Реферат по предмету "Психология"


Психологія самотності: генезис, види, прояви

Міністерствоосвіти і науки України
Нікопольськогоучилища Криворізького державного педагогічного університету
ПЦК педагогікиі методики початкового навчання
Курсоваробота
зпсихології
Психологіясамотності: генезис, види, прояви
Студентки 4 курсу
відділення початкове навчання
О.В.Романенко
Керівник:
Шевякова Н.Л.
Нікополь,2007

Зміст
Вступ. 3
Розділ 1. Теоретичнеобґрунтування феномену самотності 5
1.1 Самотність – проблемастоліття. 5
1.2 Самотність у молодшомушкільному віці 13
Розділ 2.Аналітико-дослідницька робота. 27
2.1 Використанняпсиходіагностичних методик в дослідженні особливостей стану самотності 27
2.2 Практичні поради покращенняемоційного стану. 31
Висновки. 36
Список використаної літератури. 37

Вступ
Ми живемо в той час, коли відбуваються величезнізміни в стилі життя, які пов'язані із змінами в соціальних, в політичних,економічних та інших сферах. Ці зміни носять глобальний характер, і українське суспільствосьогодні опинилося в тому стані, яке раніше назвали б «роздоріжжям»,«переломом», «зміною віх». Культурологи називають цей стан точніше –«культурним проміжком»: простір між кінцем чогось визначеного і початком чогосьневідомого, маргінального по своїй сутності.
Такі періоди бувають у житті кожногосуспільства. Саме тоді людина раптом починає усвідомлювати власну малозначністьі неможливість реалізувати свої особистісні здібності. На рівні суспільства — цезастій, криза; на рівні людини – розпад вищих цінностей і соціальне відчуження.
Людина в сучасному світі, у тій культурнійситуації, що ми визначаємо як проміжну, виявилася в дискретному часі, для неїзникла лінійна цільова спрямованість, застаріла колишня просвітницька ідея проте, що головною є крапка наприкінці шляху. Людина дійсно живе «тут і зараз»,живе «на трасі», на шляху, як перекотиполе, що втратило міцні корені й прикріпленнядо землі.
Отже, самотність породжується втратоюзмісту буття людини в сучасному суспільстві. Але залежить це не тільки відсамої людини. Скоріше це не її провина, а її лихо. Занадто багато об'єктивнихфакторів випало на наше стрімке століття, і протистояти їм кожна окрема особистістьсама по собі просто не в змозі. Саме тому ми і говоримо, що наш час – часвідчуження й самотності.
Одним з таких факторів перетворення почуттясамотності в психологічну якість, а його переживання в одну з глобальнихлюдських проблем можна вважати повну й повсякчасну перемогу сучасного науковогомислення.
Так, до початку XX століття наука,проникнувши в усі сфери людського життя, стала основною формою осмислення нетільки світу, але і самої людини. Людина виявилася «аналітично» розібраною наскладові частини (біохімічні або фізіологічні процеси, анатомічна будова іт.п.). Аналітичність науки призвела до втрати в масовій свідомості уявлення проунікальність і цілісність людини.
Як наслідок, розвиток виробництва ставвимагати наявність у людини якогось одного вміння, доведеного до автоматизму, зовсімне цікавлячись її внутрішнім світом, сприймаючи людини як трудову одиницю.
У світлі усього вищевикладеного стає зрозумілийтой факт, що проблема самотності, однаково важлива для всіх часів, сталапредметом особливого інтересу в наші дні. Не тільки мистецтво, але і філософія,фізіологія, соціологія і, зрозуміло, психологія займаються дослідженням змін,що виникають у психіці особистості, яка з тих чи інших причин, переживає почуттясамотності.
Мета дослідження: на основі психологічногоаналізу дослідити феноменологію, види і причини самотності.
Предмет дослідження: психологічна сутністьі проявлення стану самотності.
Задачі дослідження:
Теоретичний аналіз з наукових підходів дорозуміння самотності.
Виявлення психологічної сутності станусамотності.
Пошук діагностичних методик та спеціальноорганізованих корекційно-розвиваючих занять.

Розділ 1. Теоретичнеобґрунтування феномену самотності
1.1 Самотність –проблема століття
Самотність не є рідкісним явищем, не єякимось надзвичайним
випадком, навпаки, вона завжди була тазалишається
головним та неминучим випробуванням в життілюдини.
Т. Вульф
Самотність, як стан, існує стільки, скількилюди себе пам’ятають. В давні часи, коли існування людей було общинним, можнабуло виділити три основні форми самотності:
обряди і ритуали, так зване вихованнясамотністю. Тут самотність – обов’язкова умова формування особистості і не маєв собі трагічного забарвлення;
покарання самотністю – вигнання. Взагалі,на всіх рівнях розвитку суспільства не було страшнішого покарання, ніж вимушенасоціальна ізоляція. Причиною цього є не те, що відчуженню піддається не простотой чи інший вчинок індивіда, а сам індивід, його особистість;
добровільне усамітнення – відлюдництво.Мета такого усамітнення – самовдосконалення, подолання духовною основоютілесної. Відлюдництво передбачало внутрішню зосередженість, увагу до своговнутрішнього світу.
Але саме XX століття породило проблемусамотності. Додатково до всіх фізичних характеристик, а найчастіше на противагуїм, самотність набуває психологічного забарвлення. Вона стає перш за всеособистісною.
В XX столітті інакше усвідомлюється впливсуспільства на індивіда і велике значення надається тому, як сама людинавизначає своє місце у суспільстві в залежності від її внутрішнього світу. Надумку деяких авторів, феномен самотності людей нашого часу полягає в розвитковісамосвідомості людей та в соціальних змінах. Самотність викликана втратоюзмісту буття людини в сучасному суспільстві. Але залежить це не тільки відсамої людини. Скоріше це її біда, а не провина.
Соціологи встановили, що кількість самотніхлюдей в розвинутих країнах постійно зростає. Про це свідчать наступні данні: небільше 1-2% опитаних стверджують, що ніколи в житті не відчували самотності,натомість приблизно 10-30% стверджують, що пережили таке почуття хоча б раз вжитті. А опитування проведене з метою виявлення слів, які на думку людейрізного віку, статі та соціального статусу, характеризують наш час, виявило, щоу 83% відповідей зустрічаються такі слова як „особистість”, „судження” та„самотність”. Це свідчить не тільки про поширеність, а й усвідомленістьпроблеми самотності теперішнім суспільством. Але чи знаємо ми, що такесамотність і чи насправді вона є проблемою суспільства?
Поняття самотньої особистості визначенонедостатньо чітко. Воно по-різному сприймається в залежності від конкретноїособистості, і люди, як правило, використовують різні стандарти, коли судятьпро свою власну самотність або самотність інших людей. Тому коли людина стверджує:«Я відчуваю себе самотньою», не обов’язково розуміє самотністьоднозначно. Троє людей, які скаржаться психотерапевту на самотність, можутьмати на увазі зовсім різні проблеми: одна відчуває затруднення у встановленнісоціальних зв’язків, інша відчуває глибоке почуття власної неповноцінності,третя занурена в екзистенціальне почуття власної відособленості та відчуження.
Самотність – це важкий психічний стан,поряд з яким, найчастіше, наявний поганий настрій і важкі переживання. Але непотрібно плутати самотність з усамітненням.
Усамітнення – нормальний стан, який виникаєв результаті відсутності когось або чогось. Фахівці вважають, що усамітнення єважливою потребою нашої психіки, тільки одній людині достатньо години, а іншапотребує днів і тижнів. А неможливість час від часу побути на самоті веде допсихологічної втоми, напруження, роздратування, зривів, конфліктів між людьми.Недаремно дисиденти, які провели тривалий час у таборах, називають неможливістьусамітнення одним з найважчих психологічних випробувань.
