Соціальнийпсихолог як суб'єкт соціальних перетворень
Вамериканському суспільстві соціальний психолог виконував дві основні ролі:академічного вченого, що добуває наукові істини; соціального технолога(маніпулятора), що вирішує практичні завдання, як правило, за замовленнямбізнесу й держави. «Дослідження в дії» К. Левина, що з'явилися першим у СШАприкладом діяльності вченого-громадянина, залишилися виключенням із загальноїтрадиції. В 60-е роки цивільна позиція знову стала популярної середамериканських психологів — недавніх учасників студентських демонстраційпротесту проти в'єтнамської авантюри. Усе більше різкій критиці сталапіддаватися роль соціального технолога-маніпулятора.
Узахідноєвропейському соціальному контексті ця загальна тенденція роступолітичної свідомості привела до формування ще одного типу соціальнихпсихологів: ученого-громадянина як суб'єкта соціальних перетворень. Требавідразу відзначити, що ця роль по своєму реальному суспільному значенню далекоуступає ролі традиційної прикладної соціальної психології, у якій домінує типсоціального технолога, а академічний учений і, тим більше, соціальний критикабо «емансипатор» користуються незначним впливом.
Характерно,що академічні вчені, приваблювані під тиском суспільної думки до рішенняпрактичних завдань, намагаються всіляко зберегти традиційний образ незалежногодослідника. Показова в цьому плані позиція видного соціального психолога М.Ірле. «Мене страшно лякають, — пише він, — як ті представники соціальних наук,які заявляють, що наука повинна вчити суспільство тому, що треба робити, так іті представники природничих наук, які думають, що суспільство повинне повчатинауку, що робити їй. Будучи вченим, я відмовляюся бути членом елітисуспільства, так само як і входити в групу експертів-рабів. Дотепер мене покище ніхто не переконав у тім, що вчені неодмінно позбавлені здатності бутивільними і відповідальними й тому стоять перед вибором: бути рабом або паном.Якби мене хто-небудь зміг переконати в цьому, я б кинув науку негайно».
Однакв останні роки подібна точка зору втрачає свою популярність, особливо в молодихучених, серед яких все більший авторитет здобуває цивільна, альтруїстичнапозиція. За словами П. ван Стрина: «Коли виникає питання про те, чиїм інтересамслужить робота соціального психолога, відповіді в цілому виявляють тенденцію дополяризації між альтруїзмом і негативним цинізмом. Більшість дослідниківрозглядають свою наукову працю як необхідну для загального блага, оскільки вонаорієнтована на одержання щирих знань. Найбільш нетерплячі з них останнім часомвсі частіше звертаються до прикладної соціальної психології в надії скорішепобачити в справі результати своєї роботи. Вони думають, що якщо досліджуватисоціальну проблему сучасного суспільства, те це допоможе тим, хто від їїстраждає». З огляду на, що цей тип соціального вченого досить добре відомий,звернемося до характеристик ролі вченого-громадянина, представленого взахідноєвропейській соціальній психології фігурами «соціального критика» і«емансипатора».
Соціальнийпсихолог-критик — це, як правило, молодий учений, що сформувався під впливомідей неомарксизму, Франкфуртської школи і її відгалужень. Своє основне завданнявін бачить в «тотальній критиці», заснованої на негативній діалектиці Т.Адорно. Найбільш слабке місце в його позиції — «зупинка» на стадії абстрактнихміркувань, відсутність конструктивних пропозицій.
В парадигмахтакі пропозиції сформульовані досить виразно. Їх загальну цивільнуспрямованість можна визначити двома поняттями, найбільше часто вживаними прихарактеристиці цивільної ролі соціального психолога в суспільстві, — залучення (involvement)і співробітництво з тими, у чиїх інтересах повинна вирішуватися соціальнапроблема (маються на увазі масові соціальні групи, у першу чергу трудящі).
