марнолюбний карлик» — почаврозвивати напрямок, що він назвав клінічною психологією.
Те, що Уїтмерпрактикував у своїй клініці, не було клінічною психологією в тому розумінні,яке сьогодні вкладається в це поняття. Його діяльність була присвяченадіагностиці й лікуванню відхилень у розумовому розвитку школярів — він працювавна поприще шкільної психології. Сучасна ж клінічна психологія займається більшешироким діапазоном психологічних порушень — від легких відхилень до важких форм- людей всіх віків. Хоча Уїтмер сприяв розвитку клінічної психології й цілкомобґрунтовано користувався цим терміном, насправді цей напрямок набагато ширшетого, із чим він мав справу.
Уїтмер читав уколеджі перший курс по клінічній психології й почав видавати перший журнал«Психологічна клініка» (Psychological Clinic), редактором якого був протягом 29років. Він був одним з тих представників функціоналізму, які думали, що сучаснанаука повинна допомагати людям вирішувати їхньої проблеми, а не вивчати вмістїхніх розумів.
Сторінки життя
Лайтнер Уїтмернародився в 1867 році у Філадельфії, штат Пенсільванія, у родині заможногоаптекаря, що вірив у силу освіти. Уїтмер закінчив Пенсільванський університет в1888 році, потім якийсь час викладав історію й англійську мову в приватнійшколі у Філадельфії, після чого повернувся в університет, надійшовши на курсюриспруденції.
Очевидно, що Уїтмерне думав про кар'єр психолога, але із причин, які залишаються неясними, вінвивчав експериментальну психологію в Кеттела й одержав місце асистента напсихологічному факультеті. Уїтмер почав досліджувати індивідуальні розходженняв часі реакції; його надії були пов'язані з одержанням докторського ступеня вуніверситеті Пенсільванії.
Але Кеттел мавінші плани. Він був дуже високої думки про Уїтмере; саме його він вибрав своїмспадкоємцем, коли перейшов на роботу в Колумбійський університет. Для молодоговченого це був прекрасний шанс, але Кеттел поставив йому одна умова: Уїтмерповинен заробити свій докторський ступінь у Лейпцизі у Вундта. Престижнімецького утворення був дуже високий, і Уїтмер погодився.
У Німеччині вінучився у Вундта й Кюльпе, одним з його однокурсників був Е.Б. Титченер. Уїтмеране надихав підхід Вундта, і пізніше він говорив, що крім ступеня нічого вЛейпцизі не одержав. Вундт не дозволив Уїтмеру продовжувати роботу з вивченнячасу відповідної реакції, що той почав з Кеттелом, примушуючи його займатисяінтроспективними дослідженнями елементів свідомості.
Уїтмер критикувавметод дослідження Вундта, називаючи його «сумнівним». Він описував, як Вундтзмушував Титченера повторювати спостереження, «тому що результати, отриманіТитченером, були не тими, що очікував Вундт». Але Уїтмер все-таки одержав свійдокторський ступінь, повернувся додому й улітку 1892 року зайняв новий пост вуніверситеті штату Пенсільванія. У той же рік і Титченер одержав ступінь іпоїхав у Корнеллский університет, а Хьюго Мюнстерберг, також студент Вундта,приїхав працювати в Гарвард за запрошенням Вільяма Джемса. У тому ж році Холорганізував Американську психологічну асоціацію, одним зі членів якої став Уїтмер.Американську психологію почав охоплювати функціональний, прикладний дух.
Протягом двохроків Уїтмер займався експериментальною психологією, проводячи дослідження йпублікуючи статті із проблем індивідуальних розходжень і психології болю. Алевін увесь час шукав можливості застосувати психологію до діагностики відхиленьу поводженні. Випадок представився в березні 1896 року; він був пов'язаний зтими економічними обставинами, про які ми згадували раніше, — у країні усебільше грошей виділялося на загальнодоступне державне утворення.
У багатьохуправліннях освіти штатів були засновані відділи педагогіки (для розробкипринципів і методик навчання), і психологам запропонували прочитати спеціальнікурси чиновникам із цих відділів і вчителям державних шкіл, що працюють попоглиблених програмах. Крім того, психологам довелося переглянути програмисвоїх лабораторних досліджень, для того щоб підготувати якнайбільшекваліфікованих шкільних психологів. Психологічні факультети істотно виграли відцього раптового припливу студентів, тому що тоді — як, втім, і тепер — бюджетфакультету багато в чому залежав від кількості студентів, що навчаються наньому.