Психологи відзначають, що чим вищеінтелектуальний рівень людини, тим легше вона переносить самотність і тим більшепотребує усамітнення. Адже такі люди живуть насиченим внутрішнім життям. А отбояться побути наодинці з собою здебільшого люди нерозвинені, інфантильні,духовно незрілі. Вонине вміють, а швидше не звикли і не хочуть мислити.
Усамітнення – це час для роздумів, пошуків,впорядкування свого внутрішнього світу, нерідко – поштовх до творчості. Насамоті народжуються наукові відкриття та шедеври мистецтва. „Справжнє зростаннядуші можливе лише на самоті. На самоті визріває все істинне, глибоке, могутнє”,- писав видатний німецький драматург Герхарт Гауптман.
Самотньою людина стає коли усвідомлюєнеповноцінність своїх відносин з іншими людьми, які для неї мають значення,коли вона відчуває гострий дефіцит задоволення необхідності в спілкуванні. Довисновку „ Я самотня ” люди зазвичай приходять за допомогою емоціональних,поведінкових та когнітивних доказів. Самотність — складне явище, яке по-різномусприймається різними людьми. Для одного це — тяжка туга за втраченим коханнямабо близьким другом; для іншого — нетривале почуття нудьги через відсутністьспілкування; для третього воно може являти собою частину загального відчуження,почуття власної невідповідності оточенню. Як і всі складні почуття, самотністьобумовлена взаємодією особистої схильності і ситуативних факторів.
Моє дослідження припускає, що втрата одногоз батьків в результаті розлучення або недолік довірливих відносин ібатьківської підтримки в дитинстві може зробити індивіда вразливим передсамотністю у зрілості. Ця ранимість зберігається тривалий час, можливо — всежиття, змушуючи деяких людей реагувати на розлуку і соціальну ізоляцію більшгостро, ніж інших.
Поняття «розлука» і «соціальна ізоляція»,можливо, можуть ввести в оману. Багато самотніх людей не були ізольовані від іншихв якомусь об'єктивному змісті. Дійсно, багато з самотніх були одружені або жилиз друзями, з родиною. Більшість з них працювали або навчалися, тобтознаходилися в якомусь соціальному оточенні. Хоча самотні люди все-таки мали меншедрузів і в них було менше соціальних контактів (у середньому), ніж у несамотніх, набагато сильнішою виявилася їх незадоволеність наявністю друзів івзаємозв'язків.
Глибоко самотні люди, як правило,нещасливі, вони мають мінімум соціальних контактів, їх особисті взаємини злюдьми або обмежені, або зовсім відсутні. Взагалі, це відчуття у людини – одинз найсильніших стресів. Але до самотності не завжди призводить соціальнаізольованість індивіда. Можна постійно знаходитися серед людей, контактувати зними і разом з тим відчувати свою психологічну ізольованість від них, тобтосамотність. Але міра самотності, яку відчуває людина не залежить від кількості роківпроведених нею без контактів з людьми – люди, які все життя прожили на самоті,інколи відчувають себе менш самотніми, ніж ті, яким постійно доводиться частоспілкуватися з оточуючими. Та, незалежно від того, за яких умов людина відчуваєсебе самотньою, цей стан проявляється в таких симптомах психічних розладів як:відчуття нудьги та пригніченості, відчуття страху, тривоги, скорботи та гніву.
Крім того, самотність супроводжуєтьсядеякими типовими симптомами. Зазвичай самотні люди відчувають себе:
психологічно ізольованими від останніхлюдей;
нездатними до нормального міжособистісногоспілкування;
нездатними до встановлення з оточуючимиінтимних міжособистісних відносин таких як дружба чи кохання.
Самотня особистість – це депресивна, чипригнічена особистість, яка відчуває дефіцит вмінь і навичок спілкування.
Самотня людина відчуває себе не такою, яквсі, і вважає себе непривабливою особистістю. Вона вважає й стверджує, що їїніхто не любить і не поважає. Такі особливості відношення до себе самотньоїлюдини нерідко супроводжуються почуттям злості, смутку, глибокого нещастя.Самотня людина уникає соціальних контактів, сама ізолює себе від інших людей.Їй більше, ніж іншим людям, властиве таке параноїдальне відчуття, яке включає всебе підвищену підозрілість, фрустрованість, імпульсивність, страх і відчуттярозбитості.
Самотні люди більш песимістичні, ніж несамотні, вони відчувають гіпертрофоване почуття жалю до себе, чекають від іншихтільки неприємностей, а від майбутнього – лиш найгіршого. Також вони вважаютьсвоє життя та життя інших людей таким, що втратило сенс. Самотні небалакучі,поводять себе тихо, намагаються бути непомітними, найчастіше мають сумнийвигляд. У них часто втомлений вигляд і спостерігається посилена сонливість.
Самотні мають нахил до недолюблюванняінших, особливо товариських і щасливих людей. Спілкуючись, вони більше говорятьпро себе, ніж інші, частіше змінюють тему розмови. Також вони повільнішереагують на висловлення партнера по спілкуванню. Самотні легко роздратовуютьсяв оточенні інших людей, більш агресивні, мають схильність до надлишкової, незавжди виправданої критики оточуючих, часто спричиняють тиск на інших. Самотнілюди не можуть по-справжньому розважатися в компаніях, вони відчуваютьтруднощі, коли їм необхідно кому-небудь зателефонувати, домовитись про щось, розв’язатипевне особисте чи ділове питання.
Встановлено, що самотність залежить відтого, як людина до себе відноситься, тобто від її самооцінки. У багатьох людейпочуття самотності пов’язане з явно заниженою самооцінкою. Відчуття, що неюпороджується, нерідко призводить до появи у людини почуття непристосованості інікчемності.
В своєму дослідженні Брегг представив дані,які зв’язують самотність і депресію, і потім довів, що самотність не завждипотрібно асоціювати з депресією. Люди самотні й подавлені зазвичай виражаютьсвою невдоволеність як соціальними, так і несоціальними аспектами свого життя,тоді як ті, що не відчувають почуття пригніченості, стурбовані лише соціальноюневдоволеністю. Та все ж було б помилкою не помічати добре помітний перехід відстану самотності до стану депресії. Втрата соціальних зв’язків або їх дефіцит,в якому індивід сам себе звинувачує, безумовно, призводить до депресії, і немаєнічого випадкового в тому, що самотність і депресія тісно пов’язані.
Спосіб реагування людини на самотність –депресія чи агресія – залежить від того, як людина пояснює свою самотність. Привнутрішньому контролі частіше виникає депресія, а при зовнішньому – агресія.
Ознаки гострої самотності:
сенсорна депривація;
соціальна депривація;
фактор „заключення”.
Термін «депривація» позначаєнедостатнє задоволення якої-небудь важливої психологічної потреби.
На думку спеціалістів сенсорна деприваціяпов’язана з пониженням інтенсивності й зменшенням різноманіття притокусенсорних подразників, які надходять із зовнішнього середовища ( сенсорнийголод ).
Під сенсорною депривацією розуміютьдовготривалу відсутність ніжності, турботи, людського тепла й розуміння, тобтобудь-яку довготривалу емоціональну ізоляцію. Деякі автори прирівнюють поняттяемоціональної депривації до терміну «відсутність материнськоїтурботи», що отримав широке розповсюдження. Але останній термін має більшзагальне поняття і, як правило, включає в себе поняття соціальної депривації,тобто результат недостатніх соціальних впливів ( бездоглядності, бродяжництва,ізоляції від психічно здорових людей)
Соціальна депривація обумовлена відсутністюспілкування з людьми ( або спілкування, яке обмежене тільки певним контингентомлюдей ). На даний момент людина не отримує необхідної соціальнозначимоїінформації, не в змозі реалізувати сенсорні і емоційні контактиміжособистісного спілкування.
