--PAGE_BREAK--
Оскільки визначним у розвитку дошкільника є його взаємодія з дорослими, то відчуження або негативне відношення дорослого і дитини можуть породжувати відхилення в її поведінці.
В якості фактору, що істотно впливає на формування внутрішньо особистісних норм і поведінки дошкільника, слід відмітити морально-правову модельність поведінки значимих людей, які входять в його оточення, чиї цінності орієнтації, установки і конкретні засоби поведінки засвоюються дитиною в процесі їх взаємодії.
Серед соціально-психологічних детермінант відхилень поведінки слід визначити також ті, які пов‘язані зі спілкуванням дошкільників у групі однолітків.
У групі дитячого садка, де інше середовище спілкування, дитина виступає як носій тих чи інших умов і форм поведінки, сформованих у неї в сім‘ї. При цьому власна самооцінка, рівень домагань, статичне очікування, досвід, стереотипи спілкування можуть входити в протиріч з нормами групи. Якщо адаптація до умов групового спілкування не відбувається, дитина з часом опиняється в положенні ізольованої, відкинутої і тому подібне.
У дошкільному віці на поведінку дітей дуже впливає усвідомлення ними власної статевої належності. І, як показують спостереження, засвоєння статевої ролі відбувається не завжди благополучно.
При аналізі соціально-психологічних факторів відхилень поведінки дітей слід враховувати, що провідною для цього віку є ігрова діяльність. Як відомо, в кожній групі діти, що граються, завжди виділяються ті, кому дістаються найбільш негативні риси (ролі). Окремих дітей, взагалі не приймають у гру або приймають в ігри, в яких хтось необхідний в якості «жертви». Не маючи можливості зіграти «гарні ролі», вони вимушені самоутверджуватись в ролі гарно діючого «фашиста», «зрадника», що навряд чи сприяє їх ідейно-моральному, правовому розвитку в цілому
Наслідки впливу описаних негативних факторів може також бути соціальна пасивність, підвищене навіювання, інфантильність, конформність, замкненість, знижена здатність до адаптації в незнайомій обстановці, підвищена ранимість, чутливість до негативних оцінок, зростаюче почуття незахищеності, невпевненості в собі, порушення саморегуляції, що не рідко стає психологічним фоном для різноманітних виявів відхилень поведінки дітей – дошкільників"[№46, с. – 104-111].
Соціалізація як процес включає в себе не лише механізми – засоби здійснення, але й джерела соціалізації, те, на чому засновується процес соціалізації особистості людини.
Розглянемо, що виступає джерелом соціалізації. «В якості основних джерел соціалізації індивіда виступають сім‘я, школа, суспільні інститути і організації, преса, радіо, телебачення, система освіти. Процес соціалізації іде, головним чином, через спілкування людей одне з одним»[№38,с. — 82].
«Спілкування – складний, багатоплановий процес становлення і розвитку контактів між людьми, який породжений потребами спільної діяльності, включаючи в себе обмін інформацією, виробку єдиної стратегії взаємодії, сприйняття і розуміння іншого. Відповідно в спілкуванні розрізняють три напрямки: комунікативне, інтерактивний і перцептивний.
Комунікативний пов‘язаний з виявленням специфіки інформаційного процесу між людьми як активними суб‘єктами. Інтерактивний уявляє собою побудову загальної стратегії взаємодії. Перцептивний включає в себе процес формування образу іншої людини, що досягається „прочитанням“ за фізичними характеристиками людини, її психічних властивостей і особливостями її поведінки. Розгляд трьох напрямків у єдності – важлива умова оптимізації діяльності людей і їх відношень.
Одне з завдань соціальної психології є розроблення засобів корегування і оптимізації спілкування, розвиток здібностей і навичок спілкування»[№40].
«Слово „спілкування“ говорить про спільність людей. Це може бути і спільна справа, і тема розмови, і обмін думками. Процес спілкування протікає непросто. Спостерігаючи за ним, ми бачимо тільки зовнішню картину взаємодії. Але за зовнішнім лежить внутрішній, але дуже важливий шар спілкування: потреби і мотиви, за тим або іншим висловлюванням, дією з якого звертаються до співрозмовника, стоїть особлива потреба у спілкування.
З чого починається спілкування? Відомо, що в перші два – три тижня дитина не виявляє ніякої ініціативи по відношенню до дорослих. Але батьки постійно з нею розмовляють, пестять. Саме завдяки любові дорослих, дитина в кінці 1 місяця життя починає спочатку відповідати на неї, а трішки пізніше і сама виявляє ініціативу, так званим, комплексом пожвавлення.