В 1894 році Пенсільванськийуніверситет організував курси для вчителів державних шкіл, і Уїтмер читав тамлекції. Один раз, після двох років існування курсів, до Уїтмеру підійшла одназі слухачок, Маргарет Магьюїр з метою проконсультуватися із приводу свого14-літнього учня, у якого були проблеми із краснописом, хоча по інших предметахвін устигав. Могли б психологи допомогти вирішити цю проблему? «Я гадаю, — писав пізніше Уїтмер, — що якщо психологія чого-небудь так коштує, вона повиннавиявитися здатної допомагати саме в таких випадках відставання в розвитку».Незабаром Уїтмер організував при університеті клініку, що замислювалася яктимчасова, але в підсумку стала справою всього його життя.
За кілька місяцівУїтмер підготував курс по методах лікування розумово відсталих, сліпих ідушевнохворих дітей і опублікував у журналі «Педіатрія» статтю, озаглавлену«Практична робота в психології». На щорічній конференції АРА Уїтмер читавдоповідь на ту ж тему, у ньому він уперше використовував термін клінічнапсихологія.
В 1907 році Уїтмерзаснував журнал «Психологічна клініка» (Psychological Clinic), що довгі рокибув єдиним виданням, присвяченим цій проблематиці. У першому випуску Уїтмерзапропонував нове поле діяльності для психології — фактично, нову спеціалізацію- клінічну психологію. У наступному році він організував школу-інтернат длявідсталих і душевнохворих дітей, а в 1909 році його клініка відділилася відуніверситету й стала самостійною адміністративною установою.
Уїтмер все життяпроробив в університеті Пенсільванії, викладаючи, розвиваючи й втілюючи своюсистему клінічної психології. Він пішов на пенсію в 1937 році, а вмер в 1956році у віці 89 років. Уїтмер був останнім з тієї дюжини психологів, які в 1892році, працюючи під керівництвом Г. Стенли Хола, задумали створити Американськупсихологічну асоціацію.
Психологічнаклініка
Будучи першим усвіті клінічним психологом, Уїтмер не мав ніяких прикладів або прецедентів, наякі він міг би орієнтуватися у своїй діяльності, і, оскільки він працював один,то розвивав власні методи діагностики й лікування. Займаючись першим випадком усвоїй практиці, хлопчиком, у якого були труднощі з листом, Уїтмер досліджуваврівень інтелекту дитини, її здатності до міркувань і читання, і уклав, що самечитання представляло для дитини найбільшу складність. Провівши всебічнідослідження, Уїтмер виявив у хлопчика так звану візуально-вербальну амнезію.Хоча дитина могла запам'ятовувати геометричні фігури, вона не моглазапам'ятовувати слова. Уїтмер розробив інтенсивну коригувальну програму, щопринесла деякі плоди, але однаково хлопчик так і не зміг навчитися швидкочитати й писати.
Учителі з різнихшкіл посилали в нову клініку Уїтмера безперервний потік дітей із широкимдіапазоном порушень розвитку й проблем з навчанням, включаючи гіперактивність,порушення мови й моторики. Нагромадивши певний досвід у цій області, Уїтмеррозробив стандартні програми діагностики й лікування; у штат клініки вінприймав не тільки лікарів, але й соціальних працівників і психологів. Уїтмеррозумів, що психологічному функціонуванню могли перешкоджати й фізичніпроблеми, тому лікарі клініки всебічно обстежили дітей, визначаючи, чи незв'язані виниклі в дитини труднощі з поганим харчуванням або дефектами зору йслуху. Психологи, у свою чергу, тестували пацієнтів, а соціальні працівникиготовили історії хвороби й збирали відомості про родини.
Починаючипрацювати з дітьми, Уїтмер думав, що багато відхилень у поводженні й труднощахз навчанням обумовлені генетичними факторами, але пізніше, з ростом клінічногодосвіду, він зрозумів, що величезну роль тут грає вплив навколишньогосередовища. Передбачивши сучасні програми духовного збагачення, Уїтмерпідкреслював, що з найперших днів життя дитини її необхідно забезпечуватирізноманітним сенсорним досвідом. Він також вірив у пряму залежність поводженнядитини від його взаємин з навколишніми, затверджуючи, що якщо обстановкабудинку й у школі зміниться на краще, то покращиться й поводження дитини.