Американський психотерапевт Е. Берн ввівпоняття „структурирование времени”. На його думку структурний голод настількиважливий для життя, як і сенсорний голод, так як, вони зв’язані з необхідністюуникати нудьги.
Довготривалість переживання людиною такогостану, як нудьга і туга, призводить до емоційного голоду. Відокремлена відсуспільства людина може заповнювати час двома способами: при допомозідіяльності або при допомозі фантазії.
Причини самотності досить різноманітні, атому й не може бути одного-єдиного засобу для його подолання у всіх самотніхлюдей.
Дуже часто самотність виникає з причин, якіне залежати від самої людини. Овдовіння, розлучення або розрив особистіснихвідношень – найбільш поширені соціальні причини, які ведуть до самотності. Вподібних випадках вона зароджується внаслідок раптового виникнення повної чичасткової емоційно-психологіної ізоляції від людей, які складають їїповсякденне коло спілкування. Втрата одного із батьків в результаті розлученнячи недолік емоційно близьких стосунків, батьківської підтримки в дитинстві,можуть зробити індивіда більш чутливим до самотності в дорослому віці. Емоційнарана, яку індивіда отримав в дитинстві, перетвориться в характерологічнуособистісну слабість дорослого і зберігатиметься протягом тривалого часу,інколи все життя, змушуючи таких людей гостріше, ніж інші, реагувати нарозлучення і соціальну ізоляцію.
Значення самотності може змінюватися взалежності від соціальної групи, віку, історичного періоду і культурногосередовища. Це можна поспостерігати на прикладі вживання поняття „самотність” врізних культурах. Відповідно Леві, що досліджував етнографічні особливостіжителів Таїті, там не існує „ слів для позначення самотності в значенні пригніченості,смутку, недоліку друзів, дружніх відносин і т.п.”. Леві відмічає, щовідсутність спеціального терміна для позначення самотності ще не свідчить проте, що люди не можуть виразити це поняття іншими словами. Бріггс же відмічав,що у ескімосів існує декілька різних слів, які позначають самотність. „Hujuujaq”-найбільш загальне поняття у ескімосів означає „ бути нещасливим від відсутностіінших людей ”. „Pai” більш специфічне поняття для вираження „ бути абовідчувати себе покинутим; сумувати за людиною, що пішла ”. Нарешті, „tumak ” означає''бути тихим і заглибленим ” в горе, особливо через відсутність інших людей. Осьу чому полягає складність проблеми самотності: для кожної епохи, для кожноїнаціональності, і, нарешті, для кожної людини визначаються свої особливіознаки, що характеризують самотність.
Оскільки на даний час широко розповсюдженапроблема самотності, то вона відбиває скоріше соціальну динаміку, ніжнедосконалість індивіда, і тому малоймовірно, щоб був знайдений засіб відсамотності, досить ефективний в кожному конкретному випадку.
Ми звикли боятися самотності, дивимося нанеї виключно, як на негативне явище. І це не дивно. Медики вважають, що самотнілюди значно легше піддаються хворобам, у них вищий ризик серцево-судиннихзахворювань, менша тривалість життя. Припускають, що саме самотність примушуєдеяких людей зловживати алкоголем або наркотиками, навіть якщо вони самі невизнають себе самотніми. А психологи відзначають, що самотність негативновпливає на вдоволення життям, настрій людей. Нарешті, той факт, що самотністьнегативно впливає на психічне здоров’я людей, стає причиною утворення системикомплексів, які перешкоджають самореалізації людини, як особистості, утверджує,що самотність – це проблема нашого століття.

1.2 Самотність умолодшому шкільному віці
«Хіба не тоді я жив, в ці перші роки,коли вчився дивитися, слухати, розуміти, говорити… хіба не тоді я здобуваввсе те, чим я зараз живу і здобував так багато і так швидко, що за все своєостаннє життя я не здобув і однієї сотої того? » (Л. Толстой)
Неможливо стверджувати, що якийсь певнийспосіб догляду за дитиною пізніше призведе до формування особливого інезмінного типу характеру, коли вона стане дорослою. Але можна сказати, що всясукупність відносин дорослих до дитини й пам'ять про дитинство без сумнівупов’язані з тим, чого дитина чекає від життя в майбутньому.
Початок навчання у школі означає для дитинине тільки її вступ у світ соціальних норм і відносин, але й розривпсихологічно-особистісних відносин з батьками. Саме тому вступ до школи –початок нового шляху в розвитку особистості. На цьому етапі проблеми відокремлення,відчуження, уособлення ніби відходять «за куліси» по відношенню долюдей, які проходять на сцені життя.
Ведучою діяльністю дитини стає навчання,причому, сама дитина не володіє необхідними навичками її здійснення. В силуцього дорослий знову стає необхідним дитині, стає зразком для наслідування. Івідмічається ще один позитивний фактор – влиття дитини в шкільний колектив, щопередбачає не тільки необхідність і можливість встановлення нових контактів,але й залучення до нових колективних проблеми. Все це призводить до тимчасовогозняття відчуття відокремлення, пом’якшення переживання відчуження. Але вженаприкінці молодшого шкільного віку ( 9-10 років ) психологічна ситуаціязмінюється: дитина достатньо адаптувалася до шкільного життя, до своєїсоціальної позиції учня як в школі так і вдома, починає сприймати цю позиціютільки як одну із характеристик свого «Я». Якщо на початку навчанняна питання: «Ти хто?», всі відповідають: «Я учень», то докінця початкової школи особистість переростає цю позицію.
Тому навчання і влиття в шкільний колективне може виключати можливість самотності, як вважає більшість. А серед причин,що призводять до самотності виділяють такі:
проблеми у відносинах з батьками;
відсутність у дітей сформованих навичокспілкування;
зміна школи або місця проживання;
в результаті розриву дружніх відносин;
розлучення батьків;
боротьба за любов батьків;
єдина дитина в сім'ї.
Отже перша причина: проблеми у відносинах збатьками.
В чому ж вони полягають на цьому етапірозвитку особистості?
Навчання стає тільки однією зі сфер в життідитини, до того ж зовсім не основною. У дитини з'являється маса інтересів, яківідносяться як до соціальної сфери ( міжособистісні відносини й контакти ), такі до предметно-діяльної. У дитини з'являється багато друзів, з якими у неївиникають спільні інтереси, що не контролюються дорослими.
Інтенсивність включення дитини в сферуособистісного спілкування, що постійно розширюється, призводить до розмиваннясуцільності особистісного «Я» з соціальною роллю. В результаті виникаєусвідомлення потреби в самоствердженні, тобто в утвердженні своєїсамостійності, утвердженні своєї унікальності та неповторності, якіндивідуальності. Становлення такої потреби є скритим, інтимним і проявляєтьсявже по її завершенні. Саме тому більшість батьків і вчителів не помічають цьогомоменту і стикаються вже з кінцевим результатом, що, як правило, призводить довиникнення важко розв'язуваних конфліктів. Вчителі й батьки з моменту вступудитини до школи вважають навчання головною і майже не єдиною справою життядитини. За перші два роки навчання батьки настільки звикають до злиття«Я» дитини з соціальною роллю учня, що надалі вони не можутьперебудувати своє відношення до дитини.
В основному втримати відносини з дитиною наоснові принципу " ти учень і твоя справа вчитися " зберігається докінця її навчання в школі.
Відсутність змін у поглядах батьківвідноситься не тільки до навчання, а переноситься й в сферу міжособистісних відносинв сім'ї. Система відносин, що виникає, поглиблює почуття відчуженості. Воностає усвідомленим і приводить до:
зміни системи цінностей дитини, щовиражається в активному пошуку тих, хто її розуміє;
появи неадекватних способів утвердженняособистості, наприклад, відмови у вивченні певного шкільного предмету, який, яквважає учень, не потрібний для подальшого життя.