Перше півріччя життя дитини уявляє собою етап емоційно-особистісного спілкування з оточуючими людьми, яке задовольняє її потребу в увазі та доброзичливості.
Значення цієї першої форми спілкування важко переоцінити. Дорослий, розмовляючи з малюком, пестуючи його, впливає на всі органи відчуття: зір, слух. Дитина, спостерігаючи за діями дорослого, намагається наслідувати його. Емоційне спілкування дитини з дорослими – необхідний період її життя. Ніякий, навіть найретельніший догляд за малюком не може замінити йому цього спілкування. Відсутність його дуже впливає на розвиток дитини: вона росте безініціативною, малоактивною»[№23,с. – 4-7].
«Французький психолог Рене Спіц вивчав дітей в будинках дитини і в гарних дитячих закладах з великою кількістю персоналу. Діти будинків дитини сильно відставали в психічному розвитку тощо. До 2 років багато з них померли від госпіталізації. Більшість з них, хто залишився в живих у 4-річному віці погано ходили, не вміли вдягатися, відставали у зрості та вазі. Ясельні діти розвивались нормально.
Виявили, що найуразливіший і загрозливий вік від 6 до 12 місяців. В цей час ні в якому разі не можна лишати дитину без спілкування з матір'ю.
Спілкування з близькими дорослими не тільки дає дитині нові враження. Присутність дорослого позбавляє малюка страху перед загадковим, невідомим світом.
У 1956 році французька дослідниця Марсель Жебер вивчала в Уганді розвиток африканських дітей. Вона виявила, що маленькі африканці з бідних сімей випереджають європейських дітей у фізичному і психічному розвитку. Чим молодша дитина, тим більша різниця в показниках.
Виявилось, що африканська мати виховує дитину по-іншому, ніж європейська. З перших днів життя дитина сидить на спині у матері, прив‘язана тканиною. Дитина завжди х матір‘ю.
Інша справа – маленький європеєць. Мама його любить, але мало спілкується з ним. Лежить він у ліжку, спілкуються з ним мало.
Тобто, спілкування з близькими дорослими, нові уявлення, почуття безпеки – все це маленький африканець отримує в достатку, європейському ж малюку цього не вистачає. Тому він і відстає у розвитку.
Висновок можна зробити такий: чим більше ми спілкуємося з дитиною, чим довше відбувається тілесний контакт, тим інтенсивніше йде її фізичний і психічний розвиток»[№48, с. – 15-19].
«Ще й до цього часу існує думка про те, що дитина – це невдосконалена копія дорослого: вона така ж, як дорослий, тільки гірше мислить, не вміє володіти своїми емоціями, має слабку волю, тощо. Такий погляд на дитину говорить про зверхнє, а іноді неповажне ставлення до дитинства. Але ж вже у 1-річного малюка виникають проблеми, які за своєю масштабністю можуть перебільшувати навіть проблеми дорослих. Тому у батьків і вихователів повинно бути бажання і вміння заглянути у внутрішній світ малюка, зрозуміти його хвилювання, потреби, ставлення до світу, стати на його точку зору. Тільки таке, повноважне відношення до дитини може бути основою повноцінного виховання.
Що ж характеризує дітей, які мають повноцінне спілкування з дорослими? Вони: ініціативні по відношенню до дорослих – намагаються звернути їх увагу до своїх дій; довірливо, відкрито і емоційно відносяться до дорослих, наполегливо вимагають від дорослого співробітництва в своїх справах; чутливі до стану дорослого, до його оцінки і перебудовують свою поведінку в залежності від поведінки, гарно розрізняють заохочення і нарікання; надають перевагу співробітництву з дорослими, виявляють до них свою любов і радо відгукуються на пестощі, активно користуються мовою, викликаючи увагу до себе і намагаючись одержати оцінку дорослого.
Дитина, навіть, маючи загострену потребу в спілкуванні з дорослими, тобто об‘єкт інтересу – дорослий, але не звикла до співробітництва з ними, виявляє безініціативність, невпевненість та інше. Вона не здатна правильно реагувати на оцінку дорослого. Такі діти менш активні при вивченні різноманітних предметів.