Приклад Уїтмера наслідувалобагато психологів. В 1914 році в Сполучених Штатах діяли майже два десяткипсихологічних клінік, більшість їх яким були організовані по образі й подобі уїтмеровськоїклініки. Підхід Уїтмера пропагували і його колишні студенти, навчаючи наступнепокоління психологів принципам клінічної роботи. Уїтмер був впливовою фігуроютакож і в сфері фахової освіти, він підготував довгий ряд фахівців даногопрофілю. Один з його студентів, Моррис Вителес, розширив рамки зробленого Уїтмером,створивши клініку, де дітей не тільки лікували, але й навчали професійнимнавичкам. Це було першою у США установою подібного роду. Послідовники Уїтмеразастосували його клінічний підхід до діагностики й лікування порушень удорослих.
Рух клінічноїпсихології
На додаток дотієї роботи, що Уїтмер вів по застосуванню психології до діагностики йлікування ненормального поводження, популярності цієї проблематики сприяли двідуже цікаві, на наш погляд, книги. Одна з них, що стала бестселером, книга заназвою «Який знайшов в себе розум» (A Mind That Found Itself, 1908 р.) буланаписана колишнім пацієнтом клініки для душевнохворих Кліффордом Бирсом. У нійпіднімається питання про необхідність гуманного відношення до людей ізпсихічними розладами. У роботі Хьюго Мюнстерберга «Психотерапія»(Psychotherapy, 1909 р.), що також одержала широка популярність, розглядаютьсяметоди лікування різних психічних порушень. Поява цієї книги ознаменувало крокуперед у клінічній психології, оскільки в ній були запропоновані конкретнішляхи допомоги душевнохворим людям.
Перша дитячаклініка по профілактиці захворювань була організована в 1909 році ВільямомХили, психіатром із Чикаго. Незабаром такі клініки з'явилися в багатьох містахСША. Їх ціль складалася в максимально ранній діагностиці й лікуванні порушеньпсихіки в дітей — так, щоб ці проблеми не розвилися з віком у більше серйознірозлади. У цих лікарнях використовувався запропонований Уїтмером бригаднийметод роботи, при якому психологами, психіатрами й соціальними працівникамиоцінювалися, а потім коректувалися по можливості всі аспекти проблем пацієнта.
Вирішальний впливна розвиток клінічної психології зробили ідеї Зиґмунда Фрейда, завдяки якимвона вийшла далеко за рамки перших клінік. Хоча робота Фрейда в областіпсихоаналізу здивувала — і обурила — «істеблішмент» психології й американськупубліку, його ідеї дали клінічним психологам перші прийоми психоаналітичноїтерапії.
Незважаючи на всіці події, клінічна психологія розвивалася дуже повільно й до 1940 року являласобою усе ще незначну галузь психології. Тому що існувало не так багатоспособів лікування людей з порушеннями психіки, отже, не було й перспективи дляроботи клінічних психологів. Фахівців із клінічної психології не готовили поокремих програмах, і їхня діяльність, по суті, зводилася до проведення всілякихтестів.
Ситуаціязмінилася в 1941 році, коли Сполучені Штати вступили в другу світову війну. Цеподія в більшій мері, чим будь-яке інше, дало поштовх перетворенню клінічноїпсихології у велику й прикладну область, що динамічно розвивається, який вонастала. Армія замовила клінічним психологам сотні програм, що вимагаються длялікування емоційних розладів серед військових.
Після війнипотреба в клінічних психологах навіть зросла. Керування по справах ветеранівнесло відповідальність більш ніж за 40 тисяч ветеранів війни, що страждаютьрізними психологічними розладами. Ще більше трьох мільйонів людей мали потребув професійній перепідготовці й індивідуальних консультаціях для повернення донормального цивільного життя. Психологічна допомога була потрібна приблизно 315тисячам ветеранів, які стали внаслідок отриманих па війні травм фізичнонепрацездатними. Ріс попит на професійних консультантів із проблем психічногоздоров'я; він істотно перевершував пропозиції.