«Для більшості дорослих дитина – цеМаленький Дорослий. Вони не розуміють, що у дитини інакші проблеми, ніж удорослих. І якщо дорослий іноді поводить себе і навіть повинен себе вести якВелика дитина, то дитина – це не маленький Дорослий» (Е. Берн). Саме томубатьків, які розуміли б своїх дітей зустрічається так мало.
Звичайно, відповідальність за подальшу долюдитини, якій потрібно закінчити школу, вступити до інституту чи університету,робить батьків недалекоглядними і вони не піддаються ніякій корекції. Причиноюцього може бути і психологічна малограмотність багатьох вчителів.
Друга причина — відсутність у дітейсформованих навичок спілкування: багатьом дітям важко знаходити друзів абозберігати дружні стосунки, тому що їм не вистачає необхідних для цього навичокспілкування.
Дитина, яка здатна розпочати гру абоспілкування з собою подібним, може все ж надати перевагу проводженню часу на самоті.Але така дитина зможе успішно спілкуватися, коли він (вона) цього захоче або цестане необхідним. З іншого боку, дитина, яка не володіє навичками спілкування,може залишатися одною або бути "ізольованою" скоріше з необхідності,ніж через своє бажання.
Щоб знайти друзів і зберігати дружнівідносини, дітям необхідно оволодіти кількома різними навичками:
вони повинні вміти включатися в груповудіяльність;
мають навчитися зі схваленням відноситисядо своїх однолітків і підтримувати їх;
повинні вміти залагоджувати конфлікти відповіднимчином і проявляти чуйність і такт.
Оволодіння такими навичками може виявитисяважкою справою для дитини. Оскільки як тільки двоє або більше дітей вигадали йвизначили для себе певного роду діяльність, чи це буде розгадуванняголоволомки, чи політ на борту космічного літака, вони часто «захищають»свою діяльність, не допускаючи нікого із сторонніх, хто міг би осмілитисяпопроситися до них. На привітання вони можуть не відгукнутися, на питання:«А що ви робите?» – відповісти: «Ми то кулички робимо, а ти — ні», і на пряме питання: «Можна мені з вами?» – дати таку жпряму відповідь: «Ні».
Мистецтво дружити включає в себе вміннябути другом. Найпопулярнішими дітьми, з якими однокласники, за їх власнимисловами, більше всього люблять гратися, виявляються ті діти, які частоприділяють увагу своїм одноліткам, хвалять їх і охоче озиваються на їхпрохання. І навпаки, дітей, які часто ігнорують, висміюють, звинувачуютьоднолітків, погрожують їм або відмовляються вступити з ними в контакт,однокласники зазвичай недолюблюють.
Отже для того щоб дитину включили йприйняли в своє товариство інші діти, вона або він також повинні«включати» і «приймати».
Потрібно визнати, що не завжди«дружня» поведінка нагороджується дружбою. Чи буде проявленняніжності дійсно оцінене іншою дитиною належним чином, залежить від того, яквиражена ця ніжність і як її розуміє одержувач. Якщо деяким дітям необхіднонавчитися вести себе більш дружелюбно, то іншим потрібно навчитися стримувати занадтобурхливе виявлення дружніх почуттів.
Розвиток загальних навичок спілкуваннячерез взаємовідносини з однолітками може сам по собі стати передумовою набуття навичокдружнього спілкування. Діти отримують навички спілкування не стільки віддорослих, скільки від контактів один з одним. Шляхом спроб та помилок вони збільшою точністю виявляють, яка лінія поведінки спрацьовує, а яка — ні.Навичкам спілкування діти вчаться також під безпосередньою опікою своїходноліток або на їх прикладах.
Наступна причина — зміна школи або місцяпроживання.
Говорячи про перші роки в школі, Салліванстверджує, що часті переїзди нерідко «згубно» впливають на життядітей і що будь-які переїзди в цей період можуть стати серйозною перешкодою дляспілкування.
Різка реакція на переїзд може бути частковозрозуміла як наслідок втрати особливо близьких друзів, тих людей, з якими дитиназвикла спілкуватися й знаходити у них підтримку. Подібні втрати зазвичайвикликають почуття самотності, депресію, роздратованість і гнів. Такі почуттяможе переживати дитина, в якої друг переїхав на нове місце переживання, а такождитина, що сама переїхала.
Додаткові труднощі полягають в тому, що дитина,яка переїхала на нове місце проживання, повинна тепер стати частиною новогосоціального оточення, де — що значно погіршує положення — «кожний поводитьсятак, начебто знає кожного дуже давно». У дітей будь-якого віку такі переїздиможуть відродити всі труднощі й побоювання, які він випробував з першою появоюв колі дошкільнят.
Але переїзд не завжди створює такий різконегативний вплив на дітей. Нечисленні дані на цей рахунок не дають можливостівстановити систематичний зв'язок між кількістю переїздів людей в дитинстві і їхпочуттям самотності в зрілому віці .
В той же самий час багато дітей розглядаютьсвій переїзд як сприятливу можливість знайти нових друзів, і більшості з них поступовоце вдається на новому місці.
Батьки і вчителі повинні, однак,враховувати, що змушена розлука з друзями й поява в новому колективі викликаєстрес у дітей будь-якого віку, точно так само, як це буває і в дорослих. В такийчас підтримка з боку родини і міцних сімейних взаємин є, цілком ймовірно,особливо важливою для дитини.
Наступна причина — розрив дружніх відносин.
Такі випадки, коли діти самі розриваютьдружні відносини, зустрічаються, напевно, частіше, ніж розставання в результатіпереїзду. Діти, схоже, рідко поривають із друзями раз і назавжди через однусварку. Розрив їхніх дружніх відносин скоріше результат повільного розрізнення,що виникло тоді, коли одна з них або обоє поступово усвідомили, що їхня дружбабільше не приносить їм минулого задоволення. В міру того як росте й дорослішаєкожна окрема дитина, її мінливі потреби, здібності й інтереси неминучевідбиваються і на зміні друзів. Ці зміни особливо вражають в той період, колидитина — кожна по-своєму і з властивими йому або їй темпами — перетворюється впідлітка.
Спостереження науковців підкреслюють тіснийвзаємозв'язок фізичних і психічних змін, з однієї сторони, і зміни друзів, зіншої сторони. Їх висновок допомагає усвідомити, що припинення дружніх контактіві заміна їх новими варто вважати скоріше ознакою нормального розвитку, ніжознакою соціальної неповноцінності. Як пише найвідоміший у світі дитячий лікар Спок:«Сам факт, що дружба тане і йде на спад свідчить про те, що на кожній стадіїсвого розвитку діти схильні відчувати потребу завести друзів, не схожих наколишніх, і як наслідок змушені час від часу шукати нових».
Але хоча такий результат і є нормальним інеобхідним аспектом процесу дорослішання, дітям часто буває дуже важко пережитирозрив дружніх відносин. Як і в випадку припинення шлюбних або любовнихзв'язків, припинення дружніх відносин рідко відбувається по взаємній згоді.Типова ситуація, коли одна дитина розчаровується в дружніх відносинах швидше,ніж інша, і стає «тим, хто пориває», у той час як інша виявляється «тим, з кимпоривають». І ту й іншу роль буває дуже важко зіграти.
Коли дитина молодшого віку виявляє, що їїдруг не хоче більше з ним грати, такий поворот відносин може часом показатисяїй зовсім незбагненним і від цього особливо образливим. І навіть якщо дитиназдатна зрозуміти абстрактно, що в них із другом не так багато спільного, якбуло колись, розрив, все рівно, може стати для неї сильним потрясінням.