Соціальнийпсихолог-громадянин повинен брати активну участь у рішенні соціальних проблем,ставлячи свої знання на службу більшості. Його функції при цьому різноманітні.Він повинен: 1) розвивати в практиці наукову теорію; 2) використовувати своїпрофесійні знання на всіх етапах здійснення соціальних реформ; 3) поширювати цізнання в масах, для того щоб люди могли брати компетентну участь у рішеннісоціальних проблем; 4) піклуватися про ріст своєї професійної компетентності,лавіруючи між твердим професіоналізмом і втратою цієї якості 5) дотримуватиетичного кодексу психолога.
Неставлячи під сумнів прогресивні гуманістичні спонукання тих учених, якіпризивають наукове співтовариство відповідати цим високим цивільним стандартам,треба все-таки засумніватися в реальності їхнього послідовного втілення — занадто врозріз вони йдуть із системою цінностей тих, хто визначає в ньомусоціальну політику.
Протесам факт наявності чітко сформульованих ціннісних стандартів у груповійсвідомості й ідеології західноєвропейських соціальних психологів — явище,досить значне по своїх потенційних наслідках.
Переглядфункцій соціального психолога в суспільстві, загальна методологічна йсоціально-філософська переорієнтація західноєвропейських соціальних психологівне могли не позначитися на виборі й оцінці методів дослідження,використовуваних при рішенні практичних соціальних проблем.
Поканонах традиційної «ідеології застосування» і прикладне соціально-психологічнедослідження завжди опиралося на гіпотезу, перевірену в лабораторномуексперименті. Інші засоби перевірки гіпотез (спостереження, інтерв'ю, свій ічужий життєвий досвід) розглядалися при цьому як другорядні через їх недостатнюнаукову коректність.
УЗахідній Європі ці подання були піддані рішучому перегляду, що йшов по двохвзаємозалежних лініях — зниженню ригоризму (твердості) методів і їх феноменології.Результатом цих тенденцій з'явилося підвищення ролі спостереження (особливовключеного), новий підхід до функцій лабораторного експерименту, звертання додосвіду повсякденного життя, у тому числі відбитому в художній і публіцистичнійлітературі.
Накористь зниження вимог до строгості методів приводиться звичайно наступнийаргумент. Строге дотримання правил наукового методу саме по собі не гарантуєуспіху в застосуванні отриманих даних. Тому положення про пріоритет соціальноїнауки над прикладною в практиці застосування соціально-психологічних знаньповинне бути переглянуте. Вибір методу й вимоги до нього повинні визначатисятак само, як і в прикладних природничих науках, — конкретним ситуаційнимконтекстом.
Звертаннядо повсякденного індивідуального й суспільного досвіду, викликане в значніймірі методологічними установками «розуміючої» психології й соціології, висунулона перший план метод спостереження й описовий аналіз. Серед західноєвропейськихсоціальних психологів він знаходить усе більше прихильників. Так, на думку Вандер Влиста, описове дослідження зовсім незаслужено перебуває на правах бідногородича пояснювального дослідження. «Яким би не був їх статус відносно одинодного, опис може бути не менш строгим, вимогливим і коштовним». Недостатняувага до феноменологічного методу, уважає П. ван Стрин, шкідливо не тільки тим,що збіднює саме психологічне дослідження, але й тим, що позбавляє соціальнихпсихологів зручної форми поширення соціально-психологічних знань, що кончепотрібно для досягнення взаєморозуміння із представниками інших наук,замовниками й широкою громадськістю.
Якщонагадати, що однієї з функцій соціальної психології вважаються пропаганда знаньі масовий соціально-психологічний «лікнеп», то цілком зрозумілим стає закликучитися цьому в художньої літератури. Тому, «якщо читати повести ізсоціально-психологічної точки зору, то можна помітити, що в них утримуютьсятеорії соціального життя, як ті, які вже створені наукою, так і можливі їхніальтернативи». До цього можна було б додати, що добутку художньої літературинайчастіше виявляються набагато більш наукове академічних праць. Прихильникизвертання до літератури за досвідом викладу й аналізу справедливо проводятьаналогію між практичним соціальним психологом і письменником. І той і іншоївиступають як, що опосередковують ланки, між соціальною теорією й повсякденнимдосвідом людей. Що стосується можливого обвинувачення в «журналізмі», П. ванСтрин дає на нього наступна відповідь: «Усе, що не є «науковим» у точномузначенні цього слова, клеймується цим ярликом. Воно має на увазі упередженість,перебільшення й оману. Це, однак, риси поганої журналістики. Талановитажурналістика — це та, котра швидко реагує на все актуальне; вона передбачає йстимулює інтерес аудиторії, асимілює складність (соціальної дійсності) і робитьїї доступної для розуміння. Соціальний психолог повинен був би пишатися цимиякостями, якби він їх мав, а соціальному психологові в прикладній науці без нихнавряд чи можна обійтися».