Щоб допомогтизадовольнити цю потребу, VA фінансувало програми підвищення кваліфікації длядипломованих психологів в університетах і оплачувало навчання аспірантів, яківиявляли бажання працювати в госпіталях і клініках для ветеранів. Клінічнимпсихологам довелося мати справа з новим типом пацієнтів. Якщо до війни вони восновному займалися проблемними дітьми, у яких були труднощі в навчанні йспілкуванні, то в післявоєнні роки зштовхнулися з діагностикою й лікуваннямсерйозних емоційних проблем у дорослих. VA (нині — Міністерство по справахветеранів, Department of Veterans Affairs) до цієї пори залишається самимвеликим у Сполучених Штатах роботодавцем для психологів, його вплив на розвитокклінічної психології воістину величезний.
Клінічніпсихологи працюють також у центрах психічного здоров'я, школах, комерційних організаціях,займаються приватною практикою. Сьогодні клінічна психологія — сама популярнаіз прикладних напрямків, більше третини всіх аспірантів-психологівспеціалізуються саме на клінічній психології. Сім з восьми підрозділів АРАзаймаються теоретичними й прикладними проблемами психічного здоров'я. Майже 70відсотків членів АРА працюють в області охорони здоров'я. В 1995 році журнал«Гроші» (Money) назвав психологію четвертої в списку п'ятдесятьох самихперспективних професій XXI століття.
Уолтер Дилл Скотт(1869-1955)
Ще один ученьВундта, залишивши чисто інтроспективну психологію, що він вивчав у Лейпцизі,застосував сучасні психологічні методи в бізнесі й рекламі. Значну частинусвого життя Уолтер Дилл Скотт присвятив проблемам ефективності ринку й мотиваціїв сфері виробництва, торгівлі й споживання.
У діяльностіСкотта відбитий інтерес функціональної психології до рішення практичнихпроблем. «На початку століття, відразу після повернення до Чикаго з Лейпцигу,де він учився у Вундта, Скотт опублікував роботи, у яких робився упор не нанімецьке теоретизування, а на близьку американцям корисність. Скотт не описувавмотивацію й імпульси як абстрактні поняття, а говорив про те, як впливати налюдей, маючи на увазі їхні споживчі устремління».
Багато в чому Скоттбув першовідкривачем. Він був першим, хто застосував психологію до сфериреклами, підбора персоналу й керування; першим, хто одержав звання професораприкладної психології; він заснував першу психологічну консалтингову компанію йпершим серед психологів був нагороджений медаллю «За відмінну службу в арміїСША».
Сторінки життя
Уолтер Дилл Скоттнародився на фермі неподалік від міста Нормел, штат Іллінойс. З 12 років — зтого моменту, як почав допомагати батькам у поле, — він був захоплений ідеєюпідвищення ефективності роботи. Батько його часто болів, тому хлопчиковідоводилося, по суті, самому управляти фермою. Один раз, зорюючи землю, вінзупинився наприкінці борозни, щоб дати передохнути коням. Удалечині виднілосяуніверситетське містечко. Скотт раптово зрозумів, що якщо він збираєтьсячого-небудь досягти в житті, то не повинен витрачати час. А тут він щогодинивтрачав 10 хвилин, даючи відпочинок коням! За цілий день із цих хвилин набігалопівтори години, які можна було присвятити навчанню. З того дня, відправляючисьу поле, Скотт завжди брав із собою книгу й читав, коли представлявся зручниймомент.
Щоб заробитигрошей на оплату навчання в коледжі, Скотт продавав консервовану ожину власногоготування, збирав металобрухт, брався за разову роботу. Частина грошей вінвідкладав, інше витрачав на книги. В 19 років він покинув ферму й вступив уНормелський університет штату Іллінойс. Двома роками пізніше він, беручи участьу конкурсі, виграв стипендію на навчання в Північно-західному університетіміста Еванстон (штат Іллінойс). Учачись там, він заробляв частками уроками йграв в університетській футбольній команді. В Еванстоні він зустрів своюмайбутню дружину Ганну Марси Міллер.
У цей час Скоттуже обрав собі кар'єру: він вирішив стати місіонером у Китаї. Для цього требабуло вчитися ще три роки, але на той час, коли Скотт закінчив Чиказькутеологічну семінарію й був готовий відбути в далекі краї, виявилося, щовакансій немає: Китай був переповнений місіонерами. Тоді-Те він і подумав прокар'єр у психології. Почавши вивчати психологію, він полюбив цю науку. Один разйому на очі попаслася стаття про лейпцігську лабораторію Вундта. Завдякистипендії, додатковому заробітку й скромним потребам. Скотт зумів заощадитикілька тисяч доларів, достатніх не тільки для того, щоб поїхати в Німеччину,але й женитися.