Сформована у немовляти перша, ситуативно-особистісна форма спілкування є тією цеглинкою, на основі якої починають будуватися подальші успіхи і потреби дитини. Першими симптомами зміни потреби в спілкування є прагнення дитини перевести емоційні контакти в план предметної взаємодії. Дитину починає тяготить саме пестливе звертання. Змінюється і об'єкт спілкування, це вже предмети і діє з ними. Дитина починає досліджувати речі, в які зодягнений дорослий, тягнеться до годинника на стіні. Їй до всього хочеться доторкнутися і вона все наполегливіше вимагає від дорослого дати таку можливість. Словом, оволодіння предметами відбувається в процесі спілкування з дорослими.
Зараз вже дорослий виступає як доброзичливий партнер. На зміну емоційному спілкуванню приходить спілкування практичне, ділове, яке і складає основу взаємодії з дорослими до 3 років.
В цей період життя спілкування з дорослим вже не є провідною діяльністю дитини. Дорослий виступає як партнер по грі, зразок для наслідування, як людина, що оцінює знання і вміння дитини. Змінюються і засоби, за допомогою яких спілкуються старші і молодші учасники гри. Безпосередній контакт попередньої форми спілкування ускладнюється, стає опосередкованим предметом і дією з ним.
Після 3 років малюк вступає в нову епоху свого життя, в новий вік, який називають дошкільним.
Спілкуючись з дитиною, дорослий поступово розширює межі світу дитини, вводить її в свій більш складний і багатий світ. Дитина починає згадувати про минулі події, будувати плани на майбутнє. Зрозуміло, без спілкування з дорослим це було б не можливо.
В цей період у дитини збільшується об‘єм знань: вона дізнається про час, про природні явища; починає задавати безліч запитань.
В 4 – 5 років діти засиплюють дорослих різними запитаннями. Цей вік іноді називають „віком чомучок“.
Ці питання малюка свідчать про появу у нього потреби пізнавати світ. При нормальному ході розвитку ця проблема приблизно складається до 5 років. Про це свідчать питання, адресовані дорослому, які, як правило, спрямовані на виявлення основних закономірностей живої і неживої природи. Дорослий допомагає дошкільнику по-новому подивитись на оточуючі речі, дізнаватись про те, що вона не може бачити.
Відповіді дорослого на запитання старшого дошкільника є для нього не тільки джерелом інформації. Дорослий задовольняє одну з найважливіших потреб дитини – потребу в повазі. На 6 році життя дитині вже недостатньо простої уваги і співробітництва, вона потребує серйозне, поважне відношення з боку дорослого[№23, с. — 13-14, 58-61,63].
А як же впливає на процес соціалізації спілкування дитини з однолітками?
»Для набуття соціально-психологічного досвіду дитина потребує постійного розширення кола спілкування. Так, діти 7 років проводять у спілкуванні з однолітками від 50 до 70 відсотків часу. Значимість спілкування з однолітками, зростає від молодшого до старшого віку. Дорослий для дитини – еталон поведінки, зразок для наслідування. Одноліток – це партнер по спільній діяльності".[№41,c. – 132]
«Більшість дослідників раннього і дошкільного віку вважають, що вірно організована взаємодія між дітьми корисна для психічного розвитку дитини і формування її особистості. Американський дитячий врач Б.Спок у своїй книзі для батьків стверджує, що чим раніш малюк вступає в спілкування з іншими дітьми, тим краще це впливає на його розвиток і вміння адаптуватись у суспільстві.
Багато педагогів і психологів, кажучи про роль контактів дітей для їх загального психічного розвитку, бачать важливість останніх у тому, що вони збагачують життя маленьких дітей новими уявленнями, стають джерелом яскравих позитивних емоцій, створюють умови для виявлення творчого, власного початку в дитині. Дослідники надають особливого значення взаємодії дітей в ранньому віці, вважають, що вона сприяє становленню особистості дитини, збагачує її життя уявленнями, готує до наступного спілкування, що полегшує „входження“ у дитячий колектив.
Та чи потрібно дитині спілкування з однолітками? Психолог М.І.Лисіна запропонувала критерії виявлення у дитини потреби в спілкування:
1. yвага, інтерес до іншої людини, який виражається в розгляданні її обличчя, фігури, спостереженні за її діями
2. емоційне відношення до партнера, тобто яскраво виражене задоволення від зустрічі і контакту з ним;
3. бажання дитини відповідати на адресовані їй дії, вступати у взаємодію з іншою людиною;
4. шутливість до ініціативи партнера.
Тільки наявність всіх чотирьох критерій може свідчити про те, що у дитини склалась потреба в спілкуванні.
В дошкільному віці світ дитини, вже, як правило, нерозривно пов‘язаний з іншими дітьми. І чим дорослішою стає дитина, тим більшого значення для неї набувають контакти з дорослими.