Прагненнядо конкретного аналізу конкретних проблем у конкретних умовах лежить в основі йінших рекомендаціях із застосування різних методів у прикладному дослідженні.Так, ван дер Влист на основі великого емпіричного матеріалу робить висновок, щопри проведенні прикладного дослідження необхідно дотримувати два основні правила:1) розглядати проблему конкретно з максимальною увагою до її специфіки: 2) зобережністю ставитися до результатів крос-культурних досліджень — вони не єавтоматично релевантними. Обоє цих висновку обумовлені загальною недовірою достатусу сучасної соціальної психології як науки.
Переорієнтаціяв області методів, обумовлена новими методологічними позиціями, привела й доперегляду ролі лабораторного експерименту. При цьому треба відзначити трохинесподівану позитивну його оцінку як методу прикладного дослідження. У світлінастільки широко розповсюдженої й гострої критики на адресу цього методу можнабуло б припустити, що новий підхід відкине його повністю. Однак відбулося інше:були виявлені його реальні достоїнства, що дозволяють зробити лабораторний експериментефективним інструментом прикладної науки. Однієї з робіт, у якихобґрунтовується така можливість, є стаття англійського соціального психолога,представника Бристольської школи Дж. Тернера — «Деякі міркування із приводугенералізації даних експериментальної соціальної психології».
ПозиціюДж. Тернера по проблемі екстраполяції даних лабораторного експерименту наприродне середовище можна коротко визначити як збалансовану. З одного боку, вінразом з іншими критиками визнає слабкі сторони лабораторного експерименту йвиступає проти перетворення цього методу в головний, так само як і проти«імперіалізму» будь-якого іншого методу. З іншого боку, Тернер намагаєтьсязнайти місце лабораторного експерименту в науковому дослідженні, щоскладається, на його думку, із трьох необхідних етапів: простий каузальнийаналіз (установлення причинно-наслідкових зв'язків); концептуальний аналіз, абоочищення компонентів цих зв'язків; теоретичний синтез (абстрагування загальнихзаконів).
Уприкладній соціальній психології ці етапи включаються в більше широку схему, щопредставляється Тернеру в такий спосіб. Реальне життя поставляє сирі факти,ставить проблеми й стимулюють теоретичні здогади. Польове дослідження,природний експеримент і життєвий досвід (спостереження) допомагаютьсформулювати проблеми для експериментальної перевірки й корекції попередніхтеоретичних висновків. Лабораторний експеримент коректує польове дослідження йслужить засобом більше строгої переробці отриманих у ньому результатів.
Тернеруказує, що застосування даних лабораторного експерименту в значній мірізалежить від здатності дослідника до їхньої генералізації, до переносувисновків «чистої» теорії на конкретну ситуацію, а також згоди суспільствазробити ті або інші зміни. У свою чергу, це вміння залежить від правильноїоцінки можливостей лабораторного експерименту і його функцій як у виробництвінаукового знання, так і в прикладному дослідженні.
Основнийвисновок, до якого приходить Дж. Тернер, полягає в тому, що лабораторнийексперимент — це, у першу чергу, інструмент теоретичного дослідження, що нареальну дійсність повинні екстраполюватися не стільки емпіричні результатиексперименту, скільки його теоретичний зміст. «Ми переносимо результат однієїситуації на іншу, виходячи з того, що вони ідентичні в теоретично значимихвідносинах і що наша теорія вірна».