21 липня 1898року Скотт і його наречена відправилися в Німеччину. Він учився у Вундта вЛейпцизі, а Ганна жила у двадцяти милях звідти — у місті Галлі, де працювала вуніверситеті над своєю дисертацією по літературі. Ті два роки, що вони провелив Німеччині, молоді люди бачилися тільки у вихідні дні. Одержавши своїдокторські ступені, вони вернулися додому, де Скотт почав викладати вПівнічно-західному університеті психологію й педагогіку, — уже в цьому виявиласяйого схильність до прикладної психології в цілому й інтерес до проблемутворення зокрема.
В 1902 році доСкотта — за рекомендацією одного з його колишніх викладачів — звернувся якийсьвласник рекламного бюро із проханням допомогти застосувати психологічні методи,щоб зробити рекламу більше ефективної. Скотт був заінтригований ідеєю.Випливаючи духу американського функціоналізму, у своєму прагненні за допомогоюпсихології вирішувати найрізноманітніші проблеми реального життя він далекопішов від вундтовської психології.
Скотт написав«Теорію й практику реклами», першу книгу по цій тематиці. Слідом за неюз'явилися й інші статті й книги Скотта, росли його знання й досвід у ційобласті, а також репутація й контакти в діловому світі. Він звернувся допроблем підбора персоналу й керування. В 1905 році він став професоромПівнічно-західного університету, а в 1909-м — професором реклами в комерційнійшколі при університеті. З 1916 року Скотт обіймає посаду професора прикладноїпсихології й директори бюро торговельних досліджень у Технічному університетіКарнегі в Пітсбурзі.
Під час першоїсвітової війни Скотт запропонував військовим використовувати його знання впідборі персоналу для армії. Його пропозиція оцінили не відразу, оскільки всуспільстві ще не було одностайного переконання в тім, що психологія можеприносити й практичну користь. Генерал, з яким Скоттові довелося мати справа,не приховував своєї недовіри до професорів. «Він сказав, що зобов'язано стежитиза тим, щоб професори не плуталися під ногами, що ми перебуваємо в стані війниз Німеччиною, і що в нього немає часу на якісь дурні експерименти». Скоттспробував заспокоїти розсердженого вояка, запросив разом поснідати й переконавйого в цінності своїх психологічних методів відбору. До кінця війни правота Скоттабула доведена на практиці, він був визнаний гідним медалі «За відмінну службу»- найвищої військової нагороди США, що може одержати цивільну особу.
В 1919 році Скоттзаснував власну компанію (з «оригінальним» назвою «Компанія Скотта»), що робилаконсалтингові послуги з роботи з персоналом і підвищенню ефективності більш ніжсорока найбільшим корпораціям країни. Роком пізніше він став президентомПівнічно-західного університету й пробув на цьому пості майже двадцять років. (Скотт-Холу Північно-західному університеті названий так на честь Уолтера Дилла Скотта йГанни Міллер Скотт).
У роботах Скоттаз питань реклами відчувається вплив вундтовської експериментальної психології,що Скотт вивчав у Німеччині, його спроби привнести неї в область практичного. Приміром,він пише, що органи почуттів — це: вікна душі. Чим більше відчуттів миодержуємо від об'єкта, тим краще ми його довідаємося. Функція нервової системи- забезпечити нам знання про те, як виглядають, звучать, які на дотик, на смак,et cetera. навколишні нас об'єкти. Нервова система, що не реагує на звуки абобудь-які інші відчутні якості, неповноцінна.
Рекламніоголошення іноді називають нервовою системою миру комерції. Реклама музичнихінструментів, що не будить ніяких подань про звуки, — це погана реклама…Подібно тому, як наша нервова система призначена дати нам усілякі відчуття відкожного об'єкта, так і реклама, що порівнянна з нервовою системою, повиннавикликати в читачі стільки різних образів, скільки їх може викликати самрекламований предмет.