Спілкування дитини з однолітками – це особлива сфера її життєдіяльності, яка істотно відрізняється від спілкування з дорослими. Починаючи з 4-річного віку одноліток стає для дитини більш привабливішим партнером, ніж дорослий.
Перша відмінна особливість контактів з однолітками виражається їх особливій самостійній насиченості. Якщо з дорослим дитина звичайно розмовляє більш чи менш спокійно, то розмовою з однолітками, як правило, супроводжуються різними інтонаціями, криком, сміхом, тощо. Ця підвищена емоційність відображає особливу волю, так характерно для спілкування дітей один з одним.
Друга особливість виражається в нестандартності дитячих висловлювань, у відсутності обмежень норм і правил. Самобутність, творчий початок дитини раніше всього і краще всього виявляється саме в спілкування з однолітками, коли ніщо не гальмує активності. Третя відмінна особливість спілкування – це переважання ініціативних висловлювань над відповідями в контактах з однолітками дитині важливіше висловитися самій, ніж вислухати іншого. І четверта особливість виражається втому, що дитяче спілкування значно багатіше за своїм призначенням, функцією. Спілкуючись з однолітками дитина може прикидатися, виражати образу, фантазувати. Така різноманітність стосунків дітей породжує різноманітність контактів і вимагає вміння виразити словами свої бажання, настрої, вимоги.
І дорослий, і одноліток сприяють розвитку різних боків особистості дитини. В спілкування з дорослим дитина вчиться розмовляти і діяти як треба, слухати і розуміти іншого, засвоювати нові знання. І спілкування з однолітками – виражання себе, керувати іншим». [№23,с. — 98-99,102]
Можна зробити висновок про те, що «спілкування з однолітками впливає на розвиток особистості дошкільника він вчиться узгоджувати свої дії з діями інших дітей. В іграх і реальному житті, спілкуючись з товаришами, діти відтворюють стосунки з дорослим, вчаться застосовувати на практиці норм поведінки, оцінювати своїх товаришів. Взаємини дошкільників в групах однолітків характеризуються ситуативністю і нестійкістю, але це спілкування – необхідна умова засвоєння певних норм взаємодії. Незадовільне положення дитини в групі однолітків, різко знижує інтенсивність процесу спілкування, уповільнює процес соціалізації, перешкоджає формуванню цінних якостей особистості»[№23, с. – 132].
«Як вже відомо, спілкування є процесом безпосередніх взаємин, спілкування людей один з одним, засноване на свідомому розумінні і бажаної передачі знань, до мук і хвилювань у відповідності з соціальними нормами і умовами їх діяльності. Виконання людиною різноманітних видів діяльності утворюють і різноманітні форми і засоби спілкування.
Загально спрямоване і зацікавлене становлення виховного комплексу до впливу на особистість дитини зумовлюють виникнення і рішення загальних питань культури спілкування в практиці педагогічній, виховній діяльності.
Педагогічне спілкування несе в собі більш глибоку функцію, ніж просто контакти між людьми.
Будь який вид спілкування в парі „вихователь – дитина“, незалежно від ситуації, є виховуючим. Спілкування з дитиною з динамічно розвиваючими ся властивими їй ознаками між особистісних стосунків – головна основа соціалізації.
Професіональне спілкування – це особливий, дуже важливий для педагогічної діяльності засіб вирішення її завдань. Воно має свій власний зміст, свої особливі стійкі риси.
Зміст і рівень розвитку педагогічного спілкування вихователя визначається змістом його педагогічної діяльності.
Професійна педагогічна діяльність формує і вимоги до спілкування, які зумовлюють рівень його культури.
В професійному спілкуванні вихователя завжди можливо виділити 2 тісно взаємопов‘язаних один з одним ланцюга:
1. це загальні принципи (основа) спілкування, закладені самим характером суспільного устрою, успадковані цінності минулого, в яких реалізується педагогічна діяльність вихователя, загальні мета і завдання навчання і виховання;
2. це індивідуальні принципи спілкування – сукупність конкретних прийомів і засобів, які вихователь своєрідно в залежності від конкретних умов і можливостей навчання і виховання реалізує в своїй діяльності на основі власних особистісних знань, професійного досвіду, здібностей і вмінь.
Культура спілкування вихователя як система його соціально-цінносних орієнтацій відрізняється деякими постійними ознаками, що пов‘язані з загальною характеристикою професії вихователя. Вони вимагають постійного творчого підходу до вибору вихователем засобів спілкування»[№26,с. — 9-12 17-18 21].