Застерігаючипроти завищених вимог до лабораторного експерименту, він підкреслює, що «самамета лабораторного експерименту виключає одержання даних, що володіютьвираженою властивістю індуктивного узагальнення». Для того, щоб одержатиоднакові результати в лабораторному експерименті й реальних умовах, важливо,щоб ці дві ситуації були аналогічні скоріше в теоретичному, ніж в емпіричномуплані.
Істотнариса міркувань Тернера — спроба трохи знизити вимоги до такого параметралабораторного експерименту, як його зовнішня валидность (по Д. Кемпбеллу). Ізцією метою він уводить нове поняття — «екологічне значення», що визначається як«ступінь, у якій який-небудь соціально-психологічний закон є досить загальниміз практичної точки зору для конкретної екологічної ситуації». На його думку,це поняття, незважаючи на його меншу наукову строгість, повністю сумісно зтеоретичними цілями соціально-психологічного експериментування й до того жстимулює конструктивне відношення між теоретичним і прикладним дослідженням.Пояснимо ці положення Тернера на його ж конкретному прикладі.
Дослідникамибув виявлений закономірний зв'язок між згуртованістю групи і її продуктивністю.Однак згодом виявилося, що цей зв'язок підтверджується лише там, де груповінорми включають високу продуктивність праці. У тих же групах, де нормою єнизька продуктивність, збільшення згуртованості веде до зниження продуктивностіпраці.
Урезультаті був сформульований більше загальний закон — згуртованість збільшуєгрупову конформність. Він містить у собі екологічний закон меншої значимості, асаме його формулювання для конкретної ситуації: там, де групові нормизаохочують високу продуктивність, вона росте в міру збільшення згуртованості.Звідси Тернер робить висновок про те, що введення поняття «екологічне значення»стимулює конструктивне відношення між теоретичним і прикладним дослідженням, атакож що лабораторне й польове дослідження взаємно доповнюють один одного.
Вимогаобліку трансформації законів у конкретному середовищі не означає їх екологічноїрелятивизації. Навпроти, Тернер підкреслює, що екологічно значимі закони швидшеза все повинні бути абстрактними теоретичними положеннями, тобто підніматисянад рівнем конкретного емпіричного опису. На наш погляд, Тернеру вдалосявиявити те раціональне, що втримується в лабораторному експериментуванні дляприкладної соціальної психології.
Говорячипро спроби західноєвропейських соціальних психологів удосконалювати методиприкладного дослідження, слід зазначити ще одну чітко виражену тенденцію — доміждисциплінарного співробітництва й, у цьому зв'язку, до запозичення методів зінших наук — лінгвістики, етології, мікросоціології. Ця тенденція визначає йпропозиції по питанню про підготовку майбутніх фахівців в області прикладноїсоціальної психології.
Требасказати, що завдання міждисциплінарного дослідження може вирішуватися вЗахідній Європі більш успішне, чим у США, з тієї причини, що взахідноєвропейських університетах психологи звичайно одержують більше широкеутворення, ніж в Америці. Проте, багато провідних спеціалістів Західної Європивважають, що підготовка соціальних психологів повинна бути посилена по лініїміждисциплінарних зв'язків, а також по лінії зв'язку університету ізсуспільством. Характерні в цьому плані погляди французького соціальногопсихолога К. Фото. З огляду на великий досвід цього вченого як в областіприкладний, так і теоретичної соціальної психології, зупинимося коротко на йогорекомендаціях. Вони зводяться до наступного.
Необхіднопередбачити широку підготовку в області загальнонаукової культури, що включаєзнання загальних положень історії науки, соціології пізнання. При вивченні наукпро поводження й соціальних наук велика увага треба приділяти останнім.Студенти повинні бути знайомі з генетикою, екологією, етологією, досить добрезнати антропологію, лінгвістику, економіку й соціологію, щоб компетентно вестипереговори із представниками інших наук. Для цього міждисциплінарні контактиусередині університету повинні бути ще більш розвиненими.