Оцінюючи причини розриву, діти звичайно,критично підходять до визначення свого відношення до нього. В той час яксамобичування, на приклад, може відвернути дітей від спроб завести нових друзів(на тій підставі, що «я ніколи нікому не сподобаюся»), більш повне розумінняпсихологічних розходжень, які призвели до розриву, може допомогти їм встановитибільш задовільні дружні відносини в майбутньому. Є до того ж підстави вважати,що дівчатка більш чутливі до перепитій в близьких відносинах, ніж хлопчики.Частково, можливо, саме з цієї причини у зрілому віці жінки легше переживаютьрозлуку й втрату, ніж чоловіки.
Для більшості дітей втрата друзів — ценормальне й необхідне явище процесу дорослішання. Але такий розрив може такожпризвести до відчутної кризи в їхньому житті. Батьки, схоже, часто недооцінюютьзначимість подібних втрат, особливо коли мова йде про дітей молодшого віку.Вони схильні недооцінювати їх значення, запевняючи дитину: «Не турбуйся, знайдешсобі нового друга», видаючи, таким чином, своє неправильне уявлення про те, щоюні друзі схожі на стандартні, змінні деталі. Було б краще, якби батькиприділяли цій ситуації більше уваги і поставилися до неї серйозніше. В багатьохвипадках, однак, дітям вдається в кінцевому результаті перетворити втрати на придбання:подібного роду переживання досить плідно впливають на розширення кола їхніхінтересів і знайомств.
Наступна і найскладніша за своєю структуроюпричина – розлучення батьків.
Розлучення обов'язково позначається натому, що дитина вправі звертати переважну увагу на те, що відбувається замежами родини. Більше того, рішення батьків розлучитися часто випереджає періодневпевненості дитини, що розтягується на кілька років і різко перериває процесбезперервності її розвитку, що може призвести до значного порушенняпсихологічного й соціального функціонування дитини у шкільному віці і до тяжкихзмін у відносинах батьків і дітей.
Як же поводять себе діти молодшогошкільного віку в такій ситуації?
В багатьох з обстежених дітей виявили самоконтроль,врівноваженість і сміливість. Вони розсудливо, ясно сприймали те, що на їхніхочах відбувається розпад родини, в порівнянні з дітьми молодшого віку,хвилювання і горе яких дуже часто як би паралізують і дезорганізовують. Навідміну від малят ці діти виявляли значну активність у прагненні подолати доситьсуперечливі почуттями та побоюваннями, що навалилися на них, і намагалисявнести ясність і зв’язність у те незрозуміле безладдя, що панує зараз у їхньомужитті.
Усі спроби виявити самоконтроль — в ясностімови, в запереченні, в силі духу, в пошуках підтримки в інших, у постійномурусі, в усвідомленому ухиленні від відповідей — це доступні для даного вікуспособи боротьби з відчуттями втрати і відмовлення, що лежать в основі такоїповедінки, безпорадності й самотності, що охопили дітей і у більшості випадків.В дійсності ця, не завжди помітна для стороннього спостерігача, здатністьодночасно діяти на таких двох зовсім несхожих рівнях свідчить провинахідливість, властиву багатьом дітям в родинах, що розпалися. У деякихвипадках лише інформація з додаткових джерел виявляла одночасну участь такихдітей у двох процесах: з одного боку, вони посилено намагалися опануватиситуацію, а, з іншого боку — піддавалися мукам душевного болю. Ця в деякихвипадках усвідомлена стратифікація психологічного функціонування — особливістьданої вікової групи. Вона надзвичайно важлива для того, щоб заглушити йзменшити біль, зробити його, більш терпимим і дати можливість дитині незупинятися в розвитку. Але сам біль від цього не зникає, він ще довгозберігається й дає про себе знати.
Прагнення подолати душевне стражданняміноді сполучалося у дітей зі спробами приховати його від сторонньогоспостерігача через гостре почуття сорому. Діти соромилися розлучення батьків ірозриву відносин у своїй родині; знаючи, наскільки повсякденне явище —розлучення, вони проте соромилися батьків і їхньої поведінки, обманювали з відданостіїм, щоб приховати те, що відбулося; їм було соромно зізнатися, що той факт, щобатько залишає їх, є його відмовою від них, а це, з їхнього погляду, означає,що вони неварті любові. Керуючись настільки складним бажанням уникнути ганьби ізберегти вірність батькам, деякі діти обманювали самовіддано.
Якщо багато дітей молодшого віку в період розпадусім'ї втрачали колишню рухливість, то біль, що переживають молодші школярі,часто змушував їх зайнятися цілеспрямованою діяльністю. Звичайно, це булабагатоаспектна реакція з метою перебороти почуття безпорадності в ситуації розлучення,перемогти приниження відмовлення від них, яке вони випробували, і активізуватисвою діяльність — діяти як можна енергійніше — по зміні стану пасивногопереживання через розпад родини. У деяких дітей вона вилилася в безпосередніспроби звести батьків разом.
Єдиним почуттям, що найбільше чітковідрізняло цих дітей від усіх дітей молодшого віку, був їх усвідомлений, сильнийгнів. Можна вказати багато джерел подібного гніву, але тут вирішальним моментомдля його прояву була роль, яка полягала в тому, щоб тимчасово згладжувати абохоча б затушовувати іншу, більш хворобливу реакцію на розлучення батьків.
Значна частина дітей гнівалася на того збатьків, хто, на їхню думку, був ініціатором розлучення, і у своїй оцінці вонирідко помилялися.
Цікаво відзначити, що, незважаючи на знанняподробиць і найчастіше сугубо особисту поінформованість про серйозні причини,що призвели до рішення про розлучення, включаючи і регулярний прояв жорстокостібатьків по відношенню один до одного, більшість дітей з таких родин не моглизнайти ніякого виправдання рішенню батьків розлучитися.
У деяких дітей гнів на батьків сполучався зморальним обуренням і образою, що батько, який карав їх за погану поведінку,тепер сам веде себе аморально й безвідповідально.
Свій сильний гнів ці діти виражали найрізноманітнішимиспособами. Батьки розповідали про більш часті спалахи роздратування своїхдітей, їхньої більшої буркотливості, зайвій вимогливості і владності. Інодівибух гніву виражався в заздалегідь обміркованій бурхливій формі, розрахованоїна те, щоб досадити матері, коли до неї приходили інші чоловіки.
У деяких дітей така агресивність явновідбивала уподібнення якостям їхнього батька, що залишив їх, і, таким чином,була способом перебороти гіркоту його втрати.
Інші діти продемонстрували зворотнуповедінку — поступливість і меншу самовпевненість після розлучення батьків.
Діти описували свою самотність, переживаніними відчуття на основі того, що їх залишили осторонь від усього, і сумно зізнавалисяу своїй безпорадності і другорядній ролі в прийнятті найважливіших сімейнихрішень.
Це почуття самотності дітей молодшого віку,відображає не тільки великий ступінь дорослості цих дітей, їхні більш «дорослі»надії на взаємність почуттів, а також взаємну підтримку у відносинах з батькамий іншими дорослими. Тому вони і почували себе більш скривдженими, приниженими івідкинутими вбік через події, що звалилися їм на голову, над якими вони булифактично не владні.
Необхідно відзначити, що діти, намагаючисьпобороти почуття самотності, дуже тверезо сприймали реальне зниження інтересубатьків до них, що часто має місце під час розлучення. Крім залишення родиниодним із батьків — що цілком зрозуміло — їх займають свої власні проблеми в цейперіод; їхня емоційна відкритість, часткова увага і навіть час, проведений здітьми, найчастіше значно скорочуються.
Однак головним моментом переживаннясамотності й відчуття ізольованості, про які повідомляли діти, було, можливо, їхнєсприйняттям розлучення як битви між батьками, де дитині потрібно було стати начиюсь із сторін. Слідуючи цій логіці, крок на сторону одного з батьківрозцінювався дитиною (а іноді й одним з батьків) як зрада іншого, що могловикликати дійсний гнів і ще більше відмовлення від одного з батьків на доповненнядо загострення внутрішнього психічного розладу. Таким чином, паралізовані своєювласною суперечливою відданістю і психічною або реальною розплатою — необхідністювстати на сторону одного з батьків, багато дітей утримувалися від такого виборуі почували себе самотніми й покинутими і не знали, де знайти розраду і родиннуучасть.