«Процес спілкування – це завжди особистісний процес, в ході якого вихователь не тільки дає дітям знання, але й формує в них відношення до оточуючого світу. В процесі педагогічної взаємодії діти несвідомо надають індивідуальним якостям вихователя статус соціальних очікувань дорослого керівника. Вихователі функціонально-рольової орієнтації, постійно і помітно для дітей оцінює їх, регламентує активність дітей, мимоволі обмежує виявлення їх творчих ініціатив. При спілкуванні з неординарними, творчо-орієнтованими людьми, предметом оцінювання яких насамперед змістові перетворення, забезпечуються особистість вихованців, їх увага не акцентується на те, як вони в цю мить сприймаються вихованцем. В цьому спілкуванні відбувається актуалізація двох систем цінностей, дуже важливих для дітей. Перша – це цінність довіри, яка виникає тому, що оцінки педагога не мають загрози для „я“ дитини. Друга – цінність творчості.
Вплив на дітей неординарних вихователів опосередковується змістом навчальної діяльності. Педагогічне спілкування у педагогів не рольової спрямованості здійснюється на паритетних початках, а нестандартність поведінки дітей, як правило, не викликає в них негативних емоцій. Творча орієнтація педагога, творче педагогічне спілкування дозволяє створити найбільше сприятливі умови для соціалізації дитини, тоді як нормативно-орієнтоване спілкування розвиває лише навички соціальної взаємодії»[№43, с. — 156-157].
3. Особливості формування соціально-психологічної компетентності у дітей дошкільного віку
Адаптація дитини до нових суспільних відношень, удосконалення і розвиток її різнобічних комунікативних дій з іншими людьми та формування вміння спілкуватися – все це дуже важливі передумови міцного фізичного та психічного здоров і нормального розвитку особистості. Розвиток особистості дошкільника – не автоматичний процес, який реалізується сам по собі, а відбувається при активній участі самої дитини. Здатність встановлювати і закріпляти між особистісні контакти передбачає і здатність адаптуватися до соціального середовища в момент його змінювання. Така здатність притаманна всім живим організмам, тому що є життєво необхідною для їх існування.
Характер звикання, пристосування дошкільника до нових умов життя певною мірою пов‘язаний з його віковими особливостями, з психологічними закономірностями розвитку дитини в той чи інший проміжок часу.
До 1,5 – 2 років діти, як правило, реагують на вступ до дитячих ясел або садка незначним неспокоєм. На початку другого року життя більшість малюків перебуває в колі рідних, у сім‘ї. Якщо ж когось із них віддають до ясел, їхня реакція на цю подію буде досить бурхливою, оскільки в цей період дитина не тільки емоційно реагує на віддаленість від матері, а й з недовірою ставиться до появи нових осіб, які її замінюють.
Діти другого року життя із затримкою психічного розвитку, церебральною патологією, соціальною нерозвиненістю вкрай хворобливо реагують навіть на тимчасове розлучення з матір’ю, на появу поруч з ними виховательки. Вони плачуть, втрачають сон і апетит, впадають у стан апатії, позбавляються набутих раніше практичних навичок.
Пасивні малюки молодшого дошкільного віку виявляють негативне ставлення до дитсадка як своєрідну форму протесту. Вони часто стоять осторонь від інших дітей, плачуть або вперто мовчать. Такі малюки насторожено ставляться до галасливих і рухливих однолітків, які лише лякають і дратують їх, не викликаючи до себе інтересу. Активні діти, які прийшли до дитячого садка, віддають перевагу спілкуванню з дорослими, особливо приємними, до яких вони відчувають прихильність.
На третьому році життя більшість дітей уже не лякаються сторонніх дорослих, якщо ті ставляться до них доброзичливо. Такі діти виявляють тревогу, коли мати залишає їх у новому оточенні, але швидко заспокоюються, почувши від виховательки: «Мама швидко повернеться за тобою.»
На четвертому році життя і пізніше, коли «Я» дитини вже набуло певної стійкості, у неї виникає природна потреба у спілкуванні з однолітками, тому процес адаптації до дитячого садка полегшується, оскільки вона виявляє інтерес до інших дітей, хоче погратись із ними. Дитині середнього, а надто старшого дошкільного віку легше пояснити необхідність її тимчасового перебування у дитячому садку, довести доцільність поведінки матері, її простіше зацікавити спілкуванню з однолітками. продолжение
--PAGE_BREAK--