Скоттзатверджував, що споживачі — істоти не раціональні й легко піддаються впливу.Особлива увага він приділив емоціям і співчуттю як важливим факторам, щопідсилюють сугестивність. Він думав також — і цей погляд був широкорозповсюджений у той час — що рекламні оголошення сильніше діють на жінок, а нена чоловіків, тому що останні більше емоційні й сентиментальні. Застосувавши дореклами принцип, що Скотт назвав законом сугестивності, він радив рекламодавцямдля успішного продажу товарів використовувати у звертаннях до споживачів прямікоманди — приміром, «Користуйтеся грушевим милом!» Йому ж належить ідеявикористання поворотних купонів: у цьому випадку від споживача потрібно зробитиякусь дію — вирізати купон з журналу або газети, заповнити його й відправитипоштою, щоб одержати безкоштовний зразок товару. Ці методи — прямі команди йповоротні купони — використовували багато рекламодавців, і вже до 1910 рокувони одержали широке поширення в США.
Підбор персоналу
Для відборукращих працівників — особливо продавців, керівників і службовців для військовихорганізацій — Скотт винайшов спеціальні шкали й групові тести, за допомогоюяких оцінювалися якості людей, що вже зарекомендували себе в даній області. Які в Уїтмера в клінічній психології, у Скотта не було попередників, взявшироботу яких за зразок, можна було розвивати власний підхід. Він просивармійських чиновників і керівників комерційних фірм оцінити зовнішність,манери, щирість, продуктивність, характер і життєві цінності їхніх підлеглих.Потім оцінювалося, якою мірою претенденти на вакансію мають якості, які, надумку керівників, були необхідні для успішного виконання майбутньої роботи, — процедура, багато в чому схожа з тієї, що використовується в наші дні.
Скотт розробивпсихологічні тести для оцінки інтелектуальних і інших здатностей; його тестигодилися для перевірки не тільки кожного кандидата окремо, але й цілих группретендентів. Це було особливо важливо для кадрових служб великих підприємств ів армії, де було потрібно швидко й адекватно оцінити здатності великоїкількості людей.
Тести Скоттавідрізнялися від аналогічних розробок Кеттела й інших психологів. Ціль Скоттаскладалася не в тім, щоб установити рівень інтелекту взагалі, а в тім, щобвизначити, як людина використовує свій інтелект. Інакше кажучи, він хотівзрозуміти, як інтелект функціонує в повсякденному житті. Він розглядав інтелектне з погляду конкретних пізнавальних здатностей, а із практичних позицій,оцінюючи, наприклад, швидкість, скрупульозність і правильність виконання дорученихзавдань — якості, необхідні гарному виконавцеві. Його цікавила оцінка, отриманав ході тестування претендентом, у порівнянні з оцінкою вже зарекомендували себеслужбовців, а не виявлення за допомогою тесту основних характеристик розумовихздатностей випробуваного.
Шкала, розробленаСкоттом для оцінки якостей молодших офіцерів. Оцінюючої якості своїх підлеглихстарший офіцер уписує ім'я кожного випробуваного в рядок з відповідною оцінкою.
Скотт, як і Уїтмер,не посів видного місця в історії психології. Тому є кілька причин. Подібно багатьомприкладним психологам, Скотт не сформулював власної теорії, не заснував школипсихології, не мав відданих послідовників із числа студентів. Він досить малозаймався академічними дослідженнями, публікувався зрідка — хоча й у шановнихспеціальних журналах. Його робота для приватних корпорацій і армії носиластрого практичний характер і була покликана вирішувати конкретні проблеми йзадовольняти конкретні потреби. Багато психологів з академічних кіл, особливоті, хто займав видне положення у великих університетах і відомих лабораторіях,не вірили в цінність роботи прикладних психологів, думаючи, що вона не вноситьлепту в розвиток фундаментальної психології.
Скотт і іншіприкладні психологи заперечували цю думку. Вони не вбачали ніякого протиріччяміж практичним застосуванням і прогресом науки. Вони думали, що «емпіричнепросування психології в основному залежить від результатів поза академічнимдосвідом». Прикладні психологи затверджували, що увага публіки до практичноїпсихології є свідчення її цінності, що, у свою чергу, сприяє й більшомупокликанню фундаментальних психологічних досліджень. Таким чином, першіприкладні психологи, які прагнули зробити психологію корисної, були виразникамифункціонального духу американської психології.
Література
1. Ждан А.Н. Історія психології: відантичності до сучасності. — К., 1997.
2. Кольцова В.А. О целостном подходе висторико-психологическом исследовании // Принцип системности в психологическихисследованиях. — М., 1990.
3. Марцинковська Т.Д. Історіяпсихології. — К., 2001.
4. Петровский А.В., Ярошевский М.Г. История психологии. — М., 1994.