Тож складність самотності дитини з причинирозлучення батьків полягає в тому, що дитина втрачає сім'ю і не має можливостіадаптуватися за таких умов. У цьому випадку є доречною тривала просвітницькаконсультаційна робота з батьками, адже тільки вони в змозі допомогти своїйдитині.
Боротьба за любов батьків
Така боротьба найчастіше виникає коли всім'ї народжується друга дитина. Так як доросліша дитина в сім'ї показує своюперевагу у всіх сферах життєдіяльності, в цьому значення вони часто переважаютьза своїм авторитетом для молодших.
У більшості родин доросліший рано чи пізностає ватажком молодшого, сильно направляє розвиток, інтереси молодшого. Це стаєістотним стимулом розвитку молодшого. Однак за цим приховується і меншпривабливий бік їхньої взаємодії. Молодший часто почуває, що ніколи не зможезрівнятися зі старшим. Почуття власної неповноцінності в дитини іноді простопровокується старшим, який, спершу заохочуючи його на різного роду змагання,згодом висміює його, наочно демонструє власну силу і перевагу. Таке поводженняпервістка, з одного боку, свого роду помста за відібрані в нього другою дитиноюлюбов і увагу батьків, з іншого боку — здивування, адресована батькам: «Як виможете любити такого безпомічного і нікчемного, тоді як у вас є так сильний ісміливий».
Суперництво, конкуренція старшої і молодшоїдитини явище настільки розповсюджене, що деякими психологами і психіатрамивважається неминучим. Як би там не було, можна спостерігати в у відношенняхдвох дітей визначену закономірність: чим більший розрив в роках, тим меншевиявляються конкурентні відносини і навпаки — чим менше відрізняється вікдітей, тим яскравіше їхнє суперництво. Це можна пояснити досить просто: якщодруга дитина молодша від першої на чотири і більш років, старша для неїпредставляється недосяжним ідеалом, вона навіть уявити собі не може, як можнастати сильніше її, знати, вміти більше, ніж старший, і т.д. Внаслідок цього, вонаі не прагне прямо конкурувати зі старшим.
Однак, коли розходження у віці один-двароку, між дітьми іноді розігрується гостра конкурентна боротьба. Психологічнийїї сценарій, як правило, такий. Старший прагне показати батькам, молодшому ісамому собі перевагу в одній зі значимих для нього сфер — у силі, в охайності,у знаннях, в творчості і т.п. Такі його стремління часто обумовлюють почуттянеповноцінності другої дитини і разом з тим визначають її інтенсивне прагненняперевершити старшого. Конкурентне відношення молодшого не залишаєтьсянепоміченим дорослішим, і той ще більше намагається показати свою перевагу. Такстворюється замкнуте коло все наростаючих конкурентних відносин між старшою імолодшою дитиною.
Спроба молодшої дитини слідкувати застаршим, звичайно, спершу безглузда, недотепна, смішна викликає поблажливупосмішку дорослих, спочатку ставиться в приклад, а потім такі спробизалишаються без уваги. Слідуючи за старшим, сама дитина часто сприймає своюслабість, незначущість, говорячи іншими словами, попадає «у тінь» старшого,залишається за ним.
Дитина в таких випадках як би зовсімвідмовляється від боротьби за себе, втрачає надію досягти відчуття власної значущостіі любові з боку навколишніх. Усією своєю поведінкою вона як би говоритьсвітові: «Хіба ви не бачите, яка я нікчемна? Так залишіть же мене в спокої!» Цезакрита, не товариська дитина, яка цілими днями, здається, нічим не займається.Якщо дорослий намагається їй допомогти, зайнятися з нею, вона, здається,спеціально показує свою дурість, незручність. «Залишіть мене в спокої» — цевнутрішня позиція дитини, яка знаходиться в найважчому положенні, упсихологічному аспекті.
Єдина дитина в сім'ї.
Єдині діти із самого народженнярозвиваються в особливій атмосфері. Оточені довгий час лише дорослими, вониодержують більш обмежений особистісний досвід в порівнянні з дітьми, що маютьбратів і сестер.
Головне в розвитку єдиної дитини полягає втому, що вона тривалий час близько спілкується лише з дорослими.Бути одному,маленькому в «країні велетнів» не так легко і просто. Не маючи можливостіпорівнювати себе в сімейній обстановці з братами і сестрами подібного віку, абачачи перед собою лише недосяжних, усе вміючих дорослих, дитина гостровідчуває свою слабість, недосконалість. Так, опосередковано, самою ситуацієюрозвитку дитина розчаровується й у підсумку може зневіритися у свої сили.
Інша характерна риса розвитку єдиних дітей— вони не мають можливості близько спілкуватися з іншими дітьми свого віку(братами, сестрами), що найчастіше приводить до невірної самооцінки. Єдині дітисхильні вважати себе унікальними, коштовними, ставити себе вище інших. В школі,де вони потрапляють в ситуацію порівняння з іншими дітьми, що часто розкриваєїхню завищену зарозумілість, вони з усіх сил борються за те, щоб підтриматифіктивний образ себе. Щоб досягти цього, вони часто пустують.
Відсутність можливості близько спілкуватисяз братами і сестрами призводить і до того, що єдиним дітям складніше спілкуватисяз однолітками. По-перше, вони не мають досвіду пристосування до потреб іншихдітей, вони не враховують їхніх інтересів. Єдина дитина від інших частовідрізняється і лексиконом. У її мові багато термінів і дорослих висловів, незрозумілих її самим і навколишнім дітям,, їй нелегко розуміти дитячі жарти.
Усе це приводить до того, що єдині дітименш популярні в середовищі однолітків, що, у свою чергу, впливає на розвитокособистості дитини.

Розділ 2.Аналітико-дослідницька робота
2.1 Використанняпсиходіагностичних методик в дослідженні особливостей стану самотності
Використати можна методику Д. Расела.
Вкажіть, як часто ви переживаєте стан,описаний у кожному нижченаведеному пункті. Обведіть кружком бал для кожногопункту.п/п Стан Ніколи Рідко Іноді Часто 1 Я відчуваю, що знаходжуся в злагоді з навколишніми мене людьми 1 2 3 4 2. Я відчуваю недолік у дружньому спілкуванні 1 2 3 4 3. Немає нікого до кого б я міг звернутися 1 2 3 4 4 Я не відчуваю себе самотнім 1 2 3 4 5. Я відчуваю себе частиною групи друзів 1 2 3 4 6 У мене багато спільного з оточуючими людьми. 1 2 3 4 7. Я замкнутий у собі 1 2 3 4 8. Ніхто з навколишніх не розділяє моїх інтересів і думок. 1 2 3 4 9. Я – людина, яка легко наближається до людей 1 2 3 4 10. Є люди, до яких я випробую глибокі почуття. 1 2 3 4 11. Я відчуваю себе покинутим. 1 2 3 4 12. Мої соціальні зв'язки неглибокі 1 2 3 4 13. Ніхто не знає мене по-справжньому 1 2 3 4 14. Я почуваю себе ізольованим від інших людей 1 2 3 4 15. Є люди, що по-справжньому розуміють мене 1 2 3 4 16. Я нещасливий від того, що так віддалений від людей 1 2 3 4 17. Люди навколо мене але не зі мною 1 2 3 4 18. Є люди, з якими я можу поговорити. 1 2 3 4 19. Є люди, до яких я можу звернутися. 1 2 3 4
Підрахуйте суму балів на запитання 2, 3, 7,8, 11, 12, 13, 14, 17, 18. У відповідях на питання 1, 4, 5, 6, 9, 10, 15, 16,19 зробіть перестановку в зворотному порядку (1-4, 2-3, 3-2, 4-1).