Н.Армистед, підтримуючи Р. Харре, захищає право соціального психолога на довірудо самозвітів випробуваних. Він уважає, що альтернативою лабораторномуексперименту можуть стати менш структуровані методи: анкети з відкритимипитаннями, інтерв'ю, обговорення ситуації з її учасниками. На підтвердженняАрмистед посилається на метод, застосований Г. Тохом при вивченні причиннасильства з боку поліцейських і арфи Тох провів детальні інтерв'ю ізпредставниками тієї й іншої сторони. Зібравши загальні описи ситуацій, вінпотім проаналізував з кожним з опитаних всі етапи конфліктної ситуації, післяцього виділив типову ситуацію, що була обговорена дослідниками й опитаними зметою виділення «міжособистісного паттерна взаємодії в ситуації насильства». Наоснові цього паттерна була побудована типологія особистостей, схильних дозастосувань насильства. Кожному з типів було поставлено у відповідністьхарактерне інтерв'ю.
Високооцінюючи цю методику, Н. Армистед робить ряд пропозицій по її вдосконалюванню.З його погляду, на першому етапі — визначення змісту кожного пояснення — необхідно враховувати наступне: 1) зміст кожного пояснення в ідеалі повиненбути встановлений різними людьми незалежно друг від друга; 2) будь-якінеточності в тлумаченні пояснень повинні бути виправлені в ході обговорення; 3)підсумкове тлумачення змісту повинне бути погоджене з людиною, що дав йогопервісний варіант; 4) люди, що беруть участь в обговоренні, повинні бутизнайомі з описуваною ситуацією.
Післятого як установлений зміст різних пояснень, можна переходити до їхньоїкласифікації. При цьому для підвищення точності необхідно дотримувати наступнихвимог: 1) класифікувати повинні кілька людей незалежно друг від друга; 2)розбіжності в думці повинні усуватися шляхом обговорення, у якому точки зоруобґрунтовуються і якщо буде потреба залучаються нові дані; 3) класифікаціяповинна бути погоджена з авторами пояснень; 4) вибір авторів пояснень описанихситуацій повинен бути таким, щоб дозволити наступне узагальнення даних; 5)класифікація не повинна суперечити спочатку отриманим поясненням; 6)класифікатори повинні мати можливість при бажанні ознайомитися з первіснимипоясненнями; 7) весь цей процес варто повторювати з різними класифікаторами.
Надумку Армистеда, дотримання цих умов дозволить домогтися надійності даних. ДаліАрмистед висловлює кілька зауважень, реалізація яких могла б деякою міроюперебороти абстрактність етогеники Харре.
Віндумає, що у випадку, коли мова йде про широко розповсюджений паттернах, їхнійаналіз необхідно погоджувати з положенням людей у системі відносин влади йспіввідносити-з розповсюдженою системою норм і цінностей. У першому випадкуз'ясовується, хто й для кого структурує досвід, чия точка зору підтримуєтьсявладою, ким вона поширюється. У другому випадку дослідник виявляє прийнятівипробуваним норми й цінності. У підсумку встановлюється також зв'язок міжструктурою відносин влади й розповсюдженої в суспільстві системою норм іцінностей. Так, у дослідженні Тоха було виявлено, що стереотипи мужності,створений засобами масової інформації в дусі традицій епохи освоєння в СШАСереднього Заходу, підтримується індивідуалістичною філософією сучасногокапіталістичного суспільства.
Армистедусвідомлює тім, що спроба проникнути в «свята святих» суспільства — механізм формуваннясистеми політичних відносин — сама по собі є акт політичний і далеко небезпечний. Цілком ймовірно, це й змушує його обмежитися лише постановкоюпитання. Разом з тим Армистед намагається довести можливість, і допустимість«розуміючого» підходу в соціальній психології. Він пише, що соціальногопсихолога повинна цікавити «повсякденне життя людей, що основний методдослідження — це опитування людей, що пояснення являють собою суспільний факт,обмовляючи при цьому, що класифікація, генералізація й інтерпретація подібнихданих вимагають застосування деяких додаткових заходів контролю, а поясненнядосвіду повинне рухатися в напрямку до суспільства».