Ті, хто набрав менше 22 балів, можуть вважатисебе людьми з дуже низьким ступенем самотності. Від 22 до 32 — низький ступінь.Від 32 до 52 — середній ступінь самотності. Від 52 до 62 — високий ступіньсамотності, а ті, хто набрав більше 62 балів, вважаються людьми з дуже високимступенем самотності.
Наступний метод дослідження, який дужекорисно використовувати особливо при дослідженні особливостей самотності середмолодших школярів – це малюнкові тести. Одна з таких методик — це аналіздитячих малюнків з теми «Моя сім'я»
Дитині пропонують намалювати свою сім'ю.Інформаційна цінність малюнка значно залежить від початкової невизначеностізавдання (не можна уточнювати, що саме має намалювати дитина, не требаперелічувати членів сім'ї).
У виконаному дитиною малюнку слідпроаналізувати:
1. Послідовність зображення членів сім'ї.Першими діти малюють тих, хто є для них найбільш значущим, останніми — тих,кого оцінюють негативно (дитина ніби відсуває неприємні відчуття, пов'язані зобразом даної людини).
Просторове розміщення членів сім'ї.Значущих для неї людей дитина малює в центрі аркуша, взаємне розміщення,дистанції на малюнку між зображеними людьми означають ступінь симпатії чиантипатії у ставленні до них дитини: чим далі розміщені один від одного членисім'ї на дитячому малюнку, тим сильнішою в дійсності між ними є неприязнь(дитина розцінює зв'язок між ними як небажаний).
Пропускання. Якщо в сім'ї є прихованийконфлікт, то дитина на малюнку пропускає, «забуває», не зображує того, хтовикликає в неї неприємні емоції (наприклад, якщо дитина ревнує маму доновонародженого братика, то вона його не малює).
Відмінності у пропорціях. Якщо дитина малюєсебе не в таких масштабах, як інших членів сім'ї, то це означає, що вонасприймає своє місце в родині не таким, як решти членів родини (чим більше зображення,тим сильніше в дитини почуття власної значущості); якщо ж різні пропорції спостерігаютьсяв зображенні інших членів сім'ї, то це відбиває сприйняття дитиною їхньоїдомінантності.
Схематизація. Якщо найбільшу на малюнкуфігуру зображено схематично, то це означає, що дитина сприймає авторитет цієїлюдини в сім'ї, але не має до неї позитивних почуттів. Якщо найбільшу фігурустаранно обведено та декоровано, то можна зробити висновок про те, що дитина нелише поважає цю людину, а й любить її і хоче бути схожою на неї.
Виправлення ситуації. Чим більше в дитячомумалюнку розбіжностей з реальною структурою сім'ї, тим вищим є ступіньневдоволення дитини стосунками в родині. Про таке невдоволення може такожсвідчити відмова дитини малювати сім'ю або трансформація завдання (малює людей,які не є членами сім'ї).
Відчуженість. Якщо дитина розміщує фігуричленів сім'ї на лінії основи аркуша або доповнює малюнок зображенням хмар, дощучи сонця, то це свідчить про те, що вона, як член сім'ї, відчуває незадоволення,відстороненість.
Згуртованість. Якщо дитина малює членівсім'ї зі з'єднаними руками або зайнятих спільною працею, то це свідчить провідсутність психологічних проблем у дитини, сприйняття родини як згуртованогоцілого, про включення себе в сім'ю разом і поруч з іншими членами, проспільність інтересів у родині.
Душевний стан дитини. Незавершеністьмалюнка, недомальовані фігури інформують про внутрішній неспокій дитини. Якщодитина спочатку малює не людей, а сонце, меблі чи дерева, то причиною цьогочасто буває бажання відтягти, відсунути малювання сім'ї, що також свідчить провнутрішні негативні переживання.
Наступна методика, яку можнавикористовувати є методика Рене Жиля. Мета його дослідження соціальноїпристосованості дитини, сфери її міжособистісних відношень і їх особливостей,її сприйняття сімейних відносин, деяких характеристик її поведінки..
Ця методика позволяє виявити конфліктнізони в системі міжособистісних відносин дитини. Вона може бути використана придослідженні дітей віком від 4 до 12 років.
Проективна візуально-вербальна методикаскладається з 42 завдань, серед яких 25 малюнків із зображенням дітей або дітейі доросли, коротким текстом, що пояснює зображувану ситуацію.
Дитина, розглядаючи малюнки, відповідає напоставлені до них питання, показує вибране нею для себе місце на зображеномумалюнку, розповідає, як вона повела б себе в тій чи іншій ситуації, або обираєодин із перелічених варіантів поведінки.
Наприклад:
Ти і твої друзі на прогулянці, одна жінкавам щось пояснює. Покажи або познач хрестиком де ти.
/>
Ці люди стоять навколо стола, один з нихщось пояснює. Покажи або познач хрестиком де ти.
/>
Ви в кінотеатрі. Твої рідні вже зайнялисвої місця. Де ти сядеш тепер?
/>
БРАТ                                     СЕСТРА             МАМАТАТО
2.2 Практичніпоради покращення емоційного стану
Після розгляду труднощів спілкуванняприродньо порушити питання про шляхи їхнього запобігання і засоби корекції.
Головною проблемою в цьому напрямку єстворення продуманої системи формування і розвитку гуманістичного по своїмхарактеристиках комунікативного ядра в особистості на всіх ступенях їїонтогенезу. А це припускає постійну увагу до розвитку в індивіда високого рівняздібностей до пізнання іншої людини і самопізнання, відношення до неї, як довищої цінності, і вміння творчо будувати безпосереднє спілкування з нею. Щоб улюдини дійсно не виникли нездоланні труднощі в спілкуванні, мало одногоуспішного засвоєння технології спілкування, про яку пише Д. Карнегі. Щенеобхідно, щоб за цією технологією стояв дійсно глибокий гуманний зміст тієїособистості, що нею активно користується.
Тому зараз необхідна така корекціягуманітаризації навчання і виховання, яка б готувала учнів як суб'єктів іоб'єктів спілкування, не викликаючи в них великих психологічних труднощів.
Вимагає розширення, а там, де її немає, організаціїспеціальної служби допомоги людям, що відчувають психологічні труднощі успілкуванні на роботі, у навчальній групі, у гуртожитку і т.п.
Корекція спілкування повинна будуватися наоснові одночасної діагностики труднощів його мотивації, тому що, змінюючитільки зовнішній операційний бік спілкування і не розкриваючи глибинних причинпроблем і їхнього усунення, неможливо гармонізувати людську взаємодію.
Підготовка до спілкування повинна розгортатисяна основі індивідуально-групових програм навчання, що враховують центральнупроблему спілкування не тільки для групи, але і для кожного з її учасників.Програма навчання повинна носити рухливий характер, змінюватися відповідно дорозвитку особистості як суб'єкта спілкування і появи нових труднощів.
Створення диференційованих програміндивідуально-групової роботи припускає рішення ряда задач і, насамперед,визначення «поля» психологічних труднощів спілкування учасників навчання. Порядз названою задачею необхідно вивчити особливості оцінки труднощів спілкування,принаймні, у двох аспектах: оцінка і визначення труднощів, що випробує самсуб'єкт, і оцінка труднощів, що виникають через партнера. І, нарешті, повиненбути виділений комплекс постійно повторюваних труднощів в ситуації зміни статусно-ролевиххарактеристик партнера.
Корекційну роботу, націлену на оптимізаціюспілкування, варто будувати з врахуванням віку, виду праці, статі,індивідуальних особливостей і специфікації соціалізації. У шкільному віці буваєдостатньо вміння вислухати товариша або дорослого, адекватно зрозумітипереживання і мотиви вчинків людей, старанно стежачи за їх невербальноюповедінкою. У відношенні ж дорослих необхідно використовувати прийоми змінибазових спеціальних установок їхньої особистості або ціннісних орієнтацією.
Робота повинна бути спрямована не стількина відпрацьовування необхідних навичок спілкування, тренуванняекспресивно-мовних умінь, скільки на корекцію відношення до інших людей іпов'язаної з ним самооцінки, подолання внутрішніх конфліктів, активізаціюсамосвідомості. Найбільш ефективним для таких людей є навчання самоаналізові якзасобові, що сприяє саморозвиткові, а також груповий соціально-психологічнийтренінг, що підвищує готовність до прийняття себе й інших у спілкування.
Психологічні прийоми інноваційних ігордають у груповій динаміці стрибок емпатії учасників від виявлення рольовихпозицій кожного в перший день до самоорганізації групи до кінця роботи черезрозвиток діючого співпереживання партнерів в досягненні цілей спільноїдіяльності.
Несучи в собі загальну стратегію і тактикуздійснення соціально-психологічного тренінгу, цей вид психокорекційної роботи злюдьми повинний містити в собі й особливе, орієнтоване на вік, стать, професію,і інші відмінні риси учасників груп з тренінгу. Так, озброєння педагогівелементами і прийомами акторського і соціально-психологічного тренінгуприскорює їхній особистісний ріст, дозволяє їм усвідомлювати комунікативнівластивості своєї особистості і грамотно користуватися ними в спілкуванні звихованцями, гармонізує їхні взаємини з оточуючими людьми в цілому.
Як же жити в самотності?
Частіше всього реакцію на самотність можнавизначити як «сумну пасивність». Що ж це за реакція? Поплакати,поспати, нічого не робити, поїсти, подивитися телевізор, напитися чи «відключитися»,полежати на дивані і поміркувати, пофантазувати. Звичайно, такі способи лишпогіршать самотність.
Краще «активне усамітнення».Почати щось писати, зайнятися улюбленою справою, сходити в кіно або театр,почитати, зайнятися фізичними вправами, послухати музику і потанцювати, вивчитиуроки або почати робити якусь роботу, піти в магазин і потратити зекономленікошти.
Потрібно не бігти від самотності, апоміркувати, що можна зробити, щоб подолати самотність. Нагадайте собі, що увас дійсно є хороші відношення з іншими людьми. Подумайте про те, що у вас єхороші якості (душевність, здатність завжди прийти на допомогу, глибинапочуттів і таке інше). Скажіть собі, що самотність не вічна і що справи підутькраще. Подумайте про справи, в яких ви завжди випереджали інших (спорт,навчання, домашнє хазяйство, мистецтво і т.п.).скажіть собі що більшість людейбуває самотніми в той чи інший момент їхнього життя. Забудьте про почуттясамотності, серйозно задумавшись над чимось іншим. Подумайте про можливу користьвикористаної вами самотності (скажіть собі, що ви навчилися бути впевненими всобі, зрозуміли свої нові цілі відносин з суспільством, друзями, коханими — зтими, з ким відбувся розрив відносин).
Ще краще, якщо ви спробуєте змінити своєжиття. Спробуєте бути більш товариським з іншими людьми (на приклад, прикладетезусилля до того, щоб почати розмову з батьками, однокласниками). Зробітьщо-небудь корисне для когось (допоможіть однокласнику виконати домашнєзавдання, добровільно візьміться виконувати суспільне доручення і т.п.).спробуйте знайти нові способи зустрічатися з людьми (вступіть в клуб, секцію,підіть на диспут, на дискусію, на вечір і т.п.). зробіть що-небудь, щоб статибільш привабливим для оточуючих (змініть зачіску, купіть або зшийте новий одяг,перейдіть на дієту, займіться фізкультурою). Зробіть що-небудь для покращеннясвоїх соціальних навичок (навчіться танцювати, навчіться бути більш впевненимив собі, оволодійте психорегуляцією і т.п.).
Використовуючи ці методи, ви подолаєте однуз найнебезпечніших якостей — пошук негативної ідентичності («хочу статинічим», тенденція до самовбивства).

Висновки
Провівши дослідження та аналізпсихолого-педагогічної літератури щодо порушеної проблеми можна зробити таківисновки:
Проблема самотності, відома у всі часи,особливо гостро постала в наш час, набувши психологічного забарвлення, ставшиособистісною проблемою, що в певним момент життя постає перед кожною людиною.
Самотність дітей молодшого шкільного вікуне є рідкісним явищем і являється для них тяжким випробуванням. Діти, як ідорослі можуть відчувати відчуження, нудьгу. Перед дітьми виникають проблема якзадіяти інших в спілкування, як впоратися з фізичною розлукою і розривомзв'язків та як віднестись до потреб, інтересів і системи цінностей людини, щозмінилася.
Перенесена в дитинстві самотність набуваєособливу важливість через те значення, яке вона може мати в дорослому житті.Оскільки емоційна рана, отримана у дитинстві, може стати особистісною слабкістюдорослого і зберігатиметься протягом тривалого часу, інколи все життя, змушуючитаких людей гостріше, ніж інших, реагувати на розлучення і соціальну ізоляцію.
Самотність негативно впливає не тільки на психологічнийстан здоров'я, а й на фізичний, може стати причиною алкоголізму та наркоманії.Нарешті, самотність негативно впливає на психічне здоров’я людей, стає причиноюутворення системи комплексів, які перешкоджають самореалізації людини, як особистості.

Список використаноїлітератури
1. А.А. Бодалев, Психология общения, Избранныепсихологические труды, Москва-Воронеж, 1996.
2. Ж. Годфруа, Что такое психология, в 2-х томах, том2, Под общей ред. доктора психологических наук Г.Г. Аракелова, М.: « Мир»,1992.
3. М.А. Государев, Треугольный человек, М.: «Молодаягвардия», 1991.
4. М. В. Зюзько, 5 шагов к себе, книга для учащихся,М.: «Просвещение», 1992.
5. Д. Карнеги, Как завоевать друзей и оказыватьвлияние на людей/под общей ред. доктора психологических наук Зинченко В.П., М.:«Прогресс» — «Высшая школа», 1990
6. Ю. Крижанская, В. Третьяков, Грамматика общения 2-еиздание, М.:, «Смысл», Академический проект, 1999.
7. Лабиринты одиночества/под ред. Н.Л.Шестернина, М.:«Прогресс»,1989.
8. Р.С. Немов, Психология: Учебник для студентоввысших учебных заведений, в 3-х книгах, 3 издание, М.: «Владос», 1999.
9. Психология, словарь, издание 2-е, под общей ред.А.В. Петровского, М.: Издательство политической литературы, 1990.
10. Словарь-справочник по социальной работе/подредакцией доктора исторических наук, профессора Е.И. Хлолостовой, М.: «Юристъ»,2000.
11. Б. Спок, Ребенок и уход за ним, М.: «Знание», 1990.
12. М.И.Станкин, Психология общения, курс лекций, М.:,МГСУ, 1996.
13. Г.Т.Хоментаускас, Семья глазами ребенка, М.:«Педагогика», 1989.


Не сдавайте скачаную работу преподавателю!
Данный реферат Вы можете использовать для подготовки курсовых проектов.

Поделись с друзьями, за репост + 100 мильонов к студенческой карме :

Пишем реферат самостоятельно:
! Как писать рефераты
Практические рекомендации по написанию студенческих рефератов.
! План реферата Краткий список разделов, отражающий структура и порядок работы над будующим рефератом.
! Введение реферата Вводная часть работы, в которой отражается цель и обозначается список задач.
! Заключение реферата В заключении подводятся итоги, описывается была ли достигнута поставленная цель, каковы результаты.
! Оформление рефератов Методические рекомендации по грамотному оформлению работы по ГОСТ.

Читайте также:
Виды рефератов Какими бывают рефераты по своему назначению и структуре.