Призагальному позитивному відношенні до заклику «відновити довіра до того, щоговорять люди про свої переживання», як засобу гуманізаціїсоціально-психологічного дослідження, не можна не відзначити й слабостей методупояснень. Одна з них, на думку Б. Шленкера, — це перетворення дослідження вкаталогізацію типових соціальних ситуацій. Прагматична цінність такої роботиочевидна, особливо для оптимізації праці представників соціальних професій,тобто професій, пов'язаних з міжособистісними контактами (сфера обслуговування,утворення й т.п.). Однак у цьому випадку соціальна психологія стає наукоюпереважно описової, оскільки, як відзначав у свій час К. Герген, займається нерозкриттям закономірностей, стійких зв'язків, а відображенням і систематизацієюіснуючих нормативно-ціннісних систем. При цьому вона здобуває риси літературноїтворчості, однієї із цілей якого також є створення соціальної типології. Доречі, прихильники «розуміючого методу» самі визнають, що соціальним психологамварто було б повчитися глибині проникнення в таємниці людського поводження вписьменників.
Опорана лінгвістичний аналіз сполучена із труднощами, які в значній мірі обумовленівластивостями основного матеріалу — мови, уплетеної в соціальну ситуацію, атакож розходженнями в здатностях людей до вербалізації своїх відносин, намірів,оцінок і т.п. Оскільки аналіз епізодів припускає розшифровку й невербальнеповодження, то складності багаторазово збільшуються, хоча в цей часнебезуспішно вдосконалюються методи й у цій області. Укажемо також наскладності, що виникають у зв'язку з необхідністю обліку великої кількостірівнів пояснення. Справді, людина, роблячи вчинки в проблемній ситуації,пояснює її для себе (а) і для навколишніх (б): далі соціальний психолог повиненпояснити для себе це поводження людини (в) і пояснити пояснення їм свого вчинку(г), а потім пояснити собі й науковому співтовариству, чому і як він все церобить (д), тому що його діяльність — теж соціальна.
Нарешті,справедливе зауваження Н. Армистеда про необхідність «рухатися убіксуспільства», тобто переходити до аналізу явищ більше високого соціальногорівня, припускає наявність методів дослідження суспільної свідомості, продукціїзасобів масової інформації. Тим часом робіт, які допомогли б перекинути міствід ситуації міжособистісної взаємодії до тієї сфери, де формуються «характернімаски», ще дуже мало.
Незважаючина відзначені вище проблеми й труднощі, це генічеський метод уважаються взахідній соціальній чи психології не самою перспективною й серйозноюальтернативою лабораторному експериментуванню. Головне його достоїнство полягаєв тому, що він органічно пов'язаний з моделями людини й суспільства, з теорієюй концептуальним апаратом. Але, будучи адекватним засобом емпіричної перевіркитеорії, він, як це ні парадоксально, акцентує і її недоліки: відомістьактивності людини до активності вербальної; фактичне визнання непереборноїзалежності людини від норм і ритуалів.
Необхідноволодіти основними методами — спостереженням у природних умовах, теоретичниманалізом. Одночасно варто добре вивчати життя свого суспільства, включаючи ійого «екзотичні» області — в'язниці, психіатричні лікарні, поліцейські ділянкий т.п.
Практикастудента повинна бути пов'язана з його науковими інтересами. У цій практиці вінповинен сформуватися етично.
Нарешті,у програмі повинне знайти собі місця й особисте самовдосконалення.
Дискусіїпро підвищення соціальної релевантності, гострота, критичність висловлень ірадикальність пропозицій не повинні створювати враження про безпорадністьзахідноєвропейських соціальних психологів у практичному житті. У дійсностіприкладна соціальна психологія в Західній Європі розвивається доситьінтенсивно.
Література
1.Брушлинський О.В. Мислення йпрогнозування. — К., 2004
2.Брушлинський О.В., Тихомиров O.K.Психологія мислення // Тенденції розвитку психологічної науки. — К., 1989.
3.Василюк Ф.Є. Психологія переживання. — К.,1999.
4. Дилигенський Г.Г. Соціально-політичнапсихологія. — К., 1996.
5.Лебедева Н.М. Введение в этническую икросс-культурную психологию. — М, 